Суб'єктивний компонент соціологічної теорії (історичний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія Наук України

Інститут соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

СУБЄКТИВНИЙ КОМПОНЕНТ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ (історичний аналіз)

22.00.01 - теорія та історія соціології

Щербина Віктор Миколайович

УДК 316. 33

Київ 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті соціології Національної академії наук України.

Науковий керівник доктор соціологічних наук Пилипенко Валерій Євгенович старший науковий співробітник Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор Погорілий Олександр Іванович, завідувач кафедри культурології, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, м. Київ кандидат філософських наук Привалов Юрій Олексійович, старший науковий співробітник, Інститут соціології НАН України, м. Київ.

Провідна установа - Київський університет імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та історії соціології, м. Київ.

Захист відбудеться “25”червня 1999 року о 10 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 229. 01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 252021, Київ-21, вул. Шовковична, 12.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: Київ, вул. Шовковична, 12.

Автореферат розіслано “20” травня 1999 року

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Досвід найближчих десятиліть говорить про те, наскільки зросла роль соціологічної рефлексії у процесах суспільного життя. У той же час в усіх сферах суспільного буття актуалізувалось значення суб`єктно-особистістного компонента.

Субєктивний компонент стає відправним пунктом соціальної дії, зорганізованої на основі певного теоретичного бачення соціуму. У постмодерністській ситуації особистістне, індивідуалізоване ставлення до суспільних явищ є вагомим чинником структурації суспільства. Теоретична рефлексія також несе в собі ці риси. Однак, якщо субєкт соціальної дії спирається на наявні в суспільстві теоретичні уявлення про соціум, то вироблення самих цих уявлень не відбувається таким же чином.

Актуальність проблематики, що розглядається, полягає також у необхідності осмислити нові умови соціологічного теоретизування, які проявили себе у тому, що метатеоретичні конструкти, втратили свою силу. Наприкінці двадцятого століття теоретичні пошуки пожвавились, субєктивний компонент, який повязував раніше теоретичний дискурс та реальний історичний процес (де субєктами були насамперед масові спільноти), почав набувати іншого факторного значення, оскільки сама теорія інакше «вмонтована» у інформаційно-комунікативний соціум. Якими є роль та місце субєктивного компонента у теоретичній рефлексії постмодерну, що собою являє соціолог як індивід-автор, чим він може керуватися у теоретичній діяльності? Такого роду питання потребують насамперед розгляду історично сталих варіантів їх вирішення, а також методологічних засад концептуалізації у цій галузі. Саме тому дисертаційне дослідження, присвячено розгляду того, як формувалися теоретичні підходи до проблеми субєктивного компонента соціологічного теоретизування.

Актуальність дослідження визначається такими чинниками:

- у постмодерністському пізнавальному дискурсі зросла роль індивідуальності, авторства як фактору теоретичної рефлексії; загальні напрямки теоретизування втрачають роль факторів, що скеровують теоретичну рефлексію суспільства;

- значна кількість теоретичних аспектів тлумачення місця та ролі субєктивного компонента у соціологічному теоретизуванні

знаходяться поза увагою вітчизняних соціологів. Це зокрема праці М. Вебера, К. Маннхейма, А. Щюца, П. Бергера, Т. Лумана та ін., де трактовано вказану проблематику;

- соціально-групова зумовленість соціологічного теоретизування втрачає свою силу, підвищується роль особистістного фактору;

- в теоретичному осмисленні процесу формування теоретичних концепцій надається увага соціально-історичній (криза ідеологій) та культурній (криза метатеорій) їх зумовленості, що залишає поза простору аналізу субєктивний компонент, конструкти особистістних мотивацій в сфері теоретичної діяльності;

- зміни в сфері соціогуманітарного пізнання набувають інструменталістського характеру, що знаходить своє відображення в інтертекстуальності соціологічного теоретизування. Звідси виникає потреба переосмислення місця та ролі, що посідає субект соціологічного теоретизування щодо теорії як комунікативного засобу;

- поняття субєкту у модерністському варіанті розглядається як неконструктивне в умовах постмодерністських пізнавальних практик. У той же час поняття «децентралізований субєкт» як методологічний інструмент залишається невизначеним.

