Соціальна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Соціальна політика

1. Суть соціальної політики

У повсякденному житті кожен член суспільства відчуває на собі вплив соціальних чинників, які реалізують його потреби, забезпечують його соціальний захист і безпеку. І все ж рідко замислюється над об'єктивністю цих явищ, над їхньою соціальною суттю чи впливом. А саме цей вплив формує та створює умови для оптимального функціювання і розвитку процесів соціального буття. Вивчення і застосування суспільних законів і є предметом соціальної політики. Соціальна політика являє собою комплекс соціально-економічних заходів у суспільстві, спрямованих на сприяння цілеспрямованій діяльності людей, їхньому всебічному розвитку, забезпеченню відповідного рівня життя, їхньому соціального захисту і, таким чином, на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня життя. Іншими словами, можна зазначити, що соціальна політика - це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні(ціннісні), комунікативні. Зазначене зумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища. Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики. [10.c. 5]

У вузькому розумінні соціальна політика-це цілеспрямована діяльність суб'єктів з метою забезпечення соціального захисту і створення умов для формування безпечного соціального середовища людини. У такому аспекті соціальна політика передбачає комплекс заходів, спрямованих на створення системи соціальних амортизаторів суспільних, зокрема ринкових ризиків і формування соціальних стандартів. Іншими словами, соціальна політика у вузькому розумінні-це діяльність суб'єктів соціально-політичного життя, спрямована на формування соціальної безпеки людини й суспільства.

У широкому розумінні соціальна політика-це система цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалась в суспільстві на певному етапі його розвитку і здійснюється на основі певних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних відносин. Іншими словами, соціальна політика у широкому розумінні-це система інституційних і надінституційних, державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил. [15.c. 10]

Метою соціальної політики є створення необхідних умов для розвитку та оптимального функціювання соціальних відносин, повного розкриття творчого соціального потенціалу людини, підвищення рівня життя громадян шляхом стимулювання трудової і господарської активності населення, а також досягнення в суспільстві соціальної злагоди і цілісності. Особливостями сучасної соціальної політики є активність і дієвість.

Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забеспечується всебічною державною підтримкою потенційно активніх членів суспільства, створенням спріятливих умов для їхньої соціально-економічної діяльності.

Пасивна соціальна політика, спираючись лише на державну благодійність, призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.

Головним завданням будь-якої соціальної політики є забеспеченя чіткого функціювання всієї системи соціально-політичних інститутів-суб'єктів такої політики; координаціяя функціювання різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваніх результатів.

Такими результатами повинні стати:

- зменшення бідності та нерівності в суспільстві;

- зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та самодостатності.

Таким чином, стратегічним завданням соціальної політики є запобігання негативним соціальним явищам, недопущення зниження добробуту широких верств населення та забезпечення зростання інтегрального показника людського розвитку, запровадженого ООН у 1990 р.

Для чіткого розуміння соціальної політики, її мету, сутність та завдання, слід визначити об'єкти і суб'єкти. Об'єкти соціальної політики - окремі особи, групи або спільноти, які потребують певної соціальної підтримки. Споживачами або об'єктами соціальної політики можуть бути недієздатні, немічні, інваліди, діти і молодь, непрацездатне населення або, ті, хто втратив засоби до існування (хоча і працездатні), пенсіонери, люди похилого віку, самотні батьки, специфічні члени чи групи суспільства (діти-сироти, ветерани, мігранти, біженуі, особи з девіантною поведінкою ув'язнені)

До головних об'єктів соціальної політики (які водночас є її предметом), варто віднести соціально-трудову сферу, яка характеризує ступінь соціального розвитку, відображає єдність і взаємозумовленість відносин праці і соціальних відносин. Соціально-трудова сфера досить повно описує всі фази відтворення робочої сили та соціальний супровід цього процесу. До її основних елементів належать: суто соціальна сфера (тобто галузі соціално-культурного комплексу: освіта, наука, охорона здоров'я, культура, відпочинок і туризм); ринок праці, служба зайнятості.

Структура суб'єктів соціальної політики досить складна. До головних суб'єктів соціальної політики належать: людина(особистість), держава, суспільство, політичні партії, громадські організації (рис. 1.1). Сюди варто віднести і деякі інші суб'єкти, які функціонують на самодіяльних засадах або входять асоційовано до вже відомих інститутів. Усі ці суб'єкти мають неоднакові можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на об'єкти і розвиток соціального буття; вони характеризуються різноманітною юридичною і економічною діяльністю, мають різне суспільне призначення, потребують оптимального співвідношення між складовими соціальної політики й узгоджених зусиль як державних структур, політичних сил, підприємницьких організацій, трудових колективів, так і окремих політиків і лідерів.

Одним з головних суб'єктів соціального розвитку та творення соціальної політики є людина, особистість, індивідуальність і суспільних прогрес відбувається лише тоді, коли людина з об'єкта соціальної політики та соціальної безпеки перетворюється на суб'єкт, що самореалізує свій багатий соціальний потенціал.

Основним суб'єктом, що координує усі сфери соціальної політики, виступає соціальна держава, найважливішими функціями якої є: створення умов, необхідних для розвитку та реалізації особистісного потенціалу людини; неповторості шляхів розв'язання проблем, ситуацій і суперечок у соціальній сфері; відмова від шаблонування та оперативного втручання в виконання соціальних програм.

Суспільство-це організована соціальна спільнота, яка характеризується високим ступенем єдності, усвідомленням своєї відмінності від інших спільнот такого типу. Найвищим ступенем розвитку суспільства є громадське суспільство, яке спільно з державою налагоджує розвинені правові відносин; це суспільство рівноправнихгромадян, яке не залежить від держави, але активно взаємодіє з нею заради спільного блага.

