Соціальна адаптація знедолених дітей у притулках і сирітських будинках (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

13.00.05 - соціальна педагогіка

Соціальна адаптація знедолених дітей у притулках і сирітських будинках (друга половина ХІХ-початок ХХ століття)

Заєць Світлана Сергіївна

Луганськ 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор педагогічних наук, професор Побірченко Наталія Семенівна, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри соціальної педагогіки та історії педагогіки.

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор Штефан Людмила Андріївна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки;

кандидат педагогічних наук, доцент Цибулько Людмила Григорівна, Слов'янський державний педагогічний університет, доцент кафедри педагогіки.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко.

Анотація

соціальний дитинство сирота

Заєць С.С. Соціальна адаптація знедолених дітей у дитячих притулках і сирітських будинках (друга половина ХІХ-початок ХХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.05 - соціальна педагогіка. - Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. ? Луганськ, 2010.

У дисертації представлено теоретичне узагальнення проблеми соціальної адаптації знедолених дітей у дитячих притулках і сирітських будинках, що діяли в Російській імперії у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття. У роботі розкрито сутність соціальної адаптації, під якою розуміємо процес, що забезпечує сприйняття та прийняття індивідом норм, цінностей, правил життя соціального середовища, підготовку до самостійної життєдіяльності та працевлаштування; її соціальний та педагогічний аспекти стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; з'ясовано категорії дітей, які належали до соціальної групи знедолених. Простежена генеза становлення соціальних інститутів опікування знедоленими дітьми, охарактеризовано мережу дитячих притулків і сирітських будинків, основні цілі їхньої діяльності, типи внутрішньої організації у заявлений період. Визначено зміст, форми і засоби соціальної адаптації знедолених дітей.

Ключові слова: знедолені діти, дитячі притулки, сирітські будинки, соціальна адаптація, зміст, форми та засоби соціальної адаптації.

Аннотация

Заец С.С. Социальная адаптация обездоленных детей в детских приютах и сиротских домах (вторая половина ХІХ-начало ХХ столетия). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.05 - социальная педагогика. - Луганский национальный университет имени Тараса Шевченко. ? Луганск, 2010.

В ходе исследования установлено, что термин „социальная адаптация” используется для обозначения процесса приспособления человека к условиям социальной среды, выработки у него социальных чувств, интеллекта, трудовых умений и навыков. Пройдя длительный путь развития, понятие адаптации обогатилось новым содержанием и сегодня рассматривается как взаимонаправленный процесс приспособ-ления человека к среде и одновременно частичное приспособление самой среды к человеку, вид взаимодействия личности с социумом, во время которого согласовываются требования и ожидания его участников.

Социальная адаптация является сложной нелинейной системой, которая основывается на неразрывном единстве индивидуального (прио-бретенного генетически) и того, что формируется под воздействием внешней среды. Последнее проявляется в двух планах: целенаправленном воздействии, которое реализуется посредством обучения и воспитания, а также через стихийные факторы, существующие объективно и действую-щие на личность на уровне сознательного и неосознанного восприятия.

Проблема обездоленных детей занимает сегодня важное место среди приоритетных направлений международного права, социальной политики Украинского государства, что нашло выражение в ряде законодательных и нормотворческих документов. К категории обездоленных детей отнесены дети-сироты и дети, лишенные родительской заботы, которые попали в тяжелые условия, противоречащие общественным требованиям к обустройству нормальной жизни и развития человека. Близкими по значению являются понятия „беспризорные и безнадзорные” дети. К социальным аспектам социальной адаптации обездоленных детей относятся: создание нормативной базы, обеспечивающей их защиту и социальную адаптацию; материальная поддержка и внедрение организационных форм опеки детей-сирот и детей, оставшихся без заботы родителей; реализация мер, направленных на обеспечение трудоустройства или продолжение обучения обездоленных детей после завершения срока пребывания в заведениях социального воспитания.

Среди педагогических аспектов социальной адаптации обездоленных детей отмечены: обеспечение равного доступа к образованию; организация нравственного, трудового, физического воспитания, профориентации; формирование бытовых и социально-экономических навыков, умений соблюдать личную гигиену, обеспечивать самообслуживание. Главными социальными институциями, которые занимались попечительской деятельностью в отношении обездоленных детей в исследуемый период, были Ведомство детских приютов императрицы Марии и земские учреждения.

В работе раскрыты содержание, формы и средства социальной адаптации обездоленных детей, которые содержались в приютах и сиротских домах. Содержание социальной адаптации состоит из знаний о нормах жизнедеятельности общества, которые основывались на принципах христианской морали; ценностного отношения к образованию, трудовой деятельности, межличностным отношениям, семейной жизни, положительным качествам личности (честности, собственности, трудолюбию, ответственности); умений и навыков реализации этих знаний и ценностного отношения к собственной жизнедеятельности в процессе выполнения определенных социальных ролей. В диссертации установлено, что содержание социальной адаптации реализовывалось посредством образования и воспитания при помощи таких форм: школьных уроков, классов ручного труда, школ домоводства и кулинарии, музыкальных кружков, ремесленных мастерских, благодаря организации проживания воспитанников „семьями”, патронату. Обучение осуществлялось по программам, утвержденным Министерством народного образования для низших и высших народных училищ, но в некоторых случаях приюты в своих школах значительно расширяли содержание этих программ, вводя дополнительные предметы. Основой воспитания были ведущие принципы религиозной морали, которая признавалась высокой ценностью общества.

К основным средствам социальной адаптации детей-сирот и детей, оставшихся без заботы родителей, относим: репрезентацию норм и правил межличностных отношений, привлечение детей к выполнению различных видов бытовой деятельности, профориентацию, церковное пение и участие в проведении богослужений, занятия музыкой, подвижные игры, целевые экскурсии и прогулки, общественно полезный труд, труд для самого себя, пользование результатами своей трудовой деятельности, открытие сберкнижек воспитанников.

