Особливості політичних ідей та соціально-філософської думки Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості політичних ідей Київської Русі

- мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві.

- основними ознаками влади вважали справедливість - “правду” і примус - “силу” (влада забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй).

- відсутність цілісних політичних концепцій;

- нерозривний зв'язок з політичними концепціями Візантії;

- релігійний і етичний характер політичних поглядів.

Основні теорії мислителів Київської Русі:

1) “богоугодного” володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською і необхідність захисту князем православної віри;

2) князівського одновладдя (митрополит Іларіон), яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі;

3) визнання династії Рюриковичів як давньоруських володарів на підставі договору між знатним правителем і народом;

4) визнання принципу старшинства у роді при наслідуванні великокнязівської влади і визнання права вотчинного престолонаслідування по лінії старшого сина.

“Слово про закон і благодать”(автор митрополит Іларіон):

- під Законом розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий;

- закон трактував як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини;

- з часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою;

- закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.;

- висловлював свої симпатії до монархії, оскільки влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави.

“Повість врем'яних літ”(І редакція здійснена Нестором у 1113 р.; ІІ - Сильвестром у 1116 р.; ІІІ - невідомим автором у 1118 р.):

- відстоювала рівність Київської Русі з іншими європейськими державами;

- обґрунтовувала законність і необхідність князівської влади;

- визнається можливим спільне володіння Київською Руссю княжим родом Рюриковичів, хоча і не заперечується ідея єдності руських земель, котру забезпечує християнська церква;

- єдність Київської Русі виявляється у спільній власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних;

- причиною князівських міжусобиць вважається “зваблення” дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедниим і гріховними.

Характеристика “Руської Правди” (найдавніший збірник законів (1054), який систематизував і вдосконалив звичаєве право; була доповнена синами Ярослава Мудрого - “Правда Ярославичів” (1073-1076), яка вже регулювала соціальні стосунки у вотчинах та умови закабалення селян; на початку ХІІ ст.. з'явилася широка редакція “Руської Правди”):

- високо цінувалося людське життя, честь; була відмінена кровна помста, яку замінили грошовим штрафом;

- головними цінностями співжиття проголошувалися особиста безпека і невід'ємність власності;

- за насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф; було закріплено майнову нерівність, що виражалася у різному розмірі штрафу за збитки, вчинені селянам і членам князівського двору;

- смертної кари не було, хоча за певних умов виправдовувалося вбивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювалися за крадіжку коней і підпал;

- регулювалися майнові відносини між людьми, стосунки між батьками і дітьми.

“Повчання” Володимира Мономаха (бл. 1117 р.):

- узагальнюється досвід князя за час перебування його на престолі;

- князь-правитель має керуватися християнськими заповідями і принципами; він повинен дотримуватися закону та принципів справедливості та милосердя і вимагати того ж від підлеглих;

- вважав, що правитель повинен бути сам взірцем для інших, тоді легше буде вимагати послуху від підданих;

- сформулював практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки під час війни.

Розпад Київської Русі на окремі князівства призвів до загарбання її території іншими країнами. На певний час осередком Української державності було Галицько-Волинське князівство, але у ХIV ст.. воно остаточно втратило свою незалежність і було розділено між Литвою та Польщею, які пізніше об?єдналися у єдину державу - Річ Посполиту.

Політико-правова думка литовсько-польського князівства

- Судебник князя Казимира 1468 р. (збірник норм феодального права Великого князівства Литовського. Містив 25 статей, присвячених головним чином карному та судовому праву. Основним джерелом Судебника була “Руська правда”; захищав феодальну власність на землю, на селян);

- Литовські статути 1529 (Старий), 1566 (Волинський), 1588 рр. (Новий) (централізація держави, зміцнення королівської влади, закріпачення селян (юридично було введене кріпацтво на Брацлавщині та Придніпров?ї); вперше було створено загальне право, єдине для всієї Литовсько-Руської держави, було завершено процес уніфікації правових систем руських земель та литовського права; захищалася приватна власність (особливо земельна), закріплювалися станові привілеї феодалів, феодальні повинності селянства);

- Юрій Котермак-Дрогобич(бл. 1430-1494; “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету”) висловлювався за зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церковною. Його праця належала за формою і змістом до поширених у той час астрономічних календарів, у яких на підставі розташування небесних тіл і оцінки різних небесних явищ робилися передбачення земних подій. Намагався передбачити становище імператора Священної Римської імперії Фрідріха ІІІ, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові; був прихильником сильної королівської влади.

