Волонтерська діяльність та її вплив на розвиток особистості

Размещено на http://allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Соціальні умови становлення особистості

1.2 Соціальне середовище як необхідна умова соціалізації особистості

1.3 Соціалізація і становлення особистості

1.4 Висновок до 1 розділу

РОЗДІЛ 2. ВОЛОНТЕРСТВО : СУТЬ ТА ВИДИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Поняття волонтерства та його розвиток у світі

2.2 Загальні критерії до діяльності волонтера

2.3 Основні напрямки діяльності волонтерів в Україні

2.4 Волонтерська діяльність як засіб розвитку особистості

2.5 Висновки до 2 розділу

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Практично кожен з нас хоча б раз в житті по своїй волі брав на себе виконання трудових обов'язків ,не вимагаючи грошової компенсації. Добровільна праця давно відома як основа економіки та виховання , на яку звертають увагу владні та підприємницькі еліти розвинутих країн. Волонтерство, воно також відіграє важливу роль як соціально-педагогічна умова становлення особистості.

Метою даної курсової роботи є - аналіз наукової літератури для з'ясування різних підходів до трактування змісту поняття «волонтер», «волонтерська діяльність», конкретизація його суті з огляду на сучасні умови соціального виховання учнівської молоді та мотиви й потреби їх участі у волонтерському русі.

Завданнями курсової роботи є : визначити соціальні умови становлення особистості; визначення підходів до поняття волонтерства та етапи його розвитку у світі; визначити як волонтерська діяльність впливає на розвиток особистості. Волонтерами спочатку називали тих людей, що добровільно та виключно із свого бажання поступали на воєнну службу в деяких європейських країнах (наприклад, у Франції, Іспанії). Зараз від цього громіздкого визначення "волонтерства" залишилося лише слово "добровільно". Правда, додалося ще й "безоплатно".

Волонтерів називають по-різному, але всі знають, що волонтер - це людина, що допомагає сусідам, співвітчизникам та людям, які потребують допомоги, вдома чи за кордоном. Волонтери працюють в школах, лікарнях, бібліотеках, таборах з біженцями, при захисті навколишнього середовища - всюди. Всі відомі рухи проти насильства, рабства, за покращання надання медичної допомоги, за мир та міжнародну співпрацю, проводилися з доброї волі людей.



РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Соціальні умови становлення особистості

У цілому формування особистості та її розвиток у соціумі може бути успішним лише тоді, коли будуть враховані всі зовнішні та внутрішні фактори, які на неї впливають, їх складні взаємозв'язки. Перш за все, це спосіб життя особистості, який може сприяти її розвитку (за певних умов) чи протидіяти йому, умови життя, які сприяють становленню певного способу життя в межах певного району, національні особливості, особливості природного середовища, різні джерела духовної культури, характер їх взаємодії, просторові та часові умови життя особистості й мікро-груп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, які склалися у цих системах.

Сьогодні соціальні служби, різні соціально-педагогічні інститути зайняли у такому складному процесі, як соціалізація особистості, свою нішу. Зважаючи на те, що соціалізація особистості потребує певних педагогічних умов, доцільно назвати найважливіші з них: гуманізація процесу соціального становлення особистості, відповідність змісту, обсягу і характеру соціально-педагогічної діяльності можливостям, умовам даного соціуму; розумне розміщення в часі та просторі всіх цілеспрямованих взаємодій. При цьому основним завданням соціально-педагогічних інститутів є соціалізація особистості з урахуванням особливостей її життєдіяльності в середовищі, у діяльності, в ситуації, де відбувається пізнання і оволодіння цією особистістю суспільними нормами і цінностями. У ситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувати власним розвитком як процесом.



1.2 Соціальне середовище як необхідна умова соціалізації особистості

Середовище - це сукупність умов існування людини та суспільства. У соціології під соціальним середовищем людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості.

Соціальна педагогіка, базуючись на цьому визначенні, розглядає соціальне середовище як сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість та поведінку.

У структурі соціального середовища виділяють макро- та мікрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище.

Мікрорівень - це конкретні умови життя особистості (сім'я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення, навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об'єднання).

Соціальне середовище як сукупність соціальних умов виховання безпосередньо впливає на механізми його регулювання. Зміни у виховному процесі обов'язково обумовлюються реформаціями у структурі та функціонуванні соціального середовища.

Соціалізація особистості невід'ємна від соціального середовища. Воно охоплює людину від моменту її народження і впливає на неї до самої смерті. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери - політична, соціальна, духовна - формують певні очікування щодо поведінки особистості.

Ці очікування перетворюються відповідними соціальними інститутами у цілі, завдання, зміст соціального виховання.

Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніша палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності особистості.

Класифікація проявів соціального середовища:

* за видом суспільності - суспільна формація, клас, група;

* за видом групи - сімейна навчальна, суспільна, трудова, спортивна;

* за формуючим впливом - детермінуюча, навчаюча, вправляюча, виховна, перевиховна;

* за способом впливу на форму свідомості - правова, моральна, естетична, наукова;

Соціальне середовище впливає на соціалізацію особистості і охоплює життєдіяльність людини від її народження аж до смерті. Соціалізація особистості залежить від умов соціального середовища.У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за умов стихійно­го впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямо-ваного формування особистості. Завдяки активності людини її життєвий шлях, відображення нею соціально-психологічної реаль­ності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя.

Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом розвитку та становлення індивіда. З погляду соціальної психології активність індивіда зумовлена людською пот­ребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою.

