Благодійна діяльність православної церкви в Україні другої половини XIX ст.: історіографія проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Благодійна діяльність православної церкви в Україні другої половини XIX ст.: історіографія проблеми

Горпинченко І.В.

Під благодійністю розуміють таку різновидність безкорисливої діяльності, яка приносить добро і користь людям і суспільству, спрямована на матеріальну і моральну допомогу їм та підтримку. Історіографія проблеми благодійництва має давні традиції, провідною з них є концептуальний дуалізм. Більшість дослідників апріорі протиставляли його світський та церковний аспекти. Світське благодійництво пов'язували здебільшого з добровільним морально-етичним обов'язком цивільного суспільства (В. Дерюжинський, П. Георгієвський, М. Дмитрієнко, О. Ясь, Н. Чернецов та ін.[6;4;7;23]), натомість церковна доброчинність тлумачилась, як властиво природна та невід'ємна функція церкви (А.Папков, В.Бєнзин, І. Малишевський, Ф. Лебединцев, Теодор ван дер Форт, Є. Воронова та ін.[18; 1; 14; 12;21 ;3]). благодійність церква законодавство ідеологія

У радянській історіографії, що розвивалась в умовах насадження атеїзму і пропаганди так званої соціальної справедливості, доброчинність трактувалась переважно як дрібнобуржуазна архаїка, що, з одного боку, начебто, породжувала соціальну інертність та соціальний паразитизм, з іншого станову зверхність та соціальне лицемірство. Крім того, в доброчинній діяльності вбачалась реакційна традиція, покликана примирити соціально-класовий антагонізм, а відтак закріпити класову нерівність. He випадково радянська історіографія благодійництва представлена надзвичайно фрагментарно (М.Корзун, Г. Прошин, М. Нікольський, Є. Грекулов та ін.[10;20;16;5]).

Разом з тим, переважно під впливом дорадянської історіографії (В.Ключевський, Н. Бердяєв та ін. [9;2]), наприкінці XX ст. дедалі чіткіше викристалізовується концепція, згідно з якою добродійність є універсальним актом соціального милосердя. Зародившись в дохристиянську епоху, саме під впливом християнства благодійництво в Європі, в тому числі й на землях України, отримало потужний поштовх для розвитку, а церква стала його основним носієм, ідейним та моральним каталізатором. Відтак, розширення соціальної бази благодійництва за рахунок світського компонента розглядається як закономірний результат його історичної еволюції (А.Лінденмейер, Д.Пашенцев, Г.Надтока, C. Зубанова та ін. [13; 18; 15;8]). Церковне та світське благодійництво стають взаємопов'язаними елементами новостворюваної системи соціальної опіки. На цьому Грунті добродійність другої половини XIX ст. розвивалась переважно під впливом соціально-економічних процесів, пов'язаних з просвітництвом, ліберальними реформами 1860-70-х років. І якщо дореформені часи стали періодом домінування благочинництва суспільних еліт, то в пореформену епоху серед її носіїв суттєво зросла частка середнього класу.

Історіографія проблеми благочинності православної церкви в Україні другої половини XIX ст. представлена низкою узагальнюючих праць. З поміж них варті уваги: «О церковно-приходских попечительствах» І.Малишевського (1878р.), «Заметки об общественном призрении» ВДерюжинського (1897р.), «Приходская благотворительность на Руси после 1864 г.» В.Бєнзина (1907р.), «К реформе приходских попечительств» Н. Фуделя (1894 p.). їх особливістю було акцентування уваги на загальних завданнях і принципах церковної благодійності та окреслення головних її напрямків.