- Христофор Філарет (кінець XVI ст..-поч. XVII ст..; праця “Апокрисис”) вважав, що влада монарха не є абсолютною; оскількі піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, шанувати їхня права і свободи, то цей договір і має бути основою справедливих відносин між монархом і підданими; дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави; народ повинен захищати свої права. Якщо можновладці будуть зловживати терпінням гноблених і своїми знущаннями викличуть громадянську війну, то вся вина ляже на них; вважав незаконним втручання папи в світські справи, намагання підпорядкувати світську владу; захищав визнане протестантським віровченням право світських людей (не представників влади) брати участь у церковних справах, що обмежувало владу церковників; світські люди мають право разом із духовниками брати участь як у виборі владик, так і в позбавленні їх духовного сану; поважання прав і свобод, зокрема свободи совісті є обов'язковим щодо будь-якої віри.

- Станіслав Оріховський (Роксолян)(1513-1566; “Польські діалоги політичні”, “Про природне право”) уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави:приорітетність закону перед будь-яким рішенням монарха. Наголошував на ролі моральності і освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політиками досягнень науки про керівництво суспільством. Відстоював принципи справедливості. Розробив ряд порад королеві щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Першим у Східній Європі розробив “піраміду влади”. Виступав за невтручання церкви у світські справи. Пізніше зайняв протилежну позицію щодо попередніх поглядів, гостро критикував іновірців.

Києво-Могилянська академія. Просвітництво

В Європі гуманізм епохи Відродження знаменував становлення нових відносин. Гуманістичні ідеї проникали і в Україну. Їх несла українська інтелігенція. Ідеї Відродження -- гуманізм, просвітництво знаходять сприятливий ґрунт в Україні, набирають тут особливостей відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального та національного поневолення. Тоді ж поширюються книгодрукування, освіта, знання та прогресивні ідеї. Особливе місце займала полемічна література, що виникла в 80-ті роки

ст. у ході боротьби проти унії та католицизму і мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Особлива увага приділялася вихованню у людей почуття власної гідності, патріотизму, відданості національним звичаям, батьківській вірі, мові, культурі. Йде процес заснування шкіл. Вслід за Острозькою школою під тиском прогресивних сил України відкриваються братські школи: в Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Кам' янець-Поділь-ському, Кременці, Полтаві, Києві та інших містах.

У 1576 році в Острозі -- стародавньому культурному центрі Во-лині -- виник культурно-освітній осередок, а пізніше, з переміщенням центру політичного та культурного життя в Київ, створюється на базі кількох освітніх осередків Київська школа. В кінці

-- на початку ХУІІІ ст. створюється освітній осередок на Слобожанщині -- у Харкові -- колегіум. Започатковану в Острозі справу розвитку освіти продовжували братські школи, що виникають тоді і у Львові, на Волині, Поділлі, Слобожанщині та ін. Тоді, коли Україна перебувала під владою польсько-шляхетської держави, загострювалася боротьба між православною та католицькою вірами. Наступ католицизму, щорічне посилення занепаду православних та культурних центрів примушують просвітників України шукати захисту і підтримки у надійному місці. Ним стає Київ -- велике місто Придніпров'я. Економічний стан, соціальні, духовні традиції, постійні зв'язки з різними землями і регіонами сприяли відродженню Києва як політичного і культурного центру. У 1620 році гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відродив Київську Митрополію і всю православну ієрархію. Посилюється вплив Києво-Печерської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діячі, духовенство. Культурними осередками Києва стають Київська братська школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції, започатковані в Острозі, а потім у Львові, на Поділлі, київські просвітники розгорнули широку діяльність, нерозривно пов'язану з лаврською бібліотекою і друкарнею. Вчені друкували тут букварі, граматики, словники, історичну, філософську та іншу літературу. Тоді ж важливим культурним осередком у Києві стало братство зі школою, що виникло 1615 році і навколо якого об'єдналися представники різних верств населення -- ремісників, купецтва, духовенства та козацтва.

