Сучасна сім’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

СУЧАСНА СІМ'Я

План

1. Сім'я як найважливіша соціальна інституція відтворення населення

2. Сучасна сім'я та її проблеми

3. Сімейний склад населення за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року

4. Динаміка шлюбності в Україні у ХХ столітті

5. Сучасні тенденції розвитку сімей у розвинених країнах

6. Сімейна політика в розвинених країнах Заходу

1. Сім'я як найважливіша соціальна інституція відтворення населення

У демографії під сім'єю розуміють ґрунтовану на шлюбі або кровній спорідненості малу групу, члени якої пов'язані спільністю побуту та спільним бюджетом, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Разом з тим сім'я являє собою одну з найважливіших соціальних інституцій, яка забезпечує відновлення генерацій людей. Демографічне вивчення сім'ї передбачає її дослідження як осередку відтворення населення, й тому на перший план висувається перш за все її репродуктивна функція, яку розглядають у тісному зв'язку з іншими соціальними функціями сім'ї. Водночас об'єктом вивчення є сам процес утворення й розвитку сімей, або демографічний розвиток сім'ї.

Життєвий цикл сім'ї включає низку фаз. Серед них: утворення сім'ї - укладання першого шлюбу, початок дітонародження - народження першої дитини, завершення дітонародження - народження останньої дитини, утворення "порожнього гнізда" - укладання шлюбу й виокремлення із сім'ї останньої дитини, припинення існування сім'ї - смерть одного з членів подружжя. Життєвий цикл сім'ї вивчають звичайно на шкалі віку членів подружжя (або одного з них) або на шкалі віку сім'ї, під яким розуміють тривалість шлюбу подружньої пари, яка утворює ядро сім'ї. Нормальна послідовність сімейного циклу може бути порушена через смерть когось із членів сім'ї роз'єднання або возз'єднання родичів або припинення шлюбу. У цьому понабувають значення час і причини припинення шлюбу (розлучення чи овдовіння), укладання повторного шлюбу тощо.

Частота й причини таких змін, а також їхній вплив на демографічний розвиток сім'ї вивчені недостатньо.

У рамках життєвого циклу сім'ї кожний її член послідовно змінює свій сімейний стан, будучи спочатку дитиною, відтак чоловіком або дружиною відтак прабатьком, у зв'язку з чим змінюються його рольові стосунки й взаємодія у сім'ї. Перехід сім'ї з однієї фази життєвого циклу в іншу змінює і демографічний склад, під яким розуміють розподіл членів сім'ї за тими чи тими ознаками, істотними з точки зору відтворення населення. Найбільше значення мають такі характеристики складу сім'ї, як наявність у ній подружньої пари або ж тільки одного з членів подружжя, їхній вік, кількість та вік дітей тощо. Таким чином, демографічний склад сімей визначає їхні демографічні типи, що характеризують стадію сімейного циклу, й перспективи демографічного розвитку сім'ї. Перехід сім'ї з однієї фази в іншу сполучений, хоча й не завжди, зі зміною типу сім'ї. Так, укладання старшою дитиною шлюбу, овдовіння або розлучення змінюють тип сім'ї, а народження ще однієї дитини його не змінює.

2. Сучасна сім'я та її проблеми

Створення сім'ї - це дуже відповідальний крок, для якого необхідна певна готовність до сімейного життя, чого часто не враховують сучасні молоді люди. Готовність до сімейного життя включає в себе соціально-моральну зрілість, економічну самостійність, здоров'я і т. д.

Соціологічні дослідження показують, що раннє укладання шлюбу є важливим фактором, що впливає на задоволеність відносинами між подружжям. Створити сім'ю можна і в 18 років, але найбільш сприятливий з медичної точки зору вік вступу в шлюб - 20-22 роки для дівчат і 23-28 - для юнаків (враховується і той факт, що чоловічий організм досягає повної зрілості пізніше жіночого). Рівень моральної свідомості молодих людей - одне з важливих умов готовності до створення сім'ї. Воно проявляється в розумінні молодими людьми значущості сім'ї, в серйозному відношенні до шлюбу, у виборі супутника життя, в почутті відповідальності за створювану родину, у повазі до майбутнього чоловіка (дружину). Основним мотивом для створення сім'ї є любов. Але крім цього повинні бути присутнім і готовність до самостійності, почуття відповідальності, готовність до народження й виховання дітей. Стабільна благополучна сім'я може функціонувати тільки при певній підготовці молодих людей до спільного сімейного життя. Молоді шлюби характеризуються початковим входженням у світ один одного, розподілом праці і обов'язків у сім'ї, вирішення житлових, фінансових і пов'язаних з веденням спільного господарства та побуту, набуття життєвого досвіду. Цей період шлюбного життя є самим важким і небезпечним з точки зору стабільності сім'ї. Що ж стосується спільного життя, то подружжя дуже часто домовляються про взаємні обов'язки, про поділ праці в сім'ї, про розподіл сімейного бюджету. На підставі цього складається деяка система співпраці між членами сім'ї. Узгодження потреб подружжя - завдання дуже складне, тому що з одного боку, виникають спільні потреби, який добре співвідносяться з бажаннями кожного з подружжя, з іншого - певна частина потреб зберігає індивідуальний характер. Наприклад, потреби в освіті, професійної діяльності, в проведенні дозвілля і т. д.

