Структурний функціоналізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Структурний функціоналізм

1. Основні парадигми сучасної соціології

соціологія парсонс мер тон суспільство

Протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і нині являє собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використовують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами власних концепцій або відштовхуючись від них як від банку ідей, що мають самостійну цінність.

Незважаючи на неоднорідність і суперечливий характер сучасної західної соціології, вдається виділити низку її характерних рис. Опираючись на думки відомого американського соціолога П. Сорокіна, можна узагальнити ці риси наступним чином:

* Інтернаціоналізація сучасної соціології, тобто зростання кількості праць з питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;

* Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціологічні факультети і курси займають одне з перших місць щодо кількості студентів;

* Експертизація соціології. Означає все ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи;

* Фактографізація соціології, або зростання її об'єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення;

* Соціологізація інших наук, як соціогуманітарних, так і біологічних, медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічне тлумачать свої специфічні проблеми;

* Диференціація соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, в свою чергу, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення у зв'язку з цим структури соціологічного вчення.

Беручи до уваги останню рису сучасної західної соціології, а саме її множинність, що дедалі зростає, спробуємо вирізнити основні наукові парадигми, довкола яких обертається соціологічна думка сьогодення. Термін «парадигма» вводить у науковий обіг американський вчений Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її розв'язання. Ця модель лежить в основі тієї чи іншої теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених.

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія займається розв'язанням практичних завдань керування суспільними процесами, розробкою засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.

До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце в ній належить також інтегральній соціології П. Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти соціокультурної реальності.

2. Життєвий шлях і наукова діяльність Парсонса

(англ. Talcott Parsons; 13 грудня 1902, Колорадо-Спрінгс - 6 травня 1979, Мюнхен) - американський соціолог-теоретик, глава школи структурного функціоналізму, один з творців сучасної теоретичної соціології та соціальної антропології.

Біографія

Син священика. Вивчав біологію та філософію в Амхерсті, потім навчався в Лондонській школі економіки і Гейдельберзькому університеті. У 1927-1973 викладав у Гарварді, де створив і очолив міждисциплінарний Відділ соціальних відносин. У 1962-1968 кілька разів був в СРСР, зокрема виступав на семінарі Ю.А. Левади в Інституті соціології в Москві, зустрічався на семінарі в Ленінграді з І. С. Коном.

Наукова діяльність

Синтезувавши теоретичні підходи Макса Вебера (праці якого він перекладав), Георга Зіммеля, Еміля Дюркгейма, Парето, Алана Маршалла, Зігмунда Фрейда, розробив загальну теорію дії і, зокрема, соціального дії як самоорганізується системи. В останній, яка задана набором функціональних проблем будь-якої системи (адаптація, досягнення мети, інтеграція, підтримка зразка), Парсонс аналітично виокремлювати підсистеми соціальної структури, культури, особистості. Орієнтації дійової особи (актора) описуються при цьому за допомогою набору стандартних (типових) змінних. Цей теоретичний мова Парсонс використав для опису систем економіки, політики, права, релігії, освіти, для аналізу сім'ї, лікарні (і, зокрема, психлікарні), шкільного класу, університету, мистецтва, мас-медіа, сексуальних, расових і національних відносин, соціальних відхилень, а пізніше - для побудови неоеволюціоністской порівняльної соціології різних товариств, залучених і продовжують залучатись до універсальний процес модернізації. Парсонс і його теорія (її називають структурним функціоналізмом або теорією дії) мали вирішальне значення для становлення соціології як академічної дисципліни.

На ранньому етапі досліджень прагнув знайти певний компроміс між «соціологізм» Е. Дюркгейма, жорстко детермінованим людську поведінку впливом зовнішньої соціального середовища, і «розуміючої» теорією соціальної дії М. Вебера, що описує людську поведінку через відповідність «ідеальним типам». На ранні роботи Парсонса значний вплив також зробили В. Парето, який пропонував подібну з веберовского модель розподілу людських дій по мотивації на «логічні» і нелогічні, А. Маршалл, Г. Зіммель, З. Фрейд.

Твори Парсонса написані вельми складною мовою, які іноді нудно читати з-за безлічі приватних деталей, подій і персоналій, що викликає труднощі навіть у зацікавлених читачів. Парсонс постає невиправним схоластів і поціновувачем езотеричних тестів. Йому вдалося створити гігантську дедуктивну систему абстрактних понять, що охоплює людську реальність у всьому її різноманітті. Однак в емпіричному дослідженні та повсякденному соціологічної практиці жоден соціолог не користується цією системою, вважаючи за краще менше ємні, але більш оперативні приватні теорії.

