У вступі висвітлено актуальність теми дисертаційної роботи, сформульовано мету й основні завдання дослідження, його об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію структуру й обсяг дисертації, перелічено публікації.

У першому розділі - "Теоретико-методологічні аспекти дослідження політичних еліт у соціальних науках” - встановлено, що через специфічні особливості формування та розвитку еліта в широкому розумінні слова й еліта політична можуть розглядатися як соціальний феномен. Як одне з підтверджень цієї гіпотези визначено велику розбіжність поглядів на еліту як на соціальну категорію, при тому, що однозначного трактування цієї категорії в сучасних соціологічних, політологічних і філософських джерелах немає. Крім того, було встановлено існування неоднорідності еліт, у якій існує певна множинність груп. При цьому кожна із груп буде відносно замкнутою стратою, яка має свої цінності та функціональні особливості і являє собою певний підуніверсум. При тому, що кожна з елітарних соціальних груп є відносно замкнутою стратою, що має свої ціннісні орієнтації та свої функціональні ролі, існує проблема досягнення консенсусу між цими підуніверсумами.

Ускладнює проблему досягнення відповідного консенсусу існування ієрархічної структури цих підуніверсумів, унаслідок чого конфліктність (суперечності між ними) наростає в міру розриву між підуніверсумами мас та правлячою елітою, досягаючи максимального рівня.

У ході теоретичного аналізу встановлено, що структура елітарної групи не є гомогенною. Вона складається з представників певних елітарних груп, що в основному утворилися залежно від функціональної ролі, яку вони відіграють у суспільстві. При цьому кожна з груп, будучи відносно замкнутою стратою, яка має свої специфічні цінності й функціональні завдання, має взаємоузгоджувати інтереси та пристосовуватися до інших страт, що формує конфліктність поля елітарної взаємодії й робить внутрішньоконфліктним сам процес формування еліти.

У ході дослідження з метою уникнення теоретичних суперечностей подано авторське визначення терміна "еліта”. Під ним запропоновано розуміти відкриту групу, що володіє специфічним ресурсом влади, який дає змогу мобілізовувати й перерозподіляти дефіцитні ресурси суспільства відповідно до інтересів (цілей) її керівництва. На цій підставі сформовано авторське визначення терміна "політична еліта”: це відкрита група, що володіє специфічними ресурсами влади, які дають змогу мобілізувати та перерозподілити дефіцитні ресурси суспільства відповідно до наявних у її керівників інтересів (цілей).

Оскільки відсутнє єдине розуміння феномену еліти, оцінити дії останньої щодо мас досить складно. При цьому очевидним є існування взаємного впливу цих двох підуніверсумів. Мова, у першу чергу, йде про те, що еліта може бути такою лише в разі легітимізації або щонайменше за наявності дієвих інструментів влади, які забезпечують маси. У разі відсутності відповідних інструментів або визнаючи свою нелегітимність, еліта втрачає своє функціональне призначення і, як наслідок - елітарний статус.

Визначено сутнісні характеристики інтегральної ефективності політичної еліти, під якою запропоновано розуміти ефективність (оптимальність) розвитку даного суспільства в його цілісності шляхом використання оптимальних (мінімальних) для політичної еліти ресурсів владного управління (політичних ролей, інститутів). Зрештою, основним критерієм політичної ефективності можна вважати мінімальне політичне втручання в систему суспільної взаємодії, яке забезпечує успіх суспільного розвитку.

Встановлено, що внаслідок зростання промислового виробництва та активізації руху капіталу з перших років ХХ ст. менеджери (господарські керівники) розпочинають відігравати провідну роль у процесах модернізації соціальної системи й формувати правила її функціонування. По суті вони стають новою елітою та паралельно інтегруються до існуючих елітарних структур (політичної, технічної). На цій підставі констатовано, що елітарність є процесом, залежним від етапу розвитку суспільних соціально-виробничих процесів.

