Ранній неолібералізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ранній неолібералізм

Теорія неолібералізму своїм корінням сягає у економічні погляди А.Сміта. Саме його принцип «невидимої руки», впевненість, що реалізація своєкорисливого інтересу людини в галузі економічної діяльності призведе до суспільного добробуту і що випливає з цієї точки зору вимога невтручання держави в економіку лягли в основу концепцій представників неолібералізму .

Спроби розробити загальну неоліберальну доктрину робилися ще до другої світової війни - так, в 1938 р. в Парижі на міжнародній конференції, яку пізніше стали називати також колоквіумом Липпмана, оскільки цей американський економіст в тому ж 1938 опублікував книгу «Вільне місто», де викладалися неоліберальні ідеї [6, 188 ]. Але саме в Західній Німеччині ці ідеї були успішно застосовані і набули статусу державної доктрини ( з 1948 р.).

Першим (за часом) варіантом неолібералізму став західнонімецький ордолібералізм. Ця концепція активно розроблялася ще з 30 - х рр. ХХ століття представниками «Фрайбургской» школи у Німеччині на чолі з відомим німецьким економістом В. Ойкеном. Суть концепції полягає вже в її назві, яке можна було б перекласти як «свобода в рамках порядку». Ця ідея отримала широке визнання і популярність у ФРН після Другої світової війни і навіть стала основою системи господарювання в цій країні. У 60 -і рр.. дещо змінений варіант ордолібералізму у ФРН отримав назву «соціальне ринкове господарство». Ця модель економіки досі залишається офіційною економічною політикою в ФРН.

Вихідною теорією ордолібералізму є вчення про два основні типи економічного ладу, яке висував ще на початку ХХ століття відомий німецький соціолог М. Вебер. Цю ідею розвинув В. Ойкен у своїй головній роботі «Основи національної економіки» (1940). За визначенням В. Ойкена, економічний лад - це сукупність реалізованих на практиці господарських форм, в яких протікає конкретний повсякденний господарський процес. Він вважає, що, виділивши найтиповіші два основних типи економічного ладу, можна вивчати і пояснювати практично всі відомі в історії людства господарські системи. Такими типовими або «ідеальними» типами економічного ладу В. Ойкен називає «центрально - кероване господарство» і «господарство спілкування» (або ринкове ) [7, 141 ] .

Неолібералізм складався одночасно з кейнсианством, але на відміну від нього, бачив безпосереднє джерело всіх бід капіталізму в підриві досконалої конкуренції, в монополізації господарських процесів, що порушує дію ринкових регуляторів. Правда, поняття «монополія» В. Ойкен не пов'язував з концентрацією виробництва і капіталу, а трактував його як чисто ринковий феномен (тобто пов'язував появу монополій тільки з особливостями процесів обміну). Тому під монополією він розумів будь-яке відхилення від моделі досконалої конкуренції, яке могло траплятися по будь-яких причин. В. Ойкен категорично заперечував закономірний характер монополізації, оскільки взагалі не визнавав об'єктивних законів суспільного розвитку. Капіталізм він вважав тільки однією з історичних форм «господарства спілкування», яка відповідає тому періоду людської історії, коли держава проводила політику невтручання в економічне життя. Саме з пасивності держави він виводив причини підриву досконалої конкуренції і всі соціальні витрати капіталізму, які, на його думку, можуть бути усунені за допомогою хоча б часткового втручання д - ударства в економіку.

В основі неоліберальної теорії зображень лежить політична філософія лібералізму, кредо якої - знаменитий принцип «laissez faire», який можна трактувати як право людей робити те, що вони хочуть, надати їм право бути самими собою в економічній діяльності та віросповідання, культурі, повсякденному житті і думках. І індивідуалізм, який став основою європейської цивілізації, на думку одного з видних представників неоліберального напрямку Ф.Хайєка, це не егоїзм і самозакоханість, це, насамперед, повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе в цьому світі.

На думку представників ліберального в політичній економії, саме свобода у сфері економічної діяльності виступає головним і необхідною умовою швидкого економічного зростання, де для збалансованого розвитку суспільства в принципі достатньо дії механізму вільного ринку та вільної конкуренції, автоматично встановлюють рівність між попитом і пропозицією. Роль же держави в економіці має бути зведена до мінімуму, головну і, по суті, єдине завдання державних структур вони бачать у створенні і підтримці умов, необхідних для сприятливого розвитку вільної конкуренції, під якою розуміється створення рівних можливостей для всіх. Державне втручання безпосередньо в економічні процеси неприпустиме; і якщо воно відбувається, то це робиться, на думку представників як ліберального, так і неоліберального напрямків, виключно в інтересах державного апарату. В деякій мірі неолібералізм став реакцією на ідеологію етатизму. Прихильники неолібералізму вже в самій назві напрямки підкреслювали свою прихильність принципам економічної свободи і конкуренції.

