Інституціоналізація волонтерського руху в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ВОЛОНТЕРСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

22.00.03 - соціальні структури та соціальні відносини

Юрченко Ірина Вадимівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті соціології НАН України.

Науковий керівник - доктор соціологічних наук, професор Макеєв Сергій Олексійович, Інститут соціології НАН України, завідувач відділу соціальних структур

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник Стегній Олександр Григорович, Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник відділу соціально-політичних процесів

кандидат соціологічних наук Малиш Ліна Олександрівна, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, доцент кафедри соціології

Захист відбудеться “27” листопада 2009 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична 12, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична 12, м. Київ.

Автореферат розіслано “2” жовтня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Стукало С.М.

АНОТАЦІЇ

Юрченко І.В. Інституціоналізація волонтерського руху в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.03 - соціальні структури та соціальні відносини. Інститут соціології Національної академії наук України. Київ, 2009.

Дисертація присвячена дослідженню умов та факторів інституціоналізації волонтерського руху в Україні. Розглянуто існуючі соціологічні концепції соціальних інститутів та запропоновано аналітичну схему процесу інституціоналізації, відповідно до якої проаналізовано особливості інституціоналізації соціальних рухів загалом і безпосередньо волонтерського руху в Україні. Узагальнено методологічні підходи та існуючий світовий досвід дослідження волонтерства. За результатами емпіричного дослідження проаналізовано особливості мотивації волонтерів, елементи ціннісно-нормативної, символічно-смислової та статусно-рольової структур волонтерського руху, процеси його легітимації та легалізації, а також формування колективної ідентичності та інституціональної поведінки.

Ключові слова: соціальний інститут, інституціоналізація, соціальний рух, волонтерських рух, волонтер, волонтерство.

Юрченко И.В. Институционализация волонтерского движения в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.03 - социальные структуры и социальные отношения. Институт социологии Национальной академии наук Украины. Киев, 2009.

Диссертация посвящена исследованию условий и факторов институционализации волонтерского движения в Украине. В связи с наличием значительного количества научных подходов к рассмотрению понятия социальных институтов, автор обобщила существующие подходы и предложила аналитическую схему, которая включает четыре основных перспективы, в которых социальные институты рассматриваются как: функции, регуляторы поведения, статусно-ролевые и символические комплексы. Соответственно, институционализация рассматривается как процесс становления институтов в обозначенных качествах.

Проанализировав и обобщив предложенные исследователями схемы и механизмы процесса институционализации, различия между которыми заключаются в большей или меньшей степени материализации его элементов, автор работы создала собственную аналитическую схему этого процесса, которая включает семь этапов:

- появление потребности, удовлетворение которой нуждается в организации общих действий, ее распространение и осознание многими членами общества, формирование общих целей, появление в ходе стихийного взаимодействия социальных норм и правил;

- формирования ценностно-нормативной структуры, принятие и практическое употребление ценностей, норм и правил, появление связанных с ними процедур, начало формирования идеологических основ деятельности;

- создание символическо-смысловой структуры посредством воспроизводства во времени и пространстве системы символов, действий, правил поведения, наделение социального института необходимыми для поддержки его систем ресурсами;

- создание статусно-ролевой структуры и системы социального контроля;

- легитимация социального института посредством создания его истории и мифологии, выделения выдающихся личностей, формирования стереотипов в массовом сознании;

- формальная легализация в нормативно-законодательной отрасли;

- формирование коллективной идентичности и институционального поведения посредством передачи знаний следующему поколению.

В соответствии с данной схемой были проанализированы особенности институционализации социальных движений в целом и непосредственно волонтерского движения в Украине.

Социальные движения как объект исследования конституировались в пределах направления социологии, которое занимается исследованием социальных изменений. Общими для ряда определений социальных движений являются три момента: а) в основе возникновения движений лежит общность интересов и целей группы людей, которые не удовлетворены существующим социальным порядком; б) социальные движения возникают в процессе долговременного взаимодействия и представляют собой коллективные усилия и/или совокупность установок относительно социальных изменений; в) деятельность участников движений осуществляется вне сфер влияния традиционных формализованных структур, а иногда - в оппозиции государственным властным структурам.

Становление и развитие волонтерского движения в Украине на современном этапе происходит за счет внутренних (возрождение традиций добровольной помощи) и внешних ресурсов (основы института международного волонтерства). В Украине в данное время существует три типа организаций, которые используют труд волонтеров: государственные учреждения, общественные организации, группы взаимопомощи. Отличия между ними зависят от: уровня формализации отношений между организацией, волонтерами и клиентами; источников привлечения средств, уровня структурной организации и уровня развития институциональной инфраструктуры.

Об институционализации волонтерской деятельности свидетельствуют такие институциональные признаки как легальность, легитимность и институциональная инфраструктура, однако люди не закрепляются за этим видом деятельности, что препятствует ее окончательной профессионализации.

Отличия во взглядах и суждениях респондентов относительно волонтерской деятельности, ее восприятии и оценке были обусловлены такими факторами как возраст, социальный статус, тип организации, где волонтерствует респондент, ее политика в отрасли мотивации и содействия волонтерам в самореализации и достижении целей.

