Размещено на http://www.allbest.ru/

Класичний приватний університет

УДК 316.61:316.42

Особистісна криза в умовах суспільної трансформації

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

НАГОРНИЙ Андрій Ігорович

Запоріжжя - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціології та економіки Криворізького державного педагогічного університету.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор Лобанова Алла Степанівна, Криворізький державний педагогічний університет, завідувач кафедри соціології та економіки (м. Кривий Ріг).

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник Злобіна Олена Геннадіївна Інститут соціології НАН України, завідувач відділом соціальної психології (м. Київ);

кандидат філософських наук, доцент Ніколаєвський Валерій Миколайович Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, завідувач - професор кафедри соціології управління та соціальної роботи, декан соціологічного факультету (м. Харків).

Захист відбудеться “26” лютого 2010 р. о 14⁰⁰ на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.02 в Класичному приватному університеті за адресою: 69902, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70 б.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69902, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70 б.

Автореферат розісланий “22” січня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Зоська Я.В.



АНОТАЦІЯ

Нагорний А.І. Особистісна криза в умовах суспільної трансформації. - Рукопис. суспільний детермінація особистісний криза

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології. - Класичний приватний університет, Запоріжжя, 2010.

У дисертації здійснено побудову описово-аналітичної моделі детермінації особистісної кризи за умов суспільної трансформації. Уперше обґрунтовано соціологічне трактування поняття “особистісна криза” як специфічного соціально-психологічного стану людини, характерними рисами якого є соціально детерміноване усвідомлення нею порушення (руйнації) звичного, повсякденного життєвого простору, домінуючим виявом якого є бажання збагнути ситуацію (подію, випадок) і визначити (виявити) особистісну емоційну чи раціонально обмірковану поведінкову реакцію на неї, ідентифікуючи себе з відомими раніше зразками своїх ролей (позицій), що реалізувалися за певних обставин особистісного або групового соціального життя інших людей.

Визначено домінуючі соціальні детермінанти особистісної кризи. Розроблено соціальний механізм виявлення особистісної кризи в повсякденному житті людини.

Запропоновано стратегії запобігання стану особистісної кризи та виходу з нього: соціальна самоідентифікація, соціальна мімікрія, а також механізм моделювання особистісної соціальної поведінки без руйнівних кризових станів.

Ключові слова: особистісна криза, суспільна трансформація, передкризовий стан життя особистості, агенти кризової ситуації, соціальна самоідентифікація, соціальна мімікрія, соціальне моделювання.

АННОТАЦИЯ

Нагорный А.И. Личностный кризис в условиях общественной трансформации. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.04 - специальные и отраслевые социологии. - Классический приватный университет, Запорожье, 2010.

В диссертации построена описательно-аналитическая модель детерминации личностного кризиса в условиях общественных трансформаций. Впервые предложено социологическое определение понятия “личностный кризис” как специфического социально-психологического состояния человека, характерными чертами которого является социально детерминированное осознание им нарушения (разрушения) привычного, повседневного жизненного пространства, доминирующим проявлением которого есть желание понять ситуацию (событие, случай) и определить (найти) личностную эмоциональную или рационально обдуманную поведенческую реакцию на нее, идентифицируя себя с известными ранее образцами своих ролей (позиций), которые реализуются в определенных условиях личностной или групповой социальной жизни других людей.

Предложена типологизация кризисов личностного измерения, которая включает следующие их виды: возрастной, жизненный, духовный и жертвенный. Установлено, что предложенные в пределах типологизации виды кризисов могут пересекаться во времени и усиливать и/или обусловливать друг друга.

Обоснована целесообразность введения в категориальный аппарат социологии личности понятия “предкризисное состояние жизни личности” и уточнено его содержание, фиксирующее такой период, когда человек переживает состояние, которое характеризуется противоречиями между его потребностями, желаниями, интересами и актуально существующими возможностями их удовлетворения в социальном ареале его существования.

Доказано что существование личностного кризиса является инвариантной составляющей социальной жизни человека, вызывается и обусловливается, прежде всего, социальными, а не психологическими факторами. Типичные социальные детерминанты личностного кризиса по большей части связаны с разрушением устоявшегося жизненного пространства человека и необходимостью новой социализации, а также с ограничением материальных и информационных ресурсов, которые необходимы для эффективного социального взаимодействия.

В работе обоснована идея, согласно которой суть личностного кризиса в период общественной трансформации заключается в следующем: во-первых, он является реакцией на разрушение привычного жизненного пространства и существенные изменения социального ареала существования личности; во-вторых, механизмом личностного обновления в соответствии с требованиями социума; в-третьих, причиной распространения психологических деструкций, девиантного и деликвентного поведения, маргинальности и социального отчуждения.

Предложен социальный механизм фиксации состояния личностного кризиса в повседневной жизни человека, который состоит из четырех составляющих: личности, которая находится в состоянии кризиса, агентов кризисной ситуации, целей и средств, - и имеет такие основные этапы: констатирующий, познавательный, интерпретативный, интеракционный; его агентами чаще всего являются члены ближайшего социального окружения личности: члены семьи, коллеги, по работе, друзья и т.д.

Обоснована целесообразность использования социально-психологического механизма самоидентификации в качестве способа предупреждения личностного кризиса, который позволяет своевременно приобрести актуальную идентичность, соответствующую новым социальным реалиям и делает возможным эффективное функционирование личности в обновленном социальном пространстве.

Уточнена сфера реализации личностью, которая находится в состоянии кризиса, адаптационных возможностей путем мимикрии; мимикрия может служить как для предупреждения и временного выхода из состояния личностного кризиса, так и стимулировать поведенческую активность для достижения поставленной цели.

Разработана стратегия моделирования личностного социального поведения, которая может минимизировать вероятность появления разрушительных кризисных состояний; она предусматривает такие этапы: рефлексивно-аналитический, рационально-целевой, исследовательско-экспериментальный, моделирующий, оценочный, интериоризационный, самокоординирующий.