У ході проведеного експертного опитування нами встановлено взаємний вплив основних типів еліти і типів стратифікаційних систем. Діагностовано переважне значення політичної еліти й етакратичного типу стратифікації в думках експертів. На підставі проведеного рейтингового аналізу також встановлено, що найбільше значення для суспільства має разом з політичною ще й економічна еліта (табл.1). Було констатовано, що роль політичної еліти в житті сучасного суспільства є принципово важливою.

На підставі експертного опитування та за результатами проведеного змістовного теоретичного аналізу запропоновано модель та визначено ієрархію еліт у сучасному суспільстві (рис.1).

Зокрема, на чолі суспільної ієрархії стоїть політична еліта, що, у свою чергу, складається з правлячої еліти та контреліти. Далі за значущістю йдуть: релігійна еліта, економічна еліта, тіньова еліта, еліта державної служби (воєнна, судова, адміністративна), культурно-творча еліта, публічна еліта, науково-технічна еліта, еліта кваліфікованих робітників. Маси населення до еліти не входять. При цьому роль контреліти (принаймні в більшості демократичних суспільств) також пов'язана з участю у прийнятті політичних рішень. Контреліта в цьому контексті виступає як своєрідний "обмежувач”, тобто як страта, яка, реалізуючи власні егоїстичні інтереси (пов'язуючи їх із інтересами мас), не дає змоги максимізувати егоїстичні інтереси правлячої еліти.

У другому розділі - "Концептуальне соціологічне обґрунтування природи української політичної еліти" - встановлено, що на сьогодні в Україні відчувається складність побудови громадянського суспільства політичною елітою переважно не через відсутність сформованих політичних цілей, а через зневіру мас у можливість існування такого суспільства.

У ході аналізу визначено специфічні риси української політичної еліти. Зокрема, серед основних принципових особливостей, що відрізняють її від політичних еліт країн СНД, можна назвати такі: захист кланових інтересів, ігнорування прав і свобод громадян; існування в протестному полі, у якому чітко відстежується міжстратова конфліктність; зрощення політичної й економічної еліти (як правило, в одних і тих самих особах) з метою монополізації пріоритетних галузей власного бізнесу; намагання уникнути відповідальності за результати політичної діяльності. Відзначено, що політична еліта намагається уникнути відповідальності з подвійною метою. Так, з одного боку, представники політичної еліти використовують свій статус, щоб уникнути відповідальності за результати своєї діяльності на інших посадах (у тому числі державного управління), на яких вони перебували до приходу у владу; а з іншого боку, представники еліти намагаються утримати елітарний статус максимально довго, оскільки відповідальність за результати управління настає, як правило, після його втрати.

Важливою особливістю політичного процесу в Україні, яку було визначено в процесі дослідження, можна вважати той факт, що маси потенційно можуть виступати проти політичної еліти тільки за умов, що її дії втручаються в повсякденні практики та зачіпають інтереси конкретних суб'єктів (населення). В іншому випадку населення визнаватиме існування конфлікту (напруження), однак не вчинятиме активних дій.

Аналізуючи природу української політичної еліти, зроблено висновок, що зміна політичних еліт має свої особливості (порівняно з іншими посткомуністичними країнами). Це пов'язано з тим, що в Україні відбулися своєрідні "елітні гойдалки”, коли в пострадянський період представники правлячої еліти того часу перейшли в бізнес, де зайняли лідируючі позиції і набули популярності в масах, після чого, скориставшись популярністю в новому статусі, прийшли в політику як представники нового прагматичного напряму політичної еліти.

Внаслідок сучасних соціальних процесів в Україні виникла специфічна "доказова” традиція отримання елітарного статусу. При цьому основним критерієм рекрутизації в українських реаліях є доведення своєї лояльності до політичної сили. Однак при цьому таке явище, як гільдійність, є незмінною складовою, а антрепренерство в цьому контексті розглядається як засіб утримання суб'єкта в статусі представника політичної еліти.

