Об’єктивні та суб’єктивні чинники в ідентифікації рівня бідності населенням східного та західного регіонів України (на прикладі Дніпропетровщини та Львівщини)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні й пов'язані з переорієнтацією економіки на ринкові відносини, супроводжуються глибоким спадом виробництва, інфляцією, різким зниженням і поляризацією доходів, загальним падінням рівня життя населення. На початку 1990-х рр. в Україні відбулися серйозні макроекономічні зрушення, що були пов'язані з украй негативними економічними факторами, такими як: розрив торговельних зв'язків колишнього Радянського Союзу; значні масштаби радянського військово-промислового комплексу, продукція якого стала здебільшого незатребуваною для України; різке зростання цін на енергоносії тощо. Усе це згубно вплинуло на економіку країни, загостривши тим самим глибоку кризу ще радянських часів.

Тривала економічна криза негативно позначилась на добробуті української родини. Вимушена неповна зайнятість, криза неплатежів, низькі стандарти оплати праці та недосконалість соціальної політики призвели до погіршення рівня життя українського населення. Особливо гостро економічні негаразди вплинули на родини, що мають дітей та непрацездатних осіб. Водночас нагальною залишається проблема доступу до базових основ існування: продуктивної зайнятості, освіти, якісного медичного обслуговування, задовільних житлових умов. Значне поширення бідності в державі створює специфічне соціальне середовище, яке спричиняє ряд суміжних соціальних проблем і в сьогоденні, і в майбутньому: вимушену міграцію, постійне невдоволення політичною владою при зниженні її ефективності, розбалансування сім'ї зі зростанням статистики розлучень та недосоціалізованість молоді в малозаможних сім'ях, зростання кількісних показників злочинності тощо.

Актуалізація теми пов'язана не лише з практичними проблемами соціальної дійсності, вона є також наслідком розвитку соціологічного теоретизування й відповідного добудовування галузевих соціологічних дисциплін, зокрема, соціології бідності. Адже йдеться, з одного боку, про недостатню експлікованість поняттєвого апарату цього напряму досліджень, а з іншого - його регіональних специфікацій в Україні в розумінні суб'єктивних та об'єктивно-оцінних характеристик відповідних груп населення, що можуть бути визначені як бідні.

Отже, наукове завдання дослідження може бути актуалізоване як соціально-практичне і науково-теоретичне.

Соціально-практичний вимір наукового завдання дослідження виходить із суперечності між необхідністю прийняття правильних управлінських рішень щодо ідентифікації бідних і проведення відповідної соціальної роботи у сфері соціального захисту населення й подолання граничної соціальної поляризації, що є супутньою бідності в Україні та світі, і відсутністю чіткої суб'єктивно-об'єктивної критеріальної моделі статусного визначення бідності на регіональному рівні.

Науково-теоретичний вимір наукового завдання пов'язаний із суперечністю між великою кількістю напрацювань щодо інтерпретації бідності як феномену соціального життя та відносним дефіцитом досліджень, які дають можливість ідентифікації бідності через уже напрацьовані теоретичні моделі в специфічних соціальних умовах в Україні.

Мета й завдання дослідження. Мета дослідження полягає в розробці типологічної моделі статусних характеристик бідності в Україні як багатоаспектного соціального явища та визначення його регіональних ознак на прикладі Дніпропетровщини й Львівщини.

Для досягнення зазначеної мети було поставлено такі завдання:

– систематизувати наявні погляди щодо осмислення бідності як соціально-економічної категорії в контексті різних концепцій;

– здійснити науковий аналіз генезису бідності як соціального феномену;

– навести основні критерії ідентифікації бідності й бідних за суб'єктивними та об'єктивними ознаками;

– розробити й перевірити методику формування суб'єктивно-оцінних суджень щодо ідентифікації населенням рівня пауперизованості матеріального становища на рівні Дніпропетровського та Львівського регіонів.

1. Теоретико-методологічні засади дослідження бідних і бідності

Охарактеризовано феномен бідності в соціальній реальності та ґенезу теоретичних підходів до інтерпретації бідних і бідності в науковій літературі.

