Різноманітність рас. Походження расових груп

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вступ

Світ людей - різноманітний. Ми вирізняємося не лише характером, професією, способом життя, віком чи статтю. Нас може різнити колір шкіри, форма очей, колір волосся та багато інших, так само неповторних ознак, як і наш внутрішній світ.

Великий інтерес до проблем відмінностей між людьми виник тоді, коли європейці почали активно освоювати море і відкривати нові континенти. Так вони зустріли негрів та американських індіанців. Людей вразило те, що вони зовсім не схожі на звичних «блідошкірих». Таким чином почали виникати питання «чому?». На ці питання наука не може відповісти й досі. Є багато теорій, які намагаються пояснити таку різність, але що було там, в ті далекі часи коли виникла людина, нам знати не дано.

При всіх дивовижних відмінностях люди мають пам'ятати що не має людей «нижчого сорту» або «рабських рас». В середині ми однакові: в нас однакові органи, однаково циркулює кров, однаково працює мозок. Кожен має свою гідність. Наука расознавство це чудово доводить, і якщо вона буде нести свої досягнення у маси, можна значно зменшити ескалацію ксенофобських та расистських настроїв.

Основні класифікації рас

Серед сучасного населення земної кулі розрізняють окремі таксономічні підрозділи, яким властиве певне сполучення спадкових ознак фізичної будови (генофонд). Починаючи з першої половини XIX ст. ці підрозділи позначаються термінами “раса”, “географічна раса”, “расовий комплекс”, “расовий тип” і т. п. Загалом раси -- це великі групи людей, об'єднані спільністю походження та комплексом подібних морфологічних рис. Останнім часом для характеристики рас дедалі ширше застосовуються також деякі фізіологічні ознаки (групи крові та ін.).

Усі сучасні расові класифікації базуються на ієрархічному принципі: кілька основних -- великих -- рас діляться на малі раси та антропологічні типи. При визначенні їхньої кількості беруться до уваги межі поширення, спільність походження та ступінь морфологічної схожості певних комплексів фізичної будови. Загальноприйнятою є теза про таксономічну нерівноцінність расових ознак: з-поміж них виділяють давні, які охоплюють великі ареали (наприклад, кучеряве волосся у Тропічній Африці, різко виступаючий ніс у Європі, Західній Азії), та пізні, котрі характеризуються “мозаїчною” мінливістю.

Значний вплив на розвиток расознавства мала класифікація, запропонована Й. Денікером у 1902 р. Він виділив шість великих груп (стовбурів), які включають 29 локальних (малих) рас. Класифікація французького вченого побудована на суто морфологічних принципах (причому найбільш цінними ознаками він вважав форму волосся та колір шкіри). Це її перевага й недолік одночасно: з одного боку, на відміну від своїх попередників Денікер цілком відмовився від етнографічних, лінгвістичних чи психологічних характеристик, а з іншого -- недостатньо враховував роль географічного фактора, що й призвело до певних прорахунків: наприклад, негроїдні австралійці потрапили до однієї групи з європеоїдними ассирійцями.

Подальший розвиток расознавства пов'язаний з утвердженням еволюційного принципу, за яким сучасні расові комплекси виникли на різних етапах історичного розвитку людства. Одним із перших його застосував нідерландський мандрівник і вчений Штратц (1904). Розділивши раси на давні -- “протоморфні”, перехідні -- “метаморфні” та пізні -- “архіморфні”, він відніс до протоморфних бушменів, негрилів, негритосів, полінезійців, частину американських індіанців; до метаморфних -- “жовто-світлошкірі” народи Східної Європи й Західного Сибіру й “чорно-світлошкірі” Індії та Індокитаю; до архіморфних -- більшість сучасних європеоїдів, монголоїдів і негроїдів.

Еволюційний принцип був розвинутий Е. Ейкштедтом (1934), який розділив людство на три великі групи -- лейкодермів (світлошкірих), ксантодермів (жовтошкірих) та меланодермів (чорношкірих), виокремивши в їхніх межах головні расові комплекси (“кола рас”): ізольовані “бічні” раси, що відділилися ще на ранніх етапах расоутворення; “перехідні”, котрі поєднують риси кількох рас; і так звані “своєрідні”, які ухиляються від головного расового стовбура.

