У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, гіпотези; вказано наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію, публікації, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ - “Теоретико-методологічні основи дослідження осіб з розумовою відсталістю” - присвячено аналізу концепцій соціальної адаптації, теоретичному дослідженню сутності, структури та механізмів адаптаційного процесу, розкрито специфіку його перебігу в цій соціальній спільності.

Розгляд і систематизація соціологічних концепцій соціальної адаптації дали змогу поділити їх за двома напрямами: у концепціях першого напряму відстоюється визначальна роль психологічних механізмів (А. Дюссер, Дж. Мід, Г. Тард, Е. Фромм та ін.); другий характеризується пошуками соціальних регуляторів адаптаційного процесу (М. Вебер, Е. Дюркгейм, Дж. Дьюї, Р. Мертон, Т. Парсонс та ін.). Вивчення еволюції поглядів на цей процес у соціологічній науці показало, що в їх основі лежить розуміння адаптації як пристосування живих організмів і систем до умов існування та прагнення до рівноваги. Однак у ході розвитку людства поняття адаптації вийшло за межі еволюційної теорії в біології і, залежно від історичного етапу, почало використовуватися для обґрунтування деяких особливостей соціальних систем. Із середини ХІХ до першої половини ХХ ст. основна увага дослідників зосереджується на вивченні особливостей пристосування людини до середовища, виробленні концептуальних теоретичних засад цього процесу, спробах побудувати єдину всеохопну теорію соціальної адаптації. Починаючи із 60-х рр. ХХ ст., феномен соціальної адаптації активно досліджують радянські вчені. Наголошено, що їх пошуки стосувалися в основному питань адаптації індивіда до усталених і маловаріантних обставин життя в досить вузьких рамках (виробництво, професійні функції, навчання тощо). Стрижневою ідеєю таких пошуків залишалася концепція соціальної адаптації як пристосування суб'єкта до суспільства, соціальної групи. Про те, що суспільство, соціальна група теж повинні робити кроки назустріч намаганням суб'єкта пристосовуватися до нього, змінюватися разом із ним, мова не йшла. З'ясовано, що ця тенденція спостерігається досі. Крім того, замовчувалися проблеми необхідності вивчення соціальної адаптації цілих соціальних груп і спільнот, специфічні “недоліки” соціального функціонування яких не вписувалися в характеристику “здорового” суспільства.

Зазначено, що трансформаційні процеси в українському суспільстві викликали в соціології нову хвилю досліджень проблем соціальної адаптації. Водночас підкреслено, що формування концепції соціальної адаптації до умов перехідного стану суспільства лише розпочалося. Відсутній комплексний аналіз проблеми, ґрунтовні наукові дослідження соціальної адаптації незаслужено “забутих” соціальних спільностей.

Запропоновано уточнене визначення соціальної адаптації відповідно до суспільних змін. Соціальна адаптація розуміється як процес і результат досягнення особистістю або соціальною спільністю ідентичності із соціальним середовищем у поєднанні з усвідомленням себе як його органічної частини й активним прийняттям середовищем прагнення до такої ідентичності. Підкреслено, що процес соціальної адаптації має об'єктивно-суб'єктивний характер, відбувається одночасно на різних рівнях соціальної структури й має специфічні особливості в суспільстві, що трансформується. Адаптаційний процес відбувається за активної участі свідомості індивіда, а середовище, до якого здійснюється адаптація, є водночас результатом його діяльності, який індивід здатен змінювати відповідно до своїх потреб. Обґрунтовано, що результат соціальної адаптації залежить, з одного боку, від адаптаційного потенціалу індивіда, а з іншого - від адаптаційної здатності соціального середовища.