Ключевые слова: личностный кризис, общественная трансформация, предкризисное состояние жизни личности, агенты кризисной ситуации, социальная самоидентификация, социальная мимикрия, социальное моделирование.



ANNOTATION

Nagornyi A.I. Identity crisis in terms of social transformation. - Manuscript.

The thesis is for degree of candidate of sociological sciences, specialty 22.00.04 - special and industrial sociology. - Classic Private University, Zaporizhzhya, 2010.

In the paper it is made the construction of descriptive and analytical model of determination of identity crisis under conditions of social transformation. At first it was substantiated the sociological interpretation of the term “identity crisis” - as a specific socio-psychological human condition, characterized by a socially deterministic awareness of violation (destruction) of the ordinary everyday living space, which dominant expression is the desire to understand the situation (event, case) and to determine (identify) personal or emotional rationally reasoned behavior response to it, identifying themselves with the previously known examples of their roles (positions) that realized under certain circumstances of personal or group social life of others.

The dominant social determinants of identity crisis were defined. A social mechanism of revealing the identity crisis in our daily life was elaborated.

Prevention strategies and exit from the state of the identity crisis were proposed: such as a social identity, social mimicry and the mechanism of modeling personal social behavior without the devastating crisis situations.

Key words: identity crisis, social transformation, pre-crisis condition of life personality, agents of the crisis, social identity, social mimicry, social modeling.



Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертації зумовлена, по-перше, тим що українське суспільство упродовж останніх 20 років перебуває у стані суспільних трансформацій, які стали його характерною властивістю. Вочевидь, суспільні зміни мають динамічний характер, впливаючи неоднозначно (з одного боку, вносять інноваційні зміни, з іншого - формують суспільно-кризові явища) практично на всі сфери життєдіяльності суспільства, що потребує адекватного логіці змін соціологічного осмислення.

По-друге, тим, що в умовах суспільних криз, які спричинені суспільно-трансформаційними процесами, у значної частини людей, як правило, порушується усталений життєвий простір, вони опиняються у стані моральної пригніченості та поведінкової невизначеності, у більшості з них не вистачає надійних механізмів адаптації до постійно змінного життя, що призводить до соціально-психологічного дискомфорту, а згодом стресу, який може спричинити особистісну кризу. Вочевидь, і соціальне оточення не завжди може розпізнати наявність кризових ознак у близької людини, яка приховує свої проблеми, сподіваючись на поступове їх розв'язання своїми силами, що часто призводить до поглиблення суперечностей із навколишнім соціальним світом.

По-третє, тим, що людина у стані особистісної кризи має значно менший потенціал для ефективної соціальної життєдіяльності, що, звісно, ускладнює побудову нею успішних життєвих сценаріїв свого буття.

Соціальна проблема дослідження полягає в тому, що значна частина населення України залишається недостатньо підготовленою до суспільних трансформацій як державного, так і глобального масштабів. Тому епізодично чи постійно більшість людей перебуває у стані особистісної дестабільності, невпевненості, тривожності, який є реакцією на економічні та політичні негаразди, владні суперечності, правову незахищеність, соціальну несправедливість тощо.

Деструктивні явища, які є характерними для України, призводять до загального зниження якості життя, що, в свою чергу, посилює ймовірність соціально-психологічної напруги, яка спричиняє стани особистісної кризи у членів різних соціальних верств і прошарків населення.

Наукова проблема полягає в тому, що особистісна криза, яка детермінована суспільними трансформаціями, суттєво відрізняється за своїм характером, специфікою перебігу й наслідками від нормативних вікових криз, всебічно досліджених у психології, та, відповідно, потребує для свого осмислення нового акцентовано соціологічного знання. Натомість, на рівні теорій середнього рівня, зокрема соціології особистості, майже відсутні фрагменти поняттєво-категоріального апарату, що пояснюють із соціологічної точки зору особистісну кризу, яка, вважаємо, є реактивним переживанням людиною не стільки своїх психологічних станів, скільки наслідків суспільних трансформацій.

Ці обставини істотно актуалізують необхідність наукового соціологічного пізнання такого соціального явища, як особистісна криза, в узагальненому й систематизованому взаємозв'язку можливих його проявів.

Необхідно зазначити, що кризові стани людини є, як правило, предметом психологічних досліджень. Загальновідомими є праці таких учених, як: А. Адлер, Г. Айзенк, А. Бандура, Е. Еріксон, Д. Келлі, Р. Кеттел, А. Маслоу, Г. Олпорт, К. Роджерс, Д. Роттер, Б. Скіннер, З. Фрейд, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг. Активно цю проблематику досліджували: Л. Божович, Л. Виготський, С. Гроф та К. Гроф, Д. Ельконін, Г. Шихі та інші.

Однак, вважаємо, що психологи недостатньо уваги приділяють соціологічній сутності кризових періодів життя людини, не завжди поєднують соціальні зміни з особистісними поведінковими реакціями.

Суспільні трансформації в пострадянських країнах спричинили широкий науковий інтерес до дослідження специфіки життя людей у періоди зламів звичного способу життя, руйнації повсякденних соціальних практик. Ці питання всебічно висвітлені у працях російських та українських соціологів, таких як: Т. Заславська, І. Кон, Ю. Левада, В. Ядов, Р. Ануфрієва, В. Бакіров, Л. Бевзенко, В. Блажко, Н. Бойко, К. Борщ, Є. Головаха, В. Городяненко, О. Даніленко, І. Данілов, О. Злобіна, С. Катаєв, Н. Коваліско, І. Кононов, А. Лобанова, І. Мартинюк, В. Ніколаєвський Н. Паніна, М. Паращевін, В. Подшивалкіна, О. Резнік, Т. Рудницька, Р. Савчинський, Е. Симончук, В. Соболев, Н. Соболева, Л. Сохань, Е. Суїменко, Т. Титаренко, В. Тихонович, О. Фісун, Н. Шульга, Ю. Яковенко, О. Яременко та ін.