Чільне місце серед суб'єктів соціальної політики посідають політичні партії та рухи (політичні формування). Це зумовлено ефективними принципами їхніх партійних програм, зв'язками та близкістю до народу, його потреб, залученням членів суспільства до вдосконалення соціального буття.

Соціальні спільноти та інститути - це ті частини соціуму, які об'єднують членів суспільства за певними економічним станом, рівнем культури, соціальними інтересами та умовами побуту.

Фонди, які безпосередньо стосується соціальної політики, - це організації чи установи, які надають певну матеріальну (чи фінансову) допомогу членам суспільства. Фонди бувають державними, благодійними і громадськими. Але новими на соціальному полі нашої держави є такі суб'єкти, як підприємці та роботодавці, і їх роль зростає.

Важливішою рисою соціальної політики є її складові (рис 1.2), тому що втілення навіть найдосконалішою програми може гальмуватися неузгодженням її політичних напрямків і задекларованого характеру державної соціальної політики.

Конституції більшості країн світу (або Хартії, або неписані закони, традиції, звичаї, як у Великобританії) проголошують соціальні права своїх громадян та обов'язки держави, щодо їх забезпечення. Для подальшого функціювання цих законів і постанов необхідне лише їх організаційне впровадження, фінансове забезпечення та законопослушність населення.

Деякі базові соціальні заходи як усередені країни, так і за її межами, регламентуються різноманітними міжнародними угодами та конвеціями. Так, міжнародними угодами вважаються конвеції ООН, а саме економічна і соціальна рада ООН(ЕКОСОР). Яка обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру; заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод людини для всіх.

На формування та здійснення соціальних програм помітно впливають міжнародні торговельні угоди. Міжнародну інтеграцію соціальної взаємодії чітко видно в останні роки на теренах об'єднаної Європи: це і вирішення питань міграції вільної робочої сили, і повна спеціалізація конктретних технологій виробництва товарів. Такі угоди можуть перетбачати заходи, спрямовані на формування та надходження коштів, їхніх обсягів і видатків на конкретні соціальні статті.

Отже, однією з найважливіших, відповідальних і складних завдань держави є регулювання соціальних відносин у суспільстві. У їхніх основі лежать економічні відносини та положення різних соціальних груп. Від соціально-економічної політики багато в чому залежить стабільність суспільства, його здатність до прогресу, успішність та міжнародний авторитет держави. Метою соціально-економічної політики є підвищення добробуту населення, рівня його освіти та культури, забезпечення розширеного демографічного відтворення. Соціальний розвиток є кінцевою метою всієї економічної політики держави.

2. Соціальна політика України

соціальний захист політика

Україна має бути самостійною, демократичною державою, тобто такою, що гуртує соціальну, національну та політичну ідеї навколо громадянина України. Це забезпечить стабільність, злагоду, запобігання негативним подіям. Модель соціального устрою повинна гарантувати: свободу, справедливість та творчу солідарність людей.

У країни повинна бути перш за все економічна, політична та ідеологічна багатогранність; пріоритет прав і свобод людини; рівноправність усіх форм власності і господарювання; парламентсько-президентська модель державного правління із широким повноваженням регіонів, де управління місцевими справами буде реалізуватись населенням і органам, що з ним обирається.

Нашим переконанням має бути теза, висунута свого часу Л. Кучмою: «Держава для народу, а не народ для держави. Нічого не варта держава, яка не в змозі захистити своїх громадян від духовного і матеріального зубожіння. Все державне будівництво повинно бути підпорядковане завданню економічного і духовного відродження». Тому головними завданнями соціальної політики нашої держави є: забезпечення стабілізації рівня життя населення; сприяння розвитку України як суверенної демократичної, соціальної, правової держави; наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН та інших міжнародних норм; здійснення реформ забезпечення конституційних прав і гарантій населення.

У Конституції України соціальне гуманітарне спрямування мають 12 статей, але найважливішою, зокрема стосовно гарантії соціального захисту, є ст. 46. А саме: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.» [9. ст. 46]

Згідно з цим законом, рівень життя населення складається з ряду умов: рівня доходів, забезпеченості соціальною інфраструктурою, стану здоров'я і тривалості життя, освіти, стану навколишнього середовища.

Частина цих факторів відображається показниками, що враховуються статистично: рівень доходів, рівень освіти, тривалість життя.

Значною узагальнюючою властивістю для характеристики рівня життя володіє показник тривалості життя. Тривалість життя людини залежить від побутових умов, забезпеченості необхідними життєвими благами, розвитку охорони здоров'я, культури, побуту, і т.і. Як повідомляє нам сайт ООН, положення України погіршилося. За 2010 рік Україна потрапила в дев'ятку держав, де очікувана тривалість життя нижча показників 1970-х років. В складеному ООН світовому рейтингу людського розвитку, до якого увійшли 169 країн, Україна посіла 69-е місце. Якщо в 1989-1990 цей показник був 70,7 років, а в 2002-2003 рр. - 68,2 роки, то в 2010 рр. -68 років. Часто для оцінки рівня матеріального становища використовують показники доходів населення і середньої заробітної плати. Але це показники відносно короткострокові (рік, квартал, місяць) та відображають лише частину умов життя. У міжнародній практиці застосовується показник «індекс розвитку людського потенціалу»-ІРЛП. [4.додат.] Він розраховується як добуток показників: ВНП на душу населення в доларах США, освіти, тривалості майбутнього життя народжених. По даних офіційного сайту за 2011 р. [Human Development Index] видно, що економічно розвинені країни мають індекси 0,946-0,920, наприклад, перше місце посіла країна Норвегія, у якої індекс 0,943; Україна 0, 729, Російська Федерація 0,755. Україна займає 76 місце в списку. [додат. 4] Це говорить про те, що перед українською державою стоять дуже серйозні завдання по подоланню відставання за умовами життя народу, особливо прагнення увійти до складу Європейського союзу.

