Об’єкт, предмет, функції, причини та умови виникнення соціології. Співвідношення суспільства, країни та держави

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Об'єкт предмет та функції соціології

Соціологія безпосередньо включається у життя суспільства через виконання нею певних соціальних функцій. До них насамперед належать:

* теоретико-пізнавальна (соціологія на всіх своїх рівнях і в усіх своїх складових компонентах забезпечує прирощення нового знання про різні сфери соціального життя, розкриває перспективи соціального розвитку, виявляє у суспільстві те, що вимагає радикальних перетворень і змін тощо);

* описово-інформаційна (соціологи проводять систематичний опис і накопичення матеріалу, на основі якого у подальшому робляться практичні висновки, ухвалюються управлінські рішення, законодавчі акти, здійснюється соціальний контроль над соціальними процесами, інформація соціологів допомагає проаналізувати стан соціально-психологічного клімату й напруженості у трудових колективах, навчальних групах, установах, запобігти виникненню і вибуху соціальних конфліктів);

* функція соціального планування (соціологи надають результати своїх досліджень для планування розвитку різноманітних сфер суспільного життя, завдяки чому соціальне планування здійснюється в усіх країнах світу незалежно від соціальних систем; воно охоплює різні галузі, від процесів життєдіяльності світового співтовариства, окремих регіонів і країн і до соціального планування життя міст і сіл, окремих підприємств, колективів тощо);

* прогностична функція (соціологія здатна виробляти науково обґрунтовані прогнози про тенденції розвитку соціальних процесів і спільнот у майбутньому; особливо важливо мати такі прогнози у перехідні, як нині, епохи розвитку суспільства. У цьому аспекті соціологія може визначати діапазон можливостей і вірогідностей; подати декілька сценаріїв можливих процесів, пов'язаних із кожним з обраних.

2. Причини та умови виникнення соціології

Сучасна Українська соціологія.

Нині українська соціологія перебуває в нелегкому пошуку власної автентичності, розробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний понятійно-категоріальний апарат; переосмислюється предмет її досліджень. Як центральне поняття, ключова соціологічна категорія виокремлюється галузь суб'єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти суб'єкти, механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень.

Тому має рацію відомий київський соціолог В. Танчер, коли зауважує, що перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причет ними до дискусій «теоретичного будівництва», бо безпритульна не теоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комерціалізації суспільства.

Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не так у проблематиці досліджень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом. Уже згадуваний В. Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:

* копітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;

* вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів світу);

* максимальне використання унікальних обставин перебування у «живій лабораторії», утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.

Класичний етап становлення соціології.

Розглядаючи в цілому класичний етап у розвитку соціологічної думки, можна назвати такі його характерні особливості:

Е. Дюркгайм відходить від традиційного позитивізму, зберігаючи з його постулатів лише формальні вимоги до побудови соціології за аналогією до природознавства. Змістова ж наповненість каркасу соціологічної науки в Е. Дюркгайма зумовлена визнанням за соціальною реальністю особливого статусу, докорінно відмінного від природних реальностей різного ґатунку. Водночас, визнаючи цей статус, Е. Дюркгайм ще не може остаточно відірватися від трактування соціальної реальності як принципово вищої від індивіда, пануючої над ним і визначальної щодо нього.

М. Вебер робить надзвичайно важливий крок в обґрунтуванні суспільства як продукту соціальних дій людей; саме індивід є суб'єктом соціальної дії, тоді як суспільство і різні форми колективності є лише засобами організації дій окремих індивідів.

Ґ. Зіммель додає нових штрихів до проблеми сутності суспільства, розуміючи його як втілення міжособистісних взаємодій людей. У всіх них соціальні спільноти ще не стають предметом спеціального аналізу, будучи похідними або від розвитку суспільства в цілому, або від діяльності людей зокрема.

Нарешті, Ф. Тьонніс чи не вперше в історії соціології ставить у центр свого дослідження соціальні спільноти в їхньому історичному розвитку, показує їхню величезну роль як для суспільства, так і для окремої людини. Вадою його концепції можна вважати тезу про зменшення ролі спільнот (типу ґемайншафт) у житті сучасного суспільства, положення про їхнє поступове відмирання та занепад.

Практично для всіх представників класичної соціології характерне положення про зростання ступеня раціональності в міру розвитку суспільства.

Характерні риси американської соціології.

