Виховна система сучасного ВНЗ: соціологічні аспекти аналізу

Проаналізовано житлово-побутові умови життя сучасного студентства; виявлено, що більшість студентів (58% в цілому по масиву опитаних) проживає з батьками та родичами, решта - у гуртожитку (23%), на квартирі, яку знімають (13%), 7% респондентів мають власне житло. Зафіксовано, що економічна активність вище у студентів, які проживають із батьками та мають власне житло. Серед мешканців гуртожитків значна частина студентів (41%) ніколи не підробляє, що, на думку автора, повинно враховуватись у вузівській виховній роботі, у тому числі безпосередньо у гуртожитках.

Підкреслено, що на формування особистості значний вплив здійснює такий чинник, як місце проживання, що виявляється у відмінностях стартового культурного капіталу мешканців великих обласних центрів, селищ міського типу, райцентрів, сіл тощо. Як в цілому по Україні, так і серед харківського студентства переважають колишні мешканці малих міст та сіл, що потребує цілеспрямованих зусиль щодо подолання певних вад у соціокультурному розвитку майбутніх фахівців, спричинених таким об'єктивним чинником, як місце проживання.

Зазначено, що важливим стартовим капіталом вихованців вищої школи є освіта та соціальний статус їх батьків. Виявлено, що більшість українських студентів - дітей інтелігенції успадковує освітній статус своїх батьків. Підкреслено, що попри низьких оцінок студентами родинного впливу на їх рішення щодо вступу до ВНЗ, продовження навчання в аспірантурі тощо, майже половина опитаних у розв'язанні питань працевлаштування розраховує на батьків.

Зроблено висновок, що такі об'єктивні чинники, як матеріальне становище, житлово-побутові умови, соціальне походження, освітній та соціальний статус батьків зумовлюють численні характеристики життєвого світу майбутніх фахівців.

Підкреслено, що, оскільки до сучасного ВНЗ приходять діти не лише освічених, але й добре забезпечених батьків, за певних умов вища школа може перетворитися з каналу соціальної мобільності в канал закріплення соціальної диференціації та поляризації. Наголошено, що у цьому контексті особливої значущості набуває система вузівського виховання, яка повинна пом'якшити можливе загострення суспільних протиріч, впливаючи на ціннісний світ майбутніх фахівців, їх моральні пріоритети тощо.

У третьому підрозділі другого розділу - “Комунікативні практики як соціальна складова життєвого світу учасників вузівського навчально-виховного процесу” - проаналізовано такі складові соціального світу сучасного студентства, як характер взаємодії між студентами та викладачами, стиль взаємовідносин між педагогічним колективом, адміністрацією ВНЗ та студентством, домінуюче у ВНЗ ставлення до своїх студентів, оцінки останніми педагогічної майстерності викладачів ВНЗ, використання ними різноманітних форм навчання та контролю знань майбутніх фахівців тощо.

Зазначено, що, за оцінками студентів, більшості викладачів української вищої школи перш за все властиві якості, що свідчать про їх наслідування принципам традиційної педагогіки з її методами примушення й ретрансляції знань. Елементи “педагогіки партнерства”, орієнтованої на співпрацю викладачів і студентів у навчальному процесі, тобто на комунікативну дію, лише на думку третини опитаних, притаманні діяльності більшості їх викладачів.

Наголошено, що така ж тенденція характерна для оцінок студентів частоти використання активних форм навчання, що сприяють розвитку їх діалогічних якостей: вони використовуються головним чином епізодично. При цьому найменшою мірою у навчальному процесі застосовуються комп'ютерно-інформаційні технології. Підкреслено, що розвиток та подальше застосування сучасних освітніх форм повинні здійснюватись у контексті нової парадигми вищої освіти - “парадигми навчання” (на противагу поширеної у вітчизняних ВНЗ “парадигми викладання”), яку автор розглядає як важливий крок до комунікативної взаємодії між студентами та викладачами.

Головну увагу у підрозділі зосереджено на оцінках студентами стилю та характеру взаємовідносин із викладачами. Зазначено, що згідно з цими оцінками поважне, доброзичливе ставлення до студентів є узвичаєним у більшості українських ВНЗ. Разом із тим кожен десятий з опитаних дотримується протилежної думки.