Натомість, у сучасних українських та зарубіжних дослідженнях благодійницька проблематика постає більш комплексно і включає, зокрема: періодизацію, механізм організації доброчинності, основні її напрями, форми та масштаби. Серед таких праць: «Добровольные благотворительные общества в эпоху великих реформ» А. Лінденмейер (1992р.), «Благотворительная деятельность русской православной церкви во второй половине XIX начале XX века» Д.Пашенцева (1995 р.), «Генезис и эволюция социального призрения в России (X XIX века) Н.Чернецова (1996 р.), «Социальное служение Русской православной церкви в XIX в.» С.Зубанової (2002 г.), «Благотворительная деятельность Русской православной церкви в России: социологический анализ» О.Воронової (2004 г).

Новий поглиблений аналіз благодійної діяльності православної церкви в Україні представлено в узагальнюючих працях регіонального рівня: «Становлення і діяльність органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній України (1775-1918 рр.) (1996 р.) С.Поляруш, «Благодійна діяльність православної церкви в Харківській єпархії (1799 1917)» О. Кравченко (2003 р.) тощо.

Характеризуючи основні етапи розвитку законодавства Російської імперії, присвяченого благодійництву, дорадянські дослідники починають його періодизацію з Духовного регламенту 1721 р. Саме в ньому, на думку авторів, була здійснена спроба поставити під контроль держави як церковне, так і світське благодійництво з метою викорінення професійного жебрацтва. Як зазначає В. Дерюжинський, відповідні положення були актуальними і в другій половині XIX ст. За свідченнями, В. Дерюжинського та В.Бєнзина, трансформація законодавства щодо доброчинності продовжувалася в часи Єкатєріни II. Саме з середини 1770-х рр. в імперії формується церковна мережа статутних богаділень (по одній в єпархії). Одночасно в кожній губернії створювались прикази громадської опіки, компетенцією яких був нагляд за народними школами, сирітськими будинками, госпіталями, будинками невиліковно хворих тощо. Під їх контролем опинялись також єпархіальні богадільні.

Таким чином, прикази як державні органи патронували не тільки державні, але й громадські та церковні благодійні структури. В. Дерюжинський наголошує, що на чолі приказів, до складу яких входило до 10 осіб з числа керівників судових, поліцейських, інших адміністративних органів та громадськості, стояли губернатори. Фінансувались прикази з доходів губернії[6,с.73-76]. Зазначена система державно-церковного благодійництва протрималась до земської реформи. На переконання В. Бєнзина, реформи 1864 p., сприяли вдосконаленню благочинного законодавства й започаткували новий етап в його розвитку, що тривав до революції 1917 р. Водночас, важко погодитись з думкою дослідника про те, що держава, громадськість і церква тільки розпочали діяти спільно [1,с. 162]. Насправді, як у же зазначалось, така єдність, зумовлена одержавленням церкви і всього громадського життя, веде свій початок ще з XVIII ст. Згідно з новим законодавством (за В. Бєнзіним) суспільна благочинність розпорошувалась між різними відомствами: в губерніях, де не були створені земства, зберігались прикази; в реформованих губерніях благодійність доручалась міським виборним органам та земствам (витрати на потреби доброчинності мали складати обов'язкову статтю земських і міських бюджетів); численні благодійні товариства під патронатом імператорської родини координувались четвертим відділенням канцелярії імператора.

Окрему мережу, як зазначає І.Малишевський, мало церковне благодійництво [ 14,с. 19]. Разом з єпархіальними церковними опікунствами бідних духовного звання дозволялося створювати парафіяльні опікунства (1864 р.) та православні церковні братства (1864 р.).

Дорадянські дослідники (В.Дерюжинський, І.Малишевський) констатували, що загальний нагляд за всіма благодійними організаціями було віддано міністерству внутрішніх справ та губернаторам. Саме вони надавали дозвіл на створення нових доброчинних організацій, затверджували їх статути й цілковито регламентували їх діяльність. На наш погляд, автори випускали з поля зору, що прогрес доброчинності зумовлювався й активним долученням громадськості до цієї соціально значущої справи.