Міра наукового опрацювання проблеми. Проблема субєктивного компонента пізнання розглядалась вітчизняними гуманітарними науками традиційно як складова філософської проблематики. Цілий ряд досліджень було присвячено аналізу місця пізнання у числі інших форм відображення. У багатьох працях вивчався загальний характер звязку пізнання та практичної діяльності, велика увага приділялася розробці питання про активність субєкту у процесі відображення дійсності. У низці праць аналізувалося питання про співвідношення індивідуального та соціального у процесі пізнання, субєкту та предмету знання, обєктивного та субєктного у процесі розвитку пізнання (Рубінштейн С. Л., Копнін П. В., Кедров Б. М., Ільєнков Е. В., Коршунов А. М., Шинкарук В. І., Дученко М. В., Кузмін В. Ф., Лекторський В. А. та ін.). Ряд важливих аспектів пізнавального відношення вивчався також у рамках філософських проблем психології - насамперед у працях присвячених розгляду ролі практичної діяльності у генезі сприйняття, теоретичної рефлексії, характеру так званих розумових дій, проблеми «Я» (Рубінштейн С. Л., Леонтєв А. Н., Гальперін П. Я., Давидов Ю. М. та ін.). У теоретичній соціології найбільшою мірою проблематика, що розглядається, була опрацьованою в роботах Ручки А. О., Танчера В. В., Іоніна Л. Г., Патрушева А. І., Гайденко П. П.

У світовій соціологічній теорії проблеми субєктної складової розглядалися більшою мірою представниками «розуміючої соціології» (М. Вебером, В. Дільтеєм), в рамках «соціології знання» (К. Маннхеймом), у феноменологічному напрямку (А. Щюцем, П. Бергером, Х. Кельнером, та Т. Луманом). Особлива увага цій проблематиці традиційно надається представниками інтеракціоністського напрямку (Дж. Мід, Блумер) і пост-модерністських (М. Фуко, Е. Гідденс, П. Бурдє) дослідницьких проектів. У той же час дискусії щодо природи та місця субєктності соціологічного теоретизування, що є одним з внутрішніх моментів формування соціологічної теорії, продовжуються та набувають характеру вироблення етики соціального теоретизування.

Віддаючи належне науковій та практичній значущості праць, в яких розглядаються питання субєктивного компонента пізнання, необхідно відзначити, що у вітчизняній та зарубіжній літературі відсутній цілісний аналіз останнього у різних напрямах соціології. Недостатньо досліджено характер становлення концепцій субєкта пізнання в процесі розвитку різних форм соціальної саморефлексії, а також засади та характер етики соціологічного теоретизування за умов його індивідуалізації.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. У дисертації ставиться за мету зясувати характер та роль субєктивного компонента у процесі соціологічного теоретизування, виявити основні моделі його трактування представниками різних напрямів соціології, систематизувати та узагальнити отримані результати з метою використання у курсі теоретичної соціології.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні завдання:

- проаналізувати характер становлення концепцій субєкта соціального пізнання під час розвитку різних форм соціальної саморефлексії;

- проаналізувати та теоретично осмислити трактовки субєктного компонента соціологічного теоретизування у різних напрямах соціології;

- зясувати специфіку тлумачення субєктного компонента соціологічного теоретизування в умовах постмодерністської пізнавальної ситуації;

- зясувати можливі засади та характер етики соціологічного теоретизування в умовах його індивідуалізації та авторизації.

Обєкт і предмет дослідження. Обєктом дослідження є класичні та сучасні тексти з історії соціологічної та філософської думки, теоретичної соціології, в яких викладено концепції субєктного компонента соціологічної теорії. Предметом дослідження є генезис концепцій субєктного компонента соціологічної теорії, кореляція цього процесу з логікою розвитку концепцій субєктного компонента теоретичного пізнання в історико-філософському процесі.

Теоретико-методологічні засади дослідження. В основу дослідження покладено принципи єдності історичного та логічного, соціокультурного детермінізму, конкретно-історичного розгляду. Творчо використані ідеї “розуміючої соціології” М. Вебера, “соціології знання” К. Маннхейма, постмодерністської думки М. Фуко, Е. Гідденса та П. Бурдє.

Наукова новизна одержаних результатів. У дослідженні проведено історичний аналіз субєктивного компонента соціологічної теорії. В рамках авторського аналізу отримано такі нові результати:

- розкрито основні концептуальні підходи до вивчення субєктивного компонента теоретизування в неокантіанському трактуванні, правилах соціологічного метода Е. Дюркгейма, трактуванні М. Вебера, в рамках “соціології знання”, в трактуванні представників “Франкфуртської школи” в рамках феноменологічної традиції, в символічному інтеракціонізмі та в постмодерністській соціології (c. 80-144) ;

