Наукові комунікації в сучасному українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

УДК 316.74:001

Спеціальність: 22.00.04. - спеціальні та галузеві соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Наукові комунікації в сучасному українському суспільстві

Горбенко Яна Олегівна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук професор Хижняк Лариса Михайлівна, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна професор кафедри прикладної соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук доцент Михайльова Катерина Геннадіївна, Харківський гуманітарний університет «Народна українська академія» завідувач кафедри соціології

кандидат соціологічних наук доцент Чепак Валентина Василівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка доцент кафедри соціальних структур та соціальних відносин

Захист відбудеться 19 травня 2010 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 16 квітня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Шеремет І. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Прискорення світових глобалізаційних процесів висуває нові вимоги до науки як у цілому в світі, так і в Україні зокрема. Трансформації в усіх сферах сучасного українського суспільства надають особливої гостроти протиріччям між існуючою системою наукових комунікацій та потребами сучасної науки. Традиційні шляхи вирішення проблем наукових комунікацій втрачають свою ефективність, а нові мають бути напрацьовані з урахуванням соціологічного знання існуючої ситуації.

В умовах інформаційного суспільства завдання оптимізації наукових комунікацій необхідно вирішувати як на загальнодержавному рівні, так і на рівні наукових організацій та особистісному рівні, адже сучасні науковці можуть планувати власні комунікативні стратегії у своїй науковій діяльності.

Поступово створюється європейський простір науково-дослідницької діяльності. У контексті євроінтеграційних вимог постає необхідність розробки та впровадження соціальних технологій підвищення ефективності наукової діяльності в Україні. Відкрите наукове знання ставить питання про необхідність відкритих наукових комунікацій, які здатні сприяти розробці та впровадженню інновацій практично в усіх сферах суспільного життя. Особливо слід відзначити значущість наукових комунікацій в освіті, де необхідне постійне оновлення бази знань відповідно до рівня світових наукових досягнень.

Відсутні знання про особливості та закономірності сучасних наукових комунікацій. Існує протиріччя між потребами науковців у необхідній для наукової роботи інформації та стихійністю процесів наукових комунікацій і застарілими механізмами організації наукових комунікацій у сучасних умовах. Виявлення особливостей наукових комунікацій у сучасних умовах трансформацій українського суспільства та пізнання закономірностей їх перебігу дозволить оптимізувати шляхи вирішення нагальних проблем.

Тема має міждисциплінарний характер. Проблеми наукових комунікацій підіймаються в межах філософії науки (роботи таких авторів, як В. Горохов, Т. Кун, І. Лакатос, Л. Мікешина, К. Поппер, В. Стьопін, В. Турчин, П. Фейєрабенд, М. Хайдеггер та ін.), класичної соціології науки та соціології комунікацій (Дж. Д. Бернал, М. Вебер, Р. Гіляревський, Г. Добров, Г. Дюментон, О. Зворикін, Н. Каплан, В. Келле, О. Конт, В. Конецька, Д. Крейн, І. Лейман, М. Малкей, Н. Маллінз, Г. Мензель, Р. К. Мертон, О. Михайлов, Д. Дж. де С. Прайс, П. Рачков, Н. У. Сторер, Р. М. Фішенден, О. Чорний та ін.), соціальної інформатики (К. Колін, А. Ракітов, А. Урсул та ін.), психосоціолінгвістики та психології науки (Т. Дрідзе, А. Юревич). Розвитку зазнав напрямок математичного аналізу формальних письмових наукових комунікацій - наукометрія (А. Яблонський, С. Хайтун та ін.). Вивченню інтернет-комунікацій у науці присвячено роботи О. Баркової, Г. Батигіна, Б. Головка, О. Горошко, В. Григи, О. Мирської, В. Темненка, С. Шапошник, О. Одаренко, С. Харнада. У розрізі наукознавства працює Центр досліджень наукового потенціалу та історії науки імені Г. М. Доброва НАН України. Серед сучасних досліджень тематиці наукових комунікацій та окремим їх аспектам присвячено роботи П. Бурдьє, О. Демченка, Н. Дьоміної, С. Іванова, Г. Івахненко, О. Лебедєва, Л. Лейдесдорфа, Н. Лумана, Б. Маліцького, І. Мартинюка, О. Миронова, Е. Мирського, В. Онопрієнка, В. Пилипенка, В. Післякова, В. Радаєва, О. Рибщуна, І. Соколової, В. Соловйова, Л. Федулової, Г. Фрьоліча, В. Черняк, Ю. Шилкова, О. Шкурко, Ю. Шкурко, І. Шовкуна, Ф. Шерєгі, В. Щербини та ін. Окремі аспекти наукових комунікацій розроблено в дослідженнях В. Арбєніної (історичний аспект), Дж. Лафти, Л. Хижняк (організаційно-управлінський аспект), В. Омельченко (аспект відтворення наукової еліти), О. Лобовікової (аспект розвитку інформаційних нерівностей та інформаційної культури), К. Михайльової (аспект ролі оновлюваної наукової інформації, що застосовується в освіті), В. Чепак (наукові комунікації в сучасному освітньому просторі) та ін.

Наявна невідповідність між потребами виконання наукою функції вироблення нових знань та сучасними проблемами наукових комунікацій наголошується в роботах українських дослідників науки В. Григи, О. Демченка, Б. Маліцького, В. Пилипенка, В. Соловйова, Л. Федулової, І. Шовкуна (проблема низького іміджу науки в суспільстві, неналежні умови інформаційного забезпечення для виконання наукової роботи, невідомість українських учених на світовому рівні при наявності наукових результатів, втрата кадрів, низький рівень представленості української науки в інтернет-просторі тощо).

Незважаючи на багатоманітність напрямків, що торкаються досліджуваної проблематики, соціологічне вивчення наукових комунікацій України є фрагментарним, відсутні концептуальні схеми для здійснення комплексного аналізу процесів наукових комунікацій, що відповідають сучасному стану розвитку та соціокультурним факторам українського суспільства.

