Моделі і технології соціальних комунікацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет культури і мистецтв

Черкаський факультет менеджменту і бізнесу

Кафедра менеджменту

Реферат

З соціальних комунікацій

Моделі і технології соціальних комунікацій

Виконав:

студент групи ММТ -12 ІІІ курсу

Западня Олександр Олегович

Перевірив:

кандидат історичних наук, доцент

Лисенко Алла Іванівна

м. Черкаси - 2014

Зміст

Вступ

1. Модель трансмісії сигналу або модель Шеннона-Вівера

2. Модель Нюкома

3. Модель пропаганди Чакотіна

4. Модель комунікації Лассвела і Холскі

5. Модель знака

6. Модель Жака Лакана (психоаналітична)

7. Модель Ролана Варта (міфологічна)

8. Модель Цветана Тодорова (наративна)

9. Модель П'єра Бурдьє (соціологічна)

10. Технології соціальних комунікацій

Висновки

Література

Вступ

Комунікацією традиційно прийнято називати обмін значеннями (інформацією) між індивідами через посередництво загальної системи символів (знаків), мовних знаків, зокрема. Ця сфера знань і наукових інтересів, як і багато інших, почала формуватися ще в давні часи, тому визначень у комунікації приблизно стільки ж, скільки і авторів робіт про неї.

Американський психіатр Юрген Рюш виокремив 40 різних підходів до комунікації в різних сферах включаючи архітектуру, антропологію, психологію, політику і багато інших.

З прикладним комунікативним аналізом ми маємо справу тоді, коли вирішуємо конкретні завдання в сфері комунікації. З одного боку, це може бути прикладне використання комунікації загалом - як у випадку переговорів. Це об'єкт з принципово прикладними цілями, тому до нього застосовуються жорсткі вимоги результативності та об'єктивності. З іншого боку, прикладні завдання можуть ставитися для більш стандартних комунікативних потоків (наприклад, паблік рілейшнз або ж пропаганда, які використовують для вирішення своїх завдань потоки ЗМІ).

Ми можемо представити дію в рамках переходу від ланки повідомлення (тексту) комунікативного ланцюжка до будь-якого іншого її ланці, в першу чергу - це побудова психологічного профілю автора тексту (повідомлення) на підставі самого цього тексту. Відзначимо, що людство накопило достатній обсяг знань в питанні такого роду передбачень. Як приклад можна згадати такий старий метод, як контент-аналіз, або такий виниклий порівняно недавно метод, як нейролінгвістичне програмування. Дослідники постійно зайняті проблемою дешифровки тексту, починаючи з робіт в області герменевтики, початково пов'язаної з дослідженнями священних текстів Біблії. Отже чималий досвід в цій сфері і дозволяє отримувати сповна об'єктивні результати, робити передбачення достовірного характеру. Прикладний комунікативний аналіз "відстежує" складові комунікативної ланцюжки: за наявності однієї з її ланок робляться передбачення на найбільш вірогідний вигляд інший (типа визначення авторства в разі анонімного тексту).

1. Модель трансмісії сигналу, або модель Шеннона-Вівера

соціальний комунікація трансмісія пропаганда

Досить довгий час в лінгвістиці користувалися злегка розширеною моделлю, що перекочувала з математики і кібернетики, моделлю комунікації, запропонованої американським математиком Клодом Шенноном (його ім'я в значно більшій мірі відоме, чим ім'я його співвітчизника Уоррена Уївера, Warren Weaver) в кінці 40-х років. Ця модель зіграла значну роль в розвитку багатьох наук, пов'язаних з обміном інформацією, хоча зараз її вже можна вважати обмеженою.

Запропонована математиком К. Шенноном (1948) модель передачі сигналу для технічних систем при допомозі В. Вівера набула такого вигляду:

Рис.1.1. Модель трансмісії сигналу

Ця модель являє собою більш розгалужену систему чинників комунікативного процесу. Він має фази і розглядається як процес трансмісії сигналу, тобто опосередкованої певними засобами передачі сигналу. Передавач від джерела інформації (комуніканта) отримує її й у вигляді сигналу через канал під упливом джерела шуму робить передачу інформації; сигнал отримує споживач сигналу, від якого адресат бере інформацію у вигляді її переказу. Комунікативний процес на моделі Шеннона-Вівера цілком придатний для технічних систем. Його можна розглядати як структурований процес встановлення й підтримання контакту між комунікаторами, що являє собою систему фаз процесу контактування і має характер трансмісії сигналу при використанні технічних систем спілкування.

Модель включає п'ять елементів: джерело інформації, передавач, канал передачі, приймач і кінцеву мету, розташовані в лінійній послідовності (лінійна модель). Надалі модель передивлялася з тим, щоб задовольнити потреби інших областей дослідження, пов'язаних з іншими видами комунікації. Переглянута модель включала шість компонентів: джерело, що кодує пристрій, повідомлення, канал, декодує пристрій і приймач. Ці терміни, із змінним успіхом застосовувалися і в інших комунікативних системах. Окрім цих термінів, Шенон ввів ще поняття шуму (надалі це стали пов'язувати з поняттям ентропії і, навпаки, негентропії) і надмірності.

Ентропія (шум) в теорії комунікації пов'язана з тими зовнішніми чинниками, які спотворюють повідомлення, порушують його цілісність і можливість сприйняття приймачем. Негентропія (негативна ентропія) пов'язана з тими випадками, коли неповне або спотворене повідомлення все ж отримане приймачем завдяки його здатності розпізнати повідомлення, не дивлячись на спотворення і бракуючу інформацію.