Подружжя передбачає певні вимоги до поведінки та вчинків партнерів, яке обмежує індивідуальну свободу, що тягне часом докори, образи і сварки між подружжям.

У принципі, на сьогоднішній день сімей без конфліктів практично немає, але особливо це стосується молодим сім'ям. Конфліктними подружніми спілками називають такі, в яких між подружжям існують постійні сварки, де їхні інтереси, потреби, наміри приходять в зіткнення, породжуючи особливо сильні й тривалі емоційні стани. Конфлікт звичайно викликається якоюсь складною для подружжя проблемою.

Причини виникнення сімейних конфліктів може бути абсолютно різною. В.А. Сисенко виділив наступні причини конфліктів:

- незадоволеність потреби в цінності і значущості свого «Я» (порушення відчуття власної гідності з боку іншого партнера, його зневажливе, неповажне ставлення, образи, образи, постійна критика);

- незадоволеність сексуальних потреб одного з подружжя;

- пристрасть одного з подружжя до спиртних напоїв, азартних ігор і тому подібних речей, що призводить до великих витрат грошових коштів;

- фінансові розбіжності подружжя (питання взаємного бюджету, утримання сім'ї, вкладу кожного з партнерів у її матеріальне забезпечення);

- незадоволеність потреби одного або обох членів подружжя у позитивних емоціях (відсутність ласки, ніжності, турботи, уваги і розуміння, психологічне відчуження подружжя один від одного, емоційна холодність);

- незадоволеність потреби у взаємодопомозі, взаємної підтримки, потреби в кооперації і співробітництво, незадоволеність веденням домашнього господарства.

Часто конфлікт супроводжується сваркою між подружжям, яка ніколи не проходить безслідно. Дуже важливо усвідомлювати, що конфлікт - це не битва, і що у кожного чоловіка повинна бути можливість висловитися. Певну роль відіграє і спільне проживання молодого подружжя з батьками, яка має свої плюси і мінуси. Основна проблема полягає в тому, що батьки вже після укладення шлюбу їх дітьми продовжують бачити в своєму синові або дочці дитини, намагаються керувати молодятами, нерідко втручаються в їх взаємини, що може реально вплинути на подальше життя молодих.

Тому молоде подружжя повинно бути готове не тільки до того, що їм доведеться звикати один до одного, але й до того, що доведеться адаптуватися і до чужих батьків. Дух сім'ї, характер відносин в ній прийнято називати сімейної атмосферою, яка є основним джерелом радості чи неприємностей, відчуття повноти подружжя або його неповноцінності.

Основні проблеми сучасного шлюбу.

Проблеми - це деякі перешкоди в житті подружжя, які призводять до тривалих розладів, викликають глибоке почуття незадоволеності своїм сімейним життям.

Проблеми шлюбу характеризуються своєю поширеністю і силою дії. Наприклад, одна проблема може бути досить загальної для шлюбу і створювати перешкоди протягом всього сімейного життя, не зруйнувати його, у той час як інша, з якою стикається тільки частина сімей, виявляється для них згубною.

Збільшення числа розлучень, роздільне проживання подружжя з причини міграції в пошуках заробітку, поширення фіктивних шлюбів та позашлюбних народжень, свідома і вимушена бездітність подружніх пар, зростання насильства над дітьми, жінками і людьми похилого віку - найбільш часто обговорювані на сьогодні проблеми.

Інститут шлюбу вже не виконує, як раніше, свою роль у врегулюванні взаємин між статями, про що свідчить факт розповсюдження сожительств без реєстрації. Традиційний життєвий цикл сім'ї - шлюб, народження і виховання дітей проживання подружжя разом до смерті збігається з життєвим шляхом лише частини жінок і чоловіків 12. Так, позашлюбна народжуваність в Росії в 2004 році склала 29,8% від загальної кількості народжених. А за підрахунками демографів 35% дітей, народжених у шлюбі, були зачаті до реєстрації. А в 2004 році, зокрема в Москві, 35% всіх молодят чоловіків і 32% жінок робили це повторно. Аналіз даних дослідження дозволяє виділити головні проблеми сучасного шлюбу:

- неблагополуччя сімей;

- нерівність сімейного статусу подружжя;

- перевантаження жінки, її ділова активність;

- дисгармонія інтимних відносин;

- неадекватність престижності подружжя;

- внутрішньосімейне насильство;

- мотиви мати або не мати дітей.