- вперше у вітчизняній соціології проведено аналіз та теоретичне узагальнення ролі і місця субєктивного компонента теоретизування. При цьому субєктивний компонент соціологічної теорії проаналізовано в онтології становлення - з точки зору, згідно якої концептуальні засади трактування субєктивного чинника соціального пізнання (що набули розвитку до появи соціології) використовувались в процесі розвитку саме соціологічних теоретичних парадигм і конструктів (с. 4-10, 138-145) ;

- обгрунтовано низку концептуальних підходів у трактуванні субєктивного компонента соціологічного теоретизування, а саме: “міфологічного” (згідно якого усі зміни соціологічної теорії є моментами взаємозвязку усіх складових соціуму) ; “філософсько-рефлексивного”, що трактує субєктивний компонент як активне джерело реалізації “сутнісних” моментів розвитку соціальних відносин; постмодерністського (згідно якого субєктом рефлексії є деіндивідуалізована структура соціального світу) (с. 24-30, 45-52) ;

- доведено, що особистісна мотиваційна структура сучасного соціологічного теоретизування формується не на основі “етики обовязку”, а на засадах “етики співтворчості”. При цьому значущість субєктивного компонента соціологічного теоретизування вбачається у зумовленні останнім вибору етичної позиції, що є передумовою підтримки комунікативних структур у царині соціологічного теоретичного етосу (с. 121-125, 149-152) ;

- зроблено висновок, що субєктивний компонент теоретика формується у процесі розвитку соціологічної теорії. Перспектива рефлексії цього розвитку не може базуватись на ідеологічних конструктах, тому що тоді у діяльності теоретика будуть відтворюватись попередні конфронтаційні моделі соціологічної концептуалізації, але в осучасненому вигляді. У той же час вивчення історії соціології не може бути започаткованим на персональних ціннісних уподобаннях студента, так як з точки зору процесуальності розвитку теорії вони мають випадковий характер. Тому бачиться доцільним у курсі підготовки соціолога-фахівця досліджувати формування соціологічних теорій у ракурсі розвитку концептуального бачення субєктивного компонента теоретизування в межах різних соціологічних напрямків (с. 138-152).

Теоретична і практична значущість результатів. Дослідження має історико-методологічний характер, воно концентрує увагу на питаннях, недостатньо розроблених у вітчизняній теоретичній соціології. Практична значущість отриманих результатів полягає у розробці методологічного підходу, який може бути використаним у розвитку соціологічного метатеоретичного дискурсу, переосмислення процесу соціологічного теоретизування. Висновки щодо необхідності вивчення історії розвитку соціологічних теорій у площині їх субєктивної складової як умови формування у соціологічному етосі передумов для включення в загальносвітовий процес соціологічної рефлексії мають значення для становлення української соціологічної теорії як самостійної складової гуманітарної думки сучасності.

Результати дослідження можуть бути використані (і використовуються автором) як матеріал для вивчення історії теоретичної соціології у Вищій школі.

Звязок дослідження з науковими програмами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження повязаний з плановою тематикою досліджень відділу «Історії та теорії соціології» Інституту соціології НАН України з проблем розвитку соціологічної теорії.

Апробація результатів дослідження. Аналітичні узагальнення і висновки дисертаційного дослідження доповідались на П Школі молодих соціологів України “Україна: проблеми суспільства перехідного періоду” (Бердянськ, 1994), Ш Школі-семінарі молодих соціологів України “Україна на рубежі тисячоліть: (Бердянськ 1995) та ІУ Школі молодих соціологів України “Сучасна соціологія на межі тисячоліть» (Бердянськ, 1997).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується доцільність вибору і актуальність дисертаційного дослідження та визначається стан її наукової розробленості. Формулюються мета та основні завдання роботи, визначаються обєкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади. Розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх практична і теоретична значущість, апробація, а також звязок дослідження з науковими програмами.

У першому розділі «Загальнометодологічні підходи до дослідження субєктивного компонента соціологічної теорії» розглянуто розвиток уявлень щодо розуміння місця та ролі індивіду у методологічних концепціях філософського взірця.

У період архаїчної міфології субєктивний компонент не розглядався як притаманний процесу вироблення та функціонування соціального знання. Світосприймальні моделі того періоду несли в собі заперечення можливості індивідуалізованого впливу на світ, а тому й необхідності специфічної практики авторизованого пізнання індивідом світу й соціуму. Архаїчний міф є такою формою світосприйняття, що характеризувалася насамперед тим, що його «текст», існуючи в усній формі, поза просторово-часовою визначенністю, не припускає будь-якого авторства.

