Періодизація історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Періодизація історії



План

Вступ

1. Протосоціологія

2. Початковий етап

3. Сучасна соціологія

4. Новітня соціологія

Висновок

Список використаної літератури



Вступ соціологія суспільство епос людина

Якщо підходити до соціологічного знання із всеосяжної історичної точки зору, то зародження інтересу до соціальної думки можна простежити з давніх-давен. Люди з глибокої давнини (протягом всієї цивілізації) цікавились соціальними проблемами, тобто питаннями: що являє собою людина, в чому полягає сенс життя, як прожити своє життя гідно, як раціонально організувати сумісне життя і працю. Тому формування і накопичення знань про суспільство та його розвиток, місце і роль в ньому людини опиралося на уявлення первісних людей, відображені у міфах, легендах та героїчному епосі.

З часом, десь близько двох з половиною тисячоліть тому, на базі первісної міфології виникає філософія, яка на перших етапах свого існування була сукупним знанням про світ і містила в собі елементи астрономічних, математичних, фізичних та інших знань. Крім філософії, пізнанням соціальних процесів і явищ займалася також історія. Як слушно зазначає вітчизняний соціолог М.В. Захарченко, у стародавньому світі розвиток філософії та історії здійснювався паралельно, але ці два пізнавальні процеси ніколи не перетиналися: пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних проблем практично залишався поза історією. Філософія з її абстрактно-умоглядним розумінням соціальної дійсності була дуже далекою від реального суспільного життя в його неповторно-індивідуальних проявах, а історія уникала філософсько-теоретичних узагальнень, будучи скерованою саме на дослідження і опис унікальних і неповторних явищ та історичних осіб. Згодом виникає окрема галузь філософії - соціальна філософія, яка увібрала в себе чисельні спроби пояснення суспільних явищ, суті і призначення людини.

Та як самостійна наука соціологія почала розвиватись тільки в середині ХІХ ст. -- коли французький вчений Огюст Конт висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має ґрунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів.

Однією з найпопулярніших періодизацій історії виникнення соціології є праця Юрія Давидова - російського філософа, соціолога, критика, який, до речі, народився з Кам'янця-Подільського. Він виділяв такі етапи в історії становлення соціологічної думки:

0(нульовий) етап - протосоціологія - до початку ХІХ ст.;

І етап - початковий - з початку ХІХ ст. до кінця ХІХ ст.;

ІІ етап - класична соціологія - з кінця ХІХ ст. до кінця 20-х років ХХ ст;

ІІІ етап - сучасна соціологія - з кінця 20-х років до 70-х років ХХ ст.;

IV етап - новітній період - з 70-х років ХХ ст. до наших днів.

Саме періодизація Давидова і буде основою для цієї роботи.



1. Протосоціологія

Протосоціологія - нульовий етап у розвитку соціології, це прасоціологія, це пошук і розчищення території, на якій зводиметься будинок соціологічного знання.

Вона вивчає факти, здогадки, гіпотези, ідеї, концепції, емпіричні соціальні обстеження минулого, пов'язані з аналізом чи описом соціальних явищ, процесів, тенденцій, які безпосередньо належать до предметної сфери сучасної соціології.

Протосоціологію розділяють на такі періоди:

· Стародавній світ - до V;

· епоха Середньовіччя - V ст. - середина XVII ст.;

· Новий час - середина XVII - початок XX ст.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф-- це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності постають у вигляді чуттєво-образних уявлень. У міфі переважали фантастичні знання, а людина посідала місце статиста.

Характерним для міфів є:

* зображення дійсності у тій життєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ;

* розгляд питання про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв тощо);

* переважання в уявленнях про дійсність не раціонального, а філософського знання;

* опис подій, що мають зазвичай священний (сакральний) характер і відбуваються поза історичним часом і простором.

З розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання-- епос, в якому на перший план виходить людина. Вона не хоче покірно приймати свою долю, а бореться і може приносити себе в жертву заради інших людей. Епос-- це оповідання про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Епос істотно відрізняється від міфа:

* у центрі епосу -- людина герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж;

* епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення;

* в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу -- територія свого етносу та ворогів;

* суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Міф і епос -- це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

З'являються перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли виділяється категорія людей, які професійно займаються духовною діяльністю.

Для пізнання соціальних процесів античного суспільства Греції та Риму має значення розповідна історія - історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний розвиток науки про суспільство.

У розвитку історичного пізнання важливу роль відіграє творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньоримського історика Корнелія Таціта та ін.

Заслуги представників історичної науки Стародавнього світу полягає ось в чому:

* вони поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання:

* вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу. їх відбору й узагальнення тощо.

