Історія розвитку соціології як наукового знання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Попередній етап розвитку філософської і соціологічної думки в Європі обумовив і теоретично, і методологічно появу нового наукового напряму, зосередженому на вивченні взаємодії людини і суспільства, тобто на соціальних відносинах. Потреба в такому науковому напрямі була актуальною і для соціальної практики. Відповіддю на ці соціальні запити стали праці Огюста Конта (1798 -- 1857 рр.) -- французького мислителя, якого вважають батьком соціології.

Як вже згадувалося, він запропонував термін "соціологія" і вперше використав його у 1824 р. в своїх листах. Ллє широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять 3 основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Поряд з мовою і релігією поділ праці веде до зміцнення соціальної солідарності, породжуючи новий соціальний поділ між класами, а також між приватною і суспільною сферами. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на "анатомії суспільства" і взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім'я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці Конта: шеститомна праця "Курс позитивної філософії" (1830 -- 1842 рр.) і чотиритомна праця "Система позитивної політики" (1851 -- 1854 рр.).

1. Загальні відомості

Простежуючи далі розвиток соціологічної думки, спробуємо відповісти насамперед на запитання: що сприяло виокремленню соціології в самостійну науку?

У соціально-економічному плані -- це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити соціальну природу капіталізму і всього, що з ним пов'язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, у його потребі мати об'єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології мають і загально цивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Вивчення загального соціального прогресу, безумовно, потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціо­логії (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).

Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя соціологічну науку, мало принаймні дві чітко окреслені орієнтації -- консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.

Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини людини й суспільства. Хоча вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.

Обидві орієнтації відіграли певну роль у появі та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.

На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову боротьбу.

2. Етапи розвитку

У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи.

Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак, між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв'язку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія.

Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х рр. ХХ ст. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «розуміючої соціології», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв'язок між теорією і соціологічними дослідженнями (зокрема в науковій діяльності класиків соціології М. Вебера та Е. Дюркгейма), відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.

Третій етап розвитку соціології, що охоплює період з кінця 20-х до 70-х рр. ХХ ст., характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв'я­заний з новітньою соціологією, розв'язанням проблем сучасності.

3. Школи соціології, теорії соціології, видатні вчені соціології

На початковому етапі в ХIX ст. соціологія розвивалася під впливом позитивізму й натуралізму.

Програмні методологічні та світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном (1760--1825), а основні концепції розроблено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним, тому його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обґрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Саме ідеї позитивізму розвивав О. Конт (1798--1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціальної теорії про людину і суспільство, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничонаукові теорії. У дослідженнях, на думку позитивістів, потрібно використовувати спостереження, порівняльно-історичний, математичні методи та експеримент.

Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об'єд­нання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.

О. Конт, використовуючи термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а тому всі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними.

Позитивне знання -- це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах, на доказовості. Воно характеризується намаганням виходити з позитивного, тобто фактичного, усталеного, безсумнівного. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обґрунтування теорій, які б мали таку саму доказовість, як і природничонаукові; на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивізму давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнала згодом найбільшої критики.

Конт уважав, що суспільствознавство має ґрунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично й аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт спочатку називав її соціальною фізикою, а лише згодом запропонував термін «соціологія».

За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію соціального порядку, і соціальну динаміку, що досліджує сутність соціального прогресу, основні етапи соціального й культурного розвитку суспільства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів; умови існування й закони функціонування суспільної системи. Соціальна динаміка досліджує суспільство в процесі переходу від одного стану до іншого, закони розвитку і зміни соціальних систем.

Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII -- на початку ХІХ ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія», за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О. Контом у межах «позитивного синтезу» -- своєрідної енциклопедії наукового знання, заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне значення і до нашого часу. Класифікація наук, за О. Контом, -- це поділ наук відповідно до їх предмета і методів на «абстрактні» (що вивчають закони певних явищ і процесів) і «конкретні» (що застосовують ці закони до конкретних сфер). Уся система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відбиває в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання -- наука більш високого порядку -- сприймає попередню як необхідну передумову, якої, однак, недостатньо для з'ясування (пояснення) специфічного змісту науки вищого рангу. Застосувавши цей принцип, О. Конт вибудував такий ієрархічний ряд наук: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія.

