Заснування соціологічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Михайло Драгоманов - засновник терміну «соціологія»

2. Михайло Грушевський та його праця «Початок громадянства (генетична соціологія)»

3. Микита Шаповал . Класифікація соціальних груп

4. Богдан Кістяківський. Роль мови в розвитку національної культури

5. Теоретичні концепції В'ячеслава Липинського

6. Ідеї та внесок в соціологію Івана Франка

Список використаних джерел

Вступ

Вивчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску в неї українських учених.

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге -- у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спад­щиною славетних представників українського суспільства.

Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох українських учених ХІХ ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.

Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв'язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

драгоманов соціологія громадянство культура

1. Михайло Драгоманов - засновник терміну «соціологія»

Одним з тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841--1895). Він першим використав термін «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету та, як і інші провідні науковці того часу, намагався знайти йому точне тлумачення.

Соціологію учений розумів як універсальну науку; на його дум­ку, багато які окремі науки мали б стати її складовими -- це й історія, і політична економія, і політологія. Прагнення до теоретич­ного синтезу галузей суспільствознавства зближували М. П. Дра­гоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.

Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукову критику. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

Драгоманов широко застосовує компаративний (порівняльний) метод, зіставляючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об'єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав, не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об'єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Прогрес, за Драгомановим, -- це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого людське життя дедалі кращає.

Учений вирізняв кілька видів прогресу:

- технічний, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

- науковий -- зростання освіченості населення;

- культурний -- удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917--1918) Михайло Грушевський (1866--1934).

З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької соціологічної школи.

На формування світогляду М. Грушевського надзвичайно вплинув Дюркгейм, з яким він підтримував особисті стосунки. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушевський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський читав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.

М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізації соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному вивченні соціології він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.

Виходячи з об'єктивних засад соціологічних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, якими є закони його розвитку і прогресу?

Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології -- висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім'ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично переважають у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об'єктом дослідження всіх соціальних наук.

М. Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідок впливу суто біологічних інстинктів, учений акцентував увагу на ролі соціально-психологічних чинників.

З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні і довелося працювати над цим уже в еміграції.

Окрім М. Грушевського багато інших українських учених також змушені були працювати в еміграції. З-поміж них був і голова Українського громадського комітету в Празі, колишній міністр земельних справ в уряді УНР Микита Шаповал (1882--1932), який протягом 1924--1932 рр. очолював Український інститут громадознавства. УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологіч­ний часопис «Суспільство», публікував книжки українських соціологів і проіснував аж до 1945 року.

М. Шаповал за час керування цим інститутом видав такі свої праці, як «Загальна соціологія», «Українська соціологія», «Соціологія України», «Соціологія і політика: підручник соціотехніки», заснував (кінець 1920-х рр.) соціологічну бібліотеку та архів-музей для популяризації соціологічних знань.

М. Шаповал, досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є системою різних угруповань індивідів, що живуть у такому взаємозв'язку, коли поведінка однієї чи кількох осіб спричиняє поведінку іншої чи інших осіб.

На думку М. Шаповала, індивіди на підставі певної мети згуртовуються в групи, які виконують біологічні чи соціальні функції; групи єднаються одна з одною, вростають одна в одну, зв'я­зуються в агрегат, який уже називається суспільством.

Суспільні групи вчений класифікує на:

- організовані, характерною ознакою яких є внутрішній поділ на керівників і підлеглих (держава, сім'я, церква тощо);

- неорганізовані, в яких нема сталої організації (вікові, мовні, статеві, расові тощо);

- прості, в яких люди поєднані якоюсь одною спільною ознакою (політичною метою, мовою і т. ін.);

- складні, в яких з'єднуються кілька ознак, наприклад суспільний клас, що в ньому інтегруються три ознаки: професійна, майнова і правова.

Шаповал першим в українській соціології вводить поняття «українське суспільство» і стверджує, що воно стане таким тільки тоді, коли будуть створені українські політичні партії, українські профспілки, українські школи, українські кооперативні спілки як підвалини господарської самостійності.

Згодом, аналізуючи сучасне йому світове суспільство, Шаповал розвиває свої теоретичні ідеї. Так, суспільство він уже трактує як організацію співробітництва людей щодо здобуття і розподілу життєвих засобів для задоволення своїх потреб. Національне суспільство є мікрокосмом світового і має незалежно виконувати свої функції в економічній, політичній і культурній сферах. Українським суспільство в Україні стане тоді, коли українці самостійно почнуть виконувати названі функції.

Цікавими були розвідки українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема Богдан Кістяківський (1868--1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а й дії людей, зумов­лені соціальною дійсністю та її культурними формами.

Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б. Кістяківський мав особисті контакти із провідними європейськими соціологами: Г. Зіммелем, у семінарах котрого він працював у Берлінському університеті; В. Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію; М. Вебером, з котрим його зв'язувала багаторічна дружба. Б. Кістяківський прагнув застосувати розробки західноєвропейської теоретичної соціології до дослідження національної культури, зокрема, ролі мови в розвитку цієї культури.

Головною теоретичною концепцією соціолога В'ячеслава Липинського (1882--1931) була теорія організації національних еліт. Згідно з його поглядами розвиток держави залежить від форми її організації. Кожна нація твориться елітою (аристократією), котра здобула владу у своєму суспільстві. Без національної аристократії, здатної організувати пасивну більшість нації та захистити її від зовнішньої небезпеки, немає і не може бути нації. Успішне ж функціонування еліт потребує їх постійного поповнення й оновлення.

В. Липинський указав на три методи організації національної аристократії: класократія, охлократія і демократія. Для розуміння специфіки названих методів слід урахувати, що протилежними полюсами соціальної структури за цією концепцією є активна меншість, тобто аристократія, і громадянство -- частина населення держави, яка не має безпосередньої змоги використовувати фізичний примус для здійснення своїх бажань.

Склад громадянства -- неоднорідний. За вертикальним поділом його становлять окремі класи (промисловий, хліборобський, фінансовий і купецький, інтелігенція), у кожному з яких по горизонталі виокремлюються стани, що утворюються на засаді здатності до самоорганізації. Громадянство, поділене на класи і стани, веде постійну боротьбу за владу.

Найліпшим методом організації національних еліт В. Липинський уважав класократичний, коли аристократія формується і приходить до керівництва через загальні вибори найліпших представників різноманітних класів і станів. Охлократія характеризується тим, що активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів у одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Демократичний лад В. Липинський назвав хаотичним, бо прав­ляча еліта (купці, фінансисти, інтелігенція) використовує хаотичні методи парламентарної демократії.

Ці три методи організації чергуються: ослаблена класократія вироджується в демократію, а та в охлократію, у боротьбі проти якої знову об'єднується класократія. Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856--1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення. Основним рушієм еволюції І. Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Список використаних джерел

1. Грушевський М. "На порозі нової України". - К., 1991.

2. Дорошенко Д. "Спогади про давнє минуле". - Вінніпег, 1948.

3. Драгоманов М. Вибране. - К., 1991.

4. Кистяковский Б. "Вехи". В защиту права., 1909.

5. В роботі також використані матеріали, в різний час надруковані у виданнях Ліберальної партії України:

6. Лекции из истории и практики либерализма. -Д., 1993.

7. "Українська державність у ХХ столітті" (Історико-політологічний аналіз). - К., 1996.

Размещено на Allbest.ru