Статусно-ролевая позиция волонтера зависит от демографических характеристик, периодичности и длительности его деятельности, одного из доминирующих социальных статусов, образования, профессиональной квалификации, личных качеств и достижений, знаний и навыков и т.п.

Общим выводом исследования можно считать следующее: процесс становления волонтерского движения в Украине как социального института находится в завершающей фазе, движение развивается и расширяется, продолжается работа по совершенствованию всех его структур и систем.

Ключевые слова: социальный институт, институционализация, социальное движение, волонтерское движение, волонтер, волонтерство.

Yurchenko I.V. The Institutionalization of the Volunteer's Movement in Ukraine. - Manuscript.

Thesis for the degree of candidate of sociological sciences by speciality 22.00.03 - Social Structures and Social Relations. Institute of Sociology of National Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv, 2009.

The dissertation is devoted to research of conditions and factors institutionalization of the volunteer's movement in Ukraine. Is considered the existing sociological concepts of social institutes and it is offered the analytical scheme of institutionalization process according to which the features of institutionalization of social movements in general and directly volunteer's movement in Ukraine are analyzed. The methodological approaches and existing global experience of researches of volunteering are generalized. By results of empirical research the features of volunteer's motivation, elements of value-normative, symbol-semantic and status-role structures of volunteer's movement, processes it legitimation and legalization, and also formation of collective identity and institutional behavior are analyzed.

Key words: social institute, institutionalization, social movement, volunteer's movement, volunteer, volunteering.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення незалежності України дало поштовх початку трансформаційних процесів в усіх сферах життя суспільства, що у свою чергу поставило питання актуальності досліджень його нових реалій. Завершення епохи колективних форм участі у громадському та суспільно-політичному житті, трансформація суспільного устрою, переорієнтація на засади ринкової економіки, суспільно-політична та економічна нестабільність призвели до занепаду або часткової трансформації старих і появи нових видів соціальних відносин та соціальних інститутів, одним із яких і виступає волонтерство. Так, за часів Радянського Союзу добровільна допомога та взаємовиручка підтримувалися на державному рівні: добровільна праця у вигляді шефської допомоги, комуністичних суботників або соціалістичних змагань була піднесена до рівня почесного обов'язку і мала ідеологічно-примусовий характер. Після розпаду СРСР добровільна діяльність перестала залежати від державних структур, а будь-яка участь у суспільному-політичному та громадському житті суспільства виступає виключно добровільною ініціативою його членів.

Сучасний стан українського соціуму визначається особливостями функціонування і взаємодії трьох підсистем: ринкової економіки, правової держави та громадянського суспільства. Оцінюючи перспективи розвитку ініціативної індивідуальної та колективної активності в Україні, Є.Головаха та Н.Паніна наголошують на необхідності нових ґрунтовних досліджень інституціоналізації суспільних процесів у цій галузі: “Перспектива переходу українського суспільства до внутрішньо несуперечливої інституціональної системи пов'язана з можливістю розвитку так званої “неінституціональної політики”, ґрунтованої на активності самодіяльних соціальних рухів та організацій, які сприяють освоєнню неінституціонального простору і формуванню соціального капіталу і нових форм демократичної правової, політичної, економічної й духовної культури. Оцінювання потенціалу українського суспільства у цьому контексті й досі не здійснене і, на наш погляд, є найактуальнішим напрямом подальшого вивчення процесів інституціоналізації в Україні”.

Наприкінці ХХ ст. особливе місце волонтерської діяльності в процесі суспільного розвитку було офіційно визнано міжнародним співтовариством. За останнє десятиріччя тема волонтерства неодноразово обговорювалось на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН і залишається актуальним питанням порядку денного у досягненні “Цілей Розвитку Тисячоліття”. Волонтерство є суспільно-корисною безоплатною діяльністю, яка є чинником формування духовних, морально-етичних, культурних, суспільно-політичних та економічних цінностей і може набувати будь-яких форм від традиційних інститутів обопільної допомоги до мобілізованої суспільно-корисної праці під час криз або стихійного лиха, від проявів альтруїзму до структурованої організації волонтерського руху міжнародного масштабу. Волонтерство - спосіб акумуляції соціального капіталу, потужний інструмент соціального, культурного та економічного розвитку суспільства, який в ринкових умовах сприяє збереженню балансу в суспільних відносинах та їх гармонізації; ефективний засіб об'єднання зусиль громадянського суспільства та органів державної влади щодо вирішення ряду соціальних проблем; базисна передумова і основа діяльності більшості громадських організацій.