Ряд учених у своїх дослідженнях звертає увагу на взаємозалежність між типом політичної структури й типом рекрутування еліт. В інноваційному суспільстві спостерігається вища міра відвертості еліт, переважно відкрита конкуренція за елітні позиції. При цьому існує і зворотна залежність. На нашу думку, побудова інноваційного суспільства неможлива без забезпечення відвертості еліт.

У ході формування авторського бачення місії національної української політичної еліти було встановлено, що аналізована місія української політичної еліти полягає в забезпеченні захисту інтересів громадян і держави в розподілі та володінні дефіцитними ресурсами з метою забезпечення максимальної соціальної ефективності інституту держави (і як соціального, і як інституційного утворення).

Відповідно до визначеної місії нами було уточнено функції національної політичної еліти та здійснено їх наукове обґрунтування. Як основні функції національної політичної еліти нами було виділено такі: визначення національних пріоритетів і основоположних цінностей (з метою виконання умов стратегічного розвитку); аналіз інтересів різних соціальних груп (з метою взаємоузгодження зазначених інтересів); узгодження інтересів різних соціальних груп (з метою уникнення конфліктів); збереження та захист усіх видів національних ресурсів, а також особистих ресурсів громадян (з метою збереження національного багатства); розробка та реалізація стратегії внутрішньої й зовнішньої політики держави (для узгодження національних інтересів з інтересами країн-сусідів); створення, контроль за ефективністю функціонування механізму реалізації політичних програм (з метою отримання очікуваного результату від соціальних програм); розробка та поширення суспільно значущих норм і стандартів (для розбудови цивілізованого суспільства); ефективне кадрове забезпечення самої еліти й політичного курсу, який вона реалізує (у першу чергу, з метою самозбереження елітарних позицій); забезпечення доступу населення до управління державою через відповідні соціальні інститути (у першу чергу, через контреліту); гарантування базових життєвих цінностей (здоров'я, безпека, право на соціальний захист) для представників мас.

Конкретний набір функцій і їх соціальна транскрипція визначаються особливостями суспільства, рівнем розвитку економіки, соціальної сфери й політичних інститутів, ментальністю людей та інших чинників. Оскільки еліта своєю структурою і роллю в соціумі має відповідати вимогам, необхідним для вирішення тих проблем, які стоять перед суспільством, на кожному етапі розвитку суспільства відбувається актуалізація деяких функцій, які відіграють системоутворювальну роль у цілісному функціональному її спектрі.

Однак практична реалізація визначених функцій потребує формування в національної еліти особливих норм, цінностей та установок, що зумовлює необхідність аналізу сучасного процесу елітогенезу, а також оцінювання перспектив його трансформацій.

У третьому розділі - "Сутність, особливості та тенденції політичного елітогенезу в сучасній Україні" - було встановлено відсутність в Україні традицій зміни еліт. При цьому на сьогодні мобілізаційна модель не здатна виконувати функцій, адекватних сучасним викликам суспільства.

Ми вважаємо за доцільне враховувати в процесі елітогенезу історичний аспект, пов'язаний з формуванням українських політичних еліт. Першим чинником є те, що українська еліта довгі роки існувала у складі еліти радянської, яка пережила дві трансформації - сталінський період та перебудову. Внаслідок зазначених процесів відбулася практично повна ротація еліт (як керівних кадрів суспільства), крім того, ці процеси призвели до того, що у вітчизняній управлінській практиці практично відсутні традиції еволюційних (легітимних) змін еліт.

Також слід розуміти, що в радянській правлячій еліті трансформації відбувалися в рамках єдиної політичної системи, заснованої на єдиних принципах і незмінній ідеології, що не дозволяє вважати зазначені процеси зміною еліт. У цьому випадку проходили переважно ротаційні процеси, викликані не політичними, а іншими причинами.

На відміну від більшості східноєвропейських країн, представникам правлячої еліти радянського зразка вдалося залишитися при владних позиціях та зберегти (конвертувати) елітарний статус у демократичних політичних процесах. Щоправда, колишні радянські чиновники володіли (а в багатьох випадках і зберегли до сьогодні) найбільший рівень професіоналізму порівняно з політиками останніх років, які конвертували власний матеріальний капітал у статус представника політичної еліти.