Структурний функціоналізм:

* Високоабстрактне, жорстко кодифіковане теоретичне побудова, що претендує на універсальне пояснення соціальної реальності;

* Соціологія займається вивченням функцій, виконуваних соціальними інститутами, і соціальним дією індивідів, які займають певне місце в соціальній структурі суспільства (статуси) і виконують визначені громадськими нормами і цінностями соціальні ролі;

* Тісний зв'язок між статикою і динамікою, соціальною системою і соціальною структурою.

Суспільство в структурному функціоналізм - будь-яке соціальне явище, установа чи інститут розглядаються з точки зору їхнього внеску в розвиток суспільства; функціонально взаємопов'язані змінні.

Вимоги до суспільства:

* Суспільство має бути пристосоване до середовища.

* У суспільства повинні бути поставлені цілі.

* Всі елементи суспільства мають бути скоординовані.

* Цінності в суспільстві повинні зберігатися.

Структурно-функціональний аналіз - принцип дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якому кожен елемент структури має певне призначення (функцію). Функція в соціології - це роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес по відношенню до цілого (напр., функція держави, сім'ї і т.д. в суспільстві).

3. Р. Мертон про соціологію як «теорію середнього радіуса дії»

Роберт Мертон вважається одним із класиків структурного функціоналізму. За допомогою цієї парадигми він обгрунтував конкретні теорії - соціальної структури і аномії, науки, бюрократії. Ця парадигма орієнтована на теорію середнього рівня. Основними поняттями теорії структурного функціоналізму Мертона є «функція» і «дисфункція». Функції - по Мертону, ті спостережувані слідства, які служать саморегуляції даної системи або пристосуванню її до середовища. Дисфункції - ті спостережувані слідства, які послаблюють саморегуляцію даної системи або її пристосування до середовища. Три умови, що входять до вимоги функціонального аналізу Р. Мертона:

* Функціональна єдність

* Функціоналная універсальність

* Функціональна обов'язковість (примусовість)

Роберт Мертон виступив продовжувачем Е. Дюркгейма, значно доповнивши його концепцію соціальної аномії. На погляди Р. Мертона справили великий вплив Питирим Сорокін, який намагався наповнити соціологічне теоретизування матеріалами емпіричних і статистичних досліджень, і Пауль Фелікс Лазарсфельд, який розробляв проблематику методології застосування соціальних і емпіричних наук у соціологічних дослідженнях.

4. Р. Мертон про соціальну структуру суспільства і аномію, її різновиди

Теорія соціальної аномії Р. Мертон Класичним прикладом соціологічного аналізу Р. Мертона, побудованого на основі «Теорії середнього радіусу дії», є розгляд ним відхиляється поведінки та аномії. Теорія соціальної аномії - соціологічна теорія причин злочинності в сучасному суспільстві, запропонована Р. Мертон. Ця теорія протиставляється такі подання, які приписують незадовільне функціонування соціальної структури перш за все наказовим Біологічний. потяги людини, недостатньо стримуваним соціальним контролем, тобто фрейдистським і неофрейдістскім концепціям в кримінології. Мертон використовує два поняття: «аномія» і «соціальна структура» суспільства: при цьому перше явище (аномія) виступає як наслідок процесів, відбуваються в рамках другого явища (соціальна структура). Термін «аномія» був висунутий французьким соціологом Е. Дюркгеймом і означає відсутність норм у поведінці, їх недостатність. Аномія мислима у двох вимірах. По-перше, стан аномії може характеризувати суспільство, в якому нормативні стандарти поведінки, а також існуючі в ньому переконання небудь серйозно ослаблені, або відсутні. По-друге, стан аномії може характеризувати і окрема особа, якщо воно соціально дезорієнтовано, знаходиться в стані тривоги і переживає почуття ізольованості від суспільства. Поняття соціальної структури, за Мертону, не має нічого спільного з класовою структурою суспільства (Хоча Мертон в ряді випадків говорить про класову структурі сучасного американського суспільства). Для Мертона соціальна структура це не соціальна, а соціально-психологічна, а то й чисто психологічна категорія. Образу-ється соціальна структура з двох фаз. Перша складається з тих істотних цілей, які ставлять перед собою соціальні групи суспільства (або які ставляться перед ними життям), - т.з. життєві устремління групи. Друга - це ті кошти, які вживаються в ході досягнення зазначених цілей для задоволення життєвих прагнень соціальних груп суспільства. Самі ці кошти, у свою чергу, двоякі: їх можна підрозділити на приписувані (Законні) засоби і найбільш ефективні, найбільш успішні, що ведуть до результату найкоротшим шляхом. Для концепції Мертона надзвичайно важливо вказівку на те, що законність і ефективність зовсім не обов'язково збігаються стосовно обирається засобам.