Ключевые слова: обездоленные дети, детские приюты, сиротские дома, социальная адаптация, содержание, формы и средства социальной адаптации.

Annotation

Zayets S.S. Social adaptation of the deprived children in refuges of children's and orphan houses (second half of XIX-the beginning of XX century). - Manuscript.

Dissertation on the receipt of scientific degree of candidate of pedagogical sciences after speciality 13.00.05 - social pedagogics. - Luhansk Taras Shevchenko National University. - Luhansk, 2010.

In dissertation theoretical generalization of problem of social adaptation of the deprived children in refuges of children's and orphan houses which operated in the Russian empire in a period the second half XIX-the beginning of XX century is presented. Essence of social adaptation, under which understand a process which provides perception and acceptance of norms, values, rules of life in social environment, preparation to the independent vital functions and employment is exposed; the social and pedagogical aspects of social adaptation in relation to children-orphans and children, deprived paternal anxiety are lighted out; the categories of children which belonged to deprived of one's are found out. Genesis of becoming of social institutes of guardianship of the deprived children, the network of refuges of children's and orphan houses, primary purposes of their activity, types of internal organization, in a declared period is described. Certainly maintenance, forms and facilities of social adaptation of the deprived children opened out.

Key words: deprived children, refuges of children's, orphan houses, social adaptation, maintenance, forms and facilities social adaptation.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Особливість і спрямованість соціальної політики Української держави в галузі дитинства полягають у тому, щоб усіляко сприяти пом'якшенню впливу на дітей негативних наслідків соціальних процесів, які мають місце в суспільстві, створювати оптимальні умови для підтримки соціально незахищених категорій дітей, до яких насамперед належать сироти і діти, які залишилися без піклування батьків.

На вирішення проблем, пов'язаних з незахищеністю дітей, спрямовано міжнародні акти, якими є Декларація ООН про права дитини (1959), Конвенція ООН про права дитини (1989), Всесвітня Декларація про забезпечення виживання, захисту, розвитку дітей (1990). В Україні, яка цілком підтримує міжнародні акти, питання, пов'язані із захистом прав знедолених дітей і визначенням засобів забезпечення їх соціальної адаптації, були закріплені у Конституції України (1991), Постанові Кабінету міністрів України „Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту дітей та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування” (1994), Указі Президента України „Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків” (1997), Законі України „Про охорону дитинства” (2001) та ін.

Проблема соціальної адаптації, визначення сутності цього феномену, особливостей вияву і пошуки оптимальних способів її розв'язання знайшли висвітлення у працях зарубіжних дослідників (Дж. Мід, Г. Кершенштейнер, Л. Колберг, Р. Мертон, П. Наторп та ін.), українських та російських науковців (А. Ахмадєєв, Л. Гордон, В. Лабунська, Н. Лавриченко, М. Лукашевич, В. Слюсаренко, Ю. Урман-цев, С. Харченко, М. Шабанова, А. Ширяєва, Л. Штефан та ін.). Вивченню передумов виникнення біологічного та соціального сирітства, пошукам засобів його подолання і забезпечення соціальної адаптації знедолених дітей присвятили свої дослідження Л. Артюшкіна, В. Виноградова-Бондаренко, Л. Канішевська, О. Карпенко, Б. Кобзар, В. Оржеховська, О. Парфенова, І. Пєша, Н. Побірченко, А. Поляничко, Н. Сейко, В. Яковлєва, І. Янченко та ін.

Однак, кризові явища, характерні для сучасного українського суспільства, що супроводжуються збільшенням кількості дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, актуалізують необхідність здійснення подальших досліджень, спрямованих не лише на виявлення ефективних засобів матеріального утримання означеної категорії дітей, а й на сприяння їхній соціальній адаптації, зміцнення фізичного здоров'я, формування особистісних моральних якостей, умінь і навичок, які забезпечили б їм нормальне життя і самостійну діяльність у відкритому соціумі. У цьому контексті доцільним є звернення до досвіду минулого, вивчення якого дасть змогу ознайомитися з різними підходами до розв'язання проблеми, наповнить соціальну педагогіку новими фактами, що сприятиме її подальшому розвитку та збагаченню.

Вивчення й аналіз досліджень із означеної проблеми засвідчили, що праць, у яких розкривалися б особливості змісту, форм та засобів соціальної адаптації знедолених дітей у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття немає. Тим часом ситуація, що склалася в державі, виконання завдань соціальної адаптації знедолених дітей, вироблення в суспільстві стабільно гуманного ставлення до них, спонукають до аналізу вітчизняного досвіду, його наукового узагальнення і вироблення на цій основі теоретично обґрунтованих конструктивних способів розв'язання даної проблеми.

Актуальність означеної проблеми для сучасної соціально-педагогічної теорії та практики зумовили вибір теми дисертаційного дослідження „Соціальна адаптація знедолених дітей у притулках і сирітських будинках (друга половина ХІХ-початок ХХ століття)”. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до держбюджетної теми „Розвиток дитячого руху в Центральній Україні (ІІ половина ХІХ-ХХ століття)” (державний реєстраційний № 0110U001000). Тема дисертації затверджена Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (протокол № 1 від 28.08.2003 р.) та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 7 від 23.09.2003 р.).

Об'єкт дослідження - навчально-виховний процес у дитячих притулках і сирітських будинках (друга половина ХІХ-початок ХХ століття).

Предмет дослідження - зміст, форми і засоби соціальної адаптації вихованців дитячих притулків і сирітських будинків у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Мета дослідження: на основі історико-педагогічного та соціально-педагогічного аналізу визначити зміст, форми і засоби забезпечення соціальної адаптації вихованців дитячих притулків і сирітських будинків у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:

Уточнити сутність понять „соціальна адаптація”, „знедолені діти”, „соціальна адаптація знедолених дітей”.

