Соціологія релігії

Жіночі божества дуже часто зустрічаються в релігіях усього світу. Іноді їх уявляють "жіночними", лагідними й люблячими; в інших випадках богині виступають жахливими руйнівницями. Наприклад, жіночі образи войовничих богинь зустрічаються досить часто, хоча в реальному суспільному житті жінки дуже рідко бувають військовими діячами. Досі не було проведено широкомасштабного дослідження символічної та фізичної участі жінок у різних релігіях. Однак, як видається, лише в небагатьох релігіях жінки посідають провідне становище або символічно, або як релігійні проповідники (Bynum et al., 1986).

Для прикладу візьмімо буддизм. У повчаннях деяких буддистських духівників жінки виступають важливими постатями. В одній із гілок цієї релігії, Махаяна-буддизмі, жінки подаються в особливо сприятливому світлі. Проте, як зауважив відомий науковець, пишучи на цю тему, загалом буддизм, як і християнство, є "неймовірно по-чоловічому створена інституція, керована структурою патріархальної влади", в якій жінка переважно "асоціюється з мирським, безсилим, світським та недосконалим" (Paul, 1985, p. хіх). У буддистських текстах подаються контрастні образи жінок, котрі, поза сумнівом, відображають суперечливе ставлення чоловіків до жінок у світському житті. З одного боку, жінки показані мудрими, лагідними, сповненими материнських почуттів; з іншого боку, як таємничі, нечисті й нищівні істоти, що загрожують злом.

Жінки в релігійних організаціях

У буддизмі жінкам традиційно відводиться роль черниць, котра, крім того, служила головним засобом прямого вираження усвідомлення жінками свого гріха в рамках християнства. Життя в монастирі бере початок від практики найперших груп християн, які жили в умовах надзвичайної бідності і віддавалися медитації. Ці індивіди (багато з них були відлюдниками) і групи іноді мали якісь зв'язки з офіційною церквою, проте на початку Середньовіччя церква спромоглася встановити свою владу над більшістю заснованих ними громад. Монастирі перетворилися на постійні інституції, пожильці яких підлягали авторитарній системі католицької церкви. Деякі з найвпливовіших чоловічих чернечих орденів, такі як цистерціанці та авґустинці, були засновані у XII--XIII століттях, у період хрестових походів. Більшість жіночих орденів було засновано років на 200 пізніше. Однак число черниць цих орденів залишалося відносно незначним аж до XIX століття. У цей час багато жінок постриглося в черниці, частково через те, що це відкривало для них можливість учителювати чи стати сестрами милосердя (ці професії контролювалися релігійними орденами). Після відокремлення цих професій від церкви частка жінок в орденах зменшилася.

Хоча ритуали та вимоги щодо їх дотримання в різних орденах відрізняються, усі черниці вважаються "нареченими Христа". До запровадження змін у деяких орденах у 1950--60-і роки іноді проводилися ритуали "одруження", у ході яких новонавернені обстригали собі волосся, одержували релігійне ім'я та обручку. Новонавернена черниця мала право залишити церкву, або ж її могли відпустити. Проте кількома роками пізніше давалися обітниці до вічного перебування в ордені.

В орденах черниць сьогодні спостерігається значне розмаїття у віруваннях та способах життя. У деяких монастирях сестри одягаються цілком традиційно і дотримуються встановленого порядку. Натомість в інших громадах вони не тільки проживають у сучасних помешканнях, а й носять звичайний одяг, відмовившись від багатьох старих правил. Обмеження на розмови з іншими у певний час дня було пом'якшено, разом із вимогами щодо постави тіла, такими, як хода із схрещеними під одягом руками. Ці зміни було, запроваджено завдяки едиктам керівництва церкви в 1960-і роки.