3. Сімейний склад населення за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року

За даними Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків та жінок, які перебували у шлюбі, склала 23,7 млн. осіб.

Розподіл населення за сімейним станом виглядав наступним чином:

4. Динаміка шлюбності в Україні у ХХ столітті

Впродовж багатьох століть шлюбні традиції українців характеризувались значною сталістю і були типовими для населення аграрного (доіндустріального) суспільства. Жорстка регламентація всіх аспектів сімейної поведінки, у тому числі міцність шлюбних стосунків, були важливими елементами у механізмі забезпечення високої народжуваності, на якій базувалось самовідтворення населення в умовах високої смертності, особливо дитячої. Дуже мала вірогідність розірвання шлюбу була обумовлена, насамперед, різким осудом церкви, громади, розлучення сприймалось сімейним і соціальним оточенням як відхилення від соціально прийнятних норм поведінки. Відповідно до шлюбного законодавства Російської імперії, до якої входила більша частина українських земель, шлюб міг бути розірваний тільки духовним судом у випадках:

1) доказу перелюбства або нездатності до шлюбного співжиття (позов приймався тільки через три роки після укладання шлюбу);

2) один із подружжя засуджений до покарання з позбавленням всіх прав;

3) безвісна відсутність одного з подружжя 5 і більше років. Тому ще на рубежі ХІХ-ХХ століть розлучення в Україні були рідкісним явищем, про це свідчать дані перепису населення 1897 р.: на момент перепису менше 0,4% осіб шлюбного віку 9 губерній України мали статус розлучених. Однак протягом ХХ століття українське суспільство пройшло шлях індустріалізації та відповідної модернізації демографічної поведінки населення в специфічній формі, обумовленій принципами організації суспільного життя в роки соціалізму. Вже у 1920-ті роки, внаслідок форсованої індустріалізації, докорінної зміни соціально-економічного середовища, морально-ідеологічних та правових норм, розлучення стало нормою життя. За твердженням Ю. Корчак-Чепурківського, у 1925 р. загальний коефіцієнт розлучуваності в Україні був один із найвищих у світі і дорівнював 1,75‰. У 1929 р. цей коефіцієнт становив уже 2,5‰. Ініціаторами розлучення у більшості випадків були чоловіки, спостерігалась висока питома вага розлучень після короткого за тривалістю шлюбу та розлучень за наявності в сім'ї дітей. Саме в цей період в Україні було закладено основи моделі матримоніальної поведінки, для якої характерна нестабільність шлюбів, високий ризик розлучення, у тому числі при наявності спільних дітей. ISSN 2072-9480. Демографія та соціальна економіка, 2014, №2 (22) 81 Розлучення в Україні в демографічному вимірі: минуле і сучасність З середини 1930-х років, мірою того як змінювалось суспільне життя на принципах посилення тоталітаризму, держава перейшла до методів жорсткого контролю над усіма сторонами життя людини, у тому числі й у сфері приватного, сімейного життя. На законодавчому рівні було введено значні обмеження свободи розлучень, ускладнена їх процедура, що призвело до значного скорочення їх кількості. Відповідно, показники офіційної статистики покращились, однак протиріччя розвитку сім'ї та шлюбу, об'єктивно обумовлені індустріалізацією і широким залученням жінок до суспільного виробництва, не були вирішені. Глибокий слід в ментальності українського народу залишили соціально-демографічні катастрофи та війни, через які пройшло українське суспільство у 1930-1940-і роки, що деформувало не тільки статевовікову структуру населення, а й ієрархію життєвих цінностей, місце в них шлюбу і батьківства.

