Архетипічні елементи політичних міфів трансформаційного стану розвитку українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архетипічні елементи політичних міфів трансформаційного стану розвитку українського суспільства

Кравценюк В.М

Вітчизняна політична культура містить архетипічні елементи, які втілюються в політичних міфах. Одним з факторів їх активізації стає існуючий у цій політичній практиці соціокультурна криза. В умовах соціокультурної кризи сприйняття масовою свідомістю влади спирається багато в чому на систему уявлень, що відображають глибинні архетипічні риси культурно-історичної традиції. Архетипічні елементи образу світу в силу своєї стійкості в кризовій ситуації можуть служити підставою для організації відносин між суспільством і владою, а при безпосередньому включенні в політичний процес мотивувати політичні орієнтації та поведінку як окремої особистості, так і цілих соціальних структур.

У цьому контексті досить значущим для нашого дослідження є праці, що присвячені міфологізації ринкових перетворень в сучасній Україні (Л.Бальцерович, Ж.Бодріяр, А.Гельб, М.Головатий, Є.Головаха, В.Кремень, А.Окара, Н.Паніна, О.Полисаєв, Г.Почепцов, Т.Суходуб, В.Ткаченко, С.Тримбач, І.Чорномирденко, В.Шедяков, Л.Шашкова, А.Шморгун та ін.).

Відомо, що картина світу архаїчного суспільства організована за принципом дуалізму, звідси - універсальний поділ на «своїх» і «чужих», на «друзів» і «ворогів». Вже саме тільки відчуття, що «вони» є, породжує бажання самовизначитися стосовно «них», відокремитися від них в якості «ми». Але само «ми» - це вже значно складніше і абстрактніше. Це не просто усвідомлення реального взаємозв'язку певного числа індивідів. На ділі це усвідомлення досягається лише через антитезу, через контраст: «ми» - це ті, які не вони, це - справжні люди.

Фактично, «ми» протиставлене категорії «вони», стало універсальною формою самосвідомості всякої спільності людей. Неважко переконатися, що зазначені принципи в якійсь мірі визначають ставлення українців до політики. Вона осмислюються не як простір діалогу, а скоріше як арена боротьби сил «добра» і «зла», де образ ворога стає основним елементом, що забезпечує інтеграцію.

Вочевидь функціонування даної опозиції можна знайти у виборчій кампанії президента України 2010 року, коли наполегливо в масову свідомість впроваджувалась думка про неможливість «третього шляху». Залишався вибір між демократичним європейським розвитком, який уособлювала Ю.Тимошенко і проросійським авторитарним В.Януковичем. Думка ця утвердилася, так як знайшла в міфологізованій свідомості благодатний грунт [1;2]. архетипічний політичний міф суспільство

Характеристики узагальненого образу влади (який за радянських часів наділявся з такими рисами, як аскетизм з вираженим ідеалом бідності, здатність до самопожертви, віддане служіння загальній справі) продовжують відігравати важливу роль в масовій свідомості сучасних українських громадян. Ta все ж, у сприйнятті влади склався очевидний розрив в категорії «ми» і відносини «влада - пересічні громадяни» перетворилися в антагоністичні, адже влада абсолютно не приховувала власних вигід з категорії «ми» і чітко виявила нові риси, головною з яких стало використання делегованих народом повноважень в особистих інтересах і, як наслідок, матеріальне збагачення. Саме в цій площині розвивався конфлікт несприйняття влади на рівні масової свідомості, носії якої продовжували керуватися здебільшого колишніми аскетичними установками щодо народу і непомірним власним збагаченням [3;4]. Важливою обставиною є також винесення категорії «пересічних громадян» із соціального простору влади.

Всі події, що відбуваються в міфологемі «ми - вони» розглядаються як прояви доброї волі героя або злої волі ворога. Звідси міфологізація вождя, який наділений недоступним простій людині зв'язком з минулим, з його героями, що відіграють роль тотемних покровителів. Так відбувається ідентифікація з вождем, який стає центром, організуючим спільність і набуває сакральні функції, найбільш поширеною з яких є роль рятівника. В останні роки в момент приходу до влади роль «рятівника» в масовій свідомості грали Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Ющенко, Ю.Тімошенко і, нарешті, чинний Президент України - В.Янукович. Аналогічна модель сприйняття кожного нового керівника діє і на регіональному рівні.