З часів появи соціологічної науки соціальні інститути посіли місце однієї з її основних категорій. В західній соціології інститути досліджували Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, М.Вебер, Т.Парсонс, Г.Зіммель, Р.Мертон, Дж.Мід, Дж.Хоманс, Р.Дарендорф, Н.Смелзер, Е.Гіденс, П.Бергер, Т.Лукман, Дж.Тернер, Я.Щепаньский, П.Штомпка, К.Касторіадіс, Н.Флігстін, Д.Норт, Д.Уільямсон, П.ДіМаджіо та ін. В російській соціології проблематикою соціальних інститутів та процесу інституціоналізації займались В.Ядов, С.Фролов, В.Добреньков, А.Кравченко, І.Андреєв, Т.Заславська, Р.Ривкіна, О.Бессонова, М.Шабанова, С.Кірдіна, В.Радаєв, Ю.Резник, Р.Нуреєв. Серед вітчизняних соціологів слід назвати Є.Головаху, Н.Паніну, С.Макеєва, В.Тарасенка, С.Войтовича, О.Стегнія, Ю.Чернецького, О.Куценко, О.Резніка. Схеми процесу інституціоналізації пропонували Т.Парсонс, Дж.Хоманс, П.Бергер і Т.Лукман, П.Штомпка, С.Фролов.

Теорію соціальних рухів у західній соціології розробляли Г.Блумер, Р.Тернер, У.Корнхаузер, С.Ліпсет, Е.Фромм, Н.Смелзер, Т.Гарр, Е.Хоффер, Д.Еберл, Л.Кілліан, Дж.Маккарті, М.Зальд, Ч.Тілі, А.Турен, А.Мелуччі, Д.Стокдейл, С.Тарроу, Ф.Нулльмайер, Й.Рашке, Р.Айєрман, Е.Джемісон, В.Гемсон, Д.Дела Порта, М.Діані. Дослідженням механізмів появи та схем розвитку соціальних рухів займались Е.Гіденс, Г.Блумер, П.Штомпка, Р.Тернер, Н.Смелзер, Л.Іонін, С.Фролов, Д.Стокдейл, О.Рамштедт. В радянській соціології до проблематики соціальних рухів звертались Л.Іонін та В.Яровий, а на пострадянському просторі - Т.Заславська, Р.Ривкіна, Г.Погосян, І.Халій, В.Костюшева, М.Назарова, В.Воронкова, Л.Гордон, Е.Клопова, А.Темкіна, А.Кравченко, В.Тишкова, О.Яницький, О.Здравомислова, Т.Константинова, А.Посадська, Т.Клименкова, О.Вороніна та ін. Серед вітчизняних дослідників соціальних рухів слід вказати імена таких науковців як О.Стегній, О.Симончук, В.Барабаш, В.Головенько, В.Рябіка, О.Балакірєва, М.Головатий, О.Яременко, Р.Вайнола, А.Капська, І.Зверєва, Н.Комарова.

В основі класичних підходів до дослідження проблематики добровільної діяльності лежать ідеї альтруїзму (О.Конт, І.Кант, Г.Гегель, П.Сорокін, Д.Майерс, В.Єфроімсон), лібералізму (Дж.Бентам, Г.Спенсер, Ф.Хайєк), марксизму (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін), християнських релігійних цінностей (А.Сміт, М.Вебер, А. де Токвіль). На сучасному етапі проблематика добровільної діяльності досліджується в межах трьох підходів: соцієтального (Р.Корнюєл, Ф.Хайек), економічного (Л.Саламон) і трудового (К.Бідерман, Л.Кудринська).

Особливості волонтерства як соціального феномену сучасності були предметом дослідження ряду науковців. Зокрема, тенденції та перспективи розвитку волонтерської діяльності у Європі та Великобританії розглядали Дж. Девіс Сміт, М.Харріс, К.Рочестер, Р.Хедлі, у США - С.Елліс, К.Кемпбел; проблеми менеджменту волонтерських програм та управління діяльністю волонтерів вивчали Л.Ремрайк, Л.Графф, С.Маккарлі, Р.Лінч, С.Вінйард, Б.Стайлінгс, К.Бідерман, Дж.Нобл, Л.Роджерс. Сектор роботи з волонтерами досліджували С.Маккарлі, Р.Лінч, С.Вінйард, С.Елліс, К.Кемпбел, К.Вейсман, А.Вейсборд, К.Нойс, Б.Вітіч.

На теренах колишнього СРСР російські дослідники одними з перших звернулись до проблематики волонтерської діяльності. С.Синецький та М.Львова досліджували соціальний портрет російських волонтерів та ставлення населення і спеціалістів високої кваліфікації до волонтерської діяльності, приділивши значну увагу проблемам залучення до волонтерства і мотивації; їх вивчали також О.Веліканова, В.Гараніна, В.Кочеткова, Н.Черепанова, Г.Бодренкова, яка також узагальнила і проаналізувала ряд досліджень волонтерського сектору. Л.Кудринська розглядала сутність, функції та специфіку добровільної діяльності з позицій трудового підходу. С.Шиндаулетова проаналізувала нормативну базу ряду держав і проблеми правового регулювання волонтерської діяльності. Дослідження елементів волонтерського руху в Україні можна знайти в роботах Р.Вайноли, А.Капської, Н.Комарової, О.Безпалько, О.Карпенко, І.Звєрєвої, Г.Лактіонової. Однак, зазначені дослідження ґрунтуються переважно на узагальненнях досвіду практичної реалізації волонтерських проектів у галузі соціальної роботи з їх детальним, часто поетапним, описом. Тому оцінюючи рівень розробленості проблематики щодо волонтерської діяльності і волонтерського руху в Україні, варто вказати на відсутність комплексних соціологічних досліджень у даній галузі.