Досягнення гендерної рівності у сфері праці, освіти, що, безумовно, мали місце, не супроводжувались змінами у сімейних стосунках - розподіл обов'язків і система лідерства у сім'ї залишались традиційними. Саме тому вже у 1950-х роках, незважаючи на законодавчі обмеження, кількість розлучень в Україні почала повільно зростати, але після значного спрощення процедури розлучення у 1965 р. (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1965 р. «Про деякі зміни порядку розгляду в судах справ про розірвання шлюбу») відбувся «стрибок» показників розлучуваності населення: у 1965 р. було зареєстровано 77781 розлучень (1,7‰), а у 1966 р. - 140877 (3,1‰), тобто майже вдвічі більше. У наступні роки простежувалась чітка тенденція до зростання рівня розлучуваності, хоча в окремі роки і було деяке її зниження. У 1970-1980-х роках рівень розлучуваності населення України був одним із найвищих у Європі. У цей період, за даними Л. Чуйко, ініціаторами розлучення у більшості випадків були дружини, а причинами розірвання шлюбу найчастіше було зловживання чоловіка алкоголем і, на другому місці, - несумісність характерів. Щодо розподілу розлучень за тривалістю розірваних шлюбів, то простежувалась тенденція до зростання кількості розлучень з невеликою тривалістю шлюбу - до 5 років, що можна пояснити значним поширенням на той час ранніх шлюбів, в яких досить часто молоді люди ще не були достатньо соціально зрілими для подружнього життя. Також зростала питома вага розірваних шлюбів з тривалістю понад 20 років. Із набуттям Україною незалежності та зміною соціально-економічної моделі організації соціуму умови життєдіяльності української сім'ї якісно змінились, були створені умови для її модернізації на основі постіндустріальних принципів розвитку (принципів другого демографічного переходу), у тому числі деформалізації норм і правил, їх плюралізації. Разом з тим країна успадкувала профіль шлюбно-сімейних процесів, що склався у попередні роки, і це значною мірою вплинуло на розвиток української сім'ї. Україна залишається у групі країн Європи з найвищими показниками розлучуваності населення, вищий її рівень реєструється лише у Росії, схожі показники у Бєларусі та Молдові. Однак слід зазначити, що високі показники розлучуваності українського населення є певною мірою наслідком високого рівня шлюбності, що треба враховувати в першу чергу при здійсненні міжнародних порівнянь. За показником несталості шлюбу (співвідношення кількості зареєстрованих шлюбів і розлучень) Україна перебуває на середньоєвропейському рівні. У перше десятиліття незалежності України - у 1990-ті роки - рівень розлучуваності підвищився, сягнувши пікових значень у 1992-1993 рр. (4,2-4,3‰), що було обумовлено загостренням проблем сім'ї, дезадаптацією населення в умовах гострої трансформаційної кризи. У наступні роки спостерігалась тенденція до зменшення кількості розлучень, хоча і з певними річними коливаннями: після підвищення показників у 2000 році у 2001-2004 роках вони знизились, у 2005 р. загальний коефіцієнт розлучуваності знову підвищився і становив 3,9‰, у 2006 і 2007 рр. - 3,8‰, у 2008 р. - 3,6‰, 2009 р. - 3,2‰, і це найнижче його значення з 1975 року. В цілому тренд змін загального коефіцієнта розлучуваності демонструє позитивну тенденцію до зниження. З середини 2010 року процедура реєстрації розлучень була змінена відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 1 липня 2010 р. №2398-VI, тому коректних даних за цей рік ми не маємо. У 2011 р. кількість розлучень збільшилась, у тому числі у розрахунку на 1000 населення, до 4,0‰ (що частково може бути обумовлено оформленням розлучень, що відбулись у попередньому році), у 2012 р. - 3,7‰, 2013 р. - 3,6‰. Загальний коефіцієнт розлучуваності дає лише поверхову, найбільш загальну характеристику цього процесу, оскільки не враховує шлюбний склад населення. Найбільш інформативним є спеціальний коефіцієнт розлучуваності, що розраховується на матеріалах перепису населення як зіставлення кількості розлучень, зареєстрованих у роках, що межують з переписом, з кількістю населення, яке перебуває у шлюбі. За нашими розрахунками, за міжпереписний період 1979-1989 рр. рівень розлучуваності стабілізувався і навіть дещо знизився, а за період 1989-2001 рр. (фактично перше деся- тиріччя незалежності, роки гострої кризи) - підвищився. Крім того, матеріали перепису 2001 р. дають можливість більш точних розрахунків, оскільки є дані щодо кількості осіб, які перебувають у зареєстрованому і незареєстрованому шлюбі. Для оцінки рівня розлучуваності використовують також такі показники: сумарний коефіцієнт розлучуваності TDR (кількість розлучень на одного чоловіка і одну жінку умовного покоління) та індекс розлучуваності - співвідношення сумарних коефіцієнтів розлучуваності та шлюбності. Поступове зниження рівня розлучуваності обумовлено комплексом факторів. Найвагоміший з них - це поширення в Україні незареєстрованого шлюбного партнерства, яке у більшості випадків є випробувальним етапом у стосунках і дає можливість перевірити, наскільки партнери можуть створити сім'ю.