Члени чернечих орденів здебільшого мають незначний вплив або й узагалі його не мають у церковній ієрархії, навіть якщо вони їй підпорядковуються. Існування жіночих орденів ніколи не давало жінкам будь-якої реальної влади у великих релігійних організаціях, котра у католицьких та англіканських церквах майже виключно належала чоловікам (щоправда, ці церкви зараз відчувають великий тиск з боку жіночих організацій). 1977 року Священна конґреґація за доктрину віри, яка відбулася в Римі, офіційно проголосила, що жінки не допускаються до посад католицьких священиків. Мотивувалося це тим, що Ісус не закликав жодної жінки стати його ученицею (Noel 1980). 1987-й рік було офіційно проголошено католицькою церквою "Роком Мадонни", в якому жінкам пропонувалося повернутися до своїх традиційних ролей дружин і матерів.

У листі, опублікованому в травні 1994 року, папа Іоан Павло II затвердив заборону римо-католицької церкви посвячувати в духовний сан жінок. У листі зазначалося: "З метою спростування усіх сумнівів стосовно справи великої ваги... я оголошую, що Церква не має повноважень посвячувати в духовний сан жінок і що такого правила мають обов'язково дотримуватися всі вірні Церкви".

В англіканській церкві до 1992 року жінкам дозволялося бути дияконихами, але не священиками. Офіційно вони належали до світських осіб, і їм не дозволялося здійснювати деякі головні релігійні ритуали, такі як промова молитви або благословиш я шлюбів. З іншого боку, за вказівкою священика диякониха мала право здійснювати певні таїнства й обряди хрещення, а також виконувати деякі інші обов'язки. Постійним комітетом Загального Синоду, керівним органом англіканської церкви, 1986 року видано інструкцію по розробці законних актів, у яких виникла б потреба, якби жінок допустили до посад священиків. Група дослідників складалася з десяти чоловіків і двох жінок. їхнє завдання полягало у доборі необхідних ґарантій відповідності цілям "тим членам англіканської церкви, котрі з тих чи інших причин не можуть погодитися на посвячення жінок на посади священиків" (цит. в: Aldridge, 1987, p. 377). Почуттям та прагненням самих жінок надавалося дуже мало уваги.

Християнська релігія постала з того, що за своєю суттю було революційним рухом; проте у своєму ставленні до жінок деякі найголовніші християнські церкви у сучасному суспільстві перебувають на найконсервативніших позиціях. У деяких сектах та деномінаціях уже давно існують жінки-священики, проте католицька й англіканська церкви завжди офіційно підтримували тендерну нерівність. В одній з радіопрограм у серпні 1987 року лондонського єпископа англіканської церкви Ґрехема Леонарда запитали, чи впливатиме на християнське поняття Бога постійна поява жінки на вівтарі. Він відповів: "Я думаю, впливатиме. Бачачи жінку, мені б хотілося обійняти її..." На його переконання, можливість сексуальної привабливості жінки-священика для членів конгрегації є причиною того, чому жінок не можна нарівні з чоловіками посвячувати в духовний сан. У релігії, як і будь-де, "чоловік виявляє ініціативу, а жінка приймає її" (Jenkins, 1987).

1992 року англіканська церква нарешті прийняла рішення допустити жінок на посади священиків. Проти цього рішення виступило багато груп, включаючи організацію "Жінки проти посвячення жінок", створену пані Марґарет Браун. Згідно з її переконаннями, а також поглядами деяких чоловічих англіканських груп, повне допущення жінок до посвячення є богохульним відходом від явленої біблійної істини. Внаслідок прийняття цього рішення деякі групи відокремилися від церкви. Ґрехем Леонард разом з іншими оголосив про своє рішення залишити англіканську церкву і вступити до лона католицької церкви.

5. Соціологічний аналіз релігії та релігійності в сучасному суспільстві

Релігія є об'єктом вивчення багатьох наук, кожна з яких розглядає її під своїм кутом зору, за допомогою власних специфічних методів досліджує окремі її елементи, взаємозв'язки з різними сферами дійсності.

Філософія, наприклад, вивчає релігію як форму суспільної свідомості, як специфічне світосприймання, концептуальне бачення світу, спосіб його пізнання. Її цікавлять передовсім гносеологічні корені, природа й походження релігії, зміст релігійної свідомості, адекватність світосприймання, істинність релігійних уявлень та образів.