Соціологія ґрунтується на законах біології і без їх застосування не може існувати, але має, як стверджував О. Конт, певні особ­ливості, які зумовлюються взаємодіями індивідів. Ці взаємодії, на його думку, особливо ускладнюються внаслідок впливу одного покоління на інше, попереднього на наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само, як і вимога до соціології вивчати закони соціальних явищ, обґрунтовувати ймовірність своїх висновків фактами в їхньому взаємозв'язку.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, процес розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сфор­мулювати основні закони його функціонування і розвитку.

О. Конт уважав, що соціальні зміни в суспільстві зумовлені багатьма чинниками, але визначальним серед них є розум, інтелектуальна еволюція. І саме вивчення розвитку людського інтелекту (розуму) є фундаментом для дослідження соціального розвитку загалом. Зважаючи не це, О. Конт підкреслював, що інтелектуальний розвиток індивіда і суспільства має три стадії. Закон трьох стадій прогресу людського інтелекту, за Контом, є основним соціальним законом, за яким розвивається суспільство і який здатний перетворити донаукові знання про суспільство чи людину в наукові. Згідно з цим законом усі знання у своєму формуванні проходять такі стадії:

· теологічну (до 1300 р.), коли знання виникають спонтанно і не мають доказів, неподільне панування релігійної свідомості;

· метафізичну (1300--1800 рр.), коли переважають абстракції чи умоглядні сутності, що беруться за реальність, і традиційні вірування замінюються «негативною» філософією;

· позитивну (з ХІХ ст.), яка базується на точній оцінці соціальної дійсності, історичної реальності, а інтеграція і раціональна організація суспільства відбувається під впливом «позитивної» філософії.

На думку Конта, від загального рівня людського знання залежить стан техніки, ремесел, промисловості тощо, а зміни людського інтелекту є основою змін соціальної організації суспільства. Отже, контівський закон трьох стадій розвитку людського інтелекту є теорією загального соціального розвитку.

Другий закон, що його сформулював О. Конт, -- це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціально-професійні групи, урізноманітнюється суспільство, підвищується життєвий рівень населення. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до конкуренції та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професійної солідарності, об'єд­нанню соціальних почуттів представників одної професії і формуванню ворожого ставлення до інших професій, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі, утворенню класів і соціальному структуруванню суспільства.

У структурі суспільства О. Конт виокремив чотири класи:

· перший -- представники наукового, філософського, естетич­ного видів діяльності. Цей клас посідає вищий щабель у соціальній структурі суспільства;

· другий -- представники виробництва і торгово-фінансової сфери (банкіри, торговці і підприємці);

· третій -- землероби;

· четвертий -- ремісники.

Відносини між класами, за О. Контом, розвиваються саме на основі поділу праці і кооперації їх діяльності. Становище, яке займають капіталісти, на думку О. Конта, утворюється не внаслідок зловживань силою та багатством, а внаслідок загального характеру їх функцій у суспільстві. Діяльність і відповідальність виконавців менш значущі й вужчі ніж у роботодавців. Тому витоками існуючої підлеглості є поділ праці, хоч він пов'язаний з різними індивідуальними особливостями людини, її спадковими схильностями. Один від природи схильний до командування, а інший -- до покори. Тому індивідуальні схильності знаходяться у гармонії зі станом соціальних відносин у цілому, а загальна субординація є неминучою і необхідною.

Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути держава у сфері політики, а у сфері моралі -- релігія.

О. Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку соціології важко переоцінити. О. Конт першим обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостережень, експериментів, історичного методу тощо.

Контівське пояснення явищ природничими законами стало підґрунтям багатьох напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством -- у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Чарльза Дар­віна (1809--1882).

Одним із представників такого підходу був найвпливо­віший європейський соціолог того часу англієць Г. Спенсер (1820--1903). Він теж названі біологічні чинники розглядав, як і соціальні. Проте Г. Спенсер не обмежився соціал-дарвінізмом і запровадив новий підхід до вивчення людського суспільства, який згодом став називатися загальною теорією систем. Ця теорія ґрунтується на трьох постулатах: органіцизмі, ідеї соціальної еволюції та структуризації суспільства з допомогою соціальних організацій -- інститутів.