Значну роль в політичних міфах сьогодення відіграє ідеал правди чи справедливості. Правда - це і правда, і справедливість, з нею ідентифікуються і справедливе правління, і справедливий суд, і правильна віра, і праведне життя. Правда є головна, основна сила, не та, яка випадково, тимчасово отримала перевагу, а та, яка по суті сильніша за всіх, вища, основна реальність, яка тимчасово і випадково загублена. Ось що таке є правда. Вона висловлює корінну реальність людського життя [5,с.334].

Живучість ідеала правди свідчить про архетіпічність української суспільної свідомості. Змістовно ця свідомість структурована так, що «базисні цінності» - порядок, закон, добробут, мир, чеснота - інтегровані в ідеал справедливості, з яким все співвідноситься. Таким чином, свідомість моралізується, а ідея справедливості по своєму суспільному призначенню, в якійсь мірі, має релігійний характер. Маючи схильність фетишизувати ідеї доктрини як кращого способу домогтися справедливості, ми зводимо чергове вчення на п'єдестал і поступаємо з ним як дикун зі своїм божком: поклоняємося йому. Заклинаємо зробити диво, а якщо дива не відбувається, то караємо норовливий фетиш за невиконання сподіваного і, нарешті, ритуально його скидаємо, щоб потім спорудити новий міф.

Ідеал правди в Україні безпосередньо пов'язаний з поняттям народ, що володіє як міфологічна спільність правом на абсолютну істину («народ завжди правий», «глас народу - глас Божий» і т.п.). Це право поширювалося на тих, хто виступав від імені народу, всі інші автоматично потрапляли в категорію «вони», по відношенню, до якої виправдовувалися будь-які методи боротьби. У цих умовах поняття «демократія», що включає шанобливе ставлення до позиції меншості («іншого»), залишається багато в чому абстрактною (хоча, можливо, і привабливою) категорією.

Цілком протилежним є відображенням міфу про народ є сучасний політичний Контрміф про деградацію народу. Він заснований на уявленні поганого характеру народу, наслідком чого і стала подібна кризова ситуація в країні. Народ виступає джерелом власних бід. Він представлений в ролі п'яниці, варвара, якому не доступні цінності цивілізації і підприємницький дух капіталізму [6,с.71-72]. На наш погляд, подібні характеристики не відповідають відображенню національного архетипу українства.

Так, Є. Головаха, аналізуючи результати соціологічних опитувань, зазначав, що постійне невиконання владою своїх обіцянок: невиплата зарплати і т. п. - викликає у громадян скоріше не протест і обурення, а прагнення пристосуватися до ситуації та ухилитися в свою чергу від виконання власних зобов'язань (сплати податків і та ін.). У суспільній думці панує впевненість в тому, що не можна жити, не порушуючи закон, тобто якщо влада не виконує своїх обов'язків, наказів виборців, то у громадян з'являється моральне право обманювати владу [7].

Вплив архаїчного пласта української культури, політичних міфів дозволяє прояснити не тільки взаємини народу і влади, які мають ключове значення для історії України, але і більш конкретні процеси, такі, наприклад, як циклічність реформаторської діяльності влади, народне сприйняття революції й таке інше. Циклічність реформи - контрреформи залежить, зокрема, від властивої українській культурі трудової етики, установки на швидкий результат енергійних, але малопідготованих зусиль. Це ж стосується й політиків. Саме це прагнення політиків одним ударом вирішити всі проблеми характерно для української політичної культури. Яскравий приклад, так звана «шокова терапія». Період реформ починається в атмосфері втіленої в життя казки, коли реформатори вірять в свою всемогутність, а завершується в атмосфері краху ідеалу і нездійсненності задуманого. Тоді на зміну реформі приходить контрреформа, що закінчується посиленням у суспільстві реакційності або стагнації [8,с.121-134].