Наступним вихідним положенням є вказівка на те обставина, що в принципі пануюча в даному суспільства відношення до цілей, які стоять перед його членами, і до засобів, що обирається для їх досягнення, може бути неоднаковим. Так, вся увага може бути перенесено на цілі, а до характеру коштів може допускатися повна зневага, і навпаки. Мертон висуває тут свій центральний теза про те, що порушення рівноваги між цілями і засобами як фазами соціальної структури служить підставою для виникнення стану аномії. Всі види соціальної поведінки, в тому числі і відхиляється, в залежності від того, чи приймає людина чи ні культурні норми, Р. Мертон ділить на п'ять типів індивідуальної адаптації:

- Конформізм, коли соціальні цілі суспільства і способи їх досягнення приймаються повністю (лояльні, спокійні й законослухняні громадяни);

- Інноваційність, коли приймаються соціальні цілі, але не способи їх досягнення (рекет, злодійство, підробка грошей, зловживання, обман);

- Ритуалізм - соціальні цілі не осмислюються, але способи їх досягнення сміливим і священні (здирництво, махінації, підробки та ін);

- Ретрітізм - заперечення і цілей, і будь-яких засобів (анархізм, наркоманія, бродяжництво);

- Заколот, бунт - відмову і від цілей, і від засобів з одночасною заміною їх новими цілями і новими засобами (політичний тероризм, боротьба за свободу, революційність, радикалізм).

Поведінка другого типу, коли вся увага приділяється досягненню мети, а до характером обираються коштів проявляється повна зневага, є центральним об'єктом аналізу.

Відповідно до теорії соціальної аномії асоціальна поведінка відчутно зростає в випадку, коли в суспільстві понад усе звеличуються певні символи успіху, нібито загальні для населення в цілому, в той час як соціальна структура цього суспільства обмежує або повністю усуває доступ до законним засобам заволодіння цими символами для значної частини цього ж самого населення.

5. Концепція соц обміну Дж. Хоманса

Джордж Каспар Хоманс (1910-1989) - засновник теорії соціального обміну. Центральною категорією його соціології є категорія соціальної дії, яка є процесом раціонального обміну. Ідеалом для Хоманса є «єдина уніфікована суспільна наука», в термінах соціального обміну що стирає всі міждисциплінарні відмінності. На його думку, це можливо внаслідок того, що всі соціальні науки вивчають поведінку, і всі використовують одну і ту ж групу пояснювальних принципів. Соціальна поведінка розглядується Джоржем Каспаром Хомансом як обмін матеріальними і нематеріальними цінностями. Рівень і якість обміну задають міру стабільності соціальних зв'язків і стосунків.

На відміну від Джорджа Хоманса, що запропонував психологізований варіант теорії соціального обміну, Пітер Мікаел Блау (р. 1918) запропонував свою версію обміну, класиком якої він і вважається. Пітер Блау намагається з'єднати аналіз поведінкових стратегій на мікрорівні з дослідженням макроструктур суспільства, що виводяться з них. Із його точки зору, будь-яка соціальна взаємодія є обмін чого-небудь, а як основні стимули виступають міркування користі, вигоди, нагороди. У основі соціального обміну по Блау лежать принципи економічної поведінки.

Автори теорії соціального обміну, вже згадані американські соціологи Джордж Каспар Хоманс (рід. у 1910-1989), Пітер Мікаел Блау (рід. у 1918) вважають, що поведінка людей є не що інше, як постійний обмін цінностями, як матеріальними (гроші, товари і т.д.), так і нематеріальними (пошана, дружба і т.д.).

Люди взаємодіють тільки виходячи з певного інтересу, прямий обмін між ними забезпечується особистими зобов'язаннями, необхідністю відповідати взаємністю на послуги, що надаються. У разі, коли обидві сторони отримують вигоди від співпраці, відбувається зміцнення соціальних зв'язків між ними. Джордж Хоманс формулює основоположний принцип взаємодіючих людей: чим більше винагороджується певна діяльність людини, тим частіше він її повторює.

Згідно теорії, оцінка сторонами міри повернення свого вкладу грунтується на минулому досвіді соціального обміну. Саме минулий досвід формує очікування своєрідної «норми поведінки». Порушення очікувань з боку одного з учасників взаємодії спричиняє за собою, як правило, розчарування і агресивну реакцію.