На жаль, немає можливості розрахувати сумарний коефіцієнт розлучуваності й індекс розлучуваності після 2009 р. через відсутність повної інформації щодо характеристик шлюбів, які розпались. За існуючою з 2010 р. практикою реєстрації розлучень та збору статистичної інформації щодо них, дані надають органи державної реєстрації актів цивільного стану і судова система України відповідно до місця оформлення розлучення. Однак якщо органи державної реєстрації надають інформацію щодо віку, тривалості шлюбу, громадянства, наявності дітей у осіб, які розлучаються (форми статистичної звітності Р-1, Р-5), то судова система - тільки щодо загальної кількості розлучень. Питання про можливість одержання даних щодо шлюбів, що розриваються через суд, поки не вирішено. Слід зазначити, що, відповідно до Сімейного кодексу України, у судах відбуваються розлучення за наявності у сім'ї дітей і при майнових суперечках подружжя, тобто більшість розлучень (наприклад, у 2012 р. 70,4% всіх розлучень). Важливим є аналіз розподілу розлучень за тривалістю шлюбів, що розпались, та наявністю у подружжя дітей, однак його можна зробити лише до 2010 р. За наявними даними, ми можемо стверджувати, що в Україні високою є вірогідність розпаду шлюбу на всіх його етапах. Більше половини розлучень припадає на шлюби тривалістю від 1 року до 15 років, тобто саме на той період, коли в сім'ї виховують неповнолітніх дітей. Разом з тим значна частка розлучень - це розпад шлюбів, в яких пара прожила разом понад 15 років, та і за такої значної тривалості шлюбу ймовірність розлучення є досить високою. Розпад шлюбу не тільки негативно впливає на шлюбну й дітородну ситуацію у країні, поширюючи безшлюбність і самотність, він погіршує морально-психологічний клімат, оскільки особа, яка пережила розлучення, у більшості випадків проходить через важку психологічну кризу. У розлучених осіб вище ризик передчасної смерті порівняно з тими, хто перебуває у шлюбі. Головною причиною розлучення на думку осіб, шлюб яких розпався, є напруження у морально-психологічних, емоційних стосунках подружжя (конфлікт інтересів, відчуженість у сімейних стосунках), і це напруження посилює невирішеність матеріальних і житлових проблем. Крім того, однією з поширених причин розлучення залишається асоціальна поведінка одного з партнерів, як правило - алкоголізм чоловіка. Найбільшу проблему становить розпад сім'ї, у якій проживають неповнолітні діти, адже відбувається руйнація того природного осередку розвитку дитини, якою є повна сім'я з матір'ю та батьком. У більшості шлюбних пар, які розпадаються, є ISSN 2072-9480. Демографія та соціальна економіка, 2014, №2 (22) 85 Розлучення в Україні в демографічному вимірі: минуле і сучасність спільні діти, і, відповідно, кожен рік тисячі дітей переживають розлучення батьків: у 2009 році (останній рік щодо якого є дані форми Р-5 у повному обсязі) це 96,9 тис. дітей. Хоча є думка, що у розвиненому суспільстві, за наявності високого рівня життя та активної соціальної політики держави, склад сім'ї мінімально впливає на розвиток дитини (таку думку стосовно Швеції висловив Пол Кругман), однак численні дослідження свідчать про наявність підвищеного ризику для дітей, батьки яких розлучились. Прикладом є досить відоме дослідження молоді у Швеції, за даними якого емоційно-психологічний стан молодих людей, які пережили в дитинстві розлучення батьків, є гіршим, ніж у їх ровесників, серед них більш поширені депресія, психологічна нестабільність тощо. В умовах України ці ризики посилюються через низький рівень добробуту населення, невирішеність багатьох соціально-економічних проблем, слабкий соціальний захист сімей з дітьми. Нестабільність шлюбних відносин - фактор, що сприяє зниженню народжуваності: при розпаді шлюбу невеликої тривалості подружжя «не встигає» реалізувати свої дітородні плани. Ймовірність розлучення є причиною відмови від народжень, які планувались, в умовах загальної нестабільності шлюбних відносин подружні пари виявлять певну обережність у своїх дітородних прагненнях, особливо це стосується жінок. Результати вибіркових досліджень засвідчують, що дітородні установки сім'ї залежать від міцності й гармонійності відносин, які склались між шлюбними партнерами: дітородні плани чоловіків і жінок, які задоволені своїм шлюбом і ніколи не думали про розлучення, є вищими, ніж у тих, у кого з'являлось бажання розлучитись. Компенсатором зниження народжуваності внаслідок розпаду шлюбу є повторна шлюбність, оскільки вступ до нового шлюбу збільшує вірогідність новонародження, особливо якщо у чоловіка чи жінки не було раніше дітей. Однак повторна шлюбність лише частково компенсує втрачені дітородні можливості сім'ї внаслідок високої ймовірності розлучення подружжя. На нашу думку, нестабільність шлюбу, високий рівень розлучуваності населення є найбільш складною соціально-демографічною проблемою стосовно розвитку сім'ї. Держава як інститут, що представляє інтереси суспільства, має знайти шляхи мінімізації протиріччя між сучасною формою шлюбних відносин (нестійкість шлюбу, плюралізація його форм) і потребою суспільства у комфортних умовах соціалізації підростаючого покоління, оскільки природним осередком розвитку дитини є повна сім'я, в якій її утримують і виховують мати і батько, що дає можливість засвоїти моделі поведінки відповідно до своєї статі. Методи цієї політики мають бути гнучкими і виваженими, адже примітивна заборона - ускладнення процедури, підвищення державного мита тощо - не є ефективною стосовно проблем у особистому житті, особливо у сучасному світі з його тенденціями до індивідуальної свободи і деформалізації правил і норм. Треба визнати, що неможливо протидіяти розпаду певної частини шлюбів: це випадки, коли шлюб розпадається через бажання взяти шлюб з новим партнером, або погляди на життя партнерів стали діаметрально протилежними, чи причиною розлучення є алкоголізм, насилля у сім'ї, а в цьому випадку розрив шлюбу є позитивним варіантом для жінки і дітей, оскільки конфліктне, напружене сімейне середовище негативно впливає на їх розвиток. Зменшити кількість таких розлучень можливо лише за загального соціального оздоровлення суспільства, ефективної протидії алкоголізму, наркоманії, сімейному насиллю.

