Види соціальної допомоги обумовлені спрямованістю та характерологічними рисами українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Види соціальної допомоги обумовлені спрямованістю та характерологічними рисами українців

Тополь О.В.

XXI століття, зокрема 2012 рік, що сповнений есхатологічними настроями «кінця цивілізації», характеризується загостренням соціально-економічної та ідеологічної кризи. Попереднє століття довело неспроможність як соціалістичних, так і капіталістичних держав розробити соціальні програми, які б знищили бідність, безробіття, злочинність, створити умови соціальної рівності та захищеності й впевненості у майбутньому. соціальний менталітет українець суспільний

Безсумнівно, західні системи соціального захисту, що базуються на загальнолюдських цінностях, мають виступати певними орієнтирами при розробці національної стратегії соціальної роботи. Але C. Кримський застерігає, що інтерпретація пріоритету загальнолюдських цінностей як диктату авторитету зовнішнього інтересу світового співтовариства над внутрішніми проблемами народів обтяжена негативними наслідками. «Ці цінності, прийняті усім людством як умови історичної конку ренто здатності народів в нашу епоху, проте не визначають архетипи їх національної самовизначеності та буттєвої укоріненості» [2,с.65].

Кожна країна і навіть регіон відрізняється специфічними культурними рисами, архетипами, які визначають ціннісні орієнтири, що не говорить про відсутність в культурі загальнолюдських цінностей. В галузі надання соціальної допомоги проявляються різні національні традиції. Становлення національної концепції соціальної роботи потребує ціннісного засвоєння усього того, що зберігається у часі, відродження сталих цінностей власного народу.

Метою статті є дослідження спрямованості та характерологічних рис українців, що визначають пріоритетність видів соціальної допомоги.

Спрямованість особистості як система світоглядних та ціннісних установок, потреб, мотивів, поглядів, переконань та прагнень, обумовлює схильність до певної поведінкової активності у визначеній ситуації, скеровує діяльність людини на досягнення цілей. Розрізняють три основні види спрямованості: «на спільні дії», «на себе» та «на інших».

Спрямованість «на спільні дії» визначається зверненістю до об'єкта, ототожненням з ним та залежністю від нього. Світоглядні установки, за такої спрямованості, мають колективістську природу, характеризуються потребою у взаємодії та приналежності до групи.

Установка «на спільні дії» у наданні допомоги виникає ще на стадії раннього первісного суспільства, яке було колективістським. Сутність первісної суспільної організації полягала в тому, що кожна людина мала право на частку продукту (насамперед їжі), добутого членами її родової громади, не зважаючи на долю участі у колективній праці. Громада виконувала функції взаємодопомоги та захисту на засадах моралі та взаємної відповідальності.

Общинні принципи життєдіяльності, трудомісткість хліборобських та інших виконуваних робіт, тісні родинні зв'язки, потреба у спільному захисті від зовнішніх ворогів, формували світоглядні традиції допомоги у стародавніх слов'ян в рамках філософії холізму - пріоритетності цілого, загального над індивідуальним.

Відповідно, форми допомоги носили колективістський характер. До найдавніших (архаїчних) колективістських форм допомоги належать культові, общинно-родові та господарські, які склалися до X століття. Культові форми допомоги характеризувалися редистрибуцією (перерозподілом) та реципрокацією (взаємним обміном), які супроводжувалися ритуалами, іграми, змаганнями, влаштуванням свят, трапезами тощо. Общинно-родова допомога виконувала функції індивідуального захисту (наприклад, старих людей) та колективного захисту (родини, громади, роду). Господарська допомога, що заснована на принципах взаємовиручки, мала форми «помочі» (допомоги в сезонних аграрних роботах та кризових ситуаціях); розподілу праці (наприклад, чоловіки - орали, жінки - боронували, старі - сіяли); толоки (спільного виконання робіт, як то, будівництва хати); складчини (спільної годівлі худоби, заготівлі корму); супряги (спільного використання робочої худоби) тощо.

Спрямованість «на себе» визначається відчуженістю від об'єкта, самоствердженням по відношенню до нього, не підпорядкуванням та уникненням його влади. Світоглядні установки за такої спрямованості характеризуються пріоритетністю індивідуального над загальним.

В суспільному житті індивідуалістична постава індивідууму щодо колективу відзначається збереженням його самостійності, неповторності, індивідуальності, а колективістична постава - розчиненням в спільноті. Індивідуалістична постава характерна для Європи, колективістична - для Азії та Росії.