Київську школу очолювали відомі учені й просвітники. Першим ректором став Іов (Іван) Борецький, родом із села Бірча поблизу Перемишля. Навчався в Краківській академії, викладав у Львівській братській школі. Ігумен Михайловського Златоверхого монастиря, з 1620 року -- Київський митрополит. З ім'ям Іова Борецького пов'язаний прогресивний напрям у педагогічній думці в Україні. Підтримував тісні зв'язки з гетьманом Петром Сагайдачним, із запорізьким козацтвом. Пізніше, в 1619--1620 роках, ректором школи став Мелетій Смотрицький, виходець із с. Смотрича на Поділлі, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі та Віленській академії. Один із засновників філологічної науки в Україні. Потім ректором став Касян Сокович, родом із сім' ї священика села Підтелич (Галичина). Освіту здобув у Краківській та Замойській академіях. Людина різнобічних здібностей, філософ, знавець мов.

Восени 1631 року у Києві виникла ще одна школа -- Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл вищого типу. Лаврська школа згодом злилася з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти з вересня 1632 року, отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називались навчальні заклади вищого типу). Так зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні.

Велику роль тоді відіграв Петро Могила (1574--1647) -- високоосвічена людина, видатний просвітник. Свої блискучі знання, організаторські здібності, політичний талант Петро Могила віддав колегії, яка на його честь стала іменуватися Києво-Могилянською. Петро Могила народився в сім'ї молдавського господаря Симеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту здобув у Франції. Освіченістю та прогресивністю поглядів виділявся серед багатьох сучасників. Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Державу від суспільства Петро Могила не відокремлює, розглядає їх як ціле. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарчу діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах Петра Могили можна найти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священницька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар -- це сильний православний цар, який відданий православ' ю, вірі у Бога, від якого одержав владу і якому підзвітний.

Вчення просвітників про державу

В ХУІІІ ст. філософія просвітництва в Україні відображала зміни в суспільно-політичному і економічному житті в Росії. Проте внутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітництво, формувалася соціальна і політична думка, виростали антикріпосницькі та антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво -- суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї добра, справедливості, наукових знань. Просвітителі не враховували вирішального значення економічних умов розвитку і тому не могли прийти до відкриття об'єктивних законів суспільства, а звертали проповіді до всіх соціальних спільностей, верств, суспільних станів і переважно до володарів. Просвітництво широко розповсюджувалося в періоди великого соціального напруження в суспільстві, загострення соціальних суперечностей та ін.

Перехід від феодально-кріпосницьких відносин до капіталістичних в Західній Європі і в Росії породжував потребу в утвердженні юридичного світогляду, тобто права, законів як юридичного захисту громадянина, його прав та свобод, що відповідали потребам, суті і проблемам капіталістичних відносин, які розвивалися, капіталістичного способу виробництва. В умовах України просвітителі проголошували, що феодально-кріпосницькі відносини суперечать нормам права. З метою теоретичного обґрунтування юридичного світогляду і юридичного способу мислення просвітителі висувають концепцію природного права. Так виникає проблема взаємодії природного стану людини і її суспільного становища і цивілізацією. Суперечності, що склалися, просвітителі намагаються вирішити по-різному. Відомий в Європі просвітитель Жан-Жак Руссо закликає повернутися до природного стану, а філософ-матеріаліст Дені Дідро наголошує на ідеї прогресу та непорушності природних прав людини. Розвиваючи концепцію природного права, українські просвітителі дотримувались думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичайно реалізуються і справедливі лише ті державні закони, які випливають з природних прав людини.

Філософія Григорія Сковороди.

В Україні тоді серед просвітників чільне місце займає Григорій Савич Сковорода -- гуманіст, поет, філософ. Народився Григорій Сковорода 22 листопада 1733 року в селі Чорнухи на Лубенщині, в сім' ї козака. Здобувши початкову освіту в місцевій школі, Григорій вступив до Київської академії, де навчався з перервами з 1734 по 1753 рік. Після академії їде до Угорщини. Там, в Токаї, в руській церкві співає в хорі, відвідує Відень, Офен, Пресбург. Повернувшись до України, протягом п'ятнадцяти років вчителює в різних церковно-приходських школах, а в 1769 році припиняє педагогічну діяльність і відтоді понад двадцять п'ять років мандрує по Слободській Україні, переважно в формі діалогів висловлює свої погляди на людину і світ, на можливість розкриття пізнання, суті людини, світу. Григорій Сковорода прожив життя і помер як праведник, мудрість якого стала джерелом праведності. Помер Григорій Савич у 1794 році в селі Пан-Іванівці на Харківщині в садибі дідича Михайла Ковалевського. На камені його могили, як і заповідав філософ, викарбувано напис: «Світ ловив мене, та не піймав».