Теоретична значимість дослідження полягає в розробці теоретичного підходу до вивчення наукових комунікацій з урахуванням сучасного стану науки. Недослідженими до цього часу залишаються особливості й характерні риси культури вітчизняних наукових комунікацій, система чинників, що обумовлюють сучасний стан наукових комунікацій. Постає питання розробки стратегій подолання проблем з урахуванням соціокультурних особливостей нашої країни, з одного боку, і сучасних трансформаційних змін в усьому світі - з іншого.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках наукової теми кафедри прикладної соціології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Комунікативні механізми соціальної й етнополітичної консолідації українського суспільства» (тема № 3-10-06, номер державної реєстрації 0106U00223) та «Особливості соціальних комунікацій у сучасній Україні» (номер державної реєстрації 0103U005731).

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення особливостей наукових комунікацій на сучасному етапі розвитку української науки та чинників, які їх зумовлюють. Для досягнення мети було поставлено та вирішено такі завдання:

охарактеризувати передумови становлення наукових комунікацій в Україні;

проаналізувати теоретико-методологічні підходи до соціологічного вивчення наукових комунікацій;

уточнити поняття «наукові комунікації» та розробити їх типологію;

розкрити функціональний комплекс наукових комунікацій;

визначити тенденції розвитку наукових комунікацій у сучасній Україні;

виявити роль новітніх інформаційно-комунікаційних технологій у розвитку наукових комунікацій;

визначити характерні риси, притаманні науковим комунікаціям України. науковий комунікація інформаційний україна

Об'єктом дослідження є наукові комунікації.

Предметом дослідження є особливості та закономірності перебігу процесів наукових комунікацій в Україні.

Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження стали розробки теорії систем Н. Лумана, Р. Штіхвея, конструктивістський структуралізм та концепція інтелектуального та політичного шляхів конструювання капіталу і позицій у науковому полі П. Бурдьє, підхід до ефективності комунікативної дії Ю. Хабермаса, Н. Бусової, соціокультурний підхід Н. Дьоміної, інституціональний підхід Дж. Лафти, мережевий підхід М. Кастельса, К. Лагозе, дискурс-аналітичний підхід до структурування позицій, узагальнений Л. Філліпс, М. Йоргенсен, когнітивно-соціологічний підхід до аналізу науки О. Лебедєва, О. Миронова.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених у дисертаційному дослідженні завдань використано загальнонаукові методи порівняльного аналізу і синтезу, абстрагування, системного аналізу, типологізації, а також міждисциплінарний підхід до досліджуваної проблеми. Отримання первинної соціологічної інформації здійснено методом експертних оцінок наукових комунікацій ученими, який було використано для отримання інформації щодо сучасного стану досліджуваної проблеми; аналіз емпіричної інформації було проведено за допомогою статистичних методів для отримання узагальнення та візуалізації результатів та якісного аналізу (“grounded theory”) для отримання окремих соціальних фактів.

Емпірична база дослідження. Емпіричну базу дослідження склали матеріали проведеного автором експертного опитування науковців (м. Харків, Київ, Луганськ, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг; 2009 р.; n = 104). Відбір експертів здійснювався за такими критеріями: залученість до наукової діяльності, тип наукової організації, науковий статус. У ході дослідження було опитано групи експертів, які, по-перше, представляють три дисципліни: соціологію серед соціально-гуманітарних наук (через експертне знання про суспільство), фізику від природничих (через велику консервативність класичної бази знань, що підлягають передачі в цій науці) та програмування для презентації технічних наук (через найшвидше залучення інформаційних потоків цієї дисципліни до новітніх технологій); по-друге, уособлюють різні позиції в організаційній структурі наукової організації; по-третє, представляють різні типи наукових організацій наукового поля України. Здійснено також вторинний аналіз статистичних даних Держкомстату України, а також матеріалів Всеукраїнського соціологічного моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України (1992-2008 рр.).

Наукова новизна отриманих результатів полягає у вирішенні завдання соціології науки та соціології комунікацій - концептуалізації процесів наукових комунікацій як феномену, що забезпечує функціонування та відтворення науки.

уперше

- отримала системне обґрунтування залежність практик наукових комунікацій від соціокультурних змін. На прикладі наукових комунікацій в Україні показано обумовленість розвитку практик наукових комунікацій системним розвитком навколишнього середовища: зокрема, з'ясовано їх залежність від організаційної культури, розвитку інформаційно-комунікативних технологій, стану економіки;

- розглянуто суть наукових комунікацій на основі синтезу системного, конструктивістсько-структуралістського, дискурсивного, соціокультурного, структурно-функціоналістського підходів до розгляду наукових комунікацій. Наукові комунікації автор трактує як сукупність комунікацій, що відтворюють науку з точки зору макрорівня, і як взаємодію науковців у соціальній ролі науковців, а конкретніше - сукупність взаємодій із обміну інформацією з урахуванням соціокультурних особливостей ситуації взаємодії, а також професійних компетенцій науковців, тобто знань, умінь, напрацювань відповідно до заданого сценарію професійного контексту - на мікрорівні; запропоновано соціологічну концепцію відтворення науки через комунікації, яка полягає в аналізі науки як сукупності різноманітних практик комунікацій, що задовольняють різні функції відтворення соціальної системи науки та конструюють її динамічне відтворення у часі (враховуються функції не тільки виходячи з системних інституціональних потреб макрорівня, але й мікрорівня - забезпечення потреб науковців);

одержало подальший розвиток

- уточнення типології наукових комунікацій, що дозволило систематизувати наукові комунікації та виявити функції різних типів наукових комунікацій. Автором виокремлено такі типи комунікацій: комунікації, що забезпечують циркуляцію суто наукової інформації; комунікації, що забезпечують організаційне відтворення самих комунікацій; комунікації-ритуали; зовнішні наукові комунікації; комунікації щодо конструювання агентами позицій у науковому полі;