М. Костомаров у своїй пгудії«Двъ русскія народности», відзначаючи відмінності української «громади» та російського «миру», пише: «Громада есть добровольная сходка людей каждый членъ громады есть самъ по себЪ независимая личность, самобытный собственникъ; обязанность его къ громадъ только въ сферъ тъхъ отношеній, которыя устанавливають связь мажду ея членами для взаимной безопасности и выгодъ каждаго, - тогда-какъ, по великорусскому понятію, мірь есть какъ бы отвлеченное вьіраженіе общей воли, поглощающей личную самобытность каждаго» [1,с.73]. Виснуємо, українська громада - товариство незалежних, рівноправних, свободолюбних індивідуумів об'єднаних загальною ідеєю або власними інтересами.

М. Костомаров вважає «перевагу особистого над загальним» однією з ключових для українців особливостей, що має вираз у потребі особистої свободи, незалежності, індивідуальної власності (своєї хати, своєї землі), індивідуалістичної (малої) родини. «В своїй хаті своя правда, і сила і воля» (Т.Шевченко).

Тенденції переваги колективу перед одиницею на Сході відповідає об'єднання на основі загальних цілей та завдань окремих одиниць в колектив у Європі. В Україні спостерігається тенденція до необмеженого індивідуалізму, що виявляється в небажанні визнавати провідну роль одиниці, групи чи інституції, що слушно віддзеркалює поговірка: «Де два українці, там три гетьмани».

Розглянемо психологічні основи «індивідуального» та «колективного». К. Юнг відзначає, якщо суб'єктивна свідомість ідентифікує себе з колективною свідомістю, відбувається руйнування «его», воно втрачає свою значимість та цілісність, в результаті чого з'являється «людина маси». «Суб'єктивна свідомість повинна для порятунку від цієї загибелі уникати ототожнення з колективною свідомістю шляхом визнання своєї тіні так само, як й існування та важливість архетипів. Останні представляють ефективний захист від тваринних сил колективної свідомості» [4,с.69], - пише автор.

Оскільки індивід - не лише одинична істота, але передбачає і колективне ставлення до свого існування, то процес індивідуації (розвитку індивідуальності шляхом відокремлення від загального) веде не до роз'єднання, а до більш інтенсивної та загальної колективної зв'язаності. Індивідуація потребує орієнтування на загальноприйняті норми для вироблення ставлення індивіду до суспільства і встановлення життєво-необхідних зв'язків з іншими членами спільноти. Тому індівідуація веде до природного усвідомлення й прийняття колективних норм, тоді як при виключно колективному орієнтуванні, суспільні норми стають все менш потрібними, від чого справжня моральність знецінюється та гине. Чим сильніше колективне нормування людини, тим більша його індивідуальна аморальність. Дійсний конфлікт з колективною нормою виникає лише тоді, коли який-небудь індивідуальний шлях оголошується нормою, що є проявом крайнього індивідуалізму. Але цей задум, звичайно, є патологічним і не життєвим, - як відмічає К. Юнг [5,с.522].

Крайній індивідуалізм українців, прагнення здобути особисту славу, самопіднестися над іншими спричинювали розбрат, міжусобні війни, дрібнення князівств та розпад княжої держави. В. Янів зазначає: «В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинилися ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності й братерства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами чужинці» [6,с.283].

Спрямованість «на себе» в негативному обрисі характеризує український егоцентризм - «моя хата з краю». В позитивному - заглибленість у свій внутрішній світ спонукає до морально-духовного вдосконалення. Духовне зростання підкріплюється бажанням досягти внутрішнього вдоволення з відчуття наданої допомоги ближньому, прояві гуманності та емпатії, яка тим сильніша, чим людина слабша. Емпатія як співчуття іншому, відмінному від тебе, здатність прийняти інший народ, іншу людину такою, якою вона є, визнати її цінність, зрозуміти, що у кожного «своя доля і свій шлях широкий» (Т.Шевченко), пов'язані з толерантністю української вдачі.

Високий індивідуалізм поєднується в українському характері з глибокою релігійністю. В уяві українців, Господь - це насамперед опікун, який допомагає, оберігає, боронить. В народній поезії Господь - це добрий Господар, що має відкрите серце для горя ближніх (Г.Ващенко).

Християнська філософія любові (любити Бога і любити ближнього, як самого себе) формувала світоглядно-моральні погляди на суспільну допомогу як піклування, прояв милосердя й благодійності, що знайшло практичне втілення в таких її видах: «княже піклування» (Х-ХІІ ст.) та «церковно-монастирська опіка» (XII--XIII ст.).

Основними формами княжої благодійності були: роздавання милостині, продуктів для злидарів, надання матеріальних засобів існування, влаштування бенкетів при княжих дворах, розвезення продуктів містом для убогих, немічних і старих тощо.