Таким чином наукова проблема полягає в тому, що за наявності надійних знань про мотиви участі у волонтерській діяльності, механізми рекрутації волонтерів та засади менеджменту волонтерських програм відсутні концептуальні уявлення про особливості інституціоналізації волонтерства як соціального руху.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота не пов'язана з науковими програмами, планами, темами організації, де виконувалась робота.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення загального механізму та етапів становлення волонтерства як соціального інституту, а також концептуалізація і виявлення емпіричних характеристик інституціоналізації волонтерського руху в Україні, з'ясування особливостей цього процесу на прикладі різних типів організацій, які використовують працю волонтерів.

Для досягнення поставленої мети потрібно розв'язати наступні завдання:

- проаналізуватити соціологічні концепції соціальних інститутів, розглянути й описати основні етапи процесу інституціоналізації та їхні особливості на основі аналізу процесу інституціоналізації соціальних рухів;

- обґрунтувати застосування якісної методології та біографічного методу у дослідженні процесу інституціоналізації волонтерського руху в Україні, розробити інструментарій емпіричного дослідження;

- узагальнити накопичені знання і достовірні відомості щодо характеристик волонтерського руху, які стосуються його основних структур (мотиваційних аспектів, ціннісно-нормативної, символічно-смислової та статусно-рольової структур, елементів легітимації та легалізації, формування колективної ідентичності тощо), та результати досліджень даного соціального феномену;

- дослідити емпіричні особливості та факти становлення волонтерського руху як соціального інституту, які обумовлені сучасним етапом розвитку волонтерської діяльності в Україні; емпірично виявити відмінності, що виникають у процесі становлення і розвитку структур волонтерського руху залежно від соціально-демографічних характеристик та індивідуальних особливостей волонтерів та соціального середовища (зокрема, типу та напряму роботи організацій), в якому реалізується їх діяльність.

Об'єкт дослідження - волонтери соціальних служб, державних установ, громадських організацій та об'єднань, груп взаємо- та самодопомоги.

Предмет дослідження - особливості становлення волонтерського руху в Україні як соціального інституту.

Методи дослідження. Метод аналізу документів був використаний для вивчення нормативно-правової бази та уставних документів щодо волонтерської діяльності, а біографічний метод - для виявлення емпіричних показників предмету дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів. В Україні вперше здійснено емпіричне дослідження особливостей інституціоналізації волонтерського руху та формування основ волонтерської діяльності.

У дисертації отримано такі нові результати:

- вперше здійснена концептуалізація механізму інституціоналізації та сформульована аналітична схема даного процесу, яка включає сім етапів: 1. поява потреби, задоволення якої потребує організації спільних дій, її розповсюдження та усвідомлення багатьма членами суспільства, формування спільних цілей, поява в ході стихійної взаємодії соціальних норм і правил; 2. формування ціннісно-нормативної структури, початок формування ідеологічних засад діяльності; 3. створення символічно-смислової структури через відтворення в часі і просторі системи символів, дій, правил поведінки, наділення соціального інституту необхідними для підтримки її систем ресурсами; 4. створення статусно-рольової структури та системи соціального контролю; 5. легітимація соціального інституту через створення його історії та міфології, виокремлення постатей видатних особистостей, формування стереотипів у масовій свідомості; 6. формальна легалізація у нормативно-законодавчій галузі; 7. формування колективної ідентичності та інституціональної поведінки через передачу знань наступному поколінню; відповідно до зазначеної схеми було проаналізовано процес інституціоналізації соціальних рухів;

- систематизовано та конкретизовано умови і фактори становлення волонтерського руху в Україні, основні з яких це - вплив суспільно-політичних, економічних та ідеологічних трансформацій на цей процес; відродження історичних коренів волонтерства як різновиду благодійницької діяльності та привнесення і розвиток основ інституту міжнародного волонтерства; наявність кількох типів організацій, що використовують працю волонтерів;

- встановлено, що основні відмінності між трьома основними типами організацій (державні установи, громадські організації, групи взаємодопомоги), які використовують волонтерську працю, залежать від рівня формалізації відносин між організацією, волонтерами та клієнтами; джерел залучення ресурсів, рівня структурної організації; розвиненості інституціональної інфраструктури;

- доведено, що інституціоналізація волонтерської діяльності у зазначених типах організацій, що використовують працю волонтерів, відбувається нерівномірно. Інституціональні елементи (складові символічно-смислової та статусно-рольової структур, процедури формалізації та контролю, обізнаність з нормативною базою, система навчання тощо) найкраще розвинені в державних установах. В громадських організаціях набагато менше формалізована інфраструктура. Групи взаємодопомоги характеризуються найнижчим рівнем розвитку інфраструктури та інституціональних елементів, а ті, хто входить до цих груп, демонструють найстійкішу мотивацію до волонтерської діяльності;

- з'ясовано, що статусно-рольова позиція волонтера, його ставлення до волонтерської діяльності, її сприйняття та оцінка залежать від: соціально-демографічних характеристик волонтера, тривалості та періодичності роботи волонтером, досвіду, знань, навичок, особистих якостей, типу організації, в якій він добровільно працює.

