Система соціальної роботи в США та Канаді

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Технологічний аспект соціальної роботи в США

1.1 Система соціальної роботи

1.2 Соціально-виховна робота з дітьми та підлітками

1.3 Соціальне забезпечення

2. Технології соціальної роботи в Канаді

2.1 Система соціального захисту населення

2.2 Основні види соціальної допомоги

2.3 Система служб соціального забезпечення

1. Технологічний аспект соціальної роботи в США

1.1 Система соціальної роботи

соціальний діти допомога населення

Система соціальної роботи в країні складалася впродовж сторіччя і бере свої витоки з часів Джейн Адамс, яка, починаючи з 1889 p., допомагала переселенцям, що опинилися в Америці без знання мови, без житла і роботи. В даний час соціальна робота в США - це свого роду індустрія. Соціальну роботу умовно можна розділити: за сферами діяльності соціального працівника; за проблемами клієнтів; за категоріями клієнтів. Сфера соціальної роботи в країні постійно розширюється, діяльність соціальних працівників розповсюджується на: різні урядові установи; підприємства; офіси; школи; центри охорони здоров'я; агентства з охорони сім'ї і дитини; центри фізичного і психічного здоров'я; госпіталі; психіатричні лікарні; військові підрозділи; церкви; в'язниці.

Соціальні працівники при церкві надають допомогу прихожанам різного віку: піклуються про те, щоб бездомні могли провести ніч у церкві, а вранці поснідали в церковному дворі; для дітей вони організовують «живі куточки», для любителів музики - концерти. В армії соціальні працівники проявляють турботу про сім'ї солдатів, офіцерів, допомагають вирішувати конфліктні ситуації між військовослужбовцями (завдяки армійському соціальному працівникові вдається уникати неста- тутних взаємин). Медичні соціальні працівники надають психологічну допомогу хворим, допомагають лікареві підтримати дух хворого, сім'ї - зрозуміти, як краще поводитися з близькою 74 людиною після виписки з госпіталю, радять, до якого фахівця звернутися для зняття стресу; працюють з безнадійно хворими людьми (зокрема з вмираючими від СНІДУ або раку). До соціальних працівників по допомогу звертаються люди різного віку, представники всіх рас, етнічних груп, релігій, бездомні, безробітні.

Технологію соціальної роботи з дітьми і сім'ями можна класифікувати по-різному. Найпростіша полягає у виділенні двох основних напрямів: «робота в домашніх умовах» і «зовнішня робота з сім'єю».

«Робота в домашніх умовах» включає такі види послуг: фінансова допомога; соціальний захист; сімейна терапія; денний догляд; послуги, пов'язані з веденням домашнього господарства. Основна допомога, що надається дітям і сім'ям, - фінансова. Вона не завжди розцінюється як соціальна послуга, оскільки забезпечується програмами, що не включають штатних соціальних працівників. Федеральна програма соціального захисту, наприклад, забезпечує коштами сім'ї, в яких годувальник, сплативши необхідні для соціального забезпечення податки, помер, став непрацездатним або припинив роботу. Інша програма, що забезпечує фінансову підтримку в домашніх умовах - допомога сім'ям з дітьми, що перебувають на утриманні.

Соціальний захист спрямовано на дітей, з якими погано поводяться або про яких не піклуються. Погане поводження з дитиною означає нанесення тілесних ушкоджень, опіків, зґвалтування або непосильна праця. Відсутність турботи має на увазі зневажливе ставлення до догляду за дитиною, що включає нагляд, годування, медичну допомогу. Служби соціального захисту надають послуги вдома і за межами дому, оскільки, якщо вдома дитині не можуть забезпечити необхідний рівень догляду, соціальний працівник може рекомендувати передачу його на виховання. Щоб допомогти дітям залишитися у власній сім'ї, працівники служб соціального захисту спочатку спостерігають за тим, що відбувається удома. Вони консультують дітей і батьків, інформують батьків про правові вимоги, надають сім'ї інформацію про інші корисні для них служби і переконують членів сім'ї використовувати їх можливості.

Сімейна терапія - це допомога, що надається в домашніх умовах, сім'ям, що перебувають у проблемних ситуаціях. Сімейний терапевт-професіонал проводить об'єктивне дослідження проблемної ситуації в сім'ї і прагне допомогти її членам спілкуватися один з одним конструктивнішими способами, щоб пом'якшити гостроту міжособистісних проблем.

Ще один різновид соціальної служби вдома називається «консультуванням» або «роботою з клієнтом». Послуги пропонуються різними агентствами соціальної роботи, наприклад, окружними департаментами соціальних послуг, а також надаються в лікарнях, приватних лікарнях, притулках для осіб, які зазнали фізичних травм, в установах, які реалізовують програми допомоги людям із затримками розвитку.

Догляд за дітьми є проблемою для багатьох сімей США, особливо тих, де матері працюють. Денний догляд вважається соціальною послугою, що надається вдома, навіть якщо ця послуга надана за межами дому. Денний догляд дозволяє працюючим батькам забезпечити належні умови для виховання дітей. Багато штатів прийняли програми, в яких денний догляд субсидується державою, так що розмір виплат з боку батьків залежить від рівня їх доходів. Денний догляд може здійснюватися і в невеликих приватних будинках, і в центрах, які мають ліцензії.

Послуги, пов'язані з веденням домашнього господарства, надаються сім'ям, в яких який-небудь член сім'ї дуже хворий, дуже старий або емоційно нестабільний, для ведення домашнього господарства; дітям, у яких один з батьків тимчасово відсутній унаслідок фізичної або психічної хвороби. Іноді вони виявляються як тимчасова корекційна міра сім'ї, в якій батьки не піклуються про дітей. Послуги з ведення домашнього господарства можуть включати прибирання, прання, покупки, приготування їжі. їх вартість невисока, внаслідок цього вони доступні багатьом сім'ям. Дані послуги надаються державними або приватними агентствами соціальних послуг, діяльність яких часто дозволяє зберегти сім'ю в кризові періоди.