На стадії переходу взаємовідносин і зв'язків стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукують його до вироблення відповідної лінії поведінки особи й вибору конкретного її варіанта. Отже, основа соціально-психологічного розуміння соціалі­зації особистості ґрунтується на характеристиці соціально-психо­логічного типу особистості як специфічного утворення, продукту соціально-психологічного відображення соціального життя, соціаль­них відносин.

Як було вище зазначено, що процес соціалізації особистості відбувається тільки за певних умов, тобто способів впливу соціального середовища на свідомість, формування характеру, типу темпераменту та поведінки людини. Можна сказати, що існує два способи впливу на процес соціалізації особистості:

- спосіб стихійного впливу на особистість різних обставин життя;

- спосіб цілеспрямованого формування особистості.

Отже, соціалізація як процес входження людини у суспільство залежить від способів впливу на особистість умов соціального середовища, у якому вона перебуває, від того чи правильно відбувається вплив цих умов на свідомість людино, і це вкотре підтверджує нерозривність процесу соціалізації і умов соціального середовища, у якому відбувається цей процес.

1.3 Соціалізація і становлення особистості

Нагадаємо , що соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. У процесі спільної діяльності і спілкування формується його соціальність - культура мислення і культура почуттів, культура духовного життя і культура поведінки. Поза людським суспільством духовний, соціальний, психічний розвиток відбуватися не може. Про це свідчать досить характерні факти.

Упродовж останніх десятиліть у багатьох газетах друкувалася коротка інформація: "11 років на горищі". В Текумсі (Канада) стало відомо, що одна жінка тримала замкненими на горищі трьох із своїх шести дітей упродовж 11 років. Вона боялася, що господар вижене її з квартири, якщо дізнається, що вона має шістьох дітей, а не трьох, як сказала йому, наймаючи квартиру. Діти не вміють говорити і ходити. Вони недорозвинуті розумово.

Тепер Констанса, Гленда і Гордон Дікерсон проходять лікування в психіатричній лікарні.Як бачимо, достатньо було дітей, які вже досягли певного рівня розвитку, позбавити необхідних умов життя, спілкування з людьми, як вони втратили такі невіддільні від людини особливості, як здатність ходити, говорити, відстали в своєму розумовому розвитку.

У статті І. Акімушкіна "Діти в бар лігу звіра"1 наводились факти про дітей, вирощених різними тваринами.

Характерно те, що такі діти, всі без винятку, набували повадок тварин, серед яких вони росли, проте ніхто з них не володів такими характерними для людини властивостями, як ходіння на двох ногах, членороздільна мова; всі діти були дуже мало розвинуті розумово. Так, дівчинка Камала, яка була повернена в суспільство людей із вовчої "сім'ї" у віці 7 років, лише на третій рік навчилася триматися на ногах і пізнала шість слів.

Через сім років вона навчилася самостійно ходити. Проте бігала по-старому, на рачках, засвоїла лише близько 45 слів, а ще через три роки - близько сотні.

Далі мовний прогрес не пішов. За цей період Камала полюбила суспільство людей, перестала боятись яскравого світла, навчилася їсти руками і пити зі склянки. Досягнувши сімнадцятирічного віку, Камала за рівнем свого розвитку прирівнювалася до чотирирічної дитини.

Успадковані задатки розвиваються прямо пропорційно тим елементам середовища, з якими дитина нерозривно пов'язана, активно взаємодіє. Так, задатки до мовлення самі по собі ще не визначають, чи буде дитина загалом розмовляти. Це залежить від наявності відповідного оточення - людей. Ці задатки також не визначають, яка саме мова буде розвиватися. Це залежить від того, якою мовою розмовляють люди, які безпосередньо оточують дитину. Мова дитини розвивається у зв'язку з її природною потребою спілкуватися і намаганням взяти активну участь у діяльності оточуючих її дорослих і ровесників, шляхом її активних дій з приводу оволодіння мовою. Про вплив безпосереднього оточення на ступінь засвоєння мови свідчать численні життєві факти.

Дитина будь-якої національності може знати чи не знати рідну мову, якщо її сім'я живе в середовищі людей іншої національності. Якщо в сім'ї розмовляють рідною мовою і спілкуються нею з дитиною, то дитина її опанує. Тим часом, спілкування з людьми, що її оточують, дає змогу одночасно засвоїти й іншу мову. Якщо ж у сім'ї з дитиною будуть розмовляти лише мовою оточуючих, то рідної мови вона знати не буде. Іноземна мова засвоюється швидше і глибше, якщо людина певний час живе серед людей, які розмовляють цією мовою. Зрозуміло, що без активної діяльності з боку людини, яка опановує мову, успіху в оволодінні нею не досягти.

Важливість середовища у формуванні людської особистості визначають педагоги всього світу. Проте в оцінці ступеня впливу середовища на розвиток особистості єдності немає. Прихильники так званого біогенного (біогенетичного) напрямку в педагогіці надають перевагу спадковості, а соціо-генного (соціогенетичного, соціологізаторського) - середовищу.

Чимало дослідників намагалися встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини. Так, педологи за допомогою експерименту доводили: 80% природного і 20% соціального. їх опоненти перевертали це "рівняння", стверджуючи протилежне. Існують і більш виважені оцінки, які ігнорують крайнощі.

Так, англійський психолог Д.Шаттлеворт (1935) прийшов до такого висновку з приводу впливу основних факторів на розумовий розвиток: 64% з факторів розумового розвитку припадає на успадковані впливи; 16% - на відмінності в рівні сімейного середовища; 3% - на відмінності у вихованні дітей у тій самій сім'ї; 17% -на змішані фактори (взаємодія спадковості й середовища).