Бідні як соціальна група і бідність як супутнє зазначеній групі соціальне явище визначаються за двома базовими характеристиками: станом ексклюзії щодо соціальної структури суспільства та наявністю такої соціальної поведінки й способу життя, що пов'язані зі статусними ідентифікантами бідності, серед яких можна виділити: а) об'єктивні ідентифіканти: низький рівень доходу, що перебуває за межею офіційно встановленого законом прожиткового мінімуму; специфічне місце проживання (ніші соціального простору, що є гетоїзованими за ознаками мінімізованості - відсутності матеріального добробуту та обмеженого доступу до інших видів соціального капіталу); соціально-девіантний щодо інших соціальних груп спосіб життя (бродяжницький, паразитичний, деструктивний, кримінальний тощо), що відображається в екзисі (зовнішньому вигляді) представників цих соціальних груп (одязі, манерах поведінки в публічному просторі, взаємодії з представниками інших соціальних груп тощо); б) суб'єктивні ідентифіканти: демотивованість щодо соціальної мобільності або ж її переважна вимушеність (ефект групової соціальної седиментації, що знаходить виявлення в призвичаюванні людей до мінімізованих та/або таких, що принижують людську гідність, умов життєдіяльності); толерантність до різних форм соціальної депривації (обмеженості або ж заблокованості в задоволенні на мінімальному рівні певного кола вітально-соціальних потреб); в) об'єктивно-суб'єктивні ідентифіканти: маргіналізованість і люмпенізованість (характеристики соціального самосприйняття, що пов'язані з розмиванням та/або втратою ідентифікації особистості з будь-якою соціальною групою при зовні спостережуваних ознаках “деградації фасаду” (І. Гофман) - одягу, елементів зовнішності, житла тощо).

У сучасній соціології склалося п'ять теоретичних напрямів дослідження бідності: аксіологічний, організаційно-управлінський, трансформаційний (теорія соціальних екстремумів), детермінантний та деприваційний (теорія адаптації до недоспоживання ресурсів).

Аксіологічний напрям сформувався в британській еволюціоністській соціології Г. Спенсера, що генетично пов'язана з класичною британською політекономією А. Сміта і Д. Рікардо. У цьому підході бідні розглядаються як “винуватці” власного становища (передусім, через лінощі, алкоголізм, ненормовану репродукцію тощо), а бідність - як цілком природне й нормальне соціальне явище, щодо якого держава повинна займати очікувально-спостерігальну позицію. У руслі теорії мінімальної держави - “нічного сторожа” - таке уявлення про бідність і про бідних було цілком задовільним, але в міру розвитку ринкової системи, зростання ролі профспілок та ліворадикальних політичних партій перетворилося на науковий анахронізм.

Практична боротьба з бідністю розгорнулася в рамках організаційно-управлінського напряму, пов'язаного з формалізацією процесів соціального управління й оптимізацією функціонування соціальних систем. В німецькій та французькій соціології цей напрям представлений Л. фон Штайном, С. Смідом, а в російській соціології - Н. Архіповою, В. Кульбою, Л. Растригіним та ін. Акцент у підході робиться на прийнятті системно-раціональних управлінських рішень, що виражають, передусім, генералізовану суспільну волю, а не волю окремих корпорацій (корпораційно орієнтованих соціальних груп). Якщо в управлінському рішенні представлена така генералізована суспільна воля, то соціальні ресурси перерозподіляються на засадах справедливості, а значить, вдається подолати різні зміщення в соціальній структурі. Оскільки від останніх залежить бідність і бідні як соціальний контингент, то раціональні управлінські рішення забезпечують своєрідну профілактику поляризованості й пауперизованості нижчого класу як її вияву.

Трансформаційний напрям (теорія соціальних екстремумів) пов'язаний з процесами нестабільності соціальних систем, у рамках якого виділяються підходи до інтерпретації бідності.

Трансформаційний напрям представляють праці, які враховують екстремальні умови при моделюванні соціальних процесів (Ю.І. Саєнко, І.Н. Таганов та ін.). У зазначеному підході бідність розглядається як точка екстремуму в переході соціальної системи в нову якість і набуття системою нового образу (В. Резнік).

Детермінантний напрям пов'язаний із соціальним аналізом чинників, супутніх виникненню бідних і бідності. Як правило, беруться до уваги чинники узалежнення бідних, що мають різнопланове походження, як внутрішньоособистісне, так і зовнішньосоціальне. Дослідники цього напряму найчастіше називають такі чинники бідності, як: безробіття, неосвіченість, слабке фізичне здоров'я, низька екологічна культура, політична залежність тощо.