Теоретичне значення результатів дослідження полягає у тому, що здійснено концептуальну реконструкцію процесу формування основ волонтерської діяльності, запропоновано авторську аналітичну схему процесу інституціоналізації, відповідно до якої емпірично виявлено та розглянуто особливості становлення волонтерського руху в Україні як соціального інституту.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у якості основи для подальших досліджень волонтерського руху в Україні, підготовки навчально-методичних матеріалів, вдосконалення соціальної політики у галузі розробки і впровадження програм підтримки волонтерських ініціатив та розвитку волонтерського руху з метою підвищення ефективності соціальних послуг, розвитку здібностей, відродження духовних основ українського суспільства, а також для підвищення ефективності волонтерської діяльності та роботи з волонтерами.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації були представлені на Третій Всеукраїнській соціологічній конференції “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства” (Київ, 2003), Четвертій Всеукраїнській соціологічній конференції “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні” (Київ, 2004).

Особистий внесок здобувача. Всі публікації підготовлені автором самостійно.

Публікації. Результати дослідження відображено у трьох статтях у провідних наукових фахових виданнях, двох тезах доповідей.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 3 розділи, висновки, 4 додатки, список використаних джерел (171 найменування); обсяг основної частини - 198 с.; 1 табл.; 3 рис. Додатки та список використаних джерел займають 21 с.

інституціоналізація волонтерський рух мотивація

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета і завдання дослідження, визначені наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій.

У першому розділі роботи “Зміст та етапи інституціоналізації соціальних рухів” розглянуті соціологічні концепції соціальних інститутів та процесу інституціоналізації, особливості інституціоналізації соціальних рухів та існуючий досвід дослідження волонтерства як соціального явища.

Поняття соціальних інститутів, починаючи з часів зародження соціології як науки зайняло місце однієї з базових її категорій. У зв'язку з тим, що різні теоретичні підходи пропонували власні уявлення щодо соціальних інститутів та процесу інституціоналізації, автор узагальнила існуючі точки зору і запропонувала аналітичну схему, яка включає чотири основні перспективи, в межах яких соціальні інститути розглядаються як: функції, регулятори поведінки, статусно-рольові і символічні комплекси. У даній роботі інституціоналізація розглядається з точки зору зазначених перспектив як процес становлення соціальних інститутів у чотирьох вказаних якостях.

В соціологічній науці існує декілька схем процесу інституціоналізації. При цьому Т.Парсонс акцентує увагу на формуванні нормативної і рольової структур; Дж.Хоманс - на мотивації, створенні системи норм і правил, організаційної бази; С.Фролов - на ціннісно-нормативній і статусно-рольовій структурах; П.Бергер і Т.Лукман - на типізації, формуванні символічно-смислових універсумів та легітимації; П.Штомпка пропонує дві схеми цього процесу: інституціоналізацію інновацій та інституціоналізацію відхилень від правил.

Проаналізувавши та узагальнивши різні погляди щодо інституціоналізації та існуючі схеми і механізми даного процесу, автор роботи створила власну аналітичну схему процесу інституціоналізації, яка включає: появу потреби, задоволення якої потребує організації спільних дій, її розповсюдження та усвідомлення частиною суспільства, формування ціннісно-нормативної, символічно-смислової, статусно-рольової структур і системи соціального контролю, легітимацію, легалізацію, формування колективної ідентичності та інституціональної поведінки. Дана аналітична схема була застосована автором для дослідження особливостей становлення і розвитку соціальних рухів в цілому і волонтерського руху в Україні зокрема.

Хвиля соціальних рухів, яка пройшла Європою у 50-70 рр. ХХ ст. сприяла підвищенню інтересу науковців до нового дослідницького напряму - соціології соціальних рухів і становленню окремих теоретичних підходів до їх вивчення. Це - теорії колективної поведінки, масового суспільства, мобілізації ресурсів, нових соціальних рухів, відносної депривації і приростаючої цінності. Спільними для ряду визначень соціальних рухів є три моменти: а) в основі виникнення соціальних рухів лежить спільність інтересів і цілей певної групи людей, які незадоволені існуючим соціальним порядком; б) соціальні рухи виникають в процесі довготривалої взаємодії і представляють собою колективні зусилля і/або сукупність установок щодо соціальних змін; в) діяльність учасників рухів здійснюється поза межами впливу традиційних формалізованих структур, а часом - в опозиції державним владним структурам. В узагальненому вигляді поява і розвиток соціального руху відбувається відповідно до наступних етапів: соціальне занепокоєння, загальне збудження, формальна організація, інституціоналізація. С.Фролов додає етап розпаду руху, на якому він стає інститутом або розпадається на ряд автономних утворень.