Звичайно, кожен дослідник ставить перед собою мету - бути точним. Але розвиток людини, як ми зазначили, не складається з двох частин - біологічного "фундаменту" і соціальної "надбудови". У ході антропогенезу й історії суспільства людина та її психіка розвиваються не шляхом надбудови вищих людських потреб і почуттів над нижчими, тваринними інстинктами, а шляхом перебудови останніх і залучення всієї психіки до процесу історичного розвитку.

Відповідно до цієї логіки можна стверджувати, що не 80%, і не 20%, і не 64%, а все в людині зумовлено її природною суттю і водночас - суспільною.

Усе, що характеризує сформовану особистість, Індивідуальність, має свої передумови в генетичній природі індивіда. Проте ця природа не визначає якостей майбутньої особистості, індивідуальності. Вони утворюються і розвиваються як результат взаємодії даної людини з оточуючим соціальним і природним середовищем, його власною життєдіяльністю і вихованням. У яких пропорціях переплетуться ці фактори, до якого результату призведе їх взаємодія, залежить від багатьох причин, дію яких ні врахувати, ні виміряти неможливо. Тому кожна людина розвивається "по-своєму", і ступінь впливу середовища на ЇЇ розвиток у неї також свій.

Зміст поняття "соціалізація" є нестабільним і неоднозначним.

Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня динаміка здобутків і втрат (Г. С. Костюк), безмежність саморозкриття особистості.

Соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними. При цьому, наприклад, у школі засвоюються не лише ті знання, які є метою уроку, не тільки правила і норми поведінки, які спеціально формуються в процесі навчання і виховання. Учень збагачує свій соціальний досвід і за рахунок того, що з точки зору педагога може здаватися "випадковим". Наприклад, стиль взаємин учителя й учнів, який може збігатися із завданнями виховання, а може й не збігатися.

Обставини, умови, які спонукають людину до активності, дії називають факторами соціалізації У вітчизняній і західній науці є різні класифікації факторів соціалізації. Найбільш логічною і продуктивною для педагогіки, на наш погляд, є класифікація, яку запропонував А.В.Мудрик. Основні фактори соціалізації він об'єднав у три групи: макрофактори, ме-зофактори, мікрофактори.

Макрофактори (гр. maсrоs - великий, великих розмірів) -космос, планета, світ, країна, суспільство, держава - впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які проживають у певних країнах.

Мезофактори (гр. mesоs- середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, які виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, місто, селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та інші).

Мікрофактори (гр. miсrоs - малий) соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім'я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, громадські та інші).

Мікрофактори, як зазначають соціологи, впливають на розвиток людини через так званих агентів соціалізації - осіб, у безпосередній взаємодії з якими проходить ЇЇ життя.

Головними трансляторами соціальних і культурних цінностей були і залишаються батьки дитини. Сила виховного впливу сім'ї зумовлена характером процесу засвоєння морального досвіду в ній. Цей процес має ряд особливостей: вплив батьків є найпершим впливом дорослих на формування особистості дитини, а перше сприймання, як відомо, є найсильнішим і має тенденцію до збереження; воно здійснюється передусім шляхом реального прикладу життя батьків; торкається багатьох сторін життя дитини, у тому числі і найпотаємніших, що створює особливу психологічну й емоційну атмосферу в сім'ї; спирається на традиції слухняності, що панують у стосунках з батьком і матір'ю.

У підлітковому і юнацькому віці збільшується і стає найбільш дієвим вплив груп ровесників, у зрілому віці - членів сім'ї, трудового чи професійного колективу, окремих особистостей.

У дитячих і підліткових малих групах психологи виділяють три види відношень між ровесниками: функціонально-рольові, що виникають у специфічних для даної спільності сферах життєдіяльності дітей (навчальної, трудової, художньої) і розгортаються в ході засвоєння дитиною норм і способів дій у групі під керівництвом дорослого; емоційнооцінні відношення, основною функцією яких є здійснення корекції поведінки ровесників відповідно до прийнятих норм спільної діяльності; їх наслідком є симпатії, антипатії, уподобання тощо; особистісно-смислові відношення - взаємозв'язки в групі, за яких мотив однієї дитини набуває особистісного смислу для інших ровесників, бо, переживаючи інтереси і цінності цієї дитини як свої власні мотиви, ровесники виконують різні соціальні ролі і дії.

Міжособовим відношенням дитини з ровесниками властива вікова динаміка. Так, дошкільники у грі і реальному житті відтворюють взаємини дорослих, реалізують норми і цінності, які засвоїли у спілкуванні з ними. Якщо дошкільник дотримується цих норм, то він оцінюється іншими дітьми позитивно, якщо ж відходить від них, то виникають "скарги" дорослому, викликані бажанням підтвердити норму. Відносини дітей у групах ровесників характеризуються ситуативністю і нестійкістю.

Діти часто сваряться і швидко миряться. Проте саме в цьому спілкуванні відбувається засвоєння певних норм взаємодії. Від позиції дитини в групі, уміння спілкуватися, популярності серед ровесників, інтенсивності спілкування залежить прискорення процесу соціалізації.Спілкування з ровесниками для підлітка є самостійною і значущою сферою життя. У спілкуванні, як вважають психологи, він реалізує потребу набути індивідуальності і домогтись визнання людей, які його оточують, стати схожим на дорослого. Тому особливої цінності набувають такі якості, як сміливість, кмітливість, уміння зрозуміти товариша і надати йому допомогу.