Деприваційний напрям (теорія адаптації до недоспоживання ресурсів) випливає з розуміння бідності як феномену призвичаювання різних соціальних груп до різної міри депривації тих чи інших потреб, епізодичного, хронічного або ж застійного недоспоживання ресурсів (переважно матеріально-фізіологічних). Він є найбільш поширеним на сьогодні в українській соціології, яка зіткнулася з дослідженням майже тотальної пауперизації і, відповідно, виробленням адаптивних реакцій значних за чисельністю груп населення до незадоволення різних потреб у тому чи іншому діапазоні. Градація незадоволеності утворює чотириступеневу шкалу депривації, яка дає змогу ідентифікувати початкову, епізодичну, хронічну та застійну бідність і, відповідно, маргіналів, пауперів, люмпенів і ексклюзорів як чотирьох груп бідних.

За ресурсним критерієм розрізняють “бідність умов” (ресурсів) і “бідність можливостей”. Бідність умов пов'язана з комплексом обставин, що мають необхідний або випадковий характер і сприяють відтворенню бідності всупереч внутрішній налаштованості індивідів/соціальних груп щодо актуального стану бідності. Йдеться про мезосоціальні та макросоціальні (регіональні, соціально-групові, демографічні тощо) обставини, які “прив'язані” до різних регіонів, демографічних (вікових, професійних тощо) груп, які недоотримують різні ресурси в значній часовій перспективі. Так, бідність може мати вияви в окремих бідних регіонах тієї чи іншої країни, бути поширеною серед представників соціальних груп, що мешкають у певній місцевості (наприклад, сільських заробітчан), переважати серед жіночого населення через вияви гендерної дискримінації тощо. Абсолютна бідність - це характеристика особистості/соціальної групи, що визначається безвідносно до порівняння бідності одного соціального суб'єкта з іншим у певних математичних величинах. Відносна бідність являє собою характеристику, сформульовану на основі порівняльного аналізу рівня бідності одного соціального суб'єкта з рівнем бідності іншого. Для ретельного дослідження всіх аспектів бідності доцільним є включення нового показника об'єктивної позбавленості й дефіцитарності - показника бідності через відсутність можливостей, який концентрує увагу соціодіагностів (соціальних працівників та службовців, які займаються відповідними напрямами діяльності) на результатах використання ресурсів для людини та відображає відсоток людей, які не мають базових можливостей. Бідність можливостей стосується швидше суб'єктивної неготовності особистості/соціальної групи долати обставини бідності через відповідні прояви соціальної інертності.

Аналіз праць учених і нормативно-правових документів з питань соціально-економічного розвитку, соціального захисту та рівня життя населення; статистичних матеріалів Державного комітету статистики України дав нам можливість визначити специфічні ознаки бідності в Україні:

– це явище, усупереч поширеній думці, з'явилося не з перебудовою, реформами та становленням української держави, йому передували серйозні макроекономічні процеси попередніх десятиріч;

– збідніння досить широких верств суспільства розвивалось на тлі значного майнового розшарування й появи класу заможних людей, що суперечить усталеній моралі радянських часів;

– накопичення капіталу асоціювалося з несправедливими джерелами, а поведінка нової “еліти” була далекою від благодійної допомоги нужденним;

– бідними стали люди, які свого часу чесно працювали, були законослухняними громадянами і продовжують працювати в державі, дотримуючись її законів;

– існуючий в Україні феномен бідності зайнятого населення є свідченням порушень принципових ринкових засад формування вартості робочої сили й системи оплати праці.

Отже, пауперизація в Україні полягає, насамперед, у стрімкому характері негативних процесів, що почали відбуватися одночасно і тим самим спричинили появу типу бідності. Йдеться, передусім, про вимушену абсолютну й відносну бідність серед соціальних груп міського населення зі значним освітньо-інтелектуальним капіталом, емуляційну бідність соціальних груп із високим рівнем життя (які здійснюють мімікрію під бідність з метою приховування надприбутків від соціального контролю та дистрибуції).

