Людина як суб’єкт соціального розвитку

Размещено на http://allbest.ru

Державний вищий навчальний заклад

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет

імені Григорія Сковороди»

РЕФЕРАТ

на тему:

Людина як суб'єкт соціального розвитку

Виконавець

Савчин Олександр Михайлович

Переяслав-Хмельницький - 2014

План

Вступ

Людина як проблема соціальної філософії

Основні фактори формування і розвитку особистості

Особистість як об'єкт та суб'єкт соціальних відносин

Ціннісні орієнтації як елементи внутрішньої структури особистості

Соціальні потреби та соціальна поведінка людини

Соціальний розвиток як процесс життєдіяльності людства

Людина як суб'єкт соціального розвитку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема людини -- центральна в соціальній філософії. У всій своїй історії вона постійно прагне пізнати людину не лише як частину матеріального світу, тілесну істоту, а головним чином як творця історії, суб'єкта діяльності, істоту, котра мислить і відчуває, володіє складним та неповторним внутрішнім світом. Без вивчення сутності й змісту людини, форм їх вияву, напрямів та перспектив розвитку, неможливе наукове розуміння суспільства як соціально-практичного способу буття людей. Існування і поступальний рух суспільства від одного етапу до іншого невіддільні від постійного удосконалення людини. Якщо людина є продуктом обставин і виховання, то створюються ці обставини та здійснюється виховання самою людиною. Суспільство і людина діалектично єдині від початку й до кінця. Антропогенез - еволюційний, філогенетичний процес виникнення й розвитку людини як біосоціальної істоти, органічно пов'язаний із трансформацією її початкової, інстинктоподібної, трудової діяльності, формуванням свідомості, членороздільної мови та поступовим переростанням первісних спільнот стадного зразка у форми людської колективності. Соціогенез - походження, розвиток вищих психічних функцій особистості, міжособистісних відносин, обумовлені особливості соціалізації в різних культурах і суспільно - економічних формаціях. Антропогенез і соціогенез є двома частинами антросоціогенезу -- єдиного процесу одночасного становлення і людини, і суспільства, який тривав приблизно 3,5 млн років і завершився формуванням разом із суспільством унікального біологічного виду Homo sapiens -- людини розумної[1].

Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується багатьма чинниками: особливостями розвитку суспільства, способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями й життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями самої особистості. Щодо особистості, то йдеться, насамперед, про «Я - концепцію», під якою розуміють систему, сукупність уявлень, суджень, переконань індивіда про самого себе. На основі цих уявлень людина будує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки, дає відповіді на запитання про те, хто вона є. «Я - концепція» -- це водночас передумова й наслідок соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв'язку «Я - концепції» та соціального життя полягає не стільки в розширенні можливостей «Я», скільки в досягненні гармонії з навколишнім оточенням, в його підтримці. Отже, йдеться не про підгонку індивідуальних властивостей під соціальний стандарт, а про свідому оцінку людиною своїх дій і вчинків, прийняття (або неприйняття), зміну, корекцію тих стереотипів, цінностей і норм, які проповідує суспільство.

Людина як проблема соціальної філософії

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії. Людина є предметом вивчення багатьох галузей знання: соціології, психології, фізіології, педагогіки, медицини, кібернетики, інформатики та ін. Проте тільки соціальна філософія розробила цілісну теорію людини, досліджувала не лише антропосоціогенез, а й типи людини та суспільства в їх історії, довела, що самоціллю історичного процесу е всебічно і гармонійно розвинута людина [2].

Інтерес філософії до людини постійний і існує з виникнення самої філософії. Це природно, адже філософії, аби зрозуміти світ, зміст та способи мислення про нього, треба, перш за все, знати, що є сама людина, яке її місце у світі. Саме тому всяка філософія включає в себе вчення про людину, або антропологію. Антропологія (грецьке "антропосе" - людина, "логос" - слово, наука) - один з найважливіших розділів філософії і філософствування, який цілеспрямовано аналізує проблему людини та її сутность. Незважаючи на все розмаїття філософських шкіл і напрямів, розходження їх світоглядних установок й орієнтацій, питання про те, що є людина і яке її призначення в світі - одна з істотних у кожній з них. Не випадково Іммануїл Кант вважав питання про людину, питанням, які синтезують всю філософську проблематику.

Включає в себе вчення про людину і соціальна філософія. Адже зрозуміти та пояснити суспільні процеси, абстрагуючись від їхніх реальних носіїв - конкретних особистостей - неможливо. Однак соціальна філософія вирішує проблеми людини, природно, в рамках свого предмета. Вона також цілеспрямовано досліджує проблему людини та її суті, але у контексті буття суспільства. Іншими словами, буття людини розглядається в взаємозвязки, у єдності з суспільним життям. У цьому, у розгляді різнобічних звязків людини та суспільства - основне завдання соціально-філософської антропології.