Водночас, політизація суспільного життя на певний період породила ілюзію, «що проголошувані політиками-антикомуністами аксіологічні орієнтири, які спрямовували масову свідомість на ідеалізоване сприйняття західного (точніше американського) зразка соціальної моделі суспільства, можуть бути легко реалізовані в пострадянській спільноті у всіх без винятку соціальних сферах і за короткий історичний період (в межах одного десятиліття) радянська тоталітарна модель легко трансформується у якісно іншу соціальну парадигму» [9,с.22--27].

На жаль, схема, яка виглядала такою привабливою для цілого ряду публіцис- тів-теоретиків та була діяльнісним орієнтиром для політиків, не підтвердилась та й не могла бути підтверджена реальним перебігом подій. Адже тоталітарна соціальна система своєю суттю має в колишньому радянському суспільстві глибоке коріння, яке сягає далеко за межі власне історичного функціонування комуністичної системи та ґрунтується на досвіді як мінімум кількох століть для більшості народів колишнього СРСР. При цьому навряд чи можна сприймати як наукове твердження положення, що тоталітарна система радянського типу могла функціонувати виключно на основі репресивної складової. Справді, репресивний апарат придушення у величезній мірі визначав параметри функціонування радянської соціальної системи. Однак, на нашу думку, саме він є похідною від тих суспільних відносин, в основі яких лежить тоталітарна масова свідомість. Адже тоталітарна соціальна система завжди була і буде своєю субстанційною спрямованістю орієнтованою на колективну свідомість, яка прагне всіма доступними їй засобами знівелювати будь-які прояви індивідуальності, аж до репресивних засобів включно. І не суть важлива назва її - інквізиція в середні віки чи гестапо або HKBC у столітті двадцятому. Водночас за всієї архаїчності такого роду суспільної складової, вона здатна була створити і створювала систему постійного опікування за кожним індивідом, кожною суспільною верствою. А особистість, перебуваючи у встановлених рамках, могла претендувати на певний рівень соціальної захищеності у багатьох сферах людського життя, на гарантовані всією суспільною системою можливості для самореалізації певних сторін власної індивідуальності. Саме вказані обставини створювали передумови для соціального оптимізму, упевненості в своєму майбутньому значної кількості членів тоталітарного суспільства. Більше того, закритість для будь якого суспільного контролю всіх без винятку соціальних інституцій тоталітарного суспільства давала змогу правлячій верхівці творити будь які злочини проти власного народу, однак вони залишались поза увагою громадськості і не ставали причиною соціальної нестабільності або напруженості в суспільстві. І не варто дивуватись, що пересічні громадяни тоталітарних спільнот дізнаючись про злочини власних режимів після їх повалення просто впадали в шок від сплеску негативної інформації щодо діянь власних політичних режимів. Для того, щоб подолати вказаний шоковий стан та викликану ним зневіру і соціальну апатію широкого загалу, потрібно немало часу і мудрості власних національних еліт. Адже ризик спекуляцій на вказаному колі проблем як політиками, так і публіцистами надто великий, а наслідки можуть мати катастрофічний характер та стати однією з причин розвалу держави [10,с. 38--44].

Разом з тим, легкість руйнації закам'янілих та неповоротких інституцій тоталітаризму породила ілюзію, що з такою ж легкістю буде здійснений і наступний постмітинговий крок, а саме: утвердження традиційних для «відкритого» суспільства демократичних інституцій, які стануть основою для швидкого формування на вітчизняних теренах громадянського суспільства. Але значна частина вказаних інституцій, демонструючи свою ефективність на Заході та сприяючи там практичній реалізації прав людини та громадянина, на пострадянському просторі набула характеру чисто декларативних установ, що все більше демонструють свою невідповідність соціальним реаліям. Цей феномен може породити колізію, наслідки якої важко передбачити в наш час, адже це не лише вводить в оману світову спільноту щодо необоротності демократичних змін, а головне - вселяє зневіру у правильності обраного шляху наших громадян» [11,с.203-204].