Підкреслено, що оцінка такої характеристики стилю взаємовідносин у ВНЗ, як інтерес до життя студентів, їх проблем, готовність до контактів із ними у позанавчальний час розділила респондентів на дві рівні за чисельністю групи: 42% зазначають, що це характерно для їх ВНЗ, стільки ж дають діаметрально протилежну оцінку. Зазначено, що приблизно кожний четвертий опитаний вважає, що адміністрація та викладачі не схильні прислухатися до пропозицій, побажань студентів, разом із ними виробляти рішення, що влаштовують обидві сторони. Водночас підкреслено, що, за оцінкою студентів, у вітчизняних ВНЗ переважає ліберальний стиль стосунків між усіма суб'єктами навчально-виховного процесу. Проте тяжіння до авторитарного стилю зазначила приблизно одна чверть опитаних.

Виявлено, що незадоволеність студентів стосунками з викладачами та адміністрацією також позначається на їх оцінках якості освіти, яку вони отримують. Так, лише 15% опитаних повністю задоволені рівнем своєї освіти. При цьому, вони сподіваються, що навчання у ВНЗ дозволить їм сформувати вміння самостійно поповнювати знання, навички спілкування, встановлення контактів із людьми, забезпечить високий рівень загальнотеоретичної фахової підготовки.

Підкреслено, що аналіз результатів емпіричного дослідження підтвердив гіпотезу про взаємозв'язок між оцінкою якості викладання та рівнем задоволеності освітою, що одержується.

У висновках до другого розділу зазначено, що здійснений автором аналіз емпіричної інформації свідчить про те, що життєвий світ сучасного студентства у всіх його складових суттєво відрізняється від характеристик життєвого світу попередніх поколінь вузівської молоді. Підкреслено, що зрушення у ціннісних орієнтаціях майбутніх фахівців, об'єктивних умов їх життєдіяльності, взаємодії з викладачами та вузівською адміністрацією потребують кардинальної перебудови виховної роботи у сучасній вищій школі.

У третьому розділі “Інноваційні підходи до виховної роботи в українській вищій школі” на основі дослідження виховних практик у вітчизняних ВНЗ проаналізовано ступінь реалізації виховного потенціалу вищої школи, протиріччя, притаманні вузівському виховному процесу, а також шляхи підвищення ефективності комунікативної взаємодії учасників цього процесу, що дозволило автору запропонувати власну концепцію вузівської системи виховної роботи в нових соціокультурних умовах.

У першому підрозділі третього розділу - “Системний аналіз здійснення виховної роботи в умовах безперервної освіти” - аргументовано застосування системного підходу до аналізу виховного процесу у сучасній вищій школі; підкреслено, що ефективна реалізація цілей та завдань виховання може здійснюватися лише за умов комплексного та цілісного підходу до його організації. Зазначено, що тільки у системній взаємодії в межах освітнього простору соціальні суб'єкти можуть самореалізуватися як особистості. Обґрунтовано думку про те, що при аналізі системи виховної роботи необхідно виходити з розуміння системи як певної впорядкованої сукупності елементів, взаємопов'язаних між собою принципами, що, у свою чергу, утворюють систему та забезпечують єдність дій у процесі реалізації головної мети та завдань виховання. Підкреслено, що за умов безперервної освіти стратегічною метою системи виховання у сучасному ВНЗ є підготовка професійно й культурно орієнтованої особистості, яка відрізняється здатністю до професійної, інтелектуальної та соціальної творчості, усвідомленням необхідності навчання та самовдосконалення протягом усього життя.

Визначено структуру, мету та основні завдання безперервної освіти, яка розглядається як унікальний механізм виховання людини й суспільства в інформаційну епоху.

Сформульовано триєдине завдання системи вузівського виховання в умовах безперервної освіти, а саме:

1)створення відповідного культурно-освітнього середовища, здатного забезпечити lifelong education;

2)формування кадрового потенціалу, створення та вдосконалення системи виховання вихователів;

3) розробка теоретичних засад та практичних заходів, що забезпечують наступність усіх суб'єктів навчально-виховного процесу в досягненні цілей сучасної системи освіти.

У роботі виокремлено головні принципи виховання: суб'єкт-суб'єктний характер взаємодії між викладачами та студентами як основа педагогіки партнерства; єдність зусиль школи, у тому числі вищої, сім'ї та громадськості; визнання самоцінності особистості у визначенні цілей її виховання; індивідуальний підхід як підтримка морального становлення особистості; єдність поваги та довіри до особистості й вимогливості до неї; єдність свободи вибору й відповідальності особистості; єдність прав і обов'язків особистості; виховання як стимулювання внутрішнього життя особистості, формування її життєвого світу.