Субєктом пізнання тут одночасно є природа і людина, людський рід, а структура ідей свідомості приймає вигляд структурної впорядкованості природньо-родового організму. Звязок між ідеями відбувається по типу функціонального звязку органів тіла та генетичного звязку предків та нащадків. Рух свідомості у всесвітньому природньо-родовому організмі відбувається під впливом природних ритмів життя згідно світового кругооберту речовини, тому індивід не уособлюється і не виступає субєктом пізнання та дії.

З переходом до ранньокласового суспільства, який повязано зі значними кризами та переворотами, «текст» родової свідомості відокремлюється від соціоприродних реалій, його носіями стають філософи - індивідуальні носії «мовлення». Вони намагаються реставрувати картину світу, відтворити гармонію шляхом реставрованого взірця світопобудови.

Субєктний компонент становлення нового знання в період Античності починає розглядатися як один з факторів перетворення світопобудови.

Згідно Платона новація йде від Бога через ланцюжок індивідів, які якісно розрізняються за своєю спроможністю до осягнення істини, причому першими у трансляційному ряду стоять поети. Індивід, таким чином не мислиться першоджерелом виникнення нового знання, але вже є необхідною інстанцією. Індивідуальний досвід може привести у світ істини, але він не корелює зі змістом нового знання.

Арістотель пропонує нове поняття - «формальної причини», яка мислиться ним як результат певної діяльності людської особи задля зняття проблеми багатозначності можливого вимовлення істини. Субєктна «думка», «погляд», стає в цій системі необхідною ланкою створення самої істини. Але, з іншого боку, Арістотель розробляє Логіку, досліджуючи правила, за якими повинно реалізовуватися людське мислення. Таким чином субєктивний компонент тільки тоді є повноцінною складовою істинного пізнання, коли в ньому інтеріоризовано обєктивно існуючий, космічний звязок речей, за яким треба звязувати категорії мислення.

У доктринах пізнього Середньовіччя субєктивний компонент пізнання розуміють як атрибут Бога. У пізньосхоластичній концепції Бога-обманщика істинність будь-якого знання не мислиться поза актуального стану субєкта-Бога. Він може навіть істинні знання перетворити на хибні та навпаки - субєктну спрямованість, таким чином, поставлено над раціональністю пізнання.

У період Відродження багато з рис, які мислилися притаманними Богу переносяться на людського індивіда. Якщо поняття особистості виходить з оригінальності живого індивідуального буття, то формальним вираженням уявленнь про особистість стало поняття «субєкт» - носій значущих дій, а також єдність категорій, що визначає цю значущість. Субєкт - це Перше, далі чого мислення не може проникнути, він - автономне першоджерело духовного життя.

В світостприйнятті Нового Часу усе, що може бути виведеним з життя, або субєкту, визнається остаточно пізнаним. При цьому особистість та субєкт є такими ж незбагненними, як сама природа. Все, що обгрунтоване з їх допомогою, поза сумнівами та критикою. Так особистість стає одним з сакральних атрибутів пізнання. Геній несе в собі якусь тайну, уявлення про нього повязане з уявленнями про богів. В ідеалістичному розумінні духу субєктивність індивіду співвідноситься з субєктивністю Всесвіту - світовим Духом, і є, власне, його вираженням.

Філософські ідеї І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля заклали фундамент соціологічного підходу до розвитку пізнавальної діяльності субєкту - на них сформувалися неокантіантський та неогегельянський варіанти «соціології знання», марксистська парадигма, «розуміюча соціологія», «франкфуртська школа» тощо. Ідеї щодо соціальної природи знання проголошували багато мислителів до Канта, одначе саме в німецькій класичній філософії відбувається якісний переворот у цьому питанні. До Канта та Гегеля у якості відправної інстанції розгляду пізнавальної активності приймали свідомість окремого індивіда, тому процес пізнання виглядав як «гносеологічна робінзонада». У Гегеля суспільний характер свідомості є принципом його системи. У розвиткові гносеології від «робінзонади» до розуміння суспільства як субєкта пізнання особливе місце належить Канту. Суспільна природа пізнання в своєрідній формі відображується в конкретній свідомості субєкта. Тобто історія є становленням субєктивного компонента пізнання.

Згідно концепції К. Маркса для індивідуальної свідомості реальним є факт існування зафіксованої в матеріальних умовах буття духовної культури людського роду, усередені якої (та завдяки прилучанню до якої) індивід «пробуджується» до того, щоб бути субєктом та усвідомлювати себе як такого. Більш того, Маркс розглядає субєктивність людського розуму як результат відчуження індивіду від роду в діалектиці розвитку людського роду. Відчуження - це є необхідна форма для подолання системи протиріч розвитку людського роду під час привласнення індивідом своєї природної сутності, тобто подолання усіх форм відчуження.