2. Інтерпретація бідних і бідності засобами соціологічного діагностування

Охарактеризовано та проаналізовано напрями соціодіагностичних досліджень статусних об'єктивних і суб'єктивних вимірів бідності, розглянуто регіональні виміри соціальної діагностики чинників бідності. Аналіз наукових джерел дає змогу розглядати бідність у багатокритеріальному вимірі. При цьому критеріями поділу бідності за об'єктивними показниками виступають: а) соціальний суб'єкт (носій) відповідних соціальних якостей; б) спосіб прояву; в) ресурсний критерій; г) родо-видові ознаки; д) спосіб розрахунку показників бідності.

За критерієм соціального суб'єкта бідність може бути поділена на індивідуальну та соціально-групову. Індивідуальна бідність - це явище, що пов'язується з особистою депривованістю в задоволенні ряду матеріально-фінансових, політичних та соціокультурних потреб і являє собою швидше соціальне виключення. У цьому випадку держава має можливість надати відповідні засоби соціальної підтримки людині, що з тих чи інших причин опиняється на соціальному дні. Йдеться, зокрема, про надання допомоги по безробіттю, соціально-медичного та соціально-психіатричного (психотерапевтичного) консультування, а також реалізації інших заходів, що сприяють подоланню люмпенізованості, пауперизованості й маргіналізованості особистості. Соціально-групова бідність має групові масштаби поширення і може мати локалізовано-груповий або загальносоціальний масштаб поширення. Так, за умов структурного та фрикційного безробіття в окремих галузях промисловості, аграрного сектора, сфери послуг можуть з'являтися групи людей, що через нестачу професійно-освітнього капіталу змушені перебувати в статусі безробітних і потребують перекваліфікації. Поширення серед окремих соціальних груп фонових девіацій (алкоголізму, наркоманії) може спричиняти локалізовано-групову бідність і створювати контингенти людей, позбавлених життєво необхідних засобів існування через девіантну життєву орієнтацію. Малодоступність творів елітарної культури для молоді може спричиняти поширення соціокультурної бідності тощо.

За способом прояву бідності в соціальній реальності можна виділити бідність відкриту і приховану (застійно-латентну). Відкрита бідність - це явище, пов'язане з комплексом експліцитних ознак, що свідчать про депривацію матеріальних, політичних та/або соціокультурних потреб і дають змогу відповідним державним органам та іншим соціальним суб'єктам верифікувати стан люмпенізованості або ж пауперизованості особистості/соціальної групи, рівно як і виявляти незадоволення/дефіцит задоволення відповідних потреб. Йдеться про відповідні ознаки зовнішнього вигляду, житла, стану майна і фінансових ресурсів, інтелектуальний та політичний стан тощо.

Прихована (застійно-латентна) бідність - це різновид бідності, пов'язаний із відсутністю експліцитних ознак, що свідчать про депривацію матеріальних, політичних та/або соціокультурних потреб і дають змогу відповідним державним органам та іншим соціальним суб'єктам верифікувати стан люмпенізованості або ж пауперизованості особистості/соціальної групи, рівно як і виявити незадоволення/дефіцит задоволення відповідних потреб. Суб'єкти-носії латентної бідності реалізують захисну та/або девіантну соціальну поведінку, яка унеможливлює або ж мінімізує можливості зовнішніх спостерігачів ідентифікувати стан депривованості в задоволенні тих чи інших потреб (імітацію, мімікрію, ретреатизм (ескапізм) тощо). Застійна бідність має місце в певних культурних системах, де стан пауперизації маскується з морально-етичних міркувань, а з боку держави не зазнає відповідного коригування в бік подолання надмірної поляризованості соціальної структури суспільства. Такий різновид бідності є поширеним, у тому числі в Україні, особливо в тих регіонах, де соціокультурні традиції спонукають місцеве населення приховувати масштаби об'єктивного збідніння.

За родо-видовими ознаками розрізняють матеріально-фінансову, політичну та соціокультурну бідність. Кількісному обчисленню піддається переважно економічна депривованість (і, відповідно, бідність), оскільки для її обчислення існують певні матеріально-речові та фінансові показники (наявність/відсутність певних речей, що мають ринкову вартість, фінансові обсяги доходу/прибутку тощо). Показники соціальної бідності можуть бути визначені через чисельні показники малодоступності (недоступності) населенню різного роду соціальних пакетів, зокрема: кредитування житла і землі, допомоги по безробіттю і тимчасовій втраті працездатності, допомоги багатодітним сім'ям та у зв'язку із втратою годувальника. Показники культурної бідності, теоретичні уявлення про які викладено переважно в неомарксистських та постмодерністських дослідженнях, пов'язуються з “ексклюзією елітарності”, тобто непричетністю або ж духовно-інтелектуальною байдужістю масового суспільства, значних за чисельністю соціальних груп до творів елітарної культури, що є складними в плані розуміння їх сенсу та композиції.