Автором визначено функціональні характеристики системи виховання, зокрема функції формування культури особистості - соціалізаційну, адаптаційну, нормативну, ціннісну, інтеґративну тощо. Серед основних напрямків виховної діяльності ВНЗ виокремлено такі, як формування світогляду та ціннісної свідомості особистості; демократизація виховання, заснована на принципах педагогіки партнерства; формування духовності майбутніх фахівців; становлення їх культурної та історичної пам'яті; формування патріотизму, толерантності, індивідуальності, конкурентоспроможності; самостійності; цілеспрямованості тощо.

Значну увагу в роботі приділено проблемам управління підсистемою виховної роботи в системі функціонування ВНЗ. Підкреслено, що особливістю управління в сучасних умовах є забезпечення єдності вимог до організації та здійснення виховного впливу на всіх щаблях освіти й у всіх освітніх структурах; інтеґрація компонентів (елементів) виховання в цілісну систему та послідовний її розвиток. Важливим моментом тут виступає розробка єдиної управлінської стратегії по вертикалі та горизонталі, орієнтованої на пріоритети гуманістичного виховання.

У підрозділі проаналізовано особливості Харківського реґіону як одного із потужних вузівських центрів Східної Європи, де функціонує 41 ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації, навчається 230 тисяч студентів (тобто кожний дев'ятий студент України), працює понад 900 докторів, 5 тис. кандидатів наук; охарактеризовано різноманітні виховні практики провідних харківських ВНЗ.

У другому підрозділі третього розділу “Особливості організації виховної роботи в інтеґрованому навчальному комплексі” зазначено, що безперервність в освіті означає втілення ідеї системи, яка самоорганізується та саморозвивається; у сфері виховної роботи це означає неминучий “крен” у бік самостійності й самовиховання.

У цьому контексті автор акцентував увагу на тому, що однією з важливих рис суспільної трансформації, яку переживає Україна, є процес інтенсивного інституціонального формоутворення, ґенерування нових інституціональних варіантів упорядкування соціального життя. Цьому процесу сприяє взаємний обмін ґенетичною інформацією між раніше ізольованими інститутами, що сприяє розширенню вибору варіантів інституціональної організації в умовах нових технологічних можливостей. У зв'язку із цим модель безперервної освіти розглянуто у роботі як своєрідний і важливий крок на шляху формування нових освітніх інститутів суспільства.

Підкреслено, що реалізація моделі безперервної освіти веде до створення комплексних освітніх структур, перш за все, на базі провідних приватних навчальних закладів, зокрема у Харківському реґіоні. У роботі проаналізовано діяльність Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія” як інтеґрованого навчального комплексу, у структуру якого увійшли: дитяча школа раннього розвитку (ДШРР); загальноосвітня спеціалізована економіко-правова школа з поглибленим вивченням іноземної мови (СЕПШ); гуманітарний університет (ХГУ) з аспірантурою й докторантурою та інститут додаткової освіти.

Зазначено, що ХГУ “НУА” як експериментальний майданчик Міністерства освіти і науки України для відпрацювання моделі безперервної гуманітарної освіти діє відповідно до довгострокової концепції розвитку та супутніх програм, які її доповнюють: “Кадри”, “Здоров'я”, “Робота з обдарованими учнями та студентами”, “Інформатизація та комп'ютеризація” тощо. Виховна робота - іманентна складова всіх програм, вона будується відповідно до спеціально розробленої Концепції виховної роботи у ВНЗ Харківського реґіону.

У роботі виокремлено переваги виховного впливу в умовах інтеґрованого навчального комплексу, серед них такі, як наявність умов для реалізації моделі безперервної освіти; можливість реально забезпечити наступність і єдність мети, підходів і вимог до організації навчально-виховного процесу; індивідуальний підхід, урахування статево-вікових і особистісних особливостей кожного учасника освітнього процесу; зменшення стрес-факторів при переході учня або студента з одного освітнього щабля на інший; забезпечення процесу формування та розвитку особистості в різновіковому колективі; можливість фіксувати ефективність і якість освітнього процесу та вносити своєчасні корективи; наявність умов для реалізації великомасштабних навчальних, творчих, науково-дослідних проектів і програм, для здійснення яких потрібні тривалі часові періоди; забезпечення можливості для створення педагогічного колективу, який має умови для реалізації творчих планів у межах загальної об'єднуючої концепції; можливість об'єднати зусилля (на досить тривалий, відносно традиційних освітніх моделей, строк) усіх суб'єктів освітньо-виховного процесу для створення специфічного соціального середовища, досягнення загальної мети й завдань - формування особистості, здатної повноцінно жити і творити в сучасних умовах.