Встановлено, що в основі процесу соціальної адаптації лежать соціальні, психологічні та соціально-психологічні механізми. До останніх належать норми й цінності як регулятори поведінки особистості, однак їх роль не варто перебільшувати. Доведено, що в побудові ефективного механізму соціальної адаптації важливу роль відіграють потреби й інтереси, адже на їх основі формується соціальний досвід індивіда. Акцентовано, що адаптація не може бути здійснена за допомогою однієї групи механізмів, тому на практиці вони перебувають у тісному взаємозв'язку між собою. Закцентовано увагу на тому, що значна частина експлікацій розумової відсталості має стигматизуючий характер. Обґрунтовано доречність використання визнаного світовим співтовариством поняття “розумова відсталість”, яке потрібно використовувати з усвідомленням його глибинного змісту. Підкреслено, що розумову відсталість не слід ототожнювати з психічним захворюванням. Зазначено, що в українській медицині, педагогіці, психології розумова відсталість до цього часу вважається хворобою і поділяється на два типи - олігофренію та деменцію.

У соціологічному розрізі визначення розумової відсталості належить розглядати за двома критеріями: наявністю розладів або функціональних обмежень організму (унаслідок хвороби, травми або спадкового дефекту), а також їх наслідків для соціального функціонування осіб, яких вони торкаються (у контексті виконання основних суспільних обов'язків). Водночас слід зважати на те, що поняття “розумова відсталість” і, відповідно, стан особи, який воно характеризує, мають відносний характер.

Наголошено, що розкрити специфіку соціальної спільності осіб з розумовою відсталістю можна за допомогою аналізу теорій інвалідизації. Сьогодні в країні домінує медична модель інвалідності, в рамках якої інвалідність сприймається як особлива патологія людини, а всі її проблеми - як наслідок цієї патології. Тобто інвалідність у цілому та інвалідність осіб з розумовою відсталістю зокрема характеризується соціальною недостатністю індивіда, який у рамках зазначеної моделі потребує професійної допомоги у формі соціальної реабілітації.

Доведено, що проблема соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю не може бути вирішена лише за допомогою реабілітаційних заходів, якими б ефективними вони не були. Процес соціальної адаптації включає в себе соціальну реабілітацію, але не зводиться до неї. Основою всіх реабілітаційних заходів є апеляція до особистості індивіда, відновлення його втрачених чи послаблених суспільних зв'язків і відносин унаслідок інвалідності. Однак для досягнення соціальної адаптації цього замало. Специфіка адаптаційного процесу за участю осіб з розумовою відсталістю полягає в тому, що для досягнення позитивного результату акцент повинен зміститися із суб'єкта на об'єкт адаптації. Суспільство повинно не тільки спостерігати за прагненням індивіда щодо досягнення ідентичності з ним, а й бути готовим прийняти таке прагнення, усіляко сприяти його реалізації. Без цього адаптаційний процес буде зведений до однобічного пристосування, яке через специфіку суб'єкта адаптації очікуваного результату не дасть. Обґрунтовано, що не може дати бажаних результатів і опора лише на соціальну модель інвалідності, у якій акцент робиться на існуванні суспільних обмежень соціальної адаптації, адже при цьому подальший аналіз неминуче приведе до усвідомлення стигматизуючої ролі соціальних інститутів. адаптаційний соціальний відсталість розумовий

З'ясовано, що оптимально процес соціальної адаптації може проходити на засадах “нормалізації” життя осіб з розумовою відсталістю у звичайному середовищі за умови динамічної громадської підтримки задоволення їх специфічних потреб та інтересів, реалізації прав, здібностей і можливостей без спеціально створених соціальних бар'єрів та перешкод.

У другому розділі - “Особливості макро-, мезорівневої соціальної детермінації процесу адаптації осіб з розумовою відсталістю” - розглянуто становище зазначених осіб як соціальну проблему, досліджено їх стан повсякденного буття, що має характеристики соціальної ексклюзії й призводить до дискримінації, маргіналізації та автомаргіналізації.

З'ясовано, що соціальна проблема становища осіб з розумовою відсталістю - суперечлива ситуація, яка виникає при недотриманні вимог розвитку суспільного життя відповідно до життєво важливих потреб цих людей. Суперечності, що живлять цю соціальну проблему, об'єднані в рамках соціальної спільності осіб з розумовою відсталістю, адресуються державі. Держава, будучи головним суб'єктом реалізації соціальної політики, автоматично стає джерелом суперечностей, об'єктом претензій і очікувань як осіб з розумовою відсталістю, так і їх родин. Вимоги й претензії на адресу держави характеризують, з одного боку, наявність у суспільстві соціальної проблеми осіб з розумовою відсталістю, а з іншого - є наслідком недосконалої соціальної політики.