Втілені в політичних міфах основні архетипи політичної історії України знаходять відображення і в сучасній політичній ситуації в країні. І можуть служити показником того, наскільки глибоко вкорінені в народній свідомості певні ідеї. Тому актуальним, особливо в перехідний процес, в Україні стає визнання необхідності в сучасних перетворювальних процесах враховувати особливість внутрішньої логіки розвитку країни. Це не означає, що Україна повинна знаходиться в повній ізоляції від зовнішнього впливу, навпаки закономірним залишається її розвиток в контексті європейського вибору. Однак, слід пам'ятати, що багато з так званих «західних цінностей», без національного перетворення не будуть сприйняті більшою частиною суспільства і відбудеться їх закономірне відторгнення, що ми і спостерігаємо сьогодні. Саме тому перебудова українського політичного ладу за іноземним зразком, анітрохи не завадила збереженню самобутніх українських звичаїв та інститутів. І тому не дивно, що Україна засвоїла одну лише форму, а не дух тих установ, які вона копіювала». Дійсно, Україна не може наповнити запозичені форми тим змістом, який характерний для західної політичної культури і тому всі спроби швидкого реформування, заснованого на знищенні архаїчних пластів культури не зможуть принести очікуваних результатів і приречені на провал.

Додає зневіри у правильності обраного українським суспільством шляху і діяльність політичних партій. «Система багатопартійності, яка в західних країнах служить формуванню політичного курсу, що сприймається широким загалом як найбільш оптимальний для більшості громадян, одночасно прислуговується і конституційному оформленню політичної опозиції, в межах якої акумулюється критичне ставлення до діяльності обраних народом лідерів, і служить своєрідним «випускним каналом» для невдоволених, пошуком альтернативних рішень з важливих питань суспільного життя. Таким чином, для «відкритого» суспільства сама діяльність опозиції є необхідним елементом політичної системи і служить на благо всього суспільства» [12,с.204].

На перший погляд, українське пострадянське суспільство теж має багатопартійну систему, покликану виконувати відповідні функції в суспільстві. «Але, як свого часу наголошував німецький філософ Гегель, «мертві хапають за ноги живих», так звана багатопартійна структура по суті своїй ще залишається в межах партійної ідеологеми тоталітаризму. По-перше, абсолютна більшість новостворених партій відтворює так добре знайомий з недавнього минулого принцип партійної ієрархії, яку в обов'язковому порядку очолює «вождь» - більш чи менш відомий політичний лідер. Саме він та найближче його оточення, власне, і визначають основні параметри діяльності даної політичної структури на противагу рядовим членам, які переважно виконують роль статистів. По-друге, міфологема месіанізму, суть якої свого часу проголосили більшовицькі лідери Росії: «хто не з нами - той проти нас», до сьогоднішнього дня продовжує бути в тій чи іншій мірі політичним кредо більшості нової партійної еліти, яка вважає єдино правильною лише власну позицію, а найменший компроміс чи блокування з іншими політичними групами витлумачується мало чи не як « зрада ідеалам». По-третє, більшість політичних лідерів та очолюваних ними партій перш за все прагне не завоювати симпатії виборців, а, насамперед, заручитися підтримкою владних структур (цнотливо завуальований вітчизняними політологами під поняття адмінресурс) та з їх допомогою впливати на електорат. По-четверте, політичний радикалізм, суть якого полягає в тому, що партії, проголосивши свою опозиційність правлячому політичному курсу, прагнуть не покращення окремих напрямків зовнішньої чи внутрішньої політики, а докорінної зміни існуючого суспільного устрою аж до громадянського протистояння включно. Підкреслимо, що на таких позиціях стоять доволі помітні політичні партії та рухи, серед яких є й ті, які відносять себе до центристських» [12,с.205].

Отже, така багатопартійність лише сприяє дестабілізації суспільства, наростанню в ньому впливу радикалістських та агресивних ідеологічних доктрин, і, нарешті, веде до зневіри широкого загалу щодо того, чи можливо методами парламентаризму дійсно вирішувати назрілі соціальні проблеми. На жаль, вказаний феномен у перехідному українському суспільстві починає набирати все більше довершених форм, тому не виключено, що регенерація «закритого» суспільства може відбутися вже в найближчий час. При цьому не так важливо, як окремі політичні режими будуть здійснювати це - чи то під національними, чи то під демократичними гаслами [12,с.205-206]. Адже «сутність таких соціальних трансформацій очевидна - неприйняття будь-якої суспільної моделі, крім тоталітарної. В зв'язку з цим варто звернути увагу ще на один феномен нашого сьогодення, якому явно недостатньо приділяють увагу аналітики, а саме: цілий ряд політичних інституцій, які свого часу відіграли таку важливу роль у руйнації тоталітарного режиму і за своїми сутнісними параметрами можуть функціонувати лише як осередки демократії, починають поступово трансформуватись у декларативні обладунки бюрократичного апарату. Відповідно, між проголошеними гаслами початкового періоду руйнації комуністичної тоталітарної системи та їх реалізацією утворюється вакуум, який все більше набирає характеру незворотної духовної кризи, що з різною мірою глибини вразила всі без винятку прошарки пострадянського суспільства» [11,с.176].