За способом розрахунку показників бідності бідність поділяється на нормативно обчислювану й фактичну. Нормативно обчислювана бідність визначається на основі прожиткового мінімуму, що являє собою встановлюваний на рівні державного законодавства мінімальний фінансовий дохід особи (сім'ї), який є гранично допустимим з погляду обчислення бідності у фінансово-майновому вираженні. Фактична бідність визначається за показниками, що характеризують відповідний стан особистості/соціальної групи з погляду поєднання ознак нормативно обчислюваної бідності та фактичних фінансово-майнових ознак.

Оскільки в об'єктивно-статусному визначенні бідності переважає нормативний підхід, що передбачає юридичне встановлення офіційно визначеного мінімуму доходів і соціодіагностику бідних, виходячи із зіставлення їх доходу з мінімальним, то в сучасних умовах в розвинутих державах виникає ряд проблем. По-перше, це проблема уникнення соціального утриманства через ті соціальні групи, які прагнуть скористатися таким становищем і зловживати державною соціальною допомогою. По-друге, досить однобокою оцінкою бідності виключно як матеріального явища й економічної депривованості (тоді як бідність може бути пов'язана з дефіцитом і соціального, і культурного капіталу). По-третє, бідність, зумовлена нестачею доходів, є тільки частиною загальної картини цього багатопланового явища.

З досліджень механізмів соціальної самоідентифікації бідних стає очевидним і зрозумілим, що самосприйняття бідності вибудовується не стільки з оцінки реального майнового статку, що складається на певний момент часу, скільки з оцінки перспективи акумулювання різними соціальними групами й сім'ями матеріальних ресурсів та наявності незнецінюваного в часі ресурсного надлишку.

Саме тому є підстави вважати, що самоідентифікація близько 80% населення України як бідних випливає з усезагальної інфляції (потужно працюючих механізмів знецінення всіх видів капіталу, як матеріального, так і соціокультурного). Отже, йдеться передусім про фундаментальну, на рівні соціальної системи, відмову держави від повноцінного виконання регулятивних та дистрибутивних функцій на основі прозорого ринкового механізму. Саме незавершеність і половинчастий характер ринкових перетворень, збереження архаїчних (майже доіндустріальних) способів соціальної стереотипізації бідності як явища, “гідного сорому”, виявлення невідповідності між соціальними домаганнями та реальною соціальною продуктивністю багатьох груп населення призводить до інвертованої соціальної самоідентифікації їх як бідних. Водночас ідеться і про нерозвиненість в Україні відповідної протестної політичної культури, яка могла б стати потужним чинником подолання пауперизації широких верств населення.