Основні фактори розвитку особистості

Особистість -- інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя в результаті складної взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії з соціальним середовищем[3].

За теоріями С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева і О. Г. Асмолова, особистість формується в діяльності та народжується з діяльності. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з іншого - як продукт діяльності. «Спільна доцільна предметна діяльність людей» являє собою вихідну, «породжувальну» основу розвитку особистості. «Власний психічний розвиток особистості опосередковано її діяльністю», - підкреслював С. Л. Рубінштейн. Через організацію зовнішньої діяльності особистості можна і необхідно організовувати її внутрішню діяльність, тобто психічні процеси, які саморозвиваються. Цей механізм має назву «інтеріоризація» - «процес формування внутрішньої структури та механізмів людської психіки на основі засвоєння і трансформації структур специфіки людської діяльності; формування індивідуальної свідомості як соціального явища». Інтеріоризація забезпечує засвоєння особистістю зовнішньої діяльності, у процесі якої формується, на думку О. М. Леонтьева, внутрішня діяльність, тобто відбувається самоактивність і саморозвиток особистості. Саме на цей саморозвиток необхідно спрямовувати виховну роботу.

Тому прийнято говорити про роль провідної діяльності в розвитку особистості. О. М. Леонтьев ввів поняття «провідний вид діяльності», який визначає характер функціонування та розвитку психіки дитини, а згодом - формування особистості. Провідна діяльність домінує на певному етапі розвитку особистості й забирає більшу частину часу. На думку О. М. Леонтьева, під провідною діяльністю розуміється «така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії», діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що готують дитину до переходу на нові, вищі ступені розвитку[4].

Він виокремлює три основних ознаки провідної діяльності: по-перше, це така діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності; по-друге, в якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси; по-третє, від якої безпосередньо залежать основні психологічні зміни в особистості дитини, що спостерігаються на даний момент її розвитку.

Знання провідного виду діяльності дає можливість оптимально побудувати періодизацію психічного розвитку людини як психологічну основу цілісного процесу її виховання. Основні види діяльності: для дитини - гра та навчання, а для дорослої людини - навчання й праця; тобто на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності. В дошкільному віці провідним видом діяльності є гра; в молодшому шкільному віці - навчальна діяльність, ; в середньому і старшому шкільному віці, безперечно, домінує навчання (діяльність урізноманітнюється), але залишається гра і виникає праця, змінюється мотивація навчання (з'являється особистісний сенс навчання). Вимальовується певна послідовність провідних видів діяльності людини: ігрова, навчально - пізнавальна, трудова.

Однак це не виключає наявності провідних видів діяльності для кожного віку. Наприклад, Д. Б. Ельконін виокремлює такі провідні види діяльності дитини: безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими - у немовляти; маніпулятивна діяльність - в ранньому віці; рольова гра - у дошкільників; навчальна - у молодших школярів; інтимно-особисте спілкування - у підлітків; навчально-професійна діяльність - у старшокласників. Це визначення не є загальноприйнятим. Наприклад, Д. І. Фельдштейн вважає, що провідною діяльністю підліткового віку є розгорнута суспільно корисна діяльність у всіх її формах (трудова, суспільно-організаційна, художня, спортивна, навчальна).

Отже, будь-яка діяльність - конкретна (предметна) й активна (позитивно мотивована). Тому чим більше вмотивована ігрова, навчально-пізнавальна, професійна та громадська діяльність вихованця, чим більше емоційно-почуттєво забарвлена, тим ефективніше вона впливає на гармонійне формування його особистості [4].

Особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин

особистість соціальний поведінка ціннісний

Формування особистості є результатом включеності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомлення своєї приналежності до соціуму[3].

Кожна особистість є унікальною, неповторною та саме у цьому виявляється її самоцінність, її право на суспільне визнання, шанування гідності.

Поняття “особистість” дуже багатогранне, воно відтворює зв'язок з життєдіяльністю й соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціально значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Особистість як об'єкт соціальних відносин характеризується через:

- соціалізацію - процес входження в суспільство, включення особистості в соціальні зв'язки, в різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

- соціальну ідентифікацію -- усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінки відповідно до усталених у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентичності залежить від широти та значущості набору ролей, що їх реалізує людина в межах певної спільності, від ступеня згуртованості й форм регламентації поведінки в суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характеризується:

- самоусвідомленням особистості як соціально-психологічної характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є довколишні значущі для особистості люди;

- системою ціннісних орієнтацій, через яку вона сприймає та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

- потребами, мотиваціями, соціальними настановами й потреби відображають залежність людини від зовнішнього та соціального середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю людини (житло, їжа, продовження роду, одяг). Соціальні потреби є продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини;

- соціальною поведінкою.

Самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості.

Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов'язаних процесів - самопізнання, самоактуалізації та саморегуляції, - які мають діяти узгоджено. Провідною серед них є вольова сфера, що регулює поведінку та діяльність вихованця. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно з його настановами, мотивами поведінки, професійними завданнями. «Самовиховання потребує, - писав В. О. Сухомлинський, - дуже важливого, могутнього стимулу - почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу - доброго слова, ласкавого чи докірливого погляду. Не може йтися про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням - це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.

Юність, вважається періодом підвищеної самосвідомості. Особа з хронічним нахилом щодо самосвідомості може бути соромливою або інтровертною. Переживаючи самосвідомість, людина усвідомлює навіть найменші зі своїх власних вчинків. Таке усвідомлення може порушити здатність особи виконувати складні вчинки. Самосвідомість це продукт розвитку. Однак, зачаток свідомості з'являється вже у немовляти, коли він починає розрізняти відчуття, викликані зовнішніми предметами, та відчуття, викликані власним тілом. На формування самосвідомості впливають: оцінки оточуючих та статус у групі однолітків, співвідношення «Я - реальне» і «Я - ідеальне», оцінка результатів своєї діяльності. В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт рефлексії усвідомлення себе і як результат такої рефлексії -- знання себе. Самосвідомість є умовою того, що свідомість зберігає себе в часі -- утримує себе як одна і теж свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність самосвідомості є умовою всякої єдності у світі [10]. В суто філософському значенні свідомість є завжди -- вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова констатації світу, як сам спосіб буття й даності світу. Згідно з цим, самосвідомість розуміється як єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості.

Ціннісні орієнтації як елементи внутрішньої структури особистості

Спрямованість індивіда на моральні, соціальні, політичні, життєві, родинні й інші цінності формує ціннісні орієнтації.

Громадські й суспільні цінності - грунтуються на усвідомленні кожним індивідом своєї належності до суспільства, власного місця в громадському і політичному житті країни, на чесному виконанні професійних, громадських та сімейних обов`язків, дотриманні норм суспільного життя, дотримання законів держави, готовність до захисту своєї батьківщини.

Національні цінності - визначаються специфікою національної культури, життєвого устрою та духовною спільністю кожного народу й відображають світогляд людини, ставлення до життя, науки, виховання.

Родинні цінності - результат життєвого відбору духовних і моральних законів існування сім`ї, її світогляду та ставлення до навколишнього світу. Сюди також входить досвід попередніх поколінь, взаємопідтримка, взаємодопомога, що забезпечує життєздатність інституту сім'ї в житті нації, громади та зберігає її загальнолюдську цінність.

Цінності віри - основою цих цінностей може бути як духовне вчення релігійної конфесії, так і філософська концепція, якої дотрмується та чи інша родина або окрема особистітсть.

Особистісні цінності - характеризують людину, визначають її особистісні риси, світоглядні позиції, усвідомлення себе і свого місця в житті, прагнення до гармонії з навколишнім світом.

Ціннісні орієнтації - це елементи внутрішньої структури особистості. Сюди відносяться: спрямованість, мета індивіда, механізм індивідуальної взаємодії. Вони є найважливішими елементами внутрішньої структури особистості, які закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань. Ціннісні орієнтації відокремлюють значуще, суттєве для певної людини від незначущого, несуттєвого. Наявність життєвих цінностей у свідомості людини залежить як від вікового етапу, на якому знаходиться індивід, новоутворень цього періоду, так і рівня розвитку суспільства загалом[5].

У культурі та літературі цінності спочатку асоціювалися з такими поняттями як гідність, досконалість, гармонійність, закінченість якогось процесу. З одного боку, смислове навантаження поняття цінність відображає характеристику зовнішніх властивостей предметів й явищ, які є об'єктом ціннісного ставлення з боку людини. З іншого боку, поняття цінність включає психологічні характеристики особистості, які є суб'єктом ціннісних стосунків і реалізують духовно-етичні ідеали. І, нарешті, поняттям цінність можна характеризувати взаємини між людьми, людське спілкування та взаємодію, завдяки якій цінності набувають значущості, духовного й загальнолюдського статусу.

Якнайповніше визначення цінності, що відображає багатоплановість зазначеного поняття і його синтетичний характер, наводиться у філософському словнику: “Цінність - 1) поняття, яке характеризує “граничні”, безумовні основи людського буття; 2) значення певних предметів, явищ, процесів для людини, соціальних груп, суспільства загалом”. Вказані два сенси поняття "цінностей" часто розходяться, а деколи і суперечать один одному: те, що у філософії розглядається як цінності - свобода, добро, істина, - для окремої людини може та не представляти інтересу. У свою чергу, конкретні предмети, які цінні для індивіда, у філософському сенсі не є цінностями"[6].