За Г. Спенсером, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним управляють у відповідний спосіб адаптовані біологічні закони. Так, закон боротьби за існування, виведений Ч. Дарвіном для біологічного середовища, Г. Спенсер зас­тосовує для соціального середовища як закон класової боротьби.

Ототожнюючи суспільство з біологічним організмом, Г. Спен­сер стверджував, що кожний елемент структури суспільної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість -- функцію харчування, торгівля -- кровообігу, армія -- захисні функції шкіри, транспорт -- кровоносних судин тощо.

Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм, нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії всіх його органів і підсистем. До складу суспільної системи, за Спенсером, уходять продуктивна, розподільна та регулятивна підсис­теми. Коли їхня взаємодія порушується, виникають різні негативні явища, і врешті-решт організм може загинути.

Найціннішою в ученні Спенсера була ідея, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органіч­ного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізація управління в них тощо.

Порівняння суспільства з організмом дало можливість Г. Спен­серу зрозуміти низку важливих особливостей функціонування суспільства як соціальної системи і його складових. Він запровадив і розтлумачив такі терміни, як «соціальна структура» і «соціальна функція», «соціальні інститути», «соціальна диференціація й інтеграція». Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера теж стосується суспільства. Первісне суспільство він розглядав як продукт неорганічних, біологічних та психологічних чинників еволюції. Це суспільство відносно однорідне. Проте поступово (насамперед у зв'язку зі зростанням чисельності населення і поділом праці) посилюється соціальне розшарування, з'являються нові соціальні функції, спеціалізовані соціальні органи, яким учений дав назву «соціальні інститути». За Г. Спенсером, сукупність взаємодіючих соціальних інститутів утворює цілісну соціальну організацію -- суспільство. У сучасному тлумаченні «соціальні інститути» -- це стала форма організації спільної діяльності, яка передбачає наявність спеціальних установ, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку окремих соціальних спільнот чи суспільства загалом.

У своїй праці «Основи соціології» вчений виокремлює шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер убачав дві складові цього процесу -- інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів. Кожний із цих типів соціальних інститутів включається в певну систему органів. Класифікуючи соціальні інститути за їх функціями в суспільному організмі, Г. Спенсер вирізняє такі їх системи:

· продовження роду (сімейні);

· виробничі і розподільні (професійні, промислові);

· регулюючі (обрядові, політичні, церковні).

Спенсер уважав, що органічний світ з'явився з неорганічного, а людина і суспільство -- з органічного. Суспільство як організм становлять окремі клітинки (індивіди), але воно живе довше ніж ці клітини. Між окремими органами існує поділ функцій, подібний до того, який притаманний живій істоті.

Згідно з теорією Г. Спенсера в «індивідуальному» суспільстві індивіди існують завдяки праці та іншим видам діяльності, в яких виявляється їхня підприємливість. Держава захищає індивідуальність і намагається сприяти поєднанню інтересів різних індивідів. Індустріальне суспільство базується на вільному співробітництві. Більшість його індивідів пристосовано до промислової праці, в якій краще реалізуються їхні особисті інтереси.

Наприкінці XIX ст. під впливом активного формування наукового природознавства, інтенсивного розвитку психологічних дос­ліджень з'являється низка соціальних теорій, автори яких, порівнюючи соціальні процеси з фізичними, хімічними та біоло­гічними, пояснювали побудову суспільства і його розвиток за допомогою законів фізики та біології, різних природних чинників: кліматичних умов, ландшафту місцевості (географічна школа соціо­логії), расово-антропологічних та біологічних особливостей людей (расово-антропологічна та органічна школи), теорії соціал-дарвінізму (біологічний напрям у соціології).

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Як відомо, до її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер. Пред­ставники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. З-поміж представників органічної школи великої популярності набув біогенетичний закон Мюллера--Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи, держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як «соціальні тканини», «органи», «соціальні хво­роби», «оздоровлення», «соціальна гігієна», «розмноження суспі­льства» тощо.

Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціо­нальний підхід до його вивчення був, безумовно, кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності -- біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа -- один з найреакційніших різновидів натуралізму в соціології. Апологет цієї школи О. Гоф­ман наголошує на таких її постулатах:

· соціальне життя і культура є результатом дії расово-антро­пологічних чинників;

· раси, тобто множини людей, об'єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб'єк­тами соціально-історичних процесів;

· раси різняться за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;

· змішування рас шкідливі з погляду соціального й культурного розвитку;

· соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.

Представники расово-антропологічної школи переносили на людське суспільство закони «природного добору», боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу «вищих» та «нижчих» рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.

Це стосується і деяких висновків геополітичного характеру, що їх дотримувалися представники географічної школи. Ідеться про концепцію життєвого простору, яка визнавалася визначальною в державній політиці. Проте географічна школа продукувала й інші, раціональніші ідеї щодо ролі географічного положення й окремих його складових (клімат, ґрунт, ландшафт тощо) у розвит­ку конкретних типів суспільства, формуванні господарського та політичного устрою різних країн, впливу на життя, звички і вдачу людей. Спочатку ідеї географічної школи, незважаючи на їхню обмеженість, відігравали позитивну роль, оскільки були спрямовані проти перебільшення ролі суб'єктивного фактора в історії. Зокрема, плідною виявилася триєдина формула впливових чинників людського життя (місце проживання, праця, сім'я), запропонована французьким соціологом Ф. Ле-Пле.

З розвитком наукової соціології географічна школа поступово втратила своє значення, оскільки ігнорувала соціально-рушійні сили історичного прогресу, а тому стала живильним середовищем для обґрунтування реакційних теорій щодо «природних» причин відсталості колоніальних народів, виправдання колоніальної політики панівних держав. У сучасній соціології географічної школи як самостійного напряму не існує. Ці проблеми досліджують соціальна екологія та інші науки.

Теорія соціал-дарвінізму як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна і була надзвичайно популярною в кінці XIX--на початку XX ст. Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус (1766--1864), автор праці «Досвід закону народонаселення». Представники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного добору, і розглядали соціальний прогрес як одвічний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосо­ваний. Одним з найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних і соціальних наук Йєльського університету У. Самнер (1840--1910). Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, Самнер обстоював два принципи:

1) усезагальність природного відбору і боротьби за існування;

2) автоматичний і незаперечний характер соціальної еволюції. Виходячи із цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, необхідність вільної конкуренції, виступав проти державного регулювання соціально-економічних проблем, заперечував спроби реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.

У. Самнер, трактуючи звичаї як стандартизовані групові форми поведінки, що виявляються на рівні індивіда як звички, уважав, що їхній характер і зміст визначають дві групи чинників:

1) інтереси, бо звичаї є певним видом захисту чи нападу в процесі боротьби за існування (або ж людей з людьми, або ж людей із природою);

2) мотиви людських дій, головними з яких є голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх, адже звичаї не є результатом свідомої волі людини. Вони впливають на поведінку людини так само, як впливають природні несвідомі сили й імпульси. У праці «Народні звичаї» (1906) У. Самнер, спираючись на аналіз великого етнографічного матеріалу, стверджує, що звичаї є наслідком задоволення фундаментальних біологічних потреб людини.

Соціал-дарвіністи певною мірою обґрунтували зв'язок біологічних і соціальних процесів, довели конфліктність і суперечливість суспільного розвитку, і через це деякі їхні теорії мали велике значення для розвитку соціологічної думки. Один із пред­ставників соціал-дарвінізму -- У. Беджгот (1826--1877) -- писав, що можна заперечувати проти принципу природного добору де-інде, але він достеменно панує на ранній стадії розвитку людства: сильніші вбивають слабших як тільки можуть. Причому боротьба відбувається не стільки між індивідами, як між групами, зокрема через прагнення одних націй, національних груп панувати над іншими.

