Соціалізація – стрижень соціального життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Київський національний економічний університет ім. В,П,Гетьмана

Реферат

З соціології на тему:

«Соціалізація - стрижень соціального життя»

Виконала: Студентка 2 курсу, 5 групи Фоменко О.І.

Перевірила: Лисенок М.А.

Київ 2014

Зміст

соціум самореалізація соціалізація особистість

Вступ

1. Історія походження та розвитку соціалізації

2. Сутність поняття «соціалізація»

3. Аналіз різних підходів до розуміння сутності соціалізації

4. Основні етапи соціалізації особистості

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Живі організми складають природну ієрархію. Усе їхнє різноманіття можна розташувати на сходах видів від найпростіших до самих складних. Чим складніший організм, тим довше доводиться йому пристосовуватися до навколишнього середовища.

Найбільш затягнутим є період підготовки до дорослого життя в людини. Раніше вважалося, що він обмежується дитинством, сьогодні в нього включають період юності і молодості. Третина свого життя людина навчається жити в самому складному з існуючих світів - у світі суспільних відносин. Такої екологічної ніші немає у жодного з видів. Останнім часом фахівці прийшли до думки, що людина навчається і переучується усе своє життя. Такі вимоги сучасного суспільства. Цей процес одержав назву соціалізації.

Труднощі становлення особистості у нестабільному суспільстві виводять на перший план проблему вивчення соціалізації як соціального явища. У статті проаналізовано соціалізацію як категорію, проаналізовано основні підходи до визначення поняття «соціалізація», охарактеризовано основні типи соціалізації. Перспективи подальших досліджень вбачаємо у вивченні процесу соціалізації особистості на різних вікових етапах розвитку людини.

Ключові слова: соціалізація, становлення особистості в суспільстві, види соціалізації.

Актуальність теми дослідження.

Соціалізація - це процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в результаті якого відбувається її соціальна адаптація. Соціалізація визначається характером самого суспільства, його характеристиками та потребами. Із змінами у соціумі трансформуються критерії та норми життєдіяльності людини, а також умови її творчої самореалізації. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває дослідження змін, які характеризують процес соціалізації, визначення конкретних чинників, умов та соціальних суперечностей, які визначають специфіку становлення особистості як члена суспільства.

Мета роботи: розкрити особливості соціалізації як категорії.

1. Історія походження та розвитку соціалізації

У гуманітарні науки термін «соціалізація» прийшов з політекономії, де вживався у значенні «усуспільнення землі, засобів виробництва». Популяризатором терміна «соціалізація» стосовно людини є американський соціолог Ф. Гідінгс, котрий у 1887 р. у праці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, - «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людини до соціального життя» [9]. Теорія соціалізації бере початок із робіт французького соціолога та соціального психолога Г. Тарда. На думку цього дослідника, основне значення має копіювання, або наслідування, яке існує у формі звичаїв, традицій, моди, в результаті якого виникають суспільні цінності та норми, а індивіди, засвоюючи їх - соціалізуються, іншими словами, пристосовуються до умов суспільного життя та проходять процес інтеріоризації - формування внутрішньої структури людської психіки шляхом переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє “я” особистості. Результатом інтеріоризації і є сформована індивідуальність [1; 13].

У процесі розвитку наук про людину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднувала ідеї нерозривного зв'язку соціалізації з освітою та вихованням; її зв'язку з адаптивними процесами; уявлення про соціальні контакти як один із змістовних аспектів соціалізації, про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для ефективної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядалася як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей. Активно поняття „соціалізація” почало вживатися починаючи із 40-х рр. ХХ ст. в роботах американських дослідників А.Госліна, І.Толмена, Є.Маккобі, проте осмислення проблеми соціалізації почалося задовго до поширення відповідного терміна. Питання про те, яким чином людина стає компетентним членом суспільства, завжди було в центрі уваги філософів, письменників, а в останній третині XIX ст. почало інтенсивно досліджуватися соціологами і соціальними психологами. До утвердження теорії соціалізації відповідні дослідження відбувалися в рамках традиційних проблем людинознавства. З появою в науковому обігу поняття «соціалізація» сталася переорієнтація цих робіт у нове русло, і до середини XX ст. соціалізація перетворилася в самостійну міждисциплінарну галузь досліджень. З кінця 60-х рр ХХ ст. проблема соціалізації знову набуває актуальності і привертає увагу науковців. Зокрема, представники біхевіоризму трактують соціалізацію, як процес соціального виховання; представники гуманістичної психології розглядають соціальне становлення і розвиток як самоактуалізацію Я-концепції; у структурно-функціональному напрямку американської соціології процес соціалізації розкривається через процес адаптації, пристосування до культурних, психологічних і соціальних факторів навколишнього середовища. На сучасному етапі загальні проблеми соціалізації та її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи і представники інших наук.