Ситуація пов'язана з тим, що сучасна політична еліта України переважно представлена особами, які мають досвід корпоративного управління. Однак досвід такого управління суперечить принципам сучасної демократичної політики. Так, основні принципи економічного управління (принцип єдиноначальності) і політичного управління (принцип плюралізму) принципово різняться. Отже, у сучасних представників політичної еліти недостатньо (а досить часто й зовсім немає) досвіду демократичного управління. При цьому перехід до інноваційного методу рекрутизації пов'язаний із забезпеченням одночасно двох умов: по-перше, якнайшвидша заміна "міцних господарників" "ефективними політиками” для збереження демократичних процесів; по-друге, процес становлення "ефективних політиків" потребує часу, протягом якого держава має розвиватися.

Ще однією принциповою особливістю національного елітогенезу є особлива форма залежності еліти від системних перетворень, що відбуваються в суспільстві. Українська національна політична еліта в ситуації змін має адаптуватися, еволюціонувати відповідно до суспільних змін з метою збереження свого суспільного (елітарного статусу). Отже, можна констатувати існування вторинного реформування, тобто закріплення правлячою елітою соціальних змін, та проведення реформ, спрямованих на адаптацію політичних процесів відповідно до соціальних змін, що вже відбулися. Таким чином, еліти керують суспільством більшою мірою для збереження привілейованих позицій, а не з метою виконання своїх базових соціальних функцій. Саме тому в Україні й виникають проблеми зі стратегічним плануванням (проблема визначення політичними елітами курсу держави, навколо якого має консолідуватися нація). Також це зумовлює той факт, що весь процес державного управління має переважно ситуативний характер.

Аналізуючи результати досліджень, присвячених оцінюванню факторів і причин, які впливають на елітогенез української еліти, встановлено, що не всі фактори було розглянуто. Зокрема, основною причиною сьогоднішньої перебудови політичної еліти є процес, зумовлений перерозподілом функцій усередині самого елітного простору. Причинами виникнення такого перерозподілу є структурні зміни політичного простору українського суспільства, зокрема перехід від тоталітарного типу політичного устрою до демократичного та процес демократизації.

У ході дослідження визначено специфіку українського елітогенезу, яка визначається й обґрунтовується такими показниками: типом рекрутизацїі еліти, її відкритістю/закритістю; функціонуючими механізмами контролю за діяльністю еліт з боку суспільства; станом самої політичної еліти: рівністю елітних груп у прийнятті політичних рішень, внутрішньою згуртованістю елітних груп (та її окремих складових), прагненням до внутрішньогрупового консенсусу, здатністю приймати непопулярні рішення, здатністю до діалогу з неелітними групами тощо.

Важливою особливістю елітогенезу, яка також визначає наявність специфічних соціальних практик його представників, можна вважати вихідну класову однорідність національної політичної еліти. На сьогодні класове розшарування представників мас та еліти відбувається переважно за рахунок формальних атрибутів (яв правило, атрибутів матеріального статку), тоді як система ціннісних орієнтацій представників політичної еліти є по суті гомогенною із цінностями мас. Специфіка окресленої ситуації базується на пострадянському політичному будівництві та вихідній класовій однорідності українського суспільства. Представники еліти та представники мас є вихідцями з одного класу, що значною мірою провокує певну ціннісну однорідність.

Дослідивши особливості показників, що характеризують український національний елітогенез, визначено основні негативні аспекти, що наявні в його перебігу.