Слід зазначити, що основою добробуту населення є зайнятість, яка дає кошти до існування. Одним із головних завдань соціально-економічної політики держави є забезпечення максимально можливої зайнятості працездатного населення. Основною формою економічної нестабільності в ринковій економіці є безробіття, - тобто брак зайнятості. Але у результаті пожвавлення національної економіки спостерігається тенденція до поліпшення ситуації як на національному, так і на регіональних ринках праці. За даними Держкомстату чисельність зайнятого населення віком 15-70 років в середньому за 2010 рік, порівняно з 2009 роком, зросла на 74,5 тис. осіб та становила 20,3 млн. осіб. Рівень зайнятості населення в середньому по Україні зріс з 57,7% до 58,5%, а серед населення працездатного віку з 64,7% до 65,6%. Чисельність безробітних в Україні в середньому за 2010 рік, порівняно з минулим роком, зменшилась на 173,2 тис. осіб і склала 1,8 млн. осіб. Рівень безробіття населення віком 15-70 років, визначений за методологією МОП, знизився з 8,8% економічно активного населення у 2009 році до 8,1% у 2010 році. Зниження цього показника відбулося в усіх регіонах країни.

Слід відзначити, що рівень безробіття в Україні був нижчим, ніж у середньому по країнах Євросоюзу, де він становив 9,6%, зокрема, у Польщі - 9,6%, Франції - 9,7%, Болгарії - 9,9%, Португалії - 11,0%, Угорщині - 11,2%, в Ірландії - 13,5%, в Словаччині - 14,5%, в Естонія - 16,9%, в Литві - 17,8%, в Іспанії - 20,0%. [3.додат.]

Зменшується чисельність громадян, які перебувають у стані вимушеної неповної зайнятості. Чисельність осіб, які знаходяться у вимушених неоплачених відпустках з ініціативи роботодавців, у грудні 2010 року зменшилась у 6,4 рази порівняно з відповідним місяцем минулого року і становила 56,3 тис. осіб. У режимі скороченого робочого часу у грудні 2010 року працювали 498,6 тис. осіб (у грудні 2009 року - 991,6 тис. осіб).

За даними моніторингу створення робочих місць упродовж 2010 року забезпечено розширення сфери застосування праці шляхом створення робочих місць більш як для 831 тис. осіб. Із загальної кількості робочих місць 77% робочих місць створено фізичними особами - підприємцями та самостійно зайнятими особами, 23% робочих місць - на підприємствах, в установах і організаціях.

За такими показниками, можна стверджувати, що держава намагається вживати основні міри подолання та пом'якшення наслідків безробіття. До них відносяться:

- Стимулювання збільшення обсягів виробництва, економічна активність щодо розширення та освоєння зовнішніх ринків збуту;

- Створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу;

- Надання допомоги при перекваліфікації та працевлаштуванні через державну службу зайнятості;

- Фінансова підтримка безробітних - виплати допомоги з безробіття службою зайнятості.

На жаль, поліпшення показників зайнятості за 2010 рік, не дає нам право казати, що в Україні немає бідності.

Бідність, мабуть найпоширеніше у світі соціальне зло. Воно має місце навіть у багатих країнах. Бідними вважаються люди, доходи яких нижче або на рівні мінімального припустимого особистого споживання. Абсолютна бідність по стандартах ООН відповідає купівельній спроможності людини до 1.25 дол. США. Для України межа абсолютної бідності з урахуванням кліматичних і соціальних умов становить 4.3 дол. США в день. Або з перерахуванням 34,4 у день. Абсолютна бідність в Україні практично майже переборена, від неї страждає біля 1% населення. Однак абсолютна бідність поки ще існує в 5.6% багатодітних родин. Офіційно національна риса абсолютної бідності в України визначається як 75% медіани сукупних місячних доходів на дорослого, наприклад, що становила у 2007 р. 452,4 грн. на місяць. Однак відносна бідність стосовно прожитого мінімуму скоротилася істотно. Це пояснюється тим, що значення прожиткового мінімуму коригується з урахуванням зміни цін і тому відносний рівень доходів зростає, по позначається на зменшенні охоплення бідністю. [2.c. 127]

Основними факторами бідності є: безробіття, багатодітність, ослаблий стан здоров'я та вік, низька кваліфікація, низький рівень заробітної плати в окремих галузях, дорожнеча житла і комунальних послуг. У заходах щодо подолання бідності можна виділити дві групи напрямків: загальноекономічні-розвиток виробництва, підвищення зайнятості, освіта, підвищення продуктивності праці та заробітної плати, медичне страхування та підвищення якості і доступності медичних послуг і т.і., і соціальної підтримки-допомоги ти пільги на дітей, особливо багатодітним і неповним родинам, підвищення пенсій і допомог і т. і. На противагу бідності є доходи населення. Доходи населення найбільш оперативний макроекономічний показник. Він прогнозується на кожен рік і відслідковується статистико. Він характеризує купівельну спроможність населення, а отже рівень його повсякденного добробуту. До того ж доходи населення визначають ємність внутрішнього ринку. Динаміка доходів населення в Україні відображена в табл.

Доходи населення[держкомстат]

Рік	% ВВП
2006	78,1
2007	77,5
2008	80,1
2009	84,7
2010	88,9

Доходи населення становлять переважну частину сукупного доходу суспільства(ВВП). Тому між темпами росту ВВП і доходами населення існує безпосередній зв'язок. Причому в міру розвитку економіки питома вага доходів населення у ВВП має тендецію підвищуватися. Відповідно зростає загальна сума доходів населення. В цілому, в Україні за попередньою оцінкою відбулося зростання ВВП на 4,2% порівняно з 2009 роком (падіння у 2009 році становило 14,8%), номінальний ВВП за звітний період склав 1094,6 млрд. гривень.