Серед чинників, що заважають ефективній діяльності освітнього комплексу, автор визначає високу затратність культуроцентричної освітньої моделі та забезпечення функціонування комплексу в сьогоднішніх соціально-економічних умовах; складнощі та специфічні процеси, що супроводжують формування учнівських і студентських колективів; неспроможність традиційно підготовлених педкадрів працювати в умовах такого комплексу; затягування (порівняно з традиційними моделями) процесу дорослішання, оскільки на “стику” школа - ВНЗ йде певне вгасання навчальної мотивації через відсутність необхідності готуватися до вступу у ВНЗ; різна соціальна ідентичність у дітей із малозабезпечених і забезпечених сімей, що помітно диференціює та диверсифікує завдання й методи виховного впливу тощо.

У роботі на прикладі діяльності ХГУ “НУА” детально проаналізовано особливості організації виховної роботи в умовах інтеґрованого навчального комплексу, які, на думку автора, полягають, по-перше, у створенні можливостей для розв'язання завдань виховного характеру в межах досить тривалого часового інтервалу, що дозволяє глибоко відстежувати процеси, які відбуваються, аналізувати їх і вносити необхідні корективи; По-друге, - можливостей максимально враховувати і “вплітати” в освітньо-виховний процес сучасні тенденції та вимоги, запропоновані й освітнім співтовариством, і самим життям (наприклад, тенденції інтернаціоналізації, глобалізації, комп'ютеризації, безперервності освіти та ін.). При цьому таке “вплітання” відбувається не спонтанно, уривками, а системно, від простого до складного з урахуванням вікової відповідності й особистісних особливостей учнів, студентів; по-третє, у можливості задіяти широке коло викладачів і співробітників, які, працюючи в межах інтеґрованих кафедр, здійснюючи спільні проекти та програми, мають унікальні можливості: а) безпосередньо контактувати один з одним, не натикаючись на “розриви”, що існують при традиційній системі (дошкільна система відділена від загальноосвітньої, “старша” школа відірвана від вузівських критеріїв, вимог, норм); б) відстежувати результати своєї діяльності протягом тривалого часу (в ідеалі - 15-20 років і більше); по-четверте, у можливості створення мікроклімату, соціального середовища й атмосфери, знаходячись у яких учні та студенти ефективніше й глибше сприймають ідеологію та принципи, що сповідує й транслює конкретний навчальний заклад.

Автор доводить, що концепцію освітньо-виховної роботи в інтегрованому навчальному комплексі, яким, безумовно, є НУА, перш за все спрямовано на формування особистості, якості якої відповідали б вимогам часу. Зазначено, що за сучасних умов становлення такої особистості можливе завдяки впровадженню нової освітньої парадигми - “парадигми навчання”, яка передбачає особистісно орієнтоване навчання, спрямоване на розвиток діяльності студента, яка допоможе йому не лише взаємодіяти зі світом культурних цінностей, але й сприятиме розвитку своєї суб'єктності. Особистісно орієнтоване навчання може здійснюватися на основі гуманізації та гуманітаризації навчально-виховного процесу, що передбачає організацію безперервного процесу навчання, збагачення його змісту гуманітарною складовою, застосування міждисциплінарного, інтеґративного підходу, принципу індивідуалізації навчання, використання нетрадиційних форм навчання тощо. Упровадження ідей гуманізації та гуманітаризації в навчальний процес можливе тільки в ході комунікативної взаємодії викладача зі студентами, студентів між собою, а також у результаті самостійної навчальної діяльності студентів.

З огляду на результати здійсненого дослідження, у роботі визначено негативні моменти: непідготовленість викладачів (психологічна, педагогічна, філософська, комп'ютерна та ін.) до розв'язання нових завдань у процесі навчання; використання в навчальній діяльності застарілих методів і технологій; відсутність нових програм, підручників, посібників; несформованість мотиваційної бази у студентської молоді.

Водночас автором сформульовано низку методологічних умов запровадження “парадигми навчання”: включення до навчальних планів інтеґративних курсів, які б сприяли розвитку міждисциплінарних зв'язків; застосування в процесі навчання креативних методів педагогіки; сполучення інноваційних і традиційних форм (кращих зразків) навчання; збільшення в структурі навчання часу на самостійну роботу; поєднання індивідуальних і колективних форм роботи в навчальному процесі; створення умов для рефлексії; зміна ролі викладача, перетворення його на тьютора, на провідника у світ культури; створення нового типу відносин (суб'єкт-суб'єктних) між викладачем і студентом, узвичаєння комунікативної взаємодії між ними; створення домашньої, сімейної атмосфери в навчальному закладі, перетворення педагогічного колективу в колектив однодумців, усі члени якого працюють на досягнення головної освітньої мети, яка є прийнятною для всіх учасників навчально-виховного процесу.