Поняття ж надмірності, повторення елементів повідомлення для запобігання комунікативної невдачі, тобто, засоби проти ентропії, найчастіше демонструють саме на прикладі природних людських мов. Вважається, що всі мови приблизно наполовину надлишкові: можна залити плямами половину слів тексту або стерти половину слів в радіовиступі, але при цьому все ж збережеться можливість зрозуміти їх. Зрозуміло, є межа допустимого шуму, за порогом якого можливість розуміння.

Статичність моделі Шенона була заповнена поняттям зворотного зв'язку (feedback). Це поняття дозволяло зробити модель ближчою до реальності людської взаємодії в комунікації. Його введення було пов'язане з проникненням ідей кібернетики, зокрема однойменної роботи Норберта Вінера (Norbert Wiener, 1894-1964), `батька' цієї науки. Модель стала динамічнішою. Для того, щоб модель комунікації більшою мірою відповідала потребам в інших областях, окрім телеграфної. Наприклад, психологом Теодором М. Нькомом (Theodore M. Newcomb) була розроблена рухливіша модель комунікації, що відображала взаємодію учасників комунікативного акту, особливо відносно їх когнітивного, емоційного і артистичного аспекту.

2. Модель Ньюкома

Т. Ньюком запропонував враховувати стосунки, які встановлюються між агентами спілкування і об'єктом мови. Модель Ньюкома має форму рівнобедреного трикутника, вершини якого представляють, відповідно, двох індивідів А і В і зовнішній об'єкт Х в рамках однієї комунікативної системи (рис.2.1.).

У цій системі виникають наступні види орієнтації: А по відношенню до X, А по відношенню до В, В - до Х і В - до А. Комунікація є процесом, який підтримує орієнтаційну структуру і забезпечує збереження або відновлення симетрії у відносинах між трьома складовими системи шляхом передачі інформації про які-небудь зміни, надаючи тим самим можливість врегулювати виникаючі розбіжності. Модель передбачає, що порушення збалансованості позицій індивідів А і В з приводу Х або у взаєминах між ними у відповідних умовах стимулюватиме комунікаційний процес, направлений на досягнення «симетрії», однакової оцінки об'єктів при однаковій взаємооцінці, що прийнято називати «нормальним станом» системи взаємин. прагнутимуть до збігу свого відношення стосовно X. Дана модель задає динаміку змін, до яких прагнутиме комунікація, -- до створення симетричних стосунків, однакової оцінки об'єктів при однаковій оцінці один одного.

Згодом Ньюком доповнив свою модель деякими обмеженнями, уточнивши, зокрема, необхідні умови, при яких ініціюватиметься комунікаційний процес:

а) між індивідами А і В повинне існувати сильне «взаємне тяжіння»;

б) об'єкт Х повинен представляти важливість хоч би для одного з індивідів;

в) об'єкт Х має бути, загалом, прийнятним для обох індивідів. Очевидно, що з врахуванням вказаного доповнення модель Ньюкома може бути використана в якості досить наочної ілюстрації взаємин між політичними однодумцями.

3. Модель пропаганди Чакотіна

На підставі особистого досвіду заняття гітлерівською пропагандою німецький емігрант у Франції Серж Чакотін представив психологічну модель проведення масової пропаганди (рис. 3.1.). На його думку, гітлерівська пропаганда здійснювалася на засадах теоріїї Павлова про вироблення умовних рефлексів у тварин. Техніка пропаганди трималася на зв'язку визначених ідеологічних смислів з внутрішніми рефлексами людини. Модель Чакотіна, по суті, відбивала думку Платона про те, що риторика - мистецтво переконання - з очевидністю є мистецтвом догоджання: чим вдаліше переконуєш, тим вдаліше догоджаєш слухачам.



Рис.3.1. Модель пропаганди Чакотіна.

Модель Чакотіна закладала своєрідну модель людини й суспільства. Чакотін виділяв чотири рефлекси людини, на яких мала триматися пропаганда: агресивний, сексуальний, захисний та харчовий. Для нього людина була істотою, що керувалася категоріями інстинкту й почуття, аніж розуму. Пропаганда для Чакотіна - це повтор гасел, що торкалися інстинктів та почуттів людини.

Комунікативний процес, таким чином, зводився до одновекторності й спрямованості на великі групи - масу, яка мала перетворюватися у "потрібну публіку" способом передачі дозованої інформації та нав'язування ідеологічних смислів, що підкріплювалися життєвими рефлексами людини.

У шістдесятих роках на основі цієї моделі витворилася теза В. Пакарда про "вплив на підсвідомість". Прикладом є сучасна реклама чи політичний маркетинг (новітня форма партійної пропаганди), коли мова йде не так про товари, осіб, програми, як про систему цінностей, бажання споживачів. У результаті люди купують не косметику, а дбають про красу, не п"ють пиво, а створюють клімат доброго товариства, не обирають політику чи партію, а обирають особистість, добробут та демократію.

4. Модель комунікації Лассвела і Холскі

Оле Холоскі поєднав загальну комунікативну модель, що бере свій початок від Клода Шеннона, з інтересами контент-аналізу. Комунікаційна модель Шеннона є одно векторною та являє передачу інформації від комуніканта до комуніката. Контент-аналіз відрізняється від традиційного тим, що він є більш точним та відображає особливості досліджуваного процесу якісно-кількісному вираженні. В результаті цього синтезу, його модель набула наступного вигляду.