Історичні науки цікавляться конкретними формами релігії, що виникали і змінювали одна одну на різних етапах розвитку суспільства, у різних країнах та регіонах. Вони вивчають роль різних релігій, церков, релігійних організацій, рухів в історичному процесі розвитку людства взагалі та окремих цивілізацій, країн, народів зокрема.

Естетика, мистецтвознавство, культурологія досліджують релігію як складову загальнолюдської та національної культури, як духовне надбання людства.

Соціологічні дослідження релігії грунтуються на загальних теоретичних засадах та методології соціального пізнання, на принципах історизму.

Соціологія релігії як наукова галузь виникла в середині ХІХ ст. О. Конт стверджував, що релігія є невід'ємною частиною людського суспільства.

Вона відіграє важливу роль у суспільстві -- служить благу людства, його єдності, зосереджуючи в собі всі прагнення людської природи (діяльність, любов, думку); керує політикою, мистецтвом, філософією.

Г. Спенсер розглядав релігію як один із регуляторів життя суспільства, який діє через підтримування певних зразків поведінки, але є менш значущим, ніж ринок чи політика.

Фундатором соціології релігії вважається М. Вебер. Теоретичними засадами його розуміння ролі релігії є концепція «про ідеальні типи соціальної дії», заперечення визначальної ролі економічного фактору, об'єктивних закономірностей розвитку суспільства. Предметом соціології релігії, на думку М. Вебера, має стати не саме «суть релігії», а створені релігійним вірувань психологічні стимули, що вказують напрямок поведінці людини та утримують її у покорі. Релігію вчений розглядає як фактор розвитку економіки, а протестантську релігію, зокрема, як одне із важливих джерел розвитку капіталізму.

Е. Дюркгейм розглядаючи концепцію соціології релігії, виходив з того, що релігія є соціальним фактором і структурним елементом будь-якого суспільства. Суспільство потребує релігії. Вона, на думку Е. Дюркгейма, є суспільною свідомістю, а сама релігійна свідомість є основою забезпечення цілісності суспільства. Саме поширення і зміцнення релігійних вірувань сприяє стабільності суспільної системи.

Соціологія релігія -- це галузь соціології, що вивчає релігію як соціальний інститут у взаємодії з іншими соціальними інститутами в суспільстві, як соціальне явище, як важливу структурну складову суспільства в різних її соціальних проявах і на різних соціальних рівнях. Предметом вивчення соціології може бути як релігія в цілому, так і окремі її компоненти: релігійна свідомість, релігійні культи, відносини, організації та інститути в їхньому взаємозв'язку та у зв'язку з іншими складовими соціальної структури суспільства.

Проте, вивчаючи, наприклад, масову релігійну свідомість, що є стрижнем релігії, релігійну ідеологію, віровиявлення, теологію, соціологія не береться визначати адекватність відображення в ній соціальної дійсності, істинність тих чи тих віровчень, релігійних догм, не намагається відповідати на запитання щодо існування потойбічного життя, бога та ін. Соціологію цікавить релігійна свідомість тільки як соціальний факт, як реально існуюча система світосприйняття, система норм, цінностей у тому аспекті, в якому вона виступає як регулятор соціальної поведінки особистості, групи, цілої спільноти.

Вивчаючи, наприклад, релігійний культ (релігійну практику), соціологія якнайменше цікавиться його канонічним змістом та призначенням. Вона розглядає культ як структурний елемент певної релігійної системи, організуюче начало соціального життя малих і великих груп людей, як одну з форм соціальної поведінки і спілкування людей, виявлення їхніх поглядів і релігійних переконань, що емпірично спостерігаються і фіксуються.

Вивчаючи релігію, соціологія визнає її як існуючий соціальний факт, підсистему суспільства, що погоджена з ним (суспільством) і справляє певний вплив на життєдіяльність і розвиток цього суспільства, на поведінку і взаємодію окремих індивідів на різних рівнях. Вивчається також і зворотний зв'язок, тобто ті тенденції і динаміка змін у релігії, що відбуваються під впливом змін у суспільстві. У релігійних уявленнях, образах, віронавчальних текстах на свій специфічний спосіб закодовано історично вироблені людством типи суспільних відносин, норми і правила поведінки. Вони актуалізуються з різною силою, залежно від конкретно-історичних умов. Релігія є органічною складовою суспільної структури, вона взаємодіє з іншими її складовими, сферами і формами життєдіяльності суспільства, впливає на суспільство і процеси, що в ньому відбуваються. Цей вплив здійснюється через церкви, релігійні організації, об'єднання віруючих, через релігійну ідеологію, масову релігійну свідомість. Усі ці компоненти складають соціальний інститут релігії. Вони мають соціальні виміри і доступні як теоретичному аналізу, так і емпіричному спостереженню.

