Авторитет як ціннісний феномен: системність соціальних проявів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Авторитет як ціннісний феномен: системність соціальних проявів

Богданов B.C.

Авторитетність як ціннісний феномен може бути охарактеризована двома її основними властивостями, які умовно можна назвати позитивною та негативною за їхнім впливом на поведінку людини. Авторитет має спонукати нас до певних вчинків, але не меншою мірою він визначається своєю силою утримувати нас від інших вчинків. Які саме вчинки заохочуються, а які засуджуються, може бути визначено, передусім, з ціннісних позицій. Під кутом зору цієї проблематики, можна за аналогією з позицією практичного розуму Імануїла Канта [5] розглядати усі вчинки людини як наслідок впливу певного авторитету. У цьому і полягає, передусім, системність соціальних проявів авторитету як соціального механізму впливу на поведінку індивідів.

Варто звернути увагу на ціннісну характеристику поведінки людини, яку надає Макс Шелер. Він стверджує, що позитивна з моральної точки зору поведінка людини характеризується не меншою мірою (а можливо і більшою) відкиданням і запереченням морально негативного, тобто негативних моральних цінностей, аніж всім знайомим і очевидним утвердженням позитивних моральних цінностей [9]. Просто кажучи, слід не лише підтримувати добро, але й активно заперечувати зло.

Ця, здавалося б, проста істина, однак, набуває своєї проблематичності у ситуаціях, коли особистості доводиться приймати рішення, які розходяться з загальноприйнятними, в усякому разі у даному суспільстві і у даний час. Авторитет тут може різко розходитись з поняттям лояльності, конформності поведінки. Так, Ганна Арендт у своїй праці «Банальність зла» подає приклад ситуації, коли особистості інколи достатньо просто коритися наказам, щоб стати моральним покручем, а то й зовсім виродитись морально [ 1 ]. Приклад нацистського чиновника, який виконує накази, що спричинюють загибель сотень тисяч людей, є зразком такого морального виродження. Жоден наказ не має для людини безумовний авторитет, а повинен бути співвіднесеним з вищим авторитетом моральних цінностей. У іншому випадку саме поняття авторитету вироджується рано чи пізно у гіршу версію лояльності, а саме тваринне підпорядкування сильному. Останнє ж є тим викликом людській соціальності, який засвідчує постійні дезінтеграційні процеси у суспільстві - незалежно від його ідеологічної економічної, релігійної специфіки. Належна моральна відповідь на такі виклики є настільки ж безумовною вимогою збереження і розвитку соціальності, наскільки неминучими є самі ці виклики.

XX сторіччя як епоха страшних злочинів проти людства, на думку Ганни Арендт, знаменує собою появу нового виду злочинної діяльності. Сутність останньої має власним джерелом не зло та аморальність як базові характеристики злочинця, а звичайність та незначущість останнього. Показовим у даному випадку став судовий процес над нацистом Адольфом Ейхманом, який був відповідальним за транспортацію мільйонів євреїв до таборів смерті. Ta найдивовижнішим моментом усього судового процесу стала банальність особистості підсудного. Як така звичайна людина могла бути причетною до мільйонних вбивств?

Відштовхуючись від концепції банальної природи зла, Ганна Арендт зазначає, що немає гарантії у тому, що подібний Адольф Ейхман не прокинеться за певних умов у кожному з нас. Для науковці єдиним шляхом примирення до трагедій XX сторіччя стає усвідомлення того факту, що здатність мислити та здатність виносити правомірне судження все ж може утримати людину від злочинних вчинків, навіть за умови відсутності чи недієздатності загальних суспільних орієнтирів. За умов, коли дійсність реальності зникає, єдине, що людина може, так це думати, що саме вона робить. Саме тому вірне функціонування здатності до судження є для Ганни Арендт такою показовою та практично значущою характеристикою здорового суспільного життя.

Суть позиції Ганни Арендт щодо банальності зла полягала у тому, що соціальна патологія, особиста соціальна залежність чи ідеологічний вплив не є необхідними передумовами появи соціального зла.