Темпи підвищення доходів населення залежать від соціально-економічної політики: заробітної плати працівників підприємст і бюджетної сфери, системи пенсійного забезпечення та соціальних виплат.

Для росту доходів населення держава повинна насамперед стимулювати ріст обсягів виробництва. У міру цього росту коригувати у бік підвищення заробітну плату бюджетників, пенсії та допомоги. Заробітна плата працівників підприємств повинна підвищуватися разом із продуктивністю.

Динаміка доходів, звичайно, не повинна точно відповідати динаміці ВВП, проте, вони не повинні розходитися значно на тривалі періоди. Тим більше, що державному регулюванню безпосередньою піддається насамперед заробітна плата бюджетників, пенсійні та соціальні виплати. Заробітна плата підприємств, у тому числі сільськогосподарських, а також доходи особистих господарств тісно пов'язані з обсягами виробництва, тому повинні природно корелювати ВВП.

По структурі видно що, найбільша питома вага в доходах населення має оплата праці (41,7%). Цей дохід залежить від активної трудової діяльності.По мірі розвитку економіки абсолютні рівні й питома вага оплати праці як у сумі доходів населення, так і у ВВП, повинні збільшуватися. У країнах ЄС в середньому частка оплати праці у ВВП становить приблизно 70%, в Україні 41%.

На другому місці по питомій вазі перебувають пенсії та інші соціальні виплати (38,5%). Це пов'язано з високою питомою вагою населення пенсійного віку. У пенсіях і соціальних виплат найбільше безпосередньо реалізується соціальна функція державного регулювання. Питома вага цих видатків на ранніх етапах розвитку повинна підвищуватися.

По-перше, тому що необхідно підвищувати доходи найбільш незахищеної частини населення. Так, виконується завдання довести мінімальний розмір пенсій до прожиткового мінімуму.

Значна питома вага доходів під підприємництва (14,6%). Він менше оплати праці і соціальних видатків, тому що підприємництвом займається невелика частина населення, а доходи особистих присадибних господарств невелекі. Він поступово знижується у зв'язку з розвитком великого товарного виробництва та збільшенням оплати праці великої маси найманих працівників. Недостатньо поки що розвиввається малий і середній бізнес. Є проблеми і у можливостях обліку дійсніх доходів. При успішному розвитку ринкової економіки цей вид доходів повинен швидко збільшуватися і по сумі і по питомій вазі.

Однак підвищення доходів населення створює ризики посилення інфляції, якщо не супроводжується відповідним більшенням товарного наповнення внутрішнього ринку. Тому доходи населення повинні плануватися в зв'язку з розвитком виробництва споживчих товарів.

Основне джерело доходів населення-заробітна плата. Вона визначає доходи не тільки безпосередньо працюючих. Із заробітною платою пов'язаний також розмір пенсійного забезпечення. Заробітна плата має 2 основні джерела: оплата праці працівників бюджетних організацій і оплата праці на підприємствах.

Заробітна плата на підприємстві безпосередньо пов'язана із продуктивності праці. Вона обмежена ціною та обсягом продажів продукції і не може змінюватися довідно. Регулюючий вплив держави на розмірі заробітної плати підприємств вплив держави на розміри заробітної плати підприємств обмежено. Головне завдання держави-сприяти розвитку ринків збуту, росту обсягів виробництва та збуту продукції.

Регулюючий вплив держави на оплату праці працівників підприємств зводиться до наступного:

- встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона повинна бути не нижче прожиткового мінімуму;- встановлюються тарифні сітки і коефіцієнти, що визначають співвідношення в оплаті праці різної кваліфікації та ваги;

- встановлюються тривалість робочого дня, вихідні та святкові дня, тривалість відпусток;

- встановлюється порядок оплати праці за роботу в понаднормові години, вихідні та святкові дні.

Нам повідомляє державна служба статистики України, що середньомісячна номінальна заробітна плата найманих робітників: в 1995 р. 79 грн., в 200 р. 230 грн., в 2006 1041 грн. Зрозуміло, рівні заробітної плати різні в різних галузей і видах діяльності (581 грн. у промисловості, в авіаційному транспорті 2050). Заробітна плата найманих робітників підприємств прогнозується з урахуванням обсягів діяльності й кількості робочих днів. [1.додат.]

Заробітна плата працівників бюджетної сфери встановлюється державою. Її фінансовим обмеженням є виділене бюджетне фінансування. Тому ця частина заробітної плати іноді піддається політичній кон'юнктурі. Так, різкий ріст бюджетної заробітної плати спостерігався в 2005-2006 роках. У цьому виявлялось прагнення уряду ВР виправдати політичний переворот 2004 року та продемонструвати соціальну спрямованість реформ. Також найбільше середня заробітна плата зросла у 2009-2010 році. (з 1906 - до 2239).

Безперечно, заробітну плату вчителів, медиків, службовців необхідно поступово підвищувати, але орієнтуючись на ріст середньої заробітної плати підприємств реального сектора. Це підвищення повинне погоджуватися і з ростом суспільного продукту і доходів бюджету. При цьому потрібно не забувати, що для подальшого зростання виробництва, продуктивності праці та заробітної плати необхідні капітальні вкладення в розвиток. Інакше ріст і якісний розвиток економіки припиняться. Тому одним із ключовим завдань соціально-економічної політики держави є оптимізація норм споживання та нагромадження в національному продукті.

Крім особистих доходів людина мусить мати матеріальні умови життя: житло, оснащене побутовими зручностями, транспорт, благоустроєну територію, систему установ, що задовольняють культурні, духовні та побутові потреби. Сукупність об'єктів, що виконують і функції, можна назвати соціальною інфраструктурою. Соціальна інфраструктура-важливий фактор якості життя.

