"Розуміюча соціологія" Макса Вебера

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Львівський Національний Університет імені Івана Франка

Реферат

«Розуміюча соціологія» Макса Вебера

Виконала:

студентка групи ЕКТ-11с

Прийма Ірина

Львів-2014

ПЛАН

ВСТУП

1. «РОЗУМІЮЧА СОЦІОЛОГІЯ» МАКСА ВЕБЕРА

2. ПРОТЕСТАНТИЗМ І КАПІТАЛІЗМ

3. КАТЕГОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ

4. ВЛАДА І ПАНУВАННЯ

ЛІТЕРАТУРА

соціологічний вебер протестантизм бюрократія

ВСТУП

Наприкінці минулого століття соціологія ще не набула в Німеччині офіційного визнання, хоча її ідеї знаходять певний відгук серед наукової громадськості. Як і у Франції, більшість фахівців-суспільствознавців відносять назву «соціологія» насамперед до наукового доробку О. Конта. Однак ні позитивізм Конта, ні еволюціонізм Спенсера не набувають тут значного поширення. В галузі філософії німецькі вчені більше схильні спиратися на власних авторитетів - насамперед Канта й Гегеля. Значного впливу у цей час набуває, зокрема, вчення філософів-неокантіанців про глибоку відмінність між «генералізуючими» методами наук про природу та «індивідуалізуючими» методами наук гуманітарних - вчення, засади якого протилежні основним принципам контівського «позитивного методу». Позитивістська соціологія О. Конта грунтувалася на уявленні про існування єдиних, спільних для всього людства законів прогресивного розвитку. У німецькій же гуманістиці тієї доби провідною стає орієнтація на вивчення індивідуальної специфіки окремих історичних і культурних явищ. Це, зокрема, характерно для «психології народів» В. Вундта, В. Лазаруса і М. Штейнталя й так званих історичних шкіл політекономії та права. Отож, ідея соціології як науки про загальні закони будови й розвитку суспільства сприймається тут досить стримано. Як зауважив С. Бугле, вона викликає більше заперечень, аніж підтверджень.

Проте певні спроби застосувати позитивістську методологію для пояснення явищ суспільного життя тут мають місце. Альберт Шеффле (1831 - 1903) у праці «Будова і життя соціального тіла» (1896) розвиває ідеї органіцистської соціології. Пояснюючи специфіку соціальних і культурних явищ, він широко використовує органіко-біологічні аналогії. Функцію релігійних інститутів Шеффле уподібнює функції «нервової тканини» і т.ін. Водночас він зауважує, що соціальне має не біологічну, а ідеально-символічну природу і що в прямому значенні слова «соціальне тіло» вважати за організм не можна. Навіть біологічні функції продовження роду, пише він, у людських шлюбних стосунках набувають якісно нового, духовного змісту. Як зауважують історики соціології, вплив традицій німецького ідеалізму у працях Шеффле переважає над впливом позитивістського органіцизму.

Початок офіційної історії соціологічної науки у Німеччині пов'язують із науковою і педагогічною діяльністю Фердинанда Тьонніса (1855 - 1936). Майже все життя цього вченого пов'язане із Кільським університетом, де він захистив докторську дисертацію з філософії, а потім працював професором кафедри економіки й статистики. Світове визнання йому принесла невелика праця «Спільнота і суспільство» (1881). Тьонніс звернув увагу на принципову відмінність між суспільними відносинами, котрі ґрунтуються на традиції і підпорядкуванні окремого індивіда волі суспільного цілого, що персоніфікована в особі глави родини, клану, монарха і т. п., і відносинами, котрі ґрунтуються на договірних, тобто рівних, двосторонніх, раціональних засадах.

Перший тип соціальних зв'язків учений називає «спільнотою» (Gетеіпsсhаft), другий - власне «суспільством» (Gеsеllschaft). І там і там ми маємо об'єднання індивідів, однак у першому випадку це об'єднання, де «ціле» домінує над «частинами», у другому ж окремі «частини» - індивіди - зберігають свою автономію. «Спільнота», за Тьоннісом, це органічний тип людських стосунків. Він знаходить своє втілення в стосунках кровної спорідненості, сусідства, земляцтва і т. ін. «Суспільство» ж постає там, де люди для досягнення своєї мети свідомо вступають у певні об'єднання з чітко визначеними функціями. Отож, це стосунки механічні, раціональні, але водночас і такі, де людина забезпечує свої суверенні права та інтереси. У ході історичного розвитку «суспільство» поступово приходить на зміну «спільноті», однак остання ніколи не витісняється, а лише видозмінює свою форму та функції.