Висвітлити тенденції розвитку соціальних інститутів опікування дітьми-сиротами та дітьми, що залишилися без піклування батьків, у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Схарактеризувати організаційні форми забезпечення соціальної адаптації знедолених дітей у зазначений період.

Проаналізувати зміст та відповідні йому форми соціальної адаптації в навчально-виховному процесі дитячих притулків та сирітських будинків.

Визначити засоби соціальної адаптації вихованців у дитячих притулках і сирітських будинках у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХІХ-початок ХХ століття. За вихідний рубіж дослідження приймаємо 1864 р., коли були започатковані земська та проведена освітня реформи, що активізували соціально-педагогічну діяльність окремих суспільних інститутів та приватних осіб, що стало передумовою створення упорядкованої системи опіки знедолених дітей і пошуків форм та засобів забезпечення їхньої соціальної адаптації.

За верхню межу прийнято 1917 р., коли завершилася доба існування системи освіти Російської імперії і були визначені нові вимоги до соціальної адаптації знедолених дітей. Для розв'язання завдань і досягнення мети дослідження використано такі методи: конкретно-пошуковий - для обґрунтування актуальності проблеми дослідження, визначення його об'єкта, предмета, мети і завдань; синтезу, систематизації і класифікації архівних джерел та літератури з досліджуваної проблеми, що дало можливість визначити її сутність і структуру; пошуково-бібліографічний - з метою вивчення архівних джерел, постанов уряду, нормативних актів у галузі освіти і опікування, постанови земських управ, губернських і повітових попечительств, документи адміністрації дитячих притулків і сирітських будинків; логіко-історичного аналізу, що забезпечило розкриття змісту, форм і засобів соціальної адаптації вихованців у притулках і сирітських будинках; історичної ретроспекції - з метою виокремлення провідних тенденцій становлення та розвитку соціальних інституцій опікування знедоленими дітьми; хронологічний, за допомогою якого простежено динаміку змін забезпечення соціальної адаптації знедолених дітей у закладах соціального виховання у хронологічній послідовності.

Джерельну базу дослідження становлять законодавчі і нормативні документи України. Фактологічний матеріал дисертації базується на документах і матеріалах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК): ф. № 59 - Київської губернської канцелярії; ф. № 335 - Канцелярія Одеського тимчасового генерал-губернатора; ф. № 442 - Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; ф. № 575 - Канцелярія Київської окружної інспекції міністерства торгівлі і промисловості; ф. № 707 - Управління Київського учбового округу; ф. №830 - Терещенко - землевласник і цукрозаводчик; ф. № 1191 - Канцелярія тимчасового Харківського генерал-губернатора; ф. № 1439 - Чернігівське губернське жандармське управління; ф. № 1959 - Канцелярія Харківського і Воронезького генерал-губернатора; матеріали Державного архіву Черкаської області (ДАЧО): ф. № Р-2547 - Народна освіта; ф. № 230 - Опіка; ф. № 463 - Уманський сирітський суд; ф. № 755 - Черкаська дворянська опіка; матеріали Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В.О. Сухомлинського: звіти Відомства дитячих притулків імператриці Марії, збірники губернських земств; Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського та ін.

У ході дослідження були опрацьовані матеріали досліджень соціально-педагогічного характеру (автореферати, дисертації, монографії), брошури, статті тощо. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: уперше визначено зміст (знання про норми життєдіяльності суспільства, правила міжособистісних відносин, в основу яких покладалися принципи християнської моралі; поціновування освіти, трудової діяльності, між-людських взаємин, сімейного життя, позитивних якостей особистості - чесності, почуття власності, працелюбства, відповідальності; вміння та навички реалізовувати названі знання і ціннісні орієнтири у власній життєдіяльності, у процесі виконання певних соціальних ролей), форми (шкільні уроки, класи ручної праці, школи домознавства та кулінарії, музичні гуртки, ремісничі майстерні, організація проживання вихованців „сім'ями”, патронат) і засоби (залучення дітей до різних видів побутової праці, профорієнтація, суспільно корисна праця, праця на самого себе, користування продуктами власної діяльності, заведення ощадкнижок вихованців, виконання самостійних завдань соціального-економічного характеру, ремісничо-господарська підготовка вихованців, надання моральної і матеріальної підтримки після випуску з притулків та сирітських будинків) соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, у дитячих притулках і сирітських будинках у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття; розкрито тенденції становлення та розвитку соціальних інститутів опікування знедоленими дітьми (опікування дітьми-сиротами з боку церкви та монастирів (до ХVІІІ ст.)); активний рух доброчинності та меценатства приватних осіб, представників козацтва, церковних братств та ін. (у ХVІІІ ст.); опікування знедоленими дітьми - складова державної політики та громадськості (земства, губернські та повітові попечительства, благодійні і доброчинні товариства (ХІХ ст.)); уточнено сутність понять „соціальна адаптація”, „знедолені діти” і „соціальна адаптація знедолених дітей”; подальшого розвитку у дослідженні набули: висвітлення участі громадськості у створенні умов соціальної адаптації вихованців притулків та сирітських будинків до самостійного життя; конкретизація дати створення тих нормативних документів, що визначали діяльність притулків та сирітських будинків у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття; встановлення конкретних імен громадських діячів, педагогів, меценатів, які присвятили свою діяльність піклуванню, навчанню і вихованню знедолених дітей.