Разом з тим у зазначених працях недостатньо дослідженою й з'ясованою залишається проблема екстраполяції суспільних трансформацій на психологічний стан людини, детермінанти особистісної кризи, механізм виходу із цього стану.

Отже, недостатня повнота й системність досліджень, які поєднують у собі одночасно явища особистісного (особистісна криза) і суспільного (суспільні трансформації) розвитку, зумовили вибір теми дисертаційного дослідження, його мету та завдання.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідних робіт кафедри соціології та економіки Криворізького державного педагогічного університету за темами: “Регіональна соціоекономічна політика в умовах домінації великих ТНК і НК” (ІV етап комплексної теми “Інформоенергетика суспільного життя: синергетичний підхід”) протягом 2003-2006 рр. (протокол вченої ради № 5 від 01.12.2005 р.) та “Організаційна культура: умови та чинники її формування і функціонування в сучасному суспільстві” протягом 2008-2009 рр. (протокол вченої ради № 7 від 25.12.2008 р.). Роль дисертанта полягала в розробці програми дослідження специфіки й детермінант особистісної кризи членів українського суспільства; організації та проведенні соціологічного дослідження за цією темою; отриманні первинних соціологічних даних, їх аналізі та інтерпретації результатів.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є побудова описово-аналітичної моделі детермінації особистісної кризи за умов суспільної трансформації.

Досягнення мети зумовило постановку й вирішення таких взаємопов'язаних завдань, що визначаються станом і рівнем розробки проблеми в науковій літературі:

з'ясувати зміст поняття “передкризовий стан життя особистості” та уточнити його місце в поняттєвому апараті соціології особистості, а також обґрунтувати типологізацію особистісних криз;

довести існування особистісної кризи як інваріантної складової соціального життя сучасної людини, а також з'ясувати сутність та детермінанти особистісної кризи з точки зору соціологічної науки;

виявити механізм фіксації стану особистісної кризи в повсякденному житті людини та розкрити особливості її виникнення й перебігу в період суспільних трансформацій;

обґрунтувати доцільність використання соціально-психологічного механізму самоідентифікації як способу запобігання особистісній кризі людини, яка зумовлена змінністю та нестабільністю соціального життя;

розробити стратегію моделювання особистісної соціальної поведінки, що спрямована на нейтралізацію руйнівних наслідків особистісної кризи.

Об'єктом дослідження є особистість в умовах суспільної трансформації.

Предметом дослідження є особистісна криза людини в умовах суспільної трансформації.

Методи дослідження. Мета та завдання роботи зумовили використання загальнонаукових методів: описового, аналізу та синтезу, порівняльного, моделювання, системного аналізу, типології. Складність і багатозначність явища особистісної кризи в умовах суспільної трансформації вимагала комплексного застосування структурно-функціонального й соціокультурного підходів.

Для емпіричного обґрунтування результатів використано методи соціологічних досліджень: глибинне соціологічне інтерв'ю, опитування (індивідуальне та групове анкетування), контент-аналіз літературних джерел, вторинний аналіз статистичної інформації. Емпіричну базу дисертації становлять два дослідження: глибинне соціологічне інтерв'ю, яке було здійснено у 2009 р. (n = 75, вибірка багатощаблева, комбінована, квотна) та анкетування, яке було проведено у 2006-2009 рр. (n = 1265, вибірка багатощаблева, комбінована, типова, імовірнісна). Під час побудови вибірки для глибинного соціологічного інтерв'ю був використаний цілеспрямований підхід, а для анкетування - імовірнісний.

Для аналізу та інтерпретації якісних соціологічних даних були використані такі методи: узагальнення, конкретизація, зіставлення. Графічну інтерпретацію даних проведено за допомогою комп'ютерної програми Microsoft Оffice Еxcel.

Методологічним підґрунтям для розробки програми соціологічного дослідження стали праці Н. Паніної, Є. Головахи, С. Белановського, О. Симончук, В. Паніотто.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

уперше на основі аналізу соціологічних, психологічних і філософських наукових праць здійснено типологізацію криз особистісного виміру, яка включає в себе такі їх види: вікову, життєву, духовну та жертовну; з'ясовано, що ці види криз можуть перетинатись у часі та підсилювати і/або обумовлювати одна одну (с. 24-40);

уперше обґрунтовано доцільність введення до категоріального апарату соціології особистості поняття “передкризовий стан життя особистості” та уточнено його зміст, який фіксує такий період, за якого людина переживає стан, що характеризується суперечностями між її потребами, бажаннями, інтересами й об'єктивно існуючими можливостями їх задоволення в соціальному ареалі її існування (с. 24-40);

уперше обґрунтовано детермінанти та сутність особистісної кризи, яку визначено як специфічний соціально-психологічний стан людини, характерними рисами якого є соціально детерміноване усвідомлення нею порушення (руйнації) звичного, повсякденного життєвого простору, домінуючим виявом якого є бажання збагнути ситуацію (подію, випадок) і визначити (виявити) особистісну емоційну чи раціонально обмірковану поведінкову реакцію на неї, ідентифікуючи себе з відомими раніше зразками своїх ролей (позицій), що реалізувалися за певних обставин особистісного або групового соціального життя інших людей (с. 67-90);

доведено, що існування особистісної кризи є інваріантною складовою соціального життя людини і спричинюється та обумовлюється, перш за все, соціальними, а не психологічними чинниками, оскільки типовими детермінантами особистісної кризи є: по-перше, такі ситуації, що здебільшого пов'язані з руйнацією усталеного життєвого простору людини й необхідністю нової соціалізації; по-друге, з обмеженням матеріальних, соціальних інформаційних ресурсів, що необхідні для ефективного життєздійснення (с. 40-63);