Введене Ф. Тьоннісом розмежування мало важливе наукове значення і справило великий вплив на подальший розвиток соціологічної теорії. Окрім того, Тьонніс першим у німецькому суспільствознавстві всебічно розглянув питання про предмет соціології як науки, її структуру (поділ на теоретичну й прикладну); він одним із перших звернувся до вивчення громадської думки, соціальних причин злочинності, самогубств і т. ін.

Іншим визначним мислителем, чия діяльність сприяла започаткуванню й розвиткові соціологічної науки в Німеччині, був Георг Зіммель (1856-1918). Він розпочинав свою наукову діяльність під впливом позитивістсько-натуралістичних ідей, зокрема спенсеріанства і дарвінізму, однак пізніше перейшов на антипозитивістські позиції, розвиваючи ідеї неокантіанства та «філософії життя». Певний вплив справила на Зіммеля соціальна філософія Маркса. Зіммель одним із перших у Німеччині звернувся до вивчення соціальної диференціації і внутрігрупової взаємодії. Він прагнув коректного вирішення питання про предмет соціології та її місце в системі соціогуманітарного знання. Соціологічні методи, доводив Зіммель, можна застосовувати де завгодно, наприклад при вивченні господарської сфери, права, політики, релігії, літератури, - та чи дає це підставу для тлумачення соціології як окремої науки? Чи не є вона чимось на зразок індуктивного методу, котрий можна застосовувати будь-де, однак вважати за окрему науку не можна?

Щоб розв'язати цю суперечність, Зіммель пропонує розрізняти загальну соціологію та соціологію формальну. Загальна соціологія саме і є не чим іншим, як практикою застосування соціологічного методу в різних науках, тобто виявленням певних специфічних закономірностей у рамках їх традиційного предмета. Натомість формальна, або чиста соціологія має вивчати «чисті», тобто найзагальніші форми людської взаємодії безвідносно до їх конкретного господарського, політичного, релігійного чи побутового змісту. Формами взаємодії (соціації, за термінологією Зіммеля) виступають і соціальні процеси, і соціальні спільноти, і певні соціальні типи. Соціолог не дав завершеної, чіткої системи форм взаємодії, але показав зразки глибокого соціально-психологічного аналізу поведінки представників різних соціальних груп (аристократів, буржуа, бідняків і та ін.), поширення певних соціокультурних стереотипів (моди), специфіки неформального спілкування тощо.

Як і Тьонніс, Зіммель звертав увагу на зростання ваги «формальних моментів» у міру ускладнення суспільної організації і переходу від безпосередніх до опосередкованих форм спілкування. Формалізація соціальної взаємодії веде до відчуження її людського, особистісного змісту, прикладом чого виступає двозначність соціальних функцій грошей, правових норм та інтелектуальних цінностей. Завдання формальної соціології Зіммель вбачав у розробці передумов наукового розуміння смислу процесів взаємодії, що передбачає «вживання» дослідника у світ агентів соціальної взаємодії. Попри певну байдужість Зіммеля до проблем емпіричної соціології, його погляди справили значний вплив на німецьку та світову соціологічну думку. Зокрема, вплив ідей Зіммеля на формування свого світогляду визнавав один із засновників Чиказької школи Роберт Парк.

Значний внесок у розвиток соціологічної науки зробив також відомий німецький економіст Вернер Зомбарт (1863 - 1941). Він досліджував капіталізм як систему господарювання, котра набула універсального значення. Господарське життя вчений порівнював із організмом, який складається з тіла й душі. Остання становить певний набір цінностей, рис характеру, способів мислення людей, які діють у межах економічної системи. Зомбарт досліджував розвиток «капіталістичного духу», у якому підприємницька психологія поєднується з психологією міщанською (праця «Буржуа. Замальовки з історії духовного розвитку сучасної економічної людини», 1909). Значну роль у виникненні сучасного західного капіталізму В. Зомбарт відводив діяльності єврейських громад. «Немов сонце, - писав він, - рухається Ізраїль по Європі: куди він приходить, там пробуджується нове капіталістичне життя, звідки він іде - там засихає те, що перед цим квітло». Ця гіпотеза Зомбарта викликала велику полеміку. Вона стимулювала розгортання досліджень у галузі історії господарства й культури нової доби.