Філософія Григорія Савича Сковороди зводилась до основної ідеї, що суть людини -- це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників,-- одна з провідних. Філософ осмислює суть людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природної людини: по-перше, пантеїстичний аспект -- природність людини як злиття її з першою природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект -- природність людини як спрямування життєвої діяльності згідно з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина -- природа і людина -- людина (суспільство). Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні й самовихованні, на основі праці за відповідним життєвим покликанням. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Водночас Григорій Сковорода все ж таки бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але вважав, що все саме собою вирішиться. Ідеї Григорія Сковороди хоча і миролюбиві, але не пацифічні, за ними стояв той, хто пробуджував народ.

Просвітники вбачали суспільний ідеал у здійсненні ідеї свободи, рівності і права на власність. Свобода -- це завжди мета всіх пригноблених. Петро Лодій підкреслював, що громадянська свобода -- це «за розумінням самовільне визначення самого себе в діяльності... Громадянська свобода є незалежністю від влади законодавців у здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної мети і свого власного блага, якщо тільки те здійснення дій не суперечить меті держави». Свобода -- це, насамперед, вільна конкуренція власних інтересів, що дуже добре вкладалось в тодішню систему інтересів.

Просвітницькі тлумачення поняття рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності -- це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні в кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю. Апріорним теоріям західних мислителів Петро Лодій протиставляє історичний досвід століть і народів, розуму -- традицію. Суспільний порядок встановлюється в результаті повільного історичного розвитку, що втілює спільний розум народів. Всякий суспільний порядок виникає в результаті тривалої історичної творчої праці, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони тощо. Все це найцінніша спадщина предків, яку необхідно зберігати. Навіть забобони треба не руйнувати, а прагнути знайти в них істину. Сила дійсної законності в давнині та традиціях. Право є творчість народного життя. В концепціях побудови держави просвітителі сходилися на вирішальній ролі законів, що спрямовуються на досягнення загального блага. І тут не має особливого значення державна форма правління -- монархія, республіка, самодержавство та ін.

Держава, суспільство, право створюються, формуються в процесі тривалої еволюції. Представники історичної школи на Заході доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, в якому свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право -- історична спадщина народу, що не може і не повинна довільно змінюватися. Справжнім джерелом права виступає не закон, який довільно приймається державою, а звичай, що виражає дух народу

Філософські погляди О. Потебні

З філософськими ідеями німецького романтизму пов'язана творчість О. О. Потебні. Олександр Опанасович Потебня (1835 -- 1891) -- український вчений, філолог, фольклорист, етнограф, профеcop Харківського університету. Його дослідження в галузі мови мали значне філософське звучання, особливо питання про походження мови, про її взаємозв'язок з мисленням. У цьому відношенні заслуговує на увагу його теорія «філософія мови». О. Потебня був мислителем матеріалістичного напряму, виявляв постійний інтерес до філософії, висловлював свої погляди відносно основоположних проблем філософії.

У своїх поглядах на проблему пізнання Потебня стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, визнаючи чуттєвий досвід основою пізнання, не заперечуючи при цьому значення раціонального, за допомогою якого людина пізнає сутність предметів, явищ, найбільш загальні та необхідні їх закономірності. Вчений відзначає визначну роль у пізнанні слова. Слово, мова дає можливість людині займатись науковою діяльністю, досягти в ній творчих успіхів.

Щодо відношення мови і мислення, то О. Потебня йде за німецьким вченим В. Гумбольдтом, розвиваючи його ідеї стосовно української ментальності. Він не поділяє точки зору представників так званих теорій свідомо - умисного створення мови та її божественного походження. Йому ближче погляд В. Гумбольдта про мову як не на якийсь мертвий витвір, а як діяльність, процес постійного творчого зусилля духу. Мова є знаряддям думки. Слово є зосередженням думок спілкуючих між собою людей, є посередником між ними. Саме в слові реалізується між ними "розуміння" і, до речі, "розуміння" самих себе. Проте зрозуміти саму себе людина зможе тоді, коли випробує на інших людях зрозумілість своїх слів, тобто мова розвивається не в межах окремої людини, а в суспільстві.