Таким чином, в умовах соціокультурної кризи сприйняття масовою свідомістю влади спирається багато в чому на систему уявлень, що відображають глибинні архетипічні риси культурно-історичної традиції. Архетипічні елементи образу світу в силу своєї стійкості в кризовій ситуації можуть служити підставою для організації відносин між суспільством і владою, а при безпосередньому включенні в політичний процес мотивувати політичні орієнтації та поведінку людей. З переходом України до демократії і ринкових відносин відбулася повна зміна курсу соціально-економічно політики. Це призвело до руйнування старих політичних міфів та спроб створення нових. Ці створювані міфічні образи, що вибудовуються на противагу радянським, не спиралися на національні архетипи і не змогли створити єдину концептуальну картину світу. Результатом реалізації цих міфологічних технологій, взятих на озброєння силами, які прийшли до влади, став безпрецедентний за масштабами соціально-економічний експеримент, що відтворює негативні явища і процеси. Це призвело до дестабілізації економіки, зниження рівня і якості життя населення, політичному розшарування суспільства, поляризації інтересів різних соціальних груп, розширенню сфери кримінальної та девіантної поведінки, загостренню міжнаціональних конфліктів, збереження високої смертності, духовної деградації суспільства.

Список використаних джерел

1. Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу [Текст]: матеріали Всеукр. конф. «Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє», (Луганськ, 25 - 26 травня 2006 p.). - Луганськ: Знання, 2006. - С. 12-18.

2. Ладига А. И. Причини зовнішньополітичних орієнтирів населення східноукраїнського регіону України [Текст]: матер, наук.-практ. конф. [«Україна та сусідні держави»]. - Чернівці: Вид-во Чернівецького нац. ун-ту. 2005. - С.56 - 58.

3. Лисенко В. Політичний міф як архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах [Текст] / В. Лисенко // Персонал. - 2007. - № 8. - С. 30-34.

4. Малахов В. А. Міф про міф. Національна міфологія як тема сучасної соціальної міфотворчості [Текст] / Малахов В. А. // Філософські обрії. - 1999. - № 1-2. - С. 50-61.

5. Мелетинский Е. М. Поэтика мифа [Текст] / Мелетинский Е. М. - М.: Наука, 1976. - 407 с.

6. Кольев А. Политическая мифология: Реализация социального опыта [Текст] / Кольев А. - М.: Логос, 2003. - 384 с.

7. Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні [Текст] / Головаха Є. І. - К: Фонд «Демократичні ініціативи», Інститут соціології HAH України, 1997. - 156 с.

8. Корнієнко В. О. Еволюція політичного ідеалу (від плюралізму до синтезуючої єдності) [Текст] / Корнієнко В. О. - Вінниця: Універсум, 1999. - 430 с.

9. Корнієнко В. О. Еволюція політичного ідеалу (від плюралізму до синтезуючої єдності) [Текст] / Корнієнко В. О. - Вінниця: Універсум, 1999. - 430 с.

10. Полисаєв О. П. Парадигма українських реформ: суспільна готовність та трансформаційні міфологеми [Текст] / Полисаєв О. П. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.Серія: Філософія. Політологія. - 2003. - Вип. 59. - С. 26-30.

11. Полисаєв О. П. Архітектоніка сучасного міфу: монографія [Текст] / Полисаєв О. П. - Тернопіль: Астон, 2008. - 336 с.

12. Полисаєв О. П. Трансісторичність соціального міфу: Монографія [Текст] / Полисаєв О. П. - К: Промінь, 2010. - 384 с.