Сімейне консультування або терапія - це робота з сім'єю, зосереджена на проблемах сімейних відносин. Вона здійснюється соціальним працівником, що має ступінь магістра, отримав спеціалізацію в цій галузі. Терміни «консультування» і «терапія» , використовувані в даному контексті, взаємозамінні, хоча терапія вважається інтенсивнішою формою дії, ніж консультування. Головна мета фахівця з сімейної терапії полягає в тому, щоб допомогти встановити конструктивні взаємини між членами сім'ї, що вимагає від фахівця нейтральної, об'єктивної позиції по відношенню до всіх членів сім'ї. Стратегія державної політики, направлена на урізування витрат на соціальні служби, привела до зниження частки професійних фахівців, зайнятих роботою з дітьми і сім'ями, тому в деяких штатах ці функції виконують соціальні працівники, що мають ступінь бакалавра.

Іноді, незважаючи на значну допомогу сім'ї ззовні з боку служб соціального захисту, умови проживання в сім'ї продовжують залишатися невідповідними для дитини. У цих випадках повинні бути мобілізовані служби, що надають послуги, -- це зовнішня соціальна робота з сім'єю за межами дома. Якщо дорослий член сім'ї виявляється непрацездатним, дітям потрібні заміщаючі послуги. У випадках короткочасної непрацездатності батьків можна скористатися послугами з ведення домашнього господарства, що дозволяє дітям залишатися в своєму домі. Якщо ж дорослий непрацездатний протягом тривалого періоду, тоді доцільно удатися до послуг, що надаються за межами дому: передача дитини на виховання; усиновлення; притулки домашнього типу; інституційне піклування; передача справи до суду.

Перш, ніж передати дитину на виховання, соціальні працівники проводять обстеження майбутньої батьківської сім'ї і висловлюють свої рекомендації. Після ухвалення рішення про передачу дитини на виховання соціальні працівники спостерігають за сім'єю: регулярно відвідують сім'ю, розмовляють з дітьми і дорослими, щоб переконатися в тому, що формуються конструктивні відносини. Якщо з'являється яка-небудь проблема, соціальні працівники включаються в її вирішення. Основне завдання соціальних працівників полягає в тому, щоб зробити все необхідне для забезпечення повноцінного догляду за дитиною. Деякі сім'ї, що приймають на виховання дітей, мають ліцензії на догляд за дітьми зі специфічними проблемами, такими, як фізичні або психічні порушення, поведінкові або емоційні розлади. Зазвичай, коли дитина передана на виховання, соціальний працівник взаємодіє і з батьками, і з людьми, що прийняли дитину. Він надає батькам можливість підготуватися до повернення їхньої дитини в сім'ю. Крім того, мета соціальної роботи з дітьми і сім'ями полягає в тому, щоб допомогти членам біологічної сім'ї залишатися разом у період зростання і розвитку дитини.

Усиновлення у США забезпечує постійний догляд за дітьми. Воно надає дітям і батькам, що усиновили їх, ті ж самі узаконені права і обов'язки по відношенню один до одного, що і біологічним батькам і їхнім дітям. Діти можуть бути усиновлені тільки тоді, коли обидва батьки позбавлені батьківських прав. У низці випадків прав позбавляють у судовому порядку. Часто батьки самі приходять до висновку, що не можуть забезпечити дитині належного виховання.

Соціальні працівники проводять консультування людей, які вирішують складні питання: наприклад, чи віддати дитину на виховання, чи зберегти вагітність. У недавньому минулому мати-одиначка могла самостійно ухвалити рішення про припинення батьківських прав і передачі незаконнонародженої дитини для усиновлення, а зараз біологічний батько дитини, якщо він відомий, повинен дати письмову згоду. Іноді «біологічні» батьки порушують справу про опіку і добиваються її встановлення всупереч волі матери.

Притулки домашнього типу можуть бути створені державними агентствами або приватними організаціями, які не мають з цього прибутку. Є різні типи таких установ, зокрема, що обслуговують людей із затримкою розвитку, з фізичними порушеннями, психічно хворих. Притулки домашнього типу, що мають ліцензію, розраховані орієнтовно на 8 чоловік. У таких притулках є постійний штат молодих соціальних працівників зі ступенем бакалавра, а також працівників, які ведуть господарство, помічників і фахівців зі ступенем магістра, що консультують дітей та їх сім'ї.

Мета притулків вказаного типу - створити обстановку, максимально наближену до сімейної. Цей тип служби корисний з низки причин: притулки є певним виходом із ситуації в тих випадках, коли немає можливості передати дітей на виховання в сім'ї; притулки домашнього типу більшою мірою, ніж передача на виховання, можуть задовольнити потреби дітей, молодих людей у плані спілкування з однолітками; у випадках, коли ще не підтверджені права сім'ї, яка бере дитину на виховання, такий притулок може служити тимчасовим притулком для дитини.

Інституційне піклування є іншою формою допомоги неповнолітнім. Проте воно не належить до категорії ефективних, оскільки в найменшій мірі створює «нормальне» середовище для виховання. Раніше дітей, які втратили своїх батьків, розміщали в притулках для сиріт, проте протягом останніх тридцяти років більшість таких установ були закриті. Великі установи (типу притулку), що збереглися, для сиріт ще функціонують, але тому, що забезпечують спеціалізоване лікування або короткочасний притулок для дітей, які чекають, що їх передадуть на виховання або відправлять у невеликі притулки домашнього типу.

Деякі діти залишаються на рік або більш в установі, відомій як місцевий лікувальний центр. Ці діти зазвичай мають серйозні емоційні порушення і направляються сюди судами для консультування і терапії. Центри надають широкий перелік послуг, що включає програми корекції протиправної поведінки, програми індивідуального консультування, сімейної терапії і ін. Сімейне консультування і терапія використовуються з метою поліпшення міжособистісних відносин між членами сім'ї. У соціальній роботі з сім'єю приділяється увага не тільки взаєминам у сім'ї, але і питанням взаємодії сім'ї з її соціальним оточенням.

1.2 Соціально-виховна робота з дітьми та молоддю

У сучасній американській школі соціальні працівники виконують різні функції. Перш за все, вони займаються питаннями пропусків занять. Робота з дітьми, які пропускають заняття, є прикладом індивідуальної роботи з клієнтом-учнем. Соціальні працівники консультують учнів, які мають проблеми: підлітки можуть надмірно дистанціюватися, поводитися агресивно, понизити свою успішність; зустрічаються випадки вагітності дівчаток-підлітків. У цих обставинах соціальний працівник проводить індивідуальну роботу з підлітком.

Іншим видом соціальної роботи в школі є робота з батьками. Соціальний працівник часто спілкується з батьками, щоб отримати додаткову інформацію про дитину, допомогти батькам ближче познайомитися з школою і зрозуміти дитину, дізнатися про установки батьків у відносинах зі школою. Соціальний працівник може дати батькам поради з приводу їх поведінки, найбільш ефективної у відносинах з дитиною. У випадках необхідності він направляє батьків у різноманітні агентства, наприклад, агентства сімейної служби.

Шкільні соціальні працівники ведуть групи, в яких обговорюють з дітьми різні проблеми. Предметом обговорення можуть бути теми, що не викликають заперечень батьків (наприклад, як спілкуватися з однолітками), але часто порушуються і такі проблеми, як зловживання алкоголем, попередження вагітності, сексуальні порушення. З приводу таких тем іноді виникають дебати, оскільки деякі батьки вважають, що їх (наприклад, сексуальні теми) слід обговорювати лише вдома. Тому соціальні працівники, зайняті розробкою нових програм для дискусійних груп, заздалегідь обговорюють їх з педагогічним колективом, отримують дозвіл шкільної адміністрації, заручаються підтримкою батьків.

Шкільні соціальні працівники взаємодіють з вчителями школи: консультують їх про індивідуальні особливості тієї або іншої дитини, про відносини в класі, діляться з ними своїми психолого-педагогічними знаннями. Соціальні працівники беруть участь у виявленні учнів, які потребують матеріальної допомоги, для отримання ними безкоштовних або частково оплачуваних сніданків. У деяких школах серед нужденних дітей розподіляються книги, одяг, письмове приладдя. У багатьох школах соціальні працівники з'явилися тільки після прийнятого Федеральним урядом закону, що започаткував спеціальну освіту для деяких категорій дітей (1975). Згідно з цим законом, соціальні працівники входять до бригад фахівців, що обстежують дітей, направлених на навчання за спеціальними програмами з різних причин: порушення мови, яких-небудь фізичних вад, зниження здібності до навчання, розумової відсталості або інших порушень розвитку, емоційних порушень, вагітності.

Соціальний працівник, що працює в спеціальній бригаді, повинен визначити, чи виявляються дані порушення в домашній обстановці, чи в іншому соціальному оточенні. Порушення поведінки в школі (вдома і в іншому оточенні дитина добре поводиться) свідчить про те, що проблему слід шукати в школі, а не в дитині. В даному випадку соціальний працівник повинен консультується з вчителями школи, щоб визначити, що слід змінити в шкільній програмі для задоволення потреб дитини і зняття гостроти проблеми.

Шкільний соціальний працівник бере участь у підготовці дитини до обстеження, при цьому, згідно із законом про спеціальну освіту, батьки повинні дати письмову згоду на обстеження. Здійснюване бригадою фахівців, таке обстеження є варіантом прикладного дослідження. Кожен член бригади зацікавлений в отриманні інформації про дитину в рамках своєї спеціальності. Протягом 90 днів з дня направлення на обстеження мультидисциплінарна бригада визначає, чи має потребу дитина в спеціальних послугах і, якщо має таку потребу, то який вид послуг найбільш необхідний. Висновок комісії має серйозні наслідки для дитини.

Соціальний працівник вивчає історію розвитку дитини, особливості її поведінки вдома і в суспільстві. Він збирає інформацію, що допомагає йому визначити, як розвивалася дитина. Іноді батьки відчувають тривогу у зв'язку з обстеженням своєї дитини. Це пов'язано з тим, що надання ними деякої інформації, корисної для оцінювання дитини, порушує питання, що хвилюють і викликають неприємні спогади. У цих обставинах соціальний працівник повинен переконати батьків у тому, що будь-яка інформація, яка йде від них, буде надана лише фахівцям, які проводять обстеження. Гарантія конфіденційності допомагає батькам подолати свій страх. Іноді соціальний працівник кілька разів зустрічається з батьками дитини, оскільки для того, щоб добитися від батьків довіри і співпраці, потрібен час. Соціальний працівник, за необхідності, бере у батьків дозвіл на збір медичної та іншої діагностичної інформації.

Психологи, у свою чергу, використовують психологічні тести, призначені для виявлення емоційних порушень, оцінки рівня інтелектуального розвитку. Педагог спостерігає за поведінкою дитини в класі, роблячи відмітки в документі щодо кількості часу, що йде у дитини на навчання, порівнює з кількістю часу, який вона витрачає безцільно. Зібравши всі дані, члени мультидисциплінарної бригади зустрічаються з батьками. На цій зустрічі бригада виносить свою ухвалу з приводу того, чи має дитина потребу в спеціальній освіті. Батьки повинні дати письмову згоду на те, щоб їхня дитина здобула спеціальну освіту. Вони можуть відмовитися від цього, а також можуть домагатися рішення, згідно з яким їхня дитина не потребує спеціальної освіти. Шкільна соціально-виховна робота в США - це сфера діяльності, що розвивається. Її життєвість ілюструється тим фактом, що починаючи з 70-х pp. XX ст. в різних штатах з'явилися нові організації соціальних працівників, у країні були проведені декілька конференцій з шкільної соціальної роботи. Почали видаватися журнали - «Соціальна робота в системі освіти» і «Журнал шкільної соціальної роботи».

У США здавна функціонує Психолого-педагогічна служба «Гайденс» (від дієслова «гайд», що означає «вести», «направляти») - яка надає допомогу в скрутній для людини ситуації, допомогу в пізнанні себе і навколишнього світу, в осмисленому застосуванні своїх знань для успішного навчання, розвитку, вибору професії і життєвого шляху. Служба була організована Френком Парсонсом у 1908 р.

У сферу діяльності служби залучено чимала кількість осіб: каунслер (радник, вихователь), соціальний працівник, психолог, співробітник, що відповідає за відвідуваність учнів (у школі), вчителі-консультанти, вчителі «домашньої кімнати», аташе зі зв'язків з органами юстиції, лікар, медсестри, керівники гуртків і клубів, асистенти-секретарі. Діяльність каунслера може включати низку аспектів. Іноді практикується розмежування обов'язків між каунслерами: один займається навчальними проблемами, інший - професійною орієнтацією, третій - соціальними проблемами. В середньому на одного каунслера доводиться 400 дітей, а в окремих школах - менше 200. Серед помічників каунслера - вчитель «домашньої кімнати». «Домашня кімната» - це і іас, закріплений за групою учнів, де вони збираються разом щодня. Під час таких зустрічей надається різнопланова інформація, організовуються дискусії, бесіди, консультації.

Шкільний соціальний працівник, зазвичай, працює за сумісництвом у декількох навчальних закладах. На відміну від каунслера, він займається тільки з невеликою групою учнів, яка потребує спеціальної допомоги. Особливістю таких учнів є їхня поведінка з відхиленням від норми (вживання алкоголю, наркотиків, правопорушення). Соціальний працівник проводить обстеження сім'ї, збирає детальні відомості про поведінку учня в школі і поза нею. На підставі цих даних ведеться робота всіх підрозділів служби «Гайденс» з дітьми і підлітками. Аташе по контактах з органами правосуддя служить посередником між органами юстиції, сім'єю і школою.

«Гайденс» - це цілий комплекс підрозділів, що включає різні служби. Головним завданням служби вимірювання є збір, систематизація, оцінка і аналіз всієї інформації про дитину. Під час вступу дитини в школу на неї заводиться певне досьє, оскільки фахівці служби вважають важливими знати домашні умови, матеріальний статок сім'ї, район мешкання, мову. Все це допомагає педагогам краще зрозуміти поведінку дитини. Служба інформації займається поширенням інформації з усіх питань діяльності «Гайденс»; служба консультування - чи не найважливіша частина системи, що здійснює індивідуальну роботу з особою; служба спрямування займається влаштуванням школярів на роботу або навчання в інший навчальний заклад; служба контролю за результатами програми «Гайденс» виконує функції зворотного зв'язку.

Робота з дітьми з неповних сімей, жертвами розлучення батьків - один зі спеціальних розділів служби «Гайденс». Гострою і хворобливою проблемою є підлітки-утікачі. Служба «Гайденс» об'єднує всі виховні сили суспільства - сім'ю, школу, общину, церкву. Вражає різноманіття напрямів і програм у діяльності служби. Окрім традиційних, є напрями роботи з проблем правопорушень, гомосексуалізму і багатьох інших.

Молодіжна політика у США. Завдання молодіжної політики у США можна сформулювати таким чином: сприяння вільному розвитку молоді, вирішення специфічних проблем молодого покоління, а також пошук можливостей для фінансування відповідних програм.

Пріоритетними напрямами в роботі з молоддю стали: пошук можливостей з координації діяльності, спрямованої на сприяння розвитку молоді; здійснення цільового фінансування; зміцнення співпраці між всіма громадськими структурами, що представляють інтереси молоді, і концентрація їх зусиль на роботі з проблемними і соціально небезпечними представниками молодого покоління.

Так, у 1984 р. пріоритетним напрямом стала профілактика злочинності неповнолітніх. Відповідний відділ Міністерства охорони здоров'я і соціальних служб зобов'язав кожне відомство надати кошти для реалізації сумісних проектів з метою профілактики підліткової злочинності. Діяльність цілої низки установ і організацій свідчить про те, що молодіжна політика формується як самостійна галузь політики, про що свідчить діяльність створеного в 1978 р. Інституту молодіжної політики, який займається в основному спостереженнями за реалізацією програм федерального уряду зі сприяння розвитку молоді, аналізом цих програм, проектів законів.

Увагу уряду США до проблем молоді засвідчує той факт, що один раз на 10 років, починаючи з 1909 p., проводиться конференція Білого дому з питань дітей і підлітків. У ході конференцій аналізуються і оцінюються як сучасне положення дітей і підлітків у США, так і перспективи на майбутнє.

В окремих штатах молодіжна політика розробляється Національною конференцією законодавців штату і Національною асоціацією губернаторів. Молода людина, що досягла повноліття, бере на себе юридичну відповідальність за всі свої вчинки. Кожен штат самостійно визначає вік, відповідний настанню повноліття. У більшості штатів він становить 18 років. У низці випадків дитина може прийняти на себе обов'язки дорослої людини ще до досягнення нею повноліття. Оголошення дитини достроково повнолітньою означає для неї припинення батьківської опіки, коли дитина живе окремо від батьків і самостійно заробляє собі на життя. В цьому випадку вона повинна подати прохання до суду у справах неповнолітніх і отримати формальне визнання її повнолітньою. У більшості штатів дитина вважається повнолітньою з моменту вступу до шлюбу і у всіх штатах - з моменту вступу на військову службу.

Чимало громадських і приватних організацій, що існують у США, надають допомогу дітям і підліткам. Деякі з них займаються виключно або переважно наданням послуг, опікою, наданням консультаційної допомоги, інші прагнуть змінити умови життя підростаючого покоління. Надання допомоги молодим людям, які її потребують, - це завдання системи молодіжного сервісу, класичними компонентами якої є опікування неповнолітніх і ювенальна юстиція. Сюди ж відносять всі заходи, що входять у поняття «Сприяння розвитку молоді» (ініціативи в галузі охорони здоров'я, розробка і реалізація стратегії щодо забезпечення зайнятості молодих людей, соціально-педагогічне консультування, профілактична робота з соціально небезпечними і такими, що вже вчинили злочинні діяння підлітками, організація дозвілля). Питання надання молоді соціальних та інших послуг, фінансування цієї діяльності регулюються певними федеральними законами.

Існують федеральні закони, які мають особливе значення для роботи з молоддю. Зокрема: Закон про попередження жорстокого поводження з дітьми має на меті: розробку єдиного і всеосяжного визначення явища, що отримало назву «Жорстоке поводження з дітьми»; координацію всіх зусиль, що здійснюються в країні, спрямованих на виявлення випадків жорстокого поводження з дітьми, а також на профілактику цього явища; реалізація проектів, пов'язаних з вивченням і розробкою нових методів виявлення і профілактики жорстокого поводження з дітьми.

Закон про втікачів з дому і бездомних дітей. Його метою є: задоволення потреб дітей, що втекли з дому; повернення підлітків в сім'ю і надання їм допомоги; зміцнення відносин у сім'ї і сприяння молоді при вирішенні сімейних проблем; надання допомоги підліткам при визначенні перспектив на майбутнє.

Закон про надання допомоги зниклим дітям. На підставі закону, «зниклими дітьми» вважаються особи до 18 років, місце знаходження яких невідоме їхнім батькам або опікунам. Законом передбачається координація зусиль, спрямованих на пошук і виявлення дітей, а також надання коштів, необхідних для створення відповідної інформаційної системи. Відповідно до вимог закону, були створені Національний центр з надання допомоги зниклим і дітям, які піддаються жорстокому поводженню, Консультаційний комітет у справах зниклих дітей та безкоштовний «Телефон довіри».

Закон про надання допомоги з усиновлення дітей. Основні аспекти цього закону: недопущення недоцільного розлучення дітей і їх батьків; підвищення якості опікунської та іншої діяльності, орієнтованої на забезпечення благополуччя дітей і їх сімей; надання допомоги з усиновлення, об'єднання з сім'єю, реалізації інших планів довгострокового забезпечення.

Закон про сприяння у професійній підготовці набув чинності у 1983 р. і замінив собою Закон про професійне навчання. Даний Закон гарантує надання коштів для професійної підготовки підлітків і дорослих - малозабезпечених або таких, що мають обмежену сферу діяльності. Відповідно до закону, губернатор кожного штату має створити координаційну раду з питань професійної підготовки. До 10% коштів, виділених на реалізацію положень закону, використовуються для роботи з підлітками, які не мають атестату зрілості; з підлітками, які стали батьками; з підлітками, що скоїли правопорушення, залежними від алкоголю і наркотиків; з підлітками з недостатнім знанням англійської мови; а також у роботі з літніми найманими робітниками, колишніми військовослужбовцями та інвалідами. На потреби підлітків виділяється не менше 40% всіх коштів, що є в рамках програми. Частина, що залишається, вкладається в розробку і реалізацію програм з організації практичних занять, професійного навчання на робочих місцях, програм з працевлаштування, оцінки професійної придатності.

У соціальній роботі США особливе місце займають молодіжні телефонні психологічні служби, які створюються в основному при провідних дитячих психотерапевтичних центрах. Включення «Телефону довіри» в систему спеціалізованої медичної допомоги вважається однією з непорушних умов його організації. Один із перших юнацьких «Телефонів довіри» - Філадельфійський - розташовується при церкві, куди в години служби стікається все навколишнє населення, у тому числі і молодь. Консультування, розпочате по телефону, може мати продовження в особистій бесіді біля входу в приміщення служби або прямо на прилеглій до нього вулиці. На відміну від «Телефону довіри» для дорослих, юнацький «Телефон довіри» працює не цілодобово, а починаючи з середини дня, коли підлітки з шкіл і коледжів повертаються додому (а дорослі ще на роботі), і до ранку наступного дня. Тривалість бесіди ЗО хв., виключаючи особливо важкі випадки, коли вона може продовжитися і довше.

Американські дослідники прийшли до висновку, що доцільно включати в штат «Телефону довіри» соціальних працівників. Саме ці люди мають певні знання з психології і орієнтуються в сучасних проблемах підлітків, можуть розмовляти «мовою нового покоління», знають, що цікавить молодь у музиці, політиці, моді, володіють основами валеології, уміють і співчувати, і розуміти, і співпереживати чужій біді - можуть допомогти підліткам орієнтуватися в сучасних соціальних умовах. Вік співробітників підліткових телефонів довіри від 18 до 68 років, це найголовніший критерій для відбору консультантів. Робота телефонних служб для підлітків і юнацтва в США має психологічний характер. Приблизно третина абонентів, котрі вийшли на контакт, відповідає мовчанням, дає «відбій», просить вибачення за помилкове попадання. Чимало звернень має діловий характер, коли функція консультанта зводиться лише до того, щоб дати разову консультацію, повідомивши необхідну інформацію. Бувають випадки, коли консультування, навпаки, виходить за рамки разової бесіди і абонентові призначається зустріч у центрах чи пунктах соціально-психологічної допомоги.

Більшість «запитів» (біля 60%) надходять від дівчат (частіше) і хлопців (значно рідше). Приблизно сьома частина звернень надходить від молоді старше 18-ти. Проте, телефонують бабусі і батьки (переважно матері, дуже рідко - батьки).

Проблеми, з якими підлітки телефонують у молодіжну психологічну службу довіри, можна згрупувати таким чином. Суб'єктивні переживання з приводу спілкування з іншими - соромливість і страх, що перешкоджають спілкуванню; бажання користуватися великим успіхом в однолітків; переживання відчуття образи на когось; тиск і загрози з боку компанії однолітків. Особливо виділяється проблема спілкування дівчат з однолітками (зафіксована хвиля насильства серед дівчат, яка збільшилася за останні роки). Взаємини в сім'ї - нерозуміння з боку батьків, контроль і жорстокі заборони, боротьба підлітків за самостійність, втечі із дому, сімейні конфлікти, хвилювання про членів сім'ї. Проблема «хлопці-дівчата» поза сферою сексу - сварка з улюбленою людиною і страх втратити любов, суперництво і ревнощі, бажання приьернути увагу того, хто подобається, відсутність взаємності, пошук знайомств тощо. Секс і вагітність - тиск з боку партнера з вимогою інтимної близькості, пошук інформації про контрацептивні засоби, рання вагітність, переживання страху перед венеричними захворюваннями, сексуальні комплекси і функціональні сексуальні порушення. Школа - успішність, несправедливість і переслідування з боку вчителів, відмова ходити в школу, проблеми життєвого призначення, вибору професії. Відносини із законом - пошук правової інформації, проблеми, які стосуються юридичних питань: загрози бути засудженим за протиправні дії. Проблеми, пов'язані з прийомом медикаментів і хімічних речовин, - пошук медичної інформації, побоювання у зв'язку з вживанням медикаментів, наркотична залежність, алкоголізація, нещасні випадки і самоотруєння. Дозвілля і молодіжна культура. Проблеми, перераховані вище, але ті які вимагають прямої участі консультанта телефонної психологічної служби в їх вирішенні - потреба в житлі, роботі або грошах; довідки і посередництво у встановленні контактів з різними установами і соціальними службами. Внутрішній емоційний стан особи підлітка, не пов'язаний ні з однією з вказаних вище проблем, - відчуття провини, туги, порожнечі і самотності, відчаю; страждання з приводу своєї фізичної зовнішності; переживання втрати сенсу життя; намір покінчити з життям. Ефективність діяльності телефону довіри залежить від володіння консультантом технологією спілкування по телефону.

1.3 Соціальне забезпечення

Система соціального забезпечення в США складна і багатогранна. Єдиної загальнонаціональної централізованої системи соціального забезпечення в США не існує. Вона утворюється з різних програм, регламентованих або федеральним законодавством, або законодавством штату, або спільно федеральними органами і органами влади штатів. Окремі програми приймаються місцевими властями.

Державна система соціального забезпечення в США чітко розподіляється на два напрями: соціальне страхування і соціальна допомога. Вони різняться між собою за джерелами фінансування. Виплати з соціального страхування проводяться зі страхових фондів, що утворюються за рахунок податку на соціальне страхування, який стягується з трудящих (частково із підприємців). Державна допомога виплачується з бюджетних коштів: федерального бюджету, бюджетів штатів або місцевих органів влади.

Першим Законом про соціальне страхування став цивільний закон, прийнятий 14 серпня 1935 р. З часом цей Закон доповнився численними поправками, які запровадили нові форми соціального страхування та новими положеннями. Законом 1935 р. було встановлено два види соціального страхування: у зв'язку зі старістю (пенсії) і безробіттям (допомога). Закон передбачав також обмежені заходи допомоги деяким категоріям бідняків, таким, як інваліди і сироти. Пенсії вперше були виплачені в 1937 р. У 1939 р. була внесена поправка до закону про виплату допомоги у зв'язку з втратою годувальника сім'ї. Важливим кроком щодо розширення державної системи соціального страхування була також поправка 1956 p., що передбачала виплату коштів у зв'язку з непрацездатністю, не пов'язаною з виробничою травмою. Страхування по інвалідності в результаті виробничої травми або хвороби, викликаної умовами праці, було віднесено до компетенції штатів. Значною подією стала також поправка 1965 р., що надала право на медичне страхування особам у віці 65 років і старше (програма «Медікер»).

Всі види соціального страхування, передбачені законом 1935 р. і поправками до нього, прийнято об'єднувати під назвою «Загальна федеральна програма» (ЗФП). Програми соціального страхування - це програми, до фонду яких одержувач допомоги (пенсії) сам робить попередній внесок, який має форму спеціального податку, що вноситься майбутнім одержувачем або його працедавцем, або обома разом. Ця допомога розглядається швидше як право, ніж як привілей, і отримання її не є соціальною ганьбою. До програм соціального страхування відносять: страхування через старість (пенсії), страхування з втрати годувальника, страхування з безробіття, страхування з непрацездатності, медичне страхування.

Медичне страхування. Виплати по медичному страхуванню мають подвійний характер. По-перше, підлягає відновленню дохід, втрачений внаслідок тимчасової непрацездатності; по-друге, надаються кошти на оплату послуг для лікування хвороби. Медичне страхування базується на надзвичайно високому рівні солідарності між соціальними групами з різним рівнем доходу та різного віку. Внески на медичне страхування сплачують навіть ті, хто майже ніколи не хворіє, і ці внески їм не повертаються. Прикладом фінансування медичної допомоги з коштів громадян є США, де біля 90% американців користуються послугами приватних страхових компаній, витрачаючи на внески більше 10% сімейних прибутків. Прихильність до ринку і приватного медичного страхування на контрактній основі, орієнтація медичної допомоги на оптимальний обсяг при мінімальних витратах пов'язана з наявністю в країні переважно «іммігрантського» населення. Активізація суспільної діяльності в США в 1983 р. призвела до створення низки національних програм: медичної допомоги біднякам «Медікейд» і немолодим особам -- «Медікер».

Медікейд. Це програма медичних послуг особам, які живуть нижче за «межу бідності». Її відмінність від програми Медікер полягає в тому, що одержувач Медікейд не платить податок, послуги, що надаються йому, цілком сплачуються бюджетом. Влада кожного штату встановлює свій порядок, у результаті в кожному штаті свій розмір і умови оплати медичних послуг для бідних. Програма у всіх штатах охоплює тих, хто отримує виплати з програм допомоги сім'ї з дітьми або за програмою гарантованого доходу.

Медікер - програма медичного обслуговування пенсіонерів. Вона була створена у 1965 р. За її умовами страхування розподіляється на основну і додаткову частини. Основна страховка фінансується за рахунок податку на соціальне страхування. Ці гроші йдуть на оплату лікування в стаціонарі. Додаткове страхування є добровільним і фінансується за рахунок федерального бюджету і внесків учасників. Воно сплачує амбулаторне лікування і консультативні послуги лікарів. Зрозуміло, що більшість американців вважають за краще мати і цей вид страховки. При надходженні до стаціонару пацієнт вносить перший внесок (вартістю одного дня лікування). Якщо він виписується до закінчення 60 днів, то він більше нічого лікарні не винен. Якщо залишається більш за цей термін, то з 61 по 90 день його перебування оплачується з розрахунку 25% вартості лікування. Після закінчення 3-х місячного терміну наступає так званий «резервний період» тривалістю 60 днів, яким можна користуватися тільки один раз (у разі важкого захворювання) і за який пацієнт розплачується з розрахунку щоденної плати у розмірі 50% від первинного внеску.

У США існує дві форми приватного страхування: колективна за місцем роботи та індивідуальна. Провідною формою є колективне страхування. Колективні договори між профспілками і підприємцями, як правило, передбачають певні соціальні виплати і гарантії. Проте аналогічні види приватного страхування існують і в багатьох галузях і фірмах, де профспілки відсутні. Підприємці розглядають свою участь у різних приватних страхових «планах» як засіб закріплення на своїх підприємствах, перш за все, найбільш кваліфікованої робочої сили й адміністративного персоналу. Найбільш поширене медичне страхування за місцем роботи: цим видом страхування в 1985 р. було охоплено близько 60% працюючих за наймом і членів їх сімей.

Велике значення для працюючих мають приватні пенсії. З 1950 р. число робітників і службовців, охоплених приватними пенсійними планами, виросло з 9,8 млн. до 35,8 млн. чол. Але, незважаючи на це, все ж таки приватна пенсійна система охоплює втричі менше число трудящих, ніж державна. Крім того, при нарахуванні державної пенсії враховується загальний стаж, незалежно від того, міняла людина роботу чи ні, а для отримання мінімальної приватної пенсії робітник або службовець повинні мати, як правило, 10 років безперервного стажу в одній фірмі.

Приватна пенсійна система певною мірою контролюється державою, перш за все, на основі двох законів: Податкового кодексу США 1954 р. (з поправками 1986 р.) і Закону про приватне пенсійне забезпечення 1974 р. Спеціальне федеральне агентство стежить за платоспроможністю пенсійних фондів, що діють, визначає порядок і суму компенсації учасникам пенсійних планів у разі банкрутства компаній.

Після війни в США у рамках системи приватного страхування набули поширення так звані додаткові виплати. Ці виплати включають оплату відпусток і лікарняних листів, додаткові виплати із безробіття, субсидії на продовження освіти, юридичні послуги. Вони варіюють і, як правило, надаються високооплачуваним категоріям працівників. Індивідуальне приватне соціальне страхування отримало значний розвиток лише в галузі медичного страхування. За останні роки відмічено також серйозне зростання числа так званих індивідуальних пенсійних рахунків. Приватне індивідуальне соціальне страхування досить дискримінаційне по відношенню до непривілейованих і малозабезпечених верств населення, ніж колективне, оскільки кращу страховку можуть придбати лише люди з доходом, як мінімум, вище середнього. До того ж плани широкого розповсюдження приватних індивідуальних пенсій відкрито розглядаються консервативними кругами США як альтернатива державній пенсійній системі, яку пропонується поступово демонтувати, передавши практично все соціальне страхування до рук приватного страхового бізнесу.

Страховий захист на виробництві має характерні особливості й завдання, що історично виокремили цей вид страхування в галузь. Цей вид страхування охоплює поряд із працівниками, які зайняті на роботах з важкими, шкідливими та небезпечними умовами праці, працівників усіх сфер економічної діяльності (найманих працівників фізичної та розумової праці, служниць, надомників, тимчасових працівників, членів сім'ї, зайнятих на сімейних підприємствах, а також учнів). Цей вид страхування поряд з виплатами, призначеними на відновлення втраченого заробітку, забезпечує організацію та оплату медичної допомоги та лікування постраждалих на виробництві;.широкий спектр послуг щодо медичної, професійної та соціальної реабілітації осіб, які втратили працездатність; систему заходів попередження нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Звичайно, пенсійне забезпечення за цим видом страхування створює вищий рівень відновлення доходу, ніж у пенсійному забезпеченні по інвалідності внаслідок загального захворювання. На відміну від деяких інших видів страхування внески з цього виду сплачують, як правило, лише роботодавці. Працівники і держава не беруть участі у створенні страхових фондів. Страхові тарифи не є одноманітними та фіксованими для всіх галузей і підприємств. Основний критерій їх розміру - рівень професійного ризику в галузі та на підприємстві, що встановлюється відповідно до емпіричних даних про кількість нещасних випадків і професійних захворювань, ступінь втрати працездатності й рівень виробничої безпеки.

Страхування на випадок безробіття має багато спільного з попереднім видом страхування, тому що його кошти спрямовуються як безпосередньо на компенсацію втраченого заробітку, так і на заходи запобігання безробіттю. Це програми зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, сприяння створенню нових робочих місць тощо. Проте на відміну від страхування від нещасних випадків тариф у страхуванні на випадок безробіття є єдиним для всіх галузей. Це відповідає природі ринку робочої сили, де відбувається її постійний міжгалузевий рух. Кошти страхування на випадок безробіття формуються з внесків роботодавців, працівників і держави. Держава бере участь у виборі серед конкуруючих установ лікарняної допомоги і фондів страхування.

Страхування по безробіттю здійснюється на федерально-штатній основі. Федеральним законом визначені загальні принципи страхування по безробіттю, деталізовані потім законодавством кожного зі штатів. Штати визначають категорію осіб, які підлягають страхуванню, порядок отримання допомоги, їх розміри і терміни виплати. Фонди страхування по безробіттю утворюються в основному за рахунок податків з підприємців, розміри яких встановлюються в процентному відношенні до виплаченої заробітної плати.

Іншою частиною американської державної системи соціального забезпечення є допомога бідним. Ця система отримала широкий розвиток з 60-х p. XX ст. під впливом масового соціального протесту. На відміну від соціального страхування для отримання допомоги в системі допомоги бідним не вимагається спеціальних попередніх внесків. Критерієм для надання допомоги є саме нужденність. Для визначення ступеня нужденності у 1964 р. введено поняття «межа бідності». Автори, що розробляли цей офіційний вимір бідності в країні, в своїх розрахунках спиралися на вартість мінімального прожиткового кошика для сім'ї з чотирьох осіб. Вони прийшли до висновку, що бідна сім'я витрачає на їжу одну третину своїх доходів і запропонували визначати суму мінімального необхідного доходу для сім'ї шляхом потроєння вартості мінімально достатнього прожиткового кошика. Ця сума і отримала назву «межа бідності».

Програми соціальної допомоги. Головними вважаються такі: програма забезпечення гарантованого доходу, програма допомоги бідним сім'ям, сім'ям з дітьми, продовольча програма, програма житлових субсидій і програма медичної допомоги (Медікейд). Програма забезпечення гарантованого доходу охоплює літніх, повних і постійних інвалідів і сліпих. Вона діє з 1974 р. За цією програмою вказаним категоріям населення федеральний уряд виплачує грошову допомогу, з тим, щоб забезпечити їм мінімум коштів для існування (так званий гарантований дохід). Цей мінімум встановлений на низькому рівні - приблизно 60% рівня доходу «межі бідності».

Штати мають право підвищувати розмір коштів з цієї програми за рахунок коштів зі свого бюджету. Розмір допомоги залежить від решти доходів одержувачів, доповнюючи їх до гарантованого мінімуму. Рівень гарантованого мінімуму коректується рівнем інфляції, тобто підвищується в міру зростання індексу споживчих цін. Близько половини одержувачів за цією програмою, перш за все, літні люди. Багато хто має пенсії і за системою страхування, проте, останні настільки мізерні, що їм доводиться звертатися і за допомогою з бідності.

Інша програма допомоги, за якою надається грошова допомога, - це програма допомоги бідним сім'ям, сім'ям з дітьми. Як правило, допомогу за цією програмою отримують багатодітні сім'ї з низьким доходом, де голова сім'ї вдова, розлучена або мати-одиначка. У низці штатів право на виплати з цієї програми надано бідним сім'ям, в яких голова сім'ї - безробітний.

Програма допомоги сім'ям з дітьми (ПДСД) - федерально-штатна, але головну роль в її здійсненні грає влада штатів. Вона встановлює критерії нужденності, відбору клієнтів, розмір допомоги.

В рамках продовольчої допомоги найбільшого поширення набула програма продовольчих талонів. Найчастіше талони автоматично нараховуються сім'ям, які вже одержують кошти з програми гарантованого доходу і допомоги сім'ям з дітьми. Талони надаються безкоштовно (найбіднішим) або за зниженою ціною. Лише 40% бідних користуються продовольчими талонами. У літературі виділяють об'єктивні і суб'єктивні причини цього явища. До суб'єктивних причин відносять недостатню обізнаність, нездатність зібрати необхідні документи через безпорадність, старість, хвороби і ін. Багатьох лякає сама процедура оформлення допомоги, вона дуже тривала і вимагає багато документів. Багатьом вона здається принизливою. До того ж, пройшовши через всі бюрократичні процедури, через короткий термін талони можна втратити в результаті зміни умов отримання допомоги, брак коштів. Є і інші продовольчі програми, наприклад, шкільні сніданки і продовольча допомога бідним матерям з немовлятами до року.

Житлові субсидії надаються сім'ям з низькими доходами і досягають у середньому 2 000 дол. на рік. Це небагато, оскільки вартість житла в Америці дуже висока. Житлові субсидії сім'ям, які мають у цьому потребу, надаються державними органами у кожному конкретному випадку.

Програмами соціального забезпечення керують різні державні органи. Всі федерально-штатні програми в адміністративному відношенні підпорядковані владі штатів і здійснюються відповідними органами.

Соціальні програми США користуються підтримкою населення. Програми соціального страхування володіють високим статусом соціальної респектабельності, оскільки всі, хто живе на заробітну плату регулярно вносять податки до відповідних фондів. На відміну від виплат з безробіття, програми для бідних не мають такого статусу, бо бідняки не платять спеціальних податків для отримання допомоги і представляють меншу частину населення. Крім того, головні програми уніфіковані в загальнонаціональному масштабі: вони фінансуються і управляються федеральним урядом на основі єдиних, встановлених конгресом норм і критеріїв. Має значення і вік одержувачів допомоги. Одержувачі коштів для нужденних у більшості мають молодший вік, ніж одержувачі за системою страхування. Імідж одержувачів виплат з бідності значно погіршився в громадській свідомості, бо багато хто з них зовсім не працював або давно не працює. Все це сприяє тому, що програми соціальної допомоги є уразливими для критики і, піддаються скороченню в першу чергу в періоди економічних спадів.

2. Технології соціальної роботи в Канаді

2.1 Система соціального захисту населення

«Держава добробуту» була створена в Канаді після другої світової війни. В 60-х роках XX ст. були введені в дію державні програми служби допомоги громадянам і їх сім'ям, які опинилися в складних життєвих ситуаціях: у разі хвороби, каліцтва, інвалідності, старості, бідності і безробіття. До середини 1960-х років у Канаді були створені основні елементи системи соціального забезпечення, оформлені законодавчо. Було ухвалено низку законів: Акт про страхування зайнятості (1935), Акт про страхування по безробіттю (1940), Акт про сімейну допомогу (1944), Акт про забезпечення старості (1951), Акт про страхування медичної допомоги і діагностичних послуг (1957), Канадський і

Квебекський пенсійні плани (1965), Канадський план допомоги (1966) і Акт про медичну допомогу (1966). Кінець XX ст. був ознаменований скороченням державних витрат.

Хартія прав і свобод (1982) проголошувала рівність жінок з чоловіками як фундаментальну основу канадського суспільства. У 1995 р. уряд Канади зобов'язався розробити і впровадити інструменти і методологію для проведення гендерного аналізу.

Взаємини між федеральним і провінційними урядами в Канаді відіграють важливу роль у формуванні системи соціального захисту. Федеральні трансферти були ефективним засобом залучення федерального уряду у сфери, що підлягають юрисдикції провінцій (такі, як охорона здоров'я, професійна освіта, соціальне забезпечення). Проте, на початку 1990-х років федеральний уряд Канади, заклопотаний борговою і кредитною кризами почав скорочувати соціальні витрати. У провінціях також зменшувались соціальні витрати. Соціальні послуги були передані у ведення добродійних організацій і приватних фірм (наприклад, догляд на дому, приватні клініки, приватні дитячі сади).

Прибутковий податок збирається в Канаді за прогресивною шкалою зі всього працюючого населення, держава надає фінансову допомогу (WELFARE) всім, хто з якої-небудь причини не може знайти собі роботу або непрацездатний. У такий спосіб Канада виключає у своїй державі появу класу людей, які знаходяться за межею бідності. За рахунок цього держава дістала можливість контролювати рівень злочинності і запобігати соціальній напрузі.

Людина, отримуючи допомогу по безробіттю в Канаді, усвідомлює, що ця допомога йде до неї з кишені багатого і працюючого сусіда, оскільки саме його податки йдуть на забезпечення безробітних відносно нормальним існуванням. Кошти від податків йдуть в основному на соціальні програми. Канадці часто називають свою систему соціального забезпечення «системою соціальної безпеки». Програми допомоги розраховані на всі прошарки суспільства, особливо на неповнолітніх дітей, безробітних та людей похилого віку. Сучасна пенсійна система Канади складається з трьох позицій: пенсії за віком, пенсії за працю та приватних пенсійних виплат.