Вчені-філософи зробили перші кроки для створення соціальних теорій, хоча вони й істотно відрізнялися від сучасних. В цей період не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами (суспільство - об'єкт, а не суб'єкт). Його вивчали суспільство у контексті загального цілого відповідно до моделей космічного цілого. Також тоді переважало протиставлення чуттєвого досвіду раціональному, "розумному".

Для прикладу розглянемо позиції деяких вчених, які жили і працювали в той час.

Давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (460--370 рр. до н.е.) виокремлював два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. До другого -- те, що недоступне органам чуттів, те, що людина осягає за допомогою мислення, коли пізнавальним «органом» стає дослідження (що є істинним пізнанням).

Головним здобутком Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і розвитку людини через еволюцію матерії. Філософ наголошував, що порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому, і морально тяжко бути під владою гіршого. Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природою, як сумлінним навчанням.

Геракліт (520--460 рр. до н.е.) залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група-- це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427--347 рр. до н.е.)-- представник ідеалізму -- висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обґрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що кожній людині притаманні: розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням.

Значно досконалішим є учення Арістотеля (384--322 рр. до н.е.). Сенс життя людини, за Арістотелем, полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі якості людини роблять її ліпшою; це досягається через розумні дії, що в них ці якості розкриваються. Арістотель започаткував знання про соціальне управління та його завдання, про спосіб життя. Підкреслюючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом. Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв'язана та взаємодіє з ними, веде суспільний спосіб життя, що й породжує в особі спільні з іншими людьми думки та почуття.

Сократ (470--399 р. до н.е.), досліджуючи процес спілкування, особливого значення надавав мовленню. У цьому його переконав власний досвід, адже філософ брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-ким і будь-де.

Красномовності, уміння переконувати вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н.е.).

Багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, а також про самовплив у процесі самовиховання було висловлено стародавніми китайськими мислителями.

Так, Конфуцій (551--479 рр. до н.е.) стверджував, що людина за своєю природою доброчесна; її псують, прищеплюючи негативні якості, зовнішні обставини. Ґрунтуючись на цих міркуваннях, він висновував, що необхідно навчати людей внутрішньо самовдосконалюватися.

Сюнь-Цзі (298--238 рр. до н.е.) обстоював протилежну думку -- людина від природи недобра, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

Якщо соціальні парадигми рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорстокий детермінізм, то соціальна парадигма середньовіччя поєднувала кілька нових принципів:

· у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом;

· у соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація із демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі соціальних відносин;

· поєднання християнського провіденціалізму із земним суб 'єктивізмом втілилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед неземним суддею.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму: А. Данте (1265-1321) , Ф.Петрарка (1304-1374), Леонардо Бруні (справжнє ім'я Арєтіно) (1370-1444 рр.), Лоренцо Валла (1407-1457 рр.) та ін.

В центрі їх уваги були:

* культурологічні проблеми античності;

* проблеми особистості, механізми взаємодії між особистістю та суспільством;

* загальні проблеми суспільства, походження держави;

* питання зближення емпіричного й позитивного , чуттєвого і раціонального в соціальному пізнанні.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами і цінностями.

З'являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, основоположниками яких були англієць Т. Мор (1478-1535 рр.) та італієць Т. Кампанелла (1568-1639 рр.). У своїх творах вони проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності.

Щодо європейської науки пізнього середньовіччя, то поряд з традиційними проблемами буття поступово формуються концепції соціальної філософії, державного і приватного права, переглядаються релігійні доктрини походження суспільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469-1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж утрату майна). Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь і гідність, а тому політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об'єдналися в понятті «макіавеллізм», що доводить право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561-1626) уважає, що людей об'єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Згадані філософи на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки -- з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси -- «війна всіх проти всіх», «людина людині -- вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

На порозі Нового часу видатні мислителі, які належали до різних культур чи ареалів, вдавалися до спроби викласти свої соціальні погляди у систематичному вигляді. Велику цінність має написаний у XIV ст. арабським мислителем і державним діячем Ібн Халдуном «Історичний прологомен», де подана свого роду енциклопедія соціального життя арабського світу.

Новий час в протосоціології проявляється:

* інтенсивним розвитком наукової думки. Розкріпачена від теології, вона спрямовується на пошуки істини;

* соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства;

* поступово розпадається середньовічна система цінностей і світосприйняття;

* ідея рівності людей перед Богом в ідеології молодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності в суспільстві;

* буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних відносин, вона вже реально править державою чи постійно прагне до цього, вірить у своє майбутнє і намагається якомога більше знати про суспільство і людину, про їх зв'язок з природою;

* виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язане з виключенням надприродного і чудесного.

Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Томас Гоббс (1588 -- 1679 рр.) і Джон Локк (1632- 1704 рр.). Їх концепції походження суспільства можна розцінювати як соціологічні теорії, хоча соціології як науки на той час ще не існувало.