Акцентовано, що під становищем осіб з розумовою відсталістю як соціальною проблемою нерідко вважають “об'єктивні” умови їх існування, які суперечать природі “соціально здорового”, “нормального” функціонування суспільства. Автор припускає, що соціологи самі по собі за такого підходу просто не здатні ідентифікувати соціальну проблему осіб цієї категорії. Адже вони почали аналізувати її лише після того, як суспільство визнало, що така проблема існує. Соціологічне визнання соціальної проблеми осіб з розумовою відсталістю з'явилося паралельно з її соцієтальним визнанням, унаслідок змін суспільної ідентифікації проблем інвалідів та інших “забутих” груп і спільнот.

Як показує аналіз, трактування соціальної проблеми осіб з розумовою відсталістю на суб'єктивістських засадах стало підґрунтям для теорії “навішування ярликів” і призводить до збереження існуючого до них ставлення, адже “реформуванню” в цьому випадку підлягає лише поведінка цих осіб, а причиною виникнення соціальної проблеми є вони самі. Такий шлях розв'язання проблем безперспективний, тому що не враховує соціального оточення особи з розумовою відсталістю.

Найбільш ефективним підходом до вивчення проблеми дисертант вважає конструкціоністський, за якого соціальна проблема осіб з розумовою відсталістю визначається як предмет хвилювання, гласного й активного висунення індивідами (соціальними групами) переконливих тверджень про існування їх незадовільного становища та обґрунтованих вимог щодо його поліпшення. Зазначено, що можна й потрібно вивчати становище осіб з розумовою відсталістю як соціальні умови, не варто лише при цьому використовувати термін “соціальна проблема”. Якщо ж досліджується становище осіб з розумовою відсталістю як соціальна проблема, то пріоритет повинен бути за конструкціоністським підходом.

З'ясовано, що становище особи з розумовою відсталістю в українському суспільстві характеризується їх соціальною ексклюзією - реальним відстороненням від суспільного життя, унеможливленням доступу до соціальних благ. З одного боку, це пояснюється екстенсивною державною політикою соціального забезпечення, а з іншого - звичаями, принципами й нормами суспільного життя. При цьому спостерігаються крайнощі у ставленні до носіїв ексклюзії - осіб з розумовою відсталістю. Найгірша з них полягає в дискримінації.

Як показує аналіз, підґрунтям для виникнення дискримінаційних діянь щодо осіб з розумовою відсталістю є негативне, упереджене ставлення суспільства. Причини такого ставлення можна частково зрозуміти, керуючись теоріями міфологізації, соціальної проблемної ситуації, соціального конфлікту, міжрольового конфлікту, стереотипізації. Позаяк упереджене ставлення до осіб з розумовою відсталістю може формуватися й за відсутності безпосередньої взаємодії з ними, зазначені теорії не дають відповідь на питання, чому люди упереджено ставляться до осіб з розумовою відсталістю та не здатні або майже не здатні змінити таку позицію.

Обґрунтовано, що найбільш продуктивний результат можна отримати за допомогою аналізу атитюду, що характеризується як стан свідомості індивіда стосовно певного соціального об'єкта. Атитюд залежить від досвіду й характеризується латентним ставленням до соціальних об'єктів. Коли “повноцінні” члени суспільства переконуються, що їх погляди на навколишній світ суттєво відрізняються від поглядів осіб з розумовою відсталістю, у них з'являється вибір: або вони самі помилково сприймають дійсність, або ці люди не відповідають найсуттєвішим ознакам, яким, на їх думку, особистість має відповідати в системі соціального порядку. Дилема вирішується здебільшого не на користь “неповноцінних” людей, що дає “повноцінним” змогу залишатися в рамках власної концепції соціального порядку й виключити цих людей з категорії осіб, що окреслені рамками ідеальної моделі людини. Такий процес можна назвати дегуманізацією. Він відкриває шлях до соціальної ексклюзії осіб з розумовою відсталістю. Водночас у дослідженні зроблено припущення, що упередженість стосовно осіб з розумовою відсталістю можна розглядати і як особливий клас якостей та властивостей самої сутності людства.