У другому розділі «Субєктивний компонент теоретизування у різних соціологічних напрямках» розглянуто трактовки субєктивного компонента соціологічного пізнання у соціологічних концепціях, які надавали йому найбільшого значення.

В. Дільтей сприймає гегелівську концепцію духа, надаючи їй інтерпретації з позицій «філософії життя», згідно якої в основі явищ культури лежать психічні феномени - думки, почуття, переживання минулих поколінь. Для того, щоб пізнати ці феномени, необхідно проникнути в їх психологічну основу, що є можливим для субєкта на базі власного психічного досвіду. Сама можливість теоретизації соціального пізнання, парадоксальна щодо історичної реальності, полягає в тому, що дослідник соціуму сам є історично діючою істотою. Ця думка Дільтея повторює афоризм Гете: «Історію може зрозуміти той, хто її пережив».

Щоб осягнути наукове знання, яке містить обєктивну істину та уособлюється у самому житті, необхідно уявити, що знання вже існує на рівні переживання. Субєктивний компонент, таким чином, мислиться як існуючий вже до наукової обєктивації якийсь природний погляд на життя (погляд самого життя на себе). Цей погляд обєктивовано у вигляді поговірок, казок і т. п. Таким чином особливість герменевтичної постановки проблеми у Дільтея обумовлена намаганням обгрунтувати можливість соціального пізнання з урахуванням історичності того субєкту, який пізнає. У той же час він стверджує, що соціологічне конструювання - завжди акт, який потребує певного мистецтва, на який може бути здатна тільки творча особистість.

Соціологічні конструкти, що виходили з важливості субєктивного компонента для розуміння соціального життя, були завжди вразливі для закидів щодо субєктивізму та психологізму. Саме субєктивізм у поглядах на суспільство намагалися відкинути у своїх теоретичних пошуках О. Конт та А. Сен-Сімон. Індивід у таких концептах «існує» чисто статистично, являє себе лише як одиниця для обрахування. Вперше методологічно у соціології обгрунтовує такий підхід Е. Дюркгейм. Він виходить з того, що суспільство в усіх своїх проявах, будучи первинною щодо людської свідомості реалією, не може бути пояснено теорією, що спирається на властивості індивідуальної психіки. Тому методи вивчення суспільства повинні виключати можливість впливу будь-якого субєктного прояву на кінцевий теоретичний продукт. Дюркгеймівське фундаментальне правило соціологічного методу, проголошує, що факти треба розглядати як речі. Його критики вважали, що такий підхід орієнтує, по-перше, на розгляд моралі, релігії, права, як матеріальних предметів, ігноруючи їх духовну специфіку, і, по-друге, не допускає спонтанного занурення в явище для того, щоб інтерпретувати його зсередини.

Фундатор «розуміючої соціології» М. Вебер розглядав субєктивний компонент соціологічного теоретизування у етичному та теоретико-методологічному вимірах. Він вважав, що обовязком вченого є пошук істини, вчений повинен бути не пророком, а вчителем, якому достає мужності дивитися правді в очі, якою б вона не була. Погоджуючись з Дільтеєм у тому, що неможливо абстрагуватися від наявності в кожної людини унікального світу почуттів та інтересів, Вебер не визнає співчуття та спів-переживання як метод соціального пізнання тому що вони не дають загальнозначущого результату. Вебер вперше зробив спробу трактування субєктивного компонента теоретичної діяльності на власне соціологічному грунті. Він не сприймає мову психології та неокантіантський трансценденталізм (філософський категоріальний апарат), намагаючись трактувати субєктивний компонент теоретизування на грунті власних соціологічних понять «ідеальний тип», «раціоналізація», «інтерес епохи», «свобода від оцінок».

Проблема інтерпретації субєктивного компонента соціологічного теоретизування знаходить свою специфічну інтерпретацію також в «соціології знання» насамперед в концепціях М. Шелера та К. Манхейма. Шелер постулює наявність самостійного (поряд з «реальним світом» та «субєктною свідомістю») світу ідей. Суспільство він розуміє згідно положенням «філософії життя», приймаючи інстинкти за основу соціальної поведінки, вважаючи, що саме в них вкорінені джерела соціальних явищ та інституцій. Індивід-автор, згідно точки зору Шелера, змістовно не впливає на результат свого соціологічного дослідження. Він - лише транслятор певного змісту зі світу Духу в світ, де панують «реальні» фактори. Ідеальні фактори не є активними чинниками щодо «реального» світу, де панує «сліпа каузальність», вони здатні тільки стримувати або прискорювати плин розвитку.

