Історія розвитку соціології в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Реферат

з курсу «Соціологія»

на тему «Історія розвитку соціології в Україні»

Виконала:

студентка групи ОБ-42к

Хабік Альона

План

Вступ

1. Зародження і розвиток соціологічної думки в Україні.

2. Розвиток української соціології в XX ст.

3. Розвиток соціології в незалежній Україні.

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Сучасна соціологія -- це одне із найважливіших досягнень людства, теоретичне осмислення суспільного буття, без чого стає неможливим поступальний розвиток соціуму. Особливого значення соціологія набуває в умовах демократизації суспільства. Саме в такій ситуації соціологічні знання дають можливість визначати можливості конструктивних сил, зосередити всю увагу на вирішенні найголовніших завдань суспільного розвитку. Ось чому в кінці 80-х, на початку 90-х років XX століття стався прорив в громадській думці України на користь соціології. Сьогодні вона -- самостійна галузь знань у вищій школі і академічній науці. Розвивається мережа наукових та науково-дослідних установ, засновано спеціалізовані часописи, побачили світ багато наукових, навчальних, популярних видань. Зріс попит на соціологічні послуги з боку суб'єктів політичної, соціально-економічної, духовної практики. У Вузах України йде процес становлення соціології як навчальної дисципліни, адже соціологічна освіченість, уміння мислити соціально, адекватно сприймати, осмислювати й тлумачити соціальні процеси та явища, врахувати у своєму бутті розмаїття соціальних чинників потрібні кожній людині.

Історія світової соціології загалом, як й історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її природного, гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. -- у складі колишнього СРСР не могли не позначитися на становищі вітчизняної соціології.

1. Зародження і розвиток соціологічної думки в Україні

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

-- протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період - V - кінець XV ст.);

-- протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі -- кінець XV -- третя чверть XVIII ст.);

-- протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII -- середина XIX ст.). [1]

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX -- XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності -- Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру -- Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113--1125 рр.) у "Повчанні дітям" дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI--ХШ ст., найпомітніший серед яких "Повість минулих літ", авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-волинської держави засвідчив "Галицько-волинський літопис" -- важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен -- козацтво -- проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків [2].

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513--1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби "клеїть" їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина -- гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, "адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися", сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII-- XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як: Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киє-во-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681--1736).

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) -- після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722--1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя -- у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї "внутрішньої натури", пізнаного в собі Бога. Цією "внутрішньою натурою" є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну -- нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип "нерівної рівності". "Бог, -- писав Сковорода, -- богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: "Неравное всъм равенство"... Меншій сосуд менъе имъет, но тем равен єсть большему, что равно єсть полный". З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала "Книга буття українського народу" М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України [2].

2. Розвиток української соціології в XX ст.

Розвиток соціологічних пошуків та емпіричних досліджень в українській соціології XX ст. був вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов'язано, без сумніву, з об'єктивними умовами, за яких розвивалася наука в Україні.

В історії розвитку української соціології у XX ст. можна виділити такі періоди:

1921 -- 1929 р. -- становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства;

1930 -- 1957 pp. -- фактична заборона наукових пошуків в українській соціології, викликана періодом "догматичного" комунізму" та "сталінізму";

1958 -- 1986 -- період часткового відродження української соціології, пов'язаний насамперед з хрущовською "відлигою";

з 1987 р. -- сучасний період розвитку соціології в Україні.

З самого початку розвитку соціології спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР відбувалося фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком у 1918 р видав постанову про створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований науковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослідницька робота в галузі соціології в Україні у 20-их pp. зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював Б. Кістяківський (1918 -- 1920), проте після смерті ученого кафедра по-суті припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолюваний К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. 31926 p. Кабінет видавав щорічник "Первісне громадянство в Україні" де публікувалися праці К. Гру-шевської, Ф. Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали.

Надія на створення спеціалізованого соціологічного закладу з'явилася після повернення у 1924 р. до України М. Грушевського, який ще 1919 р. в еміграції створив Український соціологічний інститут Учений мав намір офіційно відкрити цей заклад в Україні, проте під тиском партійних ідеологів цю ідею втілити у життя не вдалося. Грушевському довелося обмежитися відкриттям дослідної кафедри історії України, яку він і очолив, щоправда при кафедрі функціонувала секція методології та соціології.