Як видно зі схеми, до набору питань Лассвела: «хто говорить, що, з яким ефектом?» Оле Холскі додає питання «чому?». У моделі соціальних комунікацій, за Г. Лассуелом, визначається обов'язкових п'ять структурних елементів: “хто” - комунікатор (той, хто передає й формує повідомлення); “що” - повідомлення; “як” - спосіб передачі повідомлення, канал;“кому” - аудиторія, якій адресується повідомлення; “навіщо” - з яким ефектом, ефективністю.

Рис. 4.1 Модель контент-аналізу.

Модель Лассвелла стосується таких актів спілкування, під час яких комунікант чітко формулює комунікативну мету, знає, що він хоче від комуніката, яких змін позицій чи поведінки. Комунікативний процес при цьому розглядається як одновекторний опосередкований акт впливу на комуніката, залежний від п'яти чинників спілкування.

Модель Холскі певним чином доповнює модель комунікації, запропоновану американським дослідником пропаганди. Сьогодні за кожним із запитань описаної моделі стоїть певний напрямок у контент- аналізі. І на нього слід звернути особливу увагу, оскільки це досить апробований тип об'єктивного аналізу комунікативних потоків.

Детальніша інформація про цілі та сфери дослідження комунікації вченими представлена у таблиці.

Таблиця 4.1.. Рекомендації, щодо дослідження комунікації, що базуються на моделі Лассвела і Холскі.

Ціль	Розділ семіотики	Запитання	Дослідження проблеми
Описати характеристики комунікації	Семантика (знак/ референт) Синтактика (знак/ знак)	Що?	Описувати тенденції у вмісті комунікації. Співвідносити відомі характеристики джерел з повідомленнями, які вони виробляють. Зіставляти вміст комунікації із стандартами.
		Як?	Аналізувати техніку переконання. Аналізувати стиль.
		Кому?	Співвідносити відомі характеристики аудиторії з повідомленнями, що адресовані для них. Описувати моделі комунікації.
Робити висновки з приводу причин комунікації (процес кодування)	Прагматика (відправник /знак)	Чому?	Забезпечення політичного і військового збору інформації. Аналізувати психологічні характеристики індивідуумів. Робити висновки про культурні зміни. Надавати юридичні свідоцтва.
		Хто?	Відповідати на питання стосовно суперечливого авторства.
Робити висновки з приводу ефектів комунікації (декодування)	Прагматика (знак/ одержувач)	З яким ефектом?	Вимірювати читабельність. Аналізувати потік інформації. Оцінювати відповідь на комунікацію.

5. Модель знака

Р. Якобсон, і Ю. Лотман заклали до своїх моделей поняття «мови» чи «коду», для яких істотним елементом є знак. Представляючи свободу на цьому рівні, Ю. М. Лотман відповідно одержував більш творчий процес комунікації. Тому нам варто уважніше придивитися до поняття знака.

Знак - це поєднання в одній одиниці елементів змісту і форми. Слово «стіл», наприклад, з одного боку, це - чотири літери, а з другого - за ним стоїть досить складна інформація про конкретний об'єкт.

Маючи в своїх руках знак, людство одразу виграло. Бо тепер, щоб передати інформаційно насичене повідомлення, я можу користуватися інформаційно ненасиченою формою. Тобто, передаючи форму, я водночас передаю й зміст. Фізичні процеси передають тільки форму повідомлення. Отже, знак - це енергетична, інформаційна і ще бозна-яка перемога людства.

Ф. де Сосюр - швейцарський мовознавець, який першим звернув увагу на знакову сутність мови. Він запропонував нову науку -- семіотику -- науку про знакові системи, до яких має належати і мовознавство як наука про мовні знаки.

Ф. де Сосюр підкреслив дві основні риси знака:

1) зв'язок між формою і змістом у знака має умовний характер;

2) форма знака вибудовується лінійно, тобто ми повинні вимовити слово за іншим словом або звук після іншого звука, але не одночасно. Цей лінійний характер мови, напевне, пов'язаний із суто біологічними обмеженнями, в яких функціонує наш звуковий апарат.

Тезу про умовний характер зв'язку між формою і змістом послідовники Ф. де Сосюра критикували за те, що все-таки для носія якоїсь конкретної, наприклад російської, мови слово «стіл» краще відповідає об'єктові, ніж слово «table».

Одначе ця критика не зовсім справедлива, оскільки ми беремо до уваги міжмовні приклади, а Ф. де Сосюр перебував у даному випадку в межах одномовності. Він підкреслював природний характер такого зв'язку, коли говорив, що знак неможливо розірвати, як неможливо розрізнити «лице» і «виворіт» аркуша паперу.

Американський логік Чарльз Пірс, на відміну від мовознавчого підходу Ф. де Сосюра, вже логіку вважав іншою назвою для семіотики, розуміючи під ними формальне вивчення знаків. У знаковій теорії Ч. Пірс відомий тим, що взяв до уваги людський фактор -- інтерпретанта; цю ідею згодом розвинув у своїх працях інший американський учений - Ч. Моріс.

Ч. Пірс запропонував розглянути знакові відношення у вигляді трикутника з вершинами: «знак», «об'єкт», «інтерпретант». Знак він вважав замінником «об'єкта», але тільки в одному якомусь аспекті, а не за всіма параметрами.

