Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Особливості конструювання культурного капіталу сучасного українського студентства

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

культурний капітал пострадянський

Актуальність обраної теми дослідження обумовлюється тим, що сучасні багатовимірні суспільства не піддаються аналітичному осмисленню в тому вигляді термінів соціальної стратифікації, в якому вони були сформульовані в середині ХХ століття. Актуалізуються нові, багаточисельні системи координат, за якими відбувається розшарування суспільства, серед яких важливу роль грають культурні виміри нерівностей.

Ці процеси супроводжуються динамізацією, маркетизацією, окультуренням, економізацією та капіталізацією систем нерівностей, які в комбінації з гіпердиференціацією соціального простору призводять до зміщення на шкалі цінностей, за якого культурні та символічні фактори стають все більш значимими у визнанні соціальних можливостей. На думку багатьох дослідників, інформація та знання стали найбільш важливим ресурсом сучасного суспільства. В цих умовах система освіти змінює свою роль у формуванні майбутньої стратифікаційної системи суспільства. Аналіз цієї системи в українських реаліях ускладнюється тим, що не тільки індивіди переміщуються між позиціями, але й самі позиції прийшли до руху і постійно реконфігурують соціальний простір.

З огляду на це проблематизується використання структурно-конструктивістського підходу до мікровимірів (соціо)культурних засад нерівностей, оскільки сформульоване в межах цього підходу розуміння ансамблю капіталів та його ролі нерелевантне українським реаліям.

Полем емпіричної верифікації соціологічного теоретизування в сфері конструювання культурного капіталу як фрагменту ансамблю капіталів обрано українське студентство, що обумовлене рядом причин, а саме: актуальність дослідження (ауто)конструювання студентством ансамблю капіталів; важливість дослідження факторів, що впливають на кількісний та якісний виміри цього процесу; необхідність визначення впливу вищої школи як контексту конструювання культурного капіталу на процес культурної капіталізації своїх вихованців; перебування студентства внаслідок сутнісних характеристик власного буття в постійному процесі (ре)конструювання свого ансамблю капіталів, що є умовою та гарантією наочності гіпертрофованих відносно всього суспільства процесів конструювання культурного капіталу, що в дослідницькому сенсі є перевагою.

Ступінь розробки проблеми. Теоретико-методологічними засадами вивчення культурного капіталу є передусім розробки теоретиків капітального аналізу, французьких соціологів П. Бурдьє та Ж.-К. Пассерона, які трактують культурний капітал як сукупність найважливіших культурних компонентів (освіти, мови, побутової культури, символів, зв'язків); авторів альтернативних варіантів капітального аналізу: В. Радаєва, який запропонував генеральну класифікацію багатоманітності капіталів; Р. Петерсона, в центрі уваги якого був вплив культурного капіталу на культурне споживання; Р. Патнема і Дж. Коулмена, які концентрувалися на аналізі соціального капіталу та його співвідношення з людським; Г. Беккера - автора теорії людського капіталу.

Роль системи вищої освіти в процесах культурного диференціювання та, зокрема, процеси набуття капіталів майбутніми фахівцями висвітлюються у роботах таких авторів, як В. Арбєніна, В. Астахова, В. Бакіров, О. Балакірєва, О. Баранов, Л. Бєлова, О. Виштак, Л. Герасіна, Г. Зборовський, Н. Іванова, Т. Каменська, О. Козлова, Д. Константиновський, Є. Кузьміних, О. Куценко, Н. Ліповська, К. Михайльова, Г. Мкртчян, Н. Мухамеджанова, О. Набатчикова, О. Навроцький, А. Ніколаєвська, О. Омельченко, Н. Паніна, Є. Подольська, М. Руткевич, Г. Сілласте, Л. Сокурянська, Ф. Філіпов, Ю. Чернецький, С. Шаронова, О. Шукліна, О. Якуба та ін. Розробці теорії та методології капітального аналізу присвячують свої роботи Ю. Биченко, А. Бова, О. Демків, Ю. Золотарьова, Ю. Качанов, Д. Логінов, В. Нікулін, В. Радаєв, В. Степаненко, Н. Шматко, І. Шуригіна та ін.

Суттєвий внесок у науковий аналіз процесів культурних вимірів соціальної диференціації зробили такі вітчизняні і російські дослідники, як Г. Ашин, А. Ашкеров, О. Вєршинська, О. Волянська, З. Голенкова, Є. Головаха, Т. Заславська, Є. Ігітханян, В. Іноземцев, Н. Коваліско, С. Макєєв, С. Оксамитна, І. Прибиткова, В. Радаєв, О. Симончук, Ю. Сорока, Н. Тихонова, М. Шульга та ін.

Проте узагальнення наукових праць дослідників культурного капіталу свідчить про недостатній рівень концептуалізації його конструювання та конвертування, ситуативність та кон'юнктурність дефініцій та операціоналізацій культурного капіталу, відсутність аналізу його зв'язку з історичною, стратифікаційною та соціокультурною контекстуальністю, суміжними феноменами, процесами конструювання та конвертування, а також брак комплексних досліджень чинників та механізмів конструювання та (пере)визнання культурних ресурсів як капітальних. Розробка саме цих аспектів аналізу культурного капіталу як аналітично виділеного феномену визначає нагальну необхідність здійснення дослідження з теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації тісно пов'язана з базовими напрямками досліджень, що здійснювалися за участю автора кафедрою соціології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна: “Вища школа як суб'єкт соціокультурної трансформації” (номер державної реєстрації 0102u000357), “Вища освіта як фактор соціоструктурних змін: порівняльний аналіз посткомуністичних суспільств” (номер державної реєстрації 0105u000709), «Проблеми формування громадянської ідентичності української молоді: роль освіти як чинника консолідації суспільства».

Об'єктом дослідження виступає культурний капітал української студентської молоді.