- визначення особливостей наукових комунікацій, притаманних типам наукової організації (особливо академічні наукові структури та наука у ВНЗ), типу факторного оточення фахової наукової спільноти (на прикладі фізиків від природничих наук, соціологів від соціально-гуманітарних та програмістів від технічних), кваліфікаційної позиції (аспірант, кандидат наук, доктор наук) та комунікаційної інтегрованості науковця;

- обґрунтування шляхів подолання кризових явищ у науці України, що полягають у таких напрямках, як залучення елементів ринкової гнучкої культури наукових комунікацій (комунікаційне забезпечення контакту між замовником наукового продукту та науковими колективами; конкурсні гранти); активізація використання можливостей інтернет-комунікацій; стимулювання мотивації вчених до опанування міжнародних комунікаційних практик (перш за все публікаційних); комплекс заходів щодо подолання розриву, що існує між академічним, вузівським, галузевим і корпоративним секторами науки (конференції та єдина інтернет-база інформації, потрібної для роботи);

- уточнення ролі інтернет-мережі в наукових комунікаціях. Виявлено загальну тенденцію зростання ролі інтернету, але існує низька представленість вітчизняних наукових установ та наукових результатів у інтернет-просторі, неповне використання потенціалу, що надають новітні інформаційно-комунікативні технології (брак інформаційної культури, низька залученість до відповідних комунікаційних практик, недостатня мотивація вчених до самостійного опанування практик цієї сфери та ін.);

удосконалено

- уявлення про систему факторів, які визначають ефективність наукових комунікацій. До них автор відносить: чинник неявного знання в науці, процеси глобалізації, інформатизації, включеність учених у практики наукових комунікацій та мережі, політичні впливи на керування наукою, комерціалізація наукової сфери суспільства, навантаження функцій наукової системи на неформальні комунікації, якість організації функціонування каналів передачі наукової інформації;

- уявлення про проблеми та бар'єри наукових комунікацій на сучасному етапі розвитку української науки, найбільш актуальними з яких виявилися мовний та економічний. Це дозволило висвітлити осередки неефективних наукових комунікацій та причини їх появи;

- соціально-конструктивістський підхід у застосуванні до дослідження наукового поля завдяки його синтезу з культурно-організаційним підходом та емпірично підтверджено подвійне («інтелектуальне» та «політичне») конструювання наукового капіталу агентами наукового поля.

Теоретичне значення результатів дослідження полягає в комплексному соціологічному аналізі наукових комунікацій як соціального явища, що сприяє розвитку науки через комунікативну сферу. Зроблено внесок до теорії соціального конструктивізму стосовно поля науки, поглиблено соціологічні уявлення про наукові комунікації у світлі теорії систем, мережевого та дискурсивного підходів. Розроблено концептуальну схему для аналізу наукових комунікацій як системи, що саморегулюється та перебуває у взаємодії з навколишнім середовищем. Удосконалено типологію наукових комунікацій, теоретичне знання про культуру наукових комунікацій, факторну обумовленість розвитку наукових комунікацій, визначено осередки неефективних наукових комунікацій та шляхи їх подолання. Поглиблено соціологічні уявлення про роль мережі інтернет у сучасній науці та особливості її використання українськими науковцями.

Практичне значення результатів дослідження полягає в отриманні науково обґрунтованих уявлень про можливості оптимізації організації наукових комунікацій України. Отримані результати та рекомендації можуть бути використані при розробці стратегії управління системою науки. Розгорнута картина ситуації щодо наукових комунікацій може бути використана для підвищення комунікаційної компетентності та соціального орієнтира наукового складу дослідницьких організацій при вирішенні комунікаційних проблем підрозділів наукових організацій, для розробки курсів та тренінгів професійних комунікацій у підготовці молодих науковців. Запропонований автором підхід може бути застосований для подальшого поглиблення знань у сфері дослідження науки з урахуванням динамічних змін. Відкриваються можливості виявлення організаційних проблем через аналіз їх відповідності визначеним у дослідженні типовим для України осередкам неефективної комунікації. Розробки автора можна використовувати під час викладання таких дисциплін, як «Соціологія науки», «Соціологія комунікацій», «Соціологія освіти», «Соціологія знання».

Особистий внесок здобувача. Усі ключові ідеї, положення і висновки дисертаційного дослідження розроблялися автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи були представлені на міжнародній науково-практичній конференції «Інформаційне суспільство: глобальні та регіональні проблеми» (Санкт-Петербург, 2005 р.), міжнародній конференції «III Харківські студентські філософські читання» (Харків, 2006 р.), IV Міжнародній науковій конференції «Багатоманітна сучасність: перспективи соціологічного аналізу» (Харків, 2006 р.), міжнародній культурологічній конференції «Шейкінські читання: культура XXI століття» (Москва, 2006 р.), VIII міжнародній науково-практичній конференції «Форми міжкультурної комунікації XXI століття: проблеми та перспективи» (Санкт-Петербург, 2006 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Шевченківська весна» (Київ, 2007 р.), VІ міжнародній науковій конференції «Соціологія у (пост)сучасності» (Харків, 2008 р.), міжнародних наукових конференціях «Харківські соціологічні читання» (Харків, 2005, 2006, 2007 рр.), міжнародній науково-практичній конференції «Ломоносов-2008» (Москва, 2008 р.), а також увійшли до наукового звіту кафедри прикладної соціології соціологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за 2008 рік як розділ «Комунікаційні механізми консолідації наукової сфери українського суспільства» (тема науково-дослідної роботи: «Комунікативні механізми соціальної та етнополітичної консолідації українського суспільства»).