У сучасній науковій літературі розрізняють і класифікують цінності за багатьма критеріями: за суб'єктом - цінності суспільства, народу, нації, колективу, індивіда; за типом потреби суб'єкта - цінності моральні, релігійні, економічні, фізичні й інші; за об'єктивними характеристиками явищ, які виступають цінностями матеріальними духовними тощо.

Матеріальні цінності, до яких відносяться їжа, одяг, предмети побуту, житлові умови, знаряддя праці, засоби виробництва слугують для збереження життя, створення певних умов існування. Найважливіша сторона матеріальних цінностей полягає в тому, що вони опосередковані людською працею, суспільним виробництвом. Праця, яка сама по собі є цінністю та необхідною умовою існування суспільства, виробляє цінності, як матеріального, так і духовного порядку.

Духовні цінності - це “те, що ми називаємо зазвичай десятком різних понять: це ідеали, норми, цілі, це все те, чого людина прагне, що вона любить і що міститься в її світогляді, світобаченні, світовідчутті” [7]. Уявлення про духовні цінності мінялися з розвитком суспільства і людини. Можна сказати, що духовні цінності використовуються, перш за все, для задоволення найвищих духовних потреб індивідів в істині, добрі, красі. Духовні цінності, також як і матеріальні, є результатом праці, творчої діяльності.

Ціннісні орієнтації - важлива складова структури особистості, яка має у своїй основі мотиваційний, когнітивний, емоційний та оціночний компоненти. За своєю природою вони гнучкі, вільно обираються, а тому, відповідно, всесторонньо враховують індивідуальні інтереси та потреби людини, зв'язок між особистістю та суспільством, інститутами соціалізації, культурою, цінностями.

На відміну від соціальних установок, ціннісні орієнтації усвідомлюються, вони визначають певну ієрархію сприйняття умов життєдіяльності особистості як на актуальному рівні сьогодення, так і на віддалену майбутню перспективу. Найбільш чіткий вияв ціннісних орієнтацій можна знайти в ситуаціях прийняття відповідальних рішень, які мають віддалені наслідки та зумовлюють подальше життя індивіда. Завдяки цьому феномену забезпечуються цілісність і стійкість особистості, визначаються структури свідомості, програми і стратегії діяльності, структурується та організовується мотиваційна сфера. Особистість орієнтується на конкретні об'єкти, види діяльності чи спілкування як засіб досягнення своєї мети.

Таким чином, ціннісні орієнтації - це перш за все вибір чи відкидання певних життєвих сенсів, та готовність, чи неготовність вести себе у відповідності з ними. Вони задають загальну спрямованість інтересам та прагненням особистості, вибудовують ієрархію індивідуального вибору у будь-якій сфері, формують цільову й мотиваційну програму поведінки, визначають рівень домагань та міру рішучості для реалізації власного плану життя.

Ціннісні орієнтації проявляються і розкриваються через оцінювання себе, інших, життєвих обставин, через уміння структурувати життєві ситуації, приймати рішення в конфліктних ситуаціях та знаходити вихід у проблемних. Вони визначають загальну лінію поведінки в умовах екзистенційного та морального вибору через уміння задавати і змінювати домінанти власної життєдіяльності.

Ціннісні орієнтації є системою гнучкою, в якій закладений вільний вибір, а відповідно і всебічне врахування індивідуальних інтересів та потреб особистості. Вони включають суспільні цінності у механізми діяльності і поведінки особистості. Тобто, в них реалізується вибірковість людської поведінки, уявлення індивіда про сенс життя.

Ціннісні орієнтації особистості виконують ряд важливих функцій:

- гармонізують і інтегрують духовний світ індивіда, визначаючи його соціальну значущість;

- визначають цілісність, унікальність і неповторність особистості;

- регулюють поведінку і діяльність людини в суспільстві, визначаючи її дії і вчинки.

Розвинені ціннісні орієнтації - ознака зрілості особистості, показник міри її соціалізації. Стійкість і несуперечлива сукупність ціннісних орієнтації забезпечує такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам й ідеалам, здатність до вольових зусиль в ім'я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції. Нерозвиненість ціннісних орієнтацій ознака інфантилізму, панування зовнішніх стимул-реакцій у внутрішній структурі особистості, ознака безпосередності дії об'єкту прагнення на потребу [5].