Ще більше на пріоритеті міжгрупових конфліктів у соціальному житті наголошував австрійський соціолог Л. Гумплович (1838--1909). Він уважав, що предметом соціології є вивчення соціальних груп і відносин між ними. В основу цих відносин він, як і інші соціал-дарвіністи, покладав закон боротьби за існування, і теж не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин учений уважав безперервну боротьбу аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підкоряти собі будь-яку іншу соціальну групу, яка зустрічається на шляху, потяг до поневолення, панування.

Важливим для соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить намагання людей задовольняти матеріальні потреби. Він стверджує, що завжди і всюди економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху, зумовлюють увесь державний і суспільний розвиток.

Також на домінуванні конфлікту поміж інших соціальних процесів наголошував інший австрійський соціолог -- Г. Райтценхофер (1848--1904). Головною соціологічною категорією він уважав інтерес. Інтерес, на його думку, -- це усвідомлення природних біологічних потреб та імпульсів, що зумовлюють боротьбу за існування. Заінтересованість -- це основний принцип, що управляє соціальними процесами. Їх існує декілька типів:

· прокреативні (стимулюють продовження роду);

· фізіологічні (пов'язані з підтриманням життя);

· індивідуальні (пов'язані із самоствердженням);

· соціальні (родинні й групові);

· трансцендентні (релігійні).

· Інтереси, потреби, уподобання як рушійні сили соціальної поведінки вивчалися американським соціологом А. Смоллом (1854 -- 1926). Інтерес, на його думку, -- основна одиниця соціологічного аналізу. Його роль він порівнює з роллю атома у фізиці і стверджує, що все соціальне життя в підсумку полягає в процесах розвитку, пристосування і задоволення інтересів. З-поміж найбільш загальних інтересів А. Смолл виокремлює здоров'я, добробут, спілкування, пізнання, красу, справедливість. Інтерес має два аспекти: суб'єктивний (бажання) і об'єктивний (у чому відчувається потреба, бажана річ).

Наприкінці XIX ст. виникає психосоціологія, яка розглядає психіку як основну визначальну силу суспільного розвитку. Вона сприяла наближенню соціологічної науки до конкретних проблем особистості, соціальних груп, суспільства.

Представники психосоціології намагаються суспільні явища пояснити психологічними категоріями, впливом свідомості, психологічних відносин між індивідами. Так, Д. Милль (1806--1873) трактує суспільство на основі індивідуальної психіки; Г. Тард (1843--1904) наголошує на визначній ролі у формуванні поведінки людини її уподобань; Мак-Дугалл (1871--1938) мотивує соціальні явища інстинктами; З. Фрейд (1856--1939) усі соціальні явища пояснює одним єдиним інстинктом -- статевим потягом (лібідо).

Статевий потяг, за З. Фрейдом, є основою людської поведінки та психіки і має задовольнятися. Якщо цього не відбувається, то виникають певні явища, що потребують затрат енергії, і настає непряме вдоволення статевого потягу людини. Такі трансформації можуть мати позитивне спрямування -- захоплення наукою, мистецтвом, винаходами (цей процес називають сублімацією) і негативне -- поява різних хворобливих станів (неврозів).

Саме індивідуально-психологічному напрямку наукового пізнання соціологія зобов'язана підвищенням зацікавленості внутрішнім світом людини, вивченням соціально-психологічних відносин між людьми і спільнотами. Проте слід зазначити, що представники цього напрямку надто перебільшують роль і значення психологічного чинника в розвитку соціальних процесів і явищ.

Французький учений Еміль Дюркгейм (1858--1917) розробив новий соціологічний підхід, який полягає в розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології. Е. Дюркгейм критикував розглянуті вище індивідуально-психологічні теорії, підкреслюючи, що соціальні явища не можна розглядати просто як індивідуальні психологічні факти. Соціальне перевершує індивідуальне, як ціле перевершує часткове. Соціальні явища індивід знаходить у суспільстві уже готовими, такими, які існували до нього. Вони не залежать від свідомості окремого індивіда. Соціальне -- це над­індивідуальне, воно має особливу властивість.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма -- «соціологізм», який ґрунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності й підпорядкованості їй індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ і процесів, намагання пояснити соціальне виходячи з його самого. У зв'язку із цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

· розгляд соціальних фактів як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;

· вираження суспільної свідомості об'єктивними, незалежними від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);

· аналіз причинної залежності соціальних явищ від зовнішнього середовища;

· постійне порівнювання в ході дослідження пояснюваних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

Таким чином, метод Дюркгейма конкретизує одну з його ідей про те, що соціологія повинна мати справу передусім з реальними соціальними явищами та процесами, а не з уявленнями про них.