Предметом соціологічного вивчення є релігія в цілому, її соціальна природа, місце і роль у суспільстві, її соціальні функції, внутрішня структура і взаємозв'язок її складових, процеси і зміни, що в ній відбуваються.

На емпіричному рівні соціологами досліджується релігійна свідомість і поведінка людей, окремих груп, громадська думка щодо релігії, діяльності церков та інших релігійних організацій, впливу релігії на інші сфери суспільного життя. Ключовими поняттями, які операціоналізуються, є релігійність, її рівень, характер, динаміка, міра релігійної свідомості, релігійна поведінка, релігійна група, релігійне лідерство.

Релігійність це характеристика свідомості і поведінки окремих людей, їх груп та спільнот, що вірять у надприродне і поклоняються йому.

Лідерство -- соціальні відносини домінування і підпорядкування в групі, організації, суспільстві, що ґрунтуються на здатності лідера приймати рішення і здійснювати вплив.

М. Вебер вирізняє три типи релігійного лідерства:

* бюрократичний -- коли авторитет лідера пов'язаний з його статусом в певній церковній ієрархії;

* харизматичний -- коли авторитет залежить від особистісних властивостей. Поява харизматичних лідерів притаманна для періодів революцій та інновацій в суспільстві;

* традиційний -- коли авторитет освячений віковими традиціями чи звичаями вибору релігійних лідерів.

Соціологічний підхід до вивчення релігії має свої особливості, зумовлені самим предметом вивчення, унікальним місцем релігії в культурі людини й суспільному житті. Основний методологічний принцип полягає в тім, щоб об'єктивно, без ідеологічних і політичних упереджень досліджувати місце й роль релігії в суспільстві. Цей принцип досить складно реалізувати, бо різні соціальні та політичні угруповання нерідко по-різному оцінюють релігію. Так, прибічники марксистської теорії, негативно сприймаючи релігію, дотримуються думки, що вона служить інтересам панівного класу, сприяє посиленню експлуатації людини людиною. Завдання соціологічної науки вони бачать у з'ясуванні соціальних, гносеологічних і психологічних витоків релігії, причин збереження «релігійних пережитків» у сучасному суспільстві, у визначенні шляхів та засобів їх подолання. Протилежної думки дотримуються релігійні діячі та теологи. Їм притаманна абсолютизація ролі і значення релігії в розвитку суспільства. Вони вважають, що багато складних сучасних проблем є наслідком послаблення ролі релігії в суспільному житті, відсутності релігійної віри. Такий погляд поділяє багато вчених, зокрема відомий американський соціолог Пітер Бергер, який є представником впливового напрямку соціології релігії -- феноменологічною, що виник у США в 60-х на початку 70-х років ХХ ст. П. Бергер вважає, що соціальні інститути, суспільство є продуктом інтересу -- об'єктивної, колективної свідомості людей. В своєму соціологічному нарису розвитку релігії в США вчений показав еволюцію релігійних поглядів на секуляризацію, коли діяльність американських церков все більше відхилялась від релігійних функцій, кількість відвідувачів церкви зменшувалась.

Вихідним пунктом соціологічного аналізу релігії має бути розуміння її сутності як соціально-культурного інституту, що починається з тлумачення самого терміна «релігія», визначення його змісту. Це має принципове значення, бо у вітчизняній науці донедавна панувало запозичене ще у французьких матеріалістів XVIII ст. однобоке тлумачення релігії, тільки як викривленого, фантастичного відображення у свідомості людей природних і соціальних сил, що панують над ними. Таке тлумачення не давало можливості проникнути в глибини релігійного феномена, зрозуміти його своєрідність і соціально-культурну значущість.