К. Манхейм заперечує проти індивідуалістичної гносеології, проти оманливого уявлення «ізольованого та самодомінуючого індивіду» тому, що таким чином привносяться неправильні дані про походження знання та досвіду. Останні є результатом спільного життя індивідів, вони можуть бути адекватно сприйняті лише у розгляді звязку особистості та суспільства. Згідно перспективістської парадигми, К. Манхейм стверждує, що в соціальному пізнанні суспільні феномени бачаться по-різному з різних позицій. Поняття «позиція» в даному випадку означає скоріш ціннісну орієнтацію, ніж соціальну позицію субєкта. Тобто останній трактовано у веберівському сенсі.

Лідери Франкфуртської школи, виходячи з розуміння мислення як опосередкування соціальних відносин, розробляють свою концепцію тотожності мислення та буття. Згідно останньої факти (буття), що наявні у сприйнятті, опосередковані соціальними відносинами. Згідно Адорно, факти опосередковує не субєктивний механізм, а гетерономна субєкту обєктивність, яка криється за тим, що він повиненн пізнати. Сприйняття як субєктивний акт вже опосередковано тотальністю суспільства, яка існує у свідомості як логічні форми, категорії розуму. Індивід не мислить саму реальність, діалектичні протирічя його звязків з соціумом та природою. Маркузе вважає, що інструментом науки є індивід як «вчений», індивід позбавлений зайвих якостей, абстрактний субєкт проектує та визначає абстрактний обєкт.

Феноменологи головну увагу приділяють повсякденному, а не теоретичному знанню, закидаючи своїм попередникам, що вони цікавилися більше сферою ідей, теоретичних побудов, які є тільки частиною знання, та ще й не настільки значущою в житті суспільства, як це іноді вважається. З точки зору феноменологічного підходу саме індивіди під час пізнання цього світу (пояснюючи, визначаючи, сприймаючи його) екстерналізують та обєктивують його, а не навпаки, тобто не існує обєктивного соціального світу, який діє на людей.

З позицій символічного інтеракціонізму соціальне життя є продуктом інтерпретації, оцінки та визначення, які здійснюють індивіди в процесі взаємної координації та взаємодії. Тому вивчення цього життя необхідно скеровувати на осягнення символічних процесів окремих дійових осіб. Соціальна теорія в такому разі є конструктом для виконання вищезгаданих функцій - тому розглядати її як анонімну передумову пізнання означало б позбуватися суттєвої складової..

Постмодерністська соціологія розробляє спеціфічну трактовку субєктивного компонента соціологічного теоретизування, багато в чому обумовлену розумінням індивідуальних рефлексивних практик та ролі теоретичних конструктів взагалі. Прибічники постмодернізму виступають проти використання класичної концепції субєкту. Субєкт в модерні - це спрямованість на соціально-історичне перетворення, організоване та організуюче зусилля, скероване на досягнення певної усвідомлюваної мети. Однак створений на сьогоднішній день соціальний світ намагається відкинути саму можливість свого докорінного перетворення (як, кінець-кінцем, і кожен попередній), у суспільній свідомості глибоко вкорінена думка про те, що сьогоднішня система глобальної соціальної зорганізованості (культура) є щось цінне саме по собі. Катаклізми, що їх пережило людство протягом двадцятого століття, вкорінили думку про те, що соціальний світ треба підтримувати незважаючи на всі можливі витрати. Постмодерністи стверджують, що все це підтримується дією суспільної ідеології, яка вихолощує здатність індивідуальної свідомості мислити соціум таким, яким він є. Однак існує мовчазне несприйняття такої реальності, яке виявляється у бунті та девіації, а усвідомлюється у «загальній», тобто неперсоніфікованій свідомості.

ВИСНОВКИ

У ВИСНОВКАХ формулюються головні теоретичні результати дисертаційної роботи, серед яких треба відзначити особистий варіант концептуального підходу до вивчення субєктивного компонента соціологічного теоретизування як проблеми розвитку методологічних засад соціологічної теорії. В трактуванні субєктивного компонента соціологічного теоретизування розвинуто кілька концептуальних підходів, історично та логічно взаємоповязаних, таких, що набували розвитку згідно логіки формування раціонально-критичних уявлень про риси субєкту пізнання та його роль у процесі теоретичної рефлексії:

1. «Міфологічний» - підхід, згідно якого субєктивний компонент не є концептуальною засадою розвитку соціологічної теорії, усі її зміни є моментами взаємозвязку усіх складових соціуму (позитивістський підхід).