Методологічні підходи до вивчення волонтерства як соціального явища поділяються відповідно до історичних поглядів, в основі яких лежать ідеї альтруїзму, християнських релігійних цінностей, марксизму та лібералізму, та сучасного етапу його дослідження, на якому тематика добровільної діяльності досліджується в межах соцієтального, економічного, трудового підходів.

В роботі розглянуто основні результати масштабних соціологічних досліджень волонтерського сектору у Великобританії, США, Австралії, п'яти країнах Південної Африки, Казахстані і Росії. При цьому Великобританія та США мають найбільший досвід досліджень волонтерського сектору, а саме волонтерство на територіях цих країн представляє сформований і ефективно функціонуючий соціальний інститут.

У другому розділі дисертації “Програма дослідження волонтерства як соціального явища” розглянуто передумови та становлення волонтерського руху в Україні, обґрунтовано метод дослідження, описані проблемна ситуація та концептуалізація дослідження.

Волонтерство в Україні як соціальне явище конституювалося після проголошення Україною незалежності і відтоді набуло ряду ознак, які сприяють його становленню у якості соціального інституту та соціального руху. Враховуючи, що волонтерська діяльність є проявом добровільної допомоги, її історичні форми прослідковуються у розвитку чотирьох типів соціальної підтримки, в основі яких лежать сім'я (рід), громада, державні структури та громадські об'єднання. Відповідно можна прослідкувати розвиток зазначених історично-культурних типів соціальної підтримки від общинно-родових форм часів Київської Русі до громадських ініціатив у сучасному українському суспільстві. Серед характерних особливостей волонтерства є принцип участі “особистою працею” і те, що волонтерська діяльність є принципово одностороннім обміном з точки зору людських ресурсів, які не відшкодовуються і не поновлюються. Дослідники волонтерства вважають, що воно існуватиме доти, доки: державні структури будуть неспроможні задовольняти соціальні потреби громадян, існуватимуть категорії людей, які потребують допомоги, і тих, хто готовий цю допомогу надати, будуть наявні методологічні та практичні розробки у галузі волонтерства. Становлення і розвиток волонтерського руху в Україні на сучасному етапі відбувається за рахунок внутрішніх (відродження традицій добровільної допомоги) і зовнішніх ресурсів (привнесені з-за кордонів нашої держави основи інституту міжнародного волонтерства).

В Україні на даний час існує три типи організацій, які використовують працю волонтерів: державні установи, громадські організації, групи взаємодопомоги. Відмінності між ними залежать від рівня формалізації відносин між організацією, волонтерами і клієнтами, джерел залучення ресурсів, рівня структурної організації і рівня діяльності даного об'єднання.

В процесі інституціоналізації волонтерського руху в Україні окреслюються мотиваційні аспекти волонтерської діяльності, відбувається формування ціннісно-нормативної, символічно-смислової та статусно-рольової структур, систем соціального контролю та передачі знань наступному поколінню, легітимація та легалізація волонтерської діяльності, однак не відбувається об'єднання волонтерських осередків в єдину структуру: на державному рівні вони зосереджені навколо діяльності Державної соціальної служби у справах сім'ї, дітей та молоді, на громадському - навколо Центру волонтеріату “Добра воля” та Ресурсного центру підтримки громадських організацій “Гурт”. Про інституціоналізацію волонтерської діяльності свідчать такі інституціональні ознаки як легальність, легітимність та інституціональна інфраструктура, але люди не закріплюються за цим видом діяльності, що перешкоджає її остаточній професіоналізації.

Загалом же наявні данні досліджень розвитку волонтерського руху в Україні можна представити досить фрагментарно. Це стосується, насамперед, відсутності статистичних даних (кількісних параметрів) щодо кількості волонтерів і волонтерських осередків, показників волонтерської діяльності, що породжує проблему визначення генеральної сукупності і застосування кількісних методів дослідження. Звернення до якісної методології обґрунтоване ще й тим, що розмаїття знання щодо предмету дослідження дає можливість відтворити у динаміці процеси залучення до волонтерської діяльності і формування особистості як волонтера.

Третій розділ дисертації “Умови та фактори інституціоналізації волонтерського руху” представляє собою аналіз та узагальнення результатів емпіричного дослідження, проведеного автором серед волонтерів державних установ, громадських та релігійних організацій.