Невідповідність між поглядами підлітка на себе і ставленнями до себе, неуспіх у спілкуванні штовхають його на пошук групи, в якій він може себе ствердити в іншій якості. Виявлення референтної групи ровесників, з вимогами якої він погоджується і на думку якої орієнтується у значимих для себе ситуаціях, створює можливість підсилення за допомогою "значимого кола спілкування" ефекту цілеспрямованої соціалізації.

Намагання визначити своє місце в світі розширює коло спілкування школярів у ранньому юнацькому віці. Спілкування з ровесниками є умовою їх становлення, "дорослості", диференційованої і вибіркової побудови ділових і особистісних взаємодій.

Спілкування в юності, як стверджує І. С. Кон, виконує три функції: воно є важливим каналом інформації, з якого старші підлітки і юнаки одержують дані, яких дорослі їм не повідомляють; у специфічному виді діяльності міжособових взаємин виникають умови формування ціннісних орієнтацій; належність до групи сприяє звільненню від впливу дорослих, відміні обмежень, породжує відчуття психологічного захисту з боку ровесників.

Суттєвим фактором соціалізації є тип поселення, в якому живуть учні і дорослі, що їх оточують. Найбільш типовими поселеннями України є міста і села. Сільський тип поселення продовжує залишатись ефективним фактором соціалізації покоління, що підростає, оскільки в ньому і нині досить сильним є соціальний контроль за поведінкою людини. Відносно стабільний склад жителів села, слабка їх соціально-професійна культурна диференціація, тісні родинні і сусідські зв'язки, "відкритість" спілкування, близьке спілкування дорослих і дітей, природодоцільний, непоспішний, розмірений ритм життя та інше є реальними передумовами для появи неповторних рис у поведінці жителів села.

У місті людина одержує великий обсяг вражень, різної інформації (транспорт, реклама, потік людей, окремі люди, установи, організації та ін.). Особистість має широкий вибір кола і груп спілкування, що дозволяє набути досвіду соціальних взаємодій, краще орієнтуватися у дійсності, що оточує.

Всі ці особливості не можуть бути не враховані в процесі навчання і виховання підростаючого покоління. Особливу роль у процесі соціалізації відіграють засоби масової комунікації, які є різновидом масового спілкування людей. Серед них перше місце за своїм впливом на дітей посідають електронні засоби: кіно, телебачення, відео, що витіснили собою друковані засоби.

1.4 Висновок до 1 розділу

соціальний волонтерський підлітковий особистість

Соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, але й ті обставини, завдяки яким йде формування і розвиток цих типів взагалі і окремої особистості зокрема. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть проблеми соціалізації - чи не найголовнішої в соціології особистості.Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння Мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки.

Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо.

Важливо відзначити, що соціалізація - не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини - від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу.



РОЗДІЛ 2. ВОЛОНТЕРСТВО : СУТЬ ТА ВИДИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Поняття волонтерства та його розвиток у світі

Ідеологія радянського періоду піднесла добровольчество у статус державної повинності або почесного обов'язку .Тим самим духовний сенс цього суспільного явища було змінено. Істинне значення добровольчества в масовій свідомості відновиться ще не скоро - на зміну радянській коньюктурності та примушення прийшов новий етап розвитку України, в якому прагматизм займає домінуюче положення: те, що не приносить фінансової вигоди, сьогодні не є престижним. Між тим добровільна праця, безумовно, не повинна грати в нашому суспільстві другорядну роль, так як вона впливає на формування моральних, етнічних та економічних цінностей.

Відсутність інформації про значення добровільної праці не сприяє його популярності серед різноманітних категорій населення. Більшість людей не готова до особистої систематичної участі в неоплачуваних роботах, хоча й сприймають добровільну працю як позитивне явище. Сучасні добровольці - в основному люди похилого або, навпаки, молодіжного віку, як правило, жінки. Це ті, хто відноситься до категорії населення з невисоким рівнем доходів, вони дуже гостро переживають дефіцит уваги зі сторони близьких, колег, державних та комерційних структур .

Участь в добровільній праці аргументується відчуттям потреби в спілкуванні з іншими, бажанням бути комусь потрібним, своєрідною втечею від самотності. Для багатьох це ще й самореалізація, самоутвердження. Добровільна праця може задовольнити і супутні інтереси: інформаційний вибір, можливість вчитися, знайомитися, приймати участь в роботах, результати яких можна використовувати як набуття нових ділових контактів. Це може бути захоплення тим видом діяльності, що пропонують.

Нефінансові інтереси сторін сьогодні не популярні. Це пояснюється матеріальними складнощами значної кількості тих, хто прагне використовувати свій вільний час для додаткового заробітку. Деякі мотивують відмову зайнятістю на роботі або навчанні.

На жаль, більшість, згідно соціологічного опитування, взагалі не можуть сформулювати ті необхідні умови, при яких вони б згодилися особисто приймати участь в неоплачуваних роботах. Але основні тенденції у визначенні умов сформулювати все ж вдалося: молодь прагне одержати які-небудь нефінансові вигоди, люди середнього віку хочуть працювати в добре організованій групі, а старше покоління - отримати від добровільної праці забезпечення комфортного емоційно-психологічного стану. Але всі потенціальні добровольці важливою умовою називають можливість до самореалізації, поважне відношення до своєї діяльності.

Робота на професійному рівні - це велика відповідальність. Це також "плюс" волонтерства, який перетворює його в гру: чи можеш ти працювати безоплатно та ще з тою ж відповідальністю що й за гроші? Так чи ні? Проте, як казав один "літературний волонтер" лікар Айболить, в перекладі Корнія Чуковського: "Мені гроші не потрібні. Мені і без грошей добре. Я буду лікувати тварин, і вони мене нагодують.