До наукового обігу уведено маловідомі та невідомі архівні документи, історичні факти, що розширюють знання про соціальну адаптацію знедолених дітей у притулках другої половини ХІХ-на початку ХХ століття. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що його матеріали були впровадженні у навчально-виховний процес Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у викладанні курсів „Теорія та історія соціального виховання”, „Соціально-педагогічна профілактика правопорушень”, „Соціальна педагогіка”, передбачених стандартом вищої освіти зі спеціальності 6.010106 „Соціальна педагогіка” (довідка № 488/01). Водночас, матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані під час складання посібників та підручників, а також у процесі розробки сучасних моделей соціальної адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри соціальної педагогіки та історії педагогіки, щорічних звітно-наукових конференціях (2006-2009) в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини; висвітлювалися у виступах на Міжнародних науково-практичних конференціях: „Історико-педагогічні дослідження: методологія, періодизація, методика” (Херсон, 2005), „Соціальна робота і сучасність: теорія і практика” (Київ, 2006), „Роль едукаційного середовища у підготовці вчителя сільської школи” (Умань, 2007), „Спадщина А.С. Макаренка і педагогічні пріоритети сучасності” (Полтава, 2008), „Актуальні проблеми підготовки фахівців у галузі соціально-педагогічної діяльності” (Ніжин, 2009); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Актуальні проблеми виховання особистості в сучасному соціокультурному середовищі” (Київ, 2004), „Історико-педагогічні дослідження: регіональний вимір” (Луганськ, 2006), „Українська педагогічна преса у становленні національного шкільництва: на перехресті століть” (Умань, 2006), „Педагогічне просвітництво в епоху українського бароко” (Умань, 2007), „К.Д. Ушинський: актуальні проблеми української освіти і педагогічної науки” (Чернігів, 2008), „Сучасний соціокультурний простір 2008” (Web-сторінка: http://www.intkonf.оrg, 2008), „Видатні постаті науки і культури і освіти України” (Київ, 2008), „Організаційно-методичне забезпечення неперервної освіти в умовах реформаційних процесів” (Черкаси, 2009), „Формування професійної компетентності майбутнього вчителя початкової школи в умовах ВНЗ” (Умань, 2009), „Соціально-педагогічні основи розвитку особистості в загальнолюдському, національному та соціокультурному контексті” (Кам'янець-Подільський, 2010).

Публікації. Основні результати дослідження висвітлено в 16 публікаціях, з них 11 - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; подано джерельну базу роботи; представлено їх апробацію.

У першому розділі - „Теоретичні засади соціальної адаптації знедолених дітей” - наводяться результати аналізу наукової літератури з проблеми дослідження, розкривається сутність понять „соціальна адаптація”, „знедолені діти” та „соціальна адаптація знедолених дітей” як педагогічних феноменів.

У ході дослідження з'ясовано, що виникнення самого терміна „адаптація” пов'язане з ім'ям німецького фізіолога Г. Ауберта, який запровадив його у другій половині ХVIII ст. для характеристики пристосування органів зору до змін навколишнього освітлення. У науках про суспільство поняття адаптації знаходить застосування із середини ХІХ ст., де воно розглядається як механізм біологічного пристосування різних видів тваринного і рослинного світу до умов середовища, що зазнають постійних змін.

Наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття проблема адаптації набула подальшого розвитку в працях представників організмічної школи (Р. Вормс, Ч. Дарвін, Ж. Ламарк, П. Лілієнфельд, Ж. Сент-Ілер, Г. Спенсер та ін.), які проводили аналогію між суспільством та живим організмом, стверджуючи, що суспільство є продуктом особливої, властивої лише людині адаптації до довкілля. Завдяки цьому „науковому імпульсу” почалося серйозне вивчення проблем адаптації, яка поступово стала однією з провідних проблем педагогіки, соціології, соціальної психології та ряду інших наук. Перше використання самого терміна „соціальна адаптація” як пристосування людини до умов соціального середовища пов'язують із працями американських соціологів Т. Парсонса і Р. Мертона, котрі розглядали соціальну адаптацію як двосторонній процес і наслідок зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища, що відбувається на засадах „інституціональних імперативів” спільності, безкорисливості, скептицизму та консенсусу. У другій половині ХХ ст. широкого застосування в науках про суспільство набуває розуміння соціальної адаптації як процесу засвоєння індивідом соціальних норм (культури), перетворення соціального досвіду у власні переконання, орієнтації, цінності (Л. Спиридонов). При цьому означений процес розглядався як двоєдиний, тобто включав засвоєння, інтеріоризацію людиною суспільних відносин, та індивідуалізацію - індивідуальний, притаманний лише цій особі спосіб засвоєння відносин, у процесі якого розвиваються її особистісні якості, інтелект, світогляд, воля, моральні ідеали, естетичні смаки, творчий потенціал.

Набуває поширення думка про те, що здатність адаптуватися в соціумі не є вродженою, а набувається й постійно удосконалюється внаслідок повсякчасного розширення й поглиблення зв'язків людини з навколишнім середовищем. У процесі дослідження з'ясовано, що соціальна адаптація сьогодні тлумачиться як процес специфічної адаптивної діяльності, зумовлений змінами соціального середовища і спрямований на оптимізацію взаємодії людини з навколишнім соціальним світом у відповідь на зміну останнього, на появу в ньому нового, (В. Слюсаревський, М. Лукашевич), до речі, далеко не завжди сприятливого; як продукт взаємодії людини з навколишнім середовищем; як результат предметної діяльності, що перетворює як зовнішнє середовище, так і самого суб'єкта діяльності.

Як процес соціальна адаптація здійснюється у два взаємопов'язані етапи. Перший етап - когнітивний. Він полягає у свідомому засвоєнні знань про цілі середовища і способи їх досягнення, про прийняті в ньому соціальні норми. Другий етап - діяльнісний, що реалізується через залучення особистості до практичної роботи, спрямованої на досягнення визначених цілей, у вправлянні, тренуванні у дотриманні загальноприйнятих норм. Отже, у ході дослідження уточнено суть поняття „соціальна адаптація”, що розглядається як процес пристосування, звикання особистості до нових умов, пов'язаних зі змінами навколишнього соціального середовища. Соціальна адаптація знедолених дітей, до яких насамперед належать діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні, бездоглядні діти, має свої своєрідні особливості. Особливе значення в даному разі має соціальне середовище, в яке молода людина потрапляє, вийшовши з притулку чи сирітського будинку в самостійне життя. І дуже важливо відповідним чином підготувати знедолену дитину, аби вона змогла адаптуватися, тобто пристосуватися до нових умов життя, знайти себе у новому середовищі і реалізуватися як особистість.