обґрунтовано, що специфіка особистісної кризи в період суспільної трансформації полягає в тому, що вона є: по-перше, реакцією на руйнацію звичного життєвого простору та суттєві зміни соціального ареалу існування особистості; по-друге, механізмом особистісного оновлення відповідно до вимог соціуму; по-третє, причиною поширення психологічних деструкцій, девіантної та делінквентної поведінки, маргінальності й соціального відчуження (с. 100-109);

виявлено соціальний механізм фіксації стану особистісної кризи в повсякденному житті людини, який складається із чотирьох елементів: особистості, що перебуває у стані кризи, агентів кризової ситуації, мети та засобів - і має такі основні етапи: констатувальний, пізнавальний, інтерпретативний, інтеракційний; його агентами найчастіше є члени найближчого соціального оточення особистості: члени сім'ї, колеги по роботі, друзі тощо (с. 90-100);

обґрунтовано доцільність використання соціально-психологічного механізму самоідентифікації як способу запобігання особистісній кризі людини, що дає змогу своєчасно набути актуальної ідентичності, яка відповідає новим соціальним реаліям і уможливлює ефективне її функціонування в оновленому соціальному просторі (с. 138-152);

уточнено сферу реалізації людиною, яка перебуває у стані кризи, адаптаційних можливостей шляхом мімікрії; мімікрія може слугувати як для запобігання стану особистісної кризи та тимчасовому виходу з нього, так і для стимулювання поведінкової активності для досягнення поставленої мети (с. 152-156);

розроблено стратегію моделювання особистісної соціальної поведінки, яка дає змогу мінімізувати появу руйнівних кризових станів; вона передбачає такі етапи: рефлексивно-аналітичний, раціонально-цільовий, дослідницько-експериментальний, моделювальний, оціночний, інтеріоризаційний, самокоординувальний (с. 156-166).

Практичне значення одержаних результатів. Важливість запропонованих теоретичних положень обумовлена значущістю ролі, яку відіграють процеси суспільних трансформацій у подальшому розвитку загальнолюдської цивілізації в цілому й українського суспільства зокрема, а також тим, наскільки суттєвим є вплив останніх на людину, яка відчуває на собі деструктивні прояви суспільних змін і мусить зберігати при цьому соціально-психологічне здоров'я та здатність до плідної життєтворчості. Одержані результати дають змогу уточнити й розширити понятттєвий апарат соціології особистості, більш конкретно враховувати діалектику впливу наслідків суспільних змін на процес соціалізації, створити наукові засади для подальшого теоретичного осмислення механізму виявлення особистісної кризи, що обумовлена суспільними трансформаціями.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані, по-перше, як теоретичне підґрунтя для розробки соціальних програм, що виконуватимуть функцію державного контролю за соціально-психологічним станом членів суспільства; по-друге, для покращення становища окремих верств населення, які найбільше потерпають від глобальних суспільно-трансформаційних процесів; по-третє, для вдосконалення навчально-виховної роботи зі студентами, яких готують до професійної діяльності та життя в умовах суспільства, що змінюється.

Результати дослідження враховані та використані в роботі Центру соціальних досліджень, який створено на базі кафедри педагогіки та психології Криворізького економічного інституту ДВНЗ “Київський національний економічний університет” (довідка № 01-812 від 31.12.2009 р.).

Матеріали дослідження також дають змогу вдосконалити викладання у вищих навчальних закладах таких соціологічних курсів, як: “Соціологія особистості”, “Соціологія”, “Соціологія молоді”, “Соціологія адаптацій”.

Особистий внесок здобувача у статті № 2 з переліку публікацій, що написана у співавторстві з І.В. Грабовець, полягає в розробці ідеї введення в науковий обіг соціології поняття “кризовий стан життя”. Авторським є визначення запропонованого поняття. Також здобувачем було здійснено теоретичний аналіз підходів до визначення криз особистісного виміру: вікової, життєвої, духовної та жертовної.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були представлені на шести міжнародних і регіональних науково-практичних конференціях: “Громадянське суспільство та проблеми становлення особистості” (Кривий Ріг, 2006); “Громадянське суспільство та проблеми становлення особистості” (Кривий Ріг, 2008); “Практична психологія в міждисциплінарному аспекті” (Дніпропетровськ, 2008); “Харківські соціологічні читання - 2008” (Харків, 2008); “Інтелектуальна спадщина П. Сорокіна і сучасність” (Дніпропетровськ, 2009); I-й Конгрес Соціологічної асоціації України “Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей” (Харків, 2009).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 9 наукових праць (одна у співавторстві), з них 4 - статті у фахових виданнях з напряму “соціологія”, 4 - статті в інших виданнях, 1 - теза доповіді.

Структура дисертації зумовлена специфікою її завдань, сформульованих згідно з об'єктом, предметом і метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (173 найменування), основна частина дисертації викладена на 174 сторінках. Робота містить 2 таблиці, 14 рисунків, 3 додатки на 57 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі викладено загальну характеристику дослідження; обґрунтовано актуальність теми; показано ступінь її розробленості; сформульовано об'єкт, предмет, мету й завдання; зазначено методологію, методику й емпіричну базу дослідження; викладено основні положення, які розкривають новизну роботи; показано її теоретичне й практичне значення; наведено дані про апробацію результатів.

У першому розділі - “Теоретико-методологічне обґрунтування дослідження особистісної кризи” - обґрунтовано теоретико-методологічні засади соціологічного дослідження особистісної кризи; розглянуто основні концептуальні підходи до вивчення природи, сутності та видів особистісної кризи, створено типологізацію особистісних криз. Запропоновано до введення в науковий обіг поняття “передкризовий стан життя особистості” і подано його соціологічне визначення. Шляхом аналізу соціологічних теорій повсякденності та соціологічних теорій особистості теоретично доведено існування особистісної кризи як інваріантної складової соціального життя людини.