Волонтерська діяльність фактично завжди була частиною кожної цивілізації та суспільства. В широкому розумінні волонтерська діяльність - це якісь вчинки, дії людини, які не приносить їй ніякої користі, це добровільний внесок в збільшення добробуту певної спільноти чи суспільства. Вона може набувати будь-яких форм: від традиційних звичаїв обопільної допомоги до допомоги суспільству під час кризи, зусиль, спрямованих на вирішення соціальних конфліктів та проблем бідності.

Дехто вважає роком виникнення волонтерського руху 1859 рік, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан, вражений кривавими картинами війни, запропонував ідею створення Червоного Хреста - організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації у всьому світі і донині.

Після Першої Світової, у Франції був здійснений один з перших масштабних волонтерський проектів за участю німецької і французької молоді, в рамках якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в районі місць найбільш запеклих боїв між німецькими і французькими військами.

Міжнародний рік волонтерів мав віддзеркалювати один з ключових атрибутів волонтерів - їх переконання, що глобальні явища завжди пов'язані з локальними: тобто, що економічний та соціальний прогрес починається не зверху, а знизу - на місцевому рівні. Увагу Міжнародного року волонтерів необхідно було сконцентрувати на місцевих спільнотах, групах громадян, селах, а не всесвітньому самміті волонтерів .

Це насправді мав бути рік усіх: окремих сімей; працівників та фірм; віруючих груп; торгових союзів; членів політичних партій; тих, хто займається спортом та живе заради задоволення; дітей та молоді, що навчається, а також тих, хто вже закінчив навчання; старших людей. Але перш за все це був рік волонтерів та волонтерських організацій - інституціоналізованих та неформальних. Кожен міг взяти участь та отримати задоволення від того, що виконує корисну роботу разом з іншими.

2.2 Загальні критерії до діяльності волонтера

Наведені нижче критерії є досить загальними і включають майже всі форми волонтерства у світі. В той же час, за їх допомогою можна ефективно відрізнити волонтерство від інших форм поведінки, які надзвичайно подібні до нього.

1. Це діяльність, яка не передбачає фінансової винагороди. Якщо грошова виплата, яку люди отримують за роботу, дорівнює ринковій вартості цієї роботи чи перевищує її, така діяльність не може вважатися волонтерською. Однак, кожен волонтер повинен мати забезпечене законодавством право на компенсацію витрат, пов'язаних зі своєю діяльністю; це досить суттєво, оскільки волонтерська діяльність не є донорською діяльністю, і людина не повинна витрачати на неї власні кошти. Компенсація витрат також забезпечить участь людей, фінансові ресурси яких є досить обмеженими.

2. Це діяльність, яка здійснюється з власної волі. Власна воля людини є основою волонтерської діяльності, але люди, які займаються волонтерством, рідко роблять це цілком добровільно. Зазвичай - внаслідок тиску з боку однолітків чи почуття певного соціального обов'язку.

Однак, цей критерій допомагає відрізнити справжню добровільну волонтерську діяльність від ситуації, коли певні дії спричинені тиском на індивіда визначених зовнішніх обставин: коли в школі від учнів вимагають бути волонтерами; коли працівники компанії, яка офіційно реалізовує волонтерську програму, повинні брати участь у заходах цієї програми; коли, у деяких державах, волонтерська праця є альтернативою військовій службі.

3. Це діяльність, яка приносить користь як людям, які її здійснюють, так і суспільству в цілому. Цей критерій допомагає відрізнити волонтерство від просто проведення вільного часу, наприклад, від занять спортом (хоча коли хтось грає у футбольній команді, що збирає кошти на благодійну діяльність, це вважатиметься волонтерською діяльністю).

Волонтери можуть допомагати як друзям, знайомим чи сусідам, так і всьому суспільству. Лише допомога найближчим родичам не вважається волонтерською діяльністю

Таке широке визначення дає можливість розглядати взаємну допомогу та участь у діяльності політичних партій чи виборчій кампанії як такі ж важливі форми волонтерської діяльності, що й надання соціальних послуг.

Однією з проблем визначення волонтерства є існування двох основних форм волонтерської діяльності - контрольованої та неконтрольованої.

Необхідно зазначити, що організаціям будь якого типу, де залучаються до роботи волонтери, треба приділяти більшу увагу технологіям мотивації, заохочення та утримання волонтерів в організації шляхом проведення тематичних тренінгів, занять, які б давали змогу визначити потреби конкретних волонтерів, задоволення яких удосконалює їхню роботу.

2.3 Основні напрямки діяльності волонтерів в Україні

Основними напрями волонтерської діяльності в Україні на сьогодні є:

- організація дозвілля молоді;

- залучення волонтерів до масових форм роботи;

- анкетування, опитування, соціологічні дослідження;

- проведення інтелектуальних і розважальних ігор;

- сприяння розширенню світогляду, інтелектуального розвитку дітей-інвалідів;

- робота консультативних пунктів на базі різних закладів та на вулицях міста;

- індивідуальна робота з інвалідами вдома;

- проведення роботи серед молоді;

- розвиток молоді за інтересами і потребами (розвиток творчого потенціалу талановитої молоді);

- навчання молоді;

- проведення зустрічей з молодіжними аудиторіями;

- пропаганда здорового способу життя;

- соціальна реабілітація, попередження та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі;

- соціально-психологічне опікунство, соціальний патронаж (діти-інваліди, малозабезпечені, безпритульні діти);

- участь у виїзних.