Виходячи з цього, під соціальною адаптацією знедолених дітей у дослідженні розглядається процес створення умов для пристосування знедолених дітей у соціальному середовищі; забезпечення їхньої підготовки до самостійного життя і працевлаштування, а також допомога у сприйнятті та прийнятті ними норм і правил життя у суспільстві, в яке вони мають увійти.

Соціальне середовище можна розглядати в широкому розумінні (суспільство) і у вузькому (сім'я, група, колектив). На наш погляд, однаково важливими є обидва підходи. За першого мається на увазі суспільство, яке існувало в Російській імперії, до складу якої входила більша частина території сучасної України, у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. Саме це суспільство, з одного боку, породило таке соціальне явище, як знедолені діти, а з другого - докладало певних зусиль для його подолання. Одним із способів реалізації цих зусиль стало запровадження різних закладів опіки - сирітських і виховних будинків, різного типу притулків, колоній тощо, які ставали для знедолених дітей найближчим соціальним середовищем, перебування в якому мало полегшити їхню соціальну адаптацію до соціуму. У другому розділі - „Генеза соціальних інститутів опікування знедоленими дітьми” - простежується історія становлення соціальних інститутів опікування дітьми-сиротами і дітьми, які залишилися без піклування батьків; охарактеризована мережа дитячих притулків і сирітських будинків як організаційної форми соціальної адаптації знедолених дітей. Виявлено, що поява основних форм такої опіки припадає на період виникнення феодальної власності. В епоху Київської Русі найбільшими осередками, що опікувалися безпритульними і бездоглядними дітьми, такими, що потерпіли від стихійного лиха або спустошливої війни, були церкви і монастирі. Поряд з діяльністю, яка мала рятувальний характер (нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в'язня), опіка передбачала й виховання сиріт. Соціальний захист дітей-сиріт розглядався на той час у парадигмі християнського вчення.

Наказом 1682 р. запроваджується відкриття спеціальних будинків для бездоглядних дітей, яких держава приймає на повне своє утримання. Водночас вихованців навчали грамоти і ремесел, які „в усіх випадках потрібні”, готуючи їх у такий спосіб до самостійного життя. На зміну „любові до вбогих, юродивих”, що була заснована на вірі у спасіння душі, приходить усвідомлення необхідності забезпечити потреби держави у грамотних ремісниках через благодійність. Розвиток промисловості і ремесел потребував робочих рук, і у дітях-сиротах бачили можливий спосіб розв'язання цієї проблеми.

У цей період існував Приказ громадської опіки, який вирішував справи „немічних та вбогих” і дітей-сиріт. До цієї категорії населення належали насамперед діти бідних селян-общинників, яких у Х-XIV століттях на Русі називали сиротами. Пізніше термін „сирота” було витіснено терміном „селяни” (у давніх актах і грамотах); у XVI-XVII століттях „сиротами” почали називати не лише селян, посадських людей, стрілецьких та солдатських дружин, а й дітей, які залишилися без піклування батьків. Отже, поняття сирітства було неоднорідним. Воно охоплювало як дітей-сиріт, які втратили батьків, так і соціальних сиріт, котрі через певні обставини були вилучені з сім'ї й передані на виховання в інші родини, що й зумовлювало штучне сирітство. Ця тенденція зберігалася в Російській імперії й надалі, адже функціонувала значна кількість навчальних закладів закритого типу, куди дітей відправляли незалежно від їхнього бажання, сподіваючись у такий спосіб виховати „нову породу” російських громадян, тобто створити умови для „вдаваного сирітства”. У першій половині XVIII століття на українських землях сформувалася своєрідна система доброчинності й опіки дітьми-сиротами. Започатковані у цих закладах зміст і методи діяльності, як і сама опікунська практика, мали тенденцію до посилення виховного впливу, забезпечення адаптації вихованців до умов, норм і цінностей життєдіяльності відкритого соціуму.

У другій половині XVIІІ ст. створюється спеціальне відомство - Приказ громадського піклування, якому належало опікуватися позашлюбними дітьми до повноліття; згодом такі прикази були відкриті в кожній губернії. На них покладалися завдання: піклуватися і наглядати за відкриттям і діяльністю народних шкіл, сирітських будинків для утримання і виховання сиріт, які залишилися без батьків, без засобів для існування та ін. У 1802 р. Міністерство внутрішніх справ приймає „Проект положення про бідних”. Цим документом було започатковано відкриття виховних будинків і дитячих притулків не лише у великих містах, а й у провінції. Соціальна політика Росії у першій половині ХІХ ст. значною мірою відбивала її історичний розвиток. Опікування безпритульними і бездоглядними дітьми стає складовою державної політики. У 1854 р. створюється Відомство закладів імператриці Марії, яке взяло під свій нагляд сирітські притулки, інститути шляхетних дівчат, жіночі училища та гімназії, школи для глухонімих та сліпих. У підпорядкуванні Відомства перебували спочатку лише виховні будинки, в яких виховувалися й здобували освіту незаконнонароджені діти та діти-сироти. У 1837 р. до системи закладів Відомства імператриці Марії потрапляють і дитячі притулки.

Початок другої половини ХІХ століття став рубежем, який розділив дві епохи в історії Російської імперії в економічному, соціально-політичному та культурному аспектах. У цей період склалася ситуація, за якої прискорений реформами процес самоідентифікації у суспільстві й нагальна потреба держави у розв'язанні назрілих і набутих у ході капіталістичної модернізації соціальних проблем спонукали самодержавство, з одного боку, й суспільство, з другого, до співробітництва у галузі допомоги соціально неблагополучному населенню. У другій половині ХІХ-на початку ХХ століття опіку над знедоленими дітьми здійснювало Відомство імператриці Марії, яке через свої Прикази керувало діяльністю столичних, деяких губернських та повітових попечительств, благодійних товариств і безпосередньо сирітських закладів, а також земствами, які опікувалися всіма іншими губернськими сирітськими будинками і притулками.