Роль соціологічного інституту по-суті почала виконувати Асоціація культурно-історичного досвіду, відкрита у 1925 р, яку становили три структури -- культурно-історична комісія, комісія історичної писемності та кабінет примітивної культури, що діяли на базі ВУАН. Основні соціологічні питання, що досліджувались Асоціацією, стосувалися насамперед генетичної соціології а також дослідження українського фольклору [3].

Також одночасно з Асоціацією проводили соціологічні дослідження Український демографічний інститут (вивчав біосоціальні процеси), харківський Український науково-дослідний інститут педагогіки (досліджував проблеми генетичної соціології), Психоневрологічний інститут (проводив наукові пошуки у галузі соціопсихології).

У цей же час відбувається процес становлення соціальної інженерії -- одного із видів прикладної соціології, мета якої -- вплив на поведінку людей з метою розв'язання певних соціальних проблем. Прикладна соціологія розвивалась передусім у межах Всеукраїнського інституту праці (Харків), який очолював Ф. Дунаєвський. Цей інститут вів активну наукову роботу, його дослідники розробили і з успіхом використовували тексти профвідбору та профорієнтації.

В кінці 20-их pp. XX ст. почався процес активного впровадження у радянську соціологію марксистських ідей, пов'язані насамперед з популяризацією праць М. Бухаріна "Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології" (1921), Л. Садинського "Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію" (1923), С. Оранського "Основні питання марксистської соціології" (1929) та ін.

Ідеологічне спрямування марксизму в радянській соціології партійні ідеологи та функціонери намагалися доповнити відкриттям соціологічних студій марксистсько-ленінського характеру. На початку 30-их pp. розрізнені марксистські соціологічні та інші наукові гуртки було об'єднано у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Н а базі останнього було створено інститут філософії і природознавства, одним із завдань якого була пропаганда марксистської соціології.

Слід зазначити, що на той час альтернативні до марксистського напрямки соціологічних досліджень в Україні уже було ліквідовано. Деякі українські соціологи змушені були емігрувати, інші припинили свої наукові пошуки, обмежившись популяризацією ідей Маркса та Леніна.

У середині 30-их pp. навіть марксистсько-ленінська соціологія по-суті виявилась непотрібною партійно-номенклатурній верхівці. Соціологічні теорії не вписувались у рамки історичного матеріалізму, а практичні дослідження могли викрити факти об'єктивної радянської дійсності. З цього часу соціологію визнають "буржуазною псевдонаукою" а спроби започаткувати соціологічні студії чи вести емпіричні дослідження піддавались жорстким репресіям. Окремі соціологічні теорії були включені до філософії, окремі ж соціологічні напрямки, як наприклад, "соціальна екологія" чи "соціологія релігії" заборонялись узагалі. Результати ж соціологічних досліджень подавались однобоко і демонстрували перекручені факти політичного, економічного, культурного і соціального розвитку радянської країни Таким чином, соціологія як самостійна теоретична і прикладна наука більш ніж на двадцять років фактично припинила своє існування в СРСР і в Україні зокрема.

Лише наприкінці 50-их -- на початку 60-их pp. починається часткове відродження соціології в Україні. Звільнившись від сталінського догматизму соціологія в СРСР відновила насамперед своє прикладне, а згодом і теоретичне значення. Розвиток НТП вимагав точних даних щодо стану економіки з метою побудови перспектив її розвитку. Важливим стало дослідження умов праці робітників, демографічних та екологічних проблем.

З метою вирішення цих питань у 1958 р. в СРСР виникла Радянська соціологічна асоціація, а через десять років -- відділ конкретних соціологічних досліджень на базі Інституту філософії АН СРСР. В Україні відповідна структура була створена наступного року на базі Інституту філософії АН УРСР. Поновлюється видавництво часопису "Філософська та соціологічна думка", котрий було засновано ще 1927 р. Коло соціальних проблем, що досліджувалося радянськими соціологами у той час було достатньо різноманітним і стосувалось соціології праці, економічної соціології, соціології міста, соціології сім'ї та шлюбу. Результати соціологічних пошуків знайшли своє відображення у відповідних довідниках - двотомнику "Соціологія в СРСР" (1966) та "Соціологія на Україні" (1968).