Бідність з погляду якісної градації може мати такі форми: злиденність, середня бідність і малозабезпеченість. У теорії та практиці відповідних соціодіагностичних обстежень прийнято виділяти два критерії оцінювання бідності: когортно-груповий та майновий. За когортно-груповим критерієм здійснюється оцінювання сім'ї як злиденної, середньобідної та малозабезпеченої на основі оцінки рівня доходу. Оскільки такий рівень часто може бути підтверджений відповідними юридичними документами, з боку певної кількості сімей, у тому числі заможних, мають місце різноманітні зловживання у вигляді мімікрії під бідність. Така практика має місце у зв'язку з поданням податкових декларацій із викривленими даними, відповідних довідок про доходи з явно заниженими розмірами доходів для отримання певних видів соціальної допомоги тощо. Майновий критерій оцінювання бідності передбачає зовнішню об'єктивну оцінку майна, що належить сім'ї, і, відповідно, зміну режиму оподаткування та перерозподілу доходів заможних верств населення. В Україні цей критерій поки що не застосовується через прив'язаність значної чисельності заможних сімей до тінізованої форми отримання прибутків і, відповідно, вираженого небажання публіцизувати їх отримання. Певний мінімальний рівень бідності є цілком природним для будь-якого суспільства, проте в Україні аномальним із соціального погляду залишається явище так званих працюючих бідних, тобто людей, які отримують заробітну плату нижче від прожиткового мінімуму і при цьому не є зареєстрованими на рівні відповідних державних служб. Наявність такої соціальної групи, для якої є характерною застійна бідність за наявності робочого місця, свідчить про існування цілої групи детермінант, що є супутніми такій бідності, а саме: регіональний автономізм, що уможливлює розриви в системі контролю за бюджетним фінансуванням між центром та областями й значні відмінності в рівні доходів місцевого населення одних і тих самих професійних категорій (навіть система формування окладів держслужбовців, службовців системи освіти, лікарів та викладачів ВНЗ значно відрізняється у великих та провінційних містах); високий ступінь тінізованості прибутків суб'єктів підприємницької діяльності, які часто зберігають над собою відповідний владно-адміністративний “дах” для обмеженої сплати податків, що накладає свій відбиток на систему перерозподілу ресурсів і нестачу коштів для підтримки соціально вразливих верств населення; економічна й соціальна залежність; відсутність чітких моделей рольової поведінки в бідних сім'ях; поширеність серед бідних девіантної поведінки: наркоманії, алкоголізму, проституції; відчуженість і політична пасивність; відсутність життєвих планів та впевненості в собі; підвищена конфліктність сімейних стосунків; домінуюче становище жінки в сім'ї (в Україні це значний рівень фемінізації бідності).

3. Регіональні виміри в інтерпретації суджень населення щодо оцінки бідності на Дніпропетровщині та Львівщині

Здійснено інтерпретацію результатів опитування мешканців зазначених регіонів щодо оцінки рівня бідності за об'єктивно-матеріальними та суб'єктивно-оцінними показниками.

Інтерпретація оцінних суджень щодо визначення рівня об'єктивної та суб'єктивної пауперизованості за регіонами засвідчила його залежність від соціокультурних чинників, пов'язаних із впливом на Дніпропетровщину російської культури, в якій ставлення до бідності є більш толерантним і відкритим (пауперизованість відкрито визнається й загострено підкреслюється), а на Львівщину - культурних цінностей деяких країн Європи (Австро-Угорщини, Польщі), що зумовлює слабке суб'єктивне зізнання в пауперизованості та її суб'єктивно-оцінне заперечення, незважаючи на об'єктивно виражені матеріально-фінансові показники.

Львів'яни менше дивляться телепередачі, “висять” в Інтернеті, віддаючи перевагу міжособистісній комунікації одне з одним у кав'ярнях (яких у Львові, за стародавніми традиціями, досить багато), відвідуванням культурних закладів і читанню книг. Можна припустити, що фоновий контакт із засобами масової інформації вже сам по собі може посилювати відповідні реакції соціальної невизначеності й настрої невпевненості в завтрашньому дні, паніки, страху тощо. Образ типової бідної людини в уявленнях дніпропетровців наближається до найвищих щаблів депривації і злиднів, водночас для львів'ян цей образ є насиченим різного роду атрибутикою представника нижчого середнього класу, що робить його аристократизованішим.

Паупер Львівщини має навчатися й володіти тими предметами, які забезпечують соціокультурне просування, водночас паупер Дніпропетровщини повинен мати лише найнеобхідніші предмети для фізіологічного виживання і, в уявленнях респондентів, не може дозволити собі підвищення рівня освіченості та володіння комп'ютером, засобами зв'язку тощо.

У результаті дослідження було встановлено, що мешканці Західного та Східного регіонів мають суттєві відмінності за цінностями, ментальністю (як способом мислення, духовною налаштованістю людини, індивідуальною чи груповою свідомістю) й орієнтаційними установками. Ментальність - це сформована система елементів світосприйняття, яка зумовлює відповідні механізми поведінки, діяльності, способи життя індивіда чи групи, включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих та підсвідомих почуттів, уявлень, настроїв, поглядів, установок. Ментальність формується як результат традицій, культури, соціального середовища життєдіяльності людини. Вона фіксує сталу структуру внутрішнього світу людини щодо сприйняття нею конкретних соціальних, економічних, політичних, культурних ситуацій в об'єктивній реальності. Так, населення Західного регіону має усталені фундаментальні цінності, пов'язані з релігією та глибокими культурними традиціями, що визначають позитивне самопочуття населення, впевненість у власних силах, домінантну схильність до духовного збагачення свого внутрішнього світу. Мешканці східних областей орієнтовані на динамічні матеріальні цінності, на задоволення вітальних потреб, домінування у свідомості принципу соціально-економічного індивідуалізму, що пов'язано з технократичністю, урбанізованістю регіону, а також наявністю в мешканців регіону такої риси характеру, як невпевненість у собі та в своєму майбутньому.