На прикладі сучасної України бачимо всі наслідки кризи цінностей. На зміну тоталітарній державі з чітко прописаними орієнтирами та цінностями прийшов перехідний період, у якому насправді демократичні цінності тільки декларуються, а цінується пристосувальність, здатність змінити протягом короткого періоду докорінним способом свої переконання, спрямованість на себе на власні потреби, байдужість до цінностей більш високого кшталту - суспільного, альтруїстичного. Суспільство розколоте на групи, угрупування, частини, єдиний ідеологічний напрямок не визначений і не прописаний, від чого цінності суспільства лихоманить та кидає від одного протилежного полюсу до іншого. Руйнування старої системи цінностей без заміни на нову породжує безліч соціальних проблем: криза моральності, соціальна нестабільність, падіння цінності людського життя й багато чого іншого. І це мабуть чи не єдиний шлях для посттоталітарної держави - тривала хвороба з одужанням, або тільки згадки в історичних підручниках. Зокрема, ті самі ознаки знаходимо в роботах Д.О. Леонтьева, присвячених сучасному російському суспільству: ”У наявності ціннісний нігілізм, цинізм, метання від одних цінностей до інших, екзистенційний вакуум і багато інших симптомів соціальної патології, яка виникла на грунті зламу ціннісної основи, смислового голодування й вивихнення світогляду”[8].

Сьогоднішнє українське суспільство В.О. Васютинський характеризує як таке, яке послуговується цінностями ліберальними або соціальними „перші більшою мірою орієнтовані на сумлінну працю та співпрацю, рівність, справедливість, колективізм, соціальний захист тощо. У других насамперед преферуються право на власність, приватна ініціатива, менеджерські здібності, індивідуалізм, відкритість, конкуренція". Отже, очевидними є розбіжність і належність до різних полюсів, що за законом філософії, - боротьби протилежностей, має стати основою для розвитку. В.О. Васютинський вважає, що чим розвиненішим ставатиме суспільство, тим менше розбіжностей, антагонізму буде залишатись між цими ціннісними площинами. [2, с 42]

Цінності виконують подвійну функцію: функцію когнітивного елемента структури особистості й функцію мотивації, підтвердження, що бачимо у наведених концепціях. На підставі цих форм складається внутрішня позиція особистості стосовно світу, яка виражається у спрямованості особистості.

Соціальні потреби та їх вплив на соціальну поведінку людини

Всю практичну діяльність людей можна розглядати як форму задоволення потреб, що виникли як відображення об'єктивних умов та усвідомлення реальних можливостей їх задоволення. Потреби виражають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу. Розрізняють природні потреби та соціальні, тобто створені суспільством. Під природними потребами розуміють буденні потреби людини в їжі, одязі, житлі і т.ін. До соціальних потреб належать потреби людини в духовній культурі, спілкуванні, трудовій діяльності. Існує також значення соціальної потреби у вузькому розумінні, яке основано на уявленні про неї як про особливий вид суспільної потреби, яка існує поряд з економічними, моральними та іншими потребами. Однак у будь-якому разі соціальна потреба -- це одвічний імпульс до діяльності за відсутності будь-яких умов життєдіяльності соціального суб'єкта, форма вираження його потреб у чомусь. Найвищий рівень потреб становлять усвідомлення і засвоєння цінностей. Ціннісна орієнтація формує настанову діяльності, яка в свою чергу значною мірою визначає спрямованість соціальної поведінки особистості. Ціннісна орієнтація особистості -- це системно пов'язані ціннісні уявлення про світ, його процеси й відносини, про те, що є більшою цінністю, що меншою, що слід мати на меті, а що ні. Ціннісні орієнтації зумовлюють вчинки та дії людини. Умови діяльності можуть виступати у вигляді: предметних ситуацій; умов спілкування; існуючих норм і цінностей соціальної спільноти і суспільства взагалі; існуючих соціальних інститутів; особливостей соціальних організацій, в які включено індивідів; соціальних статусів, які вони мають, та соціальних ролей, які вони виконують відповідно до соціальних статусів. Умови діяльності детермінують соціальну поведінку особистості. Важливим фактором поведінки і діяльності будь-якого соціального суб'єкта чи то особистості, групи або суспільства взагалі є соціальний інтерес, який виражає ставлення людини, соціальної спільноти до свого стану та умов життя в даній соціальній і економічній структурі, а також до обумовлених цим станом потреб. В основі інтересів лежать потреби людей, які зрештою виражають вимоги соціальних законів і внаслідок цього інтерес виступає як результат усвідомлення будь-якої потреби. Втілення потреби в інтерес, а інтересу в мету -- це дві стадії діяльності суб'єкта, кожна з яких може бути охарактеризована як мотив діяльності. Мотив діяльності -- це конкретні внутрішні спонуки до дії, які є відображенням у свідомості людей їх об'єктивних потреб та інтересів. Вони обумовлюють розробку цілей діяльності. Поряд з внутрішніми спонуками до діяльності (мотивами), на стадії переходу від інтересу до мети існують і зовнішні імпульси або стимули. Стимули -- це об'єктивні фактори, що включені у різні сфери життєдіяльності суспільства. На відміну від мотивів, стимули включають елементи, що виражають специфіку зовнішнього середовища [3] . Взаємодія мотивів і стимулів створює механізм мотивації соціальної діяльності особистості. Цей механізм характеризується взаємодією потреб, ціннісних орієнтацій та інтересів, які не лише виконують функцію мотивації соціальної діяльності, а й є функцією формування диспозицій особистості, які фіксуються у настановах різного рівня. Диспозиції особистості, які формуються внаслідок взаємодії стимулів і мотивів у конкретних умовах навколишнього середовища, виступають як механізми саморегуляції соціальної поведінки особистості. Таким чином, як соціальні, так індивідуальні відносини не можна зрозуміти у відриві одне від одного. Зведення індивідуального до соціального можливо тільки через типологізацію особистості (систему особистостей), умов та обставин, в межах яких люди проводять свою діяльність. Людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, проте життя її є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості завжди глибоко неповторним явищем. її соціально-психологічні індивідуальні властивості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей, інтелекту, потреб і здібностей.