На думку фахівців, схема Ейкштедта загалом досить вдало поєднує морфологічні, географічні та еволюційні підходи до расової систематики. На близьких принципах базуються також класифікації

В. Бунака (1956) та Г. Дебеця (1958). Вони мають вигляд еволюційних куща й дерева. Обом схемам властива потрійна ієрархія: стовбур, з якого ростуть великі гілки (сучасні великі чи архаїчні малі раси, що у свою чергу розгалужуються на менші малі раси чи антропологічні типи). Переплетіння гілок на схемі Г. Дебеця, за автором, відбиває процеси змішування у расоутворенні.

Великого поширення у фаховій, навчальній та науково-популярній літературі набула расова класифікація московських учених Я. Рогінського та М. Левіна, вперше вміщена ними у підручнику “Антропологія” (1955).

Тут виділено три великі раси: екваторіальна, або австрало-негроїдна; євразійська, або європеоїдна; азійсько-американська, або монголоїдна, в рамках яких виокремлюються малі раси. Так, євразійська раса складається з атланто-балтійської, середньоєвропейської, індо-середземноморської, біломоро-балтійської та балкано-кавказької; екваторіальна -- з бушменської, негрильської, негрської, меланезійської, ведоїдної, австралійської; азійсько-американська -- з північноазійської, арктичної, далекосхідної, південно-азійської, американської. Між євра-зійською й екваторіальними расами розміщуються “перехідні” -- південно-індійська та ефіопська, між євразій-ською та азійсько-американською --південносибірська та уральська, між екваторіальною й азійсько-американською -- курильська та полінезійська. В основі даної класифікації лежать географічний, морфологічний і частково еволюційний принципи. Вона зручна й доступна для сприймання, однак значно поступається тим, які повніше враховують ієрархію расових комплексів.

Класифікація рас за Рогінським і Левіним

Попри розмаїття расових класифікацій, перелік котрих можна було б продовжити, між ними є багато спільного. Як правило, вони розрізняють три великі угруповання: європеоїдів (лейкохроїдів, кавказоїдів, євразійців), що поділяються на світло- й темнопігментовані варіанти; монголоїдів (ксантохроїдів, азійсько-американську расу) з далекосхідними, північно-, південноазійськими, американоїдним та ескімосоїдним типами; негроїдів (меланхроїдів, екваторіальну, або негро-австралоїдну, расу) із власне негроїдним, бушменським, австралійським, меланезійським і пігмейським, чи негрильським, типами. До рангу самостійних або змішаних рас часто потрапляють ефіопська (східноафриканська), ведоїдна, дравідська (південноіндійська), айнська (курильська), полінезійська, уральська та південносибірська. Усі сучасні вчені дотримуються видової єдності людства, розглядаючи раси як таксономічні одиниці виду Ното sapiens. Підкреслюється, що в його рамках раси вільно схрещуються між собою й дають плодюче потомство.

Морфологічний опис деяких расових груп

Майже половину населення земної кулі охоплює велика європеоїдна раса. Вона характеризується світлим або трохи смуглявим кольором шкіри; світлим, змішаним і темним забарвленням очей; м'яким, здебільшого прямим чи хвилястим, рідше -- кучерявим волоссям, колір якого варіює від світлих до темних відтінків; вузьким прямим, опуклим або ввігнутим носом із середнім чи високим переніссям; вузьким або середнім за шириною лицем, добре або середньо профільованим як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах. Складка верхньої повіки досить розвинута у північних групах і майже відсутня на півдні Європи; епікантус трапляється рідко, головним чином на півночі та на сході ареалу даного расового комплексу. Третинний волосяний покрив виражений добре або середньо. Зріст варіює від дуже високого до середнього, пропорціям тіла властива мезоморфія. Лопатоподібні різці, як правило, відсутні або не перевищують 5--7 %. Дельтовий індекс низький.

Основним ареалом проживання носіїв великої європеоїдної раси до географічних відкриттів кінця XV-- XVI ст. була територія Європи, Північної Африки, Передньої та Центральної Азії. Тепер ця раса широко представлена також на Американському континенті (особливо в Північній Америці), у Сибіру й на Далекому Сході, в Австралії та в Південній Африці.