Проаналізовано традиційні та інноваційні форми навчально-виховної роботи, застосовані у ХГУ “НУА” щодо їх відповідності сформульованим вимогам.

У висновках до підрозділу підкреслено, що за сучасних умов виховна спрямованість навчального процесу перетворюється у важливий чинник формування особистості; виховання як комунікативна взаємодія між суб'єктами освіти стає одним із пріоритетних напрямків навчання, особлива роль у досягненні такої взаємодії належить особистості викладача.

У третьому підрозділі третього розділу “Деякі протиріччя реалізації виховного потенціалу ВНЗ та можливості їх подолання” акцентовано увагу на проблемах реалізації вузівського виховного потенціалу, який, на думку автора, являє собою сукупність ресурсів (педагогічні кадри, якість освітнього середовища, накопичений досвід виховної роботи тощо), сконцентрованих у ВНЗ.

Виходячи з цього, виховний потенціал визначено як здатність виховної системи ВНЗ на тому чи іншому етапі свого розвитку, у конкретних просторі і часі, реалізувати можливості, які знаходяться у її ресурсах для досягнення спільної мети виховання, його завдань та реалізації принципів.

Зазначено, що реалізація виховного потенціалу сучасних ВНЗ стикається з низкою протиріч, які неможливо не враховувати у практичній виховній діяльності.

Перша група протиріч, на думку автора, пов'язана з тим, що за умов трансформаційних змін середовище суспільного існування наповнилося рисами жорсткості й агресивного індивідуалізму. Це призвело до значних втрат ціннісного ядра українського соціуму, проте адекватних альтернатив, які б могли стабілізувати суспільну свідомість та стати стрижнем розвитку суспільства в цілому, не знайдено.

Зазначено, що поліфункціональна діяльність сучасних ВНЗ провокує ще одне протиріччя, яке полягає у неоднозначному сприйнятті базових функцій ВНЗ та впливу такого сприйняття на ставлення до виховної складової в сучасному освітньому середовищі.

Підкреслено, що розв'язання базового протиріччя - між жорстким соціальним середовищем та потребою у формуванні загальнолюдських цінностей стикається у сучасному ВНЗ з труднощами, які пов'язані саме з позиціюванням виховання у системі соціальних взаємодій у вищому навчальному закладі.

Арґументовано, що інша група протиріч, яка відображує проблеми реалізації виховного потенціалу ВНЗ, пов'язана з відсутністю системності, наступності та комплексного підходу до виховної роботи. Сприйняття суб'єктами освітнього простору один одного лише з професійної позиції гальмує ті позитивні тенденції формування комунікативної взаємодії, які б могли мати місце за умов системного підходу до виховної діяльності.

На підставі аналізу даних емпіричного дослідження зазначено, що проблемою є також та обставина, що різні структурні елементи системи виховання у ВНЗ підпорядковують свою діяльність різним цілям та спираються при цьому на різні принципи. Це призводить до “відірваності” суб'єктів виховної взаємодії один від одного, а отже, до зменшення можливостей її перетворення у комунікативну взаємодію.

Підкреслено, що зазначені протиріччя можуть стосуватися трьох базових компонентів свідомості суб'єктів виховного впливу - когнітивного компоненту, компоненту оцінки та вольового компоненту. З огляду на аналіз даних соціологічного дослідження, здійсненого за участю автора, доведено, що для реалізації комплексного підходу та системності у вихованні його організатори мають забезпечити високий рівень інформованості суб'єктів освітнього процесу, можливість оцінки тих форм і методів, які використовує ВНЗ у своїй виховній практиці, та реальну участь студентів у цих формах.

Виокремлено групу протиріч, що пов'язані з відсутністю кадрів, які спроможні проводити виховну роботу відповідно до сучасних вимог. Проблема полягає у тому, що більшість педагогічних кадрів не мають відповідної системної підготовки з виконання виховних функцій за нових умов функціонування суспільства та нових потреб, які формуються сьогодні у суб'єктів освітнього процесу. Проблема посилюється тим, що ті, хто залучені сьогодні у ВНЗ до організації виховної роботи, практично не мають можливості перепідготовки та підвищення своєї кваліфікації.

Зазначено, що перші спроби розв'язання цього протиріччя не мають системного (на рівні системи освіти в цілому) характеру, а здійснюються на рівні окремих ВНЗ, наприклад, таких, як ХГУ “НУА”.

Підкреслено, що проблеми перетинаються з ще одним вагомим протиріччям - між потребами організації виховної роботи у ВНЗ на принципах педагогіки партнерства, комунікативної дії та консерватизмом свідомості суб'єктів освітнього процесу. В основі цього протиріччя лежить менталітет та традиції тоталітарного суспільства, які детермінують сприйняття виховання як суб'єкт-об'єктних відносин.

