Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 316.35:364.048.6(043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

Соціальна реабілітація соціально-депривованих категорій населення: соціологічний підхід

22.00.04. - спеціальні та галузеві соціології

Мосійчук Тамара Євгеніївна

Запоріжжя - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Науковий керівник - доктор соціологічних наук, професор

Подшивалкіна Валентина Іванівна,

Інститут математики, економіки та механіки

Одеського національного університету

ім. І.І. Мечникова,

завідувач кафедри загальної та соціальної психології.

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

Рущенко Ігор Петрович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, завідувач кафедри соціології;

кандидат соціологічних наук, доцент

Дікова-Фаворська Олена Михайлівна,

Житомирський економіко-гуманітарний інститут

Відкритого міжнародного університету

розвитку людини “Україна”, ректор.

Захист відбудеться “23” жовтня 2008 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.02 в Класичному приватному університеті за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б.

Автореферат розіслано “20” вересня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Я.В. Зоська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

реабілітація депривований соціологічний

Актуальність теми. В умовах трансформації українського суспільства актуалізується проблема соціальної реабілітації. Це комплексна проблема, і в її вирішенні беруть участь як державні, суспільні та приватні, так і благочинні організації, заклади та фонди. Однак така діяльність втрачає системний характер.

Сучасний стан соціально-економічної та соціально-політичної сфер водночас продукує зростання ситуацій ризику: соціальну депривацію, соціальну вразливість, девіацію й делінквентність; обмежує доступ до діяльності основних соціальних інститутів, що розподіляють ресурси, і призводить до порушення чи розриву соціальних зв'язків індивідів із суспільством.

Особливість сьогоднішнього часу - зростання кількості осіб, змушених ризикувати в умовах ускладнення та непередбачуваності соціальної реальності. Девіантна поведінка, що супроводжується ризиком, сприяє пошуку нових способів самоактуалізації, самореалізації й самоствердженню особистості. Останнє є важливою психологічною причиною, що пояснює бажання людей відповісти на виклик швидко мінливої соціальної реальності.

Девіантна поведінка, як така, що відхиляється від домінуючих у соціумі соціокультурних очікувань і норм, узвичаєних правил виконання соціальних ролей, стає одночасно як важливим стимулом розвитку соціуму, так і чинником його криміналізації та глибокої поляризації. Про крайність проявів соціальної поляризації впродовж останніх років свідчить явище соціальної ексклюзії, одним із чинників якого є міжособистісне відчуження, що супроводжується розширенням ареалу егоїстичного індивідуалізму. Основними чинниками хронізації в плані депривації стало зростання безробіття, збільшення захворювань та соціальних хвороб, інвалідизації населення, що, безумовно, вимагає відновлення працездатності, соціальних статусів, здоров'я та соціальних зв'язків у соціумі.

Необхідно зазначити, що сучасному суспільству властива менша заданість з боку держави й індивідуалізація можливостей кожної людини, зменшилася роль держави в регулюванні суспільного життя в цілому та життя особистості зокрема.

Завдяки самоорганізаційним процесам у суспільстві поряд з державними збільшилося число недержавних організацій, приватних організацій та закладів (притулків) реабілітаційної діяльності, однак, на жаль, вони ще не задовольняють потреб зростаючої кількості об'єктів реабілітаційного впливу. Реабілітаційний потенціал держави надто мізерний для підтримання великої кількості соціально незабезпечених та соціально вразливих груп населення, які потребують соціальної підтримки чи соціальної допомоги.

Вирішення багатьох проблем ускладнюється нерозробленістю проблем соціальної реабілітації як у суспільній практиці, так і в теорії соціальних наук, зокрема в соціології. Тому актуальність теми зумовлена потребою осмислення проблем аналізу соціальної реабілітації, вивчення цього феномену, а також формування моделі соціальної реабілітації (що, в першу чергу, вказує на способи реабілітації). Актуалізуються проблеми вдосконалення різноманітних механізмів соціальної реабілітації, які ще не набули достатнього осмислення та потребують подальшого дослідження, визначення стратегій і технологій соціально-реабілітаційної діяльності щодо різних категорій населення, а також соціологічного обґрунтування поняття “соціальна реабілітація”.

При цьому слід зазначити, що поняття соціальної реабілітації постійно у фокусі уваги науковців у галузі медицини: К. Бабова, Г. Дмитрієвої, М. Кабанова, Ю. Лисицина, А. Литвиненка, В. Сахна; галузі права: Б. Безлепкіна, А. Едиляна, О. Капліної, Т. Таджієва, які вирізняють реабілітацію як соціальний інститут, як категорію кримінально-процесуального права й науки кримінального процесу. Теоретичні аспекти соціальної реабілітації інвалідів представлені працями Ж. Глозмана, Н. Дємєнтьєвої, Є. Холстової; соціально-трудову реабілітацію інвалідів та людей похилого віку досліджували А. Дискін, Н. Єгоров, Б. Зімін, Е. Танюхіна. Соціальна політика та соціально-психологічні аспекти реабілітації постраждалих від аварії на ЧАЕС знайшли своє відображення в дослідженнях С. Брітченка, В. Ворони, Є. Головахи, Н. Паніної, Ю. Саєнка, Н. Саппи, М. Тищука, Ж. Тощенка, М. Шульги, С. Щавля. Соціальна політика й організація охорони здоров'я, соціальні парадигми здоров'я, явища алкоголізації, наркотизму, соціальні проблеми збереження психічного здоров'я та соціальної реабілітації розглядалися в наукових доробках А. Баранова, Е. Гансової, О. Дікової-Фаворської, О. Корнієнка, Н. Побєди, В. Подшивалкіної, І. Рущенка. Проте комплексного дослідження соціальна реабілітація з боку соціологічної спільноти ще не набула. Наукове завдання дисертаційної роботи полягає у дослідженні процесу соціальної реабілітації як соціальної інституції в умовах зростання соціогенних ризиків у сучасному суспільстві.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в контексті науково-дослідної теми кафедри соціології Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова “Ідентифікаційні зміни та пошук нової ідентичності” (номер державної реєстрації 01007U005075). Внесок автора полягає в розробці нової соціологічної моделі, яка дала змогу розкрити специфіку соціальної реабілітації як соціальної інституції.