2. Сутність поняття «соціалізація»

У сучасній науковій літературі існує досить широкий набір визначень соціалізації, які різняться залежно від розуміння їхніми авторами сутності й структури особистості я психосоціогенної істоти. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються. Отже, соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це:

ь процес, в ході якого дитина поступово перетворюється на особистість, яка розуміє і сам себе і довкілля, набуває знань і навичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився;

ь процес інтеграції індивіда у суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальні інститути, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально-значущі риси особистості;

ь процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості;

ь процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин;

ь процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до систем соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві;

ь способи формування умінь і соціальних установок індивідів, які відповідають їх соціальни ролям; процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних певному суспільству, соціальній спільноті, [1].

Одним із найбільш повних може вважатись визначення соціалізації особистості інтерпретації М. Лукашевича: це “процес становлення особистості як суспільної істоти, під час яког налагоджуються різноманітні зв'язки особистості з суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, відбувається розвиток особистісних властивостей, формуються активність та цілісність особистості, набувається соціальний досвід, що нагромаджений людством за весь період розвитку” [6, с.113; 12].

Таким чином, соціалізація особистості є специфічною формою набуття нею тих суспільни цінностей, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючис у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як перехід від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Водночас соціалізація - найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування та розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації - докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки життя, руйнування попереднього світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо [8, с.47].

3. Аналіз різних підходів до розуміння сутності соціалізації

Аналіз різних підходів до розуміння сутності соціалізації свідчить, що всі вони так чи інакше тяжіють до одного з розумінь ролі самої людини в цьому процесі.

Перший підхід передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури. Цей підхід може бути названий суб'єкт-об'єктним (суспільство - суб'єкт впливу, а людина - його об'єкт). Основоположниками даного підходу є французький вчений Е. Дюркгейм і американський Т. Парсонс [9; 14].

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на життя, що її оточує, виявляє творчу ініціативу. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний. Йог основоположниками вважаються американці Ч. Кулі і Дж. Герберт Мід [9; 14].

Ґрунтуючись на суб'єкт-суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозмінювання людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини із стихійними, відносно спрямовуваними і цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

Слід зауважити, що аж до 60-х pp. ХХ століття, говорячи про соціалізацію, вчені зазвичай мали на увазі розвиток людини в дитинстві, підлітковому віці та юності. Лише в останні десятиріччя дослідники наблизилися до розуміння соціалізації як процесу, характерного для дорослого віку і навіть старості. Соціалізацію як процес, що триває все життя, одним із перших описав О. Брім. Соціалізація дорослих, на його думку, відрізняється від соціалізації дітей тим, що вона націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, покладаючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, а діти - лише засвоювати їх. І нарешті, соціалізація дорослих допомагає дітям набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана значною мірою з мотивацією.

Таким чином, соціалізація триває упродовж усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація.

Виділяють такі види соціалізації:

ь ейкуменна соціалізація,

ь соціально-побутова соціалізація,

ь мезосоціалізація,

ь економізація,

ь політизація,

ь етнокультурна соціалізація [11].

До основних структурних елементів ейкуменної соціалізації входять:

Ш відношення до неживої природи;

Ш відношення до рослинного світу;

Ш відношення до тваринного світу і його найвищої форми - людини;

Ш відношення до оточуючого космосу.