Проте, як теоретична, так і прикладна соціологія того часу мали широке коло проблем. Соціологічна наука так і не звільнилася до кінця з під тиску марксистсько-ленінської ідеології, дослідження проводилися в обмежених рамках, соціологічні служби не мали коштів на закупівлю сучасного обладнання, катастрофічно не вистачало кваліфікованих кадрів, по-суті були втрачені зв'язки із зарубіжною наукою -- її теоретичні доробки були майже невідомі в Радянському Союзі. До того ж у 70-их pp. розпочався новий ідеологічний наступ на соціологію, працівники Інституту соціологічних досліджень були звинувачені у насаджувані буржуазної ідеології. Таким чином, незважаючи на певні зрушення у сфері теоретичних та прикладних досліджень повного відродження соціології у радянські часи фактично не сталося [4].

Лише наприкінці 80-их pp. у зв'язку з політичним та ідеологічним оновленням радянського суспільства складаються умови для того, щоб соціологія зайняла належне їй місце у системі наукових знань. Склались передумови не тільки для наукових пошуків чи прикладних досліджень у сфері соціологічного знання, а й для інституціонального оформлення науки. Так, уперше в Україні у 1990 р. було створено самостійний Інститут соціології в систем Академії наук, ідею заснування якого виношував ще М. Грушевський. Головним предметом досліджень інституту, який очолив академік Ю. Пахомов стали проблеми національного відродження України, побудови демократії, узагальнення наукового досвіду видатних соціологів-попередників як українських, так і західних. У цьому ж році створюється і Українська соціологічна асоціація, завданнями якої стало визначення пріоритетних напрямків розвитку вітчизняної соціологічної науки, а також налагодження контактів із зарубіжними ученими та організаціями.

Важливе значення мало прийняття у 1993 постанови Міністерства освіти України про надання соціології статусу базової навчальної дисципліни в державних вищих навчальних закладах. З цього часу соціологія є обов'язковим предметом, що вивчається у вузах України III -- IV рівня акредитації. Вивчається дисципліна і у більшості вузів І -- II рівня акредитації. За роки незалежності кілька сотень вузів України відкрили на своїх базах спеціальність "соціологія", де готуються бакалаври, спеціалісти і магістри. На сьогоднішній день в Україні працює більше ста вчених з науковими ступенями "кандидат" і "доктор соціологічних наук".

Велике значення має висвітлення теоретичних соціологічних проблем у статтях, монографіях, посібниках. На сьогоднішній день в Україні видано близько сотні посібників та підручників, серед яких "Соціологічна думка України" за ред. Захарченка М. В. та Бурлачука В. Ф., "Курс теоретичної соціології" за ред. А. О. Ручки та В. В. Танчера, "Соціологія: наука про суспільство" за ред. Андрущенка В. П. та Горлача М. І., "Соціологія. Підручник для вузів" за ред. Городяненка В. Г., "Соціологія: курс лекцій" за ред. Пічі В. М., "Соціологія. Загальний курс" Лукашевича М. П. та Туленкова М. В. та багато інших. Велике значення мало й заснування та видавництво науково-теоретичного часопису "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

Про розвиток соціології в Україні свідчить також різке збільшення різних соціологічних асоціацій та служб, центрів соціологічних досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень О. Разумкова, центр "Соціс", "Демократичні ініціативи" КМІС та багато інших.

3. Розвиток соціології в незалежній Україні

З часу створення незалежної держави в Україні склалася мережа навчальних та науково-дослідних закладів, які забезпечують соціальну політику в системі освіти і науки. У державних університетах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Луцька створено соціологічні факультети та відділення на інших факультетах. Десятки державних і понад двісті недержавних навчальних закладів II та III рівнів акредитації запровадили спеціальність «соціологія» й готують бакалаврів і спеціалістів, а в Луганському педагогічному інституті -- навіть магістрів. У Київському, Харківському національних університетах та Інституті соціології НАНУ, що вони мають відповідне кадрове забезпечення та спеціалізовані ради із захисту дисертацій, відбувається підготовка спеціалістів вищої кваліфікації через аспірантуру та докторантуру.

Чимало вітчизняних науковців проходять стажування та навчаються в університетах і соціологічних центрах Росії, США, Великобританії, Канади, Німеччини, Польщі та інших країн.