Англієць Джон Локк (1632-1704) у своїй науковій праці «Два трактати про правління» обґрунтовує ідею прав і свобод людини, уважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей або надає комусь більше прав, ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

У XVIII ст. у Франції з'являється низка теорій, які обґрунтовують необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723--1789) обґрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини -- свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей -- освіта. А Клод Гельвецій (1715--1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль оточення у формуванні особистості людини. Люди не народжуються такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників. Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є визнання природної рівності людських розумових здібностей, природної доброти людини, всемогутності виховання, взаємозалежності успіхів розуму та успіхів суспільної діяльності.

Яскравими представниками європейської соціальної науки XVIII ст. були французький просвітитель, соціолог Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.) та французький просвітитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак Руссо (1712 -- 1778 рр.).

Ш. Л. Монтеск'є, автора "Перських листів" (1721 р.), "Розвідки про причини величі і падіння римлян" (1734 р.), "Духу законів" (1748 р.), всупереч поширеної традиції вважати основоположником соціології О. Конта, є досить вагомі підстави називати першим соціологом Нового часу. Дійсно, Монтеск'є не висував ідею про соціологію як окрему науку в суспільствознавстві, але він заклав новий напрям в останньому, який у XIX ст. одержав назву географічної школи в соціології.

Про соціологічну теорію суспільства Монтеск'є ми дізнаємося з його праці "Дух законів", над якою він працював майже 20 років. Аналізуючи побутові, культурні, моральні, політичні та інші особливості життєдіяльності багатьох народів у різних кліматичних зонах землі, Монтеск'є дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природничі фактори. Він аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного правління, на духовність, натуру і звичаї народу, розглядає проблеми торгівлі, грошей.

Автор географічної школи в соціології одним з перших розробив послідовну теоретичну систему поглядів на історію, у якій вбачав об'єктивні природничі, натуральні, а не містичні детермінанти суспільного розвитку.

Жан-Жак Руссо, автор праць "Розвідки про походження і основи нерівності між людьми" (1755 р.), "Про суспільний договір чи принципи політичного права" (1762 р.) та ін., вбачає головну причину соціальної нерівності в привілеях, що має частина громадян. Суспільний прогрес він пов'язує з розвитком людського розуму, передбачає необоротність суспільного прогресу.

В кінці XVIIІ - на початку ХІХ ст. феодальному минулому і буржуазному теперішньому протиставляють майбутній справедливий лад, який має бути побудований самими людьми. Це - позиція представників утопічного соціалізму, серед яких помітне місце займає французький мислитель Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760 -- 1825 рр.), вчитель і попередник О. Конта, якого іноді називають "хрещеним батьком соціології". Він не тільки накреслив основні контури проекту "позитивної" реорганізації наукового знання, реалізувати який випало на долю Конта, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природного устрою західноєвропейських країн післяреволюційної доби. Сен-сімонівська концепція "індустріального суспільства побудована на принципі протиставлення трудящих класів і класів "непрацюючих". З розвитком індустрії, як передбачав Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактору в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважав стан, коли влада над людьми поступиться місцем владі над речами.

2. Початковий етап

Попередній етап розвитку філософської і соціологічної думки в Європі обумовив і теоретично, і методологічно появу нового наукового напряму, зосередженому на вивченні взаємодії людини і суспільства, тобто на соціальних відносинах. Потреба в такому науковому напрямі була актуальною і для соціальної практики. Відповіддю на ці соціальні запити стали праці Огюста Конта (1798-1857 рр.) - французького мислителя, якого вважають батьком соціології.

Він запропонував термін "соціологія" і вперше використав його у 1824 р. в своїх листах. Широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства.

О. Конт формулює основоположні принципи соціології:

· натуралізм - пояснення суспільних закономірностей у більш-менш чіткій відповідності до природних закономірностей;

· органіцизм - опис суспільства як цілісної системи (на противагу механістичним моделям, які розглядають суспільство як агрегат елементів);

· еволюціонізм - націлює на аналіз суспільної історії як переважно еволюційного, повільного та безперервного процесу.

Послідовником О. Конта був відомий англійський філософ, історик і економіст Джон Стюарт Мілль (1806 - 1873 рр.) - прихильник буржуазної демократії і ліберальних реформ. Особливе значення для соціології мала праця Дж. Мілля «Система логіки сілогічної і індуктивної», в якій він виклав чотири методи дослідження, які використовуються й до цього часу.

* Метод схожості: якщо в декількох випадках при дослідженні будь-якого явища є лише одна спільна обставина, то вона і є причиною (або наслідком) даного явища.

* Метод відмінності: якщо у випадках, коли дане явище відбувається і не відбувається, всі обставини однакові крім однієї, то ця остання і є причиною (або наслідком) даного явища.