Зроблено висновок про те, що важливим чинником подолання цього протиріччя є створення та функціонування студентських громадських організацій, перш за все органів студентського самоврядування.

Доведено, що на процес відновлення виховної роботи у ВНЗ здійснюють значний вплив соціальний, економічний, політичний та технологічний чинники.

Підкреслено, що подоланню протиріч у реалізації виховного потенціалу ВНЗ сприятиме застосування інноваційних підходів та технологій у процес виховання майбутнього фахівця, зокрема модульного підходу. Згідно з останнім виховна система включає декілька модулів: базовий, вузівський, визначений специфікою ВНЗ, та рекреативний, що включає сферу дозвілля, соціальні ініціативи студентів тощо. Особливу увагу в роботі приділено аналізу рекреативного модуля, зокрема досвіду організації різних форм дозвілля у вихованні у ВНЗ Харківського реґіону. Підкреслено, що ці форми не тільки сприяють реалізації виховного потенціалу ВНЗ, але й суттєво зміцнюють його, поліпшуючи вузівське соціокультурне середовище.

У четвертому підрозділі третього розділу дисертації “Шляхи підвищення ефективності комунікативної взаємодії суб'єктів навчально-виховного процесу” акцентовано увагу на понятті та феноменах соціокультурного освітнього середовища, яке визначено як певну сукупність духовних та матеріальних умов, у яких формується й розвивається особистість. Це дозволяє створити “ситуацію виховання”, яка навіть без активної участі суб'єктів освітнього процесу здійснюватиме виховний вплив. Середовище діалектично поєднане з кожною особистістю, вони розвиваються паралельно й водночас розвивають одне одного, змінюючи риси, форми, а часом і базові характеристики одне одного. Така діалектична взаємодія надає процесу взаємовідносин соціокультурного середовища та суб'єктів освітнього процесу гнучкості, адаптивності, творчого характеру, що дозволяє найбільш повно реалізовувати у процесі формування особистості в системі освіти принцип відповідності й гармонізації соціальних та індивідуальних потреб, а процесу вузівського виховання набувати рис комунікативної дії.

Зазначено, що наявність такого елемента вузівського середовища, як корпоративна культура, стає одним із найважливіших чинників стабільності вузівського середовища та його базових характеристик, що, у свою чергу, дозволяє здійснювати всередині нього систематичний і комплексний виховний вплив на особистість, який найбільш активно виявляється на реґіональному рівні. Дослідження, проведені в цьому напрямку, демонструють, що, наприклад, освітнє середовище Харківського реґіону відрізняється сполученням професійно орієнтованих і особистісно розвиваючих складових.

Підкреслено, що важливу роль у конструюванні соціокультурного освітнього середовища відіграє комунікативна взаємодія між основними суб'єктами освітнього процесу у ВНЗ. Доведено, що сприйняття виховання як комунікативної взаємодії висуває певні вимоги до всіх суб'єктів навчально-виховного процесу, змінює ідеальний образ викладача, уявлення про форми й методи його взаємодії зі студентами, про їх базові характеристики. Акцентовано увагу на тому, що основним виховним механізмом, у якому найбільш повно виявилися зазначені тенденції, є педагогіка партнерства як процес суб'єкт-суб'єктної взаємодії учня та вчителя, що характеризується несуперечливим уявленням про цілі, форми й методи цієї взаємодії, тобто йдеться про комунікативну взаємодію у її хабермасівському розумінні.

На підставі аналізу результатів соціологічного дослідження виявлено, що на сьогоднішній день як у студентів, так і у викладачів не сформована потреба у такій взаємодії, не окреслені її контури. Зазначено, що домінуючими напрямками, за якими студенти готові сьогодні взаємодіяти з викладачами, є навчальна і науково-дослідна робота, найменше студенти схильні спілкуватися з викладачами з питань позааудиторної роботи, їх особистих проблем та виховної роботи, що значно знижує потенціал комунікативної взаємодії.

Доведено, що незважаючи на багатовимірні можливості педагогіки партнерства, існують значні практичні проблеми, пов'язані з її впровадженням, які обумовлені як загальними тенденціями розвитку суспільства, так і тими кроками, що були зроблені в системі освіти України в цілому й в окремих ВНЗ, зокрема. Насамперед, це проблеми, пов'язані з відсутністю концепції виховної роботи; проблеми, пов'язані із опорним навчанням, домінантою якого є власна відповідальність студентів за результати своєї праці; проблеми організації спільної творчої роботи студентів та викладачів, а також проблеми партнерських відносин, комунікативної взаємодії між викладачами.