Зазначено, що трансформаційні процеси в українському суспільстві ускладнюють процес сприйняття суспільством осіб з розумовою відсталістю. Враховуючи увесь спектр проблеми, необхідно активізувати внутрішньодержавні реформи, які б закріплювали механізми правового захисту осіб з розумовою відсталістю, сприяли підвищенню їх економічної незалежності, а головне - забезпечували сприйняття цих “інших” членів суспільства як рівних і таких, що мають інше світосприйняття, інший стиль життя й специфічні потреби. Водночас наголошено, що розв'язання проблеми гальмується складними процесами формування соціальної компетентності “нормальних” членів суспільства. Зроблено висновок, що в цій ситуації найбільш раціональним може бути шлях до опосередкованої регуляції поведінки стосовно осіб з розумовою відсталістю, який полягає в розвитку їх автономності як здатності до саморегуляції без орієнтації на культивований більшістю спосіб поведінки щодо цих людей.

Доведено, що результатом упередженого ставлення суспільства до осіб з розумовою відсталістю є їх маргіналізація або “переміщення” на саму межу, на узбіччя соціального життя. Причиною такого переміщення може бути дефіцит соціального функціонування, пов'язаний з індивідуальними фізичними та психічними недоліками індивіда. Таке явище може виявитися також у результаті впливу домінуючих у суспільстві норм, які диктують “неповноцінній” особі як моделі поведінки, так і види активності - у межах окреслених для каліки або інваліда. Ступінь маргіналізації залежить від наявності в суспільстві умов, що перешкоджають особі зануритися у відчуття безнадії, самотності та відчуженості, тобто гальмують процес автомаргіналізації. Маргіналізація стимулює появу в осіб з розумовою відсталістю неврозу, втрату самоконтролю, зумовлює деморалізацію, викликає різного роду форми протесту. Батьки дітей з розумовою відсталістю становлять групу із частковою маргінальністю. За певних умов такі групи можуть стати важливим чинником опору процесу маргіналізації осіб з розумовою відсталістю.

У третьому розділі - “Особа з розумовою відсталістю в мікросередовищі: особливості механізму соціальної адаптації” - обґрунтовано параметри програми й викладено основні результати соціологічного дослідження осіб з розумовою відсталістю, розглянуто адаптаційну здатність мікросередовища як визначальний чинник процесу їх адаптації, визначено соціально-психологічні засади формулювання адаптаційного потенціалу цих осіб.

На основі аналізу емпіричних даних зроблено висновок про низький рівень соціального функціонування осіб з розумовою відсталістю. Підкреслено, що для вироблення повноцінного знання щодо соціальної адаптації таких осіб дуже важливим є вивчення соціального контексту їх існування в мікросередовищі з урахуванням теорії соціалізації. Соціалізація особи з розумовою відсталістю визначається як процес взаємодії індивіда та суспільного середовища, у ході якого, опиняючись у різних проблемних ситуаціях, що виникають у сфері міжособистісних відносин, індивід оволодіває механізмами й нормами соціальної поведінки, установками, рисами характеру та іншими характерними особливостями, які в цілому мають адаптивне значення. Соціалізаційні механізми особи успішно виконують свої функції, якщо ведуть до її адаптованості в суспільному середовищі.

Наголошено, що соціалізація особи з розумовою відсталістю вимагає спеціальної організації й не може зводитися лише до вироблення конформістської моделі поведінки. Помилково також стверджувати, що добре адаптована особа та, яка добивається успіху в соціалізації. Адаптованість особи з розумовою відсталістю тісно пов'язана зі способом, яким вона задовольняє свої потреби в суспільстві, групі і якою мірою при цьому задовольняє очікування суспільства, групи. Проте одна й та сама особа через свою соціалізованість на одному рівні соціальної ієрархії може досягати адаптованості, але з тієї самої причини на іншому рівні опиняється в стані дезадаптованості. В українському суспільстві соціалізація осіб з розумовою відсталістю не завжди забезпечує їх соціальну адаптацію, тому вона може бути як адаптивною, так і дезадаптивною. На практиці, визначаючи адаптуючий або дезадаптуючий характер соціалізації особи, важливо уточнювати характер соціальних груп або типових соціальних ситуацій, у яких розглядається її адаптованість, а також вплив на цей процес співвідношення в людині соціального й біологічного.