З огляду на наявні кошти і місцеві умови дитячі притулки та сирітські будинки поділялися на такі категорії: 1) ті, що опікувалися протягом дня дітьми, які залишилися без нагляду батьків або родичів, які працювали, а також такими, котрі через об'єктивні умови життєдіяльності сім'ї не мали можливості одержати початкову освіту й були позбавлені виховного впливу; 2) ті, в яких перебували постійно повні сироти, напівсироти і діти, які залишилися без піклування батьків; 3) ті, що опікувалися покинутими немовлятами. На повне утримання до притулків приймали лише дітей найбідніших батьків, причому перевага надавалася сиротам і напівсиротам. Таким чином, у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття склалася чітка система організаційних форм забезпечення соціальної адаптації знедолених дітей, як то: дитячі притулки у містах в сільській місцевості, загальна кількість яких складала 438 притулків з контингентом 14 439 дітей дошкільного й молодшого шкільного віку.

Жовтневий переворот 1917 р. і громадянська війна призвели до занепаду промисловості й сільського господарства колишньої Російської імперії та її системи освіти й виховання. Руйнування сімей, дезорганізація шлюбно-сімейних відносин призвела до зростання безпритульності, бездоглядності дітей, які не мали жодних засобів для існування. Отже, необхідно було розширити мережу дитячих установ, які могли б забезпечити догляд за сиротами. Пріоритетна увага у цих установах надавалася забезпеченню дітей харчуванням і одягом; питання виховання, соціальної адаптації в умовах розрухи відступають на другий план.

У третьому розділі - „Зміст і засоби забезпечення соціальної адаптації знедолених дітей у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття” - розкривається зміст соціальної адаптації вихованців притулків і сирітських будинків у досліджуваний період; окреслюються основні форми і засоби його реалізації. З'ясовано, що зміст - це філософська категорія, що включає сукупність взаємопов'язаних елементів, якостей і процесів, що „становлять основу об'єктів і зумовлюють існування, розвиток і зміну їхньої форми” (А. Хуторської); обсяг знань, умінь і навичок, якими має оволодіти людина у процесі навчання, виховання і соціальної адаптації. У змісті розрізняють предметний і процесуальний аспекти. Предметний аспект включає знання, уявлення, необхідні для сформованості певного особистісного утворення; процесуальний містить обов'язкові для здійснення певної поведінки та діяльності вміння і навички.

В узагальненому вигляді зміст соціальної адаптації вихованців включав:

знання про норми, які існують в суспільстві і базуються на засадах християнської моралі; уявлення про способи їх репрезентації відповідно до правил співжиття, рольової поведінки (форм соціальної взаємодії);

поцінування освіти, трудової діяльності, міжлюдських відносин, сімейного життя, позитивних якостей особистості (чесності, працелюбства, почуття власності, відповідальності);

уміння і навички реалізовувати означені знання, уявлення ціннісні ставлення та якості у власній життєдіяльності, у процесі виконання певних соціальних ролей.

Здійснений аналіз змісту діяльності дитячих притулків і сирітських будинків засвідчив, що важливе місце в реалізації означеного змісту належало навчанню і вихованню. Всі діти одержували початкову освіту в тому самому обсязі, що й звичайні діти у нижчих або вищих початкових училищах, реальних училищах, гімназіях. Виховна діяльність спрямовувалася на створення необхідних для нормального розвитку дітей санітарно-гігієнічних умов; прилучення їх до релігійно-моральних норм і правил міжособистісної взаємодії; формування вмінь і навичок побутового характеру, зокрема й тих, що необхідні для сімейного життя. Вирішення проблеми соціально-трудового характеру, формування у вихованців притулків і сирітських будинків побутових умінь і навичок, відповідальності, працьовитості здійснювалося шляхом залучення дітей до виконання різних видів домашніх справ. По можливості, за дітьми закріплювалися окремі грядки, які вони мали самостійно обробляти, виховуючи в такий спосіб не лише трудові вміння і навички, а й почуття власності. У притулках і сирітських будинках функціонували школи домознавства й кулінарного мистецтва; дівчат навчали догляду за малюками і виконання різних домашніх справ.

Важливе значення для інтелектуального, соціально-економічного розвитку вихованців, формування у них навичок міжособистісної взаємодії мали цільові екскурсії і прогулянки. У деяких закладах дітей навчали гри на музичних інструментах, створювали церковні хори, їх залучали до проведення служби в церкві.

Наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття спостерігається зростання вимог до людини як носія певної соціальної ролі, зокрема професійної, що не лише зумовило посилення уваги до навчання і виховання у притулках і сирітських будинках, а й активізувало пошуки більш ефективних засобів їх здійснення. У цих закладах створюються ремісничі класи, майстерні або реальні училища, завдання яких - забезпечити практичне навчання вихованців ремесел і рукоділлю. Цим самим утверджувалася думка про те, що перебування у притулку має не тільки забезпечити дитині місце для проживання, одяг і харчування, а й підготувати її до майбутньої самостійної професійної діяльності, що було передумовою успішної адаптації у відкритому соціумі. Найчастіше відкривалися столярні, токарні, слюсарні, палітурні та інші майстерні; дітей навчали ткацтва, пошиття одягу, випікання хліба. У притулках, що діяли у сільській місцевості, перевага надавалася тим ремеслам, які були пов'язані з селянською працею і могли стати в нагоді вихованцям відразу після їх випуску (землеробство, садівництво, городництво, ковальська справа, столярна справа, плетіння кошиків та ін.).