Публікації. Зміст дисертаційного дослідження, основні підходи до вивчення предмета й отримані результати відображено в 12 наукових публікаціях, у тому числі в 7 статтях, опублікованих у спеціальних виданнях, що входять до відповідного переліку ВАК України із соціологічних наук, та у 5 тезах доповідей всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається з трьох розділів, що мають підрозділи, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 215 сторінок, із них 176 сторінок займає основна частина, 22 сторінки - список використаних літературних джерел (204 найменування), 17 сторінок - додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об'єкт та предмет, мету і завдання дослідження, окреслено ступінь наукової розробленості теми, розкрито наукову новизну дисертації, її практичне і теоретичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи соціологічного вивчення наукових комунікацій» розглянуто теоретико-методологічні надбання ряду парадигм, підходів та концепцій, що формують теоретичну базу та категоріально-понятійний апарат для дослідження наукових комунікацій.

У підрозділі 1.1. «Передумови становлення й етапи розвитку уявлень про наукові комунікації» узагальнено шлях дослідницької активності у вивченні наукових комунікацій у перший пік досліджень, зумовлений розвитком інформаційно-комунікаційних технологій (з 50-х рр. ХХ ст.) та у другий пік, що відповідає появі та поширенню інтернету (з 90-х рр. ХХ ст.). Визначаються проблеми, що були характерні для наукових комунікацій раніше, та концептуальні схеми, якими користувались дослідники наукових комунікацій. Виявляються основні етапи трансформацій наукових комунікацій унаслідок пристосування до зовнішніх викликів, пов'язаних із науково-технічним прогресом, політичними зрушеннями в управлінні наукою тощо. Обґрунтовується вибір хронологічних рамок досліджуваного етапу від 50-х років ХХ ст. до наших днів: саме в цей час складається сучасна констеляція соціальних та технічних чинників, опосередкованих новими технологіями комунікацій, які обумовлюють ситуацію, що наразі склалась у наукових комунікаціях.

У дисертації досліджується сукупність соціальних явищ, що формують навколишнє середовище, яке впливає на розвиток наукових комунікацій та наукових уявлень про них. Автор подає стислу характеристику чинників формування сучасного стану наукових комунікацій: матеріально-технічних, економічних, політичних, правових, глобалізаційних, інтелектуально-когнітивних та соціокультурних. Розглядається поєднання особливих умов розвитку науки в Україні з інформаційно-комунікаційними явищами глобалізації, «інформаційним вибухом», що, враховуючи довгу бюрократично-організаційну історію формування каналів наукових комунікацій у країні, викликає потребу в удосконаленні їх структури.

У підрозділі 1.2. «Наукові комунікації в логіці понять теорії систем Н. Лумана та структуралістському конструктивізмі П. Бурдьє» наукові комунікації розглядаються спочатку за логікою понять теорії систем Н. Лумана, потім у межах концепції П. Бурдьє, які являють собою динамічні підходи до функціонування системи наукових комунікацій. Вони доповнюються «рівноважним» розумінням соціальних систем, що їх пропонує структурний функціоналізм, який набув поширення як найбільш часто використовувана теорія для розгляду наукових комунікацій (Р. Гіляревський, Г. Добров, О. Зворикін, В. Келле, І. Лейман, О. Михайлов, П. Рачков, О. Чорний). Використання концепції зворотного зв'язку дозволяє досліджувати конфлікт, еволюцію й раптові зміни системи науки, а відкритість системи зовнішньому середовищу та вплив на систему зовнішніх чинників указуються як важливі підстави для цього теоретичного підходу. Редукція комплексності пояснює поліпшення проходження комунікацій більш простими та передбачуваними каналами, що досягається за рахунок організаційних та самоорганізаційних зрушень у системі науки.

Показано, що теоретичні доробки Н. Лумана дозволяють розглядати науку як одну з функціональних систем у межах загальної системи суспільства. Кожна функціональна система відтворює себе через комунікації та має свій код (спосіб відділення елементів системи від елементів, які системі не належать - основна «мова» функціональної системи). Код використовується для обмеження способів можливої комунікації; таким чином, у межах системи науки перебувають комунікації з посиланням на код істинності. Саме такі комунікації конструюють науку щодо її основної історичної мети - здобування нового знання. Автор висловлює ідею, що коди інших систем суспільства можуть діяти в системі науки та порушувати хід наукових комунікацій через конфліктну взаємодію з кодом істинного (таким є емпірично наявний код економічної сфери - код користі).

На засадах аналізу теорії капіталів та науки як поля боротьби за певні позиції (за теорією П. Бурдьє) розглянуто ідею співіснування двох шляхів конструювання позицій у науковому полі: політично-організаційного та інтелектуально-наукового. Показано, що співіснують дві стратегії набуття наукового капіталу як результуючого ресурсу, а також два відповідні типи інституціональних цінностей і норм, що обумовлюють наукові комунікації. Наукові комунікації можуть бути організовані за логікою обох типів і створювати конфлікт між кодами політичної системи (влади у полі, сконструйованої конвертацією інших капіталів у науковий) та наукової системи.

Акцентується, що П. Бурдьє надає актуальну теоретичну базу для дослідження наукових комунікацій, однак не підкріплену емпірично. Підкреслюється, що концепція подвійної природи конструювання наукових позицій через суто науковий або через політичний капітал і відповідні практики добре відповідає бюрократичним практикам, історично притаманним науковій культурі українського суспільства.

Підрозділ 1.3. «Мережевий підхід до аналізу наукових комунікацій» окреслює роль мережевої форми комунікацій науковців у сучасному світі. Мережі визначають дисперсні наукові організації, як організовані, так і такі, що самоорганізуються - відомі за назвою «віртуальні коледжі». Віртуальні коледжі пов'язують учених, що займаються спільною проблематикою. У наш час завдяки новим технологіям вони можуть поширюватися в усьому світі. З погляду системних завдань науки доводиться, що можливість таких комунікацій є більш ефективною за рахунок залучення знання кожної наукової школи, яке привносять учасники мережі.