Те, що людству понад 1 млн років, а релігія з'явилася лише 50--100 тисяч років тому, свідчить, що релігія зв'язана з достатньо зрілою свідомістю людини.

Існування релігії в різних суспільних системах, еволюція її форм, усезагальний і універсальний характер дають право стверджувати, що оцінка її як «опіуму для народу» є надто поверховою та упередженою. Досвід переконує, що релігія зв'язана з життєвими реаліями, такими як смерть і народження людини, із сенсом її перебування на землі, добром і злом, стражданнями та іншими доленосними моментами. На думку соціологів, виникнення релігії пояснюється не тільки намаганням людей знайти відповіді на проблемні питання свого життя, а й спробою сформувати світогляд віруючих людей так, щоб вони дістали моральну опору й утіху в релігійній діяльності. У такому розумінні релігія -- це служіння вищим силам, які спрямовують і контролюють процеси людської діяльності.

Саме релігія протягом усієї історії виступає як хранителька національних традицій, формує світосприйняття більшості людей, норми їхньої поведінки.

Поява соціології релігії в Україні, як і в інших країнах співдружності незалежних держав, датується 20-30-ми роками ХХ ст.., спочатку у вигляді емпіричних досліджень релігійності різних груп населення, а згодом, в 50-60 роках -- і теоретичного тлумачення місця й ролі релігії у суспільствах різних типів, процесів секралізації та секуралізації суспільства, соціальних функцій релігії, суперечності між релігією і атеїзмом, рівня релігійності населення тощо. Засадними в цих соціологічних дослідженнях були матеріалістичні погляди на релігію та церкву, їх взаємодію із державою й суспільством.

Недостатній розвиток вітчизняної соціології релігії пояснюється тим, що вона із самого початку мала виконувати конкретне соціально-ідеологічне замовлення: науково обгрунтовувати необхідність подолання релігії в соціалістичному суспільстві. Вона була лише розділом так званого наукового атеїзму.

В 60-80-х роках релігієзнавство робить певний внесок в розвиток вітчизняної соціології релігії. Однак, як і раніше спотворюється соціальна суть релігії, вона виставляється як ворожа ідеологія, яку потрібно витісняти із свідомості, життя індивіда і суспільства; заперечується прогресивна функціональна діяльність церкви, допускається дискримінація віруючих тощо. Це відривало вітчизняну соціологію релігії від світової, а отже, гальмувало її розвиток.

У 80--90-х роках для багатьох країн, у тім числі й України, релігія стає важливим фактором соціально-економічного розвитку. Вона звертається до душі й розуму віруючого і допомагає йому навіть у скрутних ситуаціях ставити на перше місце духовні потреби, вірити в добро, справедливість і чесність, а тим самим формувати певну соціальну поведінку. Релігійні цінності, ідеї та традиції, які відображаються в економічній діяльності та поведінці людей, є релігійними факторами соціально-економічного розвитку. Так склалося, що найбільші економічні досягнення мають країни, де переважала протестантська релігія (Західна Європа, Північна Америка). Річ у тім, що моральні та духовні ідеї протестантизму найбільшою мірою відповідали цілям економічного піднесення, економічної поведінки людини.

За сучасних умов розвитку України релігія, так само як культура і праця, є чи не найголовнішим чинником взаємодії людини з навколишнім середовищем, з економікою. Бо саме з поглибленням економічної кризи, зубожінням народу людина намагається знайти собі духовну підтримку і захист в релігії, яка розглядає людину як творіння Бога, за його образом і подобою. Такий підхід підкреслює рівність усіх людей перед Богом, священне право кожного на життя, самоцінність особистості й безпосередньо впливає на формування суспільної думки щодо ролі й місця людини в суспільно-економічному житті.

З'явилося поняття релігійного лідерства. За М. Вебером існують такі типи релігійного лідерства:

· бюрократичний, коли лідерство пов'язане з статусом в певній церковній ієрархії;

· харизматичний, що залежить від особистісних рис. Такого типу релігійні лідери зазвичай з'являються на переломних стадіях розвитку суспільства, в період радикальних змін, революцій тощо.;

· традиційний -- це лідер, авторитет якого освячений віковими традиціями чи звичаями вибору релігійних лідерів.