1. «РОЗУМІЮЧА СОЦІОЛОГІЯ» МАКСА ВЕБЕРА

Найважливіше місце в німецькій соціологічній науці початку нового століття належить Максові Веберу. Він народився 1864 р. у м. Ерфурті в родині високопоставленого урядовця. Освіту здобув в університетах м. Гейдельберга й Берліна, де вивчав право та економіку. Наукову діяльність розпочинав як історик господарства і права; йому належить, зокрема, капітальне дослідження аграрних відносин у стародавньому Римі. На початку 90-х років Вебер бере участь у дослідженні соціального становища найманих сільськогосподарських робітників у Німеччині. У 1904 - 1905 рр. він публікує працю «Протестантська етика і дух капіталізму», котра принесла йому всесвітнє визнання. Протягом усього життя М. Вебер займався інтенсивною науковою працею, брав активну участь у політичному й культурному житті, однак (на відміну від Дюркгейма) він не очолював університетської кафедри. Засобом існування для нього була багата спадщина його дядька, заможного фабриканта. Значну допомогу в роботі вченому надавала його дружина Маріанна Вебер, котра однією з перших звернулася до вивчення «жіночого питання» в Німеччині. Помер М. Вебер 1920 р., захворівши на запалення легенів.

Коло наукових зацікавлень цього мислителя надзвичайно широке: політична економія, історія, право, філософія, культурологія. До розробки соціологічних проблем М. Вебер звернувся вже маючи за плечима великий досвід дослідницької роботи в галузі історії господарства і права та в проведенні емпіричних соціальних обслідувань. Наукові догляди вченого формувалися, з одного боку, під впливом «історичної школи» німецької політичної економії (В. Рошер і К. Кніс), з іншого - під впливом баденської фадооофської школи неокантіанства (В. Віндельбанд і Г. Рдкйерт). Як і Дюркгейм, Вебер розумів соціологію як певного роду універсальний, міждисциплінарний метод. Однак якщо для Дюркгейма суть цього методу полягала в тому, щоб «розглядати соціальні факти як речі», то Вебер, навпаки, цікавився насамперед тим суб'єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тобто взаємно співвідносять свою поведінку один з одним. Тому вчений називав свій метод розуміючою соціологією.

3 його праць, окрім «Протестантської етики і духу капіталізму», найбільш відомі «Об'єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання» (1904), «Становище буржуазної демократії у Росії» (1906), «Психофізика індустріальної праці» (1908), «Наука як фах і покликання» (1919), «Політика як фах і покликання» (1919). Мислитель не встиг завершити працю над капітальним чотиритомним дослідженням «Господарська етика світових релігій» і двотомником «Господарство і суспільство», які в повному обсязі були опубліковані вже після його смерті.

2. ПРОТЕСТАНТИЗМ І КАПІТАЛІЗМ

Вивчаючи соціальне становище батраків, які наймалися на сезонну роботу у прусських латифундіях (значну частину їх становили вихідці з Польщі), М. Вебер звернув увагу на те, що при формуванні мотивацій трудової діяльності великий вплив має традиційна селянська психологія і релігійна віра. Пізніше соціолог ознайомився із опрацьованим його учнем М. Оффенбахером статистичним матеріалом, який свідчив про перевагу числа протестантів серед баденських фінансистів, підприємців та кваліфікованого робітництва. Показники освітньої статистики Бадена, Баварії, Вюртемберга, Рейнських земель і Угорщини також говорили про те, що число осіб протестантського віросповідання серед тих, хто одержує вищу і середню технічну освіту, значно більше, ніж число католиків і представників інших конфесій. Вчений надав цим фактам принципового значення. Пояснюючи їх, він висунув кілька гіпотез щодо причин, які спонукають протестантів надавати більшого, порівняно з католиками, значення таким фактам, як рівень своєї професійної кваліфікації, рівень заробітку і соціальний статус в цілому. Найбільш переконливим йому видалось припущення щодо існування певної внутрішньої спорідненості між догматичними засадами протестантизму (особливо його аскетичних різновидів) і тим, що Веберів колега й опонент, відомий економіст В. Зомбарт називав «духом капіталізму», тобто прагненням до збагачення шляхом раціональної організації виробництва. Саме таким духом пройняті, як вважав Вебер, ті капіталістичні відносини, які утвердилися в господарському житті розвинених країн Заходу.