Висновки

бідність соціальний економічний пауперизованість

У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання - розроблено комплексну модель суб'єктивно-об'єктивної ідентифікації рівня бідності та суб'єктивно-оцінних суджень щодо визначення пауперизованості в Україні в регіональному вимірі. Визначено особливості групи бідних за суб'єктивними та об'єктивними оцінками. Подальшого розвитку набули концепції визначення бідності як культурно-матеріального явища та соціально-економічної категорії.

Зафіксовано, що теоретико-методологічні підходи до вивчення й кількісно-якісного визначення бідності як соціального феномену виходять з трьох основних концепцій: абсолютної, що ґрунтується на визначенні бідних та бідності на основі формальної відповідності доходів встановленому мінімуму засобів існування; суб'єктивної, яка базується на оцінці власного становища самими людьми (тобто їх статусній самоідентифікації як бідних); відносної (реляційної), з якої випливає, що при різниці стандартів споживання в різних спільнотах встановлення єдиного мінімального “порогу бідності” є проблематичним і залежить від середнього рівня життя держави.

Аналіз трактування вченими соціального феномену бідності та бідних як соціальної групи дає підстави зробити висновок, що бідність вважається соціальною хворобою (соціальною патологією) і передбачає існування конкретної людини за умов, коли її доходи стають нижчими за прожитковий мінімум, коли людина втрачає мотивацію до зростання і прагнення до більш високого рівня життя. Визначальним є той факт, що відносно бідні не можуть дозволити собі мати те, що має основна маса громадян, саме тому вони перебувають у соціальному стані виключеності (ексклюзії) із стилю і способу життя, що знаходить своє матеріалізоване вираження в статусних ознаках як об'єктивного, так і суб'єктивного походження.

У дисертації з'ясовано, що феномен бідності в Україні знаходить вираження, в першу чергу, в стрімкому характері негативних процесів, що почали відбуватися одночасно і тим самим спричинили появу такого типу бідності, який не був притаманний іншим суспільствам, а саме застійної-латентної бідності. Тому актуалізується проблема наукового аналізу бідності, розробки методів і способів її подолання з урахуванням конкретних особливостей сучасного розвитку як в Україні, так і в інших країнах (зокрема, в Росії).

Зафіксовано, що статусні характеристики бідних в Україні є тісно пов'язаними з морально-етичною легітимацією бідності й зубожіння як соціальних явищ та рядом культурних цінностей, які роблять ставлення до бідності більш або менш толерантним з боку представників різних соціальних груп у регіонах.

На основі порівняння суб'єктивно-оцінних суджень щодо визначення рівня бідності (пауперизованості) населення з'ясовано, що ставлення до бідності в Східному та Західному регіонах є детермінованим соціокультурними чинниками. На Дніпропетровщині, що виступає представником русифікованої культури в східних регіонах України, ставлення до бідності вирізняється більшим матеріальним “об'єктивізмом”, тобто акцентуванням уваги на зменшенні доходів при ігноруванні інших (нематеріальних) вимірів бідності.

На основі проведеного опитування доведено, що на загострену оцінку рівня пауперизованості мешканцями Дніпропетровщини як більш високу (порівняно з мешканцями Львівщини) можуть впливати самоізольованість та атомізованість значної чисельності людей у Дніпропетровську як великому місті, що провокує в значної чисельності людей відповідні соціальні настрої занепадництва, фаталізму й депресії; певна дефіцитарність та обмеженість соціокультурних інтересів, яка є супутньою оцінці життя як біднішого (і не через дефіцит грошей, а через відсутність змістовних культурних захоплень, крім шопінгу); фонове напруження, створене за рахунок більш високого рівня захопленості населення Дніпропетровщини телебаченням та Інтернетом, що насичує повсякдення великою чисельністю дестабілізуючих повідомлень, унаслідок чого кризова ситуація сприймається й оцінюється як катастрофічна, незважаючи на досить високі доходи сімей і відносно низьку об'єктивну пауперизованість.