Додамо, що сучасних лібералів об'єднує спільність методології, а не концептуальні положення. Одні з них дотримуються правих поглядів (проповідники абсолютної свободи, противники держави), інші - лівих (визнання необхідності участі держави в економіці). Так, представники Фрайбургской школи політичної економії вважають, що соціальна совість забороняє терпіти масове безробіття. Державні інтереси вимагають того ж. Якщо мільйони людей незаслужено стають безробітними, то це явна ознака того, що економічний процес регулюється недостатньо. Проте всі неоліберали приділяють першорядну увагу поведінці окремої людини, фірми, рішенням, прийнятою на мікрорівні. У розумінні суспільного розвитку неоліберали стоять на позиціях еволюціонізму[5, 160-171].

Вальтер Ойкен - найяскравіший представник неолібералізму, його теорія була сформована на основі «Вчення про два основні типи економічного ладу» відомого німецького соціолога М. Вебера.

Карл Еміль Максиміліан (Макс) Вебер-один із засновників соціологічної науки у Німеччині, походив з давнього роду німецьких бюргерів. Народився 21квітня 1864р.у м. Ерфурті в Тюрингії в сім'ї урядовця. Мати вченого відзначалася набожністю і високою культурою, виховувала дітей у високоморальному дусі. До 29 років Вебер жив з батьками. Серед частих гостей родини бували не тільки відомі політики часів Бісмарка, а й провідні вчені В. Дільтей, Т. Моммзен, Г. Трейчке та ін., що давали можливість Веберу ознайомитись зі станом справ у філософії, політиці, науці. Він змалку відрізнявся інтелектуальними здібностями; рано оволодів класичними та сучасними іноземними мовами, знав твори античної літератури, філософії, історії, був знайомий з працями Макіавеллі, Лютера, Спінози, Канта, Шопенгауера. У гімназії (1873-1882) захоплювався політичною історією, цікавився працями представників німецької політичної історіографії ХІХ ст. По закінченню гімназії Вебер навчався у Гейдельберзькому, Страсбурзькому, Берлінському університетах (1882-1892), де вивчав право, історію, філософію, теологію.

Макс Вебер перебував під впливом низки мислителів, що визначали багато в чому як його методологічні установки, так і його світогляд. В методологічному плані, в сфері теорії пізнання великий вплив на нього здійснили ідеї неокантіанства (баденської школи) і перш за все Г. Ріккерта. За словами самого Вебера, велике значення у формуванні його мислення мали роботи К.Маркса, що підштовхнули його до дослідження проблем виникнення і розвитку капіталізму. Він відносив Маркса до тих мислителів, які найсильніше впливали на соціально-історичну думку ХІХ-ХХ ст. Що стосується загальнофілософського світоглядного плану, то Вебер перебував під двома різними, а в багатьох відношеннях і взаємновиключаючими впливами: з одного боку, філософії І.Канта, особливо в юнацькому віці; з іншого, майже в той же період він перебував під впливом і був великим прихильником Р.Макіавеллі, Т.Гоббса, Ф.Ніцше. [3, 56-58]

2. Місце М.Вебера в соціальній економіці

М. Вебер виходить з того, що дійсність, вивченням якої займається соціальна наука, складається з численної кількості елементів, ознак, факторів, явищ. За своїм характером вона аморфна, неупорядкована, хаотична. Завданням соціальної науки (її соціолог називає наукою про дійсність) є розуміння життя в його своєрідності, з'ясування культурної значущості суспільних явищ у їхньому специфічному вигляді, причин історичної своєрідності їх. До того ж наукове пізнання М. Вебер вважає галуззю, де хаотична дійсність раціонально упорядковується.

З усієї різноманітності емпіричної дійсності предметом наукового пізнання може стати, за М. Вебером, тільки частина її, істотна і важлива для мети дослідження. Критерієм такого вирізнення не може бути емпірична регулярність, оскільки, підкреслює німецький учений, не є важливим те, що лише регулярно повторюється. Таким критерієм можуть бути релігійні, моральні, естетичні, політичні та інші цінності певної культури. Тільки завдяки співвіднесенню з ними конкретний фрагмент дійсності стає значущим для наукового дослідження. Емпірична реальність постає як "культура", а поняття культури є ціннісним поняттям.

Ідеї, що панують у суспільстві, сприяють формуванню ціннісної позиції дослідника. Цінності культури впливають на вибір дослідницької проблематики, добір емпіричного матеріалу, можуть стати предметом соціальної науки, наукової критики. Отже, за М. Вебером, соціальна наука про дійсність тісно пов'язана з поза-науковими цінностями.