Виділяють три основних види діяльності, спрямованої на формування особистості:

1. діяльність державних, недержавних та громадських організацій;

2. діяльність власне сім'ї, батьків;

3. діяльність самих індивідів стосовно власного становлення і розвитку.

4. Основні етапи соціалізації особистості

Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя. Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації.

Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.

Взагалі виділяють такі етапи соціалізації особистості:

Дитинство

Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість.. У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в той же час це самий незахищений її етап. Діти ізольовані від суспільства, у соціальному плані програють, хоча багато дорослих свідомо шукають самітності й ізоляції, щоб віддаватися заглибленим міркуванням і спогляданню. Соціалізацію розглядають, як підготовку дітей до життя у світі дорослих. А чим розрізняються ці два світи? Чи настільки істотні між ними розходження? І чи не так необхідна спеціальна підготовка для переходу з одного в інший? Діти і дорослі розрізняються безліччю ознак, однак головною виконання соціальних ролей.

Діти - єдина категорія населення, що не мають соціальних статусів і соціальних ролей, якщо не вважати статусів «дитина», «чоловіча / жіноча стать», «син / донька, які вони ще не осмислюють повною мірою. Через те, що діти не є виробниками матеріальних благ і не відносяться до категорії економічно самостійного населення, у них не може бути професійних, економічних і політичних статусів і ролей. Вони не знають, що таке відповідальність, соціальні норми.

Отже, два світи - дитячий і дорослий розрізняються з погляду соціалізації. Вони знаходяться на різних кінцях цього процесу. Головне розходження - ступінь оволодіння соціальними ролями.

Юність

Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. У цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни ( одне з них - настання статевої зрілості), яке спричиняє визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної статі, агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки, підкреслене прагнення до незалежності і самостійності.

Психофізіологічні зміни не можуть не вплинути на хід і зміст соціалізації. Схильність до інновацій і творчості, невизнання всіх і всяких авторитетів, з одного боку, підкреслена автономія і незалежність - з іншої. Підлітковий період називають «важким віком», «переломним періодом». Його зміст полягає в зміні поведінкових характеристик: від майже повної слухняності, властивої малим дітям, юнаки переходять до стриманої слухняності - схованій непокорі батькам. Якщо раніше, будучи дітьми, вони дивилися на світ очима своїх батьків, то тепер у підлітків і юнаків вибудовується рівнобіжна система цінностей і поглядів на світ, що частково перетинається позицією батьків, а частково - з однолітками.

У цей період закінчується формування фундаменту особистості, добудовуються їхні верхні - світоглядні - поверхи. Усвідомленням свого «Я» відбувається як осмислення свого місця в житті батьків, друзів, що оточує соціуму. Одночасно спостерігається постійний пошук моральних орієнтирів, зв'язаних з переоцінкою сенсу життя. Підлітки і юнаки більш сприйнятливі до негативних оцінок навколишніх. Їхній рольовий діапазон вкрай обмежений. Вони не є власниками, розпорядниками, виробниками, законодавцями. Підлітки - лише споживачі, хоча в правовому змісті вони можуть приймати життєво важливі рішення, у психологічному плані підлітки дозріли для них. Але батьки обмежують їх. У цьому і полягає протиріччя.

Отже, ми розглянули труднощі соціалізації в період юності і встановили, що головною проблемою є рольовий конфлікт, чи рольове безправ'я підлітків.

Батьківство

Взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний момент - коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, коли вона найбільш довірлива і відкрита усьому новому, а саме в період дитинства. Друга характерна риса - взаємини продовжуються все життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя риса - батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами, які тільки можуть існувати в людському суспільстві.

Багато хто переконаний, що батьківські почуття передаються біологічно і пробуджуються з появою першої дитини. Дійсно, у всіх живих істот - від птахів і до ссавців батьківська турбота запрограмована генетично. Однак для людських істот це справедливо на половину. Батьківство - насамперед відношення, яке соціально здобувається.

