Концепції розвитку та модернізації суспільства: історико-соціологічний аналіз дослідницьких програм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 316.2 + 316.422

КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА:

ІСТОРИКО-СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПРОГРАМ

22.00.01 - теорія та історія соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Кутуєв Павло Володимирович

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі соціології Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор Погорілий Олександр Іванович, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри соціології, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Пірен Марія Іванівна, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри політології, м. Київ

доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник Костенко Наталія Вікторівна, Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник відділу соціології культури та масових комунікацій, м. Київ

доктор соціологічних наук, професор Куценко Ольга Дмитрівна, Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, професор кафедри соціології, м. Харків

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра історії та теорії соціології, м. Львів

Захист відбудеться 26 вересня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.30 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “11” серпня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тарабукін Ю.О.

АНОТАЦІЯ

Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модернізації суспільства: історико-соціологічний аналіз дослідницьких програм. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01 - теорія та історія соціології. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет соціології та психології. - Київ, 2005. соціолог конфліктний ленінський держава

Дисертацію присвячено проблемі суперечності між деклараціями соціологів про необхідність теоретичного синтезу та реальним домінуванням конфліктного теоретизування. У роботі визначено структуру еволюції концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах соціології під кутом зору їхньої взаємодії поміж собою та з ідеологіями, охоплюючи період з 1950-х рр. до сьогодення.

Реінтерпретуються поняття “розвиток суспільства” та “модернізація суспільства”, обгрунтовується необхідність обмеження сфери застосування поняття “модернізація” шляхом запровадження концепції “формування модерну”. З позицій синтетичного теоретизування реконструюються дослідницькі програми модернізації, залежності та розвитку недорозвитку, світ-системного аналізу, держави, що сприяє розвитку, здійснено концептуалізацію ленінських режимів.

Ключові слова: модерн, розвиток суспільства, модернізація суспільства, дослідницькі програми, залежність, розвиток недорозвитку, світ-системний аналіз, ленінські режими, держава, що сприяє розвитку.

АННОТАЦИЯ

Кутуев П.В. Концепции развития и модернизации общества: историко-социологический анализ исследовательских программ. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.01 - теория и история социологии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, факультет социологии и психологии. - Киев, 2005.

Диссертация посвящена проблеме противоречия между декларациями социологов о необходимости синтеза и реальным доминированием конфликтного теоретизирования. В работе определяется структура эволюции концепций развития и модернизации общества в исследовательских программах социологии с точки зрения их взаимодействия между собой и идеологиями, охватывая период с 1950-х гг. и до сегодняшних дней.

Реинтерпретируются понятия “развитие общества” и “модернизация общества”, обосновывается необходимость ограничения сферы применения понятия “модернизация” путем введения концепции “формирование модерна”. С позиций синтетического теоретизирования реконструируются исследовательские программы модернизации, зависимости и развития недоразвития, мир-системного анализа, государства, способствующего развитию, осуществлена концептуализация ленинских режимов.

Ключевые слова: модерн, развитие общества, модернизация общества, исследовательские программы, зависимость, развитие недоразвития, мир-системный анализ, ленинские режимы, государство, способствующее развитию.

ABSTRACT

Kutuev P.V. Concepts of Societal Development and Modernization: Historical-Sociological Analysis of the Research Programs. - Manuscript.

Dissertation to obtain the degree of Doctor of Sociological Sciences. Specialization 22.00.01 - theory and history of sociology. - Taras Shevchenko Kyiv National University, Faculty of Sociology and Psychology. - Kyiv, 2005.

The dissertation undertook an extensive examination of the historical dynamics of the research programs of societal development and modernization in sociology. The dissertation redefines the concepts of modernization and development, as well as introduces the notion of the formation of modernity.

The dissertation tackles the issue of the predominance of conflicting theorizing over synthetic theory, and seeks to defend the idea of a synthetic sociological theory of modernization and development. Development is defined as a society's drive to upgrade its technological infrastructure and its economic, political, and state institutions in an attempt to tackle issues of equity, efficiency, and participation. Development is instigated by the developmental state and is usually a response to external challenges. Thus, development is a transformation by imitation and emulation. It is also a process of reshaping local cultural patterns coupled with the adjustment of policy to the existing sociocultural environment. Modernization is the process of coming into being of the modern society, launched by endogenous values promoting an activist attitude toward the world. Development takes place at the level of the change of structures - economic and political - thus leading to the transformation of the social composition of the society.

The evolution of sociological concepts of societal development and modernization is structured as a sequence and interaction of research programs. It is argued that the sociological discourse on societal development and modernization came into existence in the US, which emerged as global hegemon in the aftermath of the World War II. Having synthesized the ideas of classical sociological theory, Talcott Parsons developed a general frame of reference which provided students of the emergent Third World with background assumptions and analytical tool boxes. The research program of modernization has gone through two developmental stages - optimistic and pessimistic ones. While the scholars affiliated with the former hoped for the smooth reproduction of Western institutional and cultural patterns in the settings of the Third World countries, the latter came up with a bleaker picture of the social world. The paradigm example of the pessimistic stage is S.P.Huntington's emphasis on political order as stability.

The dissertation defines the relationship between academic discourse and ideology in the thinking of A.G.Frank - the founder of the research program of dependency and development of underdevelopment. For Frank the underdevelopment of the Third World is a product of the development of the world capitalist system dominated by the West. Frank's concept of dependency is reformulated and a cultural dimension - along with a structural economic one - is incorporated.

It is argued that the research program of world-systems analysis draws on the world-systemic insight of the Marxist tradition. It is demonstrated that the ideological bias of world-systems analysis results in a distorted, one-sided conceptual picture of social reality. The world-systems analysis treatment of the origins of the modern historical / capitalist system is evaluated and juxtaposed with a Weberian account of the rise of rational capitalism.