Разом з тим є певна кількість розлучень, яким можна було б запобігти, надавши подружжю своєчасну психологічну допомогу, і про це свідчать непоодинокі випадки «повернення» до шлюбних стосунків пар, які розлучились. Поширення практики консультування сімейними психологами, психоаналітиками, розширення кола користувачів їх послуг й поступове формування у населення культури користування цими послугами є вимогою сьогодення. Можливо, слід ввести у практику обов'язкове консультування у цих спеціалістів осіб, які вирішили розлучитись.

При розлученні шлюбної пари, яка має спільних дітей, можливо використовувати режим окремого проживання як етап у процедурі розлучення, адже ст. 119 Сімейного кодексу України передбачає можливість встановлення режиму окремого проживання подружжя за заявою одного з них. Такий режим використовують у ряді країн - Німеччині, Швейцарії та інших - як етап у процедурі розлучення. Вирішення житлової проблеми також є важливим, оскільки наявність окремого комфортного житла сприяє створенню позитивного мікроклімату у сім'ї, а конфлікти через житлові й матеріальні проблеми доволі часто є однією з причин розпаду шлюбу. Держава повинна подбати про гідні умови життєдіяльності дітей, батьки яких розлучились, у тому числі шляхом регулювання відносин по їх матеріальному утриманню.

В Україні діє мінімальний стандарт розміру аліментів - не менше 30% прожиткового мінімуму на одну дитину відповідного віку, і якщо дитина не одержує цієї суми, то її компенсує державна допомога.

Логічно підняти розмір цього стандарту до 50% прожиткового мінімуму, що не тільки забезпечить більш справедливий розподіл обов'язків з утримання дитини між матір'ю та батьком, а і сприятиме зменшенню ризику бідності для цієї категорії дітей.

В умовах нестабільності шлюбу та зростання рівня повторної шлюбності необхідно не тільки пропагувати більш відповідальне ставлення до шлюбу й батьківства, а й підвищувати культуру міжособистісних стосунків, формувати відповідальне ставлення до батьківських обов'язків обох колишніх партнерів після розпаду шлюбу.

В Україні відсутня традиція постійної участі батька, який проживає у іншій сім'ї окремо від дітей, у їх вихованні, що є наслідком застарілих стереотипів щодо гендерного розподілу обов'язків по вихованню дітей у сім'ї. Як правило, жінки, з якими проживають діти, скаржаться на неувагу колишніх чоловіків, а чоловіки - на перешкоджання у спілкуванні й участі у житті дітей. Необхідна модернізація моделі поведінки обох батьків у випадку розлучення, повторного шлюбу з метою мінімізації ризиків погіршення умов розвитку дітей.

Вирішення цієї проблеми лежить у морально-етичній сфері, потребує духовної та моральної зрілості суспільства, певної трансформації системи життєвих цінностей і місця в ній дитини.

5. Сучасні тенденції розвитку сімей у розвинених країнах

6. Сімейна політика в розвинених країнах Заходу

Відмінності між розвиненим країнами в рівні народжуваності - середню кількість народжень на одну жінку - іноді досягають дворазової величини. Передбачається, що ці відмінності багато в чому залежать від того, проводиться сімейна політика чи ні, і наскільки вона всеосяжна.

