Соціальна політика і робота в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науково-теоретична і практична діяльність лідерів соц. роботи за рубежом на зломі 19-20 ст.

Процес становлення соціальної роботи як виду професійної діяльності розпочався на початку XX ст. у країнах Західної Європи і США. В Україні, як і в інших слов'янських державах, державна соціальна допомога сиротам, інвалідам, бідним, військовослужбовцям розвинулася ще за часів Київської Русі і знайшла своє відображення у діяльності київських князів і християнської церкви. Основні етапи розвитку соціальної роботи як професії розглядаються у межах курсу "Історія соціальної роботи".

Спроба науково-теоретичного усвідомлення різних форм соціальної допомоги робилася вже у XIX ст. як у нашій країні, так і за кордоном. Це знайшло відображення і в працях, що стосуються соціального життя людей (умов формування і реалізації життєдіяльності, свободи і рівноправ'я, справедливості), і у конкретних напрямках соціальної роботи у сучасному розумінні.

Тобто соціальна робота зародилася як прикладна наука. Теоретичне усвідомлення, узагальнення" систематизація наукових знань про соціальні процеси і явища, прогресивні підходи щодо соціальної підтримки особистості у складній життєвій ситуації визначалися на основі емпіричних даних, фактів практичної діяльності і досвіду роботи організацій і установ сфери соціального захисту населення, соціальних служб, освіти, спеціалізованих закладів.

Теоретичні підходи до соціальної роботи сформувалися на початку XX ст. у працях зарубіжних західних дослідників. Найбільш відомі з них такі: М. Річмонд (теорія соціального діагнозу, концепція інтервенції, ведення історії клієнта); В. Робінсон (усвідомлення ситуації клієнта, цінностей і смислів його буття, значення минулого досвіду); Дж. Тарт, О. Ранк (функціональна школа -- в основі теоретичних підходів лежить не діагноз, а процес взаємодії соціального працівника і клієнта, принцип синхронічного підходу, принцип "тут і зараз"); Г. Гамільтон (розширення поняття "діагноз", його нове трактування відповідно до нових тенденцій соціальної роботи -- не як установка до дії, а як робоча гіпотеза для розуміння особистості клієнта, його ситуації і проблеми); Ф. Бістек (взаємодія в методах індивідуальної роботи розглядалась як система динамічних інтеракцій між соціальним працівником і клієнтом, спрямованих на досягнення клієнтом саморегуляції і саморозвитку); Х.Х. Перлман (метод вирішення проблем -- синтез підходів діагностичної і функціональної школи, процес допомоги складається з двох основних компонентів: процесу допомоги і особистісних ресурсів індивіда); Ф. Холліс і Р. Смол-лі (концепція наближення, що окреслює п'ять теоретичних концептів: оцінка, особистість у ситуації, процес, взаємовідносини і втручання -- інтервенція, у теорії використовується методологія теорії систем і теорії комунікацій) та ін. Дж. Конопка, X. Нортен, М. Росс, Р. Перлман та інші дослідники спрямовували свою роботу на пошук загальної методологічної бази соціальної роботи.

Професія соціального працівника отримала свій початок у практичній діяльності благодійних організацій США і Європи.

Завдяки своїй, неформальній діяльності активісти цих організацій набули досвіду, який давав їм змогу не лише покращувати зміст соціальної допомоги, а й визначати напрямки на перспективу, розробляти наукові методи, започатковувати спеціальну підготовку кадрів і тим самим закладати основу нової професії.

Реформування соціальної політики України в сучасних умовах

соціальний політика місцевий самоврядування

Надання цілям економічного зростання пріоритетності перед отриманням соціального ефекту економічного розвитку призвело до поєднання позитивних показників економічного зростання зі стагнацією та збереженням несприятливого становища у соціальній сфері.

Як засвідчили приклади гострого соціального протистояння, зафіксованого в Україні протягом 2011 р., болючі наслідки реформ у соціальній сфері ставлять під сумнів успішність реалізації демократичних і ринкових перетворень.