Автори теорії відзначали, що стосунки сторін в процесі обміну часто бувають нерівними, - один партнер програє в порівнянні з іншим. Цим вони пояснюють існування в товаристві нерівності і статусних відмінностей між людьми. Постійне однобічне надання важливих благ - основне джерело влади. Людина, контролююча, наприклад, послуги, які люди не можуть отримати більше ніде, може знайти владу над іншими.

На думку авторів теорії, окрім влади завдяки обміну в суспільстві існують престиж, статус, порядок і тому подібне. Отже, виходячи з того, що все вищеперелічене, можна віднести до гарантів стабільності будь-якого суспільства, обмін є одним з найважливіших блоків у фундаменті ефективної організації суспільного життя.

По суті, на перший план виходить ціннісно-нормативний рівень взаємодії. Але якщо у Джорджа Хоманса цей рівень (цінності, норми, ролі, статус) явно переважає, то його послідовники (Пітер Блау і Р. Емерсон) прагнуть підсилити концепцію за рахунок переходу до ширших структурних зв'язків на основі структурно-функціонального аналізу взаємодії.

Всі дослідники цієї парадигми відзначають помітне перебільшення ролі психологічних аспектів концепції. Проте, цінність її в прагненні знайти перехід від мікросоціологічного до макросоціологічного рівня вивчення суспільства.

Джордж Каспар Хоманс і Пітер Мікаел Блау виходили з примату ролі людини, а не системи. Вони відстоювали величезну значущість психічних якостей людини, бо для того, щоб пояснити поведінку людей, необхідно знати їх душевний стан. Але головне в цій теорії, по Блау, полягає в тому, що люди постійно прагнуть отримати винагороду (схвалення, пошану, статус, практичну допомогу) за свої дії. І, вступаючи у взаємодію з іншими людьми, вони отримують це, хоча взаємодія не завжди буде рівною і задовольняючою всіх його учасників.

Основна їх посилка така: коли взаємодіють двоє або більше людей, то кожен з них розраховує отримати щось цінне для себе і тому набуває мотивів поступитися чимось, що представляє цінність для інших. Ідея соціального обміну у формі «балансу стимулів і вкладів» зіграла важливу роль в розробці теорії організації, а ще раніше стала ключовим компонентом соціологічних теорій.

6. Соціальна поведінка як обмін нагородами і санкціями

Соціальна поведінка особистості і фори її формування. Особистість є не тільки наслідком, а й причиною со-ціально-етичних дій, що відбуваються в соціумі. її сприй-няття економічних, політичних, соціальних відносин за-лежить від історичної епохи і типу суспільства. Відповід-но, кожна людина по-своєму відображає їх, що визначає її соціальну якість, зміст і характер практичної діяльності. Саме в процесі такої діяльності людина, з одного боку, інтег-рує соціальні відносини навколишнього середовища, а з другого - виробляє своє особливе ставлення до оточення, стратегію соціальної поведінки. Елементами соціально-психологічної поведінки особистості є: соціально окреслена мета її діяльності; соціальні статуси» позиції і виконувані соціальні ролі; зумовлені статусами і ролями очікування; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; соціокультурна, психологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення, соціальних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спе-ціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистості механізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психології не-можливе поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю.

Людина розвивається у взаємодії з навколишнім се-редовищем, проте життя її є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості завжди - глибоко неповтор-ним явищем. її соціально-психологічні індивідуальні властивості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якос-тей, інтелекту, потреб і здібностей.

Соціально-психологічна природа особистості реалізуєть-ся і здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реалії соціального буття - в соціальній поведінці.

Соціальна установка і реальна поведінка

Установка схиляє індивіда до певної форми реагуван-ня, оцінювання, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню конкретної потреби. Повторення ситуацій поступово фор-мує фіксовані установки особистості. які впливають на соціальне життя, життєву стратегію людини.

Вплив установок на поведінку людини вчені трактують по-різному. Вітчизняні психологи вбачають між ними прямий зв'язок, до інших висновків приводять досліджен-ня їх зарубіжних колег.

Невідповідність між установкою (вербальною поведін-кою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали за-лежністю відповіді від ситуації, яка може належати до од-ного з трьох типів:

знеособлена ситуація (наприклад, лист). Така ситуа-ція зумовлює одноманітну поведінку - залишити лист без відповіді;

частковий особистий контакт (безпосередня або теле-фонна розмова). У такому разі відповіді будуть дещо різнома-нітнішими - від згоди до пошуків аргументів для відмови;

безпосередня взаємодія (особистісна ситуація). Від-повіді будуть майже одноманітними: «приймемо та обслу-жимо».