The dissertation defines the Leninist regime as an organizational weapon which developed the system of impersonal norms based on the notion of impersonal charisma. Leninist regimes go through the following developmental stages: transformation, consolidation, and integration. The last stage led to the revival of neotraditionalist social practices in societies ruled by Leninist regimes, resulting in their ultimate demise and extinction.

It is argued that the developmental state paradigm draws upon the structuralist interpretation of Max Weber. The ideas of the developmental state research program are contrasted with the hegemonic wisdom of neoliberalism. The state can and does play a critical role in instigation, promotion, and maintenance of societal development. The features of a successful developmental state are as follows: coherence, autonomy vis-а-vis vested interests, and social embeddedness.

The chief research finding is that the dynamic of sociological knowledge is more adequately modeled as gradual and cumulative evolution of the research programs which interpenetrate each other. Thus it is imperative to replace the conflicting mode of theorizing with a synthetic one. This type of theorizing transcends disagreements while incorporating relevant findings of competing research programs.

Key words: modernity, societal development, societal modernization, research programs, dependency, development of underdevelopment, world-systems analysis, Leninist regimes, developmental state.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ХХ століття, яке Е.Гобсбаум визначив як епоху виразно крайніх позицій, стало свідком тектонічних суспільних трансформацій на рівні окремих суспільств та в світ-системному масштабі. Впродовж цього сторіччя центр глобальної гегемонії змістився з Британії до США, і власне боротьба за гегемонію породила як дві світові війни, так і умови для реалізації проекту ленінізму на теренах колишньої Російської імперії із подальшим створенням СРСР та його світ-імперії. До інших ключових змін минулого століття слід долучити дезінтеграцію європейських колоніальних імперій та постання третього світу, або світу, що розвивається, а також зовсім недавнє зникнення ленінізму як альтернативи ліберально-модерним принципам організації суспільства та ідеології. Після краху переважної більшості ленінських суспільств ліберально-демократична версія капіталізму залишилася тріумфатором-гегемоном у світовому масштабі. У такий спосіб на деякий час було делегітимовано спроби пошуку альтернативи ліберальному капіталізму, що дало підставу деяким дослідникам виголосити настання “кінця історії” (Ф.Фукуяма). Дезінтеграція ленінізму, який конституював так званий другий світ, спричинилася до пришвидшеного процесу диференціації країн, що входили до соціалістичної співдружності, та до вибору ними докорінно різних траєкторій розвитку. Частина східноєвропейських постленінських країн наближається до стандартів першого світу, натомість більшість країн - спадкоємців СРСР - радше відтворюють зразки суспільних практик, притаманних світу третьому. У повоєнну епоху ми стали свідками японського дива, до якого приєдналися “азійські тигри” (Південна Корея, Тайвань, Гонконг та Сінгапур). Спромога цих держав знайти виходи з периферії засвідчила багатоваріантність соціального розвою та неможливість вироблення універсальної формули поступу, яка, на додачу, мала б жорстку географічну “прив'язку” та асоціювалася б з єдиним культурним контекстом.

Важливим аргументом на користь своєчасності дисертаційного дослідження є гостра нестача комплексного аналізу генезису концепцій розвитку та модернізації суспільства, аналізу, який би в дусі Гідденсового “поза правими та лівими” долав жорсткі теоретичні та ідеологічні дихотомії, що залишились у спадок від протистояння ленінських та ліберальних режимів доби холодної війни. Серед учених, які включені до процесу розбудови соціологічної теорії, поширюється переконання про необхідність взаємодії різних дослідницьких програм та ідеологій, взаємодії, яка б долала обмеження стратегем конфлікту, досягаючи синтезу. Водночас ця теза, сформульована в площині узагальненого дискурсу, майже не заторкає рефлексії про розвиток та модернізацію, які переважно залишаються ідеологічно навантаженими та теоретично одновимірними. На тлі збереження гегемонії практикою інтелектуального “знищення” парадигмального “іншого” загострюється потреба у збалансованішому, багатовимірнішому та синтетичному підході, який можливо вибудувати, здійснивши реконструкцію найвпливовіших концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі.

Найвизначніший внесок до історико-соціологічного аналізу соціологічних концепцій розвитку та модернізації і теоретико-методологічних засад дискурсу модерну належить таким науковцям, як Дж.Александер, Г.Алмонд, Р.Бендікс, І.Вейнберг, Ю.Габермас, Е.Гобсбаум, Ш.Ейзенштадт, А.М.Єрмоленко, В.А.Зарін, В.Л.Іноземцев, Б.Кагарліцкій, Н.В.Костенко, О.Д.Куценко, Х.Ларейн, Н.Моузеліс, Ю.В.Павленко, Ю.М.Пахомов, М.І.Пірен, О.І.Погорілий, П.Престон, А.О.Ручка, С.Субрахман'ям, В.І.Судаков, В.В.Танчер, А.Турен, В.Г.Фєдотова, А.Г.Франк, Б.Хетне, В.Шлюхтер, Р.Шпорлюк. Ці автори визначили епістемологічні підходи до вивчення соціологічного теоретизування про модерн, модернізацію та розвиток, проаналізували окремі дослідницькі програми, їхній соціокультурний та ідеологічний контекст, а також процес динаміки реальних модерних суспільств. Водночас жоден із цих науковців не переслідував мету дослідити еволюцію дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію з моменту його виникнення у повоєнний період і до сьогодні.