Предметом - процеси становлення, переоформлення, конвертації, використання (в тому числі інвестування), тобто конструювання культурного капіталу сучасною молоддю в макро-, мезо- та мікроконтекстах.

Мета роботи полягає в аналітичній та дослідницькій концептуалізації підходу, в рамках якого стане можливим дослідження процесів конструювання культурного капіталу в українських соціокультурних умовах з точки зору структурних елементів констеляції культурних ресурсів, до якої входить культурний капітал, з одного боку, та контекстів конструювання культурного капіталу - з іншого.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- аналіз основних теоретико-методологічних підходів до вивчення культурного капіталу;

- розробка категоріально-понятійного апарату дослідження, зокрема здійснення теоретичної та емпіричної інтерпретації поняття «культурний капітал», аналіз його співвідношення з суміжними поняттями;

- розробка концептуальної та методологічної схеми аналізу процесів (ре)конструювання культурного капіталу актора;

- аналіз основних векторів культуркапіталізації пострадянської студентської молоді;

- виявлення контекстуальної обумовленості характеристик та властивостей культурного капіталу пострадянського студентства;

- дослідження формування в умовах вищої школи ціннісних орієнтацій майбутніх фахівців у сфері культурного капіталу як важливої складової їх культурного капіталу;

- виявлення особливостей динаміки процесів конструювання культурного капіталу пострадянського студентства через диференціацію культурних практик акторів;

- опрацювання моделі ціннісної детермінації культурного капіталу як концептуальної оптики дослідження сучасних процесів соціокультурної диференціації.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених дослідницьких завдань у дисертаційній роботі використовувався комплекс методів, які забезпечують логіку і системність дослідження: порівняльно-історичний - у межах теоретичної інтерпретації структури і контекстів конструювання культурного капіталу українського студентства та його динаміки; міждисциплінарний - при селекції комплексу методів соціологічного дослідження культурного капіталу; системно-структурний - при розмежуванні рівнів (макро-, мезо-, мікро-) конструювання культурного капіталу та визначенні їх співвідношення; а також такі загальнонаукові методи, як системний аналіз, типологізація, порівняльний аналіз та здійснений на його основі синтез. В рамках дисертаційної роботи були застосовані кількісні та якісні методи емпіричного дослідження, а саме: масові анкетні опитування, фокусовані групові інтерв'ю, аналіз документальних джерел. Серед методів обробки даних застосовувалися кореляційний, порівняльний аналізи кількісних даних, метод змістовного аналізу якісної інформації тощо.

Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження стали розробки представників структурно-конструктивістського підходу - дослідників в галузі капітальних вимірів соціального простору нерівностей П. Бурдьє, Ж.-К. Пассерона, Г. Беккера; соціокультурний підхід в експлікаціях П. Сорокіна, М. Лапіна, Л. Сокурянської, Ю. Сороки та інші; діяльнісно-структурна теорія в інтерпретаціях Т. Заславської та О. Куценко; феноменологія повсякденності П. Бергера та Т. Лукмана; теорія капіталів В. Радаєва; суб'єктна теорія інституту освіти Л. Сокурянської; ціннісний підхід А.О. Ручки та Л.О. Ази

Емпіричну базу дисертації становлять результати міжнародних соціологічних досліджень студентської молоді, здійснених за участі автора кафедрою соціології соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна: “Вища школа як суб'єкт соціокультурної трансформації” (2002-2004 рр., за репрезентативною вибіркою опитано 1972 студенти 19 вузів України та 900 студентів 17 вузів Білорусі); “Вища освіта як фактор соціоструктурних змін: порівняльний аналіз посткомуністичних трансформацій” (2005-2006 рр., за репрезентативною вибіркою опитано 3057 студентів 31 ВНЗ України, 780 студентів 13 ВНЗ Білорусі та за нерепрезентативною вибіркою - 587 студентів 8 ВНЗ Росії), а також результати дослідження, проведеного за участі автора Українським інститутом соціальних досліджень імені О. Яременка «Становище студентської молоді України» (2008 р., за репрезентативною вибіркою опитано 5103 респонденти українських ВНЗ) (керівник проекту - к.с.н. Балакірєва О.М.). Окрім того, в дисертації використовуються результати авторського якісного дослідження (серія фокусованих групових інтерв'ю (всього 4 фокусованих групових інтерв'ю), проведених 2008 року серед студентів чотирьох ВНЗ міста Харкова).

Наукова новизна роботи полягає у розв'язанні важливого теоретико-методологічного завдання, пов'язаного з концептуалізацією та дослідженням процесів конструювання і конвертації культурного капіталу пострадянської студентської молоді, а саме:

· вперше на основі аналізу теоретико-методологічної бази наукових надбань з теми дослідження запропоновано структурно-контекстний підхід до аналізу культурного капіталу пострадянського студентства, який полягає в тому, що культурний капітал, з одного боку, аналізується з точки зору його структури, яка є проекцією структури особистісної повсякденності, а з іншого, - результатом актуалізації трьох рівнів соціокультурних контекстів конструювання культурного капіталу (макро-, мезо- та мікрорівні);

· вперше у вітчизняній соціології розроблено понятійно-категоріальний апарат дослідження процесів конструювання культурного капіталу (зокрема, введено в науковий обіг такі поняття, як «культуркапіталізація», «капіталізаційні практики», «капіталізаційні стратегії», «структура особистісної повсякденності», «контексти конструювання культурного капіталу», «культуркапітальна насиченість повсякденності»), а також систему показників емпіричного виміру структури культурного капіталу, яка була застосована для аналізу повсякденнісних диференціаційних практик та стратегій пострадянського студентства;

· вперше згідно з логікою сучасних процесів парадигмального синтезу в соціологічному теоретизуванні концептуалізовано зв'язок між макроструктурами нерівностей та мікроструктурами особистісної повсякденності, який проявляє себе як зв'язок між різнорівневими контекстами конструювання культурного капіталу;