2. «Філософсько-рефлексивний» - підхід, згідно якого субєктивний компонент соціологічного теоретизування вбачається як активне джерело, що реалізує «сутнісні» моменти розвитку соціальних відносин. У межах цього підходу можна виділити дві моделі концептуального бачення субєктивного компонента соціологічного теоретизування, згідно яким його трактовано:

а) як зумовлену соціально-груповою приналежністю індивіда-автора або авторів одного теоретичного напрямку (марксизм, «розуміюча соціологія», «соціологія знання») ;

б) як субєктно-особистісно зумовлену, врешті позараціональну спрямованість теоретика, зумовленість структурою розумової діяльності, що притаманна окремому індивіду (феноменологія, інтеракціонізм).

3. Постмодерністський підхід, згідно якого субєктом теоретичної рефлексії є деіндивідуалізована структура соціального світу, «децентралізований субєкт», який є створенням інтеріндивідуальної комунікативної дії усіх учасників соціального життя. У цьому разі можна говорити про субєктивність як про співспрямованість у просторі соціологічного дискурсу, що формується.

4. Автором показано, що субєктивний компонент теоретика формується у процесі вивчення розвитку соціологічної теорії. У наш час перспектива рефлексії цього розвитку не може бути заснованою на ідеологічних конструктах тому, що у такому разі будуть відтворюватися у діяльності теоретика попередні конфронтаційні моделі соціологічної концептуалізації, але в осучасненому вигляді. У той же час вивчення історії соціології не може бути започаткованим на персональних цінністних уподобаннях студента - тому, що вони, з точки зору процесуальності розвитку теорії, мають випадковий характер. Тому вбачається за доцільне в курсі підготовки соціолога-фахівця вивчати формування соціологічних теорій у ракурсі розвитку концептуального бачення субєктивного компонента соціологічного теоретизування у межах різних соціологічних напрямків.

Основні положення дисертації відображені в 1 брошурі, 4 статтях та 1 тезах виступу:

1. Щербина В. Субъективный компонент социологической теории в “ситуации постмодерна” - Бердянск: БГПИ, 1999. - 28 с.

2. Шербина В. Концепция К. Манхейма и проблема субъективной компоненты социологического теоретизирования // Соціальні виміри суспільства. - Вип. 2. - К. : Інститут соціології НАН України, 1998. - С. 147-153.

3. Щербина В. Чи знайдемо ідею, котра нас обєднає? // Віче 1997. - № 11 (68). - С. 15-20.

4. Щербина В. Субъектная составляющая теоретизирования как предмет рефлексии различных направлений социологии // Вісник Харків. держ. ун-ту. - 1998. - № 400/5. - С. 2-16.

5. Щербина В. Концепция субъекта теоретико-познавательной деятельности в феноменологической социологии. // Вісник Харків. держ. ун-ту. - 1998. - № 400/5. - С. 16-26.

6. Детермінізм та активізм у розвитку соціології // Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук: збірник статей за матеріалами науково-практичної конференції 16-17 квітня 1991. - Бердянськ. - 1991. - Вип. П. - С. 53-54.

Щербина В. М. Субєктивний компонент соціологічної теорії (історичний аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністтю 22. 00. 01. - теорія та історія соціології. - Інститут соціології НАН України. - Київ, 1999.

В дисертації розглядається проблема впливу субєктивного компонента на процес соціологічного теоретизування та його трактовки у різних соціологічних напрямах. Субєктивний компонент повязується зі специфічними умовами розвитку соціологічної теорії сьогодення. Акцентування уваги на субєктивній складовій теоретичних концептів у соціології розглянуто як необхідність формування сучасного соціологічного наукового етосу, як передумова утримання єдиного теоретичного дискурсу в процесі рефлексії поліцентричного сучасного соціуму.

Представлений у дисертації підхід заснований на використанні досліджень субєктивного компонента соціологічного

теоретизування у рамках «розуміючої» та постмодерністської соціології.

Ключові слова: соціологічна теорія, субєкт, субєктивний компонент, постмодерністські умови, соціологічний дискурс, соціальна саморефлексія.

Щербина В. Н. Субъективный компонент социологической теории (исторический анализ). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22. 00. 01 - теория и история социологии. - Институт социологии НАН Украины. - Киев, 1999.

В диссертации рассматривается проблема влияния субъективного компонента на процесс социологического теоретизирования и его трактовки в разных социологических направлениях. Субъективный компонент связывается со специфическими условиями развития современной социологической теории. Акцентирование внимания на субъективной составляющей теоретических концептов в социологии рассматривается как необходимость формирования современного социологического научного этоса, как условие удержания единого теоретического дискурса в процессе рефлексии полицентрического современного социума. Представленный в диссертации подход основан на использовании исследований субъективного компонента социологического теоретизирования в рамках “понимающей” и постмодернистской социологии.