З ім'ям Е. Дюркгейма зв'язане також вивчення явищ, яким він дав назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, що стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого бракує чіткого морального регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції суспільства не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком функціонування суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм уважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не має бути пригнобленою, а людина не повинна ставитися на рівень машини. А тому диференціація суспільства має здійснюватися не за соціальними привілеями, а за індивідуальними здібностями людей.

Дюркгейм запропонував для соціології систему знань, основними характеристиками якої були:

· розуміння суспільства як саморегульованого структурно-функціонального організму;

· розуміння суспільного порядку як нормального його стану;

· визнання моралі як найважливішого регулюючого механізму суспільства і її провідної ролі для функціонування соціальних інститутів виховання.

Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того часу, центральною була проблема соціальної солідарності.

Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо. Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив з таких засад:

· побудова «правильної» методології має озброїти соціолога надійним інструментом пізнання;

· аналіз історичної еволюції поділу праці має показати «пра­вильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

· конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубств у тому чи тому суспільстві має виявити аномальні стани, відхилення від «правильного» шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки порушення суспільного порядку;

· учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.

Історія людства, за Дюркгеймом, розпочинається з механічної солідарності -- первіснообщинного стану, в якому панує примусовий колективізм, рівність членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, брак поділу праці нівелював і особистості.

Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особис­тісні якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.

Причиною поділу праці, за Дюркгеймом, є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв'язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці -- єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці, за Дюркгеймом, є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.

Вивчаючи вплив економічного процесу поділу праці на соціальний стан суспільства Е. Дюркгейм розтлумачив сутність і особливість соціальних процесів у економічній сфері, уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні суперечності є причиною анемічності відповідних відносин. Більше того, на думку Дюркгейма, економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства.

Саме аналіз історичної еволюції поділу праці показує «правиль­ний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності.

«Хоч поділ праці існує не з учорашнього дня, -- писав Е. Дюрк­гейм, -- та лише наприкінці минулого століття члени суспільства почали усвідомлювати цей закон, який до того часу управляв ними майже без їхнього відому».

Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші -- «Про поділ соціальної праці» (1893 р.), «Метод соціології» (1895 р.), «Самогубство» (1897 р.), «Елементарні форми релігійного життя» (1912 р.). Він видавав «Соціологічний щоденник», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.

Одночасно з Е. Дюркгеймом у Німеччині працював Макс Вебер (1864--1920). М. Вебер був енциклопедично освіченою людиною, громадським і політичним діячем. З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», (що здатна зрозуміти), згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога, тому що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія -- це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія -- не лише «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Визначаючи сутність соціального явища, учений виходив з індивідуальної свідомості. М. Вебер стверджував, що не всяка поведінка є соціальною, а лише та, що має внутрішнє значення для суб'єкта і орієнтована на поведінку інших індивідів. Найважливішим завданням соціології, на думку М. Вебера, є розуміння значення мотивів, що спричиняють певні дії. Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.

Учений уважав, що соціологія має досліджувати мотиви вчинків людей і значення, якого вони надають власній поведінці й діям іншого. М. Вебер вирізняв традиційні, емоційні, ціннісно-раціональні та інструментальні соціальні дії і стверджував, що найбільш чистим емпіричним взірцем ціннісно-раціональної дії є економічна поведінка людини.

Як член німецької Спілки соціальної політики він залучався до емпіричних соціологічних досліджень. За участі М. Вебера розроблявся інструментарій для анкетування найманих робітників прусських латифундій з метою вивчення мотивації їх трудової діяльності. Водночас учений ґрунтовно досліджував питання соціологічної теорії. Він вивчав соціологію праці, промислову працю, соціологію бюрократії і організації, поділ і спеціалізацію праці, мотивацію й економічну поведінку.