Зроблено висновок про те, що процес упровадження педагогіки партнерства раціонально було б поділити на етапи або рівні, кожному з яких відповідав би той або інший ступінь розвиненості окремих елементів педагогіки партнерства. Підкреслено, що саме у зв'язку з цим слід будувати програми конкретних виховних практик у сучасному ВНЗ.

У висновках дисертації підбито підсумки розробки комунікативної концепції виховання, узагальнено результати емпіричних досліджень із застосуванням положень цієї концепції, визначено провідні тенденції становлення системи виховної роботи у сучасній вищій школі як комунікативної взаємодії всіх учасників освітнього процесу.

Підкреслено обґрунтованість соціологічного вивчення виховання у контексті сучасних соціалізаційних практик.

Зазначено, що застосування розробленої автором комунікативної концепції виховання до аналізу виховних практик вітчизняної вищої школи довело її евристичні можливості. Зроблено висновок, що прищеплення вмінь та навичок комунікативної дії вихованцям вищої школи не лише сприятиме їх особистісному розвитку, зокрема набуттю якостей діалогічної особистості, а й суттєво позначиться на характеристиках сучасного суспільства в цілому, забезпечить становлення стосунків взаєморозуміння та згоди між різними суб'єктами соціального середовища.

Доведено, що за сучасних умов сутність виховного процесу, у тому числі в умовах ВНЗ, має становити невикривлена, непримусова, вільна комунікація.

Підкреслено, що в умовах соціокультурної трансформації, зокрема інституціоналізації нових форм соціалізації та виховання, змінюються не лише характеристики тих, кого виховують, але й тих, хто виховує. Окрім іншого, це обумовлено значними змінами у життєвому світі “вихователів” та “вихованців”, а саме - у їх побуті, соціальних мережах, ціннісно-нормативних преференціях.

Зазначено, що аналіз результатів соціологічних досліджень довів, що саме трансформація життєвого світу сучасного українського студентства та вузівських викладачів зумовлює необхідність нової концептуалізації виховної роботи та її втілення у практику навчально-виховного процесу у вітчизняних ВНЗ.

На підставі аналізу емпіричної інформації зроблено висновок, що життєвий світ сучасного студентства у всіх його складових суттєво відрізняється від характеристик життєвого світу попередніх поколінь вузівської молоді. З огляду на зрушення у ціннісних орієнтаціях майбутніх фахівців, об'єктивних умовах їх життєдіяльності, взаємодії з викладачами та вузівською адміністрацією запропоновано шляхи кардинальної перебудови виховної роботи у сучасній вищій школі.

Зокрема, підкреслено необхідність формування гуманітарно орієнтованої моделі фахівця, професійно і культурно підготовленої особистості, яка має високий світоглядний потенціал, здібності до професійної, інтелектуальної та соціальної творчості, володіє сталими вміннями та навичками виконання професійних обов'язків, усвідомлює необхідність навчання та самовдосконалення протягом усього життя.

Зазначено, що сучасні умови життя диктують зміну пріоритетів, визначаючи головним елементом вузівського навчально-виховного процесу саме виховання, формування нагальної потреби в постійному оновленні знань, у виконанні своїх громадянських та моральних обов'язків.

Зроблено висновок, що ВНЗ повинні прийти до особистісно орієнтованих, непрямих методів впливу, до виховних практик, що ґрунтуються на справді партнерських стосунках викладачів і студентів, що передбачають взаємну повагу до особистості кожного учасника освітнього процесу. Підкреслено, що нова система виховання студентства вимагає принципово нових підходів до управління виховним процесом як цілісної, багаторівневої, ієрархічної, взаємозалежної, відкритої діяльності.

При цьому модель управління має бути заснована на чіткому розподілі й узгодженні компетенцій і повноважень, функцій і відповідальності, посиленні ролі всіх суб'єктів виховного процесу, тобто вона також має засновуватися на принципах комунікативної дії.

школа освіта соціокультурний виховання

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Логико-математические основы управления учебными процессами высших учебных заведений: [Монография]. - Х.: [Вост.-регион. центр гуманитар.-образоват. инициатив], 2001. - 272 с. - Разд. 1.1. - С. 12-13; Разд. 7.5. - С.150-159; Разд. 8.2. - С.161-166; Разд. 11.1., 11.2. - С. 229-238. - Соавт: К.А. Метешкин, О.В.Уваров.