Сімейна політика в різних країнах неоднакова. Крім суто соціальних завдань деякі країни (Франція) слідують демографічні цілі, які, проте, в останні роки в основу не ставляться. Інші країни віддають пріоритет захисту дітей з бідних сімей. Такий підхід (тільки бідним сім'ям) характерний для США, а також Голландії. Третя група країн дотримується більш сучасного підходу - вони підтримують всі типи сімей (Данія і деякі інші).

В історичній ретроспективі акценти сімейної політики зазнавали змін. Для сімейної політики в цілому характерні зміни з метою, в пріоритетах, в орієнтації, в методах її здійснення. Сімейна політика реагує на багато чинників: економічну кон'юнктуру, соціальні зрушення, демографічну ситуацію. Скорочення державних витрат може, хоча і не завжди, відбиватися на витратах на сімейну політику.

Національний менталітет, вироблений у процесі історичного розвитку кожної країни, впливав на сімейну політику в силу специфічного національного розуміння проблем, пріоритету, соціальних зрушень. Так, Данія та інші Скандинавські країни першими визнали обох батьків однаково відповідальними за виховання дітей і першими ввели відпустки у зв'язку з народженням і вихованням дітей як для батька, так і для матері. Вони також першим зрівняли в правах на одержання допомоги позашлюбних дітей. Концепція надання відпусток обом батькам зараз поширюється і на інші країни, включаючи ті, де соціальні статус жінок більш низький (Португалія, Греція), ніж у країнах Північної Європи. Спільним для всіх європейських країн є той факт, що сім'я є найважливішим соціальним інститутом, у якому народжуються і виховуються Нові покоління, де відбувається їх соціалізація, де ці покоління отримують економічну і психологічну підтримки.

У 70-х роках системи охорони материнства, допомоги і пільг сім'ям з дітьми діяли вже в більшості країн Заходу. Нині в них як мінімум в рамках соціальної допомоги проводяться наступні заходи: медичне обслуговування жінок у період вагітності і народження дитини, надання та оплата декретної відпусток, спостереження за здоров'ям немовлят і дітей молодшого віку, надання права на відпустку по вихованню дітей (так званий батьківську відпустку), сімейних пільг на дітей, податкових пільг, позик під низькі відсотки (або субсидій) для придбання або оренди житла та деякі інші.

У всіх країнах Заходу діють служби планування сім'ї, а жінки отримали право доступу до контрацептивів. Ставлення до абортів варіює від повної лібералізації до строгих обмежень.

Проте ці загальні положення мають часом складну диференціацію по країнах, обумовлені низкою умов, термінів, вікових обмежень і т. п.

Так, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами повністю оплачується працює тільки в чотирьох країнах (Німеччина, Франція, Люксембург, Нідерланди), від 50 до 90% заробітку отримують жінки в п'яти країнах (Бельгія, Данія, Іспанія, Ірландія, Італія), ще менше компенсація декретної відпустки у Греції та Португалії. У Великобританії і США системи оплати особливі - залежать від ряду причин, зокрема тривалості роботи на одному місці. У шести країнах декретну відпустку, так чи інакше, оплачується не тільки працюючим, а й працюючим на себе, а подекуди і непрацюючим жінкам (Бельгія, Данія, Німеччина, Італія, Люксембург і частково Великобританія) в основному у вигляді одноразової допомоги. Відпустки по вихованню дітей або так звані "батьківські", для всіх категорій жінок оплачуються тільки в Німеччині, а деяким категоріям працюючих - в Італії. В інших країнах ці додаткові відпустки не оплачуються. Тривалість відпустки по вагітності та пологах також відрізняється великою різноманітністю. Мінімальна вона в Португалії - 13 тижнів і максимальна в Данії - 28 тижнів. В інших країнах від 14 до 20 тижнів.

У деяких країнах встановлено загальну тривалість декретної відпустки, а його поділ на "до" і "після" пологів носить гнучкий характер. В Іспанії, наприклад (крайній випадок), можна зовсім не брати допологової відпустки і всі 16 тижнів використовувати після народження дитини.

У всіх без винятку країнах заборонене звільнення вагітної жінки, а її місце роботи на період декретної відпустки зберігається.

У багатьох країнах право повернення на колишнє місце роботи поширюється на більш тривалий період. У цьому відношенні виділяється Німеччина, де цей термін становить 36 міс. В інших країнах - від двох до 12 міс. Майже у всіх країнах, крім Ірландії, вагітна жінка має право переходу на більш легку роботу. Обов'язковий медичний огляд потрібно від жінок у восьми країнах з 12 (крім Бельгії, Греції, Ірландії, Франції).