В американській соціологічній школі проблематика, пов'язана з дослідженнями культури, висувається на перший план трохи пізніше, приблизно з 50#х років ХХ ст. Це зумовлено тим, що до цього часу питання культури розглядалися переважно в лоні іншої дисципліни -- антропології (культурної і соціальної). У надрах американської антропології виникли дві різні гілки розуміння культури: культуралістська і антрополого-структуралістська, між представниками яких точилася гостра дискусія з приводу співвідношення культури і соціальної структури. На думку представників культуралістської течії (Ф. Боаса, Б. Малиновського, М. Мід, Р. Бенедікт, А. Кребера), культура є центральним поняттям соціогуманітарних наук; саме вона зумовлює всі зразки людської поведінки, всю їх різноманітність.

Інше трактування, з наголосом на теоретичному аспекті соціологічних студій у США, дає Д. Крейн у своїх працях середини 90-х рр.

Спочатку вона справедливо зазначає, що протягом першої половини ХХ ст. американська соціологія культури була на узбіччі наукових зацікавлень учених, які традиційно надавали перевагу студіям економічної сфери, процесам становлення індустріального суспільства або структурам суспільства та їхньому функціонуванню. Щодо цього навіть вживалося визначення: «культура є бідною родичкою структури». Брак чіткої дефініції культури, розпливчастість уявлень про неї та її роль у соціальному житті ускладнювали емпіричні дослідження та інтерпретацію їх результатів.

Проте ситуація кінця ХХ ст. свідчить про дедалі зростаючу роль культури в сучасному суспільстві, особливо так званої «записуваної» («recorded culture»), яка відображається у друкованих виданнях, кінофільмах, інших артефактах, а особливо в електронних засобах масової комунікації. Тому поширення набули такі дослідження, які з'ясовують суть та соціальний вплив науки, високих технологій, релігії, поп культури, мас#медіа тощо. Ці культурні субполя стають центральною призмою, через яку має згодом здійснюватися побудова цілісної теоретичної моделі чи схеми. Д.Крейн завершує свої міркування висновком про те, що сучасний стан американської соціології культури визначається не так розпорошеними культурологічними студіями, як прагненням вироблення на їхній основі узагальнюючих теоретичних концепцій.

Структурно-функціональний підхід.

Структурний функціоналізм або Структурно-функціональний аналіз - методологічний підхід у соціології та соціокультурній антропології, що складається у трактуванні суспільства як соціальної системи, що має свою структуру і механізми взаємодії структурних елементів, кожен з яких виконує власну функцію. Основоположниками структурного функціоналізму вважаються відомий американський соціолог Талкотт Парсонс, який у своїх дослідженнях спирався на класичні концепції Герберта Спенсера і Еміля Дюркгайма, а також британський соціальний антрополог польського походження Броніслав Малиновський. Базовою ідеєю структурного функціоналізму є ідея «соціального порядку», тобто іманентне прагнення будь-якої системи підтримати власну рівновагу, узгодити між собою різні її елементи, домогтися згоди між ними. Учень Парсонса - Роберт Мертон - вніс великий внесок у розвиток даного підходу та його адаптації до практики. Зокрема Мертон приділяв велику увагу проблемі дисфункцій.

Основні положення:

1. Суспільство розглядається як система;

2. Процеси системи розглядаються з точки зору взаємопов'язаності її частин;

3. Подібно організму система вважається обмеженою (тобто в ній діють процеси, спрямовані на збереження цілісності її кордонів).

Розуміюча соціологія.

Розуміюча соціологія (від нім. verstehen) -- напрям, започаткований М. Вебером, який вважав, що розуміння соціальної дії є основним завданням соціології. Соціолог повинен поставити себе на місце інших людей, щоб зрозуміти смисл їхніх дій, мету, яку вони перед собою ставлять. Розуміння є тим, що відрізняє соціологію від природничих наук.

«Розуміюча» соціологія (нім. Verstehende Soziologie)-- один з найважливіших напрямків сучасної соціології. У її рамках сформувалися такі напрямки як феноменологічна соціологія, символічний інтеракціонізм, етнометодологія тощо. Провідну роль у виникненні цього напряму належить концепції Verstehen (розуміння), сформульованої в роботах М. Вебера, Г. Зіммеля, а також у філософії життя В. Дільтея. В основу концепції «розуміючої» соціології лягли ідеї Е. Дюркгайма про соціальну реальність як реальність особливого роду, яку можна пізнати за допомогою відповідного методу, яким є розуміння.