Європейський вибір України означає послідовну орієнтацію на чинну в провідних європейських країнах модель соціальної ринкової економіки, перевагами якої є високий рівень соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективний захист прав працівників, розвинена система соціального захисту. Наближення до економічних і соціальних стандартів Євросоюзу вимагає виконання низки умов, визначених угодами між Україною та ЄС.

Щодо України на сучасному етапі її розвитку основними цілями соціальної політики є максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування трудової мотивації, яка відповідає вимогам легального ринку, орієнтованою на розширене відтворення “людського капіталу ” країни як передумову економічного підйому, повноцінного ринку, ефективної економіки; створення інституціональних та соціально-економічних умов для реалізації громадянами, різними суспільними верствами та групами населення своїх потреб та інтересів, прояву своєї активності та розкриття особистості. Без цього неможливий розвиток громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії.

Державне регулювання у сфері соціальної політики, як відомо, здійснюється як адміністративними, так і економічними методами. До вищих форм державного регулювання належать соціально-економічні програми. Також розробляються цільові державні програми працевлаштування. Стимулювання зростання зайнятості, створення робочих місць у держсекторі, допомоги інвалідам, посилення правової захищеності. В цих програмах детально описано усі необхідні кроки для досягнення вирішення конкретних проблем. Зокрема досліджуючи становище нашої держави виявлена проблема у чинній системі соціальної підтримки, а так як соціальна підтримка є одним з головних елементів соціальної політики, то варто детальніше їх розглянути:

1) низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Усього 56, 8 % бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують принаймні один вид соціальної підтримки;

2) низька адресність при наданні соціальної підтримки. Розподіл державних соціальних трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють до бідних, інші (майже 17 млрд грн щороку, тобто близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню;

3) механізм надання житлових субсидій та пільг з оплати житлово-комунальних послуг побудований на завищених нормативах споживання цих послуг, що призводить до неефективного використання коштів бюджету.

Роль місцевого самовряд. соц. роботи і соц. захисту населення України

Місцеве самоврядування реалізується виключно в межах населеного пункту. Органи місцевого самоврядування вирішують обмежене коло питань, пов'язане із затвердженням програм соціально-економічного і культурного розвитку, обласних і районних бюджетів і контролем за їх виконанням, а інші повноваження делегуються місцевим державним адміністраціям.

Сьогоднішній адміністративно-територіальний устрій України позбавляє місцеве самоврядування ключового принципу Європейської хартії про місцеве самоврядування - його повсюдності.

Неможливість використовувати загальні, уніфіковані для всіх територій методів проведення реформ викликає необхідність їх територіального направлення. А це можливо лише за рахунок перенесення реформ на місця, а саме - передача права приймати рішення і нести за них відповідальність безпосереднім суб'єктам економіки - підприємствам, а частину повноважень по регулюванню економічним і соціальним розвитком з державного рівня на регіональний і місцевий. Але, слід зауважити, що держава завжди залишає за собою право втручатися в економічні процеси на місцях, тобто провадити державне регулювання. І тут важливим є визначення повноважень і відповідальності державних і місцевих законодавчих і виконавчих органів.

Держава розробляє єдину регіональну економічну політику, основною метою якої є збереження загально економічного простору і зміцнення держави.

Якщо говорити про механізми впливу органів місцевого самоврядування на соціально-економічний розвиток регіону, то перш за все варто наголосити на практиці прийняття регіональних та комплексних програм.

Соціально-економічний розвиток України значною мірою залежить не лише від ефективної діяльності центральних органів влади, а і від діяльності регіональної державної влади та органів місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в цьому аспекті заслуговує на особливу увагу, Як видно, саме на рівні місцевого самоврядування можливим є поєднання інтересів держави (влади) і суспільства (народу), оскільки саме на місцевому рівні реалізуються завдання державної політики та здійснюється власна політика територіальних громад. Місцеве самоврядування залежить від державного устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей країни, в кожній країні воно має специфічну правову форму.