Розглядається включеність науковців та організацій у різні наукові мережі як важливий соціальний капітал, що забезпечує вченому або науковій організації додаткові інформаційні ресурси та підвищує ефективність наукових комунікацій (зокрема, включеність у практики та наближеність до досліджень переднього краю дисципліни).

Евристичність соціально-мережевого підходу підкреслюється тим, що мережі здатні описати сферу неформальних комунікацій, які становлять важливу саморегульовану частину системи наукових комунікацій, у якій формуються інновації у практиках та виявляється власна ініціатива науковців.

У підрозділі 1.4. «Можливості застосування інституціонального підходу до вивчення наукових комунікацій та елементи структурно-функціонального підходу» підкреслюється роль інституціоналізованих структур у відтворенні науки. Акцентується, що становлення будь-якої науки пов'язане з інституціоналізацією її відтворення через комунікації. Оскільки правила потрібно не тільки встановити, а й сповістити всім суб'єктам, що беруть участь у співтоваристві, вони повинні рутинізуватися й стати звичною практикою, то на це потрібен час. Виникає інституціональна ригідність - тенденція до відтворення інституціонально встановлених структур, що індукує опір інноваціям. Далеко не всі інновації здатні перебороти її й глибоко впровадитися в повсякденність учених. З позицій структурно-функціонального підходу розглядаються елементи соціального інституту наукових комунікацій, які історично розвивалися, як покликані виконувати певні функції, акцентується можливість переплетіння явних та латентних функцій, притаманних системі наукових комунікацій.

Підкреслюється можливість розгляду інституціональних правил через доповнення аналізу концептом формування культури наукових комунікацій, який відображає постійне відтворення наукових комунікацій через практики. Синтезуються інституціональний підхід із дискурсивним та соціально-конструктивістським: дискурсами та конструктами окреслюється внутрішнє динамічне відтворення та зміни інститутів. Тому ці підходи описують статичний і динамічний аспект і можуть використовуватися як взаємодоповнюючі.

Підрозділ 1.5. «Дискурс-аналітичний підхід до наукових комунікацій. Наукові комунікації з погляду когнітивної соціології науки» присвячено підходу когнітивної соціології науки та дискурс-аналітичному підходу, які являють собою альтернативу дослідженню науки як соціально-інституціональної системи. Аргументується соціальна обумовленість розвитку науки і практик наукових комунікацій зокрема. Підкреслюється соціокультурна обумовленість процесів отримання, тлумачення та передачі наукового знання, що дискутує з соціальним міфом про науку як чисте знання про природу. Підкреслюється, що наукові комунікації слугують також меті конструювання особливого, наукового (або - академічного) дискурсу, що відповідає панівним правилам.

У другому розділі «Система наукових комунікацій» надається характеристика сучасних соціокультурних умов існування наукових комунікацій. Розробляється класифікація наукових комунікацій і їх визначення, розглядаються функції, чинники ефективності та культура наукових комунікацій.

У підрозділі 2.1. «Типологія наукових комунікацій» автор подає й конкретизує визначення наукових комунікацій та розгортає концептуальну схему аналізу наукових комунікацій.

Розглядається актуальність дослідження комунікаційного аспекту науки через загальносоціологічні тенденції актуалізації комунікаційно-інформаційного у підходах до аналізу сучасного суспільства. Подаються визначення основних понять дослідження. Поняття «соціальні комунікації» визначено як таке, що може охопити всю сукупність комунікаційних зв'язків, через які соціальна система відтворює себе у динаміці. Система наукових комунікацій постає як деяка сукупність організованих методів і засобів передачі наукової інформації, що загалом обумовлюють функціонування інформаційного забезпечення науки. Наукові комунікації автор визначає як усю сукупність комунікацій, що відтворюють систему науки з точки зору макрорівня, і як взаємодію науковців у соціальній ролі науковців, а конкретніше - сукупність взаємодій із обміну інформацією з урахуванням соціокультурних особливостей ситуації взаємодії, а також професійних компетенцій науковців, тобто знань, умінь, напрацювань відповідно до заданого сценарію професійного контексту - на мікрорівні.

Наукові комунікації виконують головну мету, що реалізується в передачі інформації, тому актуалізується поняття наукової інформації. Саме тому у підрозділі окремо розглядається запропонована автором класифікація наукової інформації. Так, за критерієм різниці умов перебігу інформаційного обміну в конструюванні науки виділяються безпосередньо наукові (комунікації, що передають інформацію щодо наукових даних, концепцій, ідей, методів тощо), організаційні (що поліпшують організацію можливостей комунікаційного процесу - інформування науковців про конференції, нові вимоги ВАК тощо), допоміжні (слугують не безпосередньо науковій діяльності, а інформаційному комфорту самих дослідників, їх орієнтуванню в науковому полі), зовнішні до наукового поля (що підтримують зв'язок науки з іншими соціальними інститутами) та комунікації-ритуали. Зазначається існування в науковій діяльності двох різних типів знання, пов'язане з кумулятивністю одного з них і некумулятивністю іншого, які визначаються способом цитування документів обох типів (К. Дейч, У. Хегстром, Д. Дж. де С. Прайс). Автор розкриває різницю між наукометрією та соціологічним застосуванням цих даних і виявляє їх значущість для пояснення діахронічного розвитку українських наукових комунікацій.