Основною проблемою діяльності волонтерів на теренах нашої держави є практично повна відсутність законодавчого поля для волонтерської діяльності. У 2006 році було запропоновано Проект Закону України «про волонтерський рух». Згідно Проекту Закону України «Про волонтерський рух» основними напрямами волонтерської діяльності є:

- надання відповідно до Закону України “Про соціальні послуги” допомоги окремим соціальним групам чи особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги;

Координація діяльності волонтерів і волонтерських організацій покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, а саме центральний орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики і його територіальні органи (стаття 5). а також забезпечення розвитку волонтерської діяльності у відповідній сфері покладається, в межах їхніх повноважень, на інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

В свою чергу стаття 19 передбачає створення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерської діяльності, яка діятиме на підставі положення затвердженого Кабінетом Міністрів. він же затверджуватиме її склад. На жаль, як свідчить практика, такого роду координаційні ради дуже часто залишаються на папері і не відіграють суттєвого впливу на прийняття рішень у відповідній сфері, а сама координація буде занадто розпорошеною.

Не може не дивувати стаття 6, яка передбачає повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності.

До них, серед іншого, відноситься "методичне керівництво діяльністю волонтерів і волонтерських організацій"; сприяння "організації навчання волонтерів та проводить перевірку їх знань і навичок, необхідних для провадження волонтерської діяльності" та "контроль за провадженням волонтерської діяльності".

Ця стаття яскраво свідчить про домінування у розробників законопроекту абсурдної думки про те, що державні органи краще за всіх знають як треба здійснювати волонтерську діяльність, саме тому вона і буде їх навчати як діяти. Нерідко саме активісти громадських організацій які займаються волонтерською діяльністю, можуть багато чого навчити державних чиновників, а не навпаки, ще більш дивовижно виглядає перевірка їхніх знань і навичок державними чиновниками.

Складається враження, що розробники законопроекту дуже слабко уявляють можливості залучення волонтерів.

Зокрема, якщо хоча б звернутися до напрямків передбачених статтею 23, то залишається лише дивуватися і запитувати себе чого і як державні чиновники будуть навчати для надання допомоги окремим соціальним групам чи особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги; або для участі у діяльності, пов'язаній з охороною навколишнього природного середовища, нерідко від державних агентів, зокрема у випадку з Ташлицькою ГАЕС, або для участі в охороні культурної спадщини, до руйнування якої також прикладають руку представники держави.

Цю статтю розвиває стаття 11, причому вона сама собі суперечить. Якщо ч.1 передбачає отримання знань і навичок, необхідних для провадження волонтерської діяльності на підготовчих курсах (під час інструктажу) або шляхом самоосвіти. то вже ч. 2 вимагає подання "засвідченої належним чином" (напевно нотаріально за грубі гроші) копії документа про освіту, в разі якщо провадження волонтерської діяльності передбачає наявність відповідного рівня кваліфікації волонтера (які це випадки залишається лише здогадуватися).

Якщо це не допоможе, то знання і навички перевірять за місцем провадження волонтерської діяльності (ч.3), однак знов-таки коли це потрібно перевіряти і з якою метою залишається лише здогадуватися.

Незрозуміло, чому серед низки прав волонтера стаття 7 передбачає право на забезпечення у разі необхідності спеціальним одягом, взуттям та інвентарем, велосипедами, проїзними квитками у міському транспорті загального призначення, обмежуючи можливість надання волонтерам у разі необхідності іншими транспортними засобами, наприклад автомобілів, гелікоптерів чи проїзних квитків для приміського чи міжміського транспорту.

Особливе здивування викликає пов'язання, згідно із статтею 10, набуття статусу волонтера з моментом отримання посвідчення на право провадження волонтерської діяльності, які замовлятимуть волонтерські організації, після того як зразок такого посвідчення волонтера та порядок його видачі визначить Кабінет Міністрів України. Іншими словами "диких" волонтерів згідно із цим законопроектом не буває, всі волонтери мають бути зареєстрованими.

Статті 12 - 17 визначають статус волонтерської організації, права волонтерської організації, обов'язки волонтерської організації, порядок державної реєстрації волонтерської організації, обставини відмови у державній реєстрації волонтерської організації та вимоги до статуту волонтерської організації.

На нашу думку, всі ці положення повинні регулюватися Законом України "Про об'єднання громадян" і відповідно слід передбачити внесення до нього відповідних змін і доповнень. А в цьому законі записати лише порядок реєстрації регулюється Законом України "Про об'єднання громадян".

Хоча стаття 20 передбачає заохочення волонтерів за активну громадську діяльність, самовіддану працю та вагомий особистий внесок у розвиток волонтерської діяльності в Україні незрозуміло чи може це заохочння бути у вигляді матеріальних цінностей чи лише у вигляді знаків визнання цих заслуг.

Стаття 21 передбачаючи порядок відшкодування витрат, пов'язаних з волонтерською діяльністю намагається запобігти можливим зловживанням у цій сфері.

Внаслідок цього норма про можливість відшкодування витрат для волонтера перетворюється в примару. так "волонтер має право на відшкодування витрат, пов'язаних з волонтерською діяльністю (якщо вони були невідкладні, необхідні та підтверджені належним чином), забезпечення харчуванням, проживанням у разі провадження волонтерської діяльності за межами населеного пункту (місця проживання (перебування) волонтера)".