· дістав подальшого розвитку категоріальний апарат теорії практик та діяльнісно-структурної парадигми завдяки переосмисленню понять практик та стратегій як сутнісно різних видів діяльності актора, що мають різні ознаки, але векторно зорієнтовані на один результат - конструювання культурного капіталу;

· дістала подальшого розвитку теоретична та емпірична інтерпретація поняття «культурний капітал», яке визначається автором як фрагментована еклектична соціокультурно конкретна система конвенційних характеристик актору, що володіють ресурсною природою в соціокультурній сфері значимостей і значень, освоєні актором, володіють здатність до (само)прирощення та виражені специфічним чином; доведена доцільність використання цього поняття в дослідженні соціокультурної диференціації сучасного українського суспільства, що обумовлено значенням даного феномену у процесах як мікро-, так і макроструктурування суспільства, а також можливостями емпіричного виміру культурного капіталу;

· дістав подальшого розвитку концепт культурного споживання, який інтерпретується автором як набір гетерогенних за своїми властивостями практик конструювання культурного капіталу студентства; на підставі емпіричного дослідження доведено взаємовплив освітніх практик українського студентства та особистісних особливостей культурного споживання;

· удосконалено класифікацію чинників формування культурного капіталу особистості на базі аналізу впливу на якість та обсяг культурного капіталу макро-, мезо- та мікросоціальних контекстів;

· удосконалено модель ціннісно-діяльнісної детермінації культурного капіталу, в якій запропоновано аналіз культурного капіталу як результату ціннісно детермінованих видів активності особистості.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає у розробці структурно-контекстного підходу до аналізу культурного капіталу особистості, який може бути застосований у подальших дослідженнях з зазначеної теми; у розробці категоріального апарату дослідження культурного капіталу; в інтерпретації та уточненні змісту понять «культурний капітал», «культурні ресурси», «конструювання культурного капіталу», «культурне споживання», «культуркапіталізація», «капіталізаційні практики», «капіталізаційні стратегії», «структура особистісної повсякденності», «контексти конструювання культурного капіталу», «культуркапітальна насиченість повсякденності» та ін. Результати дисертаційного дослідження розширюють можливості соціологічного аналізу (ре)конструювання та функціонування культурного капіталу в українському суспільстві, а також можуть бути використані у подальших вимірах культурного капіталу та його повсякденнісних аспектів формування зокрема.

Практичне значення результатів дисертації полягає у виявленні структури культурного капіталу студентської молоді з урахуванням контекстуальності цього феномену в умовах суспільної трансформації, що допоможе прогнозувати подальший розвиток даного явища, відкриває можливості коригування процесів культуркапіталізації сучасної молоді, а також аналізу професійної та компетентнісної стратифікації українського суспільства в контексті становлення «суспільства знань» з урахуванням індивідуалізації та «окультурення» простору нерівностей. Основні положення та висновки дослідження можуть бути використані в практиці таких інституцій, як освітні організації, консультативні органи, органи державного управління, а також рекрутингові та хедхантингові установи. Матеріали дисертації можуть бути використані при викладанні навчальних курсів: «Соціологія культури», «Соціологія молоді», «Соціальна стратифікація», «Соціологія освіти», «Соціологія знання» та ін., а також при підготовці підручників і навчальних посібників із цих курсів. Результати дисертаційного дослідження були використані автором при розробці спецкурсу «Основи капітального аналізу» для студентів соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Апробація роботи. Основні висновки і положення даного дисертаційного дослідження були викладені на міжнародних науково-практичних конференціях «Якубинська наукова сесія» (Харків, 2006, 2007, 2008 рр.), «Харківські соціологічні читання» (Харків, 2006, 2007, 2008 рр.), Перший Львівський соціологічний форум (м. Львів, 2007 р.), «Шевченківська весна» (Київ, 2007 р.), «Проблеми розвитку соціологічної теорії» (Київ, 2008 р.), “Третій Всеросійський соціологічний конгрес” (Москва, 2008 р.), “Молодь в умовах нової соціальної перспективи” (Житомир, 2008, 2009 рр.), «Ломоносівські читання» (Москва, 2009 р.),. Дисертація також обговорювалася на теоретичних семінарах кафедри соціології та соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 12 публікаціях, 6 з яких - у спеціалізованих фахових виданнях ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, 9 підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку використаних джерел (всього 191 джерело), додатків. Обсяг основної частини дисертації - 179 сторінок, список літератури - 23 сторінки.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну дисертації, її практичну та теоретичну значущість, висвітлено апробацію одержаних результатів на конференціях та в публікаціях.

У першому розділі “Культурний капітал: теоретико-методологічні проблеми соціологічного аналізу» обґрунтовано обрані напрямки дослідження, розкрито значення вжитого у дослідженні категоріально-понятійного апарату, представлено розроблену автором систему емпіричного виміру обсягу та якості культурного капіталу.

У підрозділі 1.1 «Парадигмальні та концептуальні засади вивчення культурного капіталу» дискутуються та синтезуються напрацювання ряду парадигм, підходів та концепцій, а саме діяльнісно-структурної парадигми, соціокультурного підходу, теорії практик, ціннісного підходу, капітального підходу. На базі цих напрацювань пропонується багатокутник ключових понять, в полі спряження яких буде відбуватися аналіз епіфеноменів культурного капіталу, а саме: соціалізація, ціннісні орієнтації, соціальні установки, соціальні практики, повсякденність, аналіз капіталів, соціокультурний простір.

Проаналізувавши сучасний теоретичний дискурс дослідження культурного капіталу особистості, автор доходить висновку щодо евристичного потенціалу та пояснювальних можливостей концепцій капіталу, розроблених К. Марксом, П. Бурдьє, В. Радаєвим, Р. Патнемом, Р. Петерсоном, а також структурно-діяльнісної концепції в інтерпретації О. Куценко.