Суспільні трансформації - явище постійне та неминуче, оскільки вони є чинником розвитку суспільства та його динамічності. Різні соціологічні школи та окремі соціологи вкладають у це поняття часом схожі, часом відмінні значення. Але загалом зрозуміло, що суспільні зміни - це реструктуризація суспільства на всіх рівнях (соціальні інститути, соціальні організації тощо). Вони передбачають зміну панівної ідеології, світоглядних орієнтацій членів соціуму та, як правило, супроводжуються економічними спадами, політичними кризами, соціальною аномією. Особистість, залежно від свого соціального статусу, посади та матеріальної забезпеченості, може виконувати різні ролі під час суспільних змін: управляти (як суб'єкт); бути одночасно і інструментом (суб'єкт) виконання певних процесів, і активним, але керованим об'єктом; бути заручником змін, пасивним спостерігачем (об'єктом).

Отже, суспільні трансформації так чи інакше впливають на життєдіяльність та психіку людини через всеосяжність своїх процесів і глобальність наслідків. Специфічність суспільних трансформацій в Україні полягає в тому, що цей вплив має переважно деструктивний характер і здатен викликати особистісну кризу. Зважаючи на це, у дисертації здійснено теоретичне дослідження понять, що характеризують кризовий особистісний стан. Таких понять чотири: “вікова криза”, “життєва криза”, “духовна криза”, “жертовна криза”. Вони мають сферу свого використання, але часто ототожнюються. У межах досліджуваної проблеми змістовно виокремлено та підпорядковано означені поняття загальному поняттю - “особистісна криза”. Для характеристики соціальної життєвої ситуації, яка детермінує особистісну кризу, пропонуємо введення в соціологічний обіг поняття “передкризовий стан життя особистості”, який передує кожній з означених криз, визначає глибину та специфіку особистісних переживань.

Доведено, що кожна з описаних криз має певну соціальну детермінацію та є предметом розгляду соціологічної науки в межах спеціальної соціологічної теорії - соціології особистості. Такий висновок можна зробити з визначень кожного виду кризи та пояснень сутності і специфіки їх проходження. Особистісна криза як явище соціального життя являє собою багатогранний та складний процес особистісного розвитку або занепаду. Більшість учених доходить висновку, що особистісна криза - неминучий етап людського життя, який може бути доволі болісний, але необхідний для проходження, якщо особистість розвивається та прогресує.

Аналіз соціологічних теорій повсякденності, а саме: соціального обміну (Д. Хоманса), драматургічної соціології (І. Гофмана), етнометодології (Г. Гарфінкеля) та соціологічних теорій особистості (рольової, символічного інтеракціонізму, марксистської, необіхевіоризму, неофрейдизму), - показав, що буденне життя сучасної людини, особливо соціальні відносини, щільно наповнене очікуваннями і сподіваннями (гідна оплата праці, повага з боку оточення тощо), їх відсутність викликає передкризовий стан життя особистості, який може перерости в особистісну кризу.

Трансформації соціуму викликають оновлення соціальних вимог до особистості, виконання яких може бути досить складним для людини, адже вимагає високого рівня інтелекту, креативності, налаштованості на сприйняття новацій, енергійності й найголовніше - динамічності мислення. За відсутності означених особистісних характеристик стає можливим адаптаційний зрив у вигляді особистісної кризи, який у концепціях представників постмодернізму названо футурошоком. Тому на сучасному етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується постійними суспільними трансформаціями, особистісна криза є складовою соціального життя багатьох членів як українського суспільства, так і інших світових суспільств.

Другий розділ - “Детермінація особистісної кризи в умовах суспільної трансформації” - присвячено з'ясуванню типових детермінант, специфіки проходження та завершення особистісної кризи в умовах суспільної трансформації. Також подано механізм виявлення особистісної кризи в повсякденному житті людини.

Доведено, що для з'ясування сутності та детермінант особистісної кризи необхідно аналізувати це явище з психологічної, філософської та соціологічної позицій. Кожне окреме бачення відкриває якусь його суттєву сторону. З психологічної точки зору сутність особистісної кризи полягає в переході людини на новий щабель внутрішньопсихічного життя. Цей перехід обумовлює руйнування старого базового шаблону здійснення психічних процесів і передбачає напрацювання нового, більш адекватного новому психологічному “обличчю” людини. До детермінант у межах психологічного розуміння відносять як соціальні, так і особистісні суб'єктивні фактори, але останнім приділяється значно більше уваги, адже свідомість людини є відносно незалежною від об'єктивної соціальної реальності й тому може слугувати автономним продуцентом особистісно-кризових переживань.

Філософська позиція дає розуміння особистісної кризи як похідної від життєвих переживань особистості, що детерміновані усвідомленням нею своєї смертності та недосконалості; відсутністю справжнього, а не вигаданого та, врешті-решт, безглуздого сенсу життя; складністю прийняття важливих життєвих рішень. Також тут треба зазначити, що в межах екзистенціалізму превалює теза про те, що особистісна криза - це не тимчасовий етап життєвого шляху, навпаки, постійний стан людини, яка живе не безпідставно оптимістичними ілюзіями, а реаліями людського буття та активно осмислює їх.

І, нарешті, соціологічну точку зору можна подати як аргументоване твердження про те, що особистісна криза чи “гараздування” людини цілком залежить від соціальної ситуації її життя, впливу соціальних реалій на особистісне сприйняття суспільних змін. Розвиток суспільства чи його занепад обумовлюють зменшення та, відповідно, поширення явища особистісної кризи серед його членів. Таким чином, сутність особистісної кризи в соціологічній перспективі - це відображення суспільної кризи в особистісно-індивідуальному життєвому ареалі людини. А відтак, головними детермінантами особистісної кризи виступають суспільні негаразди, такі як: економічні занепади, що породжують погіршення добробуту, злиденність; екологічні катастрофи, що погіршують стан здоров'я; соціальна несправедливість та безправ'я, які породжують відчуття незахищеності; політичні суперечності, що реалізуються в підвищенні конфліктності, некомпетентне управління країною тощо.