Стають очевидними також розбіжності в наближеності оцінок до полюсу замежової бідності та середнього рівня життя у львів'ян і дніпропетровців. За загальною логікою, рівень самооцінки в перших тяжіє до середнього рівня життя та рівня життя, який є вищим за середній (70%). Водночас дніпропетровці оцінюють свій рівень життя як нижчий від середнього та низький (66%). У судженнях респондентів Львівщини простежується намагання заперечувати певні соціально-економічні реалії збідніння і зниження рівня дохідності сімейних господарств. Водночас у респондентів Дніпропетровщини вираженим є намагання загострено оцінювати соціально-економічний стан як наближений до полюсу пауперизованості. Наявність першої й другої розбіжностей можна пояснити істотними соціокультурними відмінностями між регіонами, які визначають сприйняття бідності на об'єктивно-матеріальному та суб'єктивно-духовному (соціально-культурному) рівнях. Львів'яни сприймають свій рівень пауперизованості як нижчий у зв'язку з відносною насиченістю їх повсякденного життя культурно-соціальними захопленнями, міжособистісним спілкуванням, мінімізованістю впливу на них глобальних каналів масової комунікації (телебачення та Інтернету).

Зроблено висновок, що оцінні судження львів'ян щодо рівня самооцінки бідності сім'ї зумовлені сильно вираженими дигнітофільними складниками соціального сприйняття (в оцінці бідності вони, скоріше, говорять про належне, ніж про дійсне, заперечуючи відповідні об'єктивні соціальні факти більш низького рівня життя). Респондент, який міряє власний достаток і здобутки категоріями внутрішньої вартості, демонстративно не визнає зовнішньо соціальні ознаки бідності (збідніння) як значущі (саме тут доцільно було б навести українську приказку, з якою на імпліцитному рівні збігається самооцінка бідності львів'янами - “бідний, але гордий”). Саме це виявляється в судженнях респондентів Львівщини. У респондентів Дніпропетровщини картина протилежна: всупереч об'єктивно-економічним показникам більшої прибутковості і заможності опитаних пропорції належності сімей до груп бідних є зворотними (відповідно, 22 та 78%, 73 та 27%).

Дисертаційна робота може слугувати основою для подальшого емпіричного дослідження соціального феномену бідності в українському суспільстві. Дані щодо об'єктивних та суб'єктивних чинників в ідентифікації рівня бідності можна використовувати при визначенні пріоритетів регіональної соціальної політики різних регіонів України.

Література

1. Бабак І.М. Бідність в Україні: методологічний аспект / І.М. Бабак // Стратегія розвитку України. Економіка. Соціологія. Право: / голов. ред. О.П. Степанов ; Національний авіаційний університет. - К. : Книжкове вид-во Національного авіаційного університету, 2008. - Вип. 1-2. - С. 201-204.

2. Бабак І.М. Ідентифікація особистості як соціально-психологічний механізм подолання бідності / І.М. Бабак // Грані: / голов. ред. С.В. Шевцов ; Дніпропетровський нац. ун-т імені Олеся Гончара. - Дн-ськ : Вид-во ДНУ, 2008. - № 4. - С. 92-94.

3. Бабак І.М. Механізм регіональної політики щодо проблеми подолання бідності / І.М. Бабак // Мультиверсум : гол. ред. В.В. Лях. - К., 2008. - № 75. - С. 231-239.

4. Бабак І.М. Об'єктивні й суб'єктивні фактори подолання бідності / І.М. Бабак // Соціальні технології / голов. ред. О.Л. Скідін ; Класич. приват. ун-т. - К. : Вид-во КПУ, 2008. - Вип. 37. - С. 20-25.

5. Бабак І.М. Регіональна нерівність рівня життя українського населення: соціологічний вимір / І.М. Бабак // Психологія і суспільство. - Тернопіль: Вид-во Тернопільського національного економічного університету, 2009. - № 3. - С. 116-122.

6. Бабак І.М. Феномен бідності в соціальній реальності / І.М. Бабак // Соціальні технології: Актуальні проблеми теорії та практики: / голов. ред. О.Л. Скідін; Класич. приват. ун-т. - Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. - Вип. 43. - С. 18-24.

Размещено на Allbest.ru