Проблему дисертаційного дослідження конституює суперечність між нескінченними мантрами соціологів про необхідність теоретичного синтезу, з одного боку, і домінуванням конфліктного теоретизування, яке піддається відчутному впливу ідеологій - з іншого. Навіть у випадках визнання права теоретичного “іншого” на існування та необхідності діалогу з ним у преамбулах соціологічних трактатів із проблем розвитку та модернізації суспільства взаємодія поміж дослідницькими програмами незрідка вироджується в конфронтацію. Поза всяким сумнівом, важливою є корекція поглядів на модерн загалом та на його західну варіацію зокрема як на соціологічний еквівалент благого суспільства політичної теорії та філософії.

Розв'язання зазначеної проблеми можливе за умов експлікації логіки та визначення етапів еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічних дослідницьких програмах.

Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов'язана. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій викладено авторський підхід до концептуалізації розвою соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію.

Метою дисертаційного дослідження є визначення структури еволюції концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах соціології під кутом зору їхньої взаємодії поміж собою та з ідеологіями, охоплюючи період з 1950-х рр. до сьогодення. Відповідно до поставленої мети дослідження вирішувалися такі завдання:

обгрунтувати евристичність та продуктивність застосування методології ідеальних типів та методології дослідницьких програм до студіювання еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі;

обгрунтувати необхідність обмеження сфери застосування поняття “модернізація”, запровадивши концепцію “формування модерну”;

спростувати погляд на модерн як на еквівалент благого суспільства, позбавленого конфліктів;

продемонструвати, що модерн не є жорстко фіксованим набором властивостей;

піддати ревізії інтерпретацію соціології Т.Парсонса як інтелектуального чинника євроцентричного оптимізму соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію;

експлікувати соціокультурні, ідеологічні та інтелектуальні передумови постання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію у формі першої фази дослідницької програми модернізації;

обгрунтувати поділ дослідницької програми модернізації на два типи (стадії) та ідентифікувати чинники трансформації першої, оптимістичної, фази дослідницької програми модернізації у другу, песимістичну;

розкрити концептуальний зміст, ідеологічну складову та довести актуальність дослідницької програми залежності та розвитку недорозвитку на прикладі праць А.Г.Франка;

визначити теоретико-методологічні засади світ-системного аналізу та оцінити їхню обгрунтованість;

зіставити світ-системну інтерпретацію виникнення модерної світ-системи / капіталістичної світ-економіки з Веберовою порівняльно-історичною соціологією капіталізмів. Піддати переоцінці Веберову типологію капіталізмів - політичного та раціонального - із залученням концептуального апарату світ-системного аналізу;

уточнити поняття ленінських режимів, вдаючись до вибіркового використання понять дослідницьких програм модернізації, залежності та розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу;

простежити зміни інституційного профілю ленінських режимів та увиразнити стадії цього процесу;

визначити інтелектуальні джерела і умови формування дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, та розвинути її концептуальний апарат.

Об'єктом дослідження є концепції розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі.

Предметом дослідження постають умови еволюції концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах західного соціологічного дискурсу, починаючи з 1950-х рр. і закінчуючи сьогоденням, у їхньому соціокультурному, політико-економічному та ідеологічному контексті.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є загальнонаукові методи: аналіз та синтез, індукція, дедукція, методи теоретичного моделювання, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми, метод порівняльного аналізу, герменевтичний метод для тлумачення інтенцій соціологів-теоретиків та проблемно-хронологічний виклад матеріалу з історії концепцій розвитку і модернізації суспільства.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-соціологічній літературі розроблено та представлено цілісний підхід до комплексного дослідження еволюції концепцій розвитку та модернізації суспільства як взаємодії дослідницьких програм у їхньому соціокультурному, політичному та ідеологічному контексті. У перебігу дослідження було обгрунтовано теоретичні та методологічні положення, які не формулювалися раніше:

вперше обгрунтовано, що методологія дослідницьких програм є релевантною для історико-соціологічного аналізу загалом та історії концепцій розвитку та модернізації зокрема;

вперше доведено, що є неадекватним застосування концепції модернізації для пояснення соціальних змін від самого початку зародження елементів - переважно ідеаційних - модерного суспільства в XVI столітті. Натомість запропоновано поняття “формування модерну” для означення процесу постання модерного суспільства;

отримала подальший розвиток теза про конфліктну природу феномена модерну;

удосконалено концептуалізацію модерну шляхом спростування погляду на цей феномен як на механістичну сукупність раз і назавжди визначених властивостей;

критично переглянуто традиційну та впливову інтерпретацію соціологічної теорії Т.Парсонса (в її іпостасі предтечі дослідницької програми модернізації) як соціально-наукового варіанту апології американського уособлення ліберально-капіталістичного status quo;

вперше досягнута цілісна ідентифікація інтелектуальних, ідеологічних та інституційних джерел дослідницької програми модернізації, зокрема запропоновано розглядати дослідницьку програму модернізації в контексті американської традиції місіонізму;

вперше розроблено та обгрунтовано типологію стадій розвитку дослідницької програми модернізації, яка поділяється на першу (оптимістичну) та другу (скептично-песимістичну) фази;

актуалізовано дослідницьку програму залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка та унаочнена її дотичність до ситуації постленінських суспільств, здійснено переформулювання концепції залежності на основі інкорпорації до неї вимірів культури;

доведено на основі зіставлення дослідницьких програм модернізації та світ-системного аналізу, що першій течії притаманний елітизм, натомість другій - міфологізація ролі народних мас в історії. Як вислід, світ-системний аналіз не здатен пріоритезувати завдання розбудови синтетичної багатовимірної теорії;

вперше переформульовано Веберові поняття раціонального та політичного капіталізмів та вперше доконано синтез ідей дослідницької програми світ-системного аналізу та Веберового спадку. Продемонстровано, що поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб неможливе без культурної легітимації та санкціонування методичної діяльності з економічного нагромадження;

розвинено на новому звої із використанням категоріальної матриці світ-системного аналізу поняття “ленінський режим”, яке заступило нечіткі концепції “комунізму” та “соціалізму”;

застосовано переформульовану концепцію ленінських режимів для визначення стадій соціально-політичних змін в СРСР та країнах, що перебували в орбіті його впливу;

розроблено поняття авторитарної та демократичної держав, що сприяють розвитку, взявши за основу оцінку доробку дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, та аналізу піднесення Східної Азії.