Розвиток соціальної інфраструктури може характеризуватися забезпеченістю матеріальними умовами життя. Інтегрального статистичного показника забезпеченості інфраструктурою поки ще не існує.

Пропонується оцінювати забезпеченість населення соціальною інфраструктурою відношенням фактичного кількісного показника (на душу населення або на 1000 чоловік населення) до найбільш забезпеченого регіону, прийнятого за тимчасовий еталон. Дані таблиці показують, наскільки потрібно підвищити забезпеченість за окремими елементами інфраструктури, щоб досягнути рівня тимчасових еталонів. Якщо одержати дані про капітальну вартість позицій інфраструктури, то можна буде оцінити потреби в капіталовкладеннях. Але поки що таких даних немає. У табл. 2.4 відбиті не всі показники інфраструктури. Так, наприклад, немає важливих показників устаткування житлової площі водопроводом, каналізацією, центральним опаленням, газом, гарячим водопостачанням. Соціальна інфраструктура створюється і розвивається за рахунок різних джерел: державного та місцевого бюджетів, капіталовкладень населення і підприємств. Планують розвиток соціальної інфраструктури насамперед органи регіонального й місцевого самоврядування. Центральні органи управління також повинні приділяти увагу розвитку соціальної інфраструктури. Держава в бюджеті направляє кошти в програми, регулюють забезпечення населених пунктів електроенергією та газом, регулюють тарифи на комунальні послуги, тепло-, газо- й електропостачання населення.Визначальний вплив на розвиток і функціонування соціальної інфраструктури має бюджет. Як відомо, він фінансує житлово-комунальне господарство (у частині, яка не покривається платежами споживачів), охорону здоров'я, об'єкти духовного і фізичного розвитку, освіти. Ці статті за 2007-2010 рр. становлять 39,5% видатків бюджету. Так що динаміка видатків на соціальну інфраструктуру залежить від росту бюджету. За останні роки видатки бюджету на ці мети зросли в 3,64 рази.

Запровадження змін в організацію соціальної політики слід розпочати з фінансування, оскільки за умов гострої економічної кризи ресурсне забезпечення навіть найощадливіших соціальних програм є досить проблематичним, а розвиток соціальної політики України передовсім залежить від вдалої організації фінансування.

Система фінансового забезпечення соціальної політики включає такі основні аспекти:

- джерела фінансування

- методи формування джерел фінансування

- напрями фінансування

Джерела фінансування поділяють за формами власності (бюджетні і позабюджетні) і за видами (бюджет за рівнями бюджетів, а позабюджетні-за рівнями централізації коштів).

Методами формування цих джерел фінансування соціальних програм і заходів є численні податки, благочинні внески, інші фінансові способи, а напрямки фінансування спрямовані на забезпечення потреб соціальної сфери та організацію соціального захисту.

Оскільки між обсягами функцій з виконання соціальних зобов'язань держави і ресурсами, що спрямовуються на ці спостерігається недофінансування соціальної сфери.

Методи фінансування соціальної політики повинні сприяти її економічній ефективності, яка має три основні аспекти.Макроекономічна ефективність визначається збалансованістю витрат на розвиток людських ресурсів та інших напрямів економічної діяльності.

Мікроекономічна ефективність пов'язана з розподілом фінансових ресурсів між різними соціальними програмами: соціальна допомога, медичне обслуговування, освітні послуги, захисту сфері зайнятості.

Третій аспект ефективності - це вплив соціальних програм та заходів на систему стимулів і мотивації, тобто фінансування соціальних виплат та пільг повинно бути організовано таким чином, щоб не зменшувати трудову активність членів спільноти.

Джерела фінансування програм соціальної політики україни поділяються на внутрішні і зовнішні. Зовнішні джерела фінансування можуть формуватись за рахунок міжнародних економічних інститутів (міждержавних, державних і недержавних), а внутрішні-визначаються бюджетною системою України та цілою низкою позабюджетних коштів, основними серед яких є державні та недержавні соціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні позики, а також фінансовими ресурсами підприємств, організацій та установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти і заходи.

Для виконання своїх функцій, зокрема в галузі соціальної політики, держава повинна мати достатні грошові фонди, які формуються шляхом перерозподілу ВВП, а головним засобом, через який здійснюється цей перерозподіл, є Державний бюджет України.

Бюджетний устрій України визначається закріпленим Конституцією України державним ладом України та її адміністративно-територіальним поділом. Засади бюджетної системи нашої держави, її структура, принципи функціюванння, основи бюджетного процесу та міжбюджетних відносин, відповідальність за порушення чинного бюджетного законодавства визначаються Законом України від 21 червня 2001 р. «Бюджетний кодекс України». Згідно з цим Законом, бюджетну систему України утворюють Державний бюджет України та місцеві бюджети. До місцевих бюджетів відносять бюджет АР Крим, обласні, міст Києва та Севастополя, районні бюджети, районів у містах і бюджети громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, становлять зведений бюджет держави. Треба зауважити, що до зведеного бюджету Автономної Республіки Крим належать показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведені бюджети її районів і бюджети міст республіканського значення. Своєю чергою зведений бюджет області включає показники обласного бюджету зведені бюджети районів та бюджети міст обласного значення цієї області; зведений бюджет району включає показники районного бюджету, зведених бюджетів міст районного значення, селищних і сільських бюджетів цього району; зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Коли ж до складу міста (або ж району міста) адміністративно входять інші територіальні громади, то показники їхніх бюджетів також додаються до зведеного бюджету міста (чи району).

Розподіляючи доходи і видатки між окремими ланками бюджетної системи, обов'язково слід врахувати два основних принципи:

- збалансованість кожного бюджету, незалежно від обсягу закріплених за ним - джерел доходів, і фінансове заперечення заходів соціально-економічного розвитку всіх без винятку адміністративно-територіальних одиниць чи їх складових;

- створення умов для ініціювання зацікавленості органів місцевого самоврядування у збільшенні бюджетних ресурсів і виконанні встановлених планом надходжень як місцевих, так і загальнодержавних платежів на своїй території.