Подавання милостині як вияв благодійності зберігається до наших днів та підтримується християнською ідеологією. Засновуючись на релігійних ідеалах, дії з подавання милостині були сумірними спасінню душі. «Перш за все, бога ради і душі своєї, майте страх божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру,-- бо то початок всякого добра» [3] (Володимир Мономах).

Соціальна благодійність відповідала потребам морального здоров'я, духовного вдосконалення осіб, які її здійснювали. Але княже піклування не могло повного мірою задовольнити запити у допомозі тих, хто її дійсно потребував. Оскільки допомога зумовлювалась суб'єктивними емоційними відчуттями та мала ситуативний, безсистемний, непостійний, вибірковий характер. Подавання милостині здійснювались усім, хто просив, без вивчення реальної потреби злидарів, оскільки це було заборонене вченням святих отців. У літописах також практично не зафіксовано проявів піклування в екстремальних ситуаціях: під час голоду, епідемій, повеней тощо.

В Повчанні Володимир Мономах дає настанови, що втілюють моральні аспекти соціальної допомоги бідним та страждальцям: «Найголовніше - убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте (милостиню) сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його» [3].

Парафіяльна благодійність більше задовольняла потреби тих, кому надавалась допомога, ніж милостиня, оскільки їй передували вивчення й оцінка ситуації кожного прохача. На відміну від милостині, яка мала індивідуальний характер, парафіяльна благодійність відрізнялась елементами колективної форми допомоги і стала основою для виникнення суспільної опіки.

Суспільна опіка характеризується як організацією системи закладів для тих, хто потребує допомоги (лікарні, притулки), так і системи закладів, що таку допомогу надають (громадські об'єднання, державні, недержавні установи). Суспільна опіка формувалась виходячи зі світоглядних орієнтирів на солідарність. З усвідомлення того, що маргінальність деяких членів спільноти є об'єктивним явищем, а надання допомоги - громадським обов'язком, що забезпечує стабільність суспільства.

Спрямованість «на інших» визначається зверненістю, інтересом і увагою до зовнішнього об'єкту, його підвищеним значенням для суб'єкта. Світоглядні установки характеризуються потребами у наданні допомоги.

За даної спрямованості моральність та релігійні переконання особистості здебільшого керуються суспільною думкою. Найбільшої концентрації спрямованість «на інших» набуває в альтруїстичних потребах - безкорисливих діях заради загального блага та в інтересах інших.

Загалом, допомога може надаватися в трьох площинах: знизу вгору, згори вниз та рівний рівному.

Перший вид «знизу вгору» - допомога людям, які вище за стагусним або матеріальним положенням, спирається на визнання їхнього авторитету. Українська історія зберігає чисельні свідчення того, що в українців невисоко розвинене вшанування високопоставлених осіб. Князі в Київській Русі не мали належного авторитету, народна воля була вища за князівське право. Як зазначає М. Костомаров: «Князь избирался и могъ быть изгнанъ, если не удовлетворять тъмъ потребностямъ народа, для которыхъ быть нуженъ, или же злоупотреблять свою власть и значеніе въче считало за собою право судить ихъ, прогонять и казнить установленныя ими второстепенныя власти, а иногда и ихь самих» [1,с.45--46].

Тенденція не пошанування авторитету просліджується і в козацькі часи, коли кошових та гетьманів могли вибирати, скидати, карати смертю. Свідченням непокори та не підпорядкування владі були часті стихійні соціальні рухи. В українській ментальності більше розвинений посмертний культ особи та пошанування ідеї, яка набирала сили закону.

Нерадо спричинюючись до успіху сильнішого, не визнаючи їхнього авторитету, в українців більшого розвитку набула допомога рівному або слабшому, не лише тому, що вони цієї допомоги більше потребують, а і завдяки альтруїстичності національної вдачі.

Допомога в одній площині, «рівний рівному» - будувалась на засадах солідарності та рівності. В літописі багато згадок про те, що князі в походах та в мирському житті поводили себе як рівні зі своїми підлеглими, не перекладали на них ніякої роботи. Наприклад, Володимир Мономах описує: «Te, що треба було робити отроку моєму (молодшому княжому дружиннику - О.Т.), сам робив, на війні і на ловах, вночі і вдень, у спеку і в мороз, не даючи собі спокою. На посадників, ні на биричів не оглядався, сам робив, що було потрібно, весь наряд, і в домі своєму робив так само» [3].