Зрілий вік

У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я). Психофізіологічне подорослішання збігається із соціальним і економічним дорослішанням, домагання, амбіції і надії юності одержують задоволення пропорційне витраченим зусиллям і придбаним знанням. Зрілий вік характеризує розквіт людської особистості.

Як такий зрілий вік не є самостійним етапом соціалізації. Це збірне поняття, яке охоплює кілька циклів людського життя, розділених найважливішими подіями: оволодіння професії, проходження армійської служби, початок трудової діяльності, чи одруження заміжжя, створення родини, народження дітей.

Настання зрілого віку, тобто дорослого життя, може затягнуться в наслідок проходження навчання до 21-23 років чи прискориться через ранній початок трудової діяльності. Якщо нижня границя зрілого віку не визначена, то його верхня границя позначена виходом на пенсію.

Соціологічним критерієм розмежування двох періодів - молодіжного і зрілого - служить економічна, соціальна і політична самостійність. Соціологи розробили набір критеріїв, яким повинна відповідати молода людина, що претендує на статус дорослого:

ь сама себе забезпечувати засобами існування;

ь розпоряджатися грошима незалежно від інших;

ь бути самостійною у виборі способу життя;

ь проживати незалежно від батьків.

Поряд з вищевказаними, соціологи вживають і деякі й інші ознаки, зокрема:

· здатність відповідати перед законом;

· допуск до голосування на виборах;

· вступ у шлюб.

З погляду соціалізації, лише вступ у шлюб служить значним критерієм дорослості. Родина - єдиний агент соціалізації, який робить вплив протягом усі життя.

Доросле життя - самий активний період соціалізації, тому що саме в цей час спостерігається освоєння соціальних ролей не в ігровий, а в реальній ситуації. Уперше вирівнялися обсяги прав і обов'язків, потреб і засобів їхнього задоволення.

Старість

Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу функцію - бути виробниками матеріальних цінностей. З виробника вона перетворюється в споживача. Хоча стара людина найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на відміну від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі своїми літніми батьками вони найчастіше бачать тільки обов'язок.

Разом з тим перехід від зрілості до старості розкриває нові соціальні можливості і ролі. Люди похилого віку виступають партнерами, чи конкурентами супротивниками інших вікових груп на ринку праці, у системі соціалізації й освіти, у веденні домашнього господарства й у міжособистісному спілкуванні. Правда, у всіх цих сферах їхня роль мінімальна.

Перехід з фази зрілості у фазу старості стосується змін трудового статусу, змісту роботи, мотивації і відносини до життя, а також відносини до роботи як до джерела доходів і матеріального задоволення, працездатності, кола спілкування і самооцінки. Незвичний надлишок вільного часу, відхід з виробництва і поява нових ролей змушують літню людину заново проходити процес адаптації, хоча старіння людського організму виснажує резерви для повторної адаптації. У результаті виникає почуття непевності в завтрашньому дні і засобах існування. Фахівці знайшли закономірність: з віком знижується здатність адаптуватися до соціальних змін. Чим старша людина, тим більше вона незадоволена різними сторонами життя. Психологи відзначають: старі стають буркотливіші, дратівливіші і сумніші. Але відомо й інше: з віком людина більше дорожить життям і цінує кожен зайвий її день.

Відчуття наближення старості і почуття безперспективності виникають тому, що в старих губиться те, що властиво іншим віковим групам, а саме - наявність життєвих планів. Завдяки життєвим планам соціалізація їх стихійного і некерованого процесу перетворюється в цілеспрямовану стратегію поведінки. Зрілий індивід звіряє з поставленою метою те, чого він реально досяг, і вносить необхідні виправлення. Але літня людина подібного вже зробити не може - перед у нього немає необхідного запасу часу і сил. Життєві плани орієнтують людину особливим образом: вони вносять мотивацію досягнення. Тому в них переважають пасивні форми діяльності і стихійне пристосування до нових соціальних ролей.

Висновки

Вплив соціального середовища на розвиток особистості у дитячому віці відбувається за допомогою навчання, виховання і формування. Розкриваючи вплив навчання і виховання на розвиток особистості, ми дізналися, що вказані процеси сприяють: розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей; розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей; загальному психічному розвитку людини; інтелектуальному, творчому розвитку особистості; розвитку здатності до спілкування з оточуючими; розвитку потреб людини; розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється.