Статті 87, 88 та 89 Бюджетного кодексу України детально висвітлюють розмежування витатків між бюджетами різних рівнів, які спрямовуються на фінансування заходів соціального захисту і соціальної сфери, а сам механізм розрахунку обсягів міжбюджетних трансфертів і нормативи відрахувань від загальнодержавних податків і зборів, регламентувалися, зокрема на 2001 р., постановою Кабінетів Міністрів України від 29 грудня 2000 р. №1932. Розміри видатків на соціальний захист визначаються ресурсами бюджету на цю мету і контингентом одержувачів соціальних послуг згідно з відповідним алгоритмами. Уперше Державним бюджетом України на 2001 р. передбачено видатки на передання органам місцевого самоврядування об'єктів соціально-культурної сфери сільських, селищних громад, причому частка коштів на ці заходи врахована у розрахунках з відповідної галузі (освіти, охорони здоров'я, культури тощо) шляхом застосування агрегованого показника-учня, мешканця, підопічного тощо. З цих коштів, передусім, повинно фінансуватися житлово-комунальне господарство. Верховна Рада України, приймаючи Державний бюджет України на кожен поточний рік, визначає пріоритети з 1998 р., Державним бюджетом України передбачаються захищені статті видатків:

- оплата праці працівників бюджетних установ (у тому числі погашення заборгованості за попередні роки)

- на рахування на заробітну плату

- придбання медикаментів і перев'язувальних матеріалів

- забезпечення продуктами харчування

- витрати, пов'язані зі соціальним захистом і соціальним страхуванням (пенсії, соціальні допомоги, стипендії)

- повернення заощаджень громадянам

- видатки місцевих бюджетів.

З метою реального наповнення бюджету заборонено здійснювати розрахунки з ним(бюджетом) у не грошовій формі, у тому числі шляхом взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій і зарахування зустрічних платіжнім вимог у фінансових установах, за винятком деяких операцій, пов'язаних із сплатою державного боргу України та наданих кредитів під державні гарантії для закупівлі сільськогосподарської техніки іноземного виробництва та інших розрахунків.

Значить, розвиток соціальної політики України залежить від вдалої організації її фінансування, активними аспектами якої є: джерела фінансування, активними аспектами якої фінансування та напрями фінансування.

3. Тенденції розвитку світової соціальної політики

Принципи соціальної політики формувалися протягом тривалих історичних періодів, зміна суспільних парадигм завжди супроводжувалися зміною самих принципів соціального буття. Востаннє подібний процес відбувся в 30-60-х роках XX ст. і зумовив перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки. Це дало поштовх зростанню ролі держави у формуванні соціальної політики та ефективного соціального захисту, які хоч і мають свої характерні моделі розвитку, все ж перебувають під впливом світових глобалізаційних процесів. Незалежно від національних особливостей існують певні загальні тенденції розвитку соціальної політики світу, зокрема європейських, досвід яких надзвичайно корисний для України. [15.c. 268]

Система соціальної безпеки, яка охоплює соціальним забезпеченням громадян незалежно від їхніх трудових внесків, ґрунтується на принципах соціальної справедливості і поширюється на всіх осіб, які потребують матеріальної підтримки. Утвердження держав загального добробуту (соціальних держав), що почалося після Другої світової війни, зумовлене економічним розвитком країн західної демократії. Слід зауважити, що в цих соціальних державах будь-яке реформування розглядається крізь призму втілення соціальних ідей, оскільки соціальна політика є завжди пріоритетною.

Найбільш відомою є класифікація держав загального добробуту, розроблена Г. Еспінґ-Андерсом, в основу якої покладено аналіз ознак доступності та ступеня охоплення населення певними соціальними виплатами і доходами з одночасним врахуванням реального впливу різних політичних сил на цей процес. Врахування таких політичних факторів, як роль лівих сил в уряді, стійкість консервативних традицій, ступінь авторитарності влади, дає змогу поділити держави загального добробуту за ознаки консерватизму, лібералізму або ж соціалізму в державному устрої на три основні типи: консервативний, ліберальних і соціалістичний (соціал-демократичний).

Соціальна держава консервативного (або корпоративного) типу насамперед надає перевагу соціальному страхуванню перед адресною соціальною допомогою та здійснює його, враховуючи розшарування населення за соціальним статусом та доходами. Ступінь вертикального перерозподілу доходів при цьому незначний.

Ознакою соціальної держави ліберального (або обмеженого) типу є переважання адресної соціальної допомоги; роль суто державного обов'язково соціального страхування незначна. Державна підтримка надається різноманітним формам приватного страхування. На прийняття державних рішень не впливають ні ліві, ні консервативні політичні сили.

Соціалістична (соціал-демократична) соціальна держава визначається розвитком і впровадженням всеосяжних систем перерозподілу доходів, що сприяє ефективному пом'якшенню ступеня майнового розташування суспільству. Для створення повної зайнятості потрібна допомога система соціального захисту, яка формується за рахунок значних податків або ж упровадженням дворівневої системи за якої мінімальний добробут населення забеспечуює держава, а понад це-надходження зі страхових фондів чи інших джерел. Значний вплив урядів лівого спрямування та консолідації різних суспільних класів і груп дають змогу впроваджувати адекватне заміщення втрачених доходів гарантованими державою соціальними виплатами.

Найбільше специфіці держави ліберального типу (за класифікацією Г. Еспінґ-Андерсена) відповідають США, Канада та Австралія; дещо менше Японія, частково Швейцарія з існуючими через низькі ступені заміщення заробітної плати виплатами за соціальним страхуванням.