Сутність правової автономії полягає в тому, що вони мають свої власні повноваження, які визначені Конституцією або законом. Ці повноваження мають бути повними і винятковими, тому в їх межах органи місцевого самоврядування мають свободу дій, для здійснення власних ініціатив з будь-якого питання, яке не виключене з їх компетенції та не віднесене до компетенції іншого органу влади. Це правило діє і тоді, коли органи місцевого самоврядування виконують делеговані їм державою додаткові повноваження, з метою пристосування їх до місцевих умов.

Організаційна автономія полягає в тому, що органи місцевого самоврядування повинні мати можливість самостійно визначати свою внутрішню структуру відповідно до місцевих потреб і для забезпечення ефективного управління, діючи в межах закону, органи місцевого самоврядування не підпорядковуються іншим органам і будь-який адміністративний контроль за їх діями може відбуватися лише з метою дотримання законності та конституційності цих дій.

Основні історичні тенденції розвитку системи розвитку соціальних служб

Соціальні служби -- підприємства, установи та організації різних форм власності і відомчої підпорядкованості, а також громадяни, які надають соціальні послуги особам, що перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги.

З методологічного погляду соціальні служби є організаційною формою соціальної роботи, оскільки саме вони здійснюють практичну соціальну роботу, в них працюють соціальні працівники. Особливості окремих соціальних служб залежать від їх цільового призначення, сфери функціонування і клієнтів, яким вони надають послуги.Соціальні служби можуть бути організовані за відомчим або територіальним принципом. Водночас відомчі заклади є частиною територіальної мережі системи соціального обслуговування, хоча вони не завжди „ цілком інтегровані в неї. Відчутну роль у становленні системи соціального обслуговування відіграє соціальна політика, яка визначає умови функціонування соціальних служб, спрямованість соціального захисту вразливих груп населення.Динамічний розвиток інфраструктури соціальних служб забезпечує якісне наповнення соціального обслу­говування, сутність якого часто розкривається через аналіз функціонування різноманітних суб'єктів соціальної роботи. Загалом, функції та структура системи соціального обслуговування населення істотно впливають на теорію і практику соціальної роботи через систему соціальних служб, діяльність окремих фахівців.

Для здійснення ефективної соціальної роботи фахівцям необхідно добре знати повноваження місцевих структур, різновиди допомоги, яку вони зобов'язані і здатні надати. Наприклад, неблагополучні сім'ї залежно від ситуації в них (сім'ї, що неспроможні виховувати дітей) перебувають у фокусі уваги кількох місцевих установ. Як правило, ними у межах своєї компетенції опікуються:

- районний центр соціальних служб для молоді (соціальний супровід, соціальна підтримка, соціальне інспектування неблагополучної сім'ї; інформаційні і консультативні соціально-педагогічні послуги сім'ям; психологічна підтримка сім'ї; соціальна реклама здорового сімейного способу життя; організація сімейного дозвілля, спілкування і відпочинку;оздоровлення дітей з неблагополучних сімей і дітей з девіантною поведінкою; вивчення проблем і потреб сімей різних типів);

- районний відділ соціального захисту (надання різних видів матеріальної допомоги малозабезпеченим сім'ям: субсидії, виплати на дітей, пенсії, гарячі обіди, компенсації, пільги тощо; допомога малозабезпеченим сім'ям у вихованні дітей: надання безкоштовних квитків на свята, в музеї тощо);

- районний відділ освіти (інспектори з охорони дитинства виявляють дітей, які потребують захисту прав у сім'ї і суспільстві; надають матеріальну допомогу дітям з малозабезпечених сімей, організовують їх дозвілля та відпочинок, культурну просвіту;