Соціально-психологічна природа особистості реалізується і здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реалії соціального буття - в соціальній поведінці. Установка схиляє індивіда до певної форми реагування, оцінювання, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню конкретної потреби. Повторення ситуацій поступово формує фіксовані установки особистості. які впливають на соціальне життя, життєву стратегію людини.

Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями особистості. Щодо особистості, то йдеться насамперед про “Я-концепцію” - сукупність уявлень, суджень, переконань індивіда про себе. На їх основі він вибудовує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки. “Я-концепція” є передумо-вою й наслідком соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв'язку “Я-концепції' та соціального життя полягає не стільки у розширенні можливостей “Я”, скільки у досягненні гармо-нії з оточенням, що передбачає не припасування індивіду-альних властивостей до соціального стандарту, а свідоме оцінювання людиною своїх дій і вчинків, прийняття (не-прийняття), зміну, корекцію стереотипів, цінностей і норм, які пропонує суспільство.

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів куль-тури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати пев-ні соціальні ролі й набути конкретного статусу; систе-ма соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво и відтворення культурних зразків, норм і цін-ностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми ра-ціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім"я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути[8].

Cоціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація - тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація - найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку. Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня [9].

В перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізація - докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Соціальний розвиток як процес життєдіяльності людства

Соціальний розвиток -- це процес життєдіяльності людства та його складових частин (рас, мегаетносів, етносів, субетносів) у навколишньому природному середовищі, який зумовлений як свободою людської волі, так і об'єктивними закономірностями. Ці закономірності або закони -- певна фіксація стану, який виражає загальний перебіг речей.

Люди, однак, самі не створюють законів соціального розвитку, а тільки обмежують або розширюють сферу їхньої дії відповідно до своїх потреб та інтересів, оскільки закони існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, «як вираження необхідних, істотних, внутрішніх відносин між властивостями речей або різних тенденцій розвитку» [8].

Особливо важливим є те, що термін «особистість» має передусім соціальний зміст. Тому слід виокремити наступний фактор формування особистості - соціальний, який забезпечує, першою чергою, її соціалізацію. Природне буття людини «олюднюється» її соціальною сутністю, стає елементом її соціального буття. Соціальне не ліквідує біологічного, а тільки ніби «знімає» біологічне в людині та вводить його в соціальне, підпорядковує певним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільногоажиття. Тому тільки в суспільстві можливе формування особистості, за його межами це неможливо.

Поняття «соціалізація» було перше введено в наукову систему понять американським соціологом Ф. Гідінгсоном наприкінці XIX століття. Він тлумачив його як «процес розвитку соціальної природи людини». В середині XX століття цей термін набув офіційного статусу теоретичного поняття. З'явилися різні підходи до визначення цієї проблеми. Наприклад, соціалізація як процес соціального навчання (Б. Скіннер, А. Бандура, В. Уолтере - представники біхевіоризму і необіхевіоризму); соціалізація як результат соціальної взаємодії людей (Ч. Кулі, Дж. Мід - представники школи символічного інтеракціонізму); соціалізація як процес рольового спілкування (Т. Парсонс, Р. Мертон - прихильники структурного функціоналізму). Загальною властивістю цих підходів є те, що соціалізація розглядається як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм, правил. Показниками рівня соціального розвитку особистості є: - Наявність позитивно орієнтованих життєвих планів і професійних намірів. - Ступінь свідомості і дисциплінованості щодо навчальної діяльності. - Рівень розвитку корисних знань, навичок, умінь (творчих, трудових, спортивних, технічних і т.ін.). різноманітність і глибина корисних інтересів. - Адекватне відношення до педагогічного впливу з боку дорослих. - Колективістські прояви, здатність враховувати колективні інтереси, поважати норми колективного життя. - Здатність критично, відповідно норм моралі і права оцінювати вчинки оточуючих, друзів, однолітків, однокласників. - Самокритичність, наявність навичок самоаналізу.