Ця «надзвичайна незначущість» Ейхмана як його базова характеристика й привела Ганну Арендт до такого розуміння зла, що не відповідає ні слабкості, ні аморальності як власній передумові. Єдиною його основою є втрата здатності мислити та судити в кризових умовах. Сама таку ваду, такий вид зла уособлював Адольф Ейхман. Однак, якщо Ейхман виявляв нездатність до моральних суджень, тобто не міг заперечувати явне моральне зло, це, на нашу думку, не означає, що він не міг виносити жодних суджень. Якраз навпаки така цілковита нездатність до моральних суджень особливо вражає на фоні досконалості суджень Ейхмана щодо його посадових обов'язків. Відмінність нашої позиції від позиції Канта та Арендт у тому, що ми не вважаємо достатнім визначати пріоритетність у поведінці лише з моральної точки зору. Як це не звучить, на перший погляд, дивно для моралістів, але людська поведінка має оцінюватися не лише з моральної точки зору, більше того, більшість наших вчинків є безпроблемними з моральної точки зору, тому моральний їх аспект виявляється підпорядкованим іншим ціннісним аспектам. Інша справа, що ніколи між цими аспектами не може бути прірви - всі ціннісні мотивації поведінки людини входять у єдину ціннісну ієрархію, властиву даній особистості. Така ієрархія лежить в основі формування авторитету як ціннісного феномену, який пронизує усі вчинки особистості. Розділення ж моральних цінностей та усіх інших, які демонстрував Ейхман, швидше свідчить про глибокий розкол його особистості, наявність двох незалежних авторитетів у межах однієї особистості, тобто певний різновид шизофренії.

Дійсно, над питанням нормальності та психічної адекватності цього підсудного працював не один спеціаліст. Адольф Ейхман був визнаний адекватною та звичайною людиною, але попри дане визнання підсудний так і не вбачав у власних діях злочину. Більш того, останній був певен, що його навряд можна назвати кривавим катом чи фанатичним расистом. Адольф Ейхман вважав би себе невідданим та поганим громадянином, якби не виконував свою справу - транспортацію мільйонів чоловіків, жінок, дітей у табори смерті з неймовірною відданістю своїй роботі. Проте, жоден із учасників суду так і не повірив у спробу самопрезентації підсудного як покірного громадянина, що діяв у рамках закону.

Дійсно, для цієї людини властива глибока розколотість особистості, розколотість авторитету, якому вона підпорядковувалась, а відповідно і розколотість її соціальності: не може людина водночас працювати на благо суспільства і спокійно нищити його членів.

Проблема, на якій акцентує увагу Ганна Арендт, полягає не у відсутності свідомості, не у відсутності морального авторитету. Мова йде про неправильне функціонування свідомості, її орієнтацію на автоматичне ототожнення моральності та легальності, з одного боку, а з іншого - на окрему систему авторитету, яка не потребувала моралі взагалі. Як наслідок, Адольф Ейхман турбувався лише про те, щоб виконувати свій обов'язок, не суперечачи кримінальному нацистському закону. Саме звідси й виростає одне з основних питань судового процесу, а саме: як вірно оцінити міру кримінальної відповідальності злочинця за умови помилкового функціонування свідомості. Така помилковість, на наш погляд, полягає не просто у спокійному і некритичному прийнятті аморальних законів, але у такій свідомості, яка припускає функціонування авторитету, незалежного від суспільного життя у відповідності до чинних, нехай навіть кримінальних законів нацистської Німеччини. Таким чином, у Ейхмана спостерігаємо жорсткий розрив між його індивідуальним розумінням авторитету (тобто порядку ціннісного підпорядкування) і прийняттям суспільних авторитетів, незалежно від їх оцінки з позицій індивіда. Ейхману така оцінка видається просто непотрібною. У цьому виявляється фундаментальне порушення системності функціонування авторитету для цієї особистості, а отже й явна несистемність його проявів для нього.

З одного боку, за своїми вчинками Ейхман винний, як винна уся нацистська машина нищення людей, з іншого - він непідсудний як психічно глибоко нездорова людина.

Таку людину не можна було допускати до подібної роботи, адже очевидно, що він міг би цілком легко піддати смерті і самих очільників нацистської держави, якби їх засудила нацистська машина (як свого часу Рема та його поплічників), або виявився успішним якийсь варіант державного заколоту. Йому не було різниці, кого нищити, він взагалі не бачив у цьому нічого осудного. Але якщо така людина вже опинилася на своїй посаді і вчинила свої злочини, її варто і справедливо приспати, як скажену собаку, яка загризла людину.

Таким чином, авторитет варто розглядати для нормальної людини завжди як єдність суспільних норм і індивідуальних ціннісних суджень щодо них - лише тоді можлива системність його соціальних проявів.

Авторитет як дієвий суспільний феномен зумовлюється водночас і індивідуальними, і соціально-типізованими рисами, які формують його суб'єктив. Коли суспільство створює умови для розвитку та прояву індивідуальності, відбувається «творчий прорив» крізь жорсткі соціальні «табу» й регламентації - тоді за межами «дозволеного» та «можливого» інтелектуально-духовні досягнення особистості окреслюють зону майбутнього впливу.