Західний капіталізм - це економічна система, в рамках якої господарська поведінка власників засобів виробництва орієнтована не на задоволення їх традиційних потреб, а на одержання прибутку, на збагачення - однак на збагачення шляхом раціональної організації виробництва й мінімізації непродуктивних затрат. Сучасне капіталістичне підприємство ґрунтується на засадах рентабельності, уявлення про яку відсутнє як у традиційному селянському господарстві, так і в «капіталізмові» колонізаторів, авантюристів, завойовників і т. п.

Отже, «дух» західного капіталізму - це певна, як сказали б сьогодні, ціннісна орієнтація, коли люди цілеспрямовано прагнуть до збагачення в рамках своєї професійної діяльності, водночас свідомо обмежуючи себе у витратах на споживання й надаючи, знову ж таки цілком свідомо, своєму способові життя аскетичних рис.

З одного боку, люди з такою ментальністю здатні без особливих внутрішніх труднощів адаптуватися до вимог капіталізму як раціонально діючої економічної системи; з іншого - сама ця система швидко впроваджується і ефективно функціонує там, де така психологія набуває масового поширення.

У противному ж випадку розвиток «раціонального капіталізму» наштовхується на серйозні психологічні перепони, пов'язані з невмінням чи небажанням людей «раціонально» перебудовувати свою економічну поведінку і до деякої міри весь життєвий уклад.

Таким чином, «протестантська етика», «дух» капіталізму і сам капіталізм як економічна система виступають, згідно з М. Вебером, явищами «вибірково спорідненими». Це означає, що між ними можна віднайти певну змістову адекватність (що не дає водночас підстав розглядати їх як ланки Причинно-наслідкових зв'язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки). Кожне з цих явищ має власний сенс і власну логіку розвитку.

Протестантська етика, засади якої розробили ідеологи Реформації, не була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної системи, вона її не творила і не могла створити; однак вироблені ідеологами Реформації нові цінності сприяли «прориву» системи традиціоналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників.

А це сприяло утвердженню в масовій свідомості нових (відмінних від традиційних) понять про професію, працю, дисципліну та ін., без яких неможливе нормальне функціонування сучасних економічних інститутів.

3. КАТЕГОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ

Висновки «Протестантської етики» мали важливе значення для формування загально-соціологічної концепції Вебера, для його бачення предмета й методу соціологічної науки. Предметом соціології у найбільш загальному його розумінні виступає вивчення соціальної поведінки людей, тобто таких їх дій, які свідомо співвідносяться з поведінкою інших людей. Неймовірно велика кількість різновидів соціальної діяльності. Найпростіший із них - це так звана елементарна спільна дія. «Випадкове зіткнення двох велосипедистів, - пише М. Вебер, - ми не можемо назвати їх спільно орієнтованими діями, однак їх попередні спроби запобігти цьому інцидентові, так само як і можливу «сутичку» їх або спробу дійти мирної «згоди» ми вже відносимо до дій вищезгаданого типу». Соціальними діями у точнішому значенні цього слова вчений називав такі дії, котрі свідомо орієнтовані на певні «сподівання» й ґрунтуються на певних наперед обумовлених засадах, які «раціонально визначені». Це дії відповідні до встановленого порядку, або ж дії, що спрямовані проти нього, однак зважають на його наявність. Типовий приклад такого роду дій - добровільне свідоме об'єднання людей у спілки, організації, корпорації з певними правилами, що їх мусять визнавати ті, хто об'єднується, а також із своїми керівними органами. Так постають «цільові спілки» - тривкі соціальні утворення, котрі групуються на взаємній згоді людей.

Щоб зрозуміти зміст соціальної взаємодії, соціолог його раціоналізує, тобто зводить до певних умовних, спрощених схем типу «мета дії - засоби її досягнення». Це дає змогу дати каузальне пояснення дії. «Раціоналізація» дії можлива насамперед тому, що люди на практиці мислять саме таким чином, коли пробують зрозуміти одне одного. Водночас слід мати на увазі, що раціональна соціальна дія не вичерпує собою всієї багатоманітності форм людського спілкування, оскільки тут велику роль відіграють і традиція, і емоції, і інші нераціональні моменти. Вона скоріше є свого роду «ідеальним типом», за допомогою якого досягається людське порозуміння загалом і здійснюється наукове пізнання зокрема. Мислитель прагнув провести чітку межу між пізнанням соціальних явищ і ціннісним підходом до них, доводячи, що каузальний аналіз і вибір між цінностями є речами хоча й взаємопов'язаними, однак принципово різними.