Пропонується концептуальна схема для аналізу наукових комунікацій за різноманітними критеріями: формою комунікацій (формальні та неформальні), за взаємодією між ученими, виділеною Н. Малінз (обмін інформацією, співавторство, учнівство, співробітництво), за географічною локалізацією, виділеною О. Рибщуном (внутрішньоукраїнські зв'язки, зв'язки з ученими російськомовного простору, співробітництво із західною наукою). Також наводяться такі способи класифікації як синхронічні (горизонтальні у часі) та діахронічні (вертикальні у часі) комунікації; формальні й неформальні; міжособистісні й безособові; безпосередні й опосередковані; усні й письмові. Автор також пропонує типологізувати наукові комунікації за такими критеріями: 1) за агентами організації наукових комунікацій, що дозволило виділити організовані міжнародні наукові комунікації, організовані комунікації на рівні наукових організацій країни, міста (Академія наук, університети, наукові інститути й організації), індивідуальні комунікації вчених, організовані самими науковцями для себе, під конкретне завдання; 2) за змістом інформації, що передається (безпосередньо наукові, комунікації-ритуали, організаційні, допоміжні, зовнішні до наукового поля). Пропонується узагальнити структурну схему можливих зрізів типологічного дослідження наукових комунікацій, враховуючи також поділ за типом організацій (академічні, вузівські наукові організації, галузеві інститути, недержавні дослідницькі інститути, приватні вузи, заводський сектор), за організаційними позиціями в комунікації (горизонтальні (учасники комунікації виступають у ролі рівних колег) та вертикальні (висхідні, спадні)), за шляхом конструювання капіталу в науковому полі: наукові та політичні комунікації (за теорією П. Бурдьє).

У підрозділі 2.2. «Функціональний комплекс наукових комунікацій» аналізуються функції наукових комунікацій за рівнями соціологічного дослідження. На макрорівні та мезорівні функції наукових комунікацій збігаються з комунікаційним забезпеченням функціонального призначення науки в суспільстві й забезпечують отримання наукового результату найбільш ефективним шляхом. З огляду на це виділяються такі функції наукових комунікацій: світоглядна функція (розширення загального світогляду, відкриття); прогностична; технологічна (розробки технологій); функція раціоналізації людської діяльності (розробки соціальних технологій); підтримки наукової культури (ритуальна); організаційна. На мікрорівні виділяються ще й такі функції, як гедоністична, праксеологічна, самоактуалізаційна, світоглядна.

Спосіб реалізації функцій наукових комунікацій автор демонструє через концепцію культури наукових комунікацій у підрозділі 2.3. «Культура наукових комунікацій». Аналізується культура наукових комунікацій як історично сформований спосіб освоєння простору комунікацій, що включає практики, цінності й норми, етичний комплекс, притаманні конкретному науковому товариству. Автор демонструє, як практики українських наукових комунікацій відображають бюрократичну культуру організаційного розвитку, якій властиві повільні багатоступінчасті інформаційні потоки та висока інституціональна ригідність. Недолік гнучкості бюрократичної культури інформування компенсується самоорганізацією науковцями мережевих комунікацій, перевантаженням неформальної сфери комунікацій. Аналізуються два альтернативні шляхи державного управління науковими комунікаціями, відомі західному досвіду, які дозволяють ефективно подолати вказану проблему: система авторських грантів «знизу нагору» та система державних завдань «зверху вниз».

Оскільки логіка економічної системи (за Н. Луманом) втручається в наукову сферу у вигляді чинника формальних комунікацій, це призводить до ринкових механізмів реалізації видань і шкодить ефективності інформаційного обміну в науці, але у сфері реалізації кінцевого наукового продукту на виробництві виявляється, навпаки, нестача зовнішніх наукових комунікацій і ринкової економічної культури у плануванні комунікацій. Такі ефекти змішування системних логік науки й економіки не досить упорядкованим чином призводять до гальмування оперативності та зниження ефективності комунікацій.

У підрозділі 2.4. «Чинники, що визначають ефективність наукових комунікацій» визначається, що наукові комунікації є складною системою, ефективність якої обумовлена цілою низкою чинників як внутрішньонаукового походження, так і зовнішнього щодо системи науки, як глибоко історично вкорінених, так і тих, що є результатом новітніх впливів. Чинники ефективності наукових комунікацій автор умовно поділяє на інформаційні, глобалізаційні, психологічні, політичні, економічні, світоглядні, організаційні та мовні.

Розкривається роль неявного знання, яке характеризує нерозривність історії наукових шкіл, а через такий розвиток організованих осередків - і відповідну єдність розвитку науки в країні. Неявне знання визначається як таке, що залишається за межами наукових комунікацій у випадку формальних комунікацій. Автор доходить висновку, що наразі ми маємо справу з такими видами інформації, що не залучається до комунікацій: неявна; що не публікується; що не потрапляє до сфери дії існуючої системи наукових комунікацій (за рахунок неефективності останньої). Для того, щоб охопити коло комунікацій, що забезпечують науку найбільш ефективною стратегією взаємодії, необхідно враховувати практики як публікаційних взаємодій, так і комунікацій, що відбуваються неопосередковано, які дозволяють охопити найкращим чином неявну частину (настільки, наскільки неявному знанню взагалі властиво передаватися). З огляду на це нового забарвлення набуває значущість наукових конференцій як форми неопосередкованої взаємодії вчених, яка надає можливість компенсувати недоліки формальних наукових комунікацій.

У третьому розділі «Стан і шляхи підвищення культури наукових комунікацій у сучасній Україні» здійснено аналіз емпіричних даних, отриманих автором у результаті дослідження, проведеного за методом експертного опитування вітчизняних науковців. Автором розкрито характерні риси наукових комунікацій в Україні, розглянуто тенденції розвитку наукових комунікацій з урахуванням особливостей, притаманних типам наукової організації, типу дисциплінарного факторного оточення, кваліфікаційної позиції та комунікаційної інтегрованості науковця. Виявлено проблеми наукових комунікацій та запропоновано рекомендації щодо шляхів подолання осередків неефективності наукових комунікацій.

У підрозділі 3.1. «Характерні риси наукових комунікацій в Україні» окреслено нормативно-правову базу, що регулює наукові комунікації в Україні, розглянуто проблеми, що супроводжують перебіг наукових комунікацій на різних рівнях розвитку науки в Україні, та визначено загальні риси культури наукових комунікацій.