На аналізі таких ситуацій базуються твердження про відсутність прямого зв'язку між установкою та поведін-кою. Для конкретизації ситуації необхідно задіювати до-поміжні змінні: групові норми, очікування, вплив рефе-рентної групи, риси особистості. Тому багато вчених без ентузіазму поставилося до самого поняття «установка» та його наукової продуктивності. Водночас це спонукало дос-лідників до пошуку чинників (допоміжних, ситуативних змінних), що опосередковують зв'язок установок і реаль-ної поведінки індивіда. Одним із перших почав досліджу-вати їх М. Рокич, який, виокремивши два типи атитюдів («до об'єкта» і «до ситуації»), спробував за їх допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з'ясування психологічних характеристик атитюдів і соціальних ха-рактеристик ситуації. «Парадокс Р. Лапієра» можна було пояснити існуванням двох різних ситуацій, відповідно і двох різних типів поведінки. Китайцям, яких супрово-джує біла людина, відмовити було важко, але зробити це в листі було дуже легко. З точки зору Рокича людина наділе-на суб'єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоре-тичному аналізу підлягає три найзначущіші її складові: поняття «Я», цінності та атитюди. В цій системі централь-не місце посідає поняття «Я». Цінність, за Рокичем, є стій-ким уявленням про особливий спосіб поведінки (інстру-ментальна цінність) або ціль - стан (термінальна цін-ність). Атитюди, за його твердженням, фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або си-туацію. Ці уявлення описують об'єкт чи ситуацію як іс-тинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, доб-рі чи погані.

М. Фішбейн розглядав установку, засвоєну у процесі научіння, як схильність індивіда до реакції, стверджую-чи, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, що відрізняються від установки інди-віда стосовно конкретного об'єкта (мотиваційних, норма-тивних, ситуативних змінних). Замість передбачення впливу установки на поведінку він зосередився на дослі-дженні впливу поведінки на установку. Тобто його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. Цей намір стосувався саме дії, а не об'єкта - стимулу установки. У такому розумін-ні установка втрачає свій соціальний зміст і перетворю-ється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за схемою «стимул - реакція». Водночас Фішбейн запропо-нував типологію атитюдів, поділивши їх на атитюди до дії та атитюди до об'єкта, вважаючи це одним з най-важливіших відкриттів соціальної психології. Така кла-сифікація, на його думку, дає змогу пояснити труднощі, які виникають при спробі змінити конкретні вчинки осо-бистості стосовно об'єкта, впливаючи на систему її ати-тюдів. Нормативним чинником, який регулює дію ати-тюдів на реальну поведінку, він вважав вплив соціально-го оточення.

Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та моти-вується способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуа-ції, особливостями соціальної інфраструктури, засвоє-ними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями особистості. Щодо осо-бистості, то йдеться насамперед про «Я-концепцію» - су-купність уявлень, суджень, переконань індивіда про себе. На їх основі він вибудовує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки. «Я-концепція» є передумо-вою й наслідком соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв'язку «Я-концепції» та соціального життя полягає не стільки у розширенні можливостей «Я», скільки у досягненні гармо-нії з оточенням, що передбачає не припасування індивіду-альних властивостей до соціального стандарту, а свідоме оцінювання людиною своїх дій і вчинків, прийняття (не-прийняття), зміну, корекцію стереотипів, цінностей і норм, які пропонує суспільство.

Подальші дослідження виявили зв'язок між установ-ками і тенденціями в поведінці людини. На поведінку впливає багато чинників: погода, самопочуття, взаємини з близькими людьми на конкретний момент та ін. Було з'ясовано, що формування та зміна соціальних установок може відбуватися у процесі реальної поведінки, а ціле-спрямований вплив на поведінку людини зумовлює зміну її соціальних установок. Отже, попри певні суперечності в поглядах, установка зберігає в соціальній психології ста-тус важливого поняття, адже вона задає певні механізми соціальної поведінки особистості.

7. Концепція соціального конфлікту (Л. Козер, Д. Дарендорф)

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Козеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку.

1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними власних глибинних інтересів.

3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях.

У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція була практично відсутня. У наукових працях в основному йшлося про матеріально-економічну та класову природу конфліктів. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів було зроблено висновок про неможливість конфліктів. Існування їх припускалося лише в царині міжособистісних стосунків, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики інколи зверталася так звана «критика буржуазної соціології», яка тенденційно розглядала реалії переважно західних суспільств.

Ситуація змінилася після того, як колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів - національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних тощо, а наукова думка виявилася повністю обеззброєною перед ними. Під натиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років було загалом сформовано українське конфліктознавство, центром якого став Інститут соціології НАН України. Однак відчутною залишається недорозвиненість загальних концептуальних засад вивчення конфлікту.

Размещено на Allbest.ru