Відповідно до теми дослідження ми з'ясували соціально-психологічні особливості розвитку особистості відповідно до вікових етапів та провідної діяльності людини на цих етапах: 1) етап формування характеру, розвитку самосвідомості і початок відкритого прояву характеру - дитинство; 2) етап прихованого формування світогляду й моралі - юність; 3) етап відкритого прояву світогляду і моралі - зрілий вік. Хоча вважається, що закінчуючи школу особистість є сформованою, і подальший її розвиток - це стабілізація вже досягнутих результатів.

Отже, сутність соціалізації полягає в тому, що в її процесі людина формується як член того суспільства, до якого вона належить. Е. Дюркгейм, котрий одним із перших звернув пильну увагу на проблему соціалізації, підкреслював, що будь-яке суспільство прагне сформувати людину відповідно до наявних у неї певних універсальних, моральних, інтелектуальних і навіть фізичних ідеалів. Природно, ці ідеали змінюються залежно від історичних традицій, особливостей розвитку і соціального устрою суспільства. Водночас у сучасних умова соціалізація має багато характеристик, однакових чи більш або менш подібних у різних суспільствах.

Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством. Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.

Узагальнюючи вищесказане, варто відзначити, що основний розвиток особистості відбувається на перших етапах, коли відбувається її становлення, закладання основ для стабілізації позивних якостей та рис людини. Але протягом життя людина розвивається, соціалізується, адаптується до мінливих умов суспільства. Тому проблема розвитку особистості є актуальною для будь-якого суспільства, для кожної людини.

Список використаної літератури

1. Гарасимів Т.З. Особистість та проблеми її соціалізації / Т.З.Гарасимів // Форум права. 2009. №3. С. 156-161.

2. Городяненко В.Г. Соціологія: підручник / Віктор Георгійович Городяненко. К.: Видавничий центр «Академія», 2002. 560 с.

3. Гримова А. Соціалізація - навчання жити в суспільстві [Текст] / А.Гримова, А.Гречишкіна // Дошкільне виховання: Науково-методичний журнал для педагогів і батьків. К., 2008. № 3. С. 10-13.

4. Кравченко Т.В. Сучасні характеристики соціалізації [Текст] / Тамара Володимирівна.Кравченко // Педагогіка і психологія / Вісник АПН України /. К., 2007. № 3. С. 11-19.

5. Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч. - метод. посібник / Микола Павлович Лукашевич. К.: ІЗМН, 2001. 112 с.

6. Лукашевич М.П. Теорія і методи соціальної роботи. Навч. посіб. / М.П.Лукашевич, I.I.Мигович. 2-ге вид. К.: МАУП, 2003. 168 с.

7. Мардахаев Л.В. Социальная педагогика: Учебник / Л.В.Мардахаев. М.: Гардарики, 2005. 269 с.

8. Мудрик А.М. Социализация человека / Алла Михайлівна Мудрик. М.: Издательский центр «Академия», 2006. 304 с.

9. Мудрик А.М. Социализация человека как проблема [Текст] / Алла Михайлівна Мудрик // Социальная педагогика: Деловой журнал для социальных работников и педагогов. М., 2005. № 4. С. 47-56.

10. Павловський В.В. Основи ювентології. Наукова монографія / Валерій Володимирови Павловський. К.: Дакор, КНТ, 2007. 238 с.

11. Соціальна робота: навчальний посібник / [В.П.Андрущенко, В.П.Бех, М.П.Лукашевич, І.І.Мигович]. К.: ДЦССМ, 2002. Кн. 2. 315.

12. Черниш Н.Й. Соціологія / Наталія Йосипівна Черниш. Львів: Кальварія, 2003. 474 с.

13. Шептенко П.А. Методика и технология работы социального педагога / П.А.Шептенко, Г.А.Воронина. М., 2001. С. 22-25.

Размещено на Allbest.ru

...