Мета дисертаційного дослідження. Мета дослідження полягає в концептуалізації й емпіричному обґрунтуванні специфіки механізму реабілітації соціально-депривованих категорій населення як соціальної інституції в сучасних умовах.

Дисертаційне дослідження спрямоване на вирішення таких завдань:

дослідити еволюцію змісту й окреслити мету, способи вживання поняття соціальної реабілітації в контексті різних наукових напрямів, зокрема з точки зору медицини, психології, соціальної роботи, права;

здійснити теоретико-методологічне обґрунтування соціальної реабілітації та визначити її роль і місце в системі соціологічних знань, а також запропонувати власну інтерпретацію та спосіб її наукового використання в межах окреслених у дисертації проблем;

розробити модель соціальної реабілітації соціально-депривованих груп населення в умовах зростання ризиків у сучасному українському суспільстві;

виявити джерела та розкрити механізми інституціювання реабілітаційної діяльності соціально-депривованих груп населення;

з'яcувати особливості соціальної реабілітації соціально-депривованих груп населення на індивідуальному та груповому рівнях, а також схарактеризувати її основні технологічні різновиди.

Об'єкт дослідження - соціальна реабілітація соціально-депривованих категорій населення як соціальна інституція.

Предмет дослідження - особливості функціонування соціальної реабілітації в умовах зростання соціогенних ризиків у сучасному суспільстві.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі застосовані загальнонаукові методи дослідження (аналізу та синтезу, індукції й дедукції, теоретичного моделювання, кластерний і факторний аналіз), системний аналіз проблем, класифікація та типологія, а також метод опитування (анкетування та тестування).

Складність і багатозначність досліджуваної проблеми зумовили використання кількох методологічних підходів. Міждисциплінарний характер дисертаційної роботи ґрунтувався на системному підході та методі історичного порівняння. Соціальний феномен аномії ґрунтується на соціально-психологічному підході, на мікро- і макрорівнях розгляду. Предмет дослідження вимагав соціокультурного аналізу соціальних норм і девіацій, а соціальні ексклюзії в суспільстві зумовили необхідність розгляду механізмів та елементів, що формують модель реабілітаційних процесів, продукованих посиленням ризику у всіх сферах життєдіяльності суспільства та конструктивістського підходу до соціальної реабілітації, який забезпечував соціоінженерний підхід.

Емпіричну базу роботи становлять результати досліджень хворих дітей, що постраждали в результаті техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції та перебували на санаторно-курортному лікуванні в Одеському санаторії “Люстдорф” (150 респондентів, 1994 р.); засуджених жінок, що відбували покарання в Одеській виправно-трудовій колонії (400 респондентів, 1996 р.); пацієнтів Одеської обласної лікарні, які звернулися по лікарську допомогу у зв'язку з тимчасовою втратою здоров'я (300 респондентів, 2004 р.); інвалідів, що перебували на санаторно-курортному лікуванні у спинальному санаторії ім. М.Н. Бурденка м. Саки (147 респондентів, 2007 р.).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні концептуально нового підходу до розуміння специфіки механізму соціальної реабілітації соціально-депривованих категорій населення як соціальної інституції та в розробці моделі її реалізації в сучасних умовах. Отримані в дисертації результати полягають у такому:

Уперше закладено теоретико-методологічні та методичні підвалини дослідження соціальної реабілітації як соціальної інституції, яка виокремлюється на основі базових характеристик і на цій підставі може бути розглянута як процес становлення та набуття суспільством нових соціальних правил, традицій і порядків та створення організаційних структур (розділ 1).

Обґрунтовано суспільну потребу у формуванні соціології соціальної реабілітації на основі використання комплексного, міждисциплінарного підходу дослідження й аналізу соціально-реабілітаційних процесів; сформовано теоретичне підґрунтя для вивчення соціальної реабілітації як соціальної інституції; виокремлено власне соціологічний підхід дослідження джерел і механізмів відновлення функціональних зв'язків, трансформації культурних орієнтирів у соціальну практику індивідів та соціальних груп (с. 17-32, 47-64, 70-82).

Уточнено визначення змісту поняття “соціальна реабілітація” в понятійно-категоріальній системі соціологічної науки, яке логічно завершує ланку понять: “соціальна норма”, “соціальна девіація”, “соціальна ексклюзія”, - що описують явища соціонормативності та відхилення від неї. Соціальну реабілітацію визначено як процес відновлення функціональних зв'язків індивіда з групами, інститутами з метою відновлення або засвоєння нового особистого соціального статусу та функцій для формування нового способу життя, що ґрунтується на комплексі медичних, юридичних, адміністративних, соціально-психологічних заходів, спрямованих на адаптацію людини в суспільстві, її ідентифікацію та самоідентифікацію (с. 88-90, 100).

Уперше розроблено концептуальну модель соціальної реабілітації соціально-депривованих категорій населення в умовах зростання ризиків, яка на основі системного підходу сформована з рівнозначних складових елементів: реабілітація як мета, як процес (зміна стадій і станів, що ґрунтуються на цілеспрямуванні дій для досягнення результату) і спосіб її досягнення (механізми, рівні, методи); визначено джерела інституціонування діяльності (сім'я, колектив, приватні фонди, державні та недержавні організації), які спрямовують реабілітаційну діяльність на відновлення соціальних зв'язків, соціальних статусів і ролей, самоідентифікацію й ідентифікацію об'єктів соціальної реабілітації (с. 89-100).

Розкрито механізм соціально-реабілітаційної діяльності, який базується на процесах персоніфікованої самоорганізації, інституціональної та функціональної взаємодії, і доведено, що джерела інституціювання соціальної реабілітації як соціальної інституції позначаються тими механізмами, завдяки яким культурні орієнтири трансформуються в соціальну практику (с. 104-108).