Найперше, слід вказати на те, що майже одразу виявилися відмінності у поглядах і судженнях респондентів щодо волонтерської діяльності, її сприйнятті та оцінці, що було обумовлено рядом чинників, серед яких основними виступили вік і соціальний статус волонтерів, тип організації (державні установи, громадські організації, релігійні громади, групи взаємодопомоги), де волонтерує респондент, її політика у галузі мотивації, підтримки і сприяння волонтерам у самореалізації та досягненні цілей. Зокрема, для підлітків та молоді волонтерська діяльність виступає способом набуття нових знайомств, розширення кола спілкування, придбання нових друзів, знань, навичок, досвіду, саморозвитку, проведення вільного часу з користю для себе і суспільства. Для волонтерів-спеціалістів це - спосіб самовдосконалення, підвищення соціального статусу, реалізації потреб, що не задовольняються у професійній діяльності. Для волонтерів, які мають певні проблеми в особистому і громадському плані це - спосіб їх вирішення. Для представників релігійних осередків - спосіб реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

Як свідчать результати дослідження, серед об'єктивних передумов залучення до волонтерської діяльності основними виявились: стабілізація суспільно-політичної ситуації, підвищення рівня життя, покращення суспільних відносин, впровадження міжнародних програм за участю волонтерів-іноземців, відродження і популяризація релігійних засад християнства.

Аналіз ціннісно-нормативної структури показав, що в основі волонтерської діяльності лежать такі цінності як віра, надія, любов, добровільність вибору, повага до людей, відповідальність, безкорисливість, готовність і бажання надати допомогу, чуйність, неупередженість, гуманність, толерантність, справедливість, працьовитість, порядність тощо. Серед принципів волонтерської діяльності базовими були названі такі, відповідно до яких головною цінністю виступає людина, особистість, її благо (“не зашкодити”, “рівний - рівному”, конфіденційності, професіоналізму, дистанціювання тощо).

Ціннісно-нормативна структура волонтерської діяльності закріплюється через прийняття цілого ряду символічних елементів (декларації, кодекси, обітниці). Механізмом відтворення символічно-смислової структури волонтерського руху, елементами якої крім вищевказаних виступають символіка й атрибути організації, словниковий запас, є колективна дія, яка потребує наявності трьох елементів: споживачів соціальних послуг і простору для волонтерської роботи, кандидатів у волонтери, апробованих моделей волонтерства та методологічних розробок і рекомендацій щодо впровадження і реалізації волонтерської діяльності.

Ресурси волонтерського руху поділяються на матеріальні, фінансові, людські, інформаційні, інтелектуальні та організаційні, а робота по їх пошуку і залученню називається файндрайзинг. Зафіксовано ряд відмінностей у процесі залучення різноманітних ресурсів залежно від типу організації, що використовує працю волонтерів. Зокрема, щодо залучення матеріальних та фінансових ресурсів то державні установи переважно використовують державні асигнування, громадські організації - спонсорські кошти, релігійні громади - добровільні пожертви. Людські ресурси до державних установ і громадських організацій частіше залучаються через різноманітні заходи та акції, інформаційні повідомлення, а до релігійних осередків - через особисті контакти.

За результатами дослідження людські ресурси були загальновизнані головними, оскільки вони слугують наповненню статусно-рольової структури. З'ясувалося, що статусно-рольова позиція волонтера залежить від демографічних характеристик, періодичності й тривалості його діяльності, одного з домінуючих соціальних статусів, освіти, професійної кваліфікації, особистих якостей і досягнень, здобутків, знань, навичок, реалізованих проектів тощо. Особливості статусно-рольової структури волонтерської діяльності в кожному конкретному випадку залежать від рівня формалізації відносин між волонтером і організацією, серед процедур якої лише проведення співбесіди було одностайно визнане необхідним і обґрунтованим, що ж до створення волонтерських посад, призначення випробувального терміну і укладання угоди або договору респонденти одностайності не виявили, надаючи в системі соціального контролю за волонтерською діяльністю більше значення і ваги механізмам неформального контролю.

Процес легітимації волонтерського руху в Україні умовно розпочався наприкінці 90-х років минулого століття за рахунок внутрішніх та зовнішніх ресурсів і на даний час волонтери зі стажем відмічають поступові позитивні зміни у масовій свідомості щодо сприйняття волонтерської діяльності. Окремо було виділено внесок Центру волонтеріату “Добра воля” та Ресурсного центру розвитку громадських організацій “Гурт”, Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді і вказано на роль заходів, розрахованих на широкий загал громадськості (проголошення 2001 р. Міжнародним роком волонтерів, проведення Всеукраїнського конкурсу “Волонтер року” і збору-походу “Козацькими шляхами”). Також було відмічено суттєвий вплив позиції держави, роль ЗМІ, мережі Інтернет і відомих людей.

З'ясувалося, що в Україні відсутня нормативно-законодавча база, яка б забезпечувала правові основи та регулювання волонтерської діяльності, оскільки значне коло правових питань вирішується на основі положень цивільно-правового і кримінального законодавства. При цьому рівень обізнаності волонтерів з існуючими нормативно-законодавчими положеннями щодо волонтерської діяльності залежить від їх належності до трьох типів організацій: найвищий рівень виявлено серед волонтерів державних установ, а найнижчий - серед представників релігійних громад. Серед вторинних елементів легалізації волонтерського руху відмічено розвиток таких з них як: залучення волонтерів до роботи в державних установах, підтримка всеукраїнського конкурсу “Волонтер року” і навчальних програм для волонтерів, легалізація об'єднань громадян тощо.