Согласно познавательной доктрины раннего христианства новое знание возникает благодаря наличию специфического субъективного компонента, который состоит в наличии веры. Субъектность является необходимым компонентом трансляции сакрального знания. В доктринах позднего Средневековья субъективный компонент познания понимают как атрибут Бога. В позднесхоластической концепции Бога-Обманщика истинность всякого знания не мыслится вне актуального состояния субъекта-Бога. Для мировосприятия Нового времени характерно понимание личности как одного из сакральных атрибутов познания.

Философские идеи И. Канта и Г. В. Ф. Гегеля заложили фундамент социологического подхода к развитию познавательной деятельности субъекта. Они стали основой формирования неокантианского и неогегельянского вариантов “социологии знания”, марксистской парадигмы, “понимающей социологии”, “франкфуртской школы”. Идеи относительно социальной природы знания провозглашали многие мыслители и до Канта. Однако именно в немецкой классической философии происходит качественный переворот в этом вопросе.

До Канта и Гегеля в качестве отправной инстанции рассмотрения познавательной активности принимали сознание отдельного индивида. Поэтому процесс познания выглядел как “гносеологическая робинзонада”. У Гегеля общественный характер сознания является принципом его системы. В развитии гносеологии от “робинзонады” до понимания общества как субъекта познания особое место принадлежит Канту.

В. Дильтей воспринимает гегелевскую концепцию духа, интерпретируя ее с позиций “философии жизни”, согласно которой в основе явлений культуры находятся психологические феномены - мысли, чувства, переживания предыдущих поколений. Для того, чтобы познать эти феномены, необходимо проникнуть в их психологическое основание, что является возможным для субъекта на базе собственного психологического опыта. Сама возможность теоретизации социального познания, парадоксальная относительно исторической реальности, состоит в том, что исследователь социума сам является исторически действующим субъектом.

Дюркгеймовское фундаментальное правило социологического метода провозглашает, что факты необходимо рассматривать как вещи. По мнению его критиков такой подход ориентирует, во-первых, на рассмотрение морали, религии, права как материальных предметов, игнорируя их духовную специфику и, во-вторых, не допускает спонтанного погружения в явление для его интерпретации изнутри.

Фундатор “понимающей социологии” М. Вебер рассматривал субъективный компонент социологического теоретизирования в этическом и теоретико-методологическом измерениях. Он считал, что обязанностью ученого является поиск истины. Соглашаясь с Дильтеем в том, что невозможно абстрагироваться от наличия в каждом человеке уникального мира чувств и интересов, Вебер не признает сочувствие и сопереживание как метод социального познания. Вебер впервые сделал попытку трактования субъективного компонента теоретической деятельности на собственно социологической почве.

В диссертации показывается, что с позиций феноменологического направления субъективный компонент является формообразующим фактором социологического теоретизирования. С позиций же символического интеракционизма социальная жизнь является продуктом интерпретации, оценки и определения, которые производят индивиды в процессе взаимной координации и взаимодействия.

Постмодернистская социология трактует субъективный компонент, как обусловленный пониманием индивидуальных рефлексивных практик и теоретических конструктов.

Сторонники постмодернизма выступают против использования классической концепции субъекта. Последний трактуется в постмодерне “децентрализованным”, не сводящимся к конкретной личности или группе.

Ключевые слова: социологическая теория, субъект, субъективный компонент, постмодернистские условия, социологический дискурс, социальная саморефлексия.

Shcherbina V. M. Subjective component of sociological theory (historical analysis). - Manuscript.

Thesis completes for an award of Candidate`s Degree in sociology. Specialization: 22. 00. 01. - History and Theory of Sociology. - Institute of Sociology of National Academy of Sciences of Ucraine, Kyiv, 1999.

In dissertation the problems of influence of the subjective component to the sociological theoretical activity process and its interpretation in different sociological directions has been investigated. Subjective component is connected with the specific conditions of development of modern sociological theory. The author pays attention to the subjective part of theoretical concepts in sociology. And stresses the necessity of the forming of the modern sociological scientific ethos which is a basic condition for integration the unity of theoretical discource in the process of reflection of the modern pilycentroc society. The author`s approach is based on the subjective component theoretical investigations in phenomenological and post-modern sociology.

Key words: sociological theory, subject, subjective component, post-modern conditions, sociological discource, social self-reflection.

суб'єктивний компонент соціологічне теоретизування

Размещено на Allbest.ru