Фіксовано, описано й інтерпретовано особливості соціальної реабілітації людей з різними соціально значущими дисфункціями (порушення здоров'я, кримінальна поведінка) за емпіричними ознаками соціального статусу (вік, освіта, спеціалізація, прибуток, власність, місце проживання) і регуляторів його зміни, які визначають рівні соціально-реабілітаційного впливу й окреслюють механізми відновлення втрачених чи набуття нових соціальних статусів і відтворення соціальних зв'язків, через самоідентифікацію й ідентифікацію в новій соціальній ролі (с. 110-116, 130-137, 158-168, 172-190).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дослідження сприяє виробленню розуміння сучасного формування соціальної реабілітації як соціальної інституції під кутом зору специфіки здійснення реабілітаційної діяльності щодо соціально-депривованих категорій населення.

Результати дисертації можуть бути використані:

для вирішення теоретико-методологічних проблем, пов'язаних із аналізом ролі соціальної реабілітації різних категорій населення у функціонуванні соціуму, що поступово відновлюється та для створення передумов міждисциплінарного (соціологічного, соціо-медичного, соціально-психологічного, юридичного, правового) дослідження соціальної реабілітації;

для підготовки навчальних спецкурсів у вищих навчальних закладах; для підготування дослідницьких програм діагностики соціальної захищеності, соціальної підтримки та соціально-реабілітаційної роботи в регіонах України, створенні на їхній основі соціальних технологій та стратегічних планів щодо соціального захисту депривованих категорій населення.

Основні висновки і теоретичні положення були використані при викладанні курсів в Інституті соціальних наук ОНУ ім. І.І. Мечникова: “Cоціологія девіантної поведінки”, “Соціологія” (на відділенні психології, українському філологічному факультеті, факультеті фізики та математики), “Психологія девіантної поведінки” в Одеському християнському гуманітарно-економічному університеті.

Особистий внесок здобувача. У статтях, що опубліковані у співавторстві з В.І. Подшивалкіною і мають статус фахових, дисертантці належить запропонована інтерпретація “соціальної реабілітації” та описані її сутнісні риси (Мосійчук Т.Є. Соціотехнічні аспекти соціальної реабілітації засуджених жінок / Т.Є. Мосійчук, В.І. Подшивалкіна // Харківські соціологічні читання - 97 : збірник наукових праць. - Х. : “Основа” при ХДУ ім. В.Н. Каразіна, 1997. - С. 301-305.); ідея щодо стратегій соціальної реабілітації молодих засуджених жінок (Мосийчук Т.Е. Проблемы социальной реабилитации молодых осужденных женщин / Т.Е. Мосийчук, В.И. Подшивалкина // Актуальні проблеми політики : збірник наукових праць. - Одеса, 1997. - Вип. 1-2. - С. 51-61.). У статті, що опублікована з Н.А. Побєдою та О.Г. Плахотним, в основу інтерпретації покладена концепція соціальної реабілітації інвалідів щодо рівнів і механізмів здійснення реабілітаційного впливу, яка належить автору.

Апробація результатів дисертації. Істотні аспекти дисертаційного дослідження були апробовані на: Міжнародному симпозіумі “Психологічне забезпечення підприємництва” (м. Одеса, 1995 р.); Міжнародній конференції: “Харківські соціологічні читання-97”, “Права людини в сучасній Україні” (м. Одеса, 1999 р); Четвертій Всеукраїнській соціологічній конференції “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні” (м. Київ, 2004 р.); науково-методичній конференції соціологів (м. Одеса, 2002 р.); в літній школі молодих соціологів (м. Одеса, 1994 р.),

Публікації. Результати дослідження відображено в 10 публікаціях, у тому числі 5 - у фахових виданнях з соціології, затверджених ВАК України, (з них 2 у співавторстві) і 5 - в інших виданнях (з них 3 у співавторстві).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 226 сторінок. Список використаних джерел (295 найменувань) займає 28 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, його об'єкт, предмет; названо методи дослідження; визначено наукову новизну і встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні та концептуальні засади дослідження соціальної реабілітації” - розглянуто основні напрями дослідження соціальної реабілітації в міждисциплінарному вимірі: у медичній, психологічній, юридичній науках та соціальній роботі. З позицій системного підходу було здійснено багатоаспектний аналіз, який дав змогу визначити інтерес науковців медицини, психології, права, соціальної роботи до сутності соціальної реабілітації як соціальної інституції. При цьому відзначено, що поняття реабілітації розроблене в багатьох науках, в цих інтерпретаціях наявний соціальний компонент, однак відсутній єдиний погляд на соціальну реабілітацію. Серед спеціалістів у сфері реабілітації немає єдиної думки щодо межі (та її правомірності) між лікувальними та реабілітаційними заходами.

У міждисциплінарному вимірі соціальну реабілітацію визначають як систему державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних та інших заходів; як комплекс медичних, професійних, педагогічних, соціальних, юридичних заходів; цілісний безперервний динамічний процес розвитку особистості, систему наукової та практичної діяльності. На основі поданих визначень, автором представлено різні інтерпретації реабілітації та соціальної реабілітації як системи, комплексу, процесу з позиції конструктивістського й технологічного підходів. На основі здійсненого аналізу відзначено наявність соціального контексту у визначеннях, що вимагає соціологічного обґрунтування та визначення соціальної реабілітації як соціологічного поняття та соціальної інституції, яка набуває розвитку в сучасному українському суспільстві.

Виокремивши теорії про стан суспільства з позицій соціонормативності, представлені класичний підхід вивчення соціальних девіацій на макрорівні та соціально-психологічний - на мікрорівні, на основі якого велике значення надається розумінню природи девіантності. Таким чином, соціальна реабілітація спрямована на певні соціальні утворення (групи, організації, об'єднання), а також стосуватися окремих індивідів.

