Методичні особливості соціолінгвістики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Мовна ситуація в Україні

Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності, яку Росія розпочала після 1654 року та яка продовжується і нині у формі мовно-культурної експансії.

Після короткочасного зупинення політики асиміляції України внаслідок розпаду Російської імперії у 1917 року її на початку 30-х років ХХ століття було відновлено комуністичним режимом Радянського Союзу.

На відміну від попереднього періоду насильне російщення України здійснювалось надзвичайно інтенсивно, планомірно й системно, у незрівнянно ширших масштабах та із застосуванням найжорсткіших і найвитонченіших методів аж до умисного знищення мільйонів носіїв української мови, систематичного викорінення української національної еліти та державного втручання у внутрішні закони мови з метою її деукраїнізації шляхом позбавлення її самобутності. Водночас об'єктом русифікації стали і національні меншини України. Напередодні Другої світової війни в Україні було ліквідовано систему культурно-освітніх закладів, що обслуговували потреби національних меншин. Під час і після війни окремі національні меншини були піддані репресіям і вислані поза межі України.

У повоєнний період в Україні відбулися певні позитивні зрушення у ставленні до національних меншин. Однак політика русифікації українського етносу, особливо у східних регіонах, продовжувалась. Поступово шляхом запровадження російської мови у всіх вищих навчальних закладах в орбіту асиміляції було втягнуто і західні регіони України.

У роки, що передували розпаду Радянського Союзу, за допомогою жорстких адміністративних і дискримінаційних заходів було асимільовано значну частину українського етносу передусім у великих промислових центрах східної, південної і частково центральної України. В умовах помітного скорочення людності у сільських місцевостях України та агресивного здійснення Комуністичним режимом політики злиття народів СРСР в єдиний «радянський народ» мовна асиміляція українців набула загрозливих масштабів.

Процес неухильного витіснення української мови із багатьох сфер життєдіяльності і прогресуюче зменшення носіїв української мови не призупинило навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу в Конституції незалежної України як одного з елементів конституційного ладу країни.

Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини - деформованої мовної ситуації, спричиненої політикою мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія в обох своїх іпостасях - самодержавній і комуністичній.

Нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити український етнос в російському і знищити українську Україну.

На деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську 34,1%, іншу - 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були: переважно українська - 41,8%, переважно російська - 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) - 21,6%.

Посилення процесів русифікації України викликано не тільки і не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю старої влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки ця влада не спромоглася ні затвердити Концепцію державної мовної політики, ні розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, ні створити дійовий механізм відродження і підтримки української мови, ні протидіяти мовно-культурній експансії Росії. У практичному плані це означало створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

У результаті Україна опинилась під потужним чужоземним інформаційно-культурним тиском. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України близько 80% ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено не україномовним продуктом. Обмеженою є присутність у телерадіоефірі україномовних програм. FM-радіостанції у своїй переважній більшості російськомовні. Не на користь України склалося і використання частотного ресурсу. Більшість прикордонних районів мають значно кращі умови для прийому іноземних програм, ніж вітчизняних. Подекуди вітчизняного мовлення там немає зовсім.

Через невідповідність чи радше відсутність державної політики негативні тенденції є домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидавництва. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. було 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). Питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за 10 років скоротилася з 50% у 1995 році до 32%. Натомість російськомовні газети в загальному тиражі зросли за цей час з 45% до 59%.

На книжковому ринку України домінують російськомовні видання. За розрахунками Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що продаються в Україні, видано в Росії.

Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу, який агресивно витісняє українську пісню - традиційну берегиню української мови і історичної пам'яті народу.

Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, але й призводить до руйнації способу думання і деформації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів та навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається як ерозія ідентичності української нації, так і духовне нищення людського резерву, з якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є мовно-культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті і зневаги до української мови, української нації, української державності і має на меті виплекати з українського громадянина російськомовного українофоба.

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини. При цьому нехтується факт готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Стан фактичної дискримінації українців у їх власній країні створює напруженість у міжмовних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані домагання окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською, і, таким чином, вибороти для чиновника право не опановувати і не використовувати українську мову в офіційному вжитку. Ці домагання спрямовані не на захист мовних прав росіян і російської мови, якій в Україні ніщо не загрожує, а проти відродження української мови.