Виявлено, що характерні риси наукових комунікацій в Україні набувають такого обрису: домінування неформальних наукових комунікацій; бюрократичний розвиток організаційної культури науки; розрив діахронічних комунікацій унаслідок втрати наукою великої кількості вчених з активної вікової групи; засміченість інформаційних каналів; наявність проблем в організації інформаційного сполучення в країні; відчутний «інформаційний вибух»; важливість неявного знання; неефективність формальних каналів, перекладання функціонального навантаження відповідно на неформальну сферу комунікацій; диверсифікація каналів наукових комунікацій за рахунок гнучких механізмів саморегуляції; зростаюча роль наукових комунікацій у розвитку науки.

Проблеми наукових комунікацій розділено на такі умовні групи: політичні, кадрові, організаційні, економічні, правові, мовні, мотиваційно-ціннісні. Відзначаються такі основні види бар'єрів комунікацій: мовні, організаційні, фінансові.

У підрозділі 3.2. «Тенденції розвитку наукових комунікацій» на основі аналізу емпіричного матеріалу автор розкриває тенденції розвитку сучасних наукових комунікацій в Україні. Визначено такі основні тенденції розвитку українських наукових комунікацій: роль наукових комунікацій у розвитку української науки загалом зростає; основними бар'єрами наукових комунікацій є економічні, мовні та організаційні; комерціалізація наукових комунікацій (залежність від ринкових механізмів виробництва і використання наукового продукту) та, водночас, тенденція віддалення від потреб виробництва, низький рівень комунікацій між виробничою (замовник інновацій) та науковою (виконавець) сферами; кількісне, але не якісне зростання показників функціонування комунікацій (публікацій, конференцій); зміщення протягом останнього десятиліття міжнародних наукових контактів України з кола держав СНД до комунікацій з розвиненими країнами, що, з одного боку, загрожує втратою кадрів, з іншого - має в останні роки тенденцію до тимчасових міграцій науковців, які корисні науці країни; наявність проблем в організації формального інформаційного сполучення в країні та тенденція до самостійного вирішення їх науковцями за рахунок розвитку неформальної сфери комунікацій та власної комунікаційної активності у науковому полі; поступове збільшення діахронічного розриву комунікацій; важливою залишається циркуляція неявного знання (що забезпечує нерозривність досвіду наукових шкіл).

Автор доходить висновку, що у сфері практик наукових комунікацій склалася подвійна ситуація. З одного боку, деякі риси цих практик обумовлені затримками інформації внаслідок бюрократичних перешкод, а з іншого - самостійною організацією практик наукових комунікацій через залучення науковців до грантів та публікаційної активності в закордонних виданнях. Однак на організаційному рівні залученість до практик ринкової культури не є поширеною: культура комунікацій у науці залишається переважно забарвленою бюрократичними рисами.

Зазначається, що ефективність діяльності наукових організацій визначається значною мірою поширеністю та інтенсивністю як формальних, так і неформальних наукових комунікацій. Виявлено, що українські науковці недостатньо залучаються до міжнародних наукових професійних організацій, що стимулюється передусім такими чинниками: організаційні внески складають економічний бар'єр, а мовний бар'єр і бар'єр недостатньої організованості інформування разом з низькою мотивацією довершують картину. У той самий час, за свідченнями експертів, динаміка інтенсивності міжнародних наукових комунікацій протягом останніх трьох років зростає. Наукові організації України підтримують зовнішні наукові контакти як з іншими містами України, так і з іншими країнами СНД, Європи та світу. Акцентується, що було отримано в цілому подібні результати в оцінці активності зв'язків з містами України й містами інших країн СНД, що вказує на подібність сприйняття цих наукових контактів та, імовірно, на те, що тут ми маємо справу з іще вцілілими зв'язками, які залишилися з радянських часів, а також напрацьованими потім через спільність мовної зони, більш сильними, ніж з іншими країнами.

Виявлено риси, що відрізняють розвиток наукових комунікацій різних професійних груп. Відповідно до результатів аналізу, відсутність зручного структурування інформації в каналах виглядає проблемою гуманітаріїв. Більший досвід і залученість до практик інтернету допомагає вченим із технічних наук мати більш високу задоволеність структуруванням інформаційних потоків. Частково це зумовлено характером наукової інформації в цих дисциплінах, але показує інноваційні можливості організації наукового сполучення за рахунок нових технологій.

У підрозділі 3.3. «Освоєння українським науковим співтовариством інтернет-простору» автор доходить висновків, що інституціоналізуються нові форми наукової комунікації: віртуальні «мережеві» співтовариства, які є еволюційною формою мережевих взаємодій, що дозволяють включатися у загальносвітові інформаційні потоки, обмежені мовним бар'єром. Акцентується, що наразі для інтернет-комунікацій характерно, що доступною виявляється багато непотрібної, неякісної, застарілої інформації, а та, котра потрібна, найчастіше є недоступною через економічний бар'єр (платні підписки, бази даних, інтернет-магазини книг тощо не відповідають можливостям науковців). Автор доводить, що інтернет надає численні можливості, але в українських науковців ще не сформувалась культура їх ефективного застосування до організації наукових комунікацій.

За результатами експертного опитування, вітчизняні бібліотеки й пошукові системи в інтернеті посідають перші місця за бажаністю у виборі експертів із комп'ютерних наук. У соціологів додаються особисті контакти через інтернет і розсилання наукової інформації. У фізиків теж на першому місці за цінністю пошукові системи, особисті контакти, вітчизняні бібліотеки, але додаються ще й іншомовні бібліотеки. Наукові форуми й онлайн-конференції є бажаними на погляд представників комп'ютерних наук і фізиків. А на думку експертів-соціологів нагальною потребою є наповнення вітчизняних електронних бібліотек сучасною інформацією.