Невизначеність нової реальності, нестабільність соціальних процесів, проникнення ризику в усі сфери життєдіяльності суспільств спричинили появу сфер, дослідження яких можливо лише на основі міждисциплінарних підходів. Для формування концепції соціальної реабілітації у роботі залучені сучасні концепції соціальної ексклюзії та теорії ризиків. Підкреслено, що соціальну ексклюзію розглядають як процес: по-перше, як послідовність станів відносної соціальної депривованості; по-друге, як послідовність обставин, що виводять індивіда чи групу індивідів із нормального стану в стан соціальної ексклюзії (відносної депривації). Зафіксовано, що виділяють ситуацію і стан соціальної ексклюзії. Ситуація соціальної ексклюзії породжується об'єктивованими обставинами. Люди, що опинилися в таких обставинах, не мають можливості скористатися наданими їм соціальними правами. Стан соціальної ексклюзії визначається індивідуальним сприйняттям ситуації й самоідентифікацію.

Продемонстровано, що і класичні теорії аномії, соціальної дезорганізації, і сучасні теорії, що виокремлюють явища соціальної деморалізованості, соціальної ексклюзії, соціального ризику вказують на стан невизначеності суспільства, який продукує виключення певних соціальних категорій населення з нормативного стану функціонування через поступову втрату соціальних зв'язків, які продукують низхідну соціальну мобільність - втрату набутих соціальних статусів та ролей. Для ефективного існування суспільства необхідний механізм повернення індивідів, які утворюють певні специфічні групи внаслідок ексклюзивних процесів, “спровокованих” станом чи ситуацією ризику.

Таким чином, у роботі зазначено, що в класичній і сучасній соціології дуже ретельно розроблено систему наукових понять, створено всі умови для прийняття сучасними соціологами поняття “соціальна реабілітація” в систему соціологічних категорій та понять. Підкреслено, що поняття “соціальна реабілітація” необхідно внести в ланку понять “соціальна норма”, “соціальне відхилення”, “соціальна ексклюзія”, що дасть можливість подальшого наукового дослідження соціально-реабілітаційних процесів у суспільстві й сприяти розвитку нового наукового напряму в соціології.

У другому розділі - “Соціальна реабілітація в соціологічному вимірі” - на основі теоретичного аналізу здійснюється концептуалізація соціальної реабілітації як соціальної інституції і представлено, що норма, відхилення (девіація), реабілітація становлять тріаду, де соціальна норма виступає бажаним стандартом, соціальне відхилення - визначальним стандартом (видом девіації), а соціальна реабілітація - стандартом, що реалізується (конструюється) для приведення об'єкта реабілітаційного впливу до норми. Оскільки нормативність функціонування характерна як для фізичних, біологічних, психологічних, так і для соціальних систем, то реабілітаційний вплив спрямовується на відхилення від нормативних характеристик об'єкта з метою приведення його до нормативного функціонування. Показано, що така логічна ланка залежності понять за функціональним навантаженням доцільна у вивченні процесів соціальної реабілітації на індивідуальному рівні.

Якщо розглядати соціальну реабілітацію як соціальну інституцію, то до ланки вищезазначених взаємопов'язаних понять, доцільно додати поняття соціальної ексклюзії. Таким чином, доведено, що соціологічні категорії “соціальна норма”, “соціальне відхилення”, “соціальна ексклюзія” становлять логічну ланку для введення поняття “соціальної реабілітації”, а “соціальна реабілітація” є основним конструктом для приведення системи в “соціальну норму”.

Соціальну реабілітацію запропоновано розглядати в межах понять “норма - відхилення - відновлення - норма” чи на основі соціологічних категорій “соціальна норма - соціальна девіація (соціальна ексклюзія) - соціальна реабілітація - соціальна норма”. Тому, мережу відносин у межах медичної соціальної реабілітації, визначається в межах понять “норма - відхилення - відновлення - норма”, тобто через категорії “здоров'я - хвороба - соціальна реабілітація - здоров'я”, а мережу відносин у межах юридичної соціальної реабілітації відповідно через категорії “соціальна норма - соціальна девіація - соціальна реабілітація - соціальна норма”.

Осмислюючи концептуальну модель соціальної реабілітації, доведений загальній висновок про те, що реабілітація з погляду системного підходу складається з рівнозначних складових: реабілітація як мета, спосіб її досягнення та процес (зміна стадій і станів, що ґрунтуються на цілеспрямуванні дій для досягнення результату).

Метою соціальної реабілітації є розширення рольової поведінки, зміна стилю та якості життя, наявного соціального статусу (освітнього, професійного, економічного, сімейного); здатності до виконання соціальних ролей, статево-рольової та статусно-рольової ідентифікації.

Традиційно способами медичної реабілітації виступає комплекс медичного чи санаторно-курортного лікування, участь та підтримка сім'єю чи близьким оточенням, а також органами соціальної допомоги чи соціального захисту. Відповідно способами юридичної реабілітації виступає комплекс процесуальних норм залежно від форми відхилення та міри провини; вирішення правочинного органу про відсутність складу провини чи відбуття покарання за вчинення злочину. Способом повернення об'єкта реабілітаційного впливу в соціум є відновлення його соціальних зв'язків з малими соціальними групами, соціальними інститутами, соціальними організаціями.

Виокремлено рівні соціальної реабілітації: макрорівень, мікрорівень та середовищний рівень. На макрорівні здійснюється інституціональна реабілітація, котра передбачає соціальний захист, соціальну допомогу, соціальну підтримку з боку держави, а на мікрорівні здійснюється індивідуальна реабілітація, котра ґрунтується на власній активності в реалізації своєї життєвої стратегії.

Підкреслена важливість співвідношення інституціонального та індивідуального рівнів в соціальній реабілітації. Зовнішня активність через відсутність власне особистої активності пригнічує волю людини, робить її залежною від зовнішніх обставин. Однак, відсутність зовнішньої допомоги іноді зводить власні зусилля людини нанівець, породжує невпевненість, і невирішуваність ситуації.