Доведено, що механізм виявлення особистісної кризи складається з таких елементів:

особистості, у поведінці якої зовнішньо виявляються ознаки кризового стану (порушення звичних стандартів соціальної поведінки та взаємодії, зокрема розірвання контактів, усамітнення, апатія, депресія тощо);

агентів кризової ситуації (членів сім'ї, колег по роботі, друзів тощо);

мети, яка полягає у виявленні й запобіганні кризовому стану або його подоланні;

засобів, які є різними формами самофіксації кризових чинників та/або соціально-психологічного впливу соціальних агентів на особистість, яка перебуває в кризовому стані.

Виявлення особистісної кризи складається з таких етапів:

констатувальний - усвідомлення особистістю та/або найближчим оточенням ненормативності її поведінки й внутрішнього стану;

пізнавальний - спроба з'ясувати причини передкризового або кризового стану особистості самою особистістю або соціальними агентами;

інтерпретативний - інтерпретація інформації, отриманої на другому етапі для розробки дій щодо запобігання кризовому стану або його подолання;

інтеракційний - налагодження особистістю і/або соціальними агентами соціальних контактів для моделювання такої соціальної взаємодії, яка б запобігала кризовому стану або нейтралізувала негативні наслідки кризової поведінки.

З'ясування механізму фіксації особистісних криз у повсякденному житті людини дає можливість стверджувати, що констатація стану особистісної кризи відбувається на рівні буденної соціальної групової взаємодії. Головними чинниками, що впливають на фактичність констатації стану особистісної кризи, є: бажання самої особистості приховувати чи оприлюднювати свій кризовий стан; ступінь близькості та знайомства агентів кризової ситуації з особистістю, якій властивий стан кризи (а відтак, наявними є знання нормативних моделей поведінки особистості, що перебуває в кризовому стані); здатність носія кризового стану до мімікрійної поведінки; соціальна інтеракційність пізнання; аналітичні здібності суб'єкта пізнання.

З'ясовано специфіку особистісної кризи в періоди суспільних трансформацій, яка полягає в такому: по-перше, суспільні трансформації своїм наслідком мають змінену соціальну реальність, яка для більшості населення пов'язана із структурно-особистісною перебудовою. У результаті виникає ситуація, коли людина опиняється в нових умовах із звичними стратегіями свого соціального життя. Це породжує її невпевненість у собі, людина вимушена змінитись та засвоїти нові правила соціальної поведінки. Цей процес невизначеності, відкидання старого та тимчасової відсутності нового і є особистісною кризою, адже передбачає не тільки суттєві психічні перебудови стресогенного характеру, а й руйнацію звичних соціальних поведінкових практик особистості, зокрема, соціальних стосунків та відносин з оточенням. По-друге, у випадку, коли особистість свідомо ігнорує суспільні новації шляхом винайдення засобів позасуспільного перебування, можливий негативний вплив на неї наслідків трансформацій через особистісно-кризовий стан референтних осіб, тобто людей, які відіграють важливу роль у її житті: сім'ї, роботі, відпочинку.

Таким чином, особистісна криза спричинена або підсилена суспільно-трансформаційними процесами, має місце в житті переважної більшості членів суспільства. Відмінність становить тільки глибина особистісно-кризових переживань, яка залежить від вроджених і набутих здібностей особистості адаптуватися до нових умов життя та змінювати свою поведінку й життя відповідно до них.

У третьому розділі - “Антикризова поведінкова активність особистості в умовах суспільної трансформації” - подано аналіз оцінних суджень членів українського суспільства щодо причин виникнення, особливостей проходження та варіантів завершення особистісної кризи, що зумовлена суспільною трансформацією.

Дослідження, проведене у формі глибинного соціологічного інтерв'ю, дало змогу констатувати наявність особистісної кризи як актуального явища особистісного розвитку членів сучасного трансформаційного українського суспільства. Отримані дані переконливо свідчать, що особистісну кризу членів українського суспільства доволі часто детермінують саме соціальні чинники якості життя. Основними причинами, які здатні викликати особистісну кризу, респонденти визнали:

матеріальні негаразди (94%);

проблеми у взаємодії із членами сім'ї, коханими, колегами, керівництвом, друзями, родичами (85%);

проблеми самореалізації (83%);

проблеми зі здоров'ям (62%);

інші проблеми приватного характеру (53%).

Особистісна криза є реактивним явищем щодо змінної, нестабільної, іноді деструктивної соціальної реальності. Тривалість означеного стану суттєво варіює залежно від глибини детермінуючих чинників та особистісних психологічних якостей людини. З'ясовано, що особистість, перебуваючи в кризовому стані, здебільшого дезорієнтована, апатично налаштована, розгублена, роздратована, невпевнена у своїх силах та можливостях, психічно нестабільна, має знижені показники здатності до ефективної комунікації, критично налаштована стосовно себе й оточення, схильна до девіацій та порушень закону.

Встановлено, що особистісна криза має двоїстий вплив на специфіку особистісного розвитку, зокрема на процес соціалізації. У період перебування у стані особистісної кризи людина має знижений адаптаційний потенціал і навряд чи здатна інтеріоризувати нові цінності, норми, правила поведінки. Але в разі не надто важкого перебігу і вдалого завершення особистісна криза сприяє оновленню адаптаційних здібностей людини й подальшій ефективній соціалізації.

У ході дослідження з'ясовано, що респонденти, перебуваючи в стані особистісної кризи, у більшості випадків намагались:

шукати соціальні контакти емпатійного характеру (74%);

приймати заспокійливі засоби та інші медикаменти (61%);

вживати алкоголь (57%);

глибше занурюватись у роботу (53%);

знімати стрес активними спортивними тренуваннями (36%);

застосовувати легкі наркотики (12%).

Характерною рисою є чітка гендерна диференціація поведінкових моделей людини у стані особистісної кризи: чоловіки, перш за все, вдавались до більш інтенсивної праці та активних тренувань, а жінки - до емпатійного спілкування з близьким соціальним оточенням.

