Сучасний стан та напрямки вдосконалення соціальної політики в Україні

Державні соціальні стандарти -- встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гаранти -- встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум -- це набір товарів і послуг, розрахований на основі норм споживання й забезпечення населення першочерговими життєвими благами [8, c.-94].

Соціальні норми і нормативи -- показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

Соціальна база ринкового реформування -- соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста, свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

3.2 Проблеми і шляхи удосконалення соціальної політики в Україні

На сьогодні наявні певні здобутки у сфері соціальної політики, але проголошені в законодавчих актах орієнтири потребують серйозної роботи для їх реалізації. Існують серйозні невирішені проблеми у соціальній сфері, такі як низький рівень зайнятості і масовий характер безробіття; бідність; незадовільний рівень пенсій, посилення диференціації суспільства тощо.

Відображенням проблем в реалізації соціальної політики є, зокрема, депопуляція населення. Так, згідно рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 р. «Про стан соціально- демографічного розвитку, охорони здоров'я і ринку праці в Україні» проявом демографічної кризи стало погіршення майже всіх демографічних показників. Унаслідок зростання депопуляції, що триває з 1991 року, чисельність населення України скоротилася більш як на 6 млн. осіб. Основними проблемами погіршення демографічної ситуації в Україні є зниження показника народжуваності і збільшення показника смертності, скорочення тривалості життя і загальне старіння населення.

Це впливає на кількісно-якісний склад трудового потенціалу, продуктивність суспільної праці. Економічні та соціальні проблеми спричинили безробіття, поширення нелегальної трудової діяльності, зниження національного інтелектуального та освітнього потенціалу, значне розшарування населення за рівнем доходів.

Наростання кризових явищ на національному ринку праці відбувається в результаті погіршення макроекономічної ситуації, скорочення обсягів вітчизняного виробництва, обумовлених впливом кон'юнктурної та інституційної кризи, звуженням можливостей створення нових робочих місць [20].

Найгострішою є проблема подолання бідності. Сьогодні подолання бідності - це той момент, який розглядається світовим співтовариством як ключовий у політиці будь-якої держави. Україна ж належить до країн з високим рівнем бідності, особливістю якої є значне скорочення доходу більшості населення, яке при цьому працює і зберігає відносно високий соціальний статус. На відміну від країн Західної Європи, наявність роботи в Україні ще не є гарантією мінімального достатку.

Як правило, рівень бідності визначається за показником, що свідчить, яку частку доходів громадяни витрачають на продовольчі та житлово-комунальні послуги. Чим вища ця сума по відношенню до зарплати, тим серйозніша проблема бідності в країні.

Проблема бідності в Україні набула офіційного визнання після затвердження Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. Стратеги подолання бідності, яка встановила значення терміна «бідність», єдиний відносний критерій віднесення різних верств населення до категорії бідних, визначила основні напрями та етапи подолання бідності на період до 2010 року.

За час реалізації зазначеної Стратегії прийнято Комплексну програму забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2001 р., щороку затверджувалися плани заходів, спрямовані на подолання бідності, розроблялися та виконувалися регіональні програми подолання бідності. У Державнєй цільовій соціальній програмі подолання та запобігання бідності на період до 2015 р. зазначається, що за кожним напрямом подолання бідності відбулися позитивні зрушення. Забезпечено виконання завдань, а також досягнуто основну мету - стабілізація рівня життя і усунення найгостріших проявів бідності.

Моніторинг показників бідності свідчить про позитивні тенденції. Проте проблема бідності залишається актуальною і потребує подальшого розв'язання.

Не втратила гостроти проблема бідності серед працюючого населення. Кожна четверта сім'я з дітьми, в якій всі дорослі працюють, належить до категорії бідних. Не розв'язана проблема охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Тільки 57 відсотків осіб, що належать до категорії бідних за критерієм прожиткового мінімуму, отримують один з видів соціальної допомоги.