Підрозділ 3.4. «Шляхи вирішення проблем наукових комунікацій в сучасній Україні» присвячено пошуку шляхів забезпечення організаційних умов найбільш ефективного розвитку наукових комунікацій. Автор підкреслює, що сучасні проблеми беруть початок із децентралізації управління наукою та порушення міжреспубліканських зв'язків початку дев'яностих років минулого століття. У національному масштабі існують досить повільні та фрагментарні процеси комунікацій з великою кількістю «інформаційних глухих кутів», що є наслідком бюрократичної нединамічної організаційної комунікаційної культури. Автор пропонує рекомендації щодо напрямків дій із вирішення цієї проблеми.

У висновках роботи узагальнюються головні результати дослідження. Практики наукових комунікацій в Україні формуються залежно від дисциплінарних умов, організаційної культури, розвитку інформаційно-комунікативних технологій, стану економіки. Синтез системного, конструктивістсько-структуралістського, структурно-функціоналістського, дискурсивного та соціокультурного підходів дозволив проаналізувати наукові комунікації як систему, що може сприяти динамічному розвитку науки у сучасному суспільстві. Науковим комунікаціям автор дає таке визначення: наукові комунікації з точки зору макрорівня - це сукупність комунікацій, що відтворюють систему науки; з точки зору мікрорівня - це взаємодія науковців у соціальній ролі науковців, а конкретніше - сукупність взаємодій із обміну інформацією з урахуванням соціокультурних особливостей ситуації взаємодії, а також професійних компетенцій науковців, тобто знань, умінь, напрацювань відповідно до заданого сценарію професійного контексту.

Розглядаючи типологію наукових комунікацій, автор визначає функціональні розбіжності різних типів наукових комунікацій і розробляє класифікацію наукових комунікацій та наукової інформації за функціями комунікацій у відтворенні системи науки. Серед типів комунікацій у науці враховується як циркуляція суто наукової інформації, так і організаційне відтворення науки через комунікації, комунікаційний зв'язок із виробничою сферою суспільства, комунікації з конструювання агентами позицій у самому науковому полі.

Серед чинників, які зумовлюють ефективність комунікацій наукової сфери суспільства, виокремлюються: чинник неявного знання в науці, процеси глобалізації, інформатизації, включеність учених у практики наукових комунікацій та мережі, політичні впливи на керування наукою, комерціалізацію наукової сфери суспільства, навантаження функцій наукової системи на неформальні комунікації, якість організації функціонування каналів передачі наукової інформації.

На основі експертних оцінок виявлено зростання ролі мережі інтернет у наукових комунікаціях. Водночас існує низька представленість вітчизняних наукових установ у інтернет-просторі, неповне використання потенціалу, який надають новітні інформаційно-комунікативні технології (брак знання іноземних мов та інформаційної культури, низька залученість до відповідних комунікаційних практик, недостатня мотивація до самостійного навчання практик цієї сфери). Визначено, що інтернет-технології недостатньо використовуються у гуманітарних спеціальностях (на прикладі соціології), однак практично повністю забирають на себе функції конференцій у випадку технічних спеціальностей, де обмін знаннями відбувається переважно в технічно опосередкованих комунікаціях. Інтернет-технології є менш фінансово витратними порівняно з організацією реальних конференцій. Однак вони мають недолік: неможливість передати неявне знання.

Отримало розвиток визначення основних проблем наукових комунікацій на сучасному етапі розвитку української науки, що дозволило виявити осередки неефективних наукових комунікацій та причини їх появи. У ситуації «інформаційного вибуху», крім зростаючої потреби в структуруванні інформації в каналах, існують також такі чинники наукових комунікацій, які емпірично ускладнюють ефективність: брак перекладної літератури; проблема псевдонаукової літератури, великої кількості інформаційного шуму, викликаного змішуванням у каналах утілення наукових спрямувань із «політичними» мотивами вчених (кон'юнктурні публікації та ін.). Традиційна проблема наявності часового проміжку між подачею наукової праці та її публікацією, яка хвилювала дослідників наукових комунікацій до виникнення новітніх технологій, відійшла на другий план перед новими проблемами комунікацій. Проблеми відстеження нової літератури та складнощів пошуку потрібної інформації, натомість, поглибились. Істотними бар'єрами наукових комунікацій за результатами дослідження виявилися такі: економічний (низка проблем виникає внаслідок недостатнього фінансування вітчизняної науки, що в першу чергу й акцентують свідчення експертів); мовний (брак перекладів, неможливість спілкуватися з іноземними колегами як на конференціях, так і в інтернет-середовищі); бар'єр недостатньої включеності в канали наукових комунікацій та інформаційні потоки пов'язаний із мовним бар'єром, оскільки для включення в практики часто потрібні фінанси й знання мов (вступ до міжнародних організацій, відвідування конференцій, включення до платних міжнародних бібліотек періодики тощо). Бар'єр організаційної включеності об'єднує в собі незнання про можливості та неможливість участі через недостатню організацію комунікацій і переборюється вченими наразі самостійно. Активність і соціабельність як особистісні характеристики вченого (поїздки на конференції, налагодження контактів з колегами) дозволяють йому продуктивно адаптуватися до практик наукової діяльності й досягати більш високого наукового рівня в умовах самостійного опанування практик наукових комунікацій. Молоді науковці потребують просвіти щодо особливостей наукових комунікацій у сучасному світі, для чого доречно проводити ознайомчі майстер-класи, спецкурси з практик наукових комунікацій.

Шляхи подолання кризових явищ у науці України, на думку автора, полягають у таких напрямках, як залучення елементів ринкової гнучкої культури наукових комунікацій (комунікаційне забезпечення контакту між замовником наукового продукту та науковими колективами; конкурсні гранти); активізація використання можливостей інтернет-комунікацій; стимулювання мотивації вчених до опанування міжнародних комунікаційних практик (перш за все публікаційних); комплекс заходів щодо подолання розриву, що існує між академічним, вузівським, галузевим і корпоративним секторами науки (конференції та єдина інтернет-база інформації, потрібної для роботи).