Практична значущість дослідження випливає із Веберового положення про взаємодію ідей та інтересів, згідно з яким не ідеї, а матеріальні та ідеальні інтереси безпосередньо керують поведінкою особи, однак дуже часто картини світу, витворені ідеями у спосіб, подібний до стрілочника, визначають шлях, яким динаміка інтересів просувала далі дію. В епохи радикальної реструктуризації суспільства й трансформації його ціннісної сфери, тобто у ситуаціях соціального дисбалансу, зміни можуть ініціюватися та просуватися групами, які позбавлені матеріальних ресурсів, однак володіють ресурсами ідеаційними, а отже залучені до процесу вироблення ідей. Ідеї загалом та наукові ідеї зокрема (формою існування останніх є дослідницькі програми) не зводяться до ментальних станів, що віддзеркалюють інтереси та “обслуговують” соціальну дію, зорієнтовану на оптимізацію ресурсів. Соціологічні концепції та - ширше - дослідницькі програми керуються власною динамікою, яка має вибіркову спорідненість із інституційною динамікою академічної спільноти та назагал суспільства.

Результати дослідження можуть використовуватися в процесі підготовки соціологічних праць із теоретичних та прикладних питань розвитку та модернізації українського суспільства. Матеріали дисертації можуть застосовуватися в розробці курсів з історії соціології, соціологічної теорії, політичної соціології, соціології розвитку та модернізації, історичної соціології для вищих навчальних закладів. Робота так само має практичне значення для працівників органів державної влади, до чиєї компетенції входить співпраця з міжнародними інституціями та зарубіжними урядовими й неурядовими організаціями, які займаються питаннями розвитку.

Апробація результатів. Результати дослідження використовувалися у практиці викладання таких курсів у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”: “Історія соціології-2”, “Вступ до сучасних соціологічних теорій”, “Політична соціологія”, “Політична соціологія суспільної трансформації: сучасна Україна в порівняльно-історичній перспективі”, доповідалися та обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри соціології Національного університету “Києво-Могилянська академія” та кафедри галузевої соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а також на таких 16 конференціях: на міжнародній конференції “Professionalization of Public Servants in Central and Eastern Europe” (Таллін, Естонія, 23 квітня 1997 р.), на міжнародній конференції “NATO Extension” (Берклі, США, 9 березня 1998 р.), на конференції “Інтеграція України в світове співтовариство” (Київ, 20 грудня 1998 р.), на міжнародній конференції “Institute for Human Sciences Junior Visiting Fellows Conference” (Відень, Австрія, 8 вересня 1999 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 25 січня 2000 р.), на міжнародній конференції “Post-electoral Ukraine” (Львів, 11 травня 2000 р.), на конференції “Соціальні проблеми та суспільні трансформації у сучасній Україні” (Київ, 10 червня 2000 р.), на міжнародній конференції “Socialism, Barbarism, or...?” (Бірмінгем, Велика Британія, 3 серпня 2000 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 23 січня 2001 р.), на міжнародній конференції “Kennan Institute Seminar, Woodrow Wilson Center” (Вашінгтон, США, 15 жовтня 2002 р.), на міжнародній конференції “Harvard Ukrainian Research Institute Seminar” (Кембрідж, США, 23 жовтня 2002 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 29 січня 2003 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 27 січня 2004 р.), на міжнародній конференції “Conversations With Russia: European Identity” (Брюссель, Бельгія, 29-31 січня 2004 р.), на VII щорічній фулбрайтівській конференції “Визначення і зміст українознавства та україністики. Українські студії як зразок регіональних наук” (Київ, 23 жовтня 2004 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 25 січня 2005 р.).

Публікації на тему дисертації знайшли відбиток в індивідуальній монографії загальним обсягом 31 авторського аркуша, у брошурі обсягом 2,5 авторського аркуша, в 21 статті в наукових фахових виданнях загальним обсягом 20 авторських аркушів та в 2 надрукованих матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Структура дослідження відповідає меті дослідження і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Робота складається зі вступу, 6 розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 426 сторінок. Список використаних джерел містить 737 найменувань, у тому числі 594 іноземні, та займає 66 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” визначається актуальність дисертаційного дослідження, формулюється проблема дослідження та представлено стан її розробки, сформульовано мету і завдання, визначено об'єкт і предмет, наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення дисертації, подається інформація про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Концепції розвитку та модернізації суспільства в соціології: теоретико-методологічні засади дослідження” досліджується історіографія проблем розвитку та модернізації в соціологічній літературі, окреслюється центральний статус соціологічного дискурсу про модерн у теоретизуванні західної академічної спільноти. Відзначається, що концепції модернізації та розвитку завжди були “яблуком розбрату” для академічних спільнот як Заходу, так і Решти. За переконливий приклад щільного зв'язку поміж “зброєю критики” та “критики зброєю” у царині дискурсу про модерн може правити симпозіум із промовистою назвою “Долаючи модерн” (кіндаі но чококу), зорганізований японськими інтелектуалами у 1942 р., тобто в розпал війни на Тихому океані. Один з-поміж речників цього руху Судзукі Сігетака висунув ідею подолання модерну шляхом скасування таких його вимірів, як демократія в політиці, капіталізм в економіці та лібералізм у мисленні. Вислідом такої постави мала стати відмова від диференціації, що є невідокремним супутником модерну, та відновлення міфічної цілісності японської традиції.