Високий рівень бідності спостерігається в сім'ях з двома дітьми (40,7 %) та багатодітних сім'ях (58,4%), в сім'ях, у яких є діти і непрацюючі дорослі (36,3 %). Залишається високим рівень бідності в сільській місцевості (32,3 %), який значно перевищує рівень бідності у містах (20,2 %). Крім того, не ліквідовано заборгованість із заробітної плати, не запроваджено ефективну систему надання державної допомоги.

Для розв'язання проблеми бідності необхідна цілеспрямована політика, що ґрунтується на економічних та фінансових можливостях держави та максимальній ефективності їх використання.

У зв'язку з цим вкрай важливими є реалізація наступних завдань:

- запровадження нових механізмів відновлення виробництва, стимулювання економічного зростання та соціального прогресу, зокрема, забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом створення життєспроможних підприємств;

- створення умов для гідної праці, в тому числі забезпечення поваги та дотримання прав людини у сфері праці, продуктивної, вільно обраної зайнятості та соціального захисту, а також розвитку та активізації соціального діалогу на всіх рівнях;

- реалізація в кризових умовах короткострокових заходів з надання невідкладної допомоги найбільш уразливим верствам населення, подолання хронічної бідності, бідності серед працюючих;

- забезпечення реформування систем оплати праці, соціального захисту, пенсійного страхування, надання медичної допомоги, медичного обслуговування;

- запровадження дієвого механізму надання молоді, насамперед випускникам вищих навчальних закладів, першого робочого місця;

- розширення можливостей для працевлаштування людей з особливими потребами, зайнятості людей похилого віку;

- упровадження системи надання дієвої соціальної допомоги [8, c.-26].

На шляху вирішення проблем у сфері соціальної політики дуже важливим є збільшити значення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у розв'язанні проблем соціальної політики. Це зумовлено тим, що надання соціальних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до населення територіальному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержавних стандартів. Саме на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватись більшість соціальних проблем.

Надання соціальних послуг населенню на регіональному рівні повинно бути максимально децентралізоване. Централізований підхід до визначення потреби в соціальних послугах і формування мережі соціальних служб, закладів та установ зумовлює орієнтацію якості та обсягу таких послуг переважно на фінансові можливості бюджету, а не на потреби населення і не передбачає залучення отримувачів послуг та їх представників до планування і контролю за якістю наданих послуг.

Це веде до високої вартості утримання в стаціонарних закладах для інвалідів, людей похилого віку, що пояснюється значними витратами на забезпечення матеріально-технічної бази та численного медичного адміністративно-господарського штату. Отже, для держави значно дешевше налагодити систему домашнього обслуговування за допомогою кваліфікованих соціальних, медичних працівників та функціонування мережі відповідних служб - відділень соціальної допомоги або територіальних центрів.

У зв'язку з цим треба інтенсивно розвивати мережу служб, таких як, територіальні центри, з організації соціально-побутового обслуговування інвалідів та одиноких непрацездатних громадян похилого віку вдома. Необхідно також розширювати мережу центрів і відділень соціально-побутової та медико-соціальної реабілітації. Це один із важливих шляхів здійснення завдань інтеграції інвалідів, ветеранів війни та праці у суспільство, підтримання їхньої соціальної активності та життєдіяльності [10, c.-88].

Важливим для покращення соціальної політики є підвищення ролі недержавних громадських організацій. Недержавні організації здатні зробити вагомий внесок у розвиток системи соціального захисту. Саме НДО розробляють і апробують новаторські моделі та схеми роботи з клієнтами, до того ж вони здатні отримувати допомогу з боку міжнародних організацій. Для покращання партнерських відносин між органами влади та громадськими організаціями необхідно здійснювати спільне планування і координацію дій.