Отже, витрати мають бути невідкладні, необхідні та підтверджені належним чином. Якщо з точки зору податкової адміністрації вони не відповідатимуть цим доволі суб'єктивним, як для нашої юридичної практики, вимогам, можна очікувати, що ці кошти розглядатимуться як прибуток, з якого не заплачено податки. Як правило. якщо витрати є невідкладним їх дуже важко підтверджувати "належним чином".

Не менш цікавою є і положення ч.2 цієї статті за якою "зазначені витрати відшкодовуються волонтерською організацією у розмірі, який визначається договором про провадження волонтерської діяльності". Якщо ж ці витрати були "невідкладними, необхідними та підтвердженими належним чином" однак перевищували суму вказану в договорі про провадження волонтерської діяльності, то це проблеми волонтера.

Стаття 22 насичена декларативними нормами про те, що держава може робити для підтримки волонтерської діяльності у вигляді низки "заходів загальнодержавного, регіонального та місцевого рівня з пропаганди волонтерського руху серед населення, проведення щорічного свята “День волонтера”, конкурсів, конференцій, семінарів для обміну досвідом між волонтерами тощо". а ч.2 ст.22 радує нас твердженням про те, що й так очевидно - про підтримку волонтерської діяльності за рахунок джерел фінансування, що не заборонені законодавством.

Стаття 23. називається "Напрями волонтерської діяльності", однак визначає лише основні напрямки волонтерської діяльності, до якої відносить

1) надання відповідно до Закону України “Про соціальні послуги” допомоги окремим соціальним групам чи особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги;

2) участь у діяльності, пов'язаній з охороною навколишнього природного середовища, у порядку, встановленому Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”;

3) участь в охороні культурної спадщини у порядку, встановленому Законом України “Про охорону культурної спадщини”. Очевидно, що цей перелік далеко неповний.

Так, наприклад, незрозуміло, який наслідок закріплення такого переліку. Чи то це спроба обмежити види діяльності, якими можуть займатися волонтери, чи то спроба вказати їм чим, на думку держави, слід займатися у першу чергу.

2.4 Волонтерська діяльність як засіб розвитку особистості

Сьогодні в Україні організація волонтерського руху набуває актуальності, тому що величезна кількість людей потребує допомоги та підтримки. Волонтерська діяльність є не лише важливою опорою держави, а й є дієвим способом соціалізації кожного, хто бере участь у ньому, чудовою нагодою отримати цінний досвід через участь у соціально корисних справах.

У словнику Ожегова С. І. волонтерство трактується як добровільне виконання обов'язків з надання безоплатної соціальної допомоги, послуг, добровільний патронаж над інвалідами, хворими та людьми похилого віку, а також особами і соціальними групами населення, які опинилися в складних життєвих ситуаціях.

В науці існує чимало визначень: добровільні помічники; люди, які надають безкоштовну допомогу; людина, яка працює безкоштовно, людина, яка переходить у розпорядження суспільства і сприяє розв'язанню місцевих проблем; людина, яка допомагає "будувати храм"; це такі ж люди, як і інші, але трохи кращі.

Технології залучення та підготовки молоді до волонтерської діяльності розкрито у дослідженнях О. Безпалько, З. Бондаренко, Р. Вайноли, Н. Заверико, А. Капської, В. Петровича, О. Азарової, І.Груца -Мьонсік. Окремі аспекти діяльності волонтерів розкриті в працях вітчизняних науковців. Так, у роботах І. Звєрєвої, Г. Лактіонової, С. Савченка, С. Харченка обґрунтовано роль волонтерства як складової соціально-педагогічної роботи з молоддю. Вплив волонтерської діяльності на розвиток громадянської та соціальної активності молоді розглядалося А.Б. Бархаєвим, І.М. Григор'євим, Л.П. Конвісаровой, Т.О. Садчиковою, М.В. Шакуровою.

На сьогоднішній день волонтерські організації існують у 80-ти країнах світу. Правління цих країн надає підтримку волонтерському руху, який набуває глобального характеру.

Працюють міжнародні волонтерські організації. Аналіз історії розвитку і сучасного стану волонтерства у різних країнах доводить, що основною галуззю діяльності добровольців є соціальна, тобто та важлива сфера діяльності, у якій участь держави визнається недостатньо ефективною. У розвинутих зарубіжних країнах участь населення у волонтерській діяльності давно стала невід'ємною частиною соціальної практики.

В Україні волонтерський рух серед молоді набув масового характеру у різних сферах суспільного життя, зокрема, в області освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення тощо.

Серйозним поштовхом у розвитку волонтерського руху став 2001 рік, коли Україна долучилася до святкування Міжнародного року волонтерів, який був ухвалений Організацією Об`єднаних Націй. Відтоді про волонтерство заговорили і влада, і ЗМІ, і громадські організації. На урядовому рівні було прийняте розпорядження розвивати волонтерський рух в Україні і всіляко підтримувати його.

Молодь -традиційно найбільш соціально активна демографічна група, яка може стати (і в окремих випадках є зараз) основою великомасштабного волонтерського руху.

Специфіка волонтерської діяльності полягає в тому, що здебільшого не ставить високих вимог до професійних здібностей і навичок особистості, досвіду виконання діяльності, однак ставить підвищені вимоги до особистості волонтер.

Волонтерство може бути організованим або неорганізованим, здійснюватися індивідуально або в групі, в громадських або приватних організаціях .

Волонтер повинен володіти низкою уміннь і навичок: уміти правильно розуміти потреби людей похилого віку; володіти навичками психологічного захисту, не допускаючи професійного вигорання; мати готовність до надання різних видів допомоги і підтримки; володіти навичками надання першої невідкладної допомоги; володіти навичками догляду за хворими в домашніх умовах .