Взаємодопомога, заснована на ідеях рівності, яскраво проявилася в традиціях козацтва. До козацької спільноти могли вільно вступати чоловіки різного віросповідання, різних національностей, так само вільно виходити з неї. Ідеї справедливості, свободи, громадянського обов'язку були основоположними в братствах, відігравали значну роль у формуванні соціальної допомоги на засадах громадянського гуманізму. Групова солідарність та допомога мали місце і у чумаків, і у гайдамаків. Розповсюдженими були такі форми суспільної допомоги як толока, чумацькі валки, артіль, кооперативи.

Найбільш розвинений та укорінений в українській ментальності вид допомоги «згори вниз» - немічним, бідним, калікам, старим - тим, кому гірше за тебе.

Потреба у наданні допомоги слабому має витоки у «лагідності вдачі» українців, особливості переважання духовного начала над матеріальним. М. Костомаров зазначає: «Съ присущностью поззіи въ душе), съ чувствомь красоты и способностью - уразумъть ее, тъсно соединено сознаніе нравственности, добра». Матеріалісти, які все вимірюють за шкалою отримання користі, у наданні допомоги керуються силлогізмом: «Если другому буду дышать добро, то и мнъ стануть его дълать» [1,с.72]. Ідеалісти, до яких за характерологічними особливостями належать українці, надають допомогу, творять добро безвідносно до користі: «Онь творить по внушенію чувства и разумнаго созерцанія красоты добра, действующей неотразимо на его волю» [1,с.73].

Краса безмежної доброти сполучається з гуманністю. «Милосердними треба вам буть задля всього живого! Бо життя - се клейнод, хіба ж є що дорожче над нього?», - пише І. Франко. Милосердя до ближнього, допомога слабшому, біднішому, співчуття невдачам іншого, народжують в людині відчуття, що вона сильніша, щасливіша, багатша. І саме цей чинник формує схильність до надавання допомоги «згори вниз».

Негативний бік такого спрямування допомоги, поряд з невизнанням авторитетів, в тому, що закріплює такі характерологічні риси українців як зверхність над слабшим, підвищення власної вартості за рахунок зменшення вартості іншого; заздрісність до успіхів іншого, здібнішого чи щасливішого; фальшивого розуміння рівності не як старту, а як рівності досягнень, а особисте невдоволення має прояви критиканства та злоби.

Жаліти самого себе, розчулюватись над самим собою, плекати свої невдачі, розбиті ілюзії нам легше, якщо оточуючим людям ще гірше за нас. Тому в національній свідомості підтримуються песимістичні настрої, постійні образи та скарження на долю. Життєві негаразди, поразки та невдачі здебільшого пояснюються впливом зовнішніх чинників, а оптимізм та весела вдача українців є проявом архетипічної віри перемоги добра над злом, правди над кривдою.

Отже, національний менталітет означує певну притаманну більшості членів спільноти спрямованість (світоглядні установки, ціннісні орієнтації, потреби, мотиви, інтереси тощо); впливає на формування характерологічних рис та якостей. Характер народу, «національна душа» - це не сума характерів окремих індивідуумів, а фіксація типових, особливо виражених рис, які в різному ступені проявляються у значної кількості представників певного етносу, що обумовлено впливом однакових історичних, культурних, соціальних, природних, географічних та інших умов.

Ознаки українського менталітету як системи світовідчуття та світосприймання, відбиваються на сукупності настанов щодо видів допомоги, індивідуальної поведінки та соціальній діяльності у цілому. Тому система соціальної роботи може бути ефективною лише за урахування особливостей національного менталітету.

Список використаних джерел

1. Костомаров Н. Две русские народности / Николай Костомаров // Основа. - СПб. -- 1861. -- №3,-С. 33-80

2. Кримський С. Перспектива нового тисячоліття та зміна стратегій соціального інтелекту / С. Кримський // Магістеріум. Вип. 1, Історико-філософські студії: КМА. - К.: Stylos, 1998. - С. 63-70.

3. Повчання Володимира Мономаха (за Лаврентіївським списком 1377 р.) // Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком); пер. з давн.рус., післясл., комент. В. В. Яременка.-- К.: Рад. письменник, 1990.--558 с.

4. Юнг К. Г. О природе психе: пер с англ. / К. Г. Юнг // О природе психе: [авторский сборник]; отв. ред. С. Л. Удовик. - М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2002. - С. 7-94

5. Юнг К. Психологические типы / Карл Юнг; пер. с нем. С. Лорие; под общ. ред. В. Зеленского. - М.: Университетская книга, ACT, 1998. - 720 с.

6. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Володимир Янів; упоряд. М. Шафовал. - 3 к вид., стер. - К.: Знання, 2006. - 341 с.

Размещено на Allbest.ru