М. Вебер підхопив ідею Е. Дюркгейма про поділ праці як мирний спосіб розв'язання проблем, а економічні дії як мирний спосіб досягнення матеріальних переваг.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний та історичний; що поділ праці -- це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це -- спосіб соціально-економічної взаємодії суб'єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку різні етапи, а суб'єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.

Кожна соціальна дія, на думку М. Вебера, яка орієнтовна на економічні обставини, і кожна взаємодія людей у групі, що має економічне значення, передбачає певний спосіб поділу й організації людських послуг в інтересах виробництва. Індивіди, виконуючи різні види праці, об'єднуються задля спільної мети не лише один з одним, а і з матеріальними засобами виробництва, причому роблять це різними способами. Серед людських послуг М. Вебер виокремлює два типи: управлінські і виконавські. Виконавські послуги він пропонує називати «працею». Працю в такому розумінні М. Вебер визначає як зат­рати часу і сил.

М. Вебер досліджував вплив релігійно-етичних настанов на характер і форми мотивації економічної діяльності. М. Вебер писав, що для людини моральний і матеріальний аскетизм самі по собі є цінністю. Найбільше сприяє розвитку економіки протестантство. Кальвіністське вчення вимагає безперервної праці і не уявляє життя, наповненого задоволеннями. Одержаний прибуток може бути використаний для нових вкладень у підприємство, а аскетична поведінка сприяє нагромадженню капітала. Миролюбна торгівля, безперервна праця з веденням скрупульозного бухгалтерського обліку -- лише це сумісне з вимогами кальвінізму.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, Вебер зробив внесок у розвиток не тільки засадничої соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань -- соціології організації, економічної соціології, політичної соціології, соціології релігії тощо.

Уже в перших наукових працях учений декларує основні принципи своєї методології: тісний зв'язок емпіричної соціології з історичною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.

Основними елементами методології Вебера є:

· концепція «ідеальних типів» -- розумових уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

· метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

· принцип розуміння мотивів поведінки;

· принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ці особливості методології М. Вебера можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних -- метод розуміння і віднесення до цінностей. Він був проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що ґрунтуються на суб'єктивних думках учених. Водночас М. Вебер погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об'єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється.

М. Вебер уперше звернув увагу на методологію соціологічного дослідження, правильне формулювання запитань. Він прямо чи опосередковано протягом свого життя взяв участь у шести великих соціологічних дослідженнях.

Основні наукові праці М. Вебера: «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Вступ до господарської етики світових релігій» (1913), «Господарство і суспільство» (залишилася незавершеною).

На противагу О. Конту і Г. Спенсеру, засновникам інших соціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різних природних впливів, Карл Маркс (1818--1883) у своїх соціологічних поглядах дійшов протилежних висновків.

Марксистська школа соціології -- явище в європейській соціології екстраординарне. Спираючись на досягнення класичної соціології, марксизм водночас поривав з усіма інтелектуальними традиціями і пропонував свій, ліворадикальний спосіб перебудови суспільства.

Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини -- матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин.

Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда, є її базисом, але в теорії К. Маркса наявний і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса -- історичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об'єкт соціальної дії, а і як суб'єкт, здатний активно змінювати навколишнє середовище.

К. Маркс виходив з того, що вивчення суспільного життя слід розпочинати з вивчення соціальної діяльності людей. Лише такий підхід уможливлював вихід за межі емпіризму та ідеалізму, розгляд історії суспільства як історії життя і діяльності людей у певних умовах, зв'язках, стосунках. Водночас він заперечував сприйняття суспільства як механічної сукупності індивідів, що виникає і змінюється випадково, і стверджував, що кожній формації притаманні її власні закони розвитку та функціонування соціальної системи і її складових.