Знаки, за Ч. Пірсом, поділяються на три різновиди: «ікони», «індекси» і «символи». Для знаків-ікон характерним є певна подібність із об'єктом (наприклад, малюнок). І фотографія не є власне об'єктом, а його зображенням, яке було виконане фотографом.

Знаки-індекси характеризуються фактичною суміжністю знака і об'єкта.

Ч. Пірс писав, що вони обов'язково повинні мати якісь спільні характеристики з об'єктом. Прикладами такого типу знака можуть бути дим над лісом як знак вогню, дірка у стелі як знак пострілу, сліди на піску як знак того, що тут пройшла людина.

Очевидно, що під оглядом семіотики перед нами найнецікавіший знак, бо він або частка самого об'єкта, або реальний результат його дії.

Третій різновид - знак-символ - характеризується тим, що нема будь-якого зв'язку між знаком та об'єктом, прикладом чого можуть бути слова природних мов. Тут Ч. Пірс повторює ту саму характеристику умовного зв'язку, яку вже визначив Ф. де Сосюр.

Р. Якобсон підкреслював, що такий чіткий поділ на три типи знаків є умовним. Кожен окремий знак несе в собі характеристики водночас кількох типів.

Він наводить такі приклади.

Знак-ікона може мати символізацію. У давньому малярстві Єгипту фараон зображувався великим, а всі інші - маленькими. Чи в кількох середньовічних школах живопису злодій і добра людина подавалися по-різному: в профіль або в анфас.

Знак-індекс також може мати символічні характеристики: у деяких африканських племен показувати на людину пальцем є прокляттям. Чи не з оцим пов'язана заборона в нашій культурі чинити так само? Ми тільки забули про це і, забороняючи дитині робити так, кажемо їй: «Це не ввічливо».

Кіносеміотика (так само, як інші дослідження з художньої комунікації) вбачає в знаках і кодах дещо нестійке, невідоме наперед, те, що створються під час перегляду фільму. Тобто знак, який виринув у нашому звичному спілкуванні, сприймається досить полегшено, він із постійного списку.

Знак, який зустрічається в художній комунікації, може бути зовсім нам не відомий, ми самі маємо збагнути його значення. Ось чому сприйняття художніх текстів є творчим процесом і читача (глядача).

6. Модель Жака Лакана (психоаналітична)

Ж. Лакан, послідовник З. Фройда, аналізував несвідоме, одначе він вважав, що воно структуроване як мова. Він увів поняття «дзеркальної фази», під якою розумів період від 6 до 18 місяців, коли немовля до того, як має заговорити, вчиться впізнавати своє відображення в дзеркалі. Складність цієї фази в тому, що йому треба зрозуміти, що це він і водночас не він, а тільки зображення.

Значущою складовою комунікативного представлення Ж. Лакана стає зворотний зв'язок. «Хоч би що вкладалося в психоаналіз -- зцілення, професійна підготовка чи дослідження, - середовищем його є одне: мова пацієнта. Очевидність цього факту аж ніяк не дає нам підстав ігнорувати його. Будь-яка мова вимагає відповіді. Ми покажемо, що мова, коли вона має слухача, не залишається без відповіді. Ніколи, навіть коли у відповідь зустрічає тільки мовчання. В цьому, як нам здається, саме і полягає суть її функції в аналізі». В іншому місці він пише: «Функція мови не інформувати, а викликати уявлення. Те, що я шукаю в мові, -- це відповідь іншого. Те, що конструює мене як суб'єкта, - це моє запитання»

Другою важливою для нас характеристикою комунікації, за Фройдом і Лаканом, є значущість того, що помилкове: нерозуміння, обмовки, забудькуватість і т. ін. Ж. Лакан говорить, що, хоч несвідоме цензурується, істина може віднайтися в іншому місці, де вона так чи так записана. Він перераховує такі можливості пошуку цього специфічного змісту:

- в пам'ятниках: таким є моє тіло, тобто історичне ядро неврозу, де історичний симптом виявляє структуру мови і розшифровується як напис, що, колись прочитаний, може потім бути знищений без особливого жалю;

- в архівних документах, зміст яких залишається незрозумілим, поки не з'ясовано їхнього походження; такими є спогади дитинства;

- в семантичній еволюції: вона відповідає моєму запасові слів та особливостям їх вживання, а також моєму життєвому стилю і характерові;

- у традиціях і навіть легендах, де моя історія набуває героїзованих форм;

- у слідах спотворень, які виникають під час узгодження із сусідніми розділами фальсифікованого розділу, чий зміст має бути відновлений нашим власним витлумаченням.

Відтак постає незвичайне завдання - «аналізувати поведінку суб'єкта, щоб виявити, що саме суб'єкт не промовляє». І, внаслідок, починає працювати не одноканальна комунікація, а багатоканальна. Людина може виявити/не виявити щось у будь-який спосіб, а не тільки за допомогою слова. «Коли мовну комунікацію справді розглядати як сигнал, за допомогою якого той, хто передає, використовує певний код, інформує про щось того, хто приймає послання, у нас не залишається підстав відмовити в такій самій і навіть більшій довірі будь-якому знакові, аби тільки «щось», про що йде мова, йшло від індивідуума; більше того, в нас є всі підстави надавати перевагу тим способам висловлювання, які стоять ближче до природних знаків. Внаслідок ми почали страждати на недовіру до техніки мови і перейнялися пошуками жесту, гримаси, рис поведінки, міміки, руху, здригань - а то й дивної стриманості в рухах: справу свою ми тонко розуміємо і готові пустити своїх гончаків будь-яким із цих слідів».