Значущим аспектом у соціальній реабілітації виступає середовищний рівень. Середовищну реабілітацію запропоновано розглядати як вплив соціального оточення, того соціального середовища, яке охоплюється межами соціальної спільноти, соціальної групи, друзів, сім'ї, тим соціальним фоном, котрий дає можливість індивіду перейти до самоорганізації свого власного життя в період соціальної реабілітації.

У реабілітаційній діяльності виділено два типи процесів: реабілітація як повне відновлення потенціалу людських здатностей; реабілітація як відновлення можливостей (фізичних, правових, матеріальних, професійних, економічних, політичних, культурних та інших), щоб зайняти певне соціальне становище в соціальному просторі, спрямоване на оволодіння соціальним статусом. Для відновлення як здатностей, так і можливостей необхідно бажання індивіда та підтримка соціального оточення. Таким чином, проблемами соціальної реабілітації є проблеми і індивіда, і соціуму. Для переходу індивіда чи соціальної групи з маргінального стану до адекватно ідентифікованого статусу необхідний певний соціальний час.

Виокремлено три основні стратегії в реабілітаційній діяльності: повна активність особистості при мінімальній активності соціуму; активні зусилля соціуму для повернення індивіда в суспільне та соціальне життя; споживацька позиція (індивід покладається лише на надходження дотацій від держави).

Означено три типи соціальної реабілітації: соціальна реабілітація як адаптація й реадаптація людини в соціумі; соціальна реабілітація як ресоціалізація людини в соціумі; власне соціальна реабілітація як соціалізація людини.

У розділі підкреслюється, що знання елементів та їх регуляція значною мірою впливають на вирішення самої проблеми соціальної реабілітації, а ефективність реабілітаційної діяльності залежить від визначення її механізмів.

Якщо розглядати поняття “механізм”, як сукупність проміжних стадій та станів, які відбуваються в якомусь явищі чи процесі, то соціальна реабілітація представляє собою проміжний стан, період між втратою та відновленням якихось певних функцій. З іншого боку, “механізм” визначається як система, улаштування, що визначає порядок якогось виду діяльності, тобто механізм соціальної реабілітації постає певною системою улаштування соціально-реабілітаційної діяльності, що включає:

самоорганізаційні процеси, які передбачають соціальну діяльність особистості, персоніфіковані процеси опредмечування продуктивних здібностей індивіда, зорієнтовані на досягнення результатів, що відповідають власним інтересам та інтересам інших людей. Механізмом соціально-реабілітаційної діяльності виступає власна активність індивіда та активність тих суб'єктів, що були задіяні а соціально-реабілітаційному процесі;

процеси інституціональної взаємодії, що становлять комплекс заходів, спрямованих на створення та забезпечення умов для соціальної інтеграції депривованих категорій населення, а також тих індивідів та соціальних груп, що переживають кардинальні зміни діяльності або соціального оточення, відновлення їх соціального статусу. Механізмом соціальної реабілітації виступають організація, координація та контроль за всіма ланками реабілітації. Цей тип розглядається як власне реабілітація;

процеси функціональної взаємодії, спрямовані на ресоціалізацію, ідентифікацію та самоідентифікацію індивіда чи соціальної групи в соціальному оточенні, так як основною категорією, що підлягає функціональному підходу соціальної реабілітації, є соціально вразливі, які через соціальні наслідки зазнали порушення здоров'я, що привело до обмеження життєдіяльності людини та необхідності її соціального захисту. Соціальна недостатність при цьому являє собою соціалізацію порушення чи обмеження життєдіяльності й відображає наслідки для індивіда: культурні, соціальні, економічні. Види соціальної недостатності: обмеження фізичної незалежності, здатності займатися звичною діяльністю, обмеження економічної діяльності, здатності до інтеграції в суспільство.

Ефективність реабілітаційної діяльності залежатиме від активності об'єкта та значною мірою від адекватності усвідомлення себе в новій соціальній ролі в новому соціальному середовищі для засвоєння нового соціального статусу, самоідентифікації та ідентифікації, а також соціальної відповідальності посадових осіб, що займають певний соціальний статус та діють згідно з вимогами їх службового та громадянського обов'язку. Соціальна реабілітація як адаптація чи реадаптація до нових соціальних умов може мати як короткочасний характер, так і продовжуватися в часі.

У розділі описано методичні підходи до дослідження соціальної реабілітації, в основу покладено системний та конструктивістський підходи, подано основні соціологічні категорії, що використовуються в роботі, та характеристику соціально-депривованих категорій населення. Виокремлено абсолютну та відносну депривацію, типи депривації: економічну, психічну, організмічну, етичну, соціальну і представлено їх характеристику. Під депривацією розуміється позбавлення чи недостатність умов, необхідних для нормального життя. Поняття соціальної депривації застосовано в роботі до тих груп населення, котрі обмежені в людських правах і не в змозі вести повноцінне життя.

В основу нормативних актів українського законодавства щодо депривованих груп населення покладена концепція абсолютної, а не відносної соціальної депривації. Тому соціально вразливими позначені ті категорії населення, які внаслідок об'єктивованих обмежень (хвороба, інвалідність, ув'язнення) зазнали депривації. Підкреслено, що поняття “соціальна депривація” значно ширше за поняття “соціальна вразливість”, оскільки пов'язане ще і з психологічним типом особистості.

У третьому розділі - “Особливості соціальної реабілітації соціально-депривованих та соціально вразливих категорій населення” - проаналізовано специфіку соціальної реабілітації різних типів соціально-депривованих категорій населення, а саме: хронічно хворих дорослих, які перебували на стаціонарному лікуванні в лікарні; інвалідів та хворих дітей, що перебували на санаторно-курортному лікуванні; ув'язнених жінок, що відбували покарання в місцях позбавлення волі, - та можливість застосування механізмів соціальної реабілітації як способів інтеграції й оптимального функціонування індивідів і соціальних груп у соціальному житті; зроблено спробу емпіричного визначення основних стратегій соціальної реабілітації.