Менш поширений такий вид підтримки сім'ї, як допомога у зв'язку з народженням дитини (родове посібник). Його видають всім жінкам тільки в чотирьох країнах (Бельгія, Франція, Люксембург та Португалія). В Ірландії та Великобританії така допомога можуть отримати тільки потребують сім'ї. Відносно відпусток по догляду за хворими дітьми країни Європейського Союзу значно відстали від колишніх соціалістичних країн Європи та Росії. Такі відпустки надаються не в усіх країнах, а там, де вони існують, їх тривалість складає від одного до десяти днів. Деякі країни виплачують допомогу молодим перспективним батькам. До них відносяться, як не дивно, такі бідніші країни, як Португалія і Греція, а також Люксембург.

У половині країн Європейського Союзу є пільга для батьків родин при призові їх на військову службу, від військової служби можуть звільнити або відстрочити її проходження. Правда, при цій слід зазначити, що в трьох країнах ЄС обов'язкової служби в армії взагалі не існує (Ірландія. Люксембург, Великобританія).

Для сімей з дітьми досить поширені (у восьми країнах з 12) пільги по проїзду на міському, а подекуди і на залізничному транспорті. Таких пільг не мають тільки англійці, португальці, голландці і данці.

Всі країни ЄС виплачують сімейні допомоги на дітей. Тільки в одних воно носить універсальний характер, тобто нічим не обумовлено, а в інших при його виплаті враховуються доходи сім'ї. Універсальний характер мають допомоги у восьми країнах (Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Великобританія). "Напівуніверсальний" характер виплат існує в Німеччині. Тут платять допомоги практично всім, але, починаючи з другої дитини, розмір допомоги залежить від доходу сім'ї. Встановлено також загальний стеля доходу, після якого з 1994 р. допомога зовсім не видається. Однак ця стеля такий високий, що навряд чи має практичне значення. Лише у чотирьох країнах розмір допомоги автоматично індексується (Бельгія, Люксембург, Греція, Португалія). У більшості інших індексація проводиться щорічно або (як у Німеччині) відбувається їх періодичний перегляд. демографічний соціологічний шлюб

За винятком Греції сімейні допомоги податком не обкладаються. У деяких країнах розмір сімейних посібників прогресивно збільшується в міру дорослішання дитини (Бельгія, Франція, Люксембург, Великобританія). У половині країн розмір допомоги залежить від черговості народження дитини. У більшості випадків максимальна сума виплачується на третю-четверту дитину. Вікова межа надання сімейної допомоги на дітей більш ніж у половині країн встановлена в 18 років. У чотирьох країнах допомогу не отримують діти з 16-17 років, а в одній (Ірландія) - з 14лет. У всіх країнах, окрім Данії та Іспанії, вікова межа виплати допомоги може бути підвищена, якщо дитина продовжує навчання, зокрема здобуває вищу освіту. Такий вікова межа в більшості країн становить від 24 до 27 років (максимум у Німеччині та Люксембурзі).

В останні роки в країнах Західної Європи і, особливо, у Німеччині, Франції і деяких інших, почала формуватися більш всеосяжна концепція сімейної політики. Ставиться питання про створення такої соціальної середовища, яка б більш повно відбивала потреби батьків і дітей. Ця концепція має на увазі поліпшення умов праці для батьків, які мають маленьких дітей, зокрема, збільшення тривалості "батьківської відпустки" із збереженням права повернення на попереднє місце, більш широке поширення гнучкого графіка роботи, неповної зайнятості, створення більш зручних рекреаційних можливостей у передмістях, поліпшення роботи громадського транспорту, більш широке залучення батьків в роботу дитячих дошкільних установ, розширення системи податкових пільг на дітей.

Підводячи підсумок вищесказаного можна зробити наступні висновки. Більшість розвинених країн посилюють заходи допомоги сім'ям або вводять їх, якщо їх не було. Одна з цілей сімейної політики - збільшення народжуваності з одночасним створенням сприятливих умов для зайнятості жінок. Загальне збільшення інвестицій варіюється від країни до країни, так само як і їх спрямування. Країни різняться, в першу чергу, з допомоги, яку вони встановлюють у формі відпусток і послуг з догляду за дітьми молодше трьох років, чиї батьки працюють. Країни півночі Європи більш щедрі, витрачаючи багато коштів і на таку допомогу, і на загальні інвестиції. Інвестиції орієнтовані більше на дітей дошкільного віку (3-6 років) і на сім'ї з низьким доходом в англосаксонських країнах.

Франція відрізняється відносно більшою і різноманітною допомогою, що створює, однак, протилежні спонукання в тому, що стосується суміщення роботи і сімейного життя. Вона сприяє підтримці повної зайнятості після народження першої дитини, і швидше, припинення або скорочення активності при народженні наступних дітей.

Размещено на Allbest.ru