Досліджуючи проблему мови і мислення, Потебня дійшов висновку, що міф, фольклор, література є похідними по відношенню до мови модельними системами. У своїй теорії міфу він звернув увагу на положення Мюллера, що "міфологія -- це хвороба мови". Дійсно, міфологія є неминучою фазою в розвитку мови, вона є її "дитячою хворобою", яку рано чи пізно повинен перенести найміцніший організм. Характерною особливістю міфологічного мислення, зазначає Потебня, є те, що в ньому, на відміну від наступних форм мислення, не відбувається відокремлення образу предмета від самого предмета, об'єктивного від суб'єктивного, зовнішнього від внутрішнього. Отже, міф є вихідним пунктом, початком подальшої еволюції духовності.

В єдності мови Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічна єдність території, державність, єдність побуту, звичаїв та інше) є похідними від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов'язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це вже буде смерть його душі.

Соціально-філософські ідеї Драгоманова

Основні праці: "Шевченко, українофіли й соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Література російська, великоруська, українська і галицька", "На увагу українолюбцям у Росії", "Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876)", "Про волю віри", "Заздрі боги", "Рай і Поступ".

З ім'ям М.Драгоманова в українській філософській і суспільно-політичній думці зв'язана лінія раціоналістично-позитивістська, соціалістична за політичною орієнтацією. На формування його філософських поглядів сильний вплив мав позитивізм О. Конта і Г. Спенсера. Стоячи на позитивістсько-натуралістичних позиціях, він виходив з об'єктивності і вічності матеріального світу, відкидав релігійно-ідеалістичний світогляд. Причина всіх природних явищ, на його думку, - в матерії, природі. Мислитель позитивно вирішує проблему пізнаванності світу: "Розум людський, як би довго він не помилявся, завжди знайде шлях до істини". Він був переконаний у безмежних можливостях людського розуму, науки, в тому, що "тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди".

З позитивістсько-раціоналістичних позицій розглядав М.Драгоманов релігію, заперечуючи її істинність. На думку мислителя, релігійна віра і наукові знання взаємно виключають одне одного: "Щось одне: або астрономія, або Ісус Навін, або геологія, або Мойсей, або фізика, або ходіння по водах, або фізіологія, або воскресіння, або порівняльна філософія і історія, або визнання відверто будь-якої Біблії, будь-якої релігійної системи...". М.Драгоманов вважав, що релігія є історичним явищем, що вона витвір людської фантазії, в якій відобразились особливості життя людей: "Які люди, такі у них боги"

У поглядах на буття світу і людини М. Драгоманов дотримувався діалектичного підходу, який "не приймає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух, динаміку". З діалектичних позицій він підходив і до суспільства. Його соціологічні погляди пронизує ідея поступу, переходу "із одного історичного ступеня на другий". Основним напрямом прогресу, на думку мислителя, є утвердження ідеалів лібералізму і соціалізму. Правда, його тлумачення соціалізму докорінно відмінне від марксівського: концепції "державного соціалізму" він протиставив ідею громадянського суспільства - добровільної організації гармонійно розвинутих особистостей, громад, товариств, країв на засадах автономії і федералізму.

Під незаперечним впливом П. Прудона і М. Бакуніна - теоретиків анархізму - М. Драгоманов вбачав у державній централізації зло, причину насильства над особистістю. Його суспільно-політичний ідеал - "безначальництво": своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств". Він висунув програму політичної та адміністративної реформи Росії на засадах децентралізації, автономії земств, федерації. Щодо України, тоїї мислитель бачив у вигляді союзу

Історіософія М. Грушевського

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у м. Холм (тепер Хелм, Польща) в родині українського вчителя. Серед праць М. Грушевського слід назвати перше в українській історіографії зведення збірки з історії України з давніх часів до середини XVIII ст., фундаментальний твір "История Украины-Руси" (Т.1--10 в 13 книгах, 1878--1935), "Очерк истории украинского народа" (1904), "Иллюстрированная история Украины" (1911), "Начало гражданства" (1921), "История украинской литературы" (Т. 1--5) тощо. Для творів М. Грушевського характерне звернення до широкого фактичного матеріалу, знайденого в архівах Росії, Швеції, Польщі та інших країнах, спостереження над розвитком української мови, літератури, усної народної творчості. До наукового аналізу він прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки, документи. Однак цей фактичний матеріал учений використовував не сам по собі, а для вироблення теоретичних узагальнень. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх творах погляди багатьох філософів Західної Європи XVIII--XIX ст., серед яких виділяв Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. Гердера М. Грушевський цінував за те, що у своїй праці "Ідеї по філософії історії людства" рушійними силами суспільного розвитку він визнав народні маси, дав своє розуміння народності, народної традиції, сформулював нове визначення поняття національності.