В умовах існуючої в Україні мовної ситуації, деформованої на користь російської мови, надання останній статусу державної (офіційної) стало б актом дискримінації інших етноменшин і увічнило б триваючий процес русифікації України. В результаті в країні виникне потужний конфліктогенний чинник, який використовуватиметься антиукраїнськими силами для провокування міжетнічних конфліктів, дестабілізації політичної ситуації та розхитування підвалин української державності.

Нинішній мовний розвиток України і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а відповідно для майбутнього української нації і державної незалежності України.

Специфіка української ситуації полягає в тому, що за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов у середовищі урбанізованого селянства супроводжувалася офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з метою штучного стимулювання процесів зближення її з російською мовою. За словами Ю. Шевельова, до «класичних» методів асиміляторської мовно-культурної політики, яку провадили різні режими на території України, радянська влада додала власний винахід - урядове втручання у внутрішні закони мови.

Оскільки процес витіснення української мови є керованим і набув системного характеру, українська держава має діяти також системно, вживаючи рішучих заходів підтримки української мови як мови титульної нації і державної мови. Такі заходи не спрямовані проти мовних прав осіб, що належать до національних меншин, а є лише засобом утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як незалежну державу із своїм самобутнім обличчям.

2. Оцінні характеристики мови

Центр кожної мови становить живе розмовне мовлення. Мова - це живий організм, лише духовний, а не фізичний. Вона нерозривно пов'язана з суспільством, і суспільство, за нормальних умов побутування мови, здійснює всебічний і різноманітний вплив на її розвиток.

Писемні різновиди мови не можуть нормально функціонувати без підґрунтя, без постійного підживлення з рухливого усного мовлення, в якому, власне, і відбувається реальне життя мови, постійний її, хоч і непомітний у щоденному спілкуванні, рух.

Потужна творча енергетика української мови виявляється і в активній нинішній жанрово-стильовій розбудові української літератури. Українська культура, зокрема література, зараз швидко нарощує м'язи, і те покоління літераторів, лідерами якого є Ю. Андрухович і О. Забужко, уже створило цілий масив різножанрових і цілком конкурентоспроможних творів у сфері як елітарної, так і масової літератури.

Отже, у творчому змаганні двох мов на українській території всі переваги належать тій мові, що моє глибинний просторовий і часовий зв'язок із своєю землею, зв'язок настільки сильний, що його не зміг обірвати навіть тривалий терор.

Однак українська мова програла російській інше змагання - змагання за сферу масової культури. Тут україномовна частина продукції посідає мізерну частку, пропорційно значно нижчу від реального кількісного співвідношення україномовного і російськомовного населення.

За даними загальноукраїнських передвиборчих опитувань, які враховували не тільки національність, а й мову респондентів, українською мовою говорили 39-40% опитуваних, російською - 45% і 15-16% говорили змішаною російсько-українською мовою, тобто суржиком [31].

Дещо інші результати соціологічних досліджень наводить філософ Сергій Грабовський у праці «Українська людина у вимірах XX ст.: до постановки проблеми» (К., 1997, с. 101). Згідно з його даними, «приблизно третина мешканців України є україномовна, третина - російськомовна і ще третина користується ситуативно, в тому числі і в сім'ї, обома мовами».

І перші, і другі дані, попри їхню приблизність, якої важко уникнути за нинішнього стану української соціолінґвістики, все ж засвідчують приблизно однакові для обох мов показники демографічної потужності, що визначаються за кількістю носіїв мови. За цим показником і українська, і російська мови посідають в Україні сильні позиції.

Водночас за соціолінґвістичним показником комунікативної потужності мови, що визначається кількістю сфер, які вона обслуговує, українська мова значно поступається російській.

У більшості українських міст, отже, сформувалася стійка атмосфера російськомовного спілкування. Говорити українською у цій атмосфері означає постійно протиставляти себе оточенню, а це потребує певних вольових зусиль і не може не викликати почуття дискомфорту. Дуже важливо за таких умов максимально розширити вживання української мови у засобах масової інформації - на телебаченні й радіо, у масовій пресі й популярній літературі, активізуючи в такий спосіб рецептивне її сприйняття, що стимулюватиме й поступове розширення вживання державної мови в основній її функції - функції засобу щоденного спілкування.

За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу й Півдня, що включив у дію механізм самоасиміляції, без державної підтримки україномовної культури фактор більшої комунікативної потужності російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, «працюватиме» на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу російського інформаційного простору.