У тоталітарні часи інтерес до цієї теми фактично впав, його частково підтримувала лише церковна історіографія. Він відновлюється в добу горбачовської перебудови. Зокрема, А.Лінденмейер, уточнила характер регламентації благочинної діяльності в середині XIX ст. Так, з 1849 до 1859 p., стверджує дослідниця, створення нових благочинних організацій було заборонено, що пояснювалось, очевидно, пересторогами щодо можливості використання благодійницьких коштів в революційних цілях[13, с.286]. Однак, з початком Кримської війни виконання цього наказу нерідко ігнорувалось. Як зазначає А. Лінденмейер, «.. .виникали добровільні товариства-общини сестер милосердя і сердобольнихвдів», церковні, в тому числі, Хрестовоздвиженська община (1854 p.), патронована імператором, та ін.[13,с.287].

Детальнішої характеристики благочинного законодавства другої половини XIX ст., яка б комплексно була викладена в окремій праці, до сьогодні немає. Так само на порядку денному залишається порівняльна характеристика благочинного законодавства Російської імперії та європейських країн. Тим більше, що, починаючи з XV XVI ст., німецькі міські общини детально регламентували право на жебрацтво, його атрибути та обсяг допустимої допомоги. В дореволюційній історіографії такого роду компаративістику започаткував П.Георгієвський.

Спираючись переважно на еволюцію законодавства у сфері благодійництва, дослідники виявили основні етапи його історичного розвитку. Вперше до цієї проблеми звернувся В. Дерюжинський (1897р.). На його думку, допетровський етап благодійності розвивався під патронатом православної церкви, але цілковито залежав від приватної ініціативи. Автор вважав цю стадію благодійництва безуспішною з точки зору боротьби з бідністю. Прямим наслідком тогочасного соціального милосердя, стало, на його переконання, формування «професійного жебрацтва». Етап, що охоплював XVIII першу половину XIX століття, автор наповнює конкретними фактами про боротьбу держави, передусім правовими засобами, з філософією та практикою професійного утриманства. При цьому традиція організації допомоги бідним не переривалась. Нарешті, із запровадженням земств автор пов'язує спробу держави створити завершену систему соціального благодійництва за участю церкви та широкої громадськості[6,с.8].

З таким підходом погоджувався В. Бєнзін (1907 p.). Він справедливо вважав, зокрема, що від петровських часів до 1864 р. благодійництво перебувало під державною опікою. Натомість, після земської реформи справа його організації переноситься головним чином на суспільство, а допомога нужденним поступово стає громадянським обов'язком[1,с.161].

Застосовуючи у якості критерію поняття суспільного носія благодійництва, сучасні дослідники М. Дмитрієнко та В. Ясь погоджуються з тим, що упродовж усієї дорадянської історії ключовим суб'єктом благодійництва залишалася православна церква. Однак з початку XIX ст. в державі активно створювались приватні товариства, тобто розвивалось громадське благодійництво. З 1864 р. простір для цієї громадської благодійної ініціативи безперервно зростав. Як наслідок з останньої чверті XIX століття благодійництво громадських організацій явно переважало як державне, так і церковне. В країні з'явились світські періодичні видання, серед яких «Вестник благотворительности», «Трудовая помощь» та ін.[7,с.41].

Натомість А. Лінденмейер обгрунтовувала тезу, згідно з якою динамічне зростання громадського благодійництва розпочинається не з 1864 p., а з перших років ліберального правління Александра II. Невипадково за час його правління число благочинних організацій та закладів зросло в 5,5 разів[ 13,с.284].