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю складність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до гетьманщини. В цьому процесі він високо оцінював Галицько-Волинське князівство, яке, на його думку, власне, дало основу формування української народності. Особливу увагу М. Грушевський приділяв історії українського козацтва. Використовуючи історичні документи і факти того часу, він намагався осмислити долю українського народу, події періодів національно-визвольної війни і після приєднання України до Росії з'ясувати роль і значення політичних і церковних діячів в обстоюванні незалежності України (Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика), оцінка намірів та дій яких була спотворена офіційними російськими історіографами.

Ідеї В. Липинського

В. Липинський розглядав історію як всесвітній процес реалізації вищої мети і правди людства, в якому окремий народ сповнює визначену Провидінням роль. Нацією, як трактував В. Липинський на відміну від пануючих тоді націологічних концепцій, є об'єднання мешканців з почуттям "територіального патріотизму", який "лежить в основі всякої органічної нації, "випливає із інстинкту осілості". Територію в конкретній даності як землю з усіма її властивостями вважав основним конструктивним елементом буття нації. Прив'язаність до рідної землі є джерелом національної свідомості. Земля з її географічними, господарчими, естетичними особливостями витворює специфічну психологію людини з її почуттям любові до свого краю. Це і є, на думку українського мислителя, визначальною передумовою найтіснішого зв'язку людей, що зветься нацією. Тому єдність землі обумовлює об'єднання всіх її мешканців.

Український мислитель зробив висновок про взаємовплив морального, духовного й матеріального, економічного життя: без "відродження віри" і без "пориву духа, створення вищої громадської моралі... не може бути вищої техніки і вищої матеріальної культури". Глибинні тенденції історичного процесу виявляються в політиці, у формах державотворення, методах організації держави. Вони витворюються в кожен окремий момент і змінюються в процесі життя історичного об'єкта і дії чинника, які носять конкретний характер.

На цих загальних засадах В. Липинський сформулював свою концепцію української нації, історії й політики. В ній на першому місці обґрунтовував ідею створення української держави, без якої не може бути повноцінної нації. Українська держава не тому мусить існувати, щоб вигідніше жилося її мешканцям, а тому, що має синтезувати дві культури, дві нації, об'єднати Схід із Заходом. "Ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальносте нашої національної в собі весь час гармонізувати", - писав В. Липинський. Україна підупала власним внутрішнім розкладом. Н наша стала роз'єднана ідейно, культурно й політично. політичний культурний державний київський

Вихід із цього стану вчений вбачав у формуванні такої української ідеї, котра об'єднувала б усіх громадян України незалежно від соціального стану, етнічного походження, віросповідання і забезпечувала б рівність усіх за державною національною приналежністю. Такою ідеєю пропонував вважати створення трудової монархії на українських державницьких традиціях. Відповідним методом державотворення в Україні мав бути "класократичний", а не демократичний і не охлократичний. Народ і демократія - не синоніми, а сам народ не править.

На цих важливих положеннях він обґрунтував ідею національного відродження України як відбудови структури нації та її активної високорозвинутої верстви - національної аристократії. Тільки сильні люди, які здатні виховати в собі рицарські прикмети, побороти первородні гріхи українства - зрадництво й анархію, власними руками без сторонньої допомоги "здавити внутрішній бунт опришків", зможуть ступати на державницький український шлях. "Україна це перш за все дух, а не матерія", - наголошував В. Липинський. І тільки майбутнє покаже, у кого із синів любов до матері - України, у кого національна ідея України не на словах, а насправді була найглибша і найсильніша.

Розвиток соціології в радянський період

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге -- у тісному поєднанні з національновизвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.

Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія замовчувала. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.

Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох українських учених XIX ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували, шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв'язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Размещено на Allbest.ru