Стратегії, типи та механізми соціальної реабілітації сформовано на основі розробленої концептуальної моделі соціальної реабілітації та емпіричних результатів дослідження соціально-депривованих категорій населення. Особливості соціальної реабілітації дорослих, що мають досвід хвороби хронічного чи ускладненого характеру, ґрунтуються на дослідженні соціальних проблем пацієнтів Одеської обласної лікарні, які звернулися по лікарську допомогу у зв'язку з тимчасовою втратою здоров'я. Серед респондентів 65,5% намагалися лікуватися самостійно доступними засобами, преш за все це літні люди віком від 56 років і старші, за соціальним статусом в основному пенсіонери. Однак люди і середнього віку (64,8%), і молодь віком до 30 років (61,3%) намагаються вирішити проблеми зі здоров'ям самостійно доступними засобами. Надання допомоги хронічно хворим здійснюється переважно на мікрорівні, допомога надходить від найближчого оточення: членів сім'ї, близьких родичів - 68,1%, друзів - 17,9%. Середовищна реабілітація, яка має велике значення в емоційному, психологічному спрямуваннях особистості, надає впевненості у вирішенні ситуації є обмеженою. Інституціональну підтримку мають 10% респондентів. Для основної категорії хронічно хворих обґрунтовується доцільність власне соціальної реабілітації як соціалізації, а для тих, хто спровокованою хворобою отримали інвалідність, відповідно реабілітація як ресоціалізація у новому статусі інвалідів.

Особливості соціальної реабілітації інвалідів ґрунтуються на дослідженні соціальних проблем тих, хто перебував на санаторно-курортному у спинальному санаторії ім. М.Н. Бурденка м. Саки. В єдності інституціональних державних (у тому числі медичних) та сімейних практик передбачалася оцінка їх сукупного впливу на соціальне самопочуття постраждалих і на різноманітність стратегій медичної та соціальної реабілітації.

Емпірично, на основі оцінок інвалідів, представлено, що 63% респондентів позбавлені постійного медичного догляду. Тільки 20% респондентів відзначають, що регулярно отримують путівки для лікування від відділу соціального забезпечення. Відвідування інвалідів працівниками соціальної служби відзначили лише 15% респондентів і зазначили, що допомогу вони надають “слабку”, а про реальну конкретну допомогу ніхто з респондентів не вказав. Вплив середовищного оточення на соціальну реабілітацію інвалідів визначався через категорію “ставлення”. Основним осередком піклування про інвалідів залишається сім'я, про що відзначило 90% респондентів. Майже у 20% інвалідів відсутні повсякденні зв'язки з виробничими колективами, друзями, і це, власне, та частина соціально вразливої категорії населення, що підтверджує низький рівень середовищного впливу.

Вивчення особистісних факторів саморегулювання здоров'я свідчить, що 20% респондентів сумніваються у власній силі волі і духу в боротьбі з недугою, тримаються тільки завдяки власним зусиллям і щоденним заняттям 20% респондентів. Самостійно лікуються 82% опитаних, при цьому вони покладають на державу свої сподівання щодо підвищення пенсій та отримання пільг та спеціальної медичної допомоги. Серед опитаних інвалідів 10% становлять ті, кого можна віднести до групи самотніх, соціально виключних.

Показано, що для категорії людей з особливими потребами можуть застосовуватися з урахуванням концептуальної моделі різні типи соціальної реабілітації в залежності від початкового наявного статусу з необхідністю диференційованого визначення стратегій, що ґрунтуються на інституціональному підході при залученні механізмів соціальної реабілітації як процесів інституціональної та функціональної взаємодії щодо реабілітаційної діяльності.

Обґрунтовано, що основним типом соціальної реабілітації інвалідів доцільною є соціальна реабілітація як адаптація чи реадаптація до нових соціальних умов, що може мати як короткочасний характер, так і продовжуватися в часі. Тільки третина інвалідів, завдяки самоорганізації та маючи інституціональну підтримку, підлягає власне реабілітації, реалізуючи навички, вміння та успішну життєву сратегію, покладаючись на повну власну активність при мінімальній активності соціуму.

Соціальна політика щодо інвалідів впродовж століть була заснована на принципах їхньої ізоляції в спеціальних закладах та матеріальної компенсації. При такій системі реалізується догляд за інвалідами та задоволення їх особливих потреб, однак, у першу чергу, під кутом зору здорових членів суспільства. Таким чином, щоб інваліди не виключалися із суспільства і не перетворювалися в об'єкти турботи та піклування, соціальний захист повинен реалізовуватися як захист прав людей з інвалідністю.

Особливості соціальної реабілітації дітей у санаторно-курортному закладі полягали у вивченні показників, які вказують на узгодженість медичного та соціального комфорту, соціалізацію дитини, її самореалізацію та соціального самопочуття у рекреаційному закладі. Основним завданням дослідження стало вивчення механізму соціальної реабілітації, як процесу взаємодії трьох соціальних інститутів: педагогічного, медичного, адміністративного. Дитина після перебування в тимчасовій групі у санаторії повертається в минулий статус і своє безпосереднє оточення, і саме стадія відновлення здоров'я в санаторії, що залежала від способів реабілітаційного впливу, формує стан, ідентифікує з подальшим статусом - хворий/здоровий, а залежно від інституціонального впливу далі в процесі життєтворчості та життєдіяльності формує мережу соціальних ролей, ідентифікуючись із ними через можливість включення в певні соціальні групи. Саме недостатня увага суспільства до соціально-депривованих груп, зокрема дітей з організмічною депривацією, позбавляють їх можливості доступу до навчання у спеціальних навчальних закладах професійно-технічного спрямування, які сприяють соціально-реабілітаційним процесам у сучасному суспільстві, але й останніми десятиліттями такі заклади зменшуються за кількістю.

У санаторно-курортних закладах ослаблюються вимоги до результативності навчання, і це може формувати споживацьку позицію при тривалому перебуванні у санаторії, тому важливою постає проблема майбутнього цих дітей не тільки з погляду їхнього здоров'я, а й можливості їх самозабезпечення та самореалізації. Таким чином, соціальну реабілітацію хворих дітей варто розглядати як повернення індивіда в попередньо набутий соціальний статус після перебування в тимчасовій групі - перехід від тимчасового до постійного соціального статусу індивіда.