Велика монголоїдна раса, риси котрої властиві приблизно чверті населення земної кулі, характеризується смуглявою шкірою жовтуватих відтінків; темним, іноді чорним, із синюватим вилиском, жорстким прямим, іноді хвилястим волоссям; здебільшого плескатим обличчям із помітно виступаючими вилицями; досить вузьким носом із невисоким або середнім за висотою переніссям; добре вираженими складкою верхньої повіки та епікантусом, який в окремих групах властивий 90-- 95 % носіїв цієї раси; слабко розвинутою бородою й майже повністю відсутнім третинним волосяним покривом на тілі; середньою товщиною губ; в основному середнім зростом; дуже високим відсотком лопатоподібних різців (до 80-- 90 %) і завиткових узорів на кінчиках пальців. У американських індіанців, особливо на півночі континенту, ніс виступає досить сильно, а епікантус трапляється рідко. Монголоїдна раса поширена у Центральній, Північно-Східній і Південно-Східній Азії, а також в Америці.

Велика негроїдна раса, яка охоплює менше 10 % населення земної кулі, визначається темним (від брунатно-жовтуватого до жовто-бурого) кольором шкіри; карими, широко відкритими очима. Форма волосся -- від дуже кучерявого до хвилястого, ніс дуже широкий з середньо-високим та низьким переніссям. Обличчя здебільшого вузьке або середнє за шириною, губи товсті, зубний відділ обох щелеп виступає вперед (альвеолярний прогнатизм); горизонтальне профілювання обличчя середнє або сильне; складка верхньої повіки розвинута слабо; епікантус у дорослих, як правило, відсутній. Зріст варіює від дуже високого до дуже низького. Крім того, між африканськими й австрало-тихоокеанськими популяціями спостерігаються значні відмінності в частоті лопатоподібних форм верхніх різців і величині дельтового індексу.

В минулому негроїдна раса була поширена в Африці південніше Сахари, в Азії (на Зондських та Філіппінських островах), у Меланезії, Австралії, Новій Зеландії й Тасманії. В XIX ст. тасманійці були повністю винищені англійськими колонізаторами. Внаслідок работоргівлі великі групи негрів -- вихідців з Африки нині мешкають на Американському континенті.

Витоки рас

Аналіз міжгрупового розподілу багатьох одонтологічних ознак і папілярних малюнків на пальцях та долоні свідчить про те, що за цими характеристиками негри Африки близькі до європейських популяцій, а монголоїди Азії -- до австралійсько-тихоокеанських груп. Це дало змогу висунути гіпотезу про існування в минулому двох вихідних расових стовбурів -- західного, або євро-африканського, та східного, або азійсько-океанійського (О. Зубов, М. Чебоксаров).

Коли ж сформувались відмінності між ними?

На думку В. Алексеева, це відбулося ще в добу нижнього палеоліту, коли предки людей сучасного фізичного типу -- архантропи й палеоантропи -- вже освоїли майже всю територію Старого Світу, за винятком важкодоступних гірських областей і тих ділянок суші Євразії, які були покриті льодовим панцером.

Фрагментарність кісткових решток європейських архантропів, представлених здебільшого черепними кришками, не дає змоги простежити зв'язок цієї групи давніх людей з сучасним расовим поділом людства. Значно краще вивчені морфологічні риси палеоантропів, чи неандертальців, -- творців наступної (мустьєрської) культури, або епохи. Особливо важливе значення для висвітлення расотворчих процесів мало відкриття скелетів “сапієнтних” палеоантропів Передньої Азії (групи Схул, Кафзеф).

Дослідження показали, що формування “сапієнтних” рис, зазначених на черепах Схул IV, V, Кафзеф, супроводжувалося появою деяких європеоїдних і негроїдних (австралоїдних) ознак. З огляду на це В. Алексеев розглядає передньоазійських неандертальців як вихідну форму первинного західного осередкарасотворення.