Найбільші труднощі в ході реалізації завдань ефективного суспільного розвитку викликають такі фактори: відсутність консолідації елітних груп навколо єдиного бачення стратегії розвитку; винесення представниками еліт на перше місце за значущістю своїх особистих (переважно економічних чи кланових) інтересів замість інтересів суспільства; поширення непотизму, клановості як соціального явища, а також пов'язаної з ним корупції; відсутність чітко вираженої та адекватно сформульованої для мас ідеології еліт і правлячих соціальних груп; відсутність або недостатня державна відповідальність еліти за свої дії як у політичному, так і в юридичному аспектах; низький рівень політичної культури еліти, пов'язаний із відсутністю наступності; порушення політичною елітою законів, обов'язкових для інших членів суспільства, а також те, що більшість декларацій, які проголошуються елітою, переважно не реалізуються на практиці; в окремих випадках відзначається саморуйнівна діяльність політичних структур; штучне створення парламентських криз знижує довіру до всіх інститутів влади; елітні групи не готові до конструктивної роботи зі стабілізації соціальної ситуації та політичної системи держави; еліта на сьогодні не є носієм інтересів більшості соціальних груп.

Провівши аналіз процесу демократизації національного політичного простору та особливостей національної політичної еліти, було запропоновано основні напрями змін у діях політичної еліти, які дають змогу забезпечити розвиток повноцінного процесу демократизації суспільства. Основними із запропонованих напрямів ми вважаємо такі: забезпечення умов для повноцінного контролю громадянами за діяльністю державних органів шляхом введення процедури відгуків, одномандатних округів тощо; забезпечення підтвердження (законності і пошани) владних повноважень народу у вигляді загальнодоступних для представників різних страт періодичних виборів, ухвалення державних рішень при активній участі не лише представників різноманітних елітарних страт, але й широких мас (зокрема, через залучення їх об'єднань); демократизація правової системи і забезпечення її підконтрольності демократичним інститутам (об'єднанням громадян); забезпечення конкурентного поля в рамках самої еліти (у першу чергу, політичної); зниження конфліктності між органами державної влади та громадянами шляхом забезпечення постійності правового поля.

У дослідженні наголошено, що якщо соціальна система протягом певного часу не переходить на наступний рівень демократизації, то відпадає необхідність у зміні еліти. Ця залежність стійка, хоча й нелінійна, оскільки для того, щоб сталася повна зміна еліт, необхідні такі умови: наявність визначеного базового рівня економічного розвитку; готовність суспільства до радикальних змін; здатність суспільства не лише прийняти, але й активно підтримати реформи; специфіка геополітичного положення держави.

Політичними чинниками, які сприяють або, навпаки, перешкоджають нормальному проходженню процесу демократизації, є такі: узгодженість членів елітної групи; міра ригідності; якість самої еліти. При цьому слід розуміти, що не тільки політичні чинники впливають на процес демократизації. Як було відзначено вище, істотне значення мають також економічні й соціокультурні чинники.

Відповідно до поточної політичної ситуації встановлено, що поки що в Україні немає об'єктивних підстав для формування повноцінної функціональної й відповідальної політичної еліти. Таку ситуацію запропоновано розглядати як "елітний застій”. Для виходу із цього становища Україна має щонайменше обрати певний шлях розвитку, згідно з яким буде створюватися еліта. Відповідно, дотримання визначеного напряму й характеризуватиме ефективність виконання керівної ролі політичною елітою країни. При цьому в дослідженні наголошено на існуванні варіативності у виборі відповідних шляхів розвитку. До таких шляхів віднесено: рух політичної еліти до закритості; завершення процесу модернізації, завершення формування інститутів підтримки стабільності структури політичної еліти; стабілізація структури і складу елітних груп, що входять до складу панівної еліти, а також вироблення поведінкових стандартів політичної еліти; реформування правового простору політичної влади та забезпечення існування політичної влади в ньому.

Таким чином, можна констатувати, що проведене дослідження дало нам змогу досягти поставленої мети - визначити рівень впливу елітогенезу політичних еліт на розвиток демократичних процесів в українському суспільстві. Також було здійснено опис і обґрунтування соціальних процесів, які забезпечують функціонування політичної еліти й зумовлюють її специфіку, вирішено завдання, які ставилися на початку дослідження, і достатньою мірою обґрунтовано положення, що виносяться на захист.

Висновки