Для успішної соціальної адаптації вихованців притулків і сирітських будинків велике значення мав патронат, якщо такий був, який забезпечував їм моральну і матеріальну підтримку після закінчення терміна перебування в цих закладах (запровадження іменних книжок в ощадбанках, на які відкладалися гроші, одержані від здійснення різноманітної трудової діяльності; влаштування на роботу; нагородження кращих випускників речами, які мали допомогти їм у подальшій самостійній трудовій діяльності (наприклад, швейними машинками); влаштування для продовження навчання ремесла до приватних осіб або до спеціальних навчальних закладів, як то: реальних училищ, мореплавних класів, педагогічних курсів та ін. Як правило, це робилося на кошти притулку або земства.

Слід зазначити і недоліки системи навчання та виховання дітей-сиріт другої половини ХІХ-початок ХХ століття : відсутність системних вимог до навчання і виховання та раціонального дозвілля означеної категорії дітей; недостатня соціальна захищеність та безправність дітей-сиріт; наявність фактів незаконних дій по відношенню до дітей-сиріт (експлуатація дітей невігласними людьми, випадки торгівлі дітьми); висока смертність дітей-сиріт від різних хвороб (холери, чуми, чахотки та ін.); надання переваги соціальному вихованню як альтернативи сімейному внаслідок дезорганізації шлюбно-сімейних відносин, руйнування структури сім'ї на початку ХХ століття.

Висновки

Системний і комплексний аналіз проблеми соціальної адаптації знедолених дітей у притулках і сирітських будинках у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття на основі архівних матеріалів та опублікованих джерел дає змогу зробити такі висновки:

Поняття „соціальна адаптація” тлумачиться як процес пристосування особистості до умов у відкритому соціумі, спричинений змінами у соціальній дійсності, і спрямований на оптимізацію її взаємодії з навколишнім середовищем, інтеграцію в соціальну групу, усвідомлення системи відносин, прийнятих у суспільстві. Поняття „знедолені діти” охоплює дітей-сиріт і дітей, які в силу різних об'єктивних чи суб'єктивних причин залишилися без батьківського піклування й опинилися у скрутних умовах, які не відповідають суспільним вимогам щодо нормального життя і розвитку людини. Соціальна адаптація знедолених дітей передбачає забезпечення відповідних умов для їх підготовки до самостійного життя та вироблення здатності пристосовуватися, адаптуватися в новому соціальному середовищі, а також сприймати норми і правила життя у суспільстві.

У ході системного аналізу встановлено тенденції розвитку соціальних інститутів опікування знедоленими дітьми в історичній ретроспективі: до ХVІІІ століття дітьми-сиротами опікувалися, як правило, церкви і монастирі на принципах християнського вчення. У ХVІІІ столітті виникає активний рух доброчинності, меценатства окремих осіб (князі Острозькі, гетьман П. Сагайдачний та ін., представники козацтва, церковні братства, монастирі василіан та ін.). З'являються перші спроби піклування про знедолених дітей на державно-громадському рівні (створюється спеціальне Відомство - Приказ громадського піклування). З початку ХІХ століття опікування знедоленими дітьми стає складовою державної політики („Проект положення про бідних” (1802)). У цей час створюється Відомство закладів імператриці Марії, яке бере під свій контроль діяльність сирітських притулків.

Починаючи з другої половини ХІХ ст. до початку ХХ ст., крім Відомства імператриці Марії, церков та монастирів, справами опіки над знедоленими дітьми стала активно займатися громадськість: земства, губернські та повітові попечительства, благодійні й доброчинні товариства, а також приватні особи. З'ясовано, що до організаційних форм забезпечення соціальної адаптації знедолених дітей належали: сирітські будинки, дитячі притулки, гуртожитки-притулки, виправні притулки, патронат та ін., які забезпечували цілеспрямоване навчання і виховання знедолених дітей з метою коригування негативних наслідків попереднього безпритульного життя і надання їм соціально-педагогічної допомоги щодо формування необхідних моральних якостей, переконань, вироблення практичних умінь і навичок, необхідних у самостійній життєдіяльності у згоді із соціальним середовищем.

Розкрито зміст і форми роботи, спрямовані на вироблення здатності до соціальної адаптації знедолених дітей у навчальному процесі дитячих притулків та сирітських будинків. Зміст охоплював соціально-орієнтовані знання, світоглядні ідеї, закладені в навчальних програмах для різних типів шкіл; морально-релігійне і трудове виховання (оволодіння нормами і цінностями суспільства, правилами міжособистісних відносин, усвідомлення позитивних і негативних якостей, формування соціальних мотивів поведінки); орієнтацію на професійне й соціально-статусне становище в суспільстві (знання, вміння і навички з різних видів ремесел, сільськогосподарської праці, домознавства).

Встановлено, що зміст реалізовувався через освіту і виховання за допомогою таких форм: шкільних уроків, класів ручної праці, шкіл домознавства та кулінарії, музичних гуртків, ремісничих майстерень, через організацію проживання вихованців „сім'ями”, патронату. При створенні майстерень перевага надавалася тим ремеслам, які відповідали віку дітей, були поширені в суспільстві й мали попит у населення (столярна, токарна, слюсарна, палітурна справа, пошиття одягу і білизни, плетіння панчохів та ін.). У ході дослідження визначено засоби соціальної адаптації вихованців дитячих притулків і сирітських будинків, а саме: залучення дітей до різних видів побутової праці, надання певного обсягу професійних знань і вмінь (корисних ремесел і рукоділь), робота в навчально-промислових майстернях, профорієнтація, практична ремісничо-господарська підготовка вихованців, викладання основ професійної діяльності, суспільно-корисна праця, заняття садівництвом, надання моральної і матеріальної підтримки вихованцям після виходу з сирітського будинку або притулку в самостійне життя.