Наприклад, Ева Естерберг створила таку типологію мовчання:

Поширені типи мовчання:

Мовчання, викликане непевністю.

Очікувальне мовчання.

Погрозливе мовчання.

Мовчання, викликане настороженістю.

Мовчання роздумів.

Ображене мовчання.

Рідкісні типи мовчання:

Мовчання від утоми.

Мовчання, викликане простим бажанням відпочити.

Мовчання від нудьги.

Мовчання від здивування або знічення.

Ж. Лакан вирізняє такі сфери психіки, як реальна, символічна та уявлювана. Тут реальне не є синонімом зовнішньої реальності, а тим, що є реальним для суб'єкта. Сергій Долгопольський і Сергій Зимовець підкреслюють: Лакан -- це «запрошення на вихід із нормативної комунікації, із комунікативної площини. Щоб позначити таку площину, можна ввести умовне поняття комунікативного ідіота. Комунікативний ідіот схожий на Петрушку тим, що не знає про те, як він говорить, але до того ж він ще не знає про своє незнання. Ситуація комунікативного ідіотизму потребує не знання про знання, а незнання про незнання. Тільки з місця незнання про незнання можлива чиста комунікація, удержання в площині висловлення, де немає зазора між висловлюваним і висловленим, між мовленим і мовленнєвим».

7. Модель Ролана Варта (міфологічна)

Ролан Варт запропонував свою модель міфологічної комунікації як вторинну семіологічну систему.

Варто нагадати ще раз, що матеріальні носії міфічного повідомлення (власне мова, фотографія, малярство, реклама, ритуали, певні предмети), хоч якими різними були б самі по собі, щойно вони стають складовою частиною міфа, зводяться до функції позначування; всі вони являють собою тільки вихідний матеріал для побудови міфа; їхня єдність полягає в тому, що всім їм надається статусу мовних засобів». Тобто система «форма -- зміст» на наступному етапі починає функціонувати як форма для нового міфологічного змісту. Р. Варт передав цей перехід.

Р. Варт бачить у міфові дві семіотичні системи: одна -- це мова, яка названа ним мовою-об'єктом, друга - це сам міф як метамова. «Ось чому семіолог із повним правом має однаковий підхід до письмового тексту і малюнка: для нього важлива в них та властивість, що обидва є знаками, які готові для побудови міфа; і той, й інший володіють функцією позначування, і той, й інший являють собою мову-об'єкт»

1.В іншій своїй праці він дає схоже визначення метамови: «Метамова є система, план змісту якої сам є знаковою системою; це семіотика, предметом якої є семіотика»

2. Р. Варт окремо аналізує міф у лівих та міф у буржуазії. У першому випадку він бачить убогість міфа, оскільки це мова людини-виробника: «Всюди, де людина говорить з метою перетворити реальність, а не зафіксувати її у вигляді образу, скрізь, де вона пов'язує мову з виготовленням речей, -- там метамова знову стає мовою-об'єктом, і міф вивляється неможливим. Ось чому справжня революційна мова не може бути міфічною»

Ще однією особливістю міфа в лівих стає обмеженість його застосування. «Лівий міф ніколи не охоплює безберегу сферу міжособистісних стосунків, величезного простору «незначної» ідеології. Йому неприступний щоденний побут: у буржуазному суспільстві не буває «лівого» міфа, який би стосувався весілля, кухні, домашнього господарства, театру, юстиції, моралі тощо»

Звернімо увагу на слова «в буржуазному суспільстві», оскільки в рамках колишнього СРСР були міфи саме в цій сфері, починаючи з аксіоми про кухарку, яка спроможна керувати державою.

Міф на боці правих суто статистично, вважає Ролан Барт. Серед інших міфів він наводить приклад весілля. «Пишне буржуазне весілля (яке має витоками класовий обряд демонстрації і розтринькування багатства) може не мати жодного стосунку до економічних умов життя дрібної буржуазії, але через посередництво друку, кінохроніки, літератури воно помалу стає нормою (коли не в реальному житті, то в мріях) для будь-якої дрібнобуржуазної пари»

Барт тлумачить також приклад із обкладинки «Парі-матч», де негр у французькому військовому однострої віддає честь розмаяному французькому прапорові, який перебуває за рамкою обкладинки. Змістом цього образу стає Франція як велика імперія, якій служать усі її сини, незважаючи на різний колір шкіри. «Форма міфа - це не символ; негр, котрий салютуює, не є символом Французької імперії, для цього в нього занадто багато чуттєвої виразності; він подається нам як образ -- насичений, який безпосередньо породжується і переживається, невинний і незаперечний».

Водночас Ролан Барт вирізняє дуже співзвучну теорії паблік рилейшнз категорію, яка визначається ним як адресність: «Французька імперськість» має зворушити відповідну, але не іншу категорію читачів; поняття цілком відповідає функції, воно строго зорієнтоване». Як бачимо, Р. Барт намагався проаналізувати міф як тип комунікації, грунтуючись на семіотичному інструментарієві. Ще в одній його праці подано теорію декількох кодів, якими регулюється оповідь. Вона може становити значний інтерес для політичної комунікації під оглядом написання промов. Приклади Р. Варта показують неоднозначність розгортання тексту, який може будуватися чи в плані коду семіотичного, чи коду структурного. «В оповіді (і тут, можливо, криється його «визначення») символічне та операціональне начала «не-розв'язувані», вони перебувають у режимі і/або». Про цю книгу сам Р. Варт писав, що в ній він відмовився від структурних моделей і звернувся до безконечної різноманітності тексту.