* Метод залишків: із явищ відокремлюються ті частини, причини яких відомі із попередніх індукцій. Факт, що залишився, є наслідком причини, що залишилась.

* Метод супроводжуючих змін: явище завжди змінюється за певною зміною іншого явища, зв'язаного з цим останнім причинним зв'язком.

Найбільш впливовою парадигмою соціології доби її становлення як самостійної науки стає парадигма позитивізму, який оголосив єдиним джерелом пізнання соціальні науки або їх сукупність і відкинув філософію як особливу галузь наукового знання. Найбільш важливими принципами позитивізму можна вважати наступне:

1. Постулат онтологічного натуралізму, або твердження про те, що соціокультурні і природні явища якісно однорідні. Тому суспільні проблеми повинні аналізуватися як такі, що не є якісно новою в порівнянні з природною реальністю, і їх пояснення можливе за допомогою пізнання законів природи.

2. Постулат методологічного натуралізму, який полягає у твердженні, що система соціологічного знання повинна будуватися за моделлю фізичних наук, використовувати їх методологічні установки.

3. Постулат феноменалізму, тобто перебільшення ролі досвіду і чуттєвих даних в соціологічному пізнанні на противагу умоглядним висновкам, які часто панують у соціальній філософії.

4. Принцип «ціннісної нейтральності», згідно якому соціолог, як учений, повинен утримуватися від будь-яких ціннісних суджень стосовно природи явищ і процесів, що вивчаються, і одержаних результатів.

5. Визнання інструментального характеру наукового знання і зв'язана з цим орієнтація на соціальну інженерію, як особливий тип соціальної практики, соціальної терапії -- лікування соціальних хвороб.

3. Сучасна соціологія

До цього періоду відносять праці вчених 20-70-х років ХХ ст. Одним із найвідоміших є російський вчений Питирим Сорокін(1889 -- 1968 рр.).

Він народився і одержав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р., і в кінцевому результаті оселився у США. В 1930 р. став першим професором соціології в Гарвардському університеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем і т. д. Об'єднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту "інтегральну" соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджено до того часу в соціології. Основні праці Сорокіна: "Система соціології" (1920 р.), "Соціологія революції" (1925 р.)', "Соціальна мобільність" (1927 р.), "Сучасні соціологічні теорії" (1928 р.), "Соціальна і культурна динаміка" (1937 -- 1941 рр.), "Соціокультурна причинність, простір і час" (1943 р.), "Американська сексуальна революція" (1956 р.), "Основні тенденції нашого часу" (1964 р.), "Соціологічні теорії сьогодні" (1966 р.).

В праці «Система соціології» П. Сорокін проголосив такі основні принципи соціології:

* соціологія, як наука, повинна будуватися за типом природничих наук. Про жодне протиставлення «наук про природу», «наук про культуру» не може бути й мови;

* соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є. Будь-який нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук, є недопустимим;

* соціологія повинна бути «об'єктивною дисципліною», тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними об'єктивному виміру і вивченню;

* оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою, вона повинна позбутися усякого «філософствування», умоглядної, недоведеною наукою побудови;

* розрив з філософствуванням означає і розрив з ідеєю монізму, тобто зведення будь-якого явища до одного якого-небудь начала.

П. Сорокін ділив соціологію. на теоретичну і прикладну. Об'єктами вивчення його соціології є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які в ньому відбуваються. Він розробив теорію цінностей і культурної динаміки.

4. Новітня соціологія

З кінця 70 років минулого століття починається новий етап в розвитку соціологічної думки, який отримав назву новітньої соціології. Характерними рисами останнього етапу є наступні:

· інтерналізація - зростання кількості праць з соціології в усіх цивілізованих країнах світу;

· академізація - перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах;

· експертизація - ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи;

· фактографізація - зростання її об' єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних та якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення;

· соціологізація інших наук - дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічною тлумачать свої специфічні проблеми;

· диференціація - це зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, своєю чергою, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення внаслідок цього структури соціологічного вчення.

Систему сучасної соціології можна зобразити в такій схемі:



Висновок

Отже, тяга до пізнання суспільства, його структури і природи завжди йшла поруч і розвивалась разом із людською думкою. Назва науки «соціологія», яку так вдало застосував О. Конт, пізніше була насичена науковим теоретичним змістом завдяки працям яскравої когорти мислителів. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилась в науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.



Список використаної літератури

1. Соціологія. Курс лекцій: конспект / Н. Черниш. - Львів : Кальварія, 1996 . - 544с.

2. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти України / В.М. Піча - К.: Каравела, 2000. - 248 с

3. Соціологія: Навч. Посібник / Дворецька Г. В.- К.: КНЕУ, 2002. - 472 с.

4. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посіб. / Білоус В.С. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru

...