Н.А.Тернова серед мотивів, на підставі яких особистість включається в волонтерську діяльність, називає такі: бажання допомогти іншим людям; знайомство з новими людьми, отримання нових знань та нових навичок в роботі; громадянські почуття, бажання «спробувати» іншу спеціальність; співчуття нужденним; бажання дізнатися про проблеми інших людей; інтерес до запропонованої нової роботи; групова робота з друзями, відчуття обов'язку повернути те, що отримав сам; релігійні міркування; бажання відчути свою необхідність; придбання нового досвіду, відсутність іншого способу застосувати наявний досвід роботи; прагнення знайти нових друзів, розвіяти нудьгу; відсутності спілкування, отримання визнання в суспільстві.

Отже, завдяки виконанню волонтерської роботи, у якій реалізуються перелічені соціальні ролі та відповідні їм функції, майбутній фахівець стає дієздатним учасником міжособистісних взаємовідносин та професіоналом своєї справи, готовим надати допомогу тим, хто цього потребує.

Підкреслимо, що волонтерська робота спонукає людину до активної взаємодії із соціальним середовищем, до становлення тривалих взаємин із представниками різних соціальних груп суспільства, що сприяє засвоєнню соціального досвіду.

Цей досвід можна набути в волонтерських центрах (загонах) і громадських об'єднаннях.

2.5 Висновок до 2 розділу

Отже, всі ці дані говорять про те , що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. Реалізація державної соціальної політики у галузі підтримки волонтерства в Україні передбачає розвиток волонтерського руху. У світовій практиці основною ознакою волонтерства є те , що волонтер частину свого вільного часу витрачає на діяльність , корисну людям і суспільству загалом.

Тому волонтерство можна визначити як засіб виховання й соціалізації особистості, соціальної взаємодії, саморозвитку, самовдосконалення й самореалізації та підготовки до здорової професійної діяльності, до успішної життєдіяльності молодої людини в умовах сучасного суспільства.



ВИСНОВКИ

По закінченні нашого дослідження можемо зробити наступні висновки:

Ми визначили соціальні умови становлення особистості. Також з'ясували що соціальне середовище є необхідна умовою соціалізації особистості. Соціальне середовище впливає на соціалізацію особистості і охоплює життєдіяльність людини від її народження аж до смерті. Соціалізація особистості залежить від умов соціального середовища.

Ми визначили підходи до поняття волонтерства та окреслили основні етапи його розвитку в світі. Волонтерами спочатку називали тих людей, що добровільно та виключно із свого бажання поступали на воєнну службу в деяких європейських країнах. Зараз від цього громіздкого визначення "волонтерства" залишилося лише слово "добровільно". Правда, додалося ще й "безоплатно".

Волонтерів називають по-різному, але всі знають, що волонтер - це людина, що допомагає сусідам, співвітчизникам та людям, які потребують допомоги, вдома чи за кордоном. Волонтери працюють в школах, лікарнях, бібліотеках, таборах з біженцями, при захисті навколишнього середовища - всюди.

Також ми дослідили що волонтерська діяльність виявляє великий вплив на розвиток культури. Волонтер повинен володіти низкою уміннь і навичок: уміти правильно розуміти потреби людей похилого віку; володіти навичками психологічного захисту, не допускаючи професійного вигорання; мати готовність до надання різних видів допомоги і підтримки; володіти навичками надання першої невідкладної допомоги; володіти навичками догляду за хворими в домашніх умовах.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ковальчук В. А. Особливості взаємодії школи та соціального середовища // Теоретичні та методичні засади соціально-педагогічної підготовки вчителя. - Київ-Житомір.: Державний педагогічний інститут. - 2001.

2. Сорокін П. А. Загальнодоступний підручник соціології. - . М.: 1994. - 181 с.

3. Соціальна педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / за редакцією В. А. Нікітіна. - М.: Гуманітарний видавничий центр ВЛАДОС, 2000 - 272 с. - С. 30.

4. В.Назарук, О.Кашевська, С. Пінчук,С.Кончак, Е.Квєсєлєвіч «Волонтерство без кордонів». Інформаційна брошура. Рівне. 2008.

5. Лозовицький О. С. Молодіжне лідерство і волонтерство в Україні. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: httр://www.exрerts.in.ua/baza/analitiс/index.рhр?ELEMENT_ID=73474

6. Архипова С. Розвиток соціального досвіду особистості в умовах школи / С. Архипова, Архипов // Соціальна педагогіка : теорія та практика. - 2007. - № 1. - С. 4-8.

7. Основи соціальної роботи / Під. Ред. Павленок / / 1999. - С. 27-3

8. Постанова Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1895 “Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг” // Урядовий кур'єр. - 2003. - 17 грудня. - С. 4-5.

9. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.04.2003 № 225-р “Про утворення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерського руху” // Урядовий кур'єр. - 2003. - 27 квітня. - С. 3-4.

10. Проект Закону України «Про волонтерський рух». К.: ВРУ, 2006. - 68 с.

11. Волонтерство. Порадник для організатора волонтерського руху /Укл. Т.Л. Лях, авт. кол.: О.В. Безпалько, Н.В. Заверіко, І.Д. Звєрєва, Н.В. Зімовець та ін. - К.: ВГЦ «Волонтер», 2001. - 552

12. Загальна декларація волонтерів, прийнята на ХІ конгресі Міжнародної асоціації волонтерів // Права людини: навчальний посібник. К.: Просвіта, 2002. - С. 67-80.

Размещено на Allbest.ru

...