Особливої ваги надавав М. Вебер питанню взаємозв'язку релігійних та секулярних різновидів соціальної поведінки. На Заході розпочався процес «розчаклування світу», і релігійний раціоналізм виступив тут могутнім прискорювачем процесів економічної та політичної раціоналізації, внаслідок чого з погляду раціональності - і лише у цьому розумінні - система капіталістичного господарювання, так само як і західна політична та правова системи, найбільш досконалі. Проте в сучасному західному суспільстві, як вважав соціолог, первісне релігійно-духовне підґрунтя такої раціональності вже давно втрачено, і вона стає тут чимось самоцільним і безглуздим (виробництво виключно заради прибутку, бюрократичне регламентування життя як самоціль і т. ін.).

М. Вебер детально вивчав також соціально-економічні аспекти віровчень основних світових релігій, їх «господарську етику». В результаті він дійшов висновку про принципову відмінність між господарською етикою християнства як релігії раціонального «оволодіння світом» і господарською етикою конфуціанства, індуїзму, буддизму як релігій, де раціонально обґрунтовується потреба «пристосування до вже пануючих у світі порядків» або навіть цілковитої «втечі від світу». Такого роду настанови мали важливі історичні наслідки, оскільки, як вважав соціолог, саме з ними пов'язані суттєві відмінності між соціокультурним розвитком на Заході і на Сході.

4. ВЛАДА І ПАНУВАННЯ

Метод «розуміючої соціології» дав змогу мислителю по-новому оцінити зміст і механізми влади одних людей над іншими. Легальне, тобто ненасильницьке панування людини над людиною можливе, за Вебером, лише тоді, коли підлеглі бачать якісь розумні підстави того, що ними повелівають інші люди - володарі, керівники, взагалі «старші». Такі підстави можуть бути просто освячені традицією - традиційне панування. Однак можуть бути задані у формі певних положень (законів, статутів, інструкцій), - тоді йтиметься про панування бюрократичне. Нарешті, підставою для покори може бути захоплення особистістю лідера, віра в його особливі якості. У такому випадку панування буде харизматичним. Якщо два перші різновиди панування консервативні, рутинні, то харизматичне панування інноваційне за своєю природою. Лідер-харизматик прагне зламати встановлені порядки й звичаї. Та з часом таке панування теж набирає традиційних і бюрократичних ознак. М. Вебер глибоко проаналізував також етичні засади політичної діяльності. Він показав, що в політиці не можна керуватися однією лише «етикою переконання» (коли власну правоту обстоюють будь-якою ціною). Тут - за умови, що це нормальна політика - діє швидше «етика відповідальності» (коли вираховують, які реальні наслідки може мати обстоювання власної правоти, і тому йдуть на компроміси).

Внесок веберівських праць в оновлення й розвиток соціологічної думки вельми вагомий. Він обґрунтував ті базові поняття, якими й сьогодні керуються фахівці-соціологи при вивченні соціальної структури і процесів соціальних змін, а також при вивченні соціальних диспозицій особистості, мотивів і ціннісних орієнтацій її поведінки у виробничій, політичній, культурній сферах.

Вебер дав також нове обґрунтування методологічних засад емпіричного соціологічного дослідження, загостривши, зокрема, увагу на специфіці ціннісного підходу в соціології та проблемах розуміння змісту соціальної взаємодії. Не менш важливий також внесок ученого в розвиток так званих галузевих соціологів, зокрема соціології релігії, політики і права, науки та культури.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вебер М. Избранные произведения. - М., 1990.

2. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи / Пер. з нім. Післямова та коментарі О. Погорілого. - К.: Основи, 1998.

3. Давыдов Ю.Н. Макс Вебер и современная теоретическая социология: Актуальные проблемы веберского социального учения. - М.: Мартис, 1999.

4. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 1999.

5. История буржуазной социологии ХІХ - начала ХХ века. - М., 1979.

6. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. - К., 1993.

7. Макс Вебер прочитанный сегодня / Под ред. П.П. Шпаковой. - Спб: из-во С. - Петерб. ун-та, 1997.

Размещено на Allbest.ru