Серед східноєвропейських неофітів концепції модернізації поширене спрощене, сповнене ейфорії потрактування змісту цього процесу, потрактування, яке нехтує суттєвим незадоволенням, спричиненим тягарем модернізації. Заперечення реалій модерну інтерпретується суто як вияв глибокого традиціоналізму, натомість модернізація - зокрема навздогінна модернізація - визначається як ключове завдання політичного порядку денного для країн колишнього соціалістичного табору. Водночас популярність концепцій розвитку та модернізації суспільства у дискурсах мас-медіа та політиків штучно перетворює їх на елементи знайомої парадигми, яка в реальності незрідка є ілюзією. Така ситуація вмотивовує некритичне використання понять розвитку та модернізації, використання, якому бракує розуміння їхньої історії, змісту та ідеологічного контексту, певним робом перешкоджаючи коректному визначенню соціальних проблем.

У ракурсі методології дисертаційне дослідження має своїм опертям концепції науки М.Полані та І.Лакатоса. У своєму трактаті “Особове знання” Полані дійшов висновку, що всупереч потвердженням логічних позитивістів та фальсифікаціоністів, емпіричні дані не мали вирішального значення для прогресу науки. Наука не зводиться до простої логіки або алгоритму, спрямованого на зв'язування теорії з емпіричними даними, позаяк ці дані можуть бути або помилковими, або хибно інтерпретуватися. Компонентами наукового пошуку є як безособове, так і особове знання. Останній тип знання передбачає неартикульовані навички й традиції, які передаються у процесі учнівства в системі координат спільноти науковців, яка саморегулюється та протистоїть політичному контролю. І.Лакатос довершив схему Полані концепцією динаміки наукових дослідницьких програм. За Лакатосом, нарощування наукового знання відбувається не шляхом заперечення гіпотез, а шляхом заперечення заперечень, спрямованих проти “жорсткого” теоретичного ядра. Завданням науковця є не нехтування або зменшення кількості аномалій; вчені мають використовувати аномалії заради збільшення пояснювального потенціалу теорії. Аномалії є двигуном розвою науки, позаяк кожна дослідницька програма керується принципами розвитку, які Лакатос іменує евристикою. Негативна евристика забороняє модифікувати жорстке ядро програми, зосереджуючись на вдосконаленні “захисного поясу”. Евристика позитивна пропонує допоміжні теорії, узгоджені з положеннями ядра, перетворюючи заперечення теорії на її зміцнення, конструюючи нові концепції та абсорбуючи в такий спосіб найважливіші аномалії. Дослідницька програма розвивається за допомогою процесу конструювання захисного поясу теорій, які мають справу з фактами, що заперечують ядро. Інакше кажучи, позитивна евристика модифікує пояс допоміжних концепцій, які піддаються спростуванню, аби відстояти беззаперечний статус ядра. За такого підходу правомірно вирізнити прогресивні та дегенеративні дослідницькі програми: у межах перших нові шари теорій розширюють емпіричний зміст програми та висувають успішні прогнози, натомість другий тип програм взаємодіє з аномаліями хаотично, розв'язуючи проблему аномалій шляхом зменшення ступеня загальності теорії та втрачаючи здатність до прогнозування.

Методологія дослідницьких програм, захищаючи нормальність процесів міжпарадигматичної конкуренції, необхідність фальсифікації допоміжних концепцій та вдосконалення й ревізії периферії дослідницької програми, так само передбачає діяльність, спрямовану на модифікацію ядра, тобто його реконструкцію. Така постава легітимує пошук шляхів до синтезу, позаяк оновлення теоретико-методологічного знаряддя за одночасного збереження його ідентичності вимагає залучення поглядів конкурентів / опонентів.

Той факт, що модерне суспільство вперше постає на Заході, не означає, що ми можемо пов'язувати його суто із цим географічним регіоном; пильніший погляд на історію інших частин світу засвідчує зародження таких вимірів модерну, як, приміром, публічна сфера у країнах Азії. Водночас безпідставно вважати, що соціальні діячі ХVI століття чи навіть доби Просвітництва були носіями інструментальної раціональності та прагнули зреалізувати проект модерну в усіх його відомих нам вимірах. Тому у дисертації запроваджується поняття формування модерну, яке описує контингентний процес, що набуває рис універсальної еволюції лише з досягненням цим типом соціуму певної зрілості. Всупереч стихійному, надзвичайно контингентному процесу формування модерну, модернізація суспільства є цілеспрямованою радикальною трансформацією суспільства, що розпочинається на мікрорівні - наприклад, змінюючи зразки соціальної дії та її орієнтацій, формуючи нову ідентичність. Утім, ці зміни мають важливі наслідки для макрорівня та трансформації інституційної структури суспільства. Відтак, елементами модернізації суспільства є конструювання публічної сфери, національної спільноти та демократичних інституцій і цінностей, що заохочують участь у політиці та повагу до прав людини. Розвиток суспільства концептуалізується в дисертаційній роботі як взаємодія економічного зростання, консолідації інституцій держави в поєднанні з рівністю можливостей і загальним добробутом та може розумітися і як основа емансипаторських проектів, і як засіб контролю: соціального - всередині кордонів індивідуальних суспільств та політичного - у площині міждержавної системи. Ініціатором розвитку є держава, яка зосереджується на змінах на макрорівні: на економічному зростанні, розбудові / перебудові держави, соціальній політиці. Але всі ці заходи не можуть не позначатися на індивіді, його цінностях та стратегії побудови соціальної дії. Відповідно, розвиток і модернізація суспільства взаємопереплітаються, оскільки нова ідентичність члена національної (уявної) спільноти (мікрорівень) може виникати як вислід упровадження державою відповідної освітньої політики (макрорівень).