Формування колективної ідентичності і створення системи передачі знань наступному поколінню завершує процес інституціоналізації волонтерського руху. Волонтери ідентифікують себе та своїх колег у цій якості на основі внутрішніх (“ми допомагаємо людям”, “ми працюємо на користь суспільства” та ін.) і зовнішніх ознак ідентифікації (засвоєння поведінкового коду, вироблення власного словникового запасу та морально-емоційного настрою). Процес навчання волонтерству та психологічна підготовка волонтерів найбільше формалізовані в державних установах, а найменше - в релігійних організаціях і групах взаємодопомоги.

Загальним висновком проведеного дослідження можна вважати наступне: процес становлення волонтерського руху в Україні як соціального інституту перебуває у завершальній фазі, рух розвивається і розширюється, активно продовжується робота по вдосконаленню усіх його структур та систем.

ВИСНОВКИ

В соціологічній теорії соціальні інститути розглядаються в межах чотирьох основних перспектив як: функції, регулятори поведінки, статусно-рольові та символічні комплекси. Відповідно інституцоналізація розглядається як процес становлення соціальних інститутів у зазначених якостях. В результаті узагальнення різних поглядів на цей процес і його етапи, автором було запропоновано його аналітичну схему, яка включає: появу, розповсюдження та усвідомлення частиною суспільства потреби, задоволення якої потребує організації спільних дій, формування ціннісно-нормативної, символічно-смислової, статусно-рольової структур і системи соціального контролю, легітимація, легалізація і формування колективної ідентичності та інституціональної поведінки.

Розвиток та реалізація волонтерської діяльності в Україні здійснюється на основі діяльності трьох типів організацій, які використовують працю волонтерів: державних установ, громадських організацій і груп взаємодопомоги. Ці організації розрізняються за рівнем формалізації відносин між організацією, волонтерами та клієнтами, джерелами залучення ресурсів, рівнем структурної організації, розвиненістю інституціональної інфраструктури.

Інституціоналізація волонтерської діяльності у зазначених типах організацій відбувається нерівномірно: інституціональні елементи (складові символічно-смислової та статусно-рольової структур, процедури формалізації та контролю, обізнаність з нормативною базою, система навчання тощо) найкраще розвинені в державних установах; у громадських організаціях інституціональні елементи теж досить розвинені, але їх інфраструктура набагато менше формалізована; групи взаємодопомоги характеризуються найнижчим рівнем розвитку інфраструктури та інституціональних елементів, при цьому саме їх представникам притаманна найстійкіша мотивація до волонтерської діяльності.

В ході дослідження було виявлено залежність ставлення волонтера до добровільної діяльності, її сприйняття та оцінки від ряду факторів, до яких входять: соціально-демографічні характеристики, тривалість та періодичність роботи волонтером, досвід, знання, навички, реалізовані заходи, особисті якості, типу організації, в якій він волонтерує. Ще одна особливість українського волонтерства полягає в тому, що процеси відродження основ волонтерської діяльності, становлення і розвитку волонтерського руху на території нашої держави відбуваються за рахунок внутрішніх і зовнішніх ресурсів. Перші представляють собою державну підтримку та громадські ініціативи у галузі волонтерської діяльності, другі - підтримку міжнародних волонтерських та благодійницьких організацій. Розвитку волонтерського руху також сприяв ряд об'єктивних умов, до яких належать: стабілізація суспільно-політичної ситуації, підвищення рівня життя, покращення суспільних відносин, впровадження міжнародних програм з реалізації волонтерської діяльності, відродження релігійних засад християнства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Юрченко І. Динаміка суспільно-політичної активності населення України // Соціальні виміри суспільства. Випуск 8 / Ірина Юрченко. - К.: Інститут соціології НАН України, 2005. - С. 188 - 202.

2. Юрченко І. Історико-методологічні аспекти інституціоналізації молодіжного руху в Україні // Соціальні виміри суспільства. Випуск 7 / Ірина Юрченко. - К.: Інститут соціології НАН України, 2004. - С. 441 - 450.

3. Авуєва І. Соціальний портрет членів соціальних рухів, громадських організацій та політичних партій // Українське суспільство - 2003. Соціологічний моніторинг / За ред. д.е.н. В.Ворони, д.с.н. М.Шульги/ Ірина Авуєва. - К.: Інститут соціології НАН України, 2003. - С. 283 - 291.

4. Юрченко І.В. Становлення і розвиток волонтерського руху в Україні / І.В.Юрченко // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні: наукові доповіді і повідомлення ІV Всеукраїнської соціологічної конференції, 21 трав. 2004 р., Київ / Соціологічна асоціація України, Інститут соціології НАН України. За ред. В.Ворони, М.Шульги. - К., 2004. - С. 526 - 529.

5. Авуєва І.В. Інституціоналізація соціальних рухів / І.В.Авуєва // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства: наукові доповіді і повідомлення ІІІ Всеукраїнської соціологічної конференції, 18 квітня 2003 р., Київ / Соціологічна асоціація України, Інститут соціології НАН України. За ред. М.О.Шульги, В.М.Ворони. - К., 2003. - С. 156 - 158.

Размещено на Allbest.ru