2. Деятельность экспериментального комплекса НТУ “ХПИ” - ХГУ “НУА” - практическая реализация гуманистических идей // Стратегия гуманизма (из опыта работы научно-учебного комплекса НТУ “ХПИ” - ХГУ “НУА”): [Коллектив. моногр.] / Гл. упр. образования и науки облгосадминистрации, Нац. техн. ун-т “Харьк. политехн. ин-т”, Нар. укр. акад. - Х., 2004. - Разд. 3. - С. 61-80.

3. Инновационные формы и методы воспитательной работы в вузах Харьковского региона // Метаморфозы воспитания: [Коллектив. моногр.] / Под общ. ред. В.И.Астаховой; Нар. укр. акад. - Х., 2004. - Гл. 6. - С. 120-130.

4. Образование, наука, культура. Журналистика. Физическая культура и спорт // История города Харькова ХХ столетия: [Коллектив. моногр.] посвящ. 350-летию г. Харькова / Редкол.: Е.П. Кушнарев (сопред. редкол.) и др.]. - Х., 2004. - Разд. 6. - С. 637-677. - Соавт: В.И. Астахова, П.А. Богула, Ю.Т. Грот, Н.А. Олейник, А.Н. Ярмыш.

5. Концепция воспитательной работы в условиях функционирования системы непрерывного образования / Нар. укр. акад.; [Авт.-сост.: В.И. Астахова, Л.А. Белова]. - Х.: Изд-во НУА, 2004. - 22 с.

6. Lifelong education: факторы становления в современном обществе: Результаты социол. исслед. / Нар. укр. акад. - Х.: Изд-во НУА, 2004. - 14 с. - В исслед. приняли участие: Е.Г. Михайлева, Е.В. Астахова, Л.А. Белова, О.С. Овакимян, Т.В. Топчий, Н.А. Шаронова.

7. Высшее техническое образование в Украине: состояние, проблемы, перспективы // Учен. зап. Харьк. гуманитар. ин-та “Нар. укр. акад.”. - 1996. - Т. 2. - С. 27-36.

8. До питання про відповідальність сучасного інженера за долю Батьківщини // Вченi зап. Харк. гуманiт. iн-ту “Нар. укр. акад.”. - 2001. - Т. 6, ч. 2: Громадянськiсть iнтелiгенцiї: шляхи формування у кризовому суспiльствi. - С. 184-189.

9. Народження традицiї // Вченi зап. Харк. гуманiт. iн-ту “Нар. укр. акад.”. - 2002. - Т. 8. - С. 75-80. - Співавт. В.I. Астахова.

10. Освiта Харкiвщини на зламi столiть // Вченi зап. Харк. гуманiт. iн-ту “Нар. укр. акад.”. - 2002. - Т. 8. - С. 7-28. - Співавт. В.I. Астахова.

11. Трудовое воспитание студентов в целостном учебно-воспитательном процессе // Грані. - 2002. - № 6. - С. 131-134.

12. Некоторые методологические вопросы воспитания в условиях современного вуза // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. пр. / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Х., 2003. - С.501-503.

13. Нетрадиційна конференція в НУА // Вченi зап. Харк. гуманiт. ун-ту “Нар. укр. акад.”. - 2003. - Т. 9. - С. 489-492.

14. Формування творчої, активної особистості студента як домінанта виховної роботи у ВНЗ // Мультиверсум: Філос. альм.: Зб. наук. пр. / НАН України. Ін-т філос. ім. Г.С. Сковороди. - К., 2003. - Вип. 36. - С. 183-189.

15. Воспитание в контексте социальной адаптации студенчества // Вченi зап. Харк. гуманiт. ун-ту “Нар. укр. акад.”. - 2004. - Т. 10. - С. 26-38.

16. До питання про шляхи оновлення моделі виховання студентства // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. - Х., 2004. - Вип. 26. - С. 290-297.

17. Особенности воспитательной работы в условиях реализации принципов непрерывного образования // Грані. - 2004. - № 2. - С. 102-106.

18. Функциональная характеристика системы воспитания в современном вузе // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. пр. / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Х., 2004. - С.503-505.

19. Виховання як комунікативна взаємодія // Вісн. Харк. нац. ун-ту iм. В.Н. Каразiна. Сер. Соцiол. дослiдж. сучас. сусп-ва: методологiя, теорiя, методи. - 2005. - № 652. - С. 84-89.

20. До питання про шляхи модернізації освітньої системи в Україні // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. - Х., 2005. - Вип. - С. 42-49.

21. Концептуальні засади відновлення системи виховання у вищий школі // Грані. - 2005. - № 1. - С. 91-99.

Размещено на Allbest.ru