З цього погляду можемо констатувати посилення русифікації населення за роки незалежності, оскільки на ринку масової культури України маємо абсолютну перевагу російської продукції. Співвідношення кількості україномовних і російськомовних книжок і газет, кіно- і телефільмів, адресованих масовій аудиторії, не відповідає показникові демографічної потужності двох мов. Попит значної частини україномовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено. Більше того, поширення російськомовної масової культури заблокувало можливість заохочення людей до пасивного використання української мови, що в перспективі мало б шанс розширити і сферу активного її використання

Діалог двох культур можливий тільки у рівних умовах, коли кожна сторона зберігає свою інакшість, окремішність, незалежність від іншої. Окремі вияви взаємодії двох культур на елітарному рівні не тільки мають право на існування, а й за нормальних умов були б навіть бажаними як джерело взаємного збагачення. Але необхідною передумовою такої взаємодії має бути діалог рівних, а не ситуація «битий небитого везе», як вдало окреслила українсько-російські взаємини у сфері культури Оксана Забужко. Нинішні українсько-російські стосунки становлять загрозу для самого існування української культури, оскільки нав'язане протягом попередніх століть поширення російської мови перекриває духовні канали зв'язку значної частини українців із своєю культурою.

Саме у містах, як відомо, виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. Мовний режим цього процесу має суттєве значення для кінцевого результату. У масовій свідомості не вчора зрусифікованого населення східних, південних міст українська мова ще залишається жаргоном селюків. Існує безліч психологічних бар'єрів у побутовому і діловому спілкуванні, подолати які багатьом людям просто несила.

Не стала українська мова поки що й робочою мовою «влади», що її ж офіційність та обов'язковість свого часу проголосила. Задля справедливости слід сказати, що наш парламент початків суверенітету і незалежности демонстрував проукраїнську мовну орієнтацію. Та упродовж останніх років українізація владних структур помітно пригальмувала, головно через обережність державної політики в мовній сфері, уникання радикальних заходів (скажімо, коли знання української мови мало б бути обов'язковою передумовою для обіймання посад у державному апараті, отримання українського громадянства тощо); відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції, скажімо, за допомогою засобів податкової політики, штрафування тощо; відсутність спеціальних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням.

«Не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою, - пише відомий мовознавець Орест Ткаченко, - або що нам би вибачили нащадки, якби через нерозум і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б «списати» на «несприятливі обставини». Мовна стійкість народу залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні - можна і з цілком живої мови зробити мертву».

мова український соціолінгвістика

3. Методичні особливості соціолінгвістики

Методи соціолінгвістики - синтез лінгвістичних і соціологічних процедур. Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми опитування, а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел.

Соціолінгвістика - молода наука. Вона ще не встигла належною мірою виробити власні, притаманні тільки їй методики дослідження мови. Проте оскільки вона виникла на стику двох наук - соціології та лінгвістики, представники нової галузі знання спромоглися сприйняти все найкраще, що характерне для методики й техніки в обох «годуючих» її науках.

Соціолінгвістика цілком закономірно йде шляхом відбору методичних прийомів з того, що вже є в інших науках; широкий спектр методів відповідає досить великому колу різноманітних проблем, що відносяться до її компетенції.

Останнім часом в цій науці спостерігаються два взаємопов'язаних процеси: вироблення власного понятійного й методичного апарату і конкретизація предметної області, відмова від занадто широкої трактовки завдань соціолінгвістики (останнє характерне, наприклад, для концепції американського соціолінгвіста Д. Хаймса).

При створенні соціолінвістичних теорій соціолінгвістика використовує загальнонаукові методи. Методичні особливості цієї науки містяться в її емпіричних дослідженнях. При збиранні конкретної інформації вона опирається на методичний досвід соціології й соціальної психології, але етоди цих наук набувають тут певних модифікацій відповідно до завдань, які розв'язуються цією науковою дисципліною. Так, оскільки багато видів соціолінгвістичних праць пов'язані із збиранням та аналізом масового матеріалу (тільки на підставі значної кількості фактів можна робити висновок, як використовується мова соціальними групами, а не окремими ндивідами), у соціолінгвістиці застосовуються методичні прийоми, що здавна використовуються соціологіами: усне опитування, анкетування, інтерв'ю та інші, котрі зазнають змін у відповідності зі специфікою соціолінгвістичного аналізу. Соціолінгвістика користується певною сукупністю методів ослідження. Їх можна поділити на три групи: методи збирання матеріалу, методи його обробки й методи оцінки вірогідності отриманих даних. У першій групі переважають методи, запозичені з соціології, соціальної психології й почасти з діалектології, у другій і третій значне місце займають методи математичної статистики. Отриманий, оброблений і оцінений за допомогою статистичних критеріїв матеріал потребує соціолінгвістичної інтерпретації, яка дозволяє виявити закономірні зв'язки між мовою й соціальними інститутами. Важливою особливістю соціолінгвістики є необхідність уточнювати методичні деталі стосовно кожного конкретного завдання.