Р. Варту вдалося також запропонувати комунікативний аналіз для мови одягу та мови їжі, застосовуючи розроблений семіологією інструментарій. До прикладу: «Мова їжі складається з:

1) правил обмеження (харчові табу);

2) сукупності значущих опозицій, в яких перебувають одиниці на зразок: солоний/солодкий;

3) правил поєднання, які передбачають або одночасність (на рівні страви), або послідовність (на рівні меню);

4) звичних способів прийому їжі, які, можливо, можна розглядати як своєрідну риторику харчування».

8. Модель Цветана Тодорова (наративна)

Тодоров народився в 1939 р. у Софії, в 1963 p., одержавши стипендію, він поїхав у Париж і вже там написав усі свої книги. Він працював у руслі традиції російської формальної школи (В. Шкловський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум та ін.), розглядав текст як комунікацію. Об'єктом його аналізу став наратив як спосіб організації вербального матеріалу. Російські формалісти розрізняли сюжет і фабулу, мотиви динамічні та мотиви статичні, намагалися проаналізувати не конкретний текст, а саме поняття «літературності». Тодоров іде тим же шляхом.

У статті «Граматика наративу» Тодоров пропонує розмежувати в наративі два типи епізодів: одні описують стани, інші - переходи між станами. Він порівнює це з функціями «прикметника» і «дієслова». «Наративними «прикметниками» будуть ті предикати, які описують стани рівноваги або нерівноваги, наративними «дієсловами» - ті, які описують перехід від одного до іншого».

Тодоров розмежовує наративну логіку та ритуальну логіку. В першому випадку дії ніби відбуваються в теперішньому, де й живуть герої. Дискурс не може відбігти нікуди вперед. А в рамках ритуальної логіки наявний елемент постійного повернення. «Все вже розказано, і зараз хтось передрікає, що відбудеться далі».

Розмежування типу оповіді у творах Генрі Джеймса і в «Тисячі й одній ночі» він бачить у різних акцентах. У випадку «X бачить У» Генрі Джеймс цікавиться X, а «Тисяча й одна ніч» - У. Трилер він розглядає як збіг моменту розповіді та моменту дії, трилер не може бути у формі спогадів.

Коли мова йде про правдоподібність, він підкреслює необхідність для літературного твору відповідати не правді, а тому, що громадська думка вважає за правду. Аналізуючи один із конкретних творів, Тодоров каже: «Тільки в кінці правда і мелодрама збігаються, але це означає смерть героя і смерть наративу, які можуть тривати тільки тоді, коли є зазор між правдою і правдивістю». І в іншій своїй праці: «Загальна думка - це певним чином закон жанру, але який стосується не одного, а всіх жанрів».

Ми можемо розглядати цю аксіоматику тексту як відповідну аксіоматику комунікації, як вимогу породження в даному контексті тих, а не інших наративних структур. Особливо знаменна заувага Ц. Тодорова про те, що наративна організація грунтується на рівні ідей, а не на рівні подій, що відповідає розмежуванню сюжет/фабула. До цієї складної картинки наративної комунікації слід додати й думку Ж. Женета: «Автор наративу, як будь-який автор, звертається до читача, який навіть не існує на той момент, коли автор звертається до нього, і який може і не виникнути», що змушує його будувати складніший ланцюжок: реальний автор - автор, який мається на увазі - оповідач - наратив - оповідач-2 - читач, який мається на увазі -реальний читач.

9. Модель П'єра Бурдьє (соціологічна)

П'єр Бурдьє більше за інших віддалений від власне вербальної комунікації. Він, найімовірніше, описує контекст, внаслідок якого зумовлені ті чи інші види символічних дій. Цей контекст він назвав габітус. Джон Лехте вважає, що габітус є типом «граматики дій, яка допомагає відрізнити один клас (наприклад, той, що домінує) від іншого (скажімо, підпорядкованого) в соціальній сфері»4. Сам П. Бурдьє говорить, що мова, яка домінує, руйнує політичний дискурс підпорядкованих, залишаючи їм тільки мовчання або запозичену мову.

Точніше визначення він дає таким чином: «Габітус є необхідно інтерналізованим і переведеним у диспозицію, яка породжує значущі практики і сприйняття, що надають значення; ця спільна диспозиція, яка дає систематичне і універсальне застосування -- поза межами того, що вивчається безпосередньо, -- необхідності, яка внутрішньо притаманна умовам навчання»

1. Габітус організовує практику життя і сприйняття інших практик.

П. Бурдьє вивчає, як думка соціальних класів розподіляється по різних політично заангажованих газетах і журналах. Водночас він відкидає жорстку прив'язку «читач -- газета»: «Відносна незалежність політичних думок читачів од політичних тенденцій їхніх газет виникає через те, що, на відміну від політичної партії, газета подає інформацію, яка не є повністю політичною (у вузькому розумінні, яке зазвичай приписується цьому слову)»

2. Газета постає як багатоцільовий продукт, що подає місцеві та міжнародні новини, розповідає про спорт абощо -- це може бути незалежним від конкретних політичних інтересів. При цьому клас, який домінує, має власний інтерес до загальних проблем, оскільки володіє особистісним знанням персоналій цього процесу (міністрів і т. ін.).