Підстави для подальшого поглибленого аналізу зазначеної проблеми надає російський дослідник Н. Чернецов. У кандидатській дисертації «Генезис та еволюція соціальної опіки в Росії (X XIX століть) (1996 р.) автор пропонує свою періодизацію історії благодійництва. Він виділяє, зокрема: церковний етап (X XVII ст.), поліцейський (кінець XVII 1775 p.), просвітницького абсолютизму (1775 середина 1860-х pp.) та земський (до 1917 р.)[23,с.22]. На нашу думку, сумнівність такої періодизації пов'язана, по-перше, з використанням автором не одного, а двох її критеріїв за носіями (церква та громадські організації, тобто перший та четвертий етапи) та за характером і змістовною наповненістю благодійництва (другий та третій етапи). По-друге, автор дещо перебільшує силовий чинник впливу держави на благодійництво у XVIII ст., кваліфікуючи цей етап як поліцейський. З точки зору адміністративного обмеження професійного жебрацтва епоха Єкатєріни II мало відрізнялась від попереднього етапу. Нарешті, не є переконливим завершення етапу церковного благодійництва XVII століттям. У наступні два століття йому так само належало чільне місце у загальній інституційній структурі благодійництва, а за динамікою зростання масштабів соціальної опіки православна церква утримувала лідерство навіть після земської реформи 1864 року[13,с.284]. Таким чином, в історіографії благодійницької діяльності православної церкви в Україні другої половини XIX ст., з її півторавіковою історією, простежується декілька різнорідних етапів. Найбільш плідним залишається дорадянський етап. Саме тоді з'явилися дослідження законодавчої бази благочинної діяльності, були представлені характеристики її основних суб'єктів як окремих духовних осіб, так і церковних та церковно-громадських організацій. Були виявлені й суперечливі риси благодійництва як соціального феномену.

Радянська історіографія вирізнялась недооцінкою соціальної значущості благодійництва, особливо церковного, а відтак залишила у спадок фрагментарні відомості про форми та масштаби благодійних акцій церков, монастирів, православних братств. Однак, попри ідеологічну заангажованість праць цієї епохи, слід визнати деяке їх значення для аналізу співвідношення матеріальних можливостей православної церкви та її внеску у справу соціального захисту населення, ролі державного апарату у спрямуванні благодійних зусиль церкви тощо.

Головним здобутком новітньої української та зарубіжної історіографій стала систематизація, у тому числі й на дисертаційному рівні, нових джерел та наукових положень, залишених попередниками. Теперішній стан дослідженості проблем церковного благодійництва характеризується, по-перше, повнішим з'ясуванням сутності, функцій та соціального призначення церковної благодійності, виявленням інституцій, задіяних в її реалізації, специфіки законодавчої бази доброчинної діяльності, основних етапів її історичного розвитку, а також наближених до реальності масштабів соціальної допомоги православної церкви знедоленим верствам населення.

По-друге, з погляду антропології, залишаються слабо дослідженими проблеми благодійної діяльності лідерів православних братств та церковних ієрархів, включаючи митрополитів, роль яких в організації благочинної діяльності церкви та у здійсненні меценатських функцій важко переоцінити.

По-третє, беручи до уваги той факт, що механізми благочинності, основні напрями та форми її реалізації мали в імперії універсальний характер, кидається у вічі, що переважна більшість досліджень охоплює тогочасний загальнодержавний і загальноцерковний простір, Разом з тим, у ньому одне з пріоритетних місць посідали єпархії на українських землях, які нагромадили великий досвід. Він заслуговує подальшого вивчення та узагальнення з проекцією на сучасні проблеми доброчинності. Досі відносно повним можна вважати дослідження церковної благочинності в Україні лише Харківської єпархії. Таким чином, серед нагальних завдань української історіографії залишається відтворення цілісної картини та регіональних особливостей благодійної діяльності православної церкви в Україні другої половини XIX століття.

Список використаних джерел

1. Бензин В. М. Приходская благотворительность на Руси после 1864 года / В. М. Бензин // Трудовая помощь. 1907. -№1. -С. 161-184.

2. Бердяев Н. А. О человеке, его свободе и духовности: Избранные труды / Н. А. Бердяев. М.. 1999.-312 с.

3. Воронова Е. А. Благотворительная деятельность русской православной в России: социологический анализ: автореф. дис. на соискание учен, степени канд. социолог, наук: спец. 22.00.06 «Социология культуры духовной жизни» / Е. А. Воронова. С.-Пб., 2004. 17 с.