Все частіше релігійні лідери стають видатними державними діячами.

Роки перебудови суттєво змінили релігійну ситуацію -- нормалізувалися державно-церковні відносини. Було ухвалено закони «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про свободу вірувань». Згідно з цими законами релігійні організації отримали права юридичних осіб, права на власність, повну свободу пропаганди своїх віровчень. Держава повернула релігійним організаціям значну частину відібраних колись у них храмів, монастирів, церковного начиння.

Суттєво зріс престиж релігії і церкви. Нині релігія, всі релігійні конфесії вивільнені з під впливу адміністративно-командної системи і володіють правом дотримання свободи совісті; посилився інтерес людей до релігії (проте він радше продиктований модою, а ніж вірою в бога, релігійними переконаннями); відроджуються релігійні свята, ритуали, традиції. Паралельно з такими явно прогресивними змінами в релігійному житті, з посиленням позитивного впливу церкви на суспільні процеси., час від часу спостерігається загострення відносин між окремими релігійними конфесіями, і це потребує посилення уваги до церкви з боку держави, наукових інституцій. Змінилася на користь релігії громадська думка, а для її соціологічного вивчення відкрилися нові перспективи.

6. Соціологічне осмислення релігійного життя в Україні

В середині 80-х років XX ст. в Україні взято курс на демократизацію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного життя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знайшло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки монастирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонування з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виникло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підготовки священиків і богословів. Створена Київська духовна академія. Православна церкваотримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітних галузях країни: благодійній, охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропагандистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здійснюються. Високі права існують лише для однієї православної церкви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Україні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви, насамперед, православної, на проникнення в сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культури і засобів масової інформації. Церква широко використовує підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широкі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-церковними матеріалами найрізноманітного характеру. Богослужіння та релігійні свята -- все це одержало постійне місце в засобах масової інформації.

В Україні спостерігається відносно швидкий розвиток протестантських громад (п'ятдесятників). Усупереч твердженням, що на сході України переважає православ'я, а на заході -- католицизм, виявилося, що захід ще й вірний служитель православ'я, оскільки православних парафій удвічі більше, ніж католицьких. Тому точнішими є твердження про релігійний захід і атеїстичний схід України. Останнім часом в Україні виникли нові, екзотичні для неї, релігійні громади (кришнаїти, бахаї, мормони, дзен-буддисти). У Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі існують незареєстрованні секти сатаністів.

Проголосивши себе незалежною державою, Україна конституційно гарантувала своїм громадянам свободу совісті та віросповідань. Це створило широку правову основу для плюралізації духовного життя, світоглядних позицій і настанов, сімейних, територіальних, етнонаціональних соціальних спільнот. Посилилися активність і вплив релігійних організацій. До ідей вищого суду, істини, добра, викорінювання зла, бездуховності (необов'язково в ортодоксальному церковному трактуванні) звертається значна частина громадян, у тому числі творчої інтелігенції. Зростає рівень довіри до церкви, релігійних організацій, відбувається переорієнтація значних мас населення з атеїстичного світогляду на релігійний чи еклектичний. Часто цей процес пов'язаний не з глибоким усвідомленням «новими віруючими» сутності релігійних повчань, а з прийняттям зовнішніх форм релігійності (носіння хрестиків, придбання релігійних книг, ікон, відвідування богослужінь, вінчання, хрещення дітей, поховання померлих тощо). Релігійна віра сприймається багатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовах соціально-економічної кризи і нестабільності.

По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки, належності до певної конфесійної громади. Така людина не просто заявляє про свою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культових дій.

В Україні на початку 90-х років віруючі становили 40% населення, а регулярно відвідували богослужіння не більше 8%.

Релігійна поведінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметом соціологічних досліджень. В Україні релігійність часто змінювала свої параметри, що зумовлено політичними процесами в XX ст.