П. Бурдьє привертає особливу увагу до процесів номінації, бачить у них прояв владних функцій: «Одна з найпростіших форм політичної влади в багатьох архаїчних суспільствах полягала в майже магічній владі: називати і викликати до життя за допомогою номінації. Так, у Кабілії функції роз'яснення і робота з виробництва символічного, особливо під час кризи, коли відчуття світу вислизає, приносили поетам значні політичні пости воєначальників або послів»3. Зверніть увагу на вихід у перші ряди письменників, журналістів, режисерів та інших творців символічного на перших з'їздах народних депутатів СРСР, у політичному житті України.

Він також пов'язує прямо владу і слово: «Відомо: будь-яке використання сили супроводжується дискурсом, який спрямований на легітимацію сили того, хто її застосовує. Можна навіть сказати, що суть будь-якого співвідношення сил полягає у вияві всієї своєї сили тільки тією мірою, в якій це співвідношення як таке залишається прихованим. Простіше кажучи, політик -- це той, хто говорить: «Бог з нами». Еквівалентом вислову «Бог з нами» сьогодні стало «Громадська думка з нами»

Вислів: «Всесвітня конфедерація праці була прийнята в Єлисейському палаці» - еквівалент того, що: «замість позначуваного був прийнятий знак». І далі: «Позначувальне - це не тільки той, хто виражає і представляє позначувану групу; це той, завдяки кому група довідується, що вона існує, той, хто володіє здатністю, мобілізуючи позначувану ним групу, забезпечити їй зовнішнє існування».

Наведемо деякі інші характерні риси зв'язку влади і слова: «Символічна влада є влада, яка передбачає визнання, тобто незнання про факт насильства, що його вона чинить».

«Ефект оракула являє собою межову форму результативності; це те, що дозволяє уповноваженому представникові, спираючись на авторитет групи, яка його уповноважила, застосувати щодо кожного члена групи визнану форму принуки, символічне насильство».

«У людей, що беруть участь у релігійних, інтелектуальних та політичних іграх, є свої специфічні інтереси, які життєво важливі для суспільства... Всі ці інтереси символічного характеру -- не втратити обличчя, не позбутися виборчого округу, змусити мовчати суперника, здобути перемогу над ворожою «течією», дістати пост голови тощо».

Загалом П'єр Бурдьє підкреслює: «Політика виявляється винятково вдячним місцем для ефективної символічної діяльності, що розуміється як дії, здійснювані за допомогою знаків, здатних витворювати соціальне і, зокрема, групи»3. Отже, перед нами проходить варіант політичної комунікації, яка здійснюється у символічній площині. Водночас вона стає «дієвою силою», яка дозволяє реалізуватися владі та політикам.

10. Технології соціальних комунікацій

Останніми десятиліттями дослідники (В.О. Ільганаєва, В.П. Конецька, В.В. Різун, А.В. Соколов, О.М. Холод, Ф.І. Шарков) пропонують різні підходи до тлумачення явища «соціальні комунікації». Далі аналізуємо лише декілька думок щодо мети нашого дослідження.

Слід зазначити, що соціальну комунікацію (однина) А.В. Соколов тлумачить дещо інакше, вважаючи її рухом смислів у соціальному часі й просторі. Соколов А.В. трактує соціальну комунікацію як «механізм надбудови, утворення стійкої і поновлюваної узгодженості». Автор наполягає на тому, що соціальна комунікація здійснюється за рахунок певних знакових систем, що і є засобом зв'язку в суспільстві. Дослідник вважає соціальну комунікацію (однина) таким обміном, який забезпечує кооперативну взаємодопомогу. Саме така взаємодопомога робить можливою координацію дій великої складності. Згідно з А.В. Соколовим, соціальна комунікація як категорія визначається тим, що вона:

1) «характеризує найважливіший спосіб реалізації соціальних зв'язків між людьми;

2) фіксує умови й універсальний соціально-психологічний механізм взаємодії соціальних суб'єктів, ступінь ефективності якого виявляє себе на всіх рівнях соціокультурної організації суспільства;

3) означає особливий вид мотивованої і цілезумовленої активності, спрямованої на обмін ідеями, знаннями й досвідом, уявленнями й емоціями, нормативно-ціннісними зразками діяльності й поведінки, що пронизують всі сторони образу життя людей».

Ільганаєва В.А., здійснюючи тлумачення соціальної комунікації А.В. Соколовим, пояснює, що визначення соціальної комунікації як феноменологічного ефекту дає можливість розуміти його (ефект) як систему «соціальних комунікацій завдяки об'єднанню обширної і багатообразної за змістом комунікаційної діяльності в суспільстві, що породжує її об'єктне підґрунтя».

Соціальну комунікацію (однина) Ф.І. Шарков вважає предметом спеціальної галузі соціології - соціології комунікації. Автор навіть називає таку галузь «соціо-комунікація», підкреслюючи її (галузі) соціологічне коріння. Дослідник пропонує вивчати соціальну комунікацію (однина) завдяки ознайомленню з різними напрямками, науковими школами, теоріями, які він умовно об'єднав у три групи комунікації, що ґрунтуються на:

- соціальній,

- мовній,

- суто комунікативній основі.