Незалежно від типу соціальна держава повинна забезпечувати:

- рух до досягнення в суспільстві соціальної справедливості;

- послаблення соціальної нерівності;

- надання кожному роботи або іншого джерела існування;

- збереження миру та злагоди в суспільстві;

формування сприятливого для життєвого середовища.

При цьому найважливішим чинником є соціальна справедливість. Так, США, вважаючи себе соціальною державою, зовсім не прагнуть до послаблення нерівності і водночас надають досить ефективні гарантії, пов'язані з роботою чи іншими джерелами існування членів американського суспільства.

Наприкінці XX ст. в умовах соціального відтворення держав західної демократії, які містять в собі сукупність інституцій та норм, що регулюють соціальне становище індивідів та окремих суспільних груп, обумовлених прибутками, майном, освітою, професією та соціальним статусом, сталися значні зміни, виявом яких були:

- стимулювання економічного зростання та розподілу прибутків і майна за принципом справедливості;

- забезпечення зайнятості-мінімізація рівня безробіття;

- спрямування коштів для непрацездатних, щоб забезпечити і для них гідне існування;

- забезпечення стабільної купівельної спроможності населення та запобігання інфляції;

- обмеження особистої залежності, гарантії основних прав людини, рівних стартових можливостей для всіх.

Проаналізуємо координацію та узгодження групових інтересів економічного та соціального характеру на рівні ринку, держави і громадського суспільства, які володіють такими інструментами впливу на індивіда (фізичну особу), як гроші (ознака ринку), влада (дія держави) і солідарність (прояв громадського суспільств). У сукупоності ці три компоненти утворюють трикутник соціального забечення.

Громадське суспільство має свою логічну, ресурсну і психологічну противагу-індивіда з його запасом(ресурсом) самостійності та стійкості. Ринкова модель може як пропонувати певну (або ж повну) підтримку з боку громадського суспільства, так і базувалися на внутрішніх ресурсах особистості без будь-якої сторонньої підтримки соціуму. Тому в реальному житті індивід перебудовує традиційний трикутник соціального забезпечення в чотирикутник.

Живучи в суспільстві, фізична особа повсякчас відчуває його вплив через ринок, державу і родину.

Кожен з цих інститутів має своїх попередників. Родини можуть бути різними, мати інші параметри чи особливості, від яких залежить розмаїття форм взаємодії(дії) родини і фізичної особи, зокрема впливу на її фізичний, духовний і матеріальний стан. Родина зазвичай виступає головним посередником у відносинах особи з ринком, важливим етнонаціональним чинником.Головними ринковими посередниками виступають також працедавці, продавці і різноманітні організації чи угрупування підприємців. Ринок як сфера товарного обміну не лише впливає на особу, а й постачає об'єктивним саморегулятором багатьох процесів, які визначають розвиток як соціальної сфери, так і соціальної політики загалом.

Держава-інститут зі значними повноваженнями, здатний нав'язувати тій чи іншій інституційній структурі відповідні правила та форми взаємодії з фізичною особою. В кожній державі є структури та інстанції, які суттєво впливають на соціальну політику. Крім законодавчої, виконавчої та судової влад, у державному полі може діяти ще одна незалежна структура - владні спеціальні комісії, які мають повноваження оцінювати діяльність виконавчих органів усіх рівнів у царині соціальних питань.У другій половині XX ст. в Європі сформувалася і функціонує досить стійка структура соціальної політики: у Західній Європі домінує ринок переважанню систем соціального страхування, а у Східній та Північній Європі - державний сектор незалежно від того, на яку саме форму власності (приватну чи державну) він опирається. Чим далі на південь Європи (так само на південний захід чи схід), тим більше такі інституції громадянського суспільства, як родина, церква, сусідські спільноти та громади, інші локальні зв'язки, переважають. Тобто на півдні Європи в системі соціального захисту головну роль відіграють спільноти типу громади, а поза півднем-спільноти типу суспільства.

Існують і змішані структури соціальної політики, як правило, їх діяльність забезпечується за рахунок недержавних, добровільних організацій чи кооперативів. Найбільшого поширення змішані форми соціальної політики набули у Франції завдяки змішаному типу її економіки, відмінному від суто ринкового.

У багатьох країнах Європи суспільство жорстко не зобов'язує дорослих дітей утримати немічних батьків-ці витрати покривають за рахунок пенсій і додаткового фінансування через державний і місцеві бюджети. Неприклад, в останні роки надаються спеціальні виплати для обслуговування хворих літніх людей вдома, щоб не прискорювати їх переїзд до стаціонару, а також напівстаціонарні форми обслуговування. Також значна кількість соціальних послуг надається на комунальні основи.

Розмежувати існуючі моделі соціальної політики вельми складно, оскільки при цьому слід врахувати як певні спільні ознаки, так і специфіку різних країн. Комісія Європейського співтовариства визначає дві основні моделі соціальної політики.

Модель Бісмарка встановлює жорсткий зв'язок між рівнем соціального захисту та успішністю(тривалістю) професійної діяльності працівника. Соціальні права зумовлюються тими відрахуваннями, які виплачувалися протягом усього активного життя, тобто соціальні виплати набувають форми відкладених платежів (страхових внесків). Такий соціальний захист принципово незалежний від державного бюджету.

Модель Беверіджа ґрунтується на тому, що будь-яка людина, має право на мінімальну захищеність в разі хвороби, старості, зменшення своїх матеріальних ресурсів чи з іншої причини. Пенсійні системи забезпечують мінімальні прибутки усім людям похилого віку незалежно від їхніх минулих відрахувань від заробітної плати. Такі системи соціального захисту фінансуються через податки з державного бюджету. Цієї системи дотримуються Великобританія та «країни скандинавського соціалізму», насамперед Швеція, які досягли дуже різних результатів у вирішенні, наприклад, проблеми бідності.