- районна служба у справах неповнолітніх (проведення спільно з дільничними інспекторами міліції, народними депутатами бесід з батьками стосовно їхньої відповідальності за умови проживання і виховання дітей; рейди-перевірки неблагополучних сімей; позбавлення батьківських прав, опіки, піклування);

Жодне відомство, причетне до розв'язання соціальних проблем, не спроможне самотужки успішно вирішити багаторівневі завдання у сфері соціального обслуговування населення. Досягти цього можна завдяки науково обґрунтованому, високопрофесійному виконанню ними своїх повноважень і обов'язків, цілеспрямованій і системній координації їх роботи на місцевому, регіональному, загальнодержавному рівнях.

Соціальна робота в Україні 19-20 ст.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст.. характеризувався розпадом феодально-кріпосницької системи.. Систему соціального захисту представляли прикази суспільної опіки, які створювалися у кожній губернії під головуванням цивільного губернатора з 1810 року прикази перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, пізніше - Міністерства внутрішніх справ. Окрім того, соціальну допомогу надавали міські магістрати, дідичі(поміщики) у кріпацьких селах та війти(старости) у поселенням з вільним населенням. Як уже зазначалося, церковно-монастирські форми допомоги перебували в стані кризи.

У другій половині XIX ст.. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишилися за Міністерством внутрішніх справ; у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функцію вати прикази. Згодом виявляються нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підлітки, що потребували загального та амбулаторного лікування, прокажені, хронічно хворі, божевільні, безробітні, сім'ї солдат, призваних на дійсну службу. Згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних, неповнолітніх осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголіків.

Благодійницькою діяльністю займалася також українська письменниця, педагог, активний громадський діяч періоду української революції Софія Русова. Опіка над жіноцтвом і дітьми завжди була в полі її неослабної уваги. Жіночі товариства різних країн, поважні особи, серед яких Андрій Шептицький, надсилали на ім'я Русової кошти на допомогу дітям і жінкам. В еміграції Софія Федорівна багато часу і сили віддавала організації притулків для дітей емігрантів.

Перша світова війна, революція, громадська війна призвели до різноманітних соціально-економічних змін в Україні, в наслідок чого в системі допомоги і захисту починає домінувати держава. Вона стає головним суб'єктом допомоги; церква, громадські організації, а також приватні особи не беруть участі в цій діяльності

На початку 90-х років XX ст. у незалежній вже Україні соціальна робота починає формуватися як фахова діяльність. Україна почала реформування системи соціального забезпечення, створення власної моделі соціального захисту і розвитку громадянського суспільства. Однак ця робота не отримала належного розвитку, що спричинено недостатньою увагою до проблем соціальної сфери, ефективного використання одного із головних її інструментів професійної соціальної роботи як засобу реалізації соціальної політики держави. Із проголошенням незалежності України створюються мережі соціальних установ та заклади нового типу. Поштовхом до цього стала економічна криза і стрімке зростання соціальних проблем у суспільстві. Набувають поширення соціальні служби для молоді, які здебільшого орієнтуються на соціальну педагогіку і масову роботу.

Одночасно відроджувалися благодійність і волонтерство, розвивалися громадські організації і групи самодопомоги. Передусім створювалися клуби і денні центри для дітей-інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних осіб та їхніх родичів тощо. У середині 90-х років формувалися недержавні соціальні служби у громадах.

Особливості підготовки соціальної роботи в Європі 19-20 ст.

Заснування першого учбового закладу, професійно орієнтованого на соціальну роботу, відбулося в Амстердамі, де в 1899 році був відкритий перший у світі Інститут підготовки соціальних працівників.На початку ХХ століття в Європі і Америці вже діяло 14 шкіл соціальної роботи. У США цю професію зразу стали називати соціальною роботою, а в країнах Європи - соціальною медициною. З часом і в Європі перейшли до американського варіанту її назви, і тепер вона визнана у всьому світі.