Автор доводить, що звернення до поняття “культурний капітал”, доцільність його використання в емпіричному дослідженні обумовлено специфікою ситуації, що склалася у пострадянських суспільствах із властивими їм нестабільністю і соціокультурним розмаїттям, а також особливостями життєвого етапу, на якому перебуває молодь, - етапу невизначеності, мінливості її уподобань, полісемантичності та варіативності її практик та стратегій, етапу накопичення та впорядкування власного ансамблю капіталів.

У підрозділі 1.2 «Культурний капітал: проблема визначення та суміжні поняття» уточнено поняття “культурний капітал”, яке дефінується як еклектична, констелятивна та ситуативна система характеристик актору, якій притаманні ряд властивостей, серед яких найбільш важливими автор вважає (само)прирощення, існування в соціокультурній сфері, оцінка з точки зору сучасних багатоманітних ринків, вираженість у знаннях, вміннях, компетенціях та шансах. Підкреслюється, що культурний капітал є конвенційною складовою соціального статусу актора, яка має прояв в соціокультурній сфері значимостей та значень. На основі аналізу теоретичних та емпіричних проектів прибічників капітального аналізу (Ю. Биченко, А. Бова, Д. Девіс, О. Демків, Ф. Дивайн, В. Гольберт, Н. Коваліско, Д. Логінов, К. Михайльова, О. Набатчикова, В. Нікулін, М. Севедж, В. Степаненко, Н. Шматко та інші) зазначається відсутність в сучасному соціогуманітарному дискурсі прийнятного, а також операціонально та евристично потенційного визначення та інструментів вимірювання культурного капіталу. Констатується існування великої кількості гетерогенних та різнорівневих понять, покликаних описати та пояснити феномени, що входять до констелятивної композиції культурного капіталу («інтелектуальний потенціал», «культурні ресурси», «культурний потенціал», «капітал освіти», «людський капітал», «людський фактор», «духовно-творчий потенціал особистості», «професійна культура», «капітал родини» та інше). Саме тому автор пропонує власне визначення культурного капіталу, що дозволяє не тільки теоретично дефінувати, але й, з одного боку, парадигмально окреслити можливості вивчення культурного капіталу, з іншого, - запропонувати його емпіричні виміри.

Важливим з погляду розуміння сутності культурного капіталу є аналіз співвідношення відповідного йому поняття з такими категоріями, як “капітал”, “культурні ресурси”, “капіталізаційні практики та стратегії”, “культурне споживання”, “контексти конструювання культурного капіталу”, “культуркапіталізація”, причому головна увага приділяється поняттям «культурні ресурси» та «капітал». В сучасній науці капітальна природа певних ресурсів (визначена К. Марксом) часто ігнорується, культурний капітал розглядається як розпливчастий та ситуативний концепт, розмитий вживанням в умовах перманентної відсутності спеціалізованого аналізу. Автор акцентує на різних підходах до культурного капіталу та суміжних концептів, формулюючи засади вивчення культурного капіталу як ринково оцінюваного, конкретно вираженого та (найголовніше) капітального за своєю природою ресурсу, статус якого є ситуативним та конвенційним і який дислокований в соціокультурній сфері, що розуміється як (уявний) простір значимостей і значень.

У підрозділі 1.3 «Культурний капітал як процес: конвертації, ансамбльованість, капітальні практики» на засадах класифікації форм капіталів за П. Бурдьє здійснюється огляд теорій та досліджень у царині процесуального виміру капіталів. Особливий акцент робиться на українські дослідження як такі, що можуть уточнити експлікації Бурдьє відносно вітчизняних соціокультурних реалій; крім того, виходячи з результатів численних досліджень, проведених вітчизняними соціологами за останні десятиліття, розглядається проблема співвідношення культурного капіталу та його процесуальних маніфестацій (практик та стратегій). Особлива увага приділяється таким практикам та стратегіям конструювання культурного капіталу, як культурне споживання, дозвіллєві практики та освітні стратегії.

З метою емпіричного виміру культурного капіталу автором розроблена система показників, до якої віднесено:

- структурні елементи акторної повсякденності, що пов'язані з обсягом та якістю культурного капіталу (обсяг домашньої бібліотеки, кількість та якість доступу до Інтернету, наявність домашнього комп'ютеру, рівень освіти батьків, місце поселення до отримання вищої освіти тощо);

- академічну успішність як прояв компетентності актора з узгодження своїх практик з системою соціальних конвенцій, з одного боку, та як прояв успішності реалізації культуркапіталізаційних практик та стратегій, з іншого (причому тут акцентується увага на пов'язаних, але відмінних успішностях - шкільній та актуальній на момент дослідження академічній успішності у ВНЗ);

- наявні сателітні та субститутні культурні ресурси (обсяг знань, вмінь та навичок, прямо пов'язаних чи не пов'язаних взагалі з професійними культурними ресурсами; компетентність в академічній та позаакадемічній сферах тощо);

- практики та стратегії культуркапіталізації, які здійснюються або вже здійснені актором (вивчення іноземних мов, культурне споживання, дозвіллєві практики тощо);

- ціннісно-нормативну структуру актору, його суб'єктність та патерни, що можуть бути вивченими через маніфестацію цінностей у кількісному дослідженні та через вербальну поведінку - в якісному.

Підкреслюється, що вивчення культурного капіталу через запропонований дослідницький проект є, по-перше, не абсолютним, а відносним (через відсутність на даний момент готової шкали оцінки культурного капіталу) і, відповідно, порівняльним; по-друге, є непрямим (тобто культурний капітал вивчається не через власний обсяг або ж, як це пропонував Бурдьє, через час, витрачений на його конструювання, а через побічні показники, які певним чином пов'язані з культурним капіталом).