Стратегіями у соціально-реабілітаційної діяльності за такою схемою виступає власна активність індивіда та активність тих суб'єктів соціально-реабілітаційної діяльності, які були задіяні в самому соціально-реабілітаційному процесі. Основним типом є реабілітація як соціалізація. За таких умов може здійснюватися успішно медична, професійна, трудова соціально-реабілітаційна діяльність особистості, що ґрунтується на застосуванні механізмів інституціонального із залученням функціонального підходів.

Показано, що особливості соціальної реабілітації жінок, що перебувають у місцях позбавлення волі, відзначаються неоднорідністю їхніх життєвих перспектив після відбуття покарання. Емпірично визначено чотири фактори жіночої кримінальності, близьких за своєю характеристикою: особистісно-середовищна кримінальність (кримінальність як стиль життя), спонтанно-ризикована девіантність кримінального характеру, спонтанно-фрустраційна девіантність із деструктивною спрямованістю, спонтанна юнацька девіантність.

Дослідження показало різнорідність засуджених жінок за багатьма параметрами життєзабезпечення, за системою ціннісних орієнтацій, за мірою включеності в кримінальне середовище. Було виділено три типологічні групи засуджених жінок, що відрізняються способами організації власного життя, зокрема гендерно незрілий, неадаптований тип (20%), маскулінно-адаптований тип (37%), активно-діяльний, фемінінно орієнтований тип (41%). Показано, що для гендерно незрілогого типу характерна низька соціальна включеність, найменша спрямованість на сім'ю й погане засвоєння типово жіночих побутових ролей. Цю групу характеризує прагнення перекладати на інших вирішення своїх проблем або сподівання на природній хід подій. Вибір ними ризикованих засобів вирішення власних проблем зумовлений великою мірою їхньою соціальною незрілістю. В той же час з трьох виділених груп саме маскулінно-адаптований тип характеризує відносно високий рівень включеності в соціальне середовище, у тому числі виробниче й сімейне. Представники цього типу орієнтовані на маскулінну стратегію поведінки і після відбуття покарання мова може йти про відновлення старого соціального статусу. З погляду повернення в соціум активно-діяльний тип достатньо складний. Перш за все тому, що жінки переоцінюють власні можливості та можуть відмовлятися від зовнішньої підтримки, сподіваючись тільки на себе.

Таким чином, для повернення цієї категорії соціально-депривованих в соціум доцільними є тип реабілітації як ресоціалізації, тобто як процес формування нових соціальних якостей, що потребує зовнішнього контролю, та власне реабілітації як процес відновлення попереднього соціального статусу за умов допомоги в перенавчанні та працевлаштуванні на основі самоорганізації об'єкта та уваги з боку різних соціальних інституцій, тобто використання механізму інституціональної взаємодії.

За результатами дослідження робиться висновок, що в процесах соціальної реабілітації при тривалому перебуванні в тимчасовому статусі ув'язнених можна виокремити різні стратегії для подальшого життєзабезпечення жінок.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання, яке полягає в дослідженні процесу соціальної реабілітації як соціальної інституції в умовах зростання соціогенних ризиків у сучасному суспільстві, досягнуто дослідницької мети - концептуалізовано та емпірично обґрунтовано специфіку соціальної реабілітації соціально-депривованих категорій населення як соціальну інституцію в сучасних умовах.

Зазначено, що підґрунтям для вивчення соціальної реабілітації як соціального явища були напрацювання в межах класичної соціології, яка розглядала процеси, що відбуваються в суспільстві, крізь призму його нормативного стану. Класичні теорії аномії Е. Дюркгейма, Р. Мертона, Т. Парсонса, що ґрунтуються на вивченні соціальних відхилень на груповому рівні, доповнені сучасними соціально-психологічними теоріями аномії.

Доведено, що в соціології ще не сформувався значний базис комплексних досліджень реабілітаційних форм діяльності соціально-депривованих, соціально вразливих категорій населення й груп ексклюзії. На основі використаної класифікації ексклюзії виявлено способи виникнення груп ризику, зокрема, найбільш імовірних ситуацій.

Ґрунтуючись на використанні поняття “соціальна реабілітація” у міждисциплінарному вимірі, окреслено й описано його еволюцію, яка розглядалася як комплекс медичних, професійних, педагогічних, соціальних, юридичних заходів. Доведено, що здебільшого це поняття розглядали як відновлення функцій організму людини, пов'язаних з порушенням функціонування організму, втратою працездатності, спроможності до самостійної діяльності, а також у поновленні в правах, відновленні доброго імені, але це вело до суто особистісного підходу до сприйняття реабілітаційної діяльності.

У роботі визначено соціологічне поняття реабілітації як процес відновлення функціональних зв'язків індивіда із соціальними групами, соціальними інститутами з метою відновлення або освоєння нового особистого соціального статусів і соціальних функцій для формування нового способу життя, що ґрунтується на комплексі медичних, юридичних, адміністративних, соціально-психологічних заходів, спрямованих на адаптацію людини в суспільстві, її ідентифікацію та самоідентифікацію.

Формування соціальної інституції соціальної реабілітації розглянуто як закономірний процес формування та становлення соціальних зв'язків і відносин, культурних зразків, норм та цінностей у сучасному суспільстві, спрямованих на відновлення людського потенціалу. Представлено, що норма, відхилення (девіація), реабілітація становлять тріаду, де соціальна норма виступає бажаним стандартом, соціальне відхилення - визначальним стандартом (видом девіації), а соціальна реабілітація - стандартом, що реалізується (конструюється), щоб привести знову до норми. Розроблено концептуальну модель соціальної реабілітації соціально-депривованих категорій населення в умовах зростання ризиків, яка на основі системного підходу сформована з рівнозначних складових елементів: реабілітація як мета (ціль), як процес (зміна стадій і станів, що ґрунтуються на цілеспрямуванні дій для досягнення результату) та спосіб її досягнення, (рівні, типи, механізми. Емпірично доведено, що соціальна реабілітація має самоорганізаційну ознаку діяльності на індивідуальному рівні, який характеризується різноманітними засобами входження індивіда в новий соціум, що зазнав зрушень і перетворень, і на системоутворювальну - груповому та масовому рівнях, які ґрунтуються на соціальній підтримці певних груп і категорій населення, де груповий визначається в дослідженні як середовищний, а масовий - як інституціональний.