«Фокусна» модель утворення авторитету в суспільстві охоплює цілу низку підвалин: соціальну ієрархію, примус та насильство (різні їх форми), підпорядкування, компетенцію та інші. Вплив авторитету зумовлюється зворотнім зв'язком його суб'єкту й об'єктів і постає соціальним ініціатором механізму копіювання та тиражування соціально-політичних моделей. Внаслідок зворотного зв'язку (коли враховується індивідуальна еволюція в контексті соціального) соціальна дія, що реалізує тезу «більшість проти меншості», трансформується у соціальну дію, яка засвідчує паритет переваг і втрат у всьому спектрі суспільних турбот та очікувань, і в кінцевому підсумку відбувається акумуляція соціальних версій та узгоджень.

Іноді акт неприйняття індивідом зовнішнього тотального середовища відтворюється у таких соціальних поведінкових формах, як відчуження, нігілізм, апатія, або ж навпаки - в активній дії, у безпосередній участі в соціальних вибудовах чи трансформаціях. Все це постає цілою низкою передумов та чинників для секуляризації авторитетного простору та означення у ньому системи субавторитетів. Але такі субавторитети ніколи не повинні набувати тієї самостійності, якої вони набули у Ейхмана.

Важливим фактором соціальної видозміни особистісного впливу є маргіналізація соціуму. Йдеться не лише про диференціацію соціальних зв'язків, а й про нівелювання тотальності всіх основних підвалин соціального цілого. Маргінальність як модифікація соціогенезу в результаті послаблення або деформації соціальних відносин продукує певні типи соціальності (передусім соціомаргіналів, політичних маргіналів), які постають залишковими суспільними елементами за межами соціальної комунікації та соціальної узгоджуваності. Авторитет як механізм демаргіналізації сприяє виходу зі стану маргінальності, транс формуючи код символічних транзитів, які інформують поведінкові структури, добудовує соціокультурний код маргінала до соціально-нормативного рівня і тим самим створює для нього реабілітаційний простір.

Особливого значення в цьому аспекті соціального набуває моральна форма авторитету, що актуалізується як зовнішньо-визначальна домінанта в етично-оцінному розгляді його суб'єкта. Саме істинність та реальність авторитету, яка стало «ревізується» з боку суспільства, перешкоджає деформації соціальних відносин. У структурі соціально-політичних інституцій специфічність морального авторитету зводиться до того, що він реалізується не інакше, як у формі усвідомлено-добровільного підпорядкування. Моральний авторитет засвідчується в режимі тісного зв'язку та спорідненості з іншими видами авторитету, перш за все - з політичним, який функціонує в межах політичної системи суспільства і детермінується її провідними компонентами - політичною організацією (державою), політичною діяльністю інституцій та окремих особистостей.

Авторитет особистості або соціальної спільноти є інтегративним показником інтенсивності соціальної дії, мірою соціальності індивіда, а також оцінним критерієм етичних засад і соціокультурних умов його буття. Якщо вести мову про визнання реального політичного авторитету, то необхідно виокремити передусім цілу низку чинників, що детермінують суспільні вірування, поведінкові навички, соціокультурні рефлекси. Це, перш за все, усвідомленість свого корпоративного або національного буття, яке часом перешкоджає отримати об'єктивну оцінку щодо істинності політичного авторитету. «Неважко взагалі зрозуміти, що індивіди можуть бути підлеглими тільки колективному деспотизму, оскільки члени суспільства можуть бути керовані лише силою, котра вища за них; тільки одна сила - має таку властивість: це сила групи» [4,с.54]. Група чи асоціація нав'язує індивідові свої традиційні норми поведінки, і для того, щоб йому досягти статусу суб'єкта авторитету, необхідно реалізувати свій потенціал, свої практичні набутки саме в площині цих корпоративних очікувань. Тому варто враховувати наявність корпоративного мислення у суб'єкта авторитету, визначаючи ступінь та якість його авторитетності.

Необхідно також означити поведінкові настанови суб'єктів політичного авторитету щодо інституцій влади. Інтеріоризація своєї авторитарної приналежності, сталого підкоряння загальним нормам, продукованим «легітимною» (на тлі конформуючої маси) владою, визначає межі авторитету-сурогату в соціально-політичному просторі. Тоді «ототожнення долі держави з долею панівного класу, інтерес виключно до цього класу та його єдності ототожнення цієї єдності, тверді правила селекції та виховання цього класу, а також суворий нагляд і спільність інтересів його представників створюють певну «досконалість», коли держава як автократія «консервує» недосконалість і залежність заради загальної стабільності» [7,с. 103]. У результаті формується комплекс корпоративної переваги, коли феномен політичного авторитету засвідчується на тлі інерційного, неусвідомленого підпорядкування. Такий авторитет потребує постійного ідеологічно сфабрикованого підтвердження тотального, «добровільно-перманентного» підкорення.