К. Маркс не заперечував прогресивної ролі поділу праці, проте, на відміну від Дюркгейма, надавав його аномальним функціям (експлуатація, безробіття, зубожіння тощо) не випадкового і не минущого характеру, а фатального, такого, що його не можна усунути. За Марксом, поділ праці приводить не тільки до соціального структурування суспільства, а й до його розколу на два антагоністичні класи -- експлуататорів і експлуатованих; антагонізм між працею і капіталом неможливо усунути еволюційним шляхом, для цього необхідне революційне повалення старого режиму і встанов­лення нового, справедливого суспільства. Тільки нова, комуністична формація створить органічну солідарність, тобто такий колективізм, який є необхідним для всебічного розвитку особистості.

Принципове значення для соціології має теорія Маркса щодо відчуження праці. Дуже цінним було також те, що К. Маркс пропонував вивчати не суспільство взагалі, не людину взагалі, а конкретне суспільство, конкретну людину, конкретні соціальні утворення, особливо робітничий клас.

Значний внесок К. Маркс зробив і в розвиток методики конкретних соціологічних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічних спостережень, опитувань.

Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К. Маркс у 1880 р. на прохання Б. Малона (видавця часопису) розробив «Анкету для робітників», яка складалася з чотирьох частин і містила 99 запитань. З допомогою анкети мали вивчатися зміни фізичного, інтелектуального і морального стану робітників залежно від їхньої статі, віку, кваліфікації, інтенсивності праці, санітарного стану підприємства тощо.

Питання анкети розподілено на чотири групи: перша -- інформація про умови роботи, використання дитячої праці, охорону праці; друга -- інформація про тривалість робочого дня для дорослих і дітей, можливість у дітей, що працюють, учитися; третя -- інформація про ставлення робітників до підприємців, системи оплати праці та рівеня заробітної плати, проблеми бюджету сімей, заощадження на старість, четверта -- інформація про організації робітників, профспілки, страйки та їх цілі, ставлення уряду й підприємців до робітників.

Сучасний рівень розвитку соціології дає можливість побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з перших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування. Щоправда, опитування за цією анкетою так і не відбулося. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капіталу». На підставі узагальнення багатого емпіричного матеріалу написано також праці К. Маркса про французьку революцію, її передумови та наслідки: «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта».

Матеріалами конкретних соціологічних досліджень К. Маркс користувався і редагуючи «Рейнську газету». Розглядаючи скарги мозельських селян, він використовував численні офіційні та особисті документи, дані опитування значної кількості заінтересованих осіб.

Хоч К. Маркс і не був соціологом у точному розумінні цього слова, значення його ідей для розвитку соціології нині визнано вченими всього світу. Так, американський професор Кристофер Дуба, автор підручника із соціології (Нью-Йорк, 1985 р.), підкрес­люючи заслуги К. Маркса, звертає увагу на такі ключові моменти:

Маркс неспростовно довів, що саме економічні чинники визначають соціальне життя суспільства:

· будь-які системи вірувань і думок -- це не більше ніж продукти тієї епохи, в якій вони виникли і функціонують;

· на концепції відчуження праці, розробленій К. Марксом, базуються теорії багатьох пізніших соціологів.

У зарубіжних підручниках із соціології неодноразово наголошується на тім, що без К. Маркса не було б ні Вебера, ні Дюркгейма -- гігантів соціології, хоч обидва вони не визнавали вчення К. Маркса.

Після Маркса відчуження праці стало однією з головних тем дослідження для німецької школи соціології. Концепція відчуження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858--1918) та його фундаментальну працю «Філософія грошей» (1980). Автор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г. Зіммель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його книгу «Філософія грошей» можна назвати «філософію праці».

Для Г. Зіммеля категорія грошей (як для Е. Дюркгейма -- поділ праці), за влучним висловом російського соціолога М. І. Дрях­лова, послужила тим збільшувальним склом, завдяки якому вдалося краще розгледіти сховані механізми соціального життя, суспільну працю в її нормальних і паталогічних формах. Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм мають вивчати спеціальні суспільні науки -- соціологічні. Вебер і Зіммель розробили прин­ципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. За головний інструмент у них правлять особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля -- «чиста форма», а у Вебера -- «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності. Чисті форми за своєю суттю -- це відносини між індивідами, які відокремлюються від тих об'єктів, що є предметом їх бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об'єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей -- сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність -- це те, що збуджує інтерес до конкретної речі, створеної людиною.

...