Соціологія освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціологія освіти

Предмет та об'єкт соціології освіти, структура соціології освіти.

Проблеми соціології освіти почали виокремлюватися із загально філософської та педагогічної проблематики та досліджуватися лише на рубежі 19-20 століть. Після Другої світової війни, з'явилася окрема галузь соціологічних знань, об'єктом дослідження якої була саме освіта.

Щодо колишнього СРСР то на його теренах розвиток соціології освіти ускладнювався негативним ставленням до соціології взагалі, хоча поодинокі дослідження почали проводитися ще з 1960-х рр. однак у той період була поширеною теза щодо неактуальності соціології освіти, оскільки проблемами саме освіти займалася педагогіка.

У сучасній соціології існує три підходи щодо тлумачення статусу соціології освіти.

1. Вона трактується як застосування методів емпіричного соціологічного дослідження для аналізу процесів та явищ, які відбуваються саме у сфері освіти.

2. Розглядає суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру тощо.

3. Соціокультурний підхід, згідно якого навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти. При цьому соціологія освіти сприймається і як загальна теорія освіти, і як емпірична наука.

Згідно даного підходу предметом соціології освіти є стан та динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти та закони й принципи і технології навчання; взаємодія сфери освіти з іншими сферами суспільного життя. Відповідно до цього й трактується термін "соціологія освіти".

Соціологія освіти - це галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є система освіти як соціокультурний інститут, його взаємодія з іншими інститутами та суспільством взагалі, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.

Об'єктом соціології освіти постає сфера освіти, тобто соціальне середовище, у якому розгортається функціонування процесів освіти, діють суб'єкти освіти. Тому соціологія освіти одночасно є фундаментальною, прикладною, теоретичною та емпіричною наукою.

Соціологія освіти складається з кола проблем, зумовлених її об'єктом та предметом дослідження. Більшість учених які досліджують її виділяють наступні її складові: соціологія освіта культура

1. Потреба суспільства у стані культури та задоволення моделями освіти;

2. Культурогенез особи в освітньому процесі.

3. Фактори динаміки галузі освіти, вплив, що здійснюють на освіту інші сфери громадського життя (економіка, наука, культура, етнічні процеси й традиції) та зворотній вплив.

4. Зміст освіти: навчання як різновид соціокультурної діяльності; засоби та технології навчальної діяльності організація навчального процесу.

5. Соціальні інститути у галузі освіти; колектив та особа в освітянській системі.

6. Соціальна структура сфери освіти; типологічні, статусні та рольові особливості поведінки основних угруповань освітянської галузі.

7. Інфраструктура сфери освіти: регулювання та управління соціокультурними процесами у галузі освіти.

8. Якість та рівні освіти, освітянська діагностика та прогнозування.

9. Інноваційні процеси в освіті: зростання культурного потенціалу в освітянській галузі тощо.

Одