Соціальні інститути в сучасних суспільствах та їх трансформація в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Соціальні інститути в сучасних суспільствах та їх трансформація в умовах глобалізації

1. Глобалізація сучасної соціології

До середини ХХ ст., цілком виразно виявилися дві тенденції у розвитку світової соціології: європейська і американська. Європейська соціологія розвивалася в тісному зв'язку з соціальною філософією, а американська спочатку формувалася як наука переважно про людську поведінку. Соціологія в США веде початок з Чиказької школи 20-х рр. Саме Чиказька школа, що затвердила метод спостереження і інші форми польових досліджень, створила особливий вигляд американської соціології. До теперішнього часу це, переважно, проблемно-орієнтована поведінкова наука.

У післявоєнні роки "чисті" лінії у розвитку світової соціології стираються. У 20-40-х рр., в США поряд із власне американським напрямком впливовим було європейське, представлене насамперед такими великими теоретиками, як Т. Парсонс і П. Сорокін. Головні досягнення американської соціології лежать в розвиток теорій середнього рівня, особливо в таких областях, як теорія організації, соціальна структура, малі групи, колективну поведінку, масові комунікації, соціологія праці і професій, сім'ї. Орієнтована на вирішення конкретних соціальних проблем, що цілком відповідає вітчизняному прагматизму, американська соціологія відкрила нові області, раніше або зовсім не вивчалися, або залишилися на периферії більших предметних областей соціологічного дослідження.

У наші дні спостерігається свого роду "американізація" західноєвропейської соціології, все ще зберігає класичну соціально-філософську орієнтацію. З одного боку, позначаються впливу соціальної практики і необхідність звертатися за субсидіями на соціологічні дослідження до приватним організаціям. З іншого боку, на європейську соціологію впливають далеко просунуті проблемно-орієнтовані дослідження, проведені в США, на основі яких розвиваються традиційні і виникають нові соціологічні концепції. Західноєвропейська соціологія також рухається у бік проблемно-орієнтованого і переважно прикладного розвитку.

Нарешті, сучасний період розвитку світової соціології, як підкреслювалося на XII Світовому соціологічному конгресі в Мадриді (1990 р.), - період "глобалізації". Глобалізація - не національна і не інтернаціональна парадигма соціологічного значення, хоча і є продуктом того й іншого. Це прагнення об'єднати зусилля соціологів всіх шкіл, напрямків, підходів для вирішення загальнолюдських проблем.

Разом з тим глобалізація як сучасний етап розвитку світової соціології є відповідь на об'єктивні процеси. У нашому світі вже важко говорити про домінуючою "самодостатності" окремих суспільств і держав. Цивілізація на порозі XXI ст. все більше являє собою взаємопов'язану систему і в галузі економіки, і в політичній організації (ООН, ЄЕС та інші регіональні політичні та економічні співтовариства, включаючи СНД), і в сфері культури, і глобальних комунікацій. Нарешті, людство опиняється віч-на-віч із загальними для всіх країн і народів небезпеками: ядерною війною, знищенням природного середовища, епідеміологічними захворюваннями, джерело яких у непередбачених наслідки розвитку самої цивілізації (наприклад, алергічні захворювання та СНІД). Соціологічна теорія не може не реагувати на цей виклик, а точніше - на зміну об'єкта дослідження, нове розуміння соціальної реальності.

Взагалі, ні один напрям сучасної соціології саме по собі не може дати повної картини сучасного суспільства. Неможливо уявити сучасне суспільство без боротьби, без конфліктів. У той же час суспільство немислимо без певної стабільності, еволюційного розвитку, гармонійного поєднання інтересів різних соціальних груп.

Тому потрібна інтеграція різних соціологічних традицій, що і відбувається в сучасній вітчизняній соціології. При цьому варто мати на увазі, що соціологія знаходиться ближче всіх суспільних наук до реальної політики з усіма витікаючи з цього наслідками.

Соціології, у тому числі і марксистської, доводилося відстоювати своє право на існування. У СРСР в середині 30-х рр., її називали буржуазною наукою, а в Німеччині - соціалістичними ідеями. Тому в Росії соціологія прикривалася історичним матеріалізмом, у Німеччині - національною економікою. Чому так сталося? На ідейно-теоретичному рівні ніхто проти соціології не виступає, статус не піддається сумніву, але її наукові висновки, прогнози часто не влаштовують можновладців. І соціологія виявляється свого роду маргінальної наукою, вимушеної підлатувати під настрій тих, хто стоїть біля керма. Справа ще й у тому, що соціологія досить дорога наука і не може обійтися без фінансової підтримки влади.

А влада намагається цю науку перетворити на засіб політичної боротьби, свого політичного панування. Та ж сама ситуація, що характерна і для засобів масової інформації.

2. Соціальна стратифікація в умовах глобалізації сучасного світу

На початку ХХІ ст., глобалізація вийшла за рамки економічно-фінансової системи й охопила майже всі сфери суспільної діяльності й розглядається у взаємозв'язку із сучасними інтеграційними процесами. Більше того, з позиції окремих учених глобалізація являє собою найвищу форму соціальної інтеграції, яка пов'язується з необхідністю створення такої форми організації людської життєдіяльності, яка базується на повазі прав та фундаментальних свобод людини, на культурній та релігійній багатоманітності, соціальній справедливості, урахуванні особливих потреб окремих груп. Тобто в цьому плані глобалізація є таким типом суспільного розвитку, який дозволяє здолати проблему злиденності та нерівності, адже більшість пов'язують їх із надмірним зростанням кількості населення в розвинених країнах, де глобалізація як процес має це вирівняти. На думку, Р. Макнамари глобалізація в сучасному світі виконує коригувальну функцію, оскільки «розвинений світ споживає значно більше на душу населення, ніж ті країни, які перебувають на етапі розвитку», тобто в умовах глобалізації виникає необхідність скоригувати усталені норми споживання та забезпечити тим самим стійкий розвиток усіх жителів планети. Для характеристика нової світової системи XXI ст. Останні роки використовується термін «соціальна стратифікація». За визначенням П. Сорокіна соціальна стратифікація є диференціацією певної даної сукупності людей (населення) на соціальні шари вищі і нижчі, тобто її суть нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язку, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади та впливу серед членів того або іншого співтовариства. Отже, страти (від лат. stratum - прошарок) - це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. По суті соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в суспільстві. С. Макєєв визначає її як «ієрархічне, вертикальне розміщення членів суспільства відповідно до міри володіння й розпорядження певними благами».

Отже, соціальна стратифікація - процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою. Саме рух, переміщення людей у системі соціальної стратифікації відповідно до їх здібностей і зусиль забезпечує стійкість суспільства. Ідея «глобальної стратифікації» світового соціуму XXI ст., розглядає нерівність або стратифікацію між цілими країнами і регіонами, визначаючи відносини між країнами залежно від їх статусу за шкалою стратифікації (розвинені, що розвиваються, нерозвинені). Як наполягає О. Бікла глобальна стратифікація - співвідноситься із поняттям глобальної бідності і є достатньо складною проблемою, яка відбиває обмеженість промислової технології, швидкий приріст населення, традиційні культурні норми, внутрішню соціальну стратифікацію, чоловіче домінування та глобальні відносини влади. Отже, соціальна стратифікація в умовах глобалізації не тільки уніфікує соціальний простір, але й веде до чіткішої стратифікації світової спільноти. Тобто в сучасних умовах, відбувається перехід від стратифікації ієрархічного типу (статус груп залежить від соціально-політичного потенціалу) до стратифікації, що визначена місцем груп в управлінні економікою (статус груп визначений економіко-політичним потенціалом.

Соціальна стратифікація - це процес, який безперервно триває у суспільстві, в той же час соціальна стратифікація сама є результатом цього процесу в ході якого відбувається виявлення верств даного суспільства. Таким чином, обравши певний критерій ми можемо простратифікувавши все населення країни, та виділити страти (верстви), з яких це населення складається. Соціальна стратифікація - риса будь-якого суспільства, і будь якої держави.

Вона показує нерівне становище окремих індивідів, груп у суспільстві, або цілих країн, саме тому можливо виділити наступні глобальні стратифікаційний форми сучасного світу: соціально-економічна, інформаційна та політико-ідеологічна:

1. Глобальна соціально-економічна стратифікація країн їх поділ на «ядро» глобалізації та країни «периферії» глобалізації. У своєї праці «Соціальна стратифікація та мобільність» П. Сорокін обґрунтовує можливу альтернативу розвитку суспільства, або - це буде економічне суспільство, для якого характерні злидні та голод, або відносно процвітаюче суспільство з неодмінною соціально-економічною нерівністю. В умовах глобалізації світу розвиток країн стає всі більш нерівномірним, теж саме відбувається і з людьми. Дослідники відмічають, що «світова економіка все більше поляризується, економічна активність і відповідні прибутки концентруються у трьох десятках ключових країн, переважним чином членів Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Приєднання до світової ринкової системи постсоціалістичних країн, а також відсталих країн, не покращило їх економічне становище, а лише збільшило маргінальність». У сучасних умовах очікується, що «маргіналізація бідних країн і незаможного населення буде набирати обертів, якщо не будуть створені адекватні регулятивні норми і механізми управління глобалізаційними процесами». Значне зростання економічної нерівності, уособлення багатства погіршує можливості для виживання нижчих верств населення. Відбувається процес зростання соціальних проблем, зріст безробіття, низькі доходи, відсутність фінансових можливостей для отримання освіти, придбання житла тощо. Розуміючи небезпеку такої ситуації розвинені країни починають проводити таку політику (вирівнювання доходів, скорочення безробіття, соціальна допомога тощо), щоб скоротити розрив у рівні життя між вищими і нижчими верствами суспільства, зняти соціальну напругу у суспільстві. В той же час у бідних країнах відбувається зниження рівня життя, що призводить до політичної нестабільності, зростання організованої злочинності, корупція, поширення соціальних хвороб. Україна, як й інші держави, що розвиваються, опинилася на сьогодні у сфері інтересів розвинутих країн світу переважно як потенційний ринок збуту для товарів кінцевого призначення, постачальник сировини та напівфабрикатів, виробництво яких супроводжується екологічним забрудненням навколишнього середовища. Така ніша на міжнародних ринках спричинює і економічне відставання України від стандартів розвинутих країн світу. Отже, можна вважати, що глобалізація в її нинішній формі більше відповідає інтересам розвинених держав. У сучасних умовах глобалізації проблема споживання є однією із ключових, адже бідні держави потребують збільшення споживання, щоб задовольнити свої основні потреби, але зробити це не просто. Як пише Р. Войтович, розрив між багатими та бідними країнами зростає, а нерівномірне використання світових ресурсів може призвести до того, що ключовим опонентом західної парадигми розвитку може стати Китай, Індія, Іран і, можливо, Росія. Гіпотетично багаті держави могли б піти на обмежене споживання, але існує проблема соціально-економічної, політичної та екологічної справедливості, яка пов'язується з можливістю побудови нового світового порядку та майбутніх відносин між окремими країнами. При цьому слід відзначити, що тут єдиним принципом стає лише розрахунок як універсальний засіб досягнення всезагального благополуччя для окремої країни;

2. Глобальна інформаційна стратифікація країн, тобто неоднаковий доступ країн до інформаційних технологій, інформаційне домінування одних держав над іншими. В умовах переходу від індустріальної до постіндустріальної фази розвитку відбувається інформатизація суспільства, тобто формування інформаційного суспільства, в якому головну роль будуть відігравати теоретичні знання. Небезпека полягає в тому, що «інформаційні технології не вплинули на рівень проблеми рівності громадян, регіонів та країн. Навіть на соціальній арені вони не проникли далі, аніж на індивідуальний рівень». Мова йде про те, що інформаційні зміни відбулися виключно на робочих місцях та у взаємовідносинах між компаніями». У сучасних умовах створення і використання глобальних інформаційних мереж виникають нові форми культурної агресії з боку найбільш розвинених країн щодо менш розвинутих, виникає небезпека втрати цілими суспільствами своєї культурної та національної самобутності. Можна погодитись з І. Балинським, що відбувається процес нав'язування людству споживацьких стандартів поведінки і смаків, які відтворюють інтереси транснаціональних компаній-виробників. Автор звертає увагу на те, що «проблемність ситуації полягає у не включення багатьох суспільств у побудову єдиного інформаційного суспільства, а подекуди й у витіснення з нього низки країн на маргінес сучасних процесів». Щодо України то вона сьогодні все більше адаптується у світовий інформаційний простір, але поки що перебуває на початковій стадії глобального інформаційного суспільства;

3. Глобальна політико-ідеологічна стратифікація (наприклад, поділ країн на демократичні й недемократичні). Політико-ідеологічна стратифікація - це такий тип суспільного розшарування, де головним критерієм належності до страти є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов'язкових для виконання людиною, групою, суспільством. Глобальна політично-ідеологічна стратифікація пов'язана з інтеграцією тієї чи іншої держави до того чи іншого геополітичного простору. На сьогодні для України - це країни, в яких домінує демократичний устрій, країни із високим рівнем прибутку на душу населення. Політично-ідеологічна стратифікація - це вихід у взаємовідносинах між країнами за межі національно-державних спільнот, європейських вимог, цінностей та норм. Отже, глобалізація по суті руйнує принципи, «згідно з якими до цього часу організовувались та жили суспільства й держави». Тобто, глобалізація накладає обмеження на національну політику, в її умовах «локальний», «національний» і навіть «континентальний» простір (політичний, соціальний, економічний) перебудовується і не співпадає з юридично закріпленими територіальними кордонами. Динаміка коливань політичної стратифікації різних суспільств у ході історії людства показує, що людям важко очікувати закономірного розвитку суспільства від одних стійких форм до інших. Хоча, за словами Питирима Сорокина останнім часом «на всіх континентах спостерігається явна хвиля переходу від деспотичного до демократичного устрою суспільств», але поки що «не існує постійної тенденції переходу від монархії до республіки, від самодержавства до демократії, від правління меншості до правління більшості, від відсутності урядового втручання в життя суспільства до всебічного державного контролю. У той же час треба зазначити, що глобалізація не дає можливості всім однаковою мірою скористатися її плодами, відбувається поляризація країн, що перебувають на сильних і слабких позиціях, тобто одні країни отримують можливості щодо використання ресурсів та їх всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, другі країни з недостатньо розвинутими економіками та низькими доходами навпаки відчувають загрозу економічній безпеці.

Отже, глобалізація робить проблематичним розвиток ліберальної демократії як основи національної держави, тому що ставить перед ліберальними демократіями багато викликів, насамперед, скорочення доходів, безробіття серед некваліфікованих робітників, скорочення контролю громадськості за соціальними і економічними процесами тощо. Із глобалізацією пов'язане ослаблення ліберальної демократії і спроможності національної влади впливати на економічні процеси, соціальну й внутрішню політику в межах простору, окресленого державними кордонами. Таким чином, глобальні трансформації відбуваються в усьому світі, але безпосередньо зачепили лише чверть населення планети, а інша її частина живе не тільки за межами постіндустріальної, але й індустріальної цивілізації. Ці країни знаходяться у фазі «догоняючого розвитку» і розрив між ними і «глобальним центром» постійно збільшується. На сьогодні серед учених існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації в умовах глобалізації світу у ХХІ столітті. Загальна позиція полягає в тому, що соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

3. Сучасна цивілізація і соціальні трансформації

Трансформація - це процес набуття суспільством нових рис, які відповідають вимогам часу. Відбуваються зміни в життєвих стандартах, зразках поведінки і потребах. Частково вони супроводжуються негативними явищами, стражданнями багатьох людей. Концепцію трансформації можна порівняти з розглядом нинішнього етапу як перехідного від тоталітарної системи до ринкової економіки.

Термін "перехід" недостатньо адекватно описує процеси, що відбуваються, оскільки не може позначати чіткого початку або певного кінця. Поняття ж "трансформація" більш чітко характеризує дане явище, воно є нейтральним відносно вектора переходу, а тому політично індиферентним. Трансформуватися - це міняти форму, змінюватися. Тому необхідно вирішувати питання про механізми перетворень, початкову форму, риси і властивості нової форми.

Трансформація - це дія або процес зміни форми, вигляду, природи або характеру суспільства або окремої структури. Трансформація означає перетворення сутнісних компонентів соціуму, всіх сторін сфер суспільного життя. Вона не передбачає вектора змін: вони можуть бути як прогресивними, так і регресивними. Головне в трансформації - саме перетворення форм і змісту суспільного життя, її інституційної сфери, норм, цінностей, ментальності та інших соціокультурних сторін соціуму.

Оскільки перетворенню піддаються всі сторони соціуму, то в літературі пропонується термін "системна трансформація", під якою розуміють поступові зміни, перетворення суспільних структур, в рамках яких можуть співіснувати паралельно як старі, так і нові елементи. При цьому відбувається поступова трансформація колишніх структур в нові, виникають нові соціальні структури.

Трансформації підлягають всі сторони суспільного життя: економічна, політична, культурологічна тощо. В Україні найрадикальнішими виступають політичні процеси, але за ними приховуються колишні структури влади. В економіці, навпаки: зовні ніби зберігаються старі структури, але їх сутність змінилася (наприклад, акціонерні суспільства працюють, як і раніше, або навіть краще, але природа власності вже інша. Глибинні, іноді зовні непомітні зміни в культурі стосуються найважливіших компонентів цивілізації: її базових мотивацій, ментальності, норм і цінностей.

Процес соціальної трансформації пов'язаний з наявністю суперечливих явищ кризи і прогресу, сплеску традиціоналізму і модернізації, соціального протесту і підтримки.

В той же час некоректно абсолютизувати конфлікт сучасного і традиційного, адже реальні культурологічні явища свідчать про парадоксальне сприйняття традиційного як модернізації, і навпаки.

Оскільки теорія трансформації пояснює динаміку суспільства, всі інші концепції соціальних змін вимагають зіставлення. Так, циклічні теорії, синергетична теорія, теорія постіндустріального суспільства, теорія інформаційного суспільства, теорія суспільства стійкого розвитку, теорія суспільства ризику, теорія сіткового суспільства і інші теорії в різних аспектах можуть бути корисними для розуміння трансформаційних процесів в Україні. Ключовим аспектом соціальної трансформації виступає модернізація.

В широкому розумінні вона позначає будь-які прогресивні зміни, тоді модернізацію можна описувати в різні історичні періоди (античність, середньовіччя, Новий час).

В сучасній літературі цей термін використовують для позначення змін в суспільстві за останні 200 років, маючи на увазі перехід від традиційного суспільства до індустріального.

Термін "трансформація" - це не просто синонім термінів "розвиток", "зміни", "перетворення", "модернізація" і т. п., а самостійна соціологічна категорія теорії соціального розвитку. Ця категорія описує особливий стан суспільства, при якому відбуваються якісні зміни форм соціальних зв'язків,типу і способів розвитку. Трансформація включає компоненти модернізації, постмодернізації, традиційного відступу. Таке поєднання здавалося б несумісних процесів без категорії "трансформація суспільства" виглядало б еклектичним, механістичним, якби трансформація розглядалась би незалежно від глобалізації.

У наш час під впливом великомасштабних процесів, що стосуються всього людства в цілому, суспільство зазнає грандіозних метаморфоз. Багато хто справедливо вбачає причину подібних трансформацій у феномені глобалізації.

Термін "глобалізація" пов'язаний з латинським словом "глобус", тобто Земля, земна куля, і означає загально планетарний характер тих або інших процесів. Глобалізація розглядається, в основному, з двох основних позицій: як наскрізна характеристика будь-якої сфери суспільства або соціально значущого процесу (наприклад, тісна інтеграція економічної сфери будь-якого суспільства в світову економіку, розмивання національних меж і міграція духовних цінностей), як самостійна сутність, що формує власні структури, інститути, механізми і соціальні наслідки (всесвітні банки, транснаціональні корпорації, міжнародні культурні ініціативи, рухи, фундації та гранти). Як відзначають Е. Гідденс, М. Кастельс, Ф. Феррароті, І. Валлерстайн, глобалізація передбачає цілком нове ставлення до простору і часу. На думку Маргарет Арчер, глобалізація - це процес, який призводить до що охоплює весь світ поєднання структур, культур та інститутів.

На її думку, глобалізація означає, що на сьогоднішній день суспільства не є більше первинними одиницями аналізу. М. Олброу доводить, що суспільства потрібно розглядати лише як систему в оточенні інших систем і, таким чином, як субсистему світової спільноти.

Особливу значущість при аналізі глобальних проблем сучасної цивілізації має "світ-системна" модель Еммануїла Валлерстайна, що вказує на наявність в світовому розподілі країн трьох різних кіл:

1) економічного "ядра" світової системи;

2) "напівпериферії";

3) "повної периферії".

Подібна модель зберігає головний чинник глобалізації - боротьбу наддержав за світове панування. Глобалізація - процес інтенсифікації економічних, фінансових, політичних, військових, культурних, ідеологічних зв'язків і залежностей між співтовариствами, що приводить до уніформізації світу у всіх областях і виявляється в появі соціальних зв'язків, солідарності і ідентичності в наднаціональному і над колоніальному масштабі.

Розвиток сучасної цивілізації характеризується рядом кардинальних тенденцій, які визначають образ суспільства в цілому і функціонування окремих сфер. Однією з найважливіших є тенденція прискорення і удосконалення суспільних процесів, яка виявилася з початку минулого сторіччя. Істотною особливістю нашого часу є та, що темпи життя сучасних народів, у тому числі і конкретних індивідів, постійно зростають. Проілюструвати це можна фактом зростання чисельності населення нашої планети. С початку раннього палеоліту людей на нашій планеті було приблизно 100-200 тисяч, перший мільйон з'явився на початку пізнього палеоліту, а з переходом останнього в неоліт чисельність проживаючих на планеті досягла 10 млн. чоловік. Якщо в кінці неоліту населення Землі складало 50 млн., то на початку нашої ери на планеті налічувалося вже 230 млн. людей, а перший мільярд з'явився тільки на початку XIX сторіччя. Далі темпи збільшення чисельності жителів нашої планети стали зростати дуже стрімко. За 130 років з початку XIX сторіччя населення збільшилося удвічі. Третій мільярд з'явився вже за 31 рік, четвертий за 15 років, п'ятий - за 13 років. За наступних три роки людство досягло 5,5 млрд. чоловік. Пройшовши рубіж в 6 млрд., людство і сьогодні не знижує, а підвищує темпи свого кількісного зростання.

Взагалі, рубіж ХХ-ХХІ сторіч в житті сучасної цивілізації пройшов під знаком глобалізації - достатньо суперечливої і надзвичайно могутньої тенденції світового розвитку.

Процес глобалізації - об'єктивне і закономірне явище в історії людства, адже світ рухається у напрямі посилення його цілісності у всіх сферах функціонування.

Об'єктивність глобалізації характеризується залученням всіх людей, незалежно від їхньої волі, в цей процес. Глобалізація, звичайно, представлена певними авангардними силами і залишає значну частину людей на узбіччі сучасної цивілізації, але вона однаковою мірою впливає на всіх - успішних в ній і неуспішних.

Серед основних причин явища глобалізації можна назвати прискорення темпів суспільного розвитку сучасного світу і його тенденцію до цілісності, що вимагає особливої напруги, пошуку внутрішніх резервів поступального розвитку, нового рівня концентрації зусиль, координації всіх складових явища, надзвичайної саморегуляції і організації.

Іншою характеристикою цього процесу є рух до цілісного функціонування явища як нероздільного, нерозчленованого.

Особливо важливою характеристикою цілісності є сувора підпорядкованість всієї системи (явища, предмета) певній домінанті. Завдяки цьому система і виступає як різноманітна єдність всіх її виявів. Аналізуючи сучасний світ за останнє сторіччя, можна переконатися, що прискорений розвиток і його взаємозв'язок - фактично нероздільні процеси. Сучасний світ складний, багатогранний, динамічний і суперечливий.

Це світ драматичних альтернатив і вибору, тривог і надій. Людина, як ніколи раніше, піднялася до висот творіння, але, як ніколи, стала уразливою перед досягненнями, які сама створила.

Суперечності сучасного світу мають неоднакову природу і масштаби свого вияву: одні з них - результат світової політики, інші з'явилися в результаті науково-технічної революції, господарської діяльності людини - але всі вони повинні розв'язуватися сумісними зусиллями.

Глобалізація і є тим кульмінаційним етапом в історії, який сьогодні фокусує ці проблеми. В явищі глобалізації украй загострена загально цивілізаційна потреба розумного, справедливого і толерантного розв'язання проблем, що стоять перед людством.

Глобалізація представляє собою складний, суперечливий процес соціальних перетворень. Загальність змін. Глобалізація пронизує всі рівні соціальної структури і проникає у всі соціальні шари, які перестають бути замкненими в собі, формує сіткові структури спілкування, підтримки і соціального контролю. Все стає швидкотекучим, змінюється і набуває скороминущого характеру. У зв'язку з цим утворюються нові цінності, пов'язані з мінливістю, "гнучкістю", "пластичністю" реальності. Руйнування організаційних основ соціальної структури, її децентралізація. Охопивши всі соціальні структури, глобалізація набуває статусу вищої нормативної цінності. Все старе відкидається, а все нове усвідомлено вважається кращим. Тепер локальним структурам не потрібно проходити всі рівні вертикальної ієрархії, щоб вийти на загальносвітовий рівень, Значущість вертикальної ієрархії знижується, а, навпаки, посилюється горизонтальна мобільність, що сприяє культурній глобалізації. Локальні структури можуть зберегти себе тільки в тому випадку, якщо успішно формуються сіткові зв'язки, сприяючи глобалізації на своєму рівні. Змішування культур. Глобалізація змінює уявлення людей про культуру як про щось успадковане з минулих часів, від попередніх поколінь, або про те, що спускається "зверху". В сучасних умовах культура стає результатом змішування глобальних і регіональних форм, нестабільних і суперечливих в порівнянні з традиційними формами культури. Послаблення національно-державного чинника. Глобалізація підриває національні структури на всіх рівнях їхнього вияву: державному, національно-етнічному, особистому. Проте сам національно-державний чинник зберігається (у вигляді національних держав, національних урядів, національних культур і т. п.), але він перестає бути визначальним. Соціальні спільноти об'єднуються, створюють свої горизонтальні структури.

Перехід до нового типу раціональності. Глобалізація несе в собі нову нормативно-теоретичну парадигму, що, з одного боку, припускає свободу різноманіття і через це знаходить своє втілення в теорії "мультикультуралізму", в основу якого покладений принцип мозаїчності культур різних соціальних груп, а з іншого боку - диктує свої правила незалежно від суб'єктивного бажання її учасників. Глобалізація несе гомогенізацію світової спільноти, життя відповідно до єдиних принципів, єдині ціннісні переваги, бажання все універсалізувати.

Зміна системи цінностей. Глобалізація обумовлює трансформацію нормативно-регулятивної функції держави, що приводить до послаблення впливу держави на людину. Процес соціалізації деформується, розкріпачуються примордіальні феномени особистісного порядку. В суспільстві створюється мозаїчний набір цінностей.

Глобалізація породила ланцюг "глобальних проблем людства": екологічних, демографічних, політичних. Фундатор міжнародного дослідницького центру "Римського клубу", що вивчає перспективи людства перед лицем сучасних глобальних проблем, А. Печчеї сформулював сутність глобальної проблеми "виживання людства": істинна проблема людського виду на даному рівні його еволюції полягає в тому, що він виявився повністю нездатним в культурному відношенні йти в ногу і повністю пристосуватися до тих змін, які сам вніс в цей світ. Оскільки проблема, що виникла на цій критичній стадії його розвитку, знаходиться всередині, а не зовні людської істоти, узятої як на індивідуальному, так і на колективному рівні, то і її розв'язання, на думку Печчеї, повинно виходити, перш за все і головним чином, зсередини нього самого.

Явище глобалізації - це обов'язковий період в розвитку сучасної цивілізації, коли вона прийшла до необхідності розв'язання питань, без яких її подальший гуманістичний розвиток практично неможливий.

Передусім це питання про основні, пріоритетні напрями розвитку людства. їхнє обґрунтовування вимагає копіткого порівняльного аналізу соціально-економічних, духовно-культурних, державно-правових і, перш за все, світоглядних основ сучасної і майбутньої цивілізації. Розв'язання цих проблем пов'язано з розв'язанням питань про механізми досягнення глобальних, загальносвітових цілей. Вже зараз значно загострилося питання про своєрідні рушійні сили цього процесу. Світ характеризується сьогодні наявністю декількох світових релігій, спектру ідеологій, способів життя і т. д.

Без створення своєрідної загально цивілізаційної етики співіснування майбутня цивілізація встане перед проблемами ще більш глибокого змісту. Таким чином, глобалізація представляє собою незворотний, історично унікальний об'єктивний процес, викликаний розвитком капіталізму, який передбачає інтенсифікацію виробничо-економічних, соціальних, політичних і культурних акцій у всесвітньому масштабі.

В кожній сфері життя суспільства глобалізація активізує цілий комплекс проблем:у виробничо-економічному вимірі це - лібералізація ринку і символізація фінансової сфери, а також необхідність захисту стратегічно важливих галузей від економічної неефективності. В соціальній сфері це - динаміка багатства і бідності, проблема нерівності, безробіття, неконтрольована міграція і "викачка мозків", демографічні, а також викликані техногенною діяльністю екологічні проблеми. В політичному вимірі - деетатизація (тобто проблема прозорості державних кордонів), протистояння глобалізму і антиглобалізму, феномен міжнародного тероризму. В культурному вимірі - проблеми культурної, релігійної і національної ідентичності, проблема віртуалізації, уніфікація і такі її наслідки як соціокультурна шаблонізація.

4. Соціокультурні аспекти процесу глобалізації

Масштабні зміни в структурі сучасного світопорядку, які прийнято називати глобалізацією, не піддаються одновимірної теоретичної інтерпретації. Концепції відомих соціологів, політологів та економістів, сформульовані на початковому етапі осмислення глобальних зрушень, носили переважно оцінний характер і були орієнтовані на виявлення бажаних сценаріїв розвитку.

Сьогодні подібного роду конструювання перестало задовольняти дослідників. Не відповідає потреби в осягненні динаміки, що відбуваються і опис явищ в ретроспектівістскіх термінах з приставкою «пост», які акцентують закінчення певного етапу еволюції суспільства (постмодерн, посткомунізм і т. п.).