Перспективними і плідними є зв'язки, що передбачають обмін фахівцями, досвідом з теоретичних та емпіричних досліджень, а також спільні дослідні проекти із соціологічними фундаціями багатьох країн, зокрема: соціологічними службами Вашингтонського, Гарвардського, Каліфорнійського, Мічиганського університетів, університетом Квінз (Кінгстон), Інститутом суспільних наук Словацької АН, Ягеллонським університетом у Кракові, Інститутом етнології і антропології РАН (Росія), Міжнародною асоціацією дослідників масової комунікації, Європейською асоціацією експериментальної соціальної психології, Американським товариством досліджень проблем особистості, Інститутом тендерних досліджень (Лондон), Інститутом відкритого суспільства (Будапешт), Гарвардським інститутом міжнародного розвитку, Міжнародним центром Улофа Пальме (Швеція), Інститутом соціології РАН (Росія), Всеросійським центром досліджень громадської думки, Вільним університетом, (Берлін), Міжнародною соціологічною асоціацією та іншими.

Поліпшенню рівня викладання соціології сприяє також створення державної атестаційної комісії (ДАК) та фахової ради із соціологічних наук, яка ставить досить високі вимоги до ліцензування вузів, що готують соціологів.

Серед завдань покращання соціологічної освіти головними є забезпечення адекватного змісту та ступеня розвитку сучасної науки викладання соціології та якісної, на рівні сучасних вимог, підготовки фахівців із соціології [5].

Виконання цих завдань гальмується низкою організаційних та методичних причин. Зокрема, кількість годин у навчальних планах різних непрофільних вузів для викладання соціології є набагато меншою за встановлену державними нормативними документами. Програми викладання розробляються кожним вузом окремо. Це саме той випадок, як зазначає В. Волович, коли плюралізм думок є не перевагою, а вадою. Основна вада таких програм -- брак концептуальності, фрагментарність, довільний вибір тематики з орієнтацією на професійні можливості викладачів, а не на системний виклад курсу. Більшість викладачів соціології не мають ні відповідної базової освіти, ні досвіду. Такі «перекваліфіканти» часто «витискують» фахівців. Постає проблема захисту науки від псевдосоціологів. Не діє система підвищення кваліфікації, рідко відбуваються науково-практичні конференції та семінари.

Здебільшого у вузах погано організують самостійну роботу студентів, обмежуючись пропонуванням «комплекту» готових знань, які студенти повинні заучувати за викладачами.

Розв'язання проблеми соціологічної освіти в Україні сприятиме піднесенню загального рівня гуманітарної освіти, поглибленню знань про суспільні процеси, поліпшенню державного управління, а головне -- дасть тисячам молодих людей наукові знання про світ, що в ньому вони живуть, та створить інтелектуальне підґрунтя для їхніх переконань -- ту світоглядну культуру, якої нині відчутно бракує молоді.

У листопаді 1997 р. відбувся Республіканський семінар соціологів України. Мета його -- обговорення питання про створення або відновлення Соціологічної асоціації України (САУ). Під час роботи семінару обговорювались головні напрямки її роботи, повноваження, роль та завдання асоціації, проект статуту САУ та проект «Кодексу соціолога», що мали бути схвалені III з'їздом соціологів.

Учасники семінару звернули увагу на серйозність ситуації, що склалася навколо соціологічної освіти відтоді, коли соціологію визнано обов'язковою загальноосвітньою дисципліною. Зокрема, викладання курсу соціології у вузах потребує підвищення якості, перегляду деяких наукових напрямів та визначення нових пріоритетів. Комерціалізація соціологічних досліджень часто настільки знижує їхню якість, що ставить під сумнів існування самої професійної соціології. З метою поліпшення фінансового забезпечення асоціації було запропоновано заснувати спеціальний фонд, використовуючи банківський рахунок САУ. У грудні 1997 р. в Бердянську відбулася IV школа молодих соціологів України «Сучасна соціологія на межі тисячоліть», організована УСУ, Бердянським педінститутом та благодійним фондом «Інтелектуальна перспектива». У роботі школи взяли участь майже п'ятдесят представників академічної й вузівської науки, оціологи-практики.