З творцями кам'яної індустрії східної провінції хронологічно й територіально пов'язані сінантропи, на зубах яких Ф. Вайденрайх виявив деякі морфологічні структури, властиві сучасним азійським народам, а саме лопатоподібні різці, дистальний гребінь тригоніда, міжкореневий затік емалі. Крім того, він відзначив на одному черепі із печери Котцетанг тенденцію до сплощеності скелета обличчя. Плескате широке обличчя зі сплощеним переніссям властиве також черепу із Люцзяна, що гарно зберігся. Сукупність цих фактів, за В. Алексєєвим, дає підстави виділити на території Китаю другий первинний осередок расотворчих процесів -- східний. Торкаючись цього питання, він писав: “Сучасна людина з'явилася вдвох місцях. Перше з них -- Передня Азія, можливо, з прилеглими районами, друге -- межиріччя Хуанхе і Янцзи з прилеглими районами. В Передній Азії сформувалися предки європеоїдів і негроїдів, в Китаї - предки монголоїдів”.

Більшість сучасних вчених (77. Влахович, О. Зубов, В. Харитонов та ін.) відхиляють гіпотези прихильників поліцентризму про формування расових особливостей в кількох центрах земної кулі ще до появи людини сучасного фізичного типу. Вони вважають, що расова диференціація людства розпочалася лише на рубежі нижнього та верхнього палеоліту, коли популяції неоантропів вирушили у важкодоступні регіони майбутньої ойкумени. Такої ж думки дотримувалися В. Бунак, який обгрунтував тезу про належність неоантропів до одного поліморфного антропологічного типу.

За даними палеоантропології, найдавніші представники виду Homosapiens визначалися дуже слабкою вираженістю й мозаїчним переплетенням расових ознак. Розселяючись на теренах Африки, Європи, Центральної, Південно-Східної та Східної Азії, вони поглинули популяції своїх попередників-неандертальців, утім, перебравши деякі їхні риси. Лише окремі групи палеоантропів, що мешкали на околицях тогочасної ойкумени (наприклад, “родезійська” людина в Африці чи нгандонці на о. Ява), вимерли і не брали участі в цьому процесі. Поступово в умовах тривалої ізоляції первісних колективів, що спостерігалася за верхнього палеоліту, відбувся поділ людства на західний та східний стовбури. Одночасно формувалися морфологічні комплекси чотирьох основних расових груп: європе¬оїдної, негроїдної, монголоїдної та австралоїдної, які в загальних рисах склалися на рубежі верхнього палеоліту -- мезоліту (М. Че-боксаров).

Расотворчі процеси тривали і в наступні історичні епохи. На думку більшості вчених, формування малих рас в основному завершилось у добу неоліту, хоча деякі з них (наприклад, бушменська або ефіопська) виникли одночасно з великими расами, а інші (південносибірська й, можливо, уральська) -- пізніше.

генофонд раса група

Висновок

Не зважаючи на таку різноманітність класифікацій і величезну кількість рас, людство поділяють на три великі раси: європеоїдну, негроїдну та монголоїдну.

В середині кожної раси нараховується велика кількість менших рас, що значно ускладнює класифікації.

Вчені сперечаються щодо того чи виникли раси з одного кореня, чи з декількох. Більшість схиляються до думки, що перший корінь знаходиться в Африці, звідки вийшли негроїди та європеоїди, а другий - в азійсько-тихоокеанському регіоні, звідки вийшли монголоїди.

Щодо часу, то припускають що раси почали формуватися на межі нижнього і верхнього палеоліту, а закінчили в добу неоліту.

Список використаних джерел

Сегеда С. Антропологія. Навч. Пос. - К.: «Либідь», 2001 рік.

Алексеев В. П. Географическиеочагиформированиячеловеческих рас. Москва, 1985.

Бунак В. В. Человеческиерасы и путиихобразования // Сов. этнография. 1956. № Т.

Дебец Г. Ф. Расы, языки, культуры // Тр. Ин-таантро¬пологии МГУ. Москва; Ленинград, 1938. Вып. IV.

Рогинский Я. Я., Левин М. Г. Основыантропологии. Москва, 1955.

Чебоксаров Н. Н., Чебоксарова И. А. Народы, расы, культуры. Москва, 1971.

Размещено на Allbest.ru