Джерелами соціальної комунікації Ф.І. Шарков вважає вивчення соціальних факторів, які сприяють формуванню соціального знання й оцінних категорій комунікації. Автор вважає, що термін «соціальна комунікація» нині застосовується в трьох методологічних контекстах. Перший підхід орієнтований на вивчення «комунікативних засобів з метою їх використання для реалізації соціальних функцій комунікації».

Другий підхід ґрунтується на проблемах міжособистісної комунікації.

Третій підхід пов'язаний із проблемами впливу масової комунікації на розвиток суспільних відносин.

Визначаючи основні вимоги до формулювання дефініції терміна «соціальні комунікації», В.В. Різун запропонував такий перелік елементів:

1) «різні види організованої публічної інституціолізованої взаємодії (комунікаційної діяльності) у суспільстві між соціальними інститутами й споживачами відомостей, які продукуються, зберігаються та поширюються цими інститутами;

2) за допомогою комунікаційних технологій та технологічно визначених каналів, способів і засобів зв'язку;

3) при наявності виробництва відомостей (соціальної інформації);

4) які створюються залежно від потреб, мети, завдань і стратегічно спрямовані на формування соціального поля, громадської думки, впливають на прийняття рішень у соціумі;

5) це такі види комунікаційної діяльності, які передбачають утворення суспільної комунікаційної системи, що функціонує за законами спілкування і включає соціальнокомунікаційні інститути, тобто такі соціальні інститути, які спеціалізуються на комунікаційній діяльності».

На думку В.В. Різуна, «основними ознаками соціальних комунікацій є те, що вони:

- рукотворні, штучні, придумані людьми, фахівцями, є артефактами;

- технологічні;

- забезпечують функціонування ідей, відомостей, поглядів тощо (соціально значущої інформації) у вигляді різного роду документів;

- стратегічні;

- системні;

- організовані;

- інституціалізовані й передбачають створення

соціальнокомунікаційних інститутів та наявність у них професіоналів;

- публічні;

- мають діяльнісний характер, перетворюють спілкування у комунікаційно-виробничу діяльність;

- передбачають продукування ідей, відомостей, поглядів тощо у вигляді різного роду творів (інформаційне виробництво);

- не можуть існувати без соціальної пам'яті;

тримаються не тільки на морально-етичних засадах, а мають і правову основу».

Соціологи пропонують визначати соціальні комунікації як «область наукового знання, що займається вивченням процесів поширення і циркуляції інформації в суспільстві». Автори сайту додають: «соціальна комунікація - складне суспільне явище, що включає сукупність ідей, теорій, стосунків, організацій і установ». Вважається, що соціальну комунікацію слід розгалужувати на три групи за різними ознаками:

1 група - міжособистісна, групова чи масова (ознака: характер цільової аудиторії);

2 група - офіційна й неофіційна (ознака: джерело повідомлення, його автор);

3 група - вербальна та невербальна (ознака: наявність/відсутність мовлення як засобу спілкування).

Дослідники - автори сайту sotsiologia.ru називають соціальну комунікацію предметом соціології, який вивчає передачу і здобуття смислової і оцінної інформації і в плані впливу на їх відношення до соціальних цінностей даного суспільства і соціуму в цілому.

Висновок

Прикладний аналіз у сфері комунікації набув розповсюдження, про це свідчить широке застосування його у різних галузях науки, зокрема антропології, психології та політики. У цій реферативній роботі з'ясовувалися особливості побудови запропонованих вченими моделей, інтерпретації їх та застосування. З-поміж усієї сукупності прикладних моделей, які створювалися впродовж усього вивчення та дослідження теорії масових комунікації науковцями, обрали ті, що доступними та загальновживаними та проаналізували відображення комунікативного процесу у кожній із запропонованих.

Комунікативний процес на моделі Шеннона-Вівера цілком придатний для технічних систем. Його можна розглядати як структурований процес встановлення й підтримання контакту між комунікаторами, що являє собою систему фаз процесу контактування і має характер трансмісії сигналу при використанні технічних систем спілкування.

Модель Теодора Ньюкомба задає динаміку змін, до яких прагнутиме комунікація, - до створення симетричних стосунків, однакової оцінки об'єктів при однаковій оцінці один одного.

Комунікативний процес згідно моделі Чакотіна, таким чином, зводився до одновекторності й спрямованості на великі групи - масу, яка мала перетворюватися у "потрібну публіку" способом передачі дозованої інформації та нав'язування ідеологічних смислів, що підкріплювалися життєвими рефлексами людини.

Модель Лассвела і Холскі стосується таких актів спілкування, під час яких комунікант чітко формулює комунікативну мету, знає, що він хоче від комуніката, яких змін позицій чи поведінки. Комунікативний процес при цьому розглядається як одновекторний опосередкований акт впливу на комуніката, залежний від п'яти чинників спілкування.

Література

1. Квіт С. Масові комунікації. - К: вид дім «Києво-Могилянська академія», 2008.

2. Коновець О. Масова комунікація: теорії, моделі, технології. - К., 2009.

3. Кузнєцова О.Д. Засоби масової комунікації. - Львів, 2005.

4. Почепцов Г. Теорія коммуникации. - М: Ваклер, 2005.

5. Почепцов Г. Коммуникативные технологи двадцатого века. - М: Ваклер, 2000.

6. Почепцов Г. Информационные войны. - К, 1999.

Размещено на Allbest.ru

...