4. Георгиевский П. И. Политическая экономия. Часть II: Доход на капитал, доход предпринимателя и презрение бедных. Потребление ценностей /П. И. Георгиевский. С.-Пб., 1896. 146 с.

5. Грекулов Е. Ф. Церковь, самодержавие, народ (2-я половина XIX начало XX в.) / Е. Ф. Грекулов. М.: Издательство «Наука», 1969. 184 с.

6. Дерюжинский В. Ф. Заметки об общественном презрении / В. Ф. Дерюжинский. Москва, 1897. 115 с.

7. Дмитрієнко М. Благодійність як атрибут громадянського суспільства: історія і сучасність / Марина Дмитрієнко, Олексій Ясь // Розбудова держави. 1994. № 6. С. 37 44.

8. Зубанова С. Г. Социальное служение русской православной церкви в XIX в.: автореф. дис. на соискание учен, степени доктора ист. наук: спец. 07.00.02 «Отечественная история» / С. Г. Зубанова. Москва, 2002. 39 с.

9. Ключевский В.О. Добрые люди Древней Руси // Боярская Дума Древней Руси. Добрые люди Древней Руси: Репринт с изд. 1902, 1892 гг. М., 1994.-570с.

10. Корзун М. С. Русская православная церковь на службе эксплуататорских классов / М. С. Корзун. Минск, 1984. 255 с.

11. Кравченко О. В. Благодійна діяльність православної церкви в Харківській єпархії (17991917 pp.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.В. Кравченко. Харків, 2003. 20с.

12. Лебединцев Ф. Братства, их прежняя и нынешняя судьба и значение / Ф. Лебединцев. Киев, 1862.-39 с.

13. Линденмейер А. Добровольные благотворительные общества в эпоху великих реформ / Адель Линденмейер // Великие реформы в России 1856 1874. Сборник. Под ред. Л. Г. Захаровой, Б. Эклофа, Дж. Бушнелла. М., 1992. С. 283-300.

14. Малышевский И. И. О церковно-приходских попечительствах / И. И. Малышевский. К., 1878.-60 с.

15. Надтока Г. М. Православна церква в Україні: соціально-релігійний контекст (1900-1917 pp.) / Г. М. Надтока. К.: Наукова думка, 1998. 271 с.

16. Никольський Н. М. История русской церкви / Н. М. Никольский. М.: Политиздат, 1983. 448 с.

17. Папков А. А. Братства. Очерк истории западно-русских православных братств / А. А. Папков. Свято-Троицкая Сергиева лавра, 1900. 308с.

18. Пашенцев Д. А. Благотворительная деятельность русской православной церкви во второй половине XIX начале XX века: автореф. дис. на соискание учен, степени канд. ист. наук: спец. 07.00.02 «Отечественная история» / Д. А. Пашенцев. Москва, 1995. 24 с.

19. Поляруш С. І. Становлення і діяльність органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні (1775-1918 pp.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» і С. І. Поляруш. К, 1996. 17 с.

20. Прошин Г. Г. Черное воинство: (Русский православный монастырь. Легенда и Быль). / Г. Г. Прошин. М.: Политиздат, 1985. 320 с.

21. Теодор ван дер Форт. Православное богословие и благотворительность (диакония). Сборник статей / Теодор ван дер Форт // Практика и богословие благотворительности в русской православной церкви. С.-Пб., 1996. С. 113-137.

22. Фудель И. К реформе приходских попечительств / И. Фудель. 1894.-16 с.

23. Чернецов Н. В. Генезис и эволюция социального презрения в России (X -XIX века): автореф. дис. на соискание учен, степени канд. ист. наук: спец. 07.00.02 «Отечественная история» / Н. В. Чернецов. Москва, 1996. 23с.

Размещено на Allbest.ru