Здеформований політичний авторитет (під натиском тоталітарних та авторитарних тенденцій) в кінцевому підсумку є деструктивним утворенням, що протистоїть суспільній природі індивіда як творчій і самокерованій істоті. «Хіба кожен авторитарний інститут, кожен ірраціональний рух не був причетний до чогось такого - до штучного гамування сумнівів, до спроби або дискредитувати неприємні питання, або привчити людей не порушувати їх? - запитує, зокрема, І. Берлін, - Хіба не було це практикою великих організованих церков, фактично кожної інституції від національної держави до невеличких сектантських установ?» [2,с.93-94].

Отже, з усією очевидністю тоталітарний простір не може «зняти» проблему прийняття істинного авторитету та проблему диференціації довіри до нього, які акумулюють усталену в соціальному часі-просторі повагу до суб'єкта, засвідчують його здатності та соціальні можливості, які за умов суспільного визнання послідовно прогресують в площину авторитетного. В ідеальному виразі немає жодної політичної влади, яка була б неконтрольованою і цілком абсолютизованою. Завжди в «закритому» тоталітарному оточенні залишається соціальна «ніша» для взаємозалежності будь-кого від будь-кого. «Навіть наймогутніший тиран залежить від своєї таємної поліції, від своїх посіпак і своїх катів. Така залежність, - справедливо наголошує К. Поппер, - означає, що його влада, хоча якою великою вона б не була, не є неконтрольованою, і він мусить робити вчинки, підігруючи одному угрупованню проти іншого. А отже, є інші політичні сили, інші влади, окрім його...» [7,с. 141-142]. Це доводить, що навіть крайні вирази тоталітаризму чи авторитаризму містять у собі можливості інституційного чи навіть більше - публічного контролю над суб'єктами влади чи політичного авторитету.

Закон прогресуючої ролі соціально-визначального чинника автентичного контролю стосовно інституції політичного авторитету найбільш повно актуалізується за умов прогресуючої демократії. Йдеться про кореляцію, апробацію, санкціонування, легалізацію та легітимацію системи авторитетів та авторитетних відносин. Проте демократію не можна витлумачувати як закон більшості, адже кількісні соціальні параметри ще не означають суспільної якості. Більше того, масу, що презентує «більшість», варто диференціювати за елементами інтелекту, довіри та «шляхетності, яка перш за все визначається вимогами, обов'язками, а не правами» [6,с.50]. Звідси зрозуміло, що необхідно проводити радикальний поділ суспільства навіть за демократії на типи-домінанти: «людина-індивідуальність» та «людина-маса». Це й пропонують Т. Карлейль, Р. Вагнер, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гасет. До речі, останній застерігає від «гіпердемо- кратії», адже більшість може правити і в тиранічний спосіб (згадаймо, що Аристотель за своєї доби тлумачив демократію як зло, «диктатуру більшості»). Важливо означити, що «людина-маса» - це не стільки кількість, скільки якісний соціальний склад. Саме вона як соціальна одиничність не тільки у своєму загалі (суспільному виразі), а й суто іманентно часом, заперечує авторитет як певну сукупність неординарностей, індивідуальностей, як вплив, що є «перевагою певного погляду, отже певного руху, який кінець кінцем не що інше, як духовна потуга» [6,с.94].

Отже, критерій демократичності постає як утримання соціальної рівноваги, статики (стан потенційного легітимного імперативу - примушування), а не сили чи насильства. За цих умов актуалізується авторитетний вектор спрямованості інституції політичного авторитету, який зберігає «певну природну аристократію, виправдовує довіру кращих, забезпечує чистий відбір цих природних аристократів для обіймання державних посад» [3,с. 148]. Демократичний простір зберігає суспільну ієрархію і таким чином зумовлює актуалізацію політичного виду авторитету й останнього як соціального феномена в цілому. Легітимація політичної системи все ж означає, що усі політичні проблеми є проблемами інституційними, проблемами правовими, а не особистісними, і що поступ до більшої рівності може бути забезпечений тільки за допомогою інституційного контролю над владою. Звідси необхідно визнати, що демократія не може ігнорувати головної соціальної тези «володіти і слухатись - вирішальна функція кожного суспільства» [7,с.102]. Це стосується систем сучасної демократії всіх форм: «демократії та лібералізму», «демократії та корпоративізму» (П. Шміттер), «демократії та технократії» (Р. Даль), «демократії та капіталізму» (С. Боулс і X. Джінтас), «демократії та лідерства» (Л. Каваллі).