Визнається, що культурний капітал є результатом, з одного боку, актуалізації стратегій, ресурсів та цінностей у конкретних діях та поведінці актора, з іншого, - впливу зовнішніх економічних, соціальних, культурних, повсякденнісних та інших об'єктивних чинників. Особливу увагу автор приділяє концептуалізації суб'єктивних процесів та чинників конструювання культурного капіталу (ціннісно-нормативній структурі, габітуалізованим схемам сприйняття та оцінювання; структурним обмеженням, що інкорпоруються акторами; практикам та стратегіям, системам значимостей та значень і їх інтерпретаціям акторами).

У другому розділі “Контексти конструювання культурного капіталу” розглянуто теоретико-методологічні підходи до аналізу ролі різнорівневих контекстів у процесах конструювання культурного капіталу. Автор пропонує трирівневу класифікацію контекстів, визначаючи контекст конструювання культурного капіталу як цілісну, концептуально визначену сукупність умов (якими можуть бути соціальні явища, соціальні процеси, соціальні інститути, особливості соціального простору та інше), що прямо чи опосередковано впливають на процеси та детермінацію конструювання культурного капіталу, відображаючись на обсягу, якості та структурі культурного капіталу особистості. Структура розділу вибудовується в логіці еманації від макро- до мікроконтекстів.

В розділі 2.1 «Соціокультурні нерівності як макроконтекст конструювання культурного капіталу» автор на базі огляду історичного аспекту соціологічного дискурсу соціокультурних нерівностей демонструє зв'язки між концептами «соціальна структура», «соціокультурні нерівності», «меритократичний відбір», «критерії нерівностей» та «культурний капітал». Релятивістська та непряма концепція вивчення та виміру культурного капіталу в оптиці авторського підходу реалізується через розгляд контекстів конструювання культурного капіталу, а саме через розгляд чинників культуркапіталізаційних процесів, в якому ці концепти, як і соціокультурні нерівності як такі, розглядаються як макроконтексти (або соцієтальні контексти конструювання культурного капіталу), до яких автор включає актуальні системи соціокультурних диференціацій, а також капітальні конвертаційно-конструктивістські системи. Аргументувавши, що сучасні підходи до аналізу культурного капіталу не є релевантними багатомірності сучасних соціальних (які стають більше соціокультурними) стратифікацій, автор доходить висновку про необхідність комбінування об'єктивних та суб'єктивних критеріїв нерівності, що логічно приводить його до дуалістичної концепції структурного конструктивізму. В контексті цієї концепції під соціокультурними нерівностями пропонується розуміти нерівності соціальних можливостей, що витікають з різниці в ресурсах (причому автор зазначає, що мова йде не про власне ресурси, а про доступи до них) і культурних практиках. Кожен з цих компонентів соціокультурних нерівностей здатний утворювати відносно самостійні і в той же час частково співпадні поля їх експлікацій, в яких проявляються нерівності шансів. Так, серед факторів, що впливають на вибір культурних практик, автор пропонує виділити трикутник взаємозалежних чинників, а саме ціннісно-нормативну систему, ресурси освіти та знання, рівень життя та його успішність. Саме цим аргументується підвищена увага автора до системи освіти, а також до особистісної повсякденності.

В підрозділі 2.2 «Вища освіта як мезоконтекст конструювання культурного капіталу» автор аналізує формування культурного капіталу в мезоконтекстах (або інституційно-групових контекстах конструювання культурного капіталу), до яких входять системи капітальних значимостей, системи визнання компетентностей, а також (що найважливіше в авторському розгляді) системи інституційних конструювань культурного капіталу, серед яких автор особливо виділяє та досліджує систему освіти. На базі ретроспективи концептуального становлення соціології освіти в ХХ столітті демонструється дискусія між двома ключовими позиціями цієї галузі соціології щодо процесів конструювання культурного капіталу, згідно з якими вища освіта або поглиблює диференціацію між володарями культурного капіталу, або ж вирівнює цю різницю. В подальшому ці напрацювання використовуються при аналізі методологічних проблем аналізу освіти як чинника стратифікації у світлі соціокультурного підходу. Напрацювання українських та зарубіжних соціологів автором адаптуються та уточнюються відносно українських реалій. При цьому розуміння категоріального апарату структурно-конструктивістської парадигми («поля», «габітуалізація», «капітал» тощо) поглиблюється та конкретизується для реалій українського дослідницького поля.

Автор акцентує увагу на тому, що взаємодія системи освіти та соціокультурної диференціації (вираженої чи то в системі стабільних соціальних статусів, чи то - в умовах трансформації - в динамічних змінних розрізненнях) має розглядатися подвійно: з одного боку, соціальний простір структурується, в тому числі, системою освіти, яка об'єктивно продукує розподіл статусів, ролей та капіталів, з іншого ж боку, система освіти інкорпорує, встроює, de facto імперативно габітуалізуючи в структури особистості легітимне сприйняття соціального порядку (а, отже, ті феномени макро- та мезорівня, що конституюють відповідні контексти конструювання культурного капіталу). Враховуючи оцінку більшістю сучасних дослідників системи освіти як системи включення особистості в соціальні структури, автор як в методологічному, так і в науково-світоглядному сенсі не обмежується положеннями структурного конструктивізму, а пропонує збагатити їх напрацюваннями сучасних більш акторко орієнтованих дослідницьких програм, а також феноменологічної парадигми. Автор підкреслює, що в умовах сучасних процесів можна говорити про маркетизацію соціальності і, отже, про «капітал» (як інструментальний аспект формування особистості) як центр функціонування сучасної системи освіти. Саме в цьому ключі розглядається соціоструктурна суб'єктність системи освіти, що оцінюється автором як така, що переакцентувалась від компетентнісного та соціально-професійного виміру на соціокультурний, символічний вимір, а в сфері соціоструктурних контекстів як така, що пов'язана с формуванням та підтримкою соціального порядку на різних рівнях.