Запропоновано модель соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю в мікросередовищі, яка враховує такі аспекти: оцінювання діяльності груп, соціальних спільнот, що впливають на особу з розумовою відсталістю з урахуванням характеру цього впливу (адаптивний чи дезадаптивний); визначення мотивації осіб з розумовою відсталістю з урахуванням того, які психологічні фактори відіграють вирішальну роль для активізації їх діяльності на користь собі й інших; встановлення того факту, обмежують чи не обмежують індивідуальні особливості осіб з розумовою відсталістю їх діяльність, спрямовану на реалізацію власних і суспільних потреб.

Встановлено, що мікросередовище особи з розумовою відсталістю, яка проживає в родині, звужене через обмеження її соціальних контактів, органічне несприйняття іншими людьми, а подеколи й членами сім'ї. У результаті опитування виявлено, що 40,7% сімей обмежує спілкування дітей з розумовою відсталістю через побоювання, що хтось буде насміхатися з “неповноцінної” дитини, а 29,6% - через сором за себе й побоювання, що таке спілкування зашкодить дитині. На думку 57,0% респондентів, родичі утримують дорослу особу з розумовою відсталістю вдома, тому що побоюються за її безпеку. Ще 20,7% респондентів вважають, що таке обмеження робиться через сором за “неповноцінність” особи. Постійно спілкується із сусідами 42,0% дітей і 45,5% дорослих осіб, з друзями - відповідно 39,5% і 15,7% обстежених осіб. Третину дітей і дорослих осіб з розумовою відсталістю ніхто дома не відвідує та не надає допомоги. Більше ніж половина осіб з розумовою відсталістю (59,6%) ніколи не відвідують громадські місця, розважальні заходи, церкву. Половина респондентів вважає, що інші люди не вміють або не знають, про що розмовляти з “неповноцінною” особою, а четверта частина - лише тому, що вона “неповноцінна”. Соціальна мережа особи з розумовою відсталістю не забезпечує якості її соціального функціонування, не дає відчуття “належності”, не підвищує упевненості в собі й самооцінки, не розвиває адаптаційних можливостей.

У мікросередовищі домінує установка, що особи з розумовою відсталістю мають фізичні та розумові “вади”, але відсутня установка щодо врахування їх позитивних можливостей. У результаті інформація про них узагальнюється й систематизується саме в цьому ключі. Психологічна реальність цих осіб базується на однобічній (зі знаком “мінус”) оцінці та, відповідно, на очікуваннях низького рівня їх потенційних можливостей і досягнень. Така установка трансформується в стратегію співчуття, яка на фоні дисфункції соціальних інституцій “виштовхує” особу в інтернатний заклад, що попри досягнення олігофренопедагогіки й підтримку держави не може в принципі забезпечити повноцінної соціальної адаптації особи з розумовою відсталістю, і вона залишається носієм ексклюзії.

Доведено, що альтернативою практиці інтернування є вільне проживання осіб з розумовою відсталістю в сім'ї (громаді) на засадах “підтримувального проживання”. В Україні робляться лише перші кроки на шляху до створення такої системи. Інтернатні заклади, безперечно, мають у ній право на існування, але не як головна, а підготовча, підтримувальна ланка. Рівень зусиль соціального середовища щодо поліпшення соціального функціонування осіб з розумовою відсталістю й забезпечення їх підтримувального проживання в сім'ї (громаді) є критеріями оцінювання його адаптаційної здатності.

У ході дослідження доведено, що соціальна адаптація осіб з розумовою відсталістю повинна здійснюватись з урахуванням їх специфічних індивідуальних особливостей у рамках парадигми про спільність основних тенденцій розвитку людини в нормі та при відхиленнях від неї. Ці особливості мають свої закономірності. До них належать порушення процесу спілкування, мовленнєвого розвитку, пізнавальної діяльності, психічної активності, самоусвідомлення тощо. Водночас за сприятливих умов соціальної адаптації диспропорції психічного розвитку можуть бути згладжені й певною мірою усунуті. Але при цьому треба мати на увазі, що рівень актуального розвитку особи з розумовою відсталістю обмежений рамками її потенційного розвитку, який часто не досягає вікових норм.