- Уважне, чуйне ставлення до оточуючих, здатність до співпереживання.

- Вольові якості. Непіддатливість поганому впливові. Здатність самостійно приймати рішення і долати труднощі в ході їх здійснення.

- Зовнішня культура поведінки (підібраність, охайність, культура мови, ввічливість).

- Долання і відмова від дурних звичок та форм асоціальної поведінки (вживання алкоголю, паління, вживання нецензурних виразів).

Людина, як суб'єкт соціального розвитку

Елементами соціальної системи є групи людей і особистість. Групи людей і типи особистостей можна класифікувати за різними ознаками: за статтю, зростанню, швидкості нервових процесів, освітнім рівнем, професійної приналежності, політичних поглядів і т.п. Різні науки аналізують суспільство, виходячи з цілей самої науки. Соціальна філософія виділяє як системоутворюючих елементів суспільства особистість і такі соціальні об'єднання людей як етнічні та поселенські спільності, класи, демографічні та професійно-освітнітгрупит[9].

Кожна особистість входить в кілька біосоціальних і соціальних спільнот. Будь-яка людина може бути охарактеризований як член родини, що має певну етнічну приналежність; як представник певного класу і професії; як городянин або селянин; як член певної партії чи статево-віковою групи; представник певної історичної епохи та релігійної конфесії. Кожна з цих спільнот має специфічні особливості і значення в процесі розвитку особистості.

Етнічна і демографічна структури є історично первинними соціальними спільнотами, але тісно пов'язані з біологічною природою людини. Вони порівняно повільно змінюються і характеризуються великою історичною наступністю.

Етнічна структура включає в себе такі елементи, як рід і плем'я, народність і нації. Першою в історії людства формою об'єднання людей була родоплемінна спільність. Поряд із соціальними ознаками ( культурними традиціями ) в ній величезну роль грали кровно -родинні зв'язки і відносини. Статеві та вікові відносини відігравали провідну роль у соціальних відносинах людей. Пов'язані кровними узами пологи об'єднувалися в племена. Інертність та ізольованість системи кровно - родинних відносин гальмувала суспільний розвиток, і на пізніх етапах первісності почали формуватися соціальні структури , засновані на більш динамічних стосунках. Але кровно -родинні відносини при цьому не зникли, вони були локалізовані допомогою формування нових соціальних структур - народності і сім'ї.

Народність виникла в процесі змішання племен. Іноді народності виникали шляхом об'єднання далеких за походженням племен ( наприклад , у випадках завоювань ). У ході об'єднання людей змішувалися кровно -родинні групи з різними традиціями і мовою. Традиції перемішувалися , а загальним опинявся одна мова . Інші мови або вмирали, або зберігалися як місцеві говори. Найважливішою ознакою існування народності, таким чином, є мова.

Виникнення виробництва, з його поділом праці, формувало стійку спільність господарського життя, території, мови, особливостей прогресивних традицій, світогляду. На цьому етапі розвитку соціальної спільності наука і філософія фіксують освіту нації. Нація може скластися як із споріднених народностей, так і з неспоріднених. Так , відомо , що німецька нація склалася з ряду споріднених народностей : баварської, вестфальскої, баденської, саксонської та інших. А американці, як нація, формувалися з неспоріднених європейських народностей, і на основі різної расової приналежності - європеоїдної, монголоїдної та негроїдної.

Необхідною умовою продовження людського роду є не тільки відтворення економічних зв'язків, а й відтворення людей, і виховання особистості. І біологічне відтворення людини, і формування особистості здійснюється в сім'ї. Сім'я - історично первинний осередок суспільства, що моделює у своїй структурі історично - конкретні суспільні відносини. У первісному суспільстві сім'я як групове утворення відразу отримала якісні відмінності порівняно з груповими утвореннями тварин. Історично сім'я прагне до моногамності . Але головна відмінність сім'ї від кровно - родинних об'єднань тварин - її многопоколенного і складна система вертикальних і горизонтальних зв'язків у міжіндивідуальних відносинах. Найскладніші структурно - функціональні залежності сімейних відносин дозволяють родині виконувати, крім завдань фізичного ( " біологічного " ??) відтворення індивідів, світоглядну, господарську, економічну та культуростворюючу функції.