Узагальнивши різнорідні твердження респондентів, можна виділити такі соціальні наслідки перебування людини у стані особистісної кризи:

зменшення кількості і тривалості соціальних контактів;

зниження рівня авторитету серед соціального оточення (родичів, колег по роботі);

підвищення якісного рівня спілкування з обмеженим колом небайдужих людей;

формування якісно нової моделі поведінкової активності;

відкриття можливостей для більш активного формування нових соціальних зв'язків за рахунок втрати старих;

сплеск соціальної активності, зокрема професійної, як спроби реабілітації за період неповноцінної праці.

Більшість респондентів (76%) переконані у важливості проходження цього складного етапу життя, адже особистісна криза - це своєрідний механізм удосконалення особистості, після реалізації якого стає можливим унормування життя й досягнення успіху.

Для виходу зі стану особистісної кризи члени українського суспільства використовують засоби, які пов'язані або з перебуванням у колі близьких людей, які надають своєрідну соціально-психологічну допомогу, або з ізоляцією (тимчасовою чи постійною) від усього того, що слугувало детермінуючими чинниками набуття кризового стану.

Як ефективний засіб запобігання особистісній кризі можна представити самоідентифікацію, що являє собою процес набуття нової ідентичності, яка дасть змогу особистості діяти адекватно новим соціальним вимогам. Здебільшого ця ідентичність є субстратом, що складається з базових компонентів попередньої ідентичності, нових соціальних вимог та нових особистісних маркерів (орієнтирів) соціального життя. Швидкість і якість такої модифікації існуючої ідентичності багато в чому залежить від особистісної позиції, яка може уособлювати активність, очікування або заперечення. Механізм самоідентифікації доречно запускати на етапі руйнування існуючої ідентичності. У такому разі можливе запобігання появі кризового стану життя, який є початком особистісної кризи. На основі ідентичності, що відповідає новим соціальним вимогам, можлива побудова моделей соціальної поведінки без руйнівних кризових станів. Сутність її моделювання полягає в набутті особистістю соціально-психологічних якостей, професійних знань та вмінь, які можуть бути ефективно використані в сучасному суспільному житті. Важливою особливістю процесу моделювання є відповідність між обраною моделлю наслідування та внутрішнім стрижнем людини, який є головною базовою особистісною структурою.

Встановлено також, що можливою стратегією виходу зі стану особистісної кризи є соціальна мімікрія як маскувальний адаптивний спосіб життєдіяльності, що слугує для приховування кризових симптомів та досягнення стабільної успішної соціальної самопрезентації. За умов радикальної суспільної трансформацій мімікрійна стратегія, на думку респондентів, є навіть більш поширеною, ніж стандартна - ідентифікаційна.

Часто означені стратегії поєднуються в одну, з домінуванням котроїсь з них. Домінування стандартної ідентифікаційної стратегії, як правило, виявляється серед молоді, яка здатна адекватно та швидко сприймати новації технологічної епохи. Мімікрійна стратегія превалює серед людей середнього та пенсійного віку, але означені тенденції не мають стійкого характеру і є ситуативними.

Запропоновано схему моделювання особистісної соціальної поведінки без руйнівних кризових станів, яка має сім основних етапів:

рефлексивно-аналітичний: співвіднесення себе і своїх можливостей із соціальним світом, який змінився;

раціонально-цільовий: визначення й осмислення можливих варіантів подальшої поведінки в соціумі;

дослідницько-експериментальний: з'ясування факторів соціального впливу на особистостей носіїв бажаної моделі поведінки та примірювання їх на себе;

моделювальний: цілеспрямована робота над обраними новими базовими поведінковими патернами;

оціночний: предметний аналіз поведінкових патернів та визначення можливих напрямів самовдосконалення й самоствердження в новому соціальному просторі;

інтеріоризаційний: глибинне засвоєння поведінкового патерну, що відповідає актуальним соціальним вимогам та обумовлює ефективність власної особистісної діяльності в соціумі;

самокоординувальний: корекція нової моделі поведінкової активності в процесі використання.

Аналіз поведінкових моделей виходу людини зі стану особистісної кризи дав можливість виділити декілька основних типи: індивідуально-груповий, індивідуально-особистісний (соціально-відчужений) та соціально-груповий. Зазвичай стратегії виходу, що передбачені цими типами, можуть комбінуватись, доповнюватись та змінювати одна одну у процесі виходу із зазначеного стану.



Висновки

Основним науковим здобутком дисертаційного дослідження є побудова описово-аналітичної моделі детермінації особистісної кризи в умовах суспільної трансформації.

На підставі аналізу наукової літератури доведено, що до криз, які стосуються безпосередньо особистісного виміру об'єктивної реальності, можна віднести такі: вікову, духовну, жертовну, життєву. Визначення цих видів криз, подані в науковій літературі, часто корелюють між собою, змістовно й чітко не розмежовані.

Обґрунтовано, що кожному із зазначених видів криз передує передкризовий стан життя особистості, який залежно від глибини та ступеня значущості для особистості детермінуючих чинників визначається як певний (коротко-, середньо- або довгостроковий) період життя людини, що характеризується суперечністю між станом соціальної реальності й індивідуальними інтересами (домаганнями) людини, що виникли внаслідок особистісних змін, які детерміновані зовнішніми обставинами, станом соціального оточення, а також інтенсифікацією особистісних інтересів або недосягненням певних цілей.

З'ясовано, що особистісну кризу можна вважати типовим явищем соціального життя людини, адже: по-перше, у процесі соціальної взаємодії особистість постійно стикається з невідповідністю поведінки окремого індивіда або групи людей її сподіванням, потребам; по-друге, постійно відчуває вимоги відповідати стандартам соціуму, які суперечать особистісним ідеалам та переконанням. Також було встановлено, що підвищення швидкості зміни соціуму робить більш імовірним виникнення особистісно-кризових станів, адже це зменшує кількість індивідів, здатних своєчасно соціалізуватися чи хоча б адаптуватися до змін.