У світлі такого висновку в підрозділі 2.3 «Повсякденнісні мікроконтексти конструювання культурного капіталу» автор розглядає феномен повсякденності, специфічно операціоналізуючи його для цілей власного дослідження. В роботі пропонується авторський варіант синтезу феноменологічних та структурно-конструктивістських концептуалізацій у сфері вивчення культурного капіталу, завдяки чому концептуалізуються мікроконтексти (або повсякденнісні контексти) конструювання особистісного культурного капіталу, куди автор пропонує включити систему індивідуальних шансів особистості, особистісні культурні доступи, а також такий генералізуючий концепт, як культуркапітальна структура повсякденності.

У намаганні синтезувати положення структурно-конструктивістської та феноменологічної теорій та в синтетичній дослідницькій логіці автор виходить з того, що макро- та мезоконтексти відображуються та, відповідно, можуть бути вивченими через мікроконтексти. При цьому макро- та мезоконтексти, що впливають на систему шансів, доступи до ресурсів та культуркапіталізаційну структуру повсякденності, в контексті дослідження культурного капіталу методами соціології, з авторської точки зору, не можуть бути вивченими напряму через свою опосередкованість мікроконтекстами. Тому в авторській дослідницькій концепції макро- та мезоконтексти пропонується вивчати крізь призму мікроконтекстів, перш за все акторної повсякденності як просторово-часової структури культуркапіталізації, з одного боку, та як способу сприйняття макро- та мезоконтекстів, з іншого.

Саме тому повсякденність актора, як і макро- та мезоконтексти, аналізується виключно з точки зору кількості та розподілу шансів реалізації процесів культуркапітального конструювання, тобто з точки зору кількісного та якісного розташування культуркапітально змістовних фрагментів та феноменів (речових, просторово-часових чи інституційно-нормативних). В цьому ключі автор демонструє зв'язок між процесом спадкування капіталу як специфічною практикою культуркапіталізації та особливостями повсякденності.

Концептуально та операціонально важливим для досягнення мети дослідження є запропонований автором аналіз акторної повсякденності з точки зору кількості та розподілу шансів здійснення культуркапіталізації. Ці два аспекти автор пропонує позначити кількісним та якісним виміром, або культуркапітальною насиченістю та консистентністю повсякденності, відповідно. На понятійному рівні концептуалізовано дефіцитарності повсякденності (як проблеми кількісної природи) та перекоси консистентності (як проблеми якісної природи) як можливі чинники проблем в конструюванні культурного капіталу, а також запропоновано поняття концентрації (яка складається зі структури та якості) та обсягу культурного капіталу як результату дії якісного та кількісного виміру культуркапітальної структури акторної повсякденності.

Аналізу результативності культуркапіталізації студентів, а також взаємодії різних елементів констеляції культурного капіталу присвячений третій розділ дисертації.

У третьому розділі “Стратегії та практики конструювання культурного капіталу в повсякденності акторів: дослідження українських реалій” здійснено аналіз результатів соціологічних досліджень, проведених за участі автора кафедрою соціології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна протягом 2004-2007 років, а також досліджень інших вітчизняних соціологічних центрів з проблем формування соціокультурних нерівностей на українському просторі, зокрема на просторі молоді.

Окрім методу масового анкетного опитування, що застосовується у дослідженні таких питань, як культуркапіталізаційні стратегії та практики студентства, основні чинники їх успішності, рівень культурного капіталу та культурних ресурсів сучасних українських молодих людей та ін., доцільним виявилось використання фокусованих групових інтерв'ю. Доречність їх застосування обумовлена необхідністю: 1) виявлення вербальних еманацій і поведінкових маніфестацій культурного капіталу, що можуть бути виміряними лише якісно; 2) вивчення можливих латентних чинників та проявів культурного капіталу.

У підрозділі 3.1 «Культурне споживання як практика культуркапіталізації» на базі аналізу результатів кількісних досліджень автор доходить висновку, що накопичення культурного капіталу веде за собою подальше накопичення, що екс- та інтенсифікується, в тому числі і через механізми (ре)конструювання схем сприйняття, оцінювання та дії. При цьому така практика конструювання культурного капіталу, як культурне споживання, формує подвійний зв'язок з культурним капіталом: через габітуалізовані схеми сприйняття, з одного боку, воно детермінує певні схеми практик, тобто подальші стратегії конструювання культурного капіталу; з іншого боку, воно є важливим індикатором обсягу, структури і якості культурного капіталу особистості. Емпірично виділяється також ряд стратегій та практик (читання поезії, книг з мистецтва, художньої літератури, перегляд публіцистичних телепередач, використання Інтернету задля читання новин та для спілкування з друзями та ін.), які, не будучи ключовими в конструюванні висококапіталізованого ансамблю, тим не менше можуть виступати капітальним індикатором через свою не зорієнтованість на конструювання культурного капіталу. В той же час ряд практик (такі найбільш популярні і наближені до масового споживання, як читання романів «легкого жанру», використання Інтернет для розваг, відпочинку та пошуку рефератів, перегляд спортивних, музичних та розважальних передач) в сучасності не є стратегіями успішного конструювання капіталу, а, скоріше, є витратами часу, який міг бути використаним на інші стратегії конструювання культурного капіталу, і, отже, є імітацією, паліативом цих стратегій і замінником інкорпорування інформації та знань.

На основі емпіричних даних базове положення Бурдьє щодо вимірювання культурного капіталу через витрачений час проблематизується через констатацію, що, з одного боку, не кожне культурне споживання є безумовним конструюванням культурного капіталу і що, з іншого боку, з точки зору кінцевого результату (обсягу, структури та якості культурного капіталу), не кожна витрачена одиниця часу на конструювання культурного капіталу дорівнює іншій довільно взятій одиниці часу, витраченій на конструювання культурного капіталу. Важливим напрацюванням автора є й те, що один культурний продукт, спожитий різними каналами трансляції культурного капіталу, може володіти різними властивостями з точки зору конструювання культурного капіталу, а також з точки зору статусності капіталу, його соціальної визнаності.