В останнє десятиліття XX ст. намітилася тенденція зростання релігійності серед молоді. Фахівці твердять про появу так званих «молодіжних» релігій, зорієнтованих на 18--24-річних людей. Саме цієї пори трансформується внутрішній світ людини, наступає криза ідентичності, за якої відбувається вибір «дорослої» системи цінностей, що часто зумовлює «релігійний вибух», пов'язаний з психічними зривами, пошуками «сильної руки», «авторитету».

На рубежі ХХ і ХХI тисячоліть більшість громадян українського суспільства переживає кризу ідентичності, потребуючи допомоги і підтримки держави, нації, партії, спільноти тощо. Авторитарні релігії виникають не за бажанням «апостолів зла», а у зв'язку із захворюванням соціального і культурного організму, особливо в умовах соціальної аномії, реорганізації соціальних інститутів, зниження інтеграційних процесів у суспільстві.

Помітний інтерес виявляє соціологія релігії до проблеми впливу конфесійної належності віруючих на ціннісні орієнтації та соціальну поведінку.

Міжцерковні конфлікти і церковні розколи супроводжують все десятиріччя української незалежності, маючи під собою якнайглибші історичні, культурно-цивілізаційні, політичні підстави. В цілому вони є вища і остання стадія розвитку міжцерковних суперечностей, яка не пом'якшує, а підсилює протилежні тенденції і інтереси різних церков, що притягують широке коло цілей, інтересів, позицій, думок, поглядів як в питаннях організації і діяльності церкви в суспільстві, так і в питаннях віровчення, культової практики. Хоча можна відзначити деяку стабілізацію положення, відсутність спалахів релігійного фанатизму і екстремізму, все ж таки високий ступінь конфліктності залишається, що є показником розбалансованості релігійно-церковного організму, дисгармонії інтересів.

Значущість позначеної проблеми визначається тим, що релігія грає величезну роль при змінах економічного, політичного і соціального устрою життя людей, а також їх ціннісних орієнтацій і регуляторів індивідуальної і колективної поведінки. Що стосується України, то вона останнім часом намагалася створити інститути сучасної демократії, ефективнішу ринкову економіку, структури відкритого суспільства, інтегрованого в світову спільноту. Ця ситуація характеризується активацією церков, їх прагненням зайняти впливове місце в структурах суспільства, що трансформується, провокуючи нестабільність в конфесійній сфері.

Позиція і інтереси світських властей зрозумілі. Але так само і очевидні глибоке нерозуміння суті, специфіки інституціалізації і способів функціонування релігії і її організацій. Якщо говорити про православну Церкву, то вона налічує тисячолітню історію існування, доведену життєздатність, і міцність в багатьох історичних драмах, що спирається на чітко сформульований віросповідальний догматизм, принципи організації з їх глибоко ієрархічною структурою, чистотою і непошкодженістю учення, своїм апостольським спадкоємством.

Проведені в Україні дослідження відмінності ціннісних орієнтацій віруючих різних християнських конфесій виявили їх соціально-демографічну диференціацію. Кожна з конфесій залучає і задовольняє потребу у вірі зовсім різних людей. Так, зростання протестантських (особливо неопротестантських) громад відбувається, в основному, за рахунок молодих, освічених людей, які успішно адаптувалися в новій соціально-економічній реальності, уміють вирішувати свої матеріальні проблеми і схвально ставляться до реформ. У їх психоемоційному стані домінують почуття впевненості й бажання діяти. Більшість жінок, які належать до православних конфесій, переборюють матеріальні труднощі, з острахом і недовірою ставляться до нововведень.

Соціологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 80-ти років у нашій країні відбулося два протилежних процесирозвитку релігійності. У 20-ті роки XX ст. стався масовий відхід різних груп населення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією, а пов'язане з ним руйнування релігійних вірувань і поширення атеїзму -- атеїзацієюнаселення. Наприкінці XX ст. окреслився зворотний рух «світоглядного маятника», що втілилося в наростанні масштабів і ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією. Він пов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.

У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм -- спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність, прийти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемою християнства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасіння), сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:

· ексклюзивізм -- концепція спасіння і вічного життя виключно християн;

· інклюзивізм -- впевненість, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони сповідують;

-- плюралізм -- позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівні можливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людського існування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.

Размещено на Allbest.ru