Стратегія соціальної адаптації особи з розумовою відсталістю в мікросередовищі повинна будуватися з урахуванням цієї особливості шляхом формування соціально значущих особистісних якостей на основі засвоєння суспільних норм та досвіду правильної поведінки. Рівень особистісного розвитку залежить від формування психічних утворень, що спонукають особу до поведінки (інтереси, потреби, цінності), і психічних утворень, що становлять виконавчий компонент у психічній регуляції цієї поведінки (індивідуально-типологічні й характерологічні особливості емоційно-вольової сфери). Оскільки потреби осіб з розумовою відсталістю специфічні, їх забезпечення вимагає соціального супроводу. Недостатнє врахування особливостей цих потреб впливає на рівень їх задоволення і, відповідно, на формування особистісних якостей. Реалізацію “Я-концепції” в осіб з розумовою відсталістю необхідно розпочинати з розвитку самосвідомості, самовдосконалення. У мікросередовищі мають бути створені умови, коли особа з порушеннями одержує задоволення від того, що долає труднощі, виявляє при цьому свої кращі якості та переживає позитивні емоції. Процес соціальної адаптації особи з розумовою відсталістю тісно пов'язаний з особистісним досвідом, якого вона може набути лише через діяльність - внутрішню та зовнішню активність, що регулюється усвідомленою метою. Формування соціальної складової адаптаційного потенціалу осіб з розумовою відсталістю повинно відбуватися шляхом інклюзивної освіти, розвитку навичок самообслуговування й підготовки до життя в громаді.

Висновки

У дисертації вирішено наукове завдання теоретичної артикуляції й емпіричного з'ясування особливостей адаптації осіб з розумовою відсталістю задля нового, олюдненого до них ставлення як однієї з передумов гуманізації суспільства, розбудови правової, соціальної держави. У висновках узагальнено результати дослідження соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю, визначено напрями вдосконалення цього процесу в практиці соціального управління.

Аналіз соціологічних концепцій соціальної адаптації дає змогу розподілити їх за двома напрямами: у концепціях першого напряму відстоюється роль психологічних механізмів; другий характеризується пошуками соціальних регуляторів адаптаційного процесу. З'ясовано, що соціологічні розвідки проблем соціальної адаптації вчених радянської доби стосувалися в основному питань пристосування індивіда чи соціальної групи до стабільного суспільства. Трансформаційні процеси в українському суспільстві викликали появу цікавих досліджень окремих аспектів соціальної адаптації. Водночас виявлено, що формування концепції соціальної адаптації в умовах перехідного суспільства лише розпочалося.

Запропоновано визначення соціальної адаптації як процесу та результату досягнення особистістю (групою) ідентичності із соціальним середовищем у поєднанні з усвідомленням себе як його органічної частини й активним прийняттям середовищем прагнення до такої ідентичності. З'ясовано, що в основі соціальної адаптації лежать соціальні, психологічні та соціально-психологічні механізми, які перебувають у взаємозв'язку. До останніх належать норми й цінності, однак їх роль не варто перебільшувати. У побудові ефективного механізму адаптації важлива роль належить потребам та інтересам, формуванню на їх основі соціального досвіду особистості. Процес соціальної адаптації має об'єктивно-суб'єктивний характер, різну стадійність, інтенсивність і спрямованість. Результат соціальної адаптації залежить, з одного боку, від адаптаційного потенціалу особистості, а з іншого - від адаптаційної здатності середовища. Специфіка соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю полягає в їх соціальній недостатності, яка зумовлює особливості адаптаційного процесу. Трактування соціальної недостатності осіб з розумовою відсталістю як хвороби, патології, спрямовує реабілітаційні заходи тільки на особистість індивіда. Доведено, що успішна соціальна адаптація осіб з розумовою відсталістю можлива тільки за умови громадської підтримки цих людей як суб'єктів адаптаційного процесу.