Методологія дослідницьких програм у поєднанні з Веберовим ідеальним типізуванням пропонують ефективне знаряддя витворення адекватнішої концептуальної моделі еволюції дослідницьких програм соціологічного дискурсу про модернізацію та розвиток. Кожна дослідницька програма окреслюється як ідеальний тип на основі теоретичних викладів тих її представників, які найповніше втілюють інтенції зазначеної інтелектуальної течії. Теоретизування про розвиток та модернізацію постійно взаємодіє з ідеологічними картинами світу. Відтак, повна деідеологізація соціологічного дискурсу є неможливою в принципі, водночас визначення місця ідеології дозволяє уникнути “розчинення” соціальної теорії в ідеології. Ідеологія - це феномен, що виконує низку обопільнопов'язаних функцій, найголовнішими з яких є інтеграція, легітимація та викривлення реальності, і кожна дослідницька програма акцентує окремий її вимір: для поміркованого теоретика модернізації К.Гірца первинною є функція інтеграції, відтворення та збереження спільнот, натомість ліворадикальний мислитель А.Г.Франк пристає на дефініцію ідеології як хибної свідомості.

Попри конфліктність, притаманну феномену модерну, модернізація та розвиток суспільства не вичерпали свій емансипаторський потенціал, а відтак, залишаються актуальним завданням для соціумів, що репрезентують усі три світи, позаяк жодне суспільство не є носієм чистого типу модерну і не виконує функцію дороговказа до конкретних вимірів соціального порядку для спільнот, що розвиваються. Навіть західні модерні суспільства доцільно розглядати як фрагменти або уламки уявного, ідеально-типового модерну: кожен такий уламок є носієм того чи того виміру модерності: приміром, США - індивідуалізму, тоді як країни соціал-демократичної традиції у Західній Європі - соціальної справедливості.

Другий розділ “Еволюція дослідницької програми модернізації: від інтелектуальної гегемонії до кризи” визначає інтелектуальний, соціально-політичний та ідеологічний контекст виникнення дослідницької програми модернізації в американському академічному середовищі повоєнного періоду. Впродовж 1930-1940-х рр. спостерігалася міграція ідей соціологічного теоретизування європейських класиків до США з подальшою їхньою інтерналізацією американськими соціологами. Побудова Т.Парсонсом теорії соціальної дії забезпечила націю без теорії, як висловився на адресу США Дж.Александер, вагомою та всеосяжною аналітичною системою координат. Геополітичний статус надпотуги, який США здобули після 1945 р., та спроба протистояти ленінізму не лише на військово-політичному і економічному фронтах, але й ідеологічно, спричинилися до того, що популярний іще у міжвоєнний період американський ізоляціонізм поступився місцем ідеології активного втручання у світові справи. Президент Г.Трумен, який сформулював ідею “справедливої угоди” (Fair Deal) у своїй інавгураційній промові 20 січня 1949 р. та закликав поширити Новий курс (New Deal) - тобто розбудову держави загального добробуту - на весь світ, сприяв інституціоналізації соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Рік по тому конгрес США прийняв Акт про міжнародний розвиток, який надав політиці допомоги слаборозвиненим країнам офіційного статусу. В цьому контексті школа модернізації виконувала не лише дослідницькі функції: її представники формулювали та реалізували урядову політику щодо третього світу.

Для багатьох науковців тієї доби модернізація була процесом, що уможливлював схвальне наставлення суспільства, культури та індивідів до примноження знання та його ролі в повсякденному житті. Вважалося, що саме західноєвропейські та англомовні народи розвинули політичні, економічні та соціальні інституції, які є носіями модерного способу життя, а тому мають універсальну обгрунтованість. Теорія модернізації стала вельми придатним знаряддям до заохочення змін, які б наблизили країни, що розвивалися, до західних моделей за рівночасного віддалення від радянського зразка. Імпорт західного способу життя націями третього світу мав супутно засвідчувати його цінність в очах громадян першого світу, долаючи у такий спосіб сумніви, страхи та невизначеність епохи холодної війни, яка заступила добу “гарячої” світової війни. За умов холодної війни практична спрямованість студій школи модернізації стрімко підвищувала шанси її представників отримати фінансування з урядових та неурядових джерел, відтак посилюючи гегемонію цього напряму в західній спільноті суспільствознавців.

У дисертації аргументовано, що дослідницьку програму модернізації із самого початку її існування репрезентували два типи вчених, яким була притаманна оптимістична та песимістична постава щодо перспектив розвитку третього світу. Першій групі науковців був властивий погляд на модернізацію як на процес невпинного прогресу, в якому гармонійно поєднуються сили науки, технології та демократії (спонукою прогресу були активістські цінності та технократично налаштовані еліти), натомість для другої у модернізації крилися загрози порушення рівноваги, зламу соціального порядку та політичного занепаду. Слушно розглядати ці дві течії не лише як окремішні логічні типи теоретизування, але й як історичні стадії розвитку мислення про суспільний розвиток та модернізацію, позаяк саме “оптимісти” задавали тон дебатам про третій світ у 1950-1960-х рр. Хронологічні рамки першої фази дослідницької програми модернізації окреслюються роботами М.Леві (показовим був його трактат “Родинна революція у сучасному Китаї”, виданий у 1949 р.), та працями С.Гантінгтона “Політичний розвиток та політичний занепад” (1964 р.) і “Політичний порядок у суспільствах, що змінюються” (1968 р.), які провістили про другу стадію теоретизування у рамках цієї школи.