Крім того, відносно ряду практик та стратегій була продемонстрована їх відірваність від схем сприйняття та оцінювання (наприклад, відносно практики користування Інтернетом «зі сторонньою допомогою»), які здійснюються респондентами як праксеологічний сурогат, до якого звернулися в силу тих чи інших об'єктивних причин, а не в силу існуючого усвідомлення необхідності.

Наведені в дисертаційній роботі дані дозволяють зробити висновок, про нормалізацію та стабілізацію системи капіталів в Україні, за яких створюється та інституціоналізується структура конвенцій щодо вартісності та ролі тієї чи іншої форми капіталів, з одного боку, а, з іншого, - про процеси інституціоналізації «нових нерівностей». При цьому «нові нерівності» виявляються не заново створюваними, а реконструйованими, виходячи з попередньої системи нерівностей (тобто в умовах спадковості нерівностей). Становлення системи диференціації стратегій накопичення культурного капіталу доводиться через вимірювання активізації «ефективнісного» критерію оцінювання цих стратегій: адже навіть час, витрачений на конструювання культурного капіталу, стає якісно різним (а не тільки кількісно вимірюваним) і навіть різноспрямованим у контексті конструювання культурного капіталу.

В підрозділі 3.2 «Акторна повсякденність в процесах культуркапіталізації» окремої уваги набула проблема спадковості стратегій конструювання культурного капіталу, що аргументується наступними фактами:

1) Корелювання рівней успішності навчання на різних ступенях освіти. Ця кореляція не є тотальною, але оскільки сфера навчання є однією з базових сфер для повсякденності цього періоду соціальної активності, зміна «статусу успішності» буде досить помітним зрушенням в повсякденності, і, відповідно, предметом боротьби та (само)ствердження. Продемонстровано на емпіричному матеріалі, що попередні стратегії та досвід конструювання культурного капіталу (втілені в шкільній успішності) виявляються значимими для визначення власних можливостей і здібностей, (ре)конструкції ціннісно-нормативної системи, що визначається схемами сприйняття, оцінювання, і, отже, для розробки подальших стратегій (на прикладі стратегій вступу до ВНЗ);

2) Існування взаємозв'язку між успішністю і формою навчання на попередньому етапі освіти та статусом на наступному. В сучасних українських соціокультурних умовах можна стверджувати, що найбільш успішною стратегією конструювання культурного капіталу вважається навчання в державному ВНЗ за рахунок держбюджету. Це зумовлено рядом соціокультурних (зокрема, інерційними патерналістськими очікуваннями) й економічних (важкодосяжністю сплачуваної вищої освіти) факторів. Але при цьому ці чинники діють на різні прошарки по-різному. Виявлено, що надані повсякденністю можливості конструювання культурного капіталу тим менше задовольняють актора, чим більш висококапіталізованим він є. Жорсткої кумулятивності (тобто накопичення, яке б безумовно вело до пришвидшення подальшого накопичення) в стратегіях конструювання культурного капіталу, не спостерігається, що не заперечує спадковості стратегій;

3) Наявність зв'язку між успішністю навчання та структурою повсякденності. Визначено, що ряд кількісних та якісних характеристик повсякденності (обсяг домашньої бібліотеки, наявність соціальних зв'язків у батьків, досяжність сплачуваної середньої освіти, доступ до комп'ютеру та доступ до Інтернету, доступ до різноманітних форм середніх навчальних закладів, наявність різних можливостей підготовки та доступів до ВНЗ) є важливими для стратегій конструювання культурного капіталу з точки зору академічної успішності як міри інституційного визнання успішності реалізованих стратегій, що стосується як розподілу різноманітних культурних ресурсів, так і розподілу інших форм капіталу: наприклад, конвертація економічного капіталу в культурний (на прикладі стратегій вступу до ВНЗ) в умовах нашого суспільства все ще відбувається за «залишковим принципом», з надією на державний патерналізм. При цьому розрахунок витрат відбувається не «за необхідністю», а «за можливостями». Це ще раз ілюструє той факт, що соціальна оцінка значимості культурного капіталу не є стабільною, і, більш того, вона не є достатньо високою;

4) Наявність зв'язку між успішністю навчання на різних ступенях системи освіти та практиками та стратегіями культуркапіталізації, що реалізуються актором. Демонструється, яким чином обсяг домашньої бібліотеки як елемент особистісної повсякденності, детермінуючи освітні практики, обумовлює інтенсивність, векторність та множинність стратегій капіталізації, що здійснюються акторами. Показано, що лінії диференціації проходять не тільки в статусах, але і в стратегіях конструювання та відтворення цих статусів.

В підрозділі 3.3 «Проблеми зв'язку ціннісно-нормативної структури та культурного капіталу» аналізуються матеріали фокусованих групових інтерв'ю, проведених в комплексі з кількісним анкетуванням учасників з метою ідентифікації обсягу та структури їх культурного капіталу. За допомогою цього з'ясовується зв'язок між обсягом, якістю та структурою культурного капіталу особистості, з одного боку, та вербалізованими цінностями та установками на систему соціокультурних нерівностей та роль у ній системи освіти, - з іншого. На базі проведеної серії сфокусованих групових інтерв'ю виявлено чотири категорії респондентів в залежності від рівня культурного капіталу; продемонстровано, що ці ж категорії відрізняються між собою за схемами сприйняття соціокультурної нерівності та за її оцінками. Вісі розрізнення запропоновано провести за такими бінарними схемами сприйняття, як «свобода - необхідність», «дефіцитарність - достаток», «інструментальність - самоцінність», «самодетермінація - соціальна детермінація», «соціальна відповідальність - соціальна безвідповідальність». Маніфестовані учасниками інтерв'ю цінності, цілі, мотиви та оцінки підтверджують авторську гіпотезу щодо можливості дослідження культурного капіталу через вивчення структур повсякденності. При цьому схеми сприйняття та оцінювання виявилися в прямому зв'язку з чинниками конструювання культурного капіталу особистості, зворотнім же зв'язком є те, що саме ці габітуалізовані схеми визначають стратегії поповнення капіталу і, відповідно, подальші трансформації культурного капіталу та габітусу актора. Виявилось, що представники різних культуркапітальних груп демонструють різне сприйняття соціокультурних обмежень, що існують в суспільстві, по-різному оцінюють шанси, які їм надані суспільством та освітою, а також співвідношення ролі активного та структурного початків в соціальному житті. Найважливіше ж, з точки зору автора, це те, що респонденти різних груп володіють різною системою інструментальних та термінальних цінностей в сфері досягнень та освітніх практик.