4. Аналіз вибірки

Об'єктом нашого дослідження є заклади харчування в місті Миколаїв та їх соціолінгвістичний аналіз. В результаті роботи виявлено, що більшість назв представлених ресторанів, магазинів, кафе тощо мають російськомовні назви. Також можна зустріти багато англомовних закладів, і лиш не велика частка україномовні. Але можна також зустріти синтезовані назви російсько-англійські (наприклад кафе-бар «М'ясо House» на вул. Радянській), українсько-англійські (напр. «Кав'ярня BON BONS» по пр. Леніна», та російсько-українські (в даному випадку назву закладу пишуть спочатку російською мовою, а потім подають переклад українською). Є деякі назви пов'язані з французькою мовою (ресторан «Прованс» по вул. Радянській, з франц. Provence - провінція, кафе «De Ґусто»), в першому випадку відбувається повна транслітерація українським алфавітом, а в другому тільки частина назви зазнає таких перетворень. На вул. Спаській можна знайти ресторан, який відкрився зовсім недавно вже в 2014 році під назвою «Шпацер» (з польської мови spacer - прогулянка, ходити). Деякі назви закладів харчування подаються навіть давньоруською мовою (напр. хлібний кіоск «Хлєбъная лавъка» на вул. Спаській). Також можна побачити такі суто українські назви закладів харчування як магазини: «Гаврилівські курчата», «Солодка лапа»; ресторани: «Домашня кухня», «Квартал», «Українські страви», «Самовар»; піцерія «Жар-піца».

Висновки

У ході соціолінгвістичного дослідження назв місць громадського харчування виявлено, що більшість з них подаються російською мовою. Безумовно це пов'язано з тим, що більшість населення міста Миколаєва розмовляють російською мовою. Навіть, якщо порівнювати його з Одесою, також південним містом з російськомвоним населенням, то можна побачити, що там набагато більше назв українською мовою. Але все ж таки, якщо згадати минулі роки, то укрїнська мова стала більш популярною серед населення. В зв'язку з останніми подіями в Україні наше місто стало більш патріотичним, свідомим. Звичайно подана статисктика не виглядає досить оптимістично, але певний прогрес в ній присутній. Раніше українська мова через процеси русифікації навіть дратувала більшість населення міста, тому побачити щось українське можна було досить рідко, але зараз ситуація вкрай змінилась, жителі міста усвідомлюють себе як громадяни України. Про це свідчить також і збільшення різних заходів повязаних з українськими традиціями і мовою, згадаймо лише «Марш Вишиванок». Спільна трагедія єднає нашу країну. Українцем бути - модно. Тому можна передбачити, що тенденція україномовних назв закладів громадського харчування побільшає.

Список використаних джерел

1. Антошкіна Л., Красовська Г., Сигеда П., Сухомлинов О. Соціолінгвістика: навчальний посібник / Л. Антошкіна. - Донецьк: ТОВ «Юго-Восток Лтд», 2007. - 360 с.

2. Кочерган М.П. Загальне мовознавство / М.П. Кочерган. - К.: ВЦ «Академія», 2001 - 368 с.

3. Масенко Л.Т. Українська мова в соціолінгвістичному аспекті: автореф. дис. канд. док. філол. наук: 10.01.02 / Масенко Лариса Терентіївна. - К., 2005. - 35 с.

4. Миколаївська міська рада / - [б. в.] - Режим доступу: http://www.gorsovet.mk.ua/fun/restaurants.ru

5. Огар Е. До питання про сучасну мовну ситуацію в Україні /Емілія Огар - [б. в.] - Режим доступу до вид.: http://www.ji.lviv.ua/

Размещено на Allbest.ru