Доведено, що розвідки Гантінгтона стали адекватним відгуком на інтелектуальну та соціально-політичну ситуацію 1960-х рр., ситуацію, яка була аномалією для першої стадії дослідницької програми модернізації. Американський науковець викрив обмеженість стилю мислення своїх попередників та колег, чий концептуальний апарат уможливлював фіксацію лише позитивних змін (політичного розвитку, індустріалізації, урбанізації, покращання стандартів освіти населення) та заклав підмурівки конфліктнішого підходу до модернізації, наголосивши на автономії процесів соціально-економічної та політичної модернізації. Модерн породжує стабільність, натомість модернізація - нестабільність. Гантінгтон поставив пріоритетом - з-поміж усіх цілей розвитку - конструювання інституціоналізованого політичного порядку, який він зводив до підтримки стабільності. Він зрікається тлумачення демократії як еволюційної універсалії, de facto заохочуючи лідерів третього світу використовувати авторитарні - навіть включно з інституціями радянського гатунку - методи накопичення політичної влади. У висновках до розділу підсумовується, що перша фаза теоретизування про модернізацію домоглася фіксації уваги соціологічної спільноти на новому сегменті соціальної реальності - третьому світі - а також спробувала дослідити динаміку “нових держав, старих суспільств” та перспективи їхнього наближення до стандартів Заходу. Впродовж 1950-1960-х рр. наукова продукція першої фази школи модернізації вповні відповідала Лакатосовим вимогам до прогресивної дослідницької програми. Накопичення аномалій і контртеорій актуалізувало потребу в суттєвій ревізії її припущень про чинники, природу та спрямованість соціальних змін Решти. Парадигма модернізації у формулюванні “оптимістичних Кондорсе” виконала головну, за К.Поппером, функцію наукової теорії: первісно вона забезпечила орієнтири дослідникам, детермінувавши спосіб відбору ними емпіричних даних; із плином часу її було сфальсифіковано представниками другої фази дослідницької програми модернізації, що власне і засвідчує науковий статус цього напряму. Гантінгтон та плеяда дослідників, які поділяли його скептичний прагматизм Гоббсового гатунку, на певний час витіснили, як нереалістичну, Локкову ліберальну візію щодо перспектив модернізації, притаманну першій фазі дослідницької програми модернізації.

У третьому розділі дисертації “Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка: ідеологія versus академічний дискурс” експлікуються теоретико-методологічні засади дослідницької програми А.Г.Франка та досліджується взаємодія ідеології та академічного дискурсу у теоретизуванні цього вченого, який, починаючи з 1960-х рр., розробляє глобальну концептуальну схему для аналізу взаємодії усіх трьох світів у рамках єдиної світової системи.

Як Франк, так і представники дослідницької програми модернізації керувалися імперативами повного заперечення ідей опонента. Це було вислідом перетворення академічного соціологічного дискурсу на ідеологію: ліберальну у випадку першої фази дослідницької програми модернізації та ліворадикальну (із соціалістичним забарвленням) у випадку Франка. Діалог поміж прихильниками парадигми модернізації та їхніми опонентами з ліворадикального табору (зокрема школою залежності та розвитку недорозвитку) за своєю структурою є тотожним із взаємодією ранньохристиянських мислителів і філософів пізньої античності. Попри обізнаність зі змістом вчення опонентів, жодна із сторін не вважала за доцільне запозичувати та використовувати знахідки й осягнення “конкурента”. Висновок християнського мислителя Гермія про відсутність будь-якої інтелектуальної цінності пошуку істини за умови, що цей пошук відбувається під егідою нехристиянських поглядів, править за анотацію критичних висловлювань сучасних теоретиків залежності та модернізації на адресу одне одного. Відтак, для Франка ідеї теоретиків модернізації беззаперечно конституювали дегенеративну дослідницьку програму; “модернізатори” дійшли аналогічного висновку щодо побудувань самого Франка.

Спираючись на факти з історії Латинської Америки, Франк наполягав на тому, що цей регіон потерпав від колоніального недорозвитку, який має своїм вислідом узалежненість - економічну, політичну та культурну - його суспільств від зовнішньої метрополії. Відносини на кшталт “метрополія-сателіти” є всепроникні та структурують економічне, політичне й соціальне життя латиноамериканських колоній та країн. Вислідом такого включення до світового капіталістичного розвитку стає недорозвиток.

Досліджуючи динаміку світової економічної кризи у 1970-х рр., Франк піддав критиці сподівання, що покладалися на імпортзамінну та експорторієнтовану стратегії розвитку, як на механізми ефективного розвитку суспільств третього світу. На тлі бурхливого прогресу економіки пришвидшилися процеси зміщення центрів прийняття економічних рішень із країн, що розвивалися, до осередків міжнародного капіталу. Постійне збільшення потреби в імпортних технологіях та капіталі поглиблювало кризу заборгованості, відтак, економічне зростання, зорієнтоване на потреби заможних, лише посилювало соціальну поляризацію. Франк наголошував, що соціалістичні країни, як інтегральна частина світової капіталістичної системи, так само зазнали кризи. Симптоматично, що цю реальність змушені були визнати як лідер СРСР Л.І.Брежнєв, так і провідник Болгарії Т.Живков. За Франком, соціалістичні економіки посідали проміжне місце у міжнародному поділі праці, виступаючи стосовно третього світу в ролі, еквівалентній функції Заходу щодо другого світу. Криза капіталізму підвищила вартість імпорту для соціалістичних країн та обмежила можливості їхнього експорту. Економічні негаразди соціалізму супроводжувалися політичною та ідеологічною кризами. Франк також передбачив, що націоналістичні, регіональні та релігійні емоції, які стали потужними мотиваторами опозиції ленінським режимам, у перспективі спровокують військові конфлікти як всередині соціалістичних країн, так і поміж ними.