Отже, професія соціального працівника отримала свій початок з благодійних організацій США і Європи. Завдяки своїй неформальній діяльності активісти цих організацій набули досвіду, який давав їм змогу не лише покращувати зміст соціальної допомоги, а й визначити напрямки на перспективу, розробляти наукові методи, започаткувати спеціальну підготовку кадрів. Більшість вчених вказують на чотири сектори в системі соціальної опіки Великої Британії:

1. Неформальний сектор сім'ї, друзів і сусідів. Цей сектор залишається найбільш важливим джерелом опіки і піклування, підтримки для індивідів, які цього потребують.

2. Волонтерський або незалежний сектор, де свій посильний вклад вносять неоплачувані волонтери і групи самодопомоги, часто також великі некомерційні агентства з питань соціальної опіки. Останні можуть отримувати державне фінансування, але вони не є державними агентствами.

3. Державний сектор, переважно регіональні і місцеві урядові відомства і агентства, які наймають соціальних працівників і інші групи оплачуваного персоналу.

4. Комерційний сектор, де послуги опіки надаються з метою отримання прибутку, який далі розподіляється між персоналом або власниками.

Друга ключова особливість системи соціальної опіки є її конкретні функції. Головні можна визначити, як:

1. Надання опіки і піклування, підтримки: сюди відносять такі питання, як наприклад, кому, за яких обставини, як і яким сектором вони надаються. Це залежить від кожної країни, але ця функція залишається центральною для всіх систем. 2. Захист: зокрема, дітей, людей похилого віку і людей з різним типом недієздатності (наприклад, розумова хвороба), бо вони можуть бути дуже уразливі через обставини різного роду, такі як, наприклад, батьківське неадекватне ставлення, зловживання або експлуатація іншими, тому суспільство забезпечує певну ступінь захисту через надання послуг соціальної опіки.3. Регулювання: в залежності від моделі соціальної опіки, якою користується країна, важливою функцією державного сектора є регулювати види діяльності інших секторів, які надають соціальну опіку. Це має відношення до обговорення питання задіяння комерційних служб, які у Великій Британії, наприклад, ретельно регулюються департаментами соціальних послуг органів місцевого самоврядування. 4. Стимулювання і координація опікуванням: всі системи повинні продовжувати пошуки нових ресурсів на фінансування і розширювати вже існуючі через обмежену природу формальних ресурсів і не лімітовану потребу в соціальному опікуванні. 5.Соціальний контроль: включає посилення суспільних норм, правил і процедур. Наприклад, поведінку молодих правопорушників і деяких розумово хворих людей можна розглядати не тільки з точки зору їх власних інтересів, а як загрозу іншим людям, тому в багатьох країнах функція соціальної опіки полягає в забезпеченні як опіки, так і контролю за цими індивідами.

Сутність, функції, підходи до професійного соціального забеспечення

Соціальна робота постала з гуманітарних та демократичних ідеалів. Тому її цінності ґрунтуються на повазі до таких аспектів, як рівність, цінність і гідність усіх людей. Людські права і соціальна справедливість слугують мотивацією та підтвердженням дій соціальної роботи. Соціальна робота спрямована на викорінення бідності, надання свободи знедоленим та пригніченим людям з метою забезпечення соціального включення, що ми й спостерігаємо на сучасному етапі розвитку в Україні.

Останнє десятиліття двадцятого сторіччя ознаменувалося змінами, що вражають своїми масштабами, драматизмом, непередбаченістю й глибокими суперечностями: розпад СРСР та економічний розлад на його колишній території, поглиблення соціальної кризи у капіталістичних країнах і глобальне скорочення соціальних програм, зникнення формальних причин для подальшої гонки озброєнь і, процес стирання кордонів і водночас вибух крайнього націоналізму в різних куточках планети, руйнування ідеологічних догм. Все частіше відчувається порожнеча там, де поколіннями зберігалися усталені теорії та уявлення.