На основі аналізу різних способів здійснення реабілітаційного впливу визначено джерела інституціонування діяльності (сім'я, колектив, приватні фонди, державні та недержавні організації), які спрямовують свою реабілітаційну діяльність на відновлення соціальних зв'язків, соціальних статусів і ролей, самоідентифікацію та ідентифікацію об'єктів соціальної реабілітації.

Розкрито механізми реабілітаційної діяльності: самоорганізаційні та інституціональної і функціональної взаємодії, системоутворювальною ознакою яких є стратегія реабілітаційної діяльності: повна активність особистості при мінімальній активності соціуму, активні зусилля соціуму для повернення індивіда в суспільне та соціальне життя та споживацька позиція (індивід покладається лише на надходження дотацій від держави).

Розкрито, що в основу розгляду відновлення здоров'я покладаються не певні нозологічні одиниці, а їх наявність як відхилення від нормального функціонування організму, що з соціальної точки зору призводить до кризи ідентичності, послаблення чи розриву соціальних зв'язків, продукування нерівності. Соціальний зв'язок виявляється і в тому, що, оголошуючи індивіда хворим, медичні заклади дають не просто оціночне судження в межах призначених процедур та лікарських засобів, а виносять його за межі фізичного стану, торкаючись ідентичності людини і приписуючи їй певне становище в суспільстві: хронічно хворий, інвалід. Саме на цьому ґрунтується зв'язок біологічного та соціального, адже зафіксовані в статистиці захворювання та їх ієрархія в конкретній країні чи місті моделюються соціально і тому стають об'єктами піклування різних соціальних інститутів суспільства, а не тільки охорони здоров'я.

Доведено, що соціальну реабілітацію можна розглядати в межах двох підходів: соціально-психологічного - який ґрунтується на виокремленні соціально-психологічних відмінностей окремих видів відхиленої поведінки особистості, індивідуально-стильових характеристиках поведінки, самоорганізаційному та функціональному механізмах, спрямованих на відновлення здатностей людини; соціологічного - увага приділяється економічним, політичним, культурним, релігійним, соціальним чинникам, а соціальна реабілітація виступає способом відновлення здатностей, спроможностей, здібностей і властивостей приведення їх до “нормального” функціонування.

З'ясовано особливості соціальної реабілітації соціально-депривованих груп населення, які полягають у визначенні та застосуванні технологічних різновидів на індивідуальному рівні, що формуватимуть процес реабілітаційної суб'єктно-об'єктної діяльності, відповідно, визначаючи технологічні різновиди на груповому рівні, обґрунтована необхідність врахування соціальної ситуації та стану об'єкта, визначення рівнів ресурсного потенціалу соціально-депривованої групи як об'єкта реабілітаційного впливу.

За підсумками роботи доведена необхідність формування спеціальної галузевої теорії соціології соціальної реабілітації, дослідження реабілітаційної діяльності щодо депривованих категорій населення з метою відновлення людського потенціалу в сучасному суспільстві ризиків.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Публікації у фахових виданнях

1. Мосийчук Т.Е. Понятие “социальная реабилитация” и его социологическое обоснование / Т.Є. Мосийчук // Соціальні технології. - К.: Астропринт, 2000. - Вип. 6-7. - С. 77-86.

2. Мосійчук Т.Є. Соціальна реабілітація як механізм відновлення соціальних зв'язків у соціумі / Т.Є. Мосійчук // Вісник Одеського національного університету. - 2003. - Т. 8. - Вип. 9. - С. 266-271.

3. Мосійчук Т.Є. Особливості ідентифікації та самоідентифікації у девіантних групах / Т.Є. Мосійчук // Вісник Одеського національного університету. - 2008. - Т. 13. - Вип. 3. Соціологія і політичні науки. - С. 113-121.

4. Мосійчук Т.Є. Соціальне здоров'я та соціальна реабілітація як предмет соціологічного дослідження (методологічні підходи) / Т.Є. Мосійчук, Н.О. Побєда, О.І. Плахотний // Вісник Одеського університету. - 2007. - Т. 12. - Вип. 14. - С. 23-35.

5. Мосийчук Т.Е. Проблемы социальной реабилитации молодых осужденных женщин / Т.Е. Мосийчук, В.И. Подшивалкина // Актуальні проблеми політики : збірник наукових праць. - Одеса, 1997. - Вип. 1-2. - С. 51-61.

Публікації в інших виданнях

Мосійчук Т.Є. Інституціоналізація соціальної реабілітації: етнічні та практичні аспекти / Т.Є. Мосийчук // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні. Четверта Всеукраїнська соціологічна конференція. - К. : “ПЦ “Фоліант”, 2004. - С. 444-447.

Мосійчук Т.Є. Соціальні проблеми реабілітації дітей в закладах санаторного оздоровлення в умовах становлення ринкових відношень / Т.Є. Мосийчук // Психологическое обеспечение предпринимательства : материалы международного симпозиума, Одесса, 8-11 октября 1995 года / под общ. ред. А.Я. Чебыкина, Т.П. Чернявской. - Одесса, 1995. - С. 111-113.

Мосійчук Т.Є. Деякі аспекти навчання дітей Чорнобильської зони в закладах санаторно-курортного оздоровлення (політологічно-соціальний аспект) / Т.Є. Мосійчук, Н.П. Гедікова // Науково-методичний журнал “Наша школа”. - 1998. - № 3. - С. 4-6.