У дисертації концепція залежності Франка переформульовується у термінах, які вможливлюють інкорпорацію та адекватну оцінку ролі культурних чинників у соціальному (а не лише економічному) виробництві залежності. Ситуація залежності суспільства визначається мною як здатність зовнішніх сил (індивідуальних національних держав, їхніх угруповань та глобальних корпоративних діячів) контролювати та визначати напрям його інституціоналізованих економічних та політичних дій; рівночасно зовнішні сили мають статус “референтної групи” або “значущого іншого” стосовно місцевих правлячих верств, а іноді й для суспільства загалом. Така дефініція категорії залежності робить її адекватним аналітичним інструментарієм як для осягнення динаміки третього світу, так і для інтерпретації трансформацій постленінських суспільств.

У четвертому розділі дисертації “Дослідницька програма світ-системного аналізу: І.Валерстайн та його школа” увиразнюються інтелектуальні витоки та методологічна візія світ-системного аналізу. Продемонстровано, що методологічні засади світ-системного аналізу поривають із традиційним вододілом поміж ідеографічним характером історії і номотетичною природою суспільних наук. Валерстайнова методологічна візія заохочує дослідників висувати есенціалістське пояснення соціального світу та визначати панівну логіку соціального розвитку, ігноруючи неадекватність емпіричної бази та “спротив” з боку реальності спробам осягнути її у системних категоріях.

У роботі критично оцінюється Валерстайнів підхід до капіталізму (проблема його походження в масштабі світ-економіки є центральною для світ-системного аналізу), який засадничо відрізняється від класичних поглядів А.Сміта, К.Маркса та М.Вебера. Світ-системна дефініція капіталізму розглядає цей феномен як виробництво задля продажу на ринку, метою якого є максимальне примноження прибутку. За такої системи виробництво постійно розширюється доти, доки воно є прибутковим, а індивіди постійно винаходять нові засоби виробництва речей, аби збільшити рівень прибутку. Валерстайн наголошує, що капіталізм конституюється способом виробництва, налаштованим на прибуток, тобто існування капіталізму не залежить від того, чи є цей спосіб виробництва індустріальним: Європейська світ-економіка формується саме на основі капіталістичного сільського господарства. Капіталістична світ-економіка з самого початку поділяється на ядро, напівпериферію та периферію. Використання рабської праці або узалежненого селянства не суперечить принципам капіталізму за умови, що економічна система орієнтується на світовий ринок (у цьому і є відмінність між капіталізмом і феодалізмом - у випадку останнього така орієнтація не існувала). Капіталізм є системою, що конфліктує із вільним ринком; відтак, за умов капіталізму політичні утворення - держави - постійно беруть економічні втрати на себе, натомість економічні здобутки розподіляються з-поміж приватних діячів. Така концептуалізація капіталізму сумісна з Веберовим ідеальним типом політичного капіталізму, і попри Валерстайнове переконання, що капіталізм є універсальним феноменом, якому притаманна не множинність, а єдність, його послідовники (зокрема Дж.Аррігі) досліджують регіональні / цивілізаційні варіанти історичного капіталізму.

У дисертації вперше доведено, що Веберова дефініція капіталізму як самодостатнього космосу суголосна з Валерстайновим баченням модерної світ-системи, домінантною ознакою якої є невпинне, вільне від будь-яких обмежень накопичення капіталу. Але зі схожих засновків ці вчені роблять позірно протилежні висновки. Для Вебера таке визначення капіталізму було лише спонукою до подальшого дослідження - симптоматично, що пасаж про капіталістичний космос з'явився на останніх сторінках “Протестантської етики”, символізуючи довершеність студій однієї епохи в історії капіталізму та обгрунтування необхідності вивчення його подальших трансформацій. Натомість для Валерстайна положення про невпинну акумуляцію капіталу є альфою і омегою його дискурсу.

У розділі експліковано аргументацію світ-системного аналізу, який заперечує можливість розвитку індивідуальних суспільств у межах модерної світ-системи та відкидає притаманне багатьом теоретикам модернізації ототожнення розвитку та індустріалізації. Розбудова промислової потуги мало що змінює у балансі сил - тобто розподілі багатства, добробуту та влади - між ядром і периферією / напівпериферією. Дистинкція між ядром та периферією не закорінена в якомусь конкретному наборі видів економічної діяльності; джерелом такої поляризації є перманентна боротьба за привласнення переваг поділу праці. Для обгрунтування своєї позиції світ-системні теоретики застосовують концепції олігархічного та демократичного багатства. Демократичне багатство - це такий тип розпорядження ресурсами, який, у принципі, є доступним будь-кому (індивіду або країні) та є прямо пропорційним інтенсивності й ефективності їхніх зусиль. Натомість олігархічне багатство не є дотичним до інтенсивності та ефективності зусиль свого власника - воно недоступне для усіх, незалежно від інтенсивності намагань індивіда / держави отримати цей тип багатства. Така ситуація є вислідом, по-перше, неможливості для всіх разом заволодіти ресурсами, які втілюють працю більш як однієї людини; по-друге, численні види ресурсів абсолютно та відносно обмежені - отже, використання цих ресурсів одними передбачає виключення інших. Олігархічне багатство обмежується зоною ядра, демократичне - напівпериферією, а злидні - периферією.