Важливе місце в соціальній науці М. Вебера посідає концепція ідеальних типів. Соціолог вбачає в ідеальних типах насамперед пізнавальний інструмент, який дослідник конструює і використовує для упорядкування хаотичної дійсності та розуміння її. Ідеальний тип, підкреслює Вебер, не є гіпотезою стосовно дійсності, не є він і описом самої дійсності, ідеалом. Ідеальний тип являє собою теоретичний конструкт, "мислений образ", який створюється за допомогою виокремлення, загострення, підсилення тих елементів дійсності, які дослідник вважає істотними.

Принциповим моментом веберівського трактування ідеальних типів стало визнання того, що вони не мають десигнатів в емпіричній дійсності. Свою "реальність" ідеальні типи знаходять виключно шляхом зіставлення з конкретно існуючою емпірією. Отже, припускається первісний розрив між ідеальними типами та емпіричною дійсністю. Внаслідок зіставлення з ідеальними типами емпіричні факти отримують лише негативну характеристику, оскільки результатом такого зіставлення є визначення міри відхилення емпіричних фактів від своїх еталонів -- ідеальних типів.

М. Вебер розрізняє історичні та соціологічні ідеальні типи, беручи до уваги відмінність їх за мірою узагальнення. Історичні ідеальні типи, як правило, локалізовані в часі й просторі, соціологічні -- більш абстрактні. Прикладами перших є такі понятійні конструкції, як "капіталізм", "середньовічне місто" та ін., других -- "церква", "легітимний порядок", "бюрократія" тощо.

Конструювання ідеальних типів -- творчий акт, за допомогою якого формується специфічний образ дійсності. Це й робить її більш осмисленою та зрозумілою для дослідника. Отже, ідеальні типи являють собою незамінний евристичний інструмент соціальної науки[4, c. 216-218].

Праця "Протестантська етика і дух капіталізму" аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв'язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом; з іншого.

Господарська етика останніх трьох релігій; це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм; "це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними".

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну "матеріалістичну" інтерпретацію причинних зв'язків історії культури таким самим "спіритуалістичним" поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі часи, коли "дух" капіталізму дише народжувався, а не про сучасну систему капіталістичного господарювання, яка вже давно не потребує релігійної опори. Сьогоденне економічне життя, як і політика, право, наука, мають власну логіку розвитку, власні критерії раціональності, власну професійну етику.

«Формальна економічна раціональність» визначається мірою технічно можливого для економіки і дійсно застосовуваного розрахунку. Навпаки, «сутнісна раціональність» характеризується ступенем, в якій забезпечення певної групи людей життєвими благами досягається за допомогою економічно орієнтованого соціальної дії, що враховує (у минулому, сьогоденні або потенційно)певні ціннісні постулати, незалежно від природи цих цінностей».) У ході подальших міркувань він довів, що «чисто формальна» раціональність грошових розрахунків може розглядатися як другорядна або навіть суперечить передбаченим ними ( вищими цінностями ) кінцевим цілям, незалежно навіть від результатів, що випливають з сучасного ставлення до обчислень» та «абсолютна целерациональность дії, що ігнорує фундаментальні цінності, розглядається лише як граничний випадок» [8, ст. - 85]

На думку М. Вебера, цілераціональна дія є, по суті, лише граничним випадком, відносно якого інші зазначені типи дії завжди ірраціональні. Разом з тим усі веберівські типи соціальної дії являють собою сконструйовані для соціологічного дослідження "понятійно чисті типи, до яких більшою або меншою мірою наближається реальна поведінка" людей. Отже, тлумачення соціальних дій ґрунтується не на необхідності, а на ймовірності здійснення їх.

У цілому для категорій веберівської "розуміючої соціології" ("розуміння", "дія", "смисл" та ін.) характерна антипсихологічна спрямованість. Психологія, вважає німецький учений, взагалі не може бути основою розуміючої соціології, оскільки займається ірраціональною складовою поведінки людей, а не "раціоналістичним розумінням" її смислу. Внаслідок цього соціальні інститути і культурні значення не можна пояснити на основі психологічних факторів. Навпаки, саме соціальні інститути і культурні значення можуть сприяти поясненню психіки людей.

Висуваючи раціональність, раціоналізацію, цілераціональну поведінку як ключові методологічні засади розуміючої соціології, М. Вебер водночас не доходить "висновку про переважання раціонального у повсякденному житті", однак пов'язує долю сучасного світу зі зростаючими раціоналізацією та інтелектуалізацією. Такою є, на його думку, об'єктивна тенденція історичного процесу. Вага цілераціональних дій витісняє інші типи поведінки людей, сприяє укоріненню на Заході раціонального способу ведення господарства, утвердженню раціональної держави, раціональних конституції, права, науки, раціонально гармонійних музики, архітектури, образотворчого мистецтва тощо. На їхньому ґрунті виникає на Заході капіталістичне суспільство, яке не має історичних аналогів. Історія його ґенези і розвитку, запевняє М. Вебер, є історією зростаючої раціоналізації.