У цей історичний відтинок часу особливого значення у політиці країн різного рівня розвитку і державного устрою набуває соціальна політика. З-поміж її традиційних складових значне місце відводиться соціальній роботі.

Функції:

1. Дослідний- вивчення, дослідження соціальних умов життя громадян, їхніх соціальних проблем, інтересів, запитів на соціальні послуги.

2. Планування - на основі результатів і отриманих даних дослідження проблем клієнтів визначаються основні підходи до індивідуальної чи групової роботи, залежно від сфери соціального захисту, мета, завдання, форми, методи соціальної роботи, ресурси, термін виконання, проміжні цілі, корегування за необхідності форм і методів соціального впливу, визначення кінцевого результату, узгодження плану зі споживачами соціальних послуг.

3. Процес соціальної роботи: надання послуг клієнтам, реалізація основних положень плану, корекція за необхідності основних підходів до соціальної роботи в ході її реалізації.

4. Підбиття підсумків: оцінювання результатів роботи на основі якісних даних.

5. Припинення процесу надання соціальних послуг чи перехід на новий, подальший, змістовно якісніший етап соціальної роботи.

Теоретичні підходи, інтерпретують всі основні феномени соціальної роботи на сучасному рівні наукових досліджень і практики і виступаючі як концептуальні рамки для побудови релевантних гіпотез.

Перш за все це когнітивний підхід, який би розглядав світ пізнання як основний фактор поведінки людини, а також моделі дійсності, які створює індивід, адаптуючись до соціуму, змінюючи його і змінюючись сам. Отже, адаптація тут розуміється не тільки як індивідуально-особистісна, але і як соціальна потреба.

Принципи моделювання соціальної політики і соціальної роботи в Україні

В основу здійснення соціальної політики у соціальних демократичних державах покладаються такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідальність, соціальне партнерство.

Принцип соціальної справедливості є загальновизнаною цінністю демократичної держави. Соціальна справедливість - одна з фундаментальних цінностей суспільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов'язків людей, інтересів суспільства і особи, це певна відповідність між практичною роллю різних індивідів (верств) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між працею і винагородою, заслугами та їх визнанням.Розбудова соціальної держави передбачає визнання рівності соціальних прав усіх громадян, незалежно від їх індивідуальних або соціальних особливостей. Таким чином всім громадянам гарантується певний соціальний мінімум, який виражається в мінімальній оплаті праці, мінімальній пенсії, адресній соціальній допомозі тощо.

Принцип соціальної солідарності випливає з почуття взаємної відповідальності, яка поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління - минуле, теперішнє і майбутнє. Саме соціальна політика через механізми перерозподілу доходів є певною мірою засобом забезпечення суспільної солідарності, а через солідарність - таких почуттів, як патріотизм, національна гідність та національна ідентичність. Соціальну солідарність можна визначити як згуртованість суспільства, що характеризується готовністю громадян реалізовувати спільні інтереси, розв'язувати суспільні проблеми.

Принцип індивідуальної соціальноївідповідальності означає, що кожен громадянин повинен передусім самостійно дбати про власний добробут, не перекладаючи цих обов'язків на державу. В реальності завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті. Як показує міжнародний досвід, занадте збільшення різноманітних соціальних допомог призводить до появи утриманських настроїв, орієнтації на споживання та інших настанов, що підривають ринкові принципи вільної конкуренції, опори індивіда на власні сили, орієнтації на успіх та наполегливу працю.

Соціальне партнерство є невід'ємним інститутом сучасного демократичного суспільства, що полягає у функціонуванні розвинених взаємозв'язків між працівниками, роботодавцями, а також державою на засадах співробітництва, компромісів, узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. Таким чином, на практиці принцип соціального партнерства існує у формі трипартизму, який передбачає участь у переговорному процесі трьох сторін: держави, працівників і роботодавців.