Розуміюча соціологія є вченням про суспільство, яке основну увагу приділяє значенням, які люди пов'язують зі своїм соціальним світом. Розуміюча соціологія прагне показати, що реальність створюється самими людьми в їхньому повсякденному житті. Основні відмінності розуміючої соціології від наукової (або позитивістської) соціології:

1. розуміюча соціологія вивчає значення, які надаються поведінці, на відміну від позитивістської соціології, яка зосереджується надії;

2. розуміюча соціологія розглядає реальність як сконструйовану людьми, на відміну від позитивістської соціології, яка бачить реальність об'єктивною, незалежною від людей;

3. розуміюча соціологія опирається на якісні дані, на відміну від позитивістської соціології, яка прагне до використання кількісних даних.

Соціальна реальність та солідарність в розумінні Дюркгейма.

СОЦІАЛЬНА СОЛІДАРНІСТЬ (від франц. solidarite -- одностайність, спільність інтересів) -- зв'язність або ступінь зв'язаності, яка проявляється у суспільстві, соціальній спільноті або групі. Термін уведений в обіг Е. Дюркгаймом, який вважав, що база соціальної солідарності є різною у простих та складних суспільствах. У перших із них соціальна солідарність ґрунтується на стосунках роду, прямих зв'язках та спільних цінностях і є механічною солідарністю. Органічна солідарність властива складним суспільствам і базується на поділі праці та зростанні взаємозалежності членів суспільства.

Наступним вагомим положенням соціологічної концепції Е.Дюркгейма є ідея соціальної солідарності, яка лягає в основу аналізу зв'язків, що об'єднують людей у суспільство. Автор переконаний, з'єднати людей може розподіл праці, який неминуче викликає потребу спільних дій. Спеціалізація праці, що зростає, розподіл виробничих ролей змушують людей обмінюватися своєю діяльністю та її продуктами; а це породжує свідому чи неусвідомлену взаємозалежність. У процесі еволюції людського суспільства відбувається перехід від суспільств із механічною до суспільств із органічною солідарністю.

Марксистській підхід, сильні та слабкі сторони.

Інтегральна соціологія Сорокіна.

ІНТЕГРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ (від лат. integer -- цілий) -- учення П Сорокіна, який вважав, що соціологія повинна охоплювати всі соціальні аспекти культури в широкому розумінні.

Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Питирима Сорокіна (1889--1968). Дослідники вважають, що творчість П.Сорокіна -- якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперника у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer -- цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

успільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, - це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією.

Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі "собі подібних".

Символічний інтеракціонізм.

СИМВОЛІЧНИЙ ІНТЕРАКЦІОНІЗМ (від англ. interaction -- взаємодія) -- напрям соціології, який зосереджується на вивченні соціальних взаємодій (інтеракцій) в їх символічному вираженні (мові, жестах тощо). Виходить із позиції, що індивіди поводяться з речами відповідно до суті, який ці речі мають для них, і що суть речей виявляється у процесі соціальної взаємодії. Виникає як альтернатива до функціоналізму

Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм (від англ. interaction -- взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда 1863--1931) та його послідовників.

Г. Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положення символічного інтеракціонізму в такому вигляді:

-- Люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко -- тим, що людина може з'їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

-- Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб'єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерним є:

* розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

* у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище;

* взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

Теорія обміну.

Теорію соціального обміну розвивали найбільш інтенсивно американські соціологи Джордж Хоманс і Пітер Блау. Коріння теорії обміну лежать в теоретичному напрямку, який називається біхевіорізм(від англ. Behaviour-поведінка). Це напрям, який виник в американській соціології та психології, стало однією з підстав формування так званої «поведінкової» парадигми в соціології. В основі біхевіорісткіх теорій лежить розуміння поведінки як сукупності реакцій (відповідей) на вплив зовнішнього середовища (стимулів). Тому схема поведінки виглядає в ньому досить жорстко: стимул - реакція. Людина прагне до максимальних нагород при мінімальних витратах. Подібний підхід призводить до можливості трактувати поведінку людини як певну реакцію на дію того чи іншого стимулюючого фактора.

Взаємодія між людьми розглядається соціологами як обмін «вигодами».Відповідно до теорії обміну, поведінка людини в даний момент обумовлено тим, винагороджувалися чи як саме його вчинки в минулому.