Змінюється сама дослідницька парадигма,і це зрозуміло. По-перше,форми прояву глобальних процесів стають все більш амбівалентним, що істотно ускладнює їх тлумачення. Про це свідчать, наприклад, полярні оцінки потенціалу «антиглобалістського» руху. По-друге (і це не менш важливо), виріс інтерес до факторів розвитку, їх осмисленню з погляду синтезу теоретичних висновків з установками публічної політики При розробці моделей сталого розвитку і зростання добробуту все ще робиться наголос на оптимізацію виробництва - шлях, по якому йшли і продовжують йти західні країни. Роль інтегратора глобалізованого світу як і раніше відводиться ринковим інститутам. З розширенням простору демократії в центрі дослідницької уваги виявилося питання про те, чому в одних країнах демократія «працює»,а в інших - «пробуксовує». Трансформація економічних і політичних інститутів в країнах Центральної та Східної Європи та успіхи ринкової економіки в ряді держав тихоокеанського регіону стимулювали дискусію про співвідношення процесів становлення ринкової економіки та інститутів політичної демократії. Не так давно Е. Гідденс висловив думку про те,що політична демократія є «один із проявів принципу культури». Суперечки про культурної обумовленості інституційних змін, про культурні витоки демократії тривають і зараз. Противники «культурного підходу» вважають,що економічних та інституційних чинників цілком достатньо, щоб осмислити динаміку розвитку демократій. Так,за висновком Л.І. Бутенко, наявні в розпорядженні дослідників дані не дозволяють говорити не тільки про несумісність яких культур з демократією,а й про помітне впливі культури на стійкість демократичних інститутів. У свою чергу, «культури» виходять з того, що саме відмінності культурного характеру і пояснюють розбіжності в економічному і політичному досвіді на національному та субнаціональному рівнях.

Позиція цієї групи дослідників зводиться до наступного: розвиток як такий має трактуватися в якості одного з аспектів становлення культури, його форми визначаються в кінцевому рахунку загальними соціокультурними цінностями, а зміст багато в чому залежить від культурного вибору. Обидва описаних вище підходу,на наш погляд,страждають відомої однобічністю. Більш правомірним було б виходити з взаємозумовленості культури та розвитку, з соціокультурної динаміки як невід'ємної складової просторово-часової парадигми трансформації сучасного світу. Дійсно, адже сьогодні йдеться не лише про масштабні транскордонних процесах, які визначають напрям еволюції, а й про «системі універсальних характеристик реальності», про рамках аналізу змін. Згідно ємного визначенню Дж. Томлісон, просторово-часова динаміка процесів глобалізації в їх соціальному вимірі виглядає наступним чином: «Ті,хто може собі це дозволити, живуть виключно в часі. Ті, хто не може, мешкають в просторі. Для перших простір не має значення. При цьому другий щосили борються за те, щоб зробити його значущим».

Якою мірою ці процеси становлять сутнісну рису інформаційного суспільства та претендує на всеосяжність моделі сучасності? Які параметри впливу культурних факторів на рух соціуму від традиціоналізму до модернізації, на кореляцію модернізацій та зрушень з процесами глобалізації? Чи є становлення єдиного соціокультурного простору і «глобальної культури» характеристикою нинішнього світопорядку, або останній складається з безлічі наднаціональних, національних, етнічних, релігійних, соціально-групових та індивідуальних ідентичності, взаємодія яких породжує якісно новий соціальний досвід? При спробі відповісти на ці питання ми стикаємося з двома складними проблемами.

Перша з них - неопрацьованість термінологічної бази, яка утрудняє вербалізацію тенденцій розвитку. Звідси ускладнений мову, безліч іншомовних запозичень, описові формулювання. Перш ніж зосередитися на предметі дослідження, необхідно чітко визначити самі понятійні категорії.

До елементів «глобальної культури» відносять як єдині моделі споживання, так і орієнтацію на інститути демократії та ринку, властиві національним культурам провідних акторів глобалізації. Але чи можна говорити про повсюдне затвердження загальних етичних принципів і ціннісних орієнтирів?

Адже йдеться про фундаментальні "скріпи" соціокультурного співтовариства будь-якого рівня значущості. Розмежування між центром і периферією, у т. ч., й усередині самих західних суспільств, не дозволяє однозначно відповісти на це питання. Тим часом від відповіді на нього багато в чому залежать практика соціальної самоорганізації та форми того глобального громадянського суспільства, яке, на думку прихильників «соціально відповідальною» глобалізації, здатне забезпечити керованість нового світу. Виявлення культурної мотивації соціальних змін виявляється ефективним засобом аналізу інтенсивних транскордонних процесів, характерних для наступила епохи. Адже соціальні та культурні потоки не замикаються в рамках національних держав (або інших стійких політичних спільнот). Вони відображають постійно мінливу соціальну реальність і реагують на ці зміни, надаючи прямий вплив на інституційний дизайн сучасних суспільств, об'єктивуються індивідуальну поведінку шляхом трансляції культурних уподобань на рівень інститутів. Сучасні держави виконують і ряд інших важливих соціальних функцій - у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, соціальної допомоги та ін.

«Догляд» держави з позиції «головного гравця» в системі суспільного регулювання створює загрозу для виконання і цих функцій.

Однією з центральних проблем при оцінці результатів і наслідків глобалізації є питання про майбутнє націй -держав. Існують різні точки зору на їх долю. Найбільш крайня з них - повне відмирання держави. Прихильники такого підходу (Е. Тоффлер та ін.) вказують на численні факти, що свідчать про те, що в нових умовах суверенітет держав вже серйозно підірваний, а подальший розвиток процесів глобалізації загрожує і зовсім знецінити їх роль в сучасному світі. Дійсно, прикладів, що підтверджують такий висновок, багато.

Глобалізація систем зв'язку послабила контроль держави над потоком інформації, призвела до зміни фори влади, які були можливі, коли такий контроль був безмежним. Тепер національні ЗМІ не можуть бути єдиним суддею і носієм ідеологічно відфільтрованих новин. Уряду втрачають монополію на «пояснення» подій. Світ опинився без інформаційних кордонів. Але не можна забувати, що «світ завтра залежить від того, що нам покажуть сьогодні». У міру наростання процесів глобалізації люди починають повставати проти втрати свого неповторного обличчя та суверенітету. Повсюдно спостерігається сплеск етнічної самосвідомості, а це веде до зростання напруженості, майже повсюдно процеси глобалізації супроводжуються зростанням конфліктності. Відповідною реакцій на посилення глобалізації і криза національної держави є спроби урядів встати в глуху оборону, ізолюватися від світу ідеологічними, економічними, митними бар'єрами і тим самим підтвердити свій суверенітет. Національні держави, які довели свою незамінність у XX в., ревниво охороняють свої прерогативи. Це особливо вірно щодо найбільш сильних і багатих, які дбайливо бережуть благополуччя своїх громадян. Відбувається це навіть у тих країнах, які самі відкривають себе для глобалізації. Таким чином, глобалізація не тільки ставить під питання роль і значення держави - нації, але підриває основи інститутів громадянського суспільства на країнах, які головними суб'єктами даного процесу. Оскільки в глобальному суспільстві основні рішення приймаються вузьким колом осіб, визначальним не тільки тактику і стратегію розвитку економічної сфери, а й вибір вектора історичного розвитку конкретної суспільно-політичної системи, то всі інститути демократії виявляються зайвими. Політичні партії, громадські організації, вибори до органів влади перетворюються на декорум, яким прикривається система реальних владних відносин, побудована на авторитарних, а часто і диктаторських принципах. Кажучи іншими словами, глобалізація реанімує тоталітаризм, перекреслює всі завоювання буржуазної демократії і, перш за все, принцип пріоритетності прав особистості перед правами суспільства і держави. Як цілком справедливо пише В. Межує в глобалізація «суперечить одночасно і демократичним, і соціальним, і національних цінностей, будучи явищем, спрямованим на руйнування того консенсусу, який був встановлений в XIX в. між різними соціальними силами, в першу чергу між працею і капіталом.

Це консенсус історично був пов'язаний з феноменом нації-держави.

Підриваючи націю-державу, звільняючи світову еліту під контролю з боку населення, глобалізація відпускає на волю численних соціальних демонів,не всі з яких поки ще знайшли своє втілення в тих чи інших політичних рухах. Кожен з цих демонів є породженням якогось прихованого бажання, пригніченого і витісненого з суспільної свідомості специфічними механізмами Нового часу, що зуміли запобігти їх «війну», про яку говорив ще Макс Вебер. Повноцінне існування людини в сучасних умовах можливо лише в системі певної культури, ціннісно-нормативної середовищі, «атмосфері» певної ментальності. Глобалізація ж руйнує ці системи тонких механізмів суспільного життя, знецінюючи, збіднюючи життєве середовище людини. Вона різко знижує рівень морального розвитку суспільства.

Глобальне суспільство, як воно вимальовується сьогодні,є суспільство торжествуючого прагматизму, апологетики професіоналізму і здатності перемагати в нескінченній гонці як вищих чеснот.

Глобалізація абсолютно байдужа до того, наскільки рівномірно йде процес прискорення економічного і соціального розвитку, про що можна судити з того факту, що цілі держави і соціальні верстви з процесу глобалізації випали і навряд чи колись стануть його активними суб'єктами. З одного боку глобалізація явно сприяє прискоренню процесу «соціальної динаміки культури».

Під її впливом різко зростають темпи виробництва, розповсюдження та споживання культурних цінностей. соціологія суспільство глобалізація

Час циклу звернення культури різко скорочується, що призводить до збільшення обсягу інформації, одержуваної індивідом, до розширення його кругозору, підвищенню інтелектуального рівня. Завдяки новим інформаційним технологіям людина глобального суспільства отримав можливість познайомиться з цілою сукупністю артефактів, які були недоступні людям індустріального та постіндустріального суспільства в силу відсутності у значної їх частини можливості здійснювати екскурсійні поїздки в різні країни, подорожувати по світу, користуватися послугами, наданими знаменитими сховищами культурних цінностей, де зосереджена значна частина світової культурної спадщини. Віртуальні музеї, віртуальні бібліотеки, віртуальні картинні галереї, віртуальні концертні зали, існуючі в «світової інформаційної павутини» дають можливість познайомиться з усім тим, що було створено генієм того чи іншого художника, архітектора, композитора, незалежно від того, де знаходяться ті чи інші шедеври: у Петербурзі, Лондоні, Брюсселі чи Вашингтоні. Для мільйонів стали доступні сховища найбільших бібліотек світу, у тому числі бібліотек Конгресу США, Британського музею, Російської державної бібліотеки та багатьох інших бібліотек, фондами яких протягом століть користувався вузьке коло осіб, які займаються законотворчістю, викладацької та науково-дослідницькою діяльністю.

Размещено на Allbest.ru