До суб'єктів соціального розвитку відносяться також політичні та професійні групи, освітні і всі інші види культурних спільнот.

Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:

соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);

усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;

масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;

політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;

наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи -- майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);

рівень свідомості та політичної культури особи тощо [5].

Становище людини в системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус -- це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це -- становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).

Статус тісно пов'язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її прав та обов'язків. Політична роль -- динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка[6]. До невід'ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об'єднуватися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов'язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [8]. При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна -- повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві.

Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.

Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кожна людина не тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.

Авторитет -- одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет -- неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей)[9]. Вплив авторитету не пов'язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.

Головним критерієм розрізнення статусів (соціальних відмінностей) є поділ суспільства на класи, соціальні групи та верстви. західна соціологія стверджує, що структура суспільства визначається не тільки економічними (доступ до суспільного багатства) і політичними (влада, право), а й соціальними (престиж) показниками. Останні створюють соціальну спільність, що базується на специфічному стилі життя, певних життєвих цінностях, нормах повсякденної поведінки тощо.

Люди, які мають однаковий статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником -- окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв'язках і відносинах.

Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.

Висновки

Людина унікальна, оскільки в процесі соціалізації і виховання вона набуває якості особистості - складну динамічну структуру, основною функцією якої є об'єднання та інтеграція пізнавальних, емоційних, мотиваційних і активно - вольових механізмів, що регулюють взаємини з навколишнім світом.

Соціальне життя насичене різноманітними змінами. Ті зміни, що відбуваються сьогодні у сфері економіки, політики, духовного життя суспільства, супроводжуються змінами в соціальній поведінці особистості. Отже, спостерігається взаємовплив, взаємозв'язок соціального життя й соціальної поведінки людини, який можна виразити такими методологічними константами:

- взаємозв'язком людини з безпосереднім середовищем її життєдіяльності;

- зміною способу та форм життєдіяльності людини під впливом науково-технічного прогресу;

- впливом змін, що відбуваються в суспільстві, на людину і зворотним впливом людини на середовище й техніку як компонент цього середовища.

Політико-економічна ситуація, науково-технічний прогрес радикальним чином змінюють середовище взаємодії і спілкування людини, ієрархію соціальних цінностей і пріоритетів суспільства та особистості, формують новий соціально-психологічний тип людини та нову соціальну поведінку індивіда. Водночас потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, в її потребах та здібностях, особливо в тих, що спрямовані на взаємодію, самовдосконалення та самоактуалізацію в соціумі. Саме соціальні норми забезпечують узгодженість дій, регулювання поведінки, соціальний контроль, захист певних інтересів, відображають загальні вимоги суспільства до поведінки особи, групи в їхніх стосунках, соціальними інституціями, суспільством.

Таким чином, ми з'ясували , що людина - це складна система, яка вимагає особливого підходу щодо себе . Гуманістичний підхід до розуміння людини як унікальної , відкритої , интенциональной , амбівалентной системи , здатної до самопізнання і саморозвитку, базується на розумінні основних закономірностей його соціального розвитку:

- Розвиток людини здійснюється тільки в процесі реальної діяльності на основі взаємодії з іншими людьми.

- Рушійною силою соціального розвитку є протиріччя між зростаючими потребами людини і реальними можливостями його задоволення.

- Стабільні періоди розвитку чергуються з нестабільними періодами, які виступають як перехідні етапи і несуть в собі можливості якісних новоутворень особистості.

- Найбільш сприятливими умовами соціального розвитку особистості виступають: соціальна підтримка, референтна група і динаміка потреб особистості.

- На кожному етапі соціального розвитку людина володіє особливою чутливістю - сензитивністю по відношенню до тих чи інших зовнішніх впливів, що сприяє формуванню певних психічних і особистісних новоутворень.

Соціальна сфера, що формує людський потенціал, у сучасних умовах відіграє провідну роль у забезпеченні господарського розвитку. Згідно з її запитами перетворюються і розвиваються інші сфери суспільного життя, у тому числі й економіка, відбувається їх соціалізація та гуманізація, формування суб'єкта розвитку в напрямку суспільство - економіка - людина. У цьому ланцюжку людина виступає результатом колективної соціальної творчості, а інституціональні умови забезпечують або не забезпечують перетворення суб'єктного потенціалу в ресурс господарського розвитку.

Список використаної літератури

1. Філософія: підручник / О.П.Сидоренко, С.С.Корлюк, М.С.Філянін та ін.; За ред. О.П.Сидоренка. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2010.-414с. 2. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій. - Тернопіль, СМП «Астон». -2003.-216 с.