Отже, результати емпіричного дослідження довели, що у сучасній Україні фактором диференціації соціального простору стає не стільки обсяг капіталу (в особливості економічного капіталу, який був базовим стратифікатором у 1990-х роках), скільки комбінація різних видів капіталу - їх ансамбль, органічне поєднання та взаємодія. Все більша увага в стратегіях статусного самопозиціонування акторами приділяється соціальним та культурним видам капіталу. Інерція процесів 1990-х - 2000х років зберігається (в тому числі це проявляється в тому, що ключовими засадами успішної стратегії статусного самопозиціонування визнаються в основному економічно детерміновані): найбільшим попитом на своєрідному «просторі капіталів» користуються найбільш конвертовані види знань та навичок (зокрема, знання іноземної мови, вміння користуватися комп'ютером, читання спеціалізованої та наукової літератури). Крім того, культурне споживання є переакцентованим в бік найбільш конвертованих видів споживання, а традиційно «висококультурні» види споживання (наприклад, поезія, художня література) перетворюються з фактору конструювання культурного капіталу на його індикатор, «додаток», поступово втрачаючи роль фактора конструювання капіталу, яким цей вид споживання був протягом довгого часу.

У висновках роботи підсумовуються головні результати дослідження. Підкреслюється, що на основі розробленого автором структурно-контекстного підходу уточнено дефініцію “культурного капіталу, який визначається як системне утворення, що містить результат дії об'єктивних та суб'єктивних чинників, що існують на трьох рівнях контекстів (макро-, мезо- та мікросоціальні контексти). Доведено, що саме культурний капітал виступає комплексним, інтегрованим показником як професійної, так і соціальної компетентності актора, що піддається емпіричному вимірюванню, виявляючись у гетерогенних формах та маніфестаціях. Авторська система емпіричних показників вимірювання культурного капіталу була використана для визначення обсягу та якості культурного капіталу українського студентства.

На основі структурно-контекстного підходу показана значущість впливу на диференціацію культурного капіталу студентства не тільки об'єктивних факторів (економічних, регіональних, мовних, родинних, повсякденнісних, освітніх, поселенських), на які зазвичай звертають увагу дослідники культурного капіталу, але й суб'єктивних чинників (ціннісних, чинників культурного споживання, суб'єктивно-діяльнісних чинників). Повсякденнісні чинники, на які поруч з освітніми автор звертає особливу увагу, знайшли свій прояв у розподілі структури та обсягу культурного капіталу в особистісній повсякденності: найбільш успішні стратегії культуркапіталізації та найякіснішим чином сконструйований культурний капітал демонструють студенти, в повсякденності яких спостерігається максимальний обсяг та гармонійний розподіл гетерогенних та різноманітних культурних ресурсів.

Все це дозволило здійснити концептуалізацію процесу конструювання культурного капіталу українського студентства та чинників, що його зумовлюють. Важливим в контексті дослідження проблеми культуркапіталізації українського студентства виявилось вивчення ролі системи вищої освіти у формуванні обсягу та якості культурного капіталу, що представляє собою фактично реалізацію соціальної суб'єктності інституту освіти в системі соціокультурних нерівностей. Зафіксовані в дослідженні відмінності між студентами за рівнем їх культурного капіталу, здобутого завдяки освіті, зокрема вищої, і пов'язаний з цим розрив їх ціннісно-нормативних структур та поведінкових схем (що виражається, зокрема, в подальших практиках та стратегіях, оцінках та практично зорієнтованих цінностях) є свідоцтвом недостатньої ефективності виконання освітою функції надання рівного доступу до культурних ресурсів всім прошаркам суспільства. Це слабко відчувається в суспільстві «рухомих структур», але швидко буде актуалізованим у системі стабільних диференціацій та нерівнісних конвенцій. Тобто фактично нерівності, що формуються в умовах соціокультурної неусталеності, є «нерівностями на майбутнє» і, отже, «відкладеними розривами» в єдиній соціальній тканині.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1) Голиков А.С. Повседневность в конструировании социальных неравенств: феноменология vs/& структурный конструктивизм / А.С. Голиков // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: збірник наукових праць. У 2-х т. Т.1. - Харків: Видавничий центр ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. - с. 200-209.

2) Голиков А.С. Функционирование культурного капитала в условиях современного украинского общества: концепции и реалии / А.С. Голиков // Вестник Харьковского национального университета имени В.Н. Каразина «Социологические исследования современного общества: методология, теория, методы». - 2006. - № 752. - с. 44-52.

3) Голіков О.С. Соціокультурна диференціація в українському суспільстві: економічний капітал у (спів)конструюванні ансамблю капіталів / А.С. Голиков // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». - 2007. - № 761. - с. 137-144.

4) Голиков А.С. Конструирование социокультурной дифференциации системой высшего образования: к постановке проблемы / А.С. Голиков // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2007. - с. 119-124.

5) Голиков А.С. Эманации культурного капитала в вербальном поведении актора (по результатам фокусированных групповых интервью) / А.С. Голиков // Вестник Харьковского национального университета имени В.Н. Каразина: «Социологические исследования современного общества: методология, теория, методы». - 2008. - № 800. - с. 127-135.