Проблема оптимізації влади та політичного авторитету є проблемою інституціональною (деякі типи державних інституцій можуть ініціювати необмежену владу, а деякі її обмежувати чи нівелювати). Тож демократія має презентувати собою селективну систему конкуруючої виборної меншості. Інакше кажучи, «демократія повинна представляти селективну поліархію» [8,с.85]. Елітні якості, їх істинність, достовірність, з одного боку, владні позиції та плюралістичність і контрольованість - з іншого, потребують серйозних соціальних корелятів. Відкрита (відверта) антиелітна позиція може сприяти вирівнюванню соціальних верств лише по нижчому рівню, тобто засвідчувати їх в одномірному демократичному просторі, де актуалізуються так звані «авторитети- корпоранти» (продуковані певними корпораціями, їх стандартами).

Сучасний вираз демократії постає передусім у площині рівних можливостей, яка передбачає вертикальні процеси. Рівні можливості вказують на певний початковий етап, на висхідний, а не завершальний стан індивідуальної та суспільної біографії. В процесі такої еволюції рівності можливостей окреслюється система авторитетів, яка постає домінантним механізмом в соціальній технології рівностей на підґрунті достоїнств. Тоді політична еліта (чи інститут політичного лідерства) презентується як ціннісна референтна група, що актуалізує ціннісні параметри індивіда, який досяг (на тлі соціально визнаних і необхідній суспільних рис) певного успіху в царині соціально-політичного. Таке ціннісне переміщення засвідчує можливості суспільного зростання того чи іншого індивіда (за умови рівних стартових позицій). З іншого боку, необхідно вказати на важливість «ревізування» такого переміщення (зі стану диспозицій у статус суб'єкта авторитету) для розвінчування (при потребі) фабрикації соціальної селекції зі спекулятивним підходом до демократичного оточення.

Серйозні вимоги постають перед суб'єктами авторитету в умовах специфічності посттоталітарного розвитку суспільства. Адже перехід від тоталітарної диктатури відбувається досить повільно і зріла демократія виникає через одне-два покоління. За цих умов інтегративним показником структурних змін у перехідному суспільстві має стати зміна статусу суб'єкта авторитету, який у новому соціально-політичному довкіллі повинний набувати належної автономії та прав у новопосталій ієрархії цінностей. Одночасно має бути посилена активність особистості як носія чи суб'єкта авторитету, що дасть можливість варіювати у контексті соціального «набору» політичних позицій в адекватному напрямку щодо своїх переконань.

соціальний авторитет поведінка маргіналізація

Список використаних джерел

1. Арендт X. Банальность зла. Эйхман в Иерусалиме /Ханна Арендт; [Пер. с англ. С. Кастальского и Н. Рудницкой]; послесл. Зуроффа Э. - М.: Европа, 2008. - 424 с.

2. Берлін І. Чотири есе про свободу /Ісайя Берлін [пер. з англ..]. - K.: Основи, 1994. - 272 с.

3. Джефферсон Т. О демократии / Томас Джефферсон; [пер. с англ..]. - СПб.: Лениздат, 1992.-335 с.

4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда / Эмиль Дюркгейм; [пер. с фр.] // О разделении общественного труда. Метод социологии. - М.: Наука, 1991. - С. 5-380.

5. Кант И. Критика практического разума / Иммануил Кант; [пер. с нем.] // Кант Иммануил. Основы метафизики нравственности. Критика практического разума. Метафизика нравов. - СПб .: Наука, 1995. - С. 121-258.

6. Ортега-і-ГасетХ. Бунт мае/Хосе Ортега-і-Гассет [пер. з ісп.] //Ортега-і-ГасетХ. Вибрані твори. -K.: Основи, 1994. -С. 15-139.

7. Поппер К. Відкрите суспільство і його вороги: в 2-х т. / Карл Поппер; [пер. з англ.]. - K.: Основи, 1994. - Т. 1. - 444 с.

8. Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полис - 1993. - №2. - С. 80-89.

9. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика ценностей / М. Шелер; [пер. с нем.] // Шелер М. Избранные произведения. - М.: Гнозис, 1994. - С. 218-279.

Размещено на Allbest.ru