Доповіді та «круглі столи» було присвячено обговоренню актуальних проблем сучасної соціологічної науки. Учасники школи серйозну увагу приділили питанням місця та ролі соціології в системі гуманітарної освіти та викладання соціологічних дисциплін у вищих навчальних закладах.

У квітні 1998 р. в Києві відбулися наукова конференція і III з'їзд САУ. Головна їх мета -- сприяння розвитку громадянського суспільства. Там обговорювалися і були схвалені професійний «Кодекс соціолога» та статут САУ, її президентом був обраний доктор соціологічних наук М. Шульга. Крім того, ішлося про проблеми розвитку та досягнення соціології України, зокрема, наголошувалося на нестачі фінансування, необхідності захисту соціології від псевдосоціології, соціологів від псевдосоціологів. Серед досягнень у розвитку соціології за останні роки зазначалося надання соціології у 1993 р. Міністерством освіти статусу базової дисципліни, створення в багатьох вузах соціологічних факультетів та соціологічних кафедр. Проведено велику наукову роботу з визначення предмета соціології, розроблено типову програму для підготовки соціологів. Видано десятки навчальних посібників із соціології, наприклад: В. Ворона, В. Пилипенко «Економічна соціологія», М. Захарченко, В. Бурлачук та ін. «Соціологічна думка України», О. Нельга «Теорія етносу», І. Прибиткова «Основи демографії», А. Ручка, В. Танчер «Курс теоретичної соціології», за ред. В. Андрущенка, Н. Горлача «Соціологія: наука про суспільство», М. Захарченко, О. Погорілий «Історія соціології», О. Погорілий «Соціологічна думка XX століття», І. Попова «Соціологія. Пропедевтичний курс», Н. Черниш «Соціологія. Курс лекцій», О. Якуба «Соціологія.

Нині українська соціологія переживає певні труднощі, оскільки криза, що охопила всі сфери суспільного життя, не обминула і її. Брак економічної підтримки є підставою того, що не діє у повну силу Соціологічна асоціація України, припинилося видання газети соціологів «Український оглядач», часопису «Філософська і соціологічна думка», заснованого ще 1927 року.

Державі бракує коштів на прикладні соціологічні дослідження, що потребують великих фінансових витрат, а новостворені комерційні соціологічні заклади працюють перш за все на власні інтереси. З'являються найрізноманітніші фірми, служби, центри з вивчення громадської думки. У таких «соціологічних службах» іноді працюють люди, які не мають відповідної професійної підготовки. У результаті -- спотворюються масова свідомість, громадська думка [4].

Засоби масової інформації нині рясніють даними так званих опитувань населення, які не завжди є науковими і не можуть забезпечити надійності й вірогідності отриманої інформації.

Зважаючи на це конче важливого значення для розвитку соціологічної науки в Україні набуває діяльність зі створення загальнонаціонального соціологічного архіву, що її розпочато Інститутом соціології.

На цей час зібрано і нагромаджено величезного обсягу емпіричного матеріалу про стан і тенденції розвитку соціальних процесів в українському суспільстві, об'єктивну інформацію, необхідну як наукове підґрунтя для прийняття державних рішень щодо стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації в Україні.

Висновок

Своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, на жаль, не завершився дотепер ні у краю, ні на чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого би починалась сучасна українська соціологія. У цьому плані ми значно відстали від інших народів, і малою втіхою для нас є згадка про штучне гальмування наукових досліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України. Тому процеси національного відродження, які прокладають собі шлях у сучасній Україні, безпосередньо торкаються й соціології. На часі першочергове завдання - створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у важкий і щасливий час державотворення.

Отже, після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства українська суспільно-політична думка стала перед переконанням відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики -- куди і якими шляхами повинен іти народ -- може знайти своє вирішення саме у соціології.

Список використаних джерел

соціологія знання український

1. Піча В.М.,Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічної думки. -- Львів: 2005.

2. Соціологічна думка України: Навчальний посібник. -- К.: 2003.

3. Лукашевич М. П., Ткуленков М. В. Соціологія: загальний курс. - К.: "Каравела", 2004.

4. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В. Городяненка. - К.: "Академія", 2006.

5. Електронний ресурс. - Режим доступу: http://pidruchniki.com/17190512/ sotsiologiya/rozvitok_ukrayinskoyi_sotsiologiyi

Размещено на Allbest.ru