Таким чином, розв'язання поставлених завдань на основі залучення широкого кола архівних джерел, маловідомих матеріалів наукової літератури уможливлює досягнення мети дослідження. Однак, здійснене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми соціальної адаптації знедолених дітей у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття. Зокрема, потребують подальшої розробки питання, пов'язані з особливостями реалізації проблем адаптації у прийомних сім'ях, питання наступності навчально-виховної складової соціальної адаптації між сімейним середовищем і закладами соціального виховання, участь громадськості у системі управління сирітськими будинками та дитячими притулками, зміст виховної роботи в сирітських будинках тощо.

Основні публікації

1. Заєць С.С. Опіка і виховання дітей-сиріт (з історії питання) / С.С. Заєць // Теоретико-методичні проблеми дітей та учнівської молоді: зб. наук. пр. - Київ-Житомир: Вид-во ЖДУ, 2004. - Кн. ІІ. - С. 323-327.

2. Заєць С.С. Адаптація як соціально-психологічний механізм соціалізації особистості / С.С. Заєць // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: зб. наук. пр. / ред. кол.: Побірченко Н.С. - К.: Міленіум, 2005. - Випуск 11. - С. 117-122.

3. Заєць С.С. Проблеми соціальної адаптації дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків / С.С. Заєць // Зб. наук. пр. Уман. держ. пед. ун-ту імені Павла Тичини / гол. ред. Кузь В.Г. - К.: Міленіум, 2005. - Ч. 1. - С. 64-70.

4. Заєць С.С. Підготовка дітей-сиріт до професійної діяльності (на прикладі Одеського міського сирітського будинку) / С.С. Заєць // Зб. наук. пр. Херсон. держ. ун-ту. Сер. Пед. науки. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2005. - Вип. 40. - С. 420-423.

5. Заєць С.С. Проблеми дитячої безпритульності у 20-ті роки минулого століття та способи її подолання / С.С. Заєць // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Педагогічні науки. - 2006. - Ч. 2. - С. 125-130.

6. Заєць С.С. Соціальне середовище як чинник адаптації особистості / С.С. Заєць // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: зб. наук. пр. / ред. кол.: Побірченко Н.С. (гол. ред.). - Умань: РВЦ „Софія”, 2007. - Вип. 20. - С. 139-144.

7. Заєць С.С. Притулки для малолітніх злочинців як форма опіки дітей-сиріт та дітей, що залишились без батьківського піклування / С. Заєць // Наукові записки. Сер. Психологія і педагогіка. - Остріг: Вид. Нац. ун-ту „Острозька академія”, 2007. - Вип. 9 - С. 173-180.

8. Заєць С.С. Педагогічні проблеми інтернатних закладів у світлі педагогічної спадщини А.С. Макаренка / С.С. Заєць // Витоки педагогічної майстерності: зб. наук. пр. Полтав. держ. пед. ун-ту імені В.Г. Короленка: Сер. Пед. науки. - Полтава, 2008. - Вип. 4. - С. 241-248.

9. Заєць С.С. Проблеми морального виховання дітей-сиріт у педагогічній спадщині К.Д. Ушинського / С.С. Заєць // Вісн. Чернігів. держ. пед. ун-ту імені Т.Г. Шевченка. Сер. Пед. науки. - Чернігів: ЧДПУ, 2007. - Вип. 56. - С. 225-228.

10. Заєць С.С. Започаткування суспільної опіки дітей-сиріт у Росії / С.С. Заєць. // Вісн. Черкас. університету. Сер. Пед. науки. - 2008. - Вип. 131 - С. 58-62.

11. Заєць С.С. Соціальна адаптація знедолених дітей у другій половині ХІХ століття : на прикладі педагогічної діяльності І. Радецького / С.С. Заєць // Зб. наук. пр. Кам'янець-Подільського нац. ун-ту імені Івана Огієнка / за ред. Л.П. Мельник, В.Г. Співака. Сер. Соціальна педагогіка. - Кам'янець-Подільськ: „Аксіома”, 2010. - Вип. 14 - С. 43-50.

12. Заєць С.С. Соціальна робота та методи її реалізації / С.С. Заєць // Соціальна робота і сучасність : теорія та практика: матеріали ІV Міжнар. наук.-практ. конф. (18 - 19 трав. 2006 р., м. Київ) / уклад.: Б.В. Новіков, Л. М. Димитрова, І.І. Федорова. - К.: ІВЦ „Видавництво „Політехніка”, 2006. - С. 21-22.

13. Заєць С.С. Благотворительные общества в процессе социально-педагогической поддержки детей-сирот на Украине в ХІХ-начале ХХ века / С.С. Заєць // Сучасний соціокультурний простір 2008: матеріали Четвертої Всеукр. наук.-практ. Інтернет-конференції (25 - 27 верес. 2008 р.). - К.: ТОВ „ТК Меганом”, 2008. - Ч. І. - С. 19-21.

14. Заєць С.С. Взаємодія школи і сім'ї у формуванні загальнолюдських цінностей дитини / С.С. Заєць // Організаційно-методичне забезпечення неперервної освіти в умовах реформаційних процесів: Матеріали Шостих Всеукраїнських Захаренківських педагогічних читань / за заг. ред. Прокопенко Л.І. - Черкаси: Вид-во ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2009. - С. 24.

15. Заєць С.С. Соціально-педагогічна діяльність - вимога часу / С.С. Заєць // Формування професійної компетентності майбутнього вчителя початкової школи в умовах ВНЗ: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. / гол. ред. О.А. Комар. - Умань: ПП Жовтий, 2009. - С. 35-36.

16. Заєць С.С. Прагматизм та емпатія в соціальній роботі / С.С. Заєць // Актуальні проблеми підготовки фахівців у галузі соціально-педагогічної діяльності: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (5-7 листоп. 2009 р.) / за ред. А. Конончук. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2009. - С. 62-64.

Размещено на Allbest.ru