Наступним аспектом вдосконалення соціальної політики є посилення адресного характеру соціального захисту незахищених верств населення. Поглибленню адресності повинно сприяти вдосконалення методологічних підходів до визначення показників бідності, встановлення єдиних критеріїв оцінок майнового стану сім'ї для визначення права на призначення певного виду соціальної допомоги, спрощення процедур надання соціальної допомоги, регулювання надання соціальних послуг через видачу ліцензій, впровадження стандартів якості та контролю за їх дотриманням. У сфері надання соціальних послуг адресність передбачає диференціацію надання соціальних послуг з урахуванням умов життя їх отримувача, адресне фінансування з місцевих бюджетів, закупівлю послуг або цільову соціальну допомогу отримувачу для оплати послуг обраного ним надавача послуг.

Також потребує вдосконалення нормативно-правова база соціальної політики в таких аспектах, як запровадження єдиного соціального внеску з метою уніфікації страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; розроблення юридичних, нормативно- правових основ благодійності задля її стимулювання; передбачення певних податкових пільг при запровадженні у життя соціальних проектів та програм, здійснення яких сьогодні не забезпечено або недостатньо забезпечено державою; укладення договорів з іншими країнами щодо соціального захисту громадян України, які працюють за її межами. У сфері соціальних послуг забезпечення рівної конкурентоспроможності кожного з надавачів потребує вдосконалення нормативно-правової бази щодо можливості укладати контракти на надання соціальних послуг, стимулювання та регулювання діяльності комерційних організацій з надання соціальних послуг, а також удосконалення послуг та інфраструктури у державних закладах

З метою підвищення ефективності соціальної політики доцільно посилити її активну складову шляхом продуктивної, спрямованої політики зайнятості. Саме у такий спосіб можливо здійснити закріплений у багатьох державних документах орієнтир на «активність» соціальної політики. Особливе значення мають такі аспекти політики зайнятості, як сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці, посилення мотивації до легальної зайнятості, сприяння зайнятості населення шляхом збереження існуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, впровадження заходів щодо детінізації відносин у сфері зайнятості населення.

Реформування сфери соціальних послуг має бути спрямоване на підвищення ефективності управління бюджетними коштами. Соціальні послуги мають спрямовуватися на надання допомоги у розв'язанні проблем і відповідати індивідуальним потребам людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Важливе значення мають такі вихідні принципи, як добровільність отримання соціальних послуг, можливість вибору закладу; подолання споживацького підходу до отримання соціальних послуг; розвиток самостійності і активності отримувача послуг, його власних можливостей у розв'язанні проблем, що виникають; вивчення і поширення найкращого вітчизняного та міжнародного досвіду застосування методик надання соціальних послуг.

Система забезпечення якості соціальних послуг передбачає введення мінімальних державних стандартів якості та здійснення постійного контролю за їх дотриманням, регулювання діяльності з надання соціальних послуг шляхом ліцензування та реєстрації суб'єктів, що надають соціальні послуги.

Висновки

Отже, соціальна політика -- чи не найважливіший напрям державного регулювання економіки, органічна частина внутрішньої політики держави, спрямованої на забезпечення добробуту й всебічного розвитку його громадян і суспільства загалом. Це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та само регулятивні, глобальні, національні, державні та ін.

Соціальна політика спрямована на зміцнення й закріплення найпрогресивніших моментів, тенденцій у процесах та явищах матеріальної й духовної сфер життєдіяльності суспільства, що сприяють збагаченню його соціального розвитку, соціального буття, формуванню цінностей. Соціальна політика виявляється в управлінні, регулюванні соціальних процесів.

Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.

Соціальна політика реалізується як через державні «одномоментні» рішення -- соціальні заходи, так і через соціальні програми.

Оновними напрямами соціальної політики є:

- політика в сфері доходів населення, яка передбачає встановлення соціальних стандартів життя, параметрів життєвого рівня, забезпечення зростання заробітної плати;

- політика зайнятості та охорони праці, яка передбачає законодавче встановлення засобів охорони праці, видів і форм соціального стахування, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, запобігання безробіттю;

- демографічна політика, яка передбачає стимулювання репрудоктивного зростання населення, державну допомогу сім'ї, регулювання міграційних процесів;

- політика розвитку соціальної сфери: культурна, мовна, релігійна, молодіжна, рекреаційна політика, охорона здоров'я, у сфері освіти, науки, тощо.