Предметом соціального партнерства є узгодження заходів сторін з таких питань: законодавче забезпечення, гарантування розвинених і гуманних соціально-трудових відносин (оплата, умови праці, режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, порядок надання і тривалість відпустки), охорона та безпека праці, продуктивна зайнятість і соціальний захист тощо.

Завданнями соціального партнерства є створення ефективного механізму регулювання соціально-трудових відносин; проведення колективних переговорів, взаємних консультацій, укладення колективних договорів та угод; запобігання колективним трудовим спорам і сприяння вирішенню соціально-трудових конфліктів; вдосконалення чинного законодавства у сфері соціально-трудових і пов'язаних з ними економічних відносин.

Теоретики і засновники професіоналізму соціальної роботи в Європі

Аліск Соломоні: “Війна руйнує все, що пробують створити соціальні працівники”. З приходом до влади націонал-соціалістів у провідних країнах Європи (Італія, Німеччина) в професії соціального працівника залишався єдиний шлях для виживання -- прийняття тих норм, які встановила для себе нацистська держава. Расизм і система соціального забезпечення при національному соціалізмі підживлювали один одного: потребували расизму для відмов від права людини, а расизм прикривався ідеями здоров'я, нації, стверджуючи, що воно базується на добробуті сильніших і тому слабший повинен принести себе в жертву заради інтересів нації.

Саме тому в 1933 році в країнах, які прийняли націонал-соціалізм, припиняється фінансова допомога усім видам інтернатів та притулків. Уся система соціального забезпечення та захисту повинна була позбутися сентиментальності та співчуття до бідних і немічних.

У працях О.М. Бандурки, М.Вудкока, А.Л. Журавльова, В.П. Казміренка, Л.М Карамушки, Н.Л. Коломінського, Л.Е. Орбан - Лембрик, М.І. Пірен, В.В. Третьяченко, Д. Френсіса, Ю.М. Швалба, А.С. Шмельова, В.М. Шепелява вивчалися професійно важливі особистісні якості управлінців, але здебільшого висвітлювалися лише окремі чинники та умови їх розвитку. Окремі питання становлення і розвитку особистості в процесі підготовки до професійної діяльності та безпосередньо в її процесі представлені в працях Г.О. Балла, Б.С. Братуся, Н. Ю. Волянюк, В.І. Гордієнко, Е.Ф. Зеєр, Є. О. Клімова, О. В. Киричука, Г. В. Ложкіна, С. Д. Максименка, Л. М. Мітіної, В. А. Семиченко, Е.Е. Симанюк, Т. С. Яценко та інших науковців.

Професійний розвиток соціального працівника - це процес зустрічного руху соціуму і індивіда; він характеризується єдністю соціального замовлення і потреб людини у створенні власного життя як унікальною.

Зміст професійного розвитку як соціально-педагогічного явища включає в себе єдність і боротьбу протилежностей: внутрішніх потреб, мотивів і зовнішніх цілей і завдань, процесів зовнішнього впливу і інтеріоризації, взаємодії і взаімосодействія, що забезпечує його реальну динаміку і повноцінне досягнення професіоналізму особистості та діяльності.

Професійне становлення залежить від факторів як суб'єктивного характеру (наприклад, схильності, можливості, здібності, ціннісні орієнтації, мотиваційна готовність і т.д.), так і об'єктивного (наприклад, значимість професії у суспільстві, її правової і громадський статус та ін.).

Професійний розвиток майбутнього соціального працівника постає як органічна єдність зовнішнього і внутрішнього світу індивіда, об'єктивних і суб'єктивних факторів, а неперервна професійна освіта виступає як засіб, умова цієї взаємодії, підстава для досягнення високого професіоналізму особистості та діяльності.

В даний час багато дослідників (Б. Г. Бочарова, А. І. Ляшенко, В. А. Сластьонін, Н. Б. Шмельова) розробляють моделі показників професіоналізму особистості та діяльності соціального працівника па різних рівнях.

Размещено на Allbest.ru