Запропоновано в соціологічній інтерпретації особистісну кризу розглядати як специфічний соціально-психологічний стан людини, характерними рисами якого є соціально детерміноване усвідомлення нею порушення (руйнації) звичного, повсякденного життєвого простору, домінуючим виявом якого є бажання збагнути ситуацію (подію, випадок) і визначити (виявити) особистісну емоційну чи раціонально обмірковану поведінкову реакцію на неї, ідентифікуючи себе з відомими раніше зразками своїх ролей (позицій), що реалізувалися за певних обставин особистісного або групового соціального життя інших людей.

Уточнено, що детермінанти особистісної кризи можна класифікувати за походженням на: соціальні (суспільна криза, проблеми в оточенні спілкування, надзвичайні ситуації, соціальні та техногенні катастрофи), психологічні (усвідомлення хибності важливих життєвих рішень, проблеми в новому цілепокладанні при досягненні існуючих цілей, акцентуація свідомості на факті смертності людини, розуміння невідповідності між психофізіологічними даними та особистісними потребами), нервово-фізіологічні (хвороба, постійне нервове напруження, велика втомлюваність унаслідок важкої праці й неможливості достатньо відпочивати тощо).

Доведено, що констатація стану особистісної кризи відбувається на рівні буденної соціальної групової взаємодії, а чинниками, що впливають на правильність її констатації, є: ступінь близькості та знайомства суб'єкта пізнання з кризовою особистістю (а відтак, знання нормативних моделей поведінки особистості об'єкта); здатність носія кризи до мімікрійної поведінки; соціальна ефективність суб'єкта пізнання; аналітичні здібності суб'єкта пізнання; бажання самої особистості оприлюднювати свій стан, за умов відносної обізнаності про нього оточення, зокрема суб'єкта пізнання.

Описано механізм виявлення особистої кризи, що складається з таких елементів: особистості, у поведінці якої зовнішньо виявляються ознаки кризового стану (порушення звичних стандартів соціальної поведінки та взаємодії, зокрема розірвання контактів, усамітнення, апатія, депресія тощо); агентів кризової ситуації (членів сім'ї, колег по роботі, друзів тощо); мети, яка полягає у виявленні й запобіганні кризовому стану або його подоланні; засобів, які є різними формами самофіксації кризових чинників та/або соціально-психологічного впливу соціальних агентів на особистість, яка перебуває в кризовому стані.

Процес фіксації стану особистісної кризи має декілька етапів: констатувальний (усвідомлення особистістю та/або найближчим оточенням ненормативності її поведінки й внутрішнього стану); пізнавальний (спроба з'ясувати причини передкризового або кризового стану особистості самою особистістю або соціальними агентами); інтерпретативний (інтерпретація інформації, отриманої на другому етапі, для розробки дій щодо запобігання кризовому стану або його подолання); інтеракційний (налагодження особистістю і/або соціальними агентами соціальних контактів для моделювання такої соціальної взаємодії, яка б запобігала кризовому стану або нейтралізувала негативні наслідки кризової поведінки).

У дисертації на основі глибинного соціологічного інтерв'ю доведено, що особистісна криза є складовою суспільних трансформацій у вигляді рушійної сили структурної перебудови особистості відповідно до нових соціальних реалій, хоча вона може мати небезпечні наслідки для психологічно слабкої особистості (девіації, маргінальність) у випадку надто важкого проходження й невдалого завершення.

Констатовано, що основною причиною особистісної кризи є високий рівень незадоволеності респондентів реаліями свого життя. Було цілковито підтверджено припущення, згідно з яким на цьому етапі українського суспільного буття актуальною ситуацією є набуття членами суспільства кризового особистісного стану внаслідок впливу деструктивних проявів суспільних трансформацій.

Здійснено ранжування детермінант виникнення особистісної кризи: матеріальні негаразди, проблеми у взаємодії із членами сім'ї, коханими, колегами, керівництвом, друзями, родичами, проблеми самореалізації, проблеми зі здоров'ям, проблеми приватного характеру.

З'ясовано, що для запобігання особистісній кризі доцільно використовувати механізм самоідентифікації, який являє собою процес набуття людиною нової ідентичності, що відповідає вимогам поточного життя й дає їй змогу ефективно реалізовуватись та взаємодіяти в соціумі. Нова ідентичність є похідною від попередньої та поєднання факторів соціальної змінності, вона становить основу, на якій будується моделювання особистісної соціальної поведінки без руйнівних кризових станів.

У роботі доведено, що як альтернативний спосіб запобігання соціально-психологічному стану особистісної кризи та його подолання люди досить часто використовують механізм соціальної мімікрії, що дає змогу або пережити тяжкі часи, приховуючи свій справжній стан, або набути псевдоідентифікаційних моделей поведінкової активності.

Обґрунтовано, що суспільні трансформації, впливаючи на особистість, обумовлюють можливість виникнення кризового стану життя, який має три основні напрями розвитку: самоідентифікація із суспільними новаціями та подальше моделювання особистісної соціально успішної життєвої стратегії; соціальне мімікріювання та набуття актуальних псевдоідентичностей, які на певний якомога триваліший час відстрочують набуття стану особистісної кризи та уможливлюють соціальне “гараздування”; набуття стану особистісної кризи, яка призводить або до якісних адаптаційних перетворень знову-таки через поступове післякризове набуття позитивної ідентичності, або до невротичного стану, маргінальності, девіацій, поступової деградації.

Запропоновано протидію руйнівній особистісній кризі, яка відбувається через поступове проходження особистістю таких моделювальних етапів: рефлексивно-аналітичного, раціонально-цільового, дослідницько-експериментального, моделювального, оціночного, інтеріоризаційного, самокоординувального.

...