Дж. Хоманс виділяє Шість аксіоматичних положень (постулатах) теорії обміну.

1.Аксіома успіху: чим частіше відповідні дії людей отримують винагороди, тим імовірніше, що ці дії будуть здійснюватися ними з певною частотою і далі. Приклад. Дівчина мала успіх на танцях. Звичайно, є і надалі захочеться відвідувати танцювальні вечори.

2.Аксіома стимулу: якщо в минулому той чи інший стимул (або набір стимулів) був пов`язаний з винагородою дії індивіда, то чим більш схожі на нього стимули в сьогоденні, тим імовірніше, що людина зробить таке ж (або схоже на нього) дію. Приклад. У поспіх супроводжував дівчину на танцях в школі, і набагато менше - на міський дискотеці. Вона завжди віддасть перевагу бувати на шкільних танцях.

3.Аксіома цінності: чим більшу цінність представляє для індивіда результат його дії, тим більше ймовірно вчинення ним даного дії і в подальшому. Якщо на танцях у школі дівчина зустріла молодого чоловіка, який їй сподобався, вона не пошкодує зусиль для того, щоб танці відбулися (умовить директора, напише сценарій вечора і т.д.).

4. Аксіома депривації - пересичення: чим частіше в недавньому минулому індивід отримував певну нагороду, проте цінним стає для нього будь-яке подальше отримання цієї нагороди .Якщо у дівчини встановилися близькі стосунки з молодим чоловіком, вона може не прагнути на танці, тому що є інші варіанти для зустрічей.

5. Аксіома агресії - схвалення: а) якщо дія індивіда не викличе очікуваної винагороди або призведе до покарання, він випробує стан гніву, і зросте ймовірність того, що більш цінним для людини стане агресивна поведінка; б) якщо дія індивіда веде до очікуваного винагороди або не призведе до очікуваного покарання, то він відчує почуття задоволення, і тоді зросте ймовірність того, що він відтворить поведінку, оскільки воно буде для нього більш цінним.

6. Аксіома раціональності: при виборі між альтернативними діями індивід обере те, для якого цінність результату, помножена на ймовірність його отримання, найбільша.

3. Співвідношення суспільства, країни держави

пізнавальний соціологічний інтеракціонізм

Для того аби правильно уявляти собі таке складне явище, як суспільство, потрібно чітко його розрізняти з такими поняттями як "країна" та "держава".

Країна -- це відокремлена територія незалежного проживання суспільства зі своїми кордонами і суспільним устроєм. Це територія, яка має певні кордони і державний суверенітет. Держава -- форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу. Це політична організація країни, що має певний політичний режим, органи та структуру управління. Суспільство - соціальна організація певної країни, основою якої є соціальна структура.

Поняття "суспільство" можна віднести до будь-якого періоду в історії людства. Воно з'явилось в епоху, коли ще не було ні країн, ні держав. Водночас поняття "суспільство" набуває зовсім іншого значення, коли йде мова, наприклад, про "українське суспільство", що має територіальні кордони, законодавчу систему, державну мову. Співвідношення між поняттями "суспільство", "країна" та "держава" визначає типологізацію суспільств.

Типологізація суспільств -- це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

У науковій літературі можна зустріти найрізноманітніші критерії та підходи до типологізації суспільств.

Якщо за основу типологізації брати критерій чисельності рівнів управління і ступінь соціальної диференціації, то суспільства можна поділити на прості та складні. У простих суспільствах немає правителів і підкорених, багатих і бідних, класів та держави. Для них характерна родоплемінна організація суспільства. У складних суспільствах існує соціальне розшарування, поділ на тих, що управляють, і тих, ким управляють.

За способами здобуття засобів до існування суспільства поділяють на такі чотири типи: суспільство мисливців і збирачів, скотарське суспільство, аграрне суспільство та традиційні держави або цивілізації.

Згідно марксистської типологізації основними критеріями поділу суспільств є спосіб виробництва та форма власності. На думку К. Маркса, суспільство у своєму розвитку пройшло чотири формації -- первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну та капіталістичну. А в майбутньому його мала чекати п'ята формація -- комуністична.

Е. Гіденс вважає, що в ході індустріалізації виникають наступні типи сучасних суспільств: суспільства "першого", "другого", "третього світу" та нещодавно індустріалізовані країни.

Размещено на Allbest.ru