На основі вітчизняного та зарубіжного досвіду соціологічного аналізу соціальних проблем запропоновано авторський підхід до аналізу соціальної проблеми осіб з розумовою відсталістю, яка визначається як предмет хвилювання, гласне й активне висунення індивідами, соціальними спільностями та групами переконливих тверджень щодо існування незадовільного становища цих осіб у суспільстві й обґрунтуваних вимог до його усунення. Такий об'єктивно-суб'єктивний підхід дає змогу відійти, з одного боку, від оцінки соціальної проблеми лише як об'єктивних умов існування цих людей, а з іншого - уникнути “сповзання” на суб'єктивістські позиції, коли причиною виникнення проблем осіб з розумовою відсталістю є вони самі.

На макро-, мезорівні розкрито механізми соціальної ексклюзії осіб з розумовою відсталістю, виділено форми їх дискримінації (дистанціювання, девальвація, делегітимізація, сегрегація). Доведено, що підґрунтям для соціальної ексклюзії зазначених осіб, їх дискримінації й маргіналізації є негативне, упереджене ставлення суспільства. З'ясовано, що найбільш продуктивний результат у пошуку причин виникнення упереджень можна отримати шляхом аналізу ролі атитюду у формуванні цього явища. Трансформаційні процеси в суспільстві посилюють процес соціальної ексклюзії осіб з розумовою відсталістю. Акцентовано, що соціальна політика держави щодо цих людей повинна ґрунтуватися на сприйнятті їх як рівних і таких, що мають інше світосприйняття, інший стиль життя й специфічні потреби. Обґрунтовано, що при виробленні та реалізації стратегії соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю слід враховувати рівень соціального розвитку суспільства й не орієнтуватися на культивований більшістю спосіб поведінки щодо цих людей.

Запропоновано модель соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю в мікросередовищі, яка побудована на оцінюванні впливу середовища, мотивації осіб з розумовою відсталістю до активізації діяльності на користь собі й іншим, врахуванні ролі індивідуальних психічних і фізичних особливостей зазначених осіб при здійсненні такої діяльності. Встановлено, що дисфункція соціальних інститутів і наявність дискримінаційних практик створюють ситуацію, яка “виштовхує” особу з розумовою відсталістю в інтернатний заклад, однак повноцінне формування особистості індивіда в такому закладі неможливе. Обґрунтовано, що основними засобами соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю в мікросередовищі є підготовка до життя в сім'ї (громаді) на засадах “підтримувального проживання”. Визначено основні напрями формування адаптаційного потенціалу осіб з розумовою відсталістю, яке повинно відбуватися шляхом розвитку пізнавальних процесів, особистісних якостей і здатності до діяльності з одночасним поліпшенням соціального функціонування та вдосконаленням навичок самообслуговування. З'ясовано, що формування адаптаційного потенціалу залежить від форм, характеру, інтенсивності та спрямованості процесу соціальної інклюзії щодо цих осіб у всі сфери життєдіяльності суспільства.

Запропоновано конкретні заходи щодо оптимізації процесу соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю шляхом системної організації управління цим процесом. Вони повинні бути спрямовані передусім на створення особам з розумовою відсталістю можливостей для реалізації прав і свобод, гарантованих кожному громадянину України, забезпечення підтримувального проживання в сім'ї (громаді), пожиттєвого соціального супроводу з одночасним формуванням позитивної громадської думки й реалізацією антидискримінаційних програм.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології. - Класичний приватний університет. - Запоріжжя, 2011.

У дисертації розглянуто проблеми соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю, яка набуває актуальності під впливом особливостей змін сучасного українського суспільства. Доведено, що становище осіб з розумовою відсталістю є соціальною проблемою, яка характеризується їх соціальною ексклюзією, дискримінацією й маргіналізацією. Причини такого ставлення приховані в упередженому (негативному) ставленні більшості суспільства до “неповноцінних” людей. Успішна соціальна адаптація осіб з розумовою відсталістю можлива за умови переходу суспільства від медичної моделі інвалідності, коли їх обмежені можливості вважаються патологією, до моделі “нормалізації”, коли цим людям будуть доступні умови життя, які близькі до загальноприйнятих або навіть збігаються з ними. У роботі розглянуто практичні питання регуляції соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю в сучасних умовах.