Найчастіше в науковій літературі відокремлюють такі моделі соціальної політики:

- соціал-демократична;

- консервативна;

- ліберальна;

- католицька;

Усі вони поєднують у собі певні деталізовані принципи двох попередніх моделей-Бісмарка і Беверіджа.

Перша з них це соціал-демократична модель. Основний принцип» скандинавської» чи «нордичної» моделі: соціальний захист-це право усіх громадян, забезпечене головно державним сектором(бюджетом). Фінансове підґрунтя цієї моделі-стабільний високий рівень виробництва, сильні професійні спілки і виважені договірні відносини (працедавців і працівників). Державний сектор фінансує соціальну політику через систему оподаткування й відповідає за функціонування різних соціальних служб. Державні податки, як правило, мають опосередкований характер. Прибутки обкладаються прямими податками, при цьому прогресія доволі значна. Частина податків залишається в громаді, інша передається державі на утримання університетів, поліції, армії тощо.

У результаті функціонування цієї моделі склалася певна картина соціального світу, в якій виразно відокремилися групи, пов'язані з конкретними проблемами, а саме:

- малолітні діти;

- неправильно виховані діти;

- люди похилого віку;

- інваліди;

- безробітні;

- «залежні» представники громад (алкоголіки, наркомани та інші), особи девіантної поведінки.

Принципи соціал-демократичної моделі є такими:

- Усі люди мають однакову цінність незалежно від віку, статі та їх участі у виробництві.

- Соціальні послуги і сервіс надаються на добровільних засадах.

- Соціальний захист повинен бути безперервним, охоплювати усі сфери життя людини та давати їй можливість гідно жити.

- Соціальний захист повинен бути гнучким, доступним і спроможним вирівнювати соціальні умови для усіх суспільних груп населення.

У соціальних службах, як правило, зайнято багато державних службовців. Обов'язковою умовою функціювання цієї моделі є наявність високоорганізованого суспільства.

Соціально-демократична модель є типовою для скандинавських країн - Данії, Швеції, Фінляндії.

Консервативна модель. Центральний принцип моделі - страхування під державним наглядом. Модель базується на принципі досягнень, за якого праця визначає подальше соціальне забезпечення. Суспільство, в якому функціонує так модель, помітно стратифікується: на працюючих економічно незалежних і непрацюючих малозабезпечених громадян.

Основні принципи консервативної моделі:

- залежність розмірів страхових внесків від попереднього заробітку, а не від - соціального ризику.

- розподіл витрат на внески між працівниками і працедавцями.

- публічно-правова форма організації страхування.

Максимально повно принципи цієї моделі реалізовані в Німеччині, Австрії, Франції і країнах Бенілюксу.

Ліберальна модель. Ця модель також розглядає ринок як найважливішу сферу, але вона відрізняється від консервативної двома ознаками: по-перше, передбачає соціальне забезпечення залишкового типу, тобто люди повинні бути здатними існувати в суспільстві й без соціального забезпечення; по-друге, на сучасному етапі уряд несе обмежену, але загальну відповідальність за соціальне забезпечення всіх громадян. [15.c. 282]

У класичній країні ліберальної моделі США соціальне страхування почалося з федерального закону 1935 р., яким передбачено два види страхування: пенсії за старістю та допомога з безробіття.

В Європі ліберальна модель знайшла своє застосування в англосаксонських країнах-Англії та Ірландії і так само як і в США, ґрунтується на слабо розвиненому соціальному страхуванні та досить ефективних системах соціальних допомог, які відіграють помітну роль.

Католицька модель. Принципи цієї моделі соціальної політики окреслені в низці папських листів, видатних Ватиканом протягом XX ст. Засадничою є ідея допоміжності, яка означає, що найближча інстанція завжди повинна намагатися вирішити можливі соціальні проблеми. Соціальна політика передбачає розвиток солідарності між членами спільноти, і ця солідарність повинна не лише реально існувати, а й координуватися та частково фінансуватися державою.

У сучасній Європі сформувались і функціонують чотири основні моделі соціальної політики, похідні від основних:

- континентальна німецька модель, яка ґрунтується на схемах соціального страхування, спрямованих на забезпечення зайнятості працездатного населення;

- південно-європейська модель, що ґрунтується на ролі сім'ї, родини;

- британська модель, яка раніше базувалася на універсальних принципах, а тепер більше тяжіє до ринкових;

- скандинавська, яка ґрунтується на принципах загального залучення.

Стрімке зростання чисельності населення в Європі, урбанізація, загострення продовольчої, енергетичної, екологічної та інших глобальних проблем, різниця між життєвим рівнем Північної та Центральної Європи та їхніх південних, південно-західних сусідів і постсоціалістичних держав, вичерпання природніх ресурсів і порушення рівноваги між природою і соціумом, поширення бездуховності, егоїзму, агресивності не лише загрожують подальшому розвитку суспільства, а й стимулюють пошуки ефективних шляхів і механізмів збереження і розвитку цивілізації як європейської так і світової. До вирішення цих завдань людство докладає значних зусиль, численні міжнародні форуми та зустрічі різних рівнів присвячуються питаннями боротьби з бідністю та соціальною несправедливістю, продовольчої безпеки та розробки стратегії подолання голоду, надання людині пріоритетів у суспільному розвитку.

Основні тенденції та особливості сучасної соціальної політики європейських країн:

- сприйняття ринкових принципів надання послуг;

- забезпечення гендерних питань;

- перехід від пасивної до активної політики зайнятості;

- формування та активізація реальних соціально-економічних умов для досягнення членами суспільства власного добробуту;

- створення адекватних умов для соціального самозахисту і соціальної безпеки і соціальної безпеки кожного члена суспільства за рахунок особистого внеску на основі саморегуляції власного потенціалу;

...