До завдань соціальної політики належать наступні:

- гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

- забезпечення підтримки соціально найуразливіших верств населення;

- вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, збільшення тривалості життя;

- розвиток соціальної інфраструктури;

- забезпечення стабільності суспільної системи та ін.

В основу здійснення соціальної політики у соціальних демократичних державах покладаються такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідність, соціальне партнерство.

Механізмом реалізації соціальної політики є розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту.

Також існує ряд важливих функцій, які соціальна політика повинна виконувати в суспільстві, це так як:

· ціннісно-орієнтаційну;

· управлінську;

· інноваційну, інтегруючу;

· прогностичну та функцію соціалізації.

Україна, яка знаходиться в якійсь соціально-економічні чи політичній ситуації, не повинна сліпо копіювати досвід ані інших країн перехідної економіки, ані тим більш економічно розвинених країн, з їх системою соціального захисту та соціальної політики в цілому, що склалася протягом кількох десятиліть. Наші уряд і Верховна Рада мають своє власне уявлення і про соціальні пріоритети, і про засоби досягнення їх. Проте, не можна нехтувати накопиченим, у світі, досвідом вирішення соціальних проблем, треба його повсякчас аналізувати й використовувати для власних потреб.

Важливим для покращення соціальної політики є підвищення ролі недержавних громадських організацій, посилення адресного характеру соціального захисту незахищених верств населення.

Список використаної літератури

1. Бондаренко Я. Г. Людина і світ 11 клас. - Харків: «Ранок» - 2010. - с. 224

2. Горпинич О. В. Соціальна робота як фактор формування громадянського суспільства: Дис. канд. філос. Наук: 09.00.03// Запорізький дурж. ун-т. Запоріжжя, 2008. - с. 197

3. Казакова О. М. Макроекономіка. - Одеса: «Наука і техніка». - 2009

4. Карюк В. І. Демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика// Актуальні проблеми економіки. - 2012. - №5

5. Кірєєва Т. І. Соціальна і культурна динаміка особистості// Наука, Релігія, Суспільство. - Донецьк: «Наука і освіта» - 2007.- №1.- с. 107-117

6. Клік Я. М. Макроструктурна політиката ринкова трансформація: Досвід Польщі та України. - «Заповіт». - 2009. - с. 357

7. Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л. Українки:// Історичні науки// Волинський держ. Ун-т ім. Л. Українки. - Луцьк: РВВ «Вежа» ВДУ ім. Л. Українки, 2009. - №11. - с. 302

8. Оганісян М. С. Культурологічні аспекти політичної діяльності. - Одеса: «Наука і техніка». - 2005. - с. 172

9. Павлов В. І. Соціальне партнерство на ринку праці України.- НУВГП, 2009. - с. 223

10. Полозенко Д. В. Основні напрями соціальної політики на сучасному етапі розвитку економіки України// Економіка України. - К., 2011. - №7.- с. 83-89

11. Розпутенко І. В. Забуття українців. - К.,: «К. І. С.»-2008

12. Скокова Л. Г. Стиль життя та культурно-дозвіллєві практики// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - Ін-т соціології, К., - 2006. - №1

13. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні. - К.,: Ін-т держави і права. - 2006

14. Скуратівський В. А. Основи соціальної політики// Актуальні проблеми політики. - 2004. - Том 17. - с. 277

15. Смирнов Г. Н. Політологія в питаннях та відповідях. - М.,: ТК Велби «Проспекти». - 2014

16. Шемшученко Ю. С. Політологія. Енциклопедичний словник. - К.,: Вища школа - 2004. - с. 237

17. https://www.ru.osvita.ua

18. https://www.referatcentral.org.ua

19. https://www.old.niss.gov.ua

20. https://www.library.if.ua

Размещено на Allbest.ru