Час довів високу плідність ідей розуміючої соціології М. Вебера. Деякі з них стали відправним пунктом нових соціологічних напрямів. Веберівські ідеї використовуються в сучасних концепціях соціології, культури, політики, науки, права, управління. Це стосується також економічної й історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. Актуальними залишаються розробки всесвітньо-історичного порівняльного аналізу, ключові положення теорії модернізації, соціально-історичної інтерпретації явищ, що досліджуються. У працях Вебера запропоновано перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних і культурних систем, проблем релігії, етики, раціональності[2, c. 78-82].

Вальтер Ойкен (1891-1950) вивчав політекономію, історію, філософію. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єктом його дослідження стають економічні проблеми розвитку суспільства. З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. - у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання - 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці ґрунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку. Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм. Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, - писав він, - проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем - центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на сучасні її форми - економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначаються обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит. Ойкен вважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її. Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд варіантів:

· тоталітарне центрально-кероване господарство;

· центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів;

· центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача;

· центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця.

Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути зацікавленим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку зацікавленість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику - право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він вважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки:формуванні конкурентного господарства;

· обмеженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави;

· інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за рахунок протекціонізму.

Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури - обов'язковий елемент ринкової економіки - можуть нейтралізуватись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО - 40 х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками. [1, 301-310]

Висновок

Неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці господарської діяльності, що має в основі з'єднання принципу саморегулювання економіки з обмеженим державним регулюванням. Отже, неолібералізм вирішує два завдання : з одного боку, розробляти стратегію і тактику державного впливу на економічне життя, а з іншого - активно захищати основи ринкової економіки від силового, руйнівного втручання в неї.

Найбільш відомим з теоретиків неолібералізму є Ойкен (1891-1950), який відіграв значну роль у формуванні неоліберального напрямку в німецькій економічної думки. Економічний ідеал Ойкена - соціально орієнтоване вільне ринкове господарство, чиїми основними принципами є свобода особистості, торгівлі, підприємництва, вільне ціноутворення, вільна конкуренція. Роль держави зводиться до здійснення контролю за дотриманням того, щоб всі члени суспільства будували свою господарську діяльність за існуючими правилами і законами. Економічні ідеї неолібералізму отримали визнання і подальший розвиток у представників монетаризму і прихильників теорії раціональних очікувань. Ці ідеї отримали свій початок від Веберівської концепції «Ідеальних типів».

Макс Вебер - відомий німецький вчений. Основна з його робіт «Протестантська етика та дух капіталізму». У ній» Вебер писав про те, що особлива етична система кальвінізму як однієї з деномінацій протестантського течії послужила причиною перенесення економічного центру Європи з католицьких французьких, іспанських і італійських міст в нідерландські, англійські, шотландські та німецькі. На думку Вебера, товариства з більшою часткою прихильників Реформації зуміли створити більш розвинену капіталістичну економіку. Аналогічно під багатоконфесійна країна найбільші підприємці були протестантами. Так, Вебер стверджував, що римське католицтво, також як конфуціанство і буддизм, стало перепоною для товариств на шляху до розвитку капіталістичного господарства.

Соціально - ринкова економіка, що виникла з неоліберальних теорій, показала на прикладі післявоєнної Німеччини свою життєстійкість і ефективність. Її можна розглядати як «третій шлях», що лежав між «диким» ринком і централізовано регульованої економікою. Соціально - ринкова економіка - це синтез економічної свободи і соціальної справедливості, захищеності. «Ринкове» уособлює свободу споживання, свободу власників засобів виробництва наймати робочу силу, використовувати свої підприємницькі здібності, капітал та інші фактори виробництва; вибору робочого місця, торгівлі та інші «Соціальне» означає, що результати господарського процесу коригуються, обмежуються рамками соціального характеру. неолібералізм вебер ойкен

Список використаних джерел

1. Агапов И.И. История экономической мысли. -- М., 2002.

2. Гусейнов Р.М и др. История экономических учений: Учебник. -- М, Инфра-М., 2001.

3. .Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку ХХ ст.).- К.,1993

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

5. Економічна теорія. Підручник / За ред. В. М. Тарасевича.- Київ: Центр навчальної літератури, 2006.

6. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

7. Ярцева Н.В. Современные концепции экономической мысли: Уч. пособие // Эл. публ. http://irbis.asu.ru/mmc/econ/u_sovrcon/3.2.ru.shtml

8. Науковий електронний економічний журнал «Вопросы политической экономии» 2012 №1 (2) - 189 ст. - http://vopoliteco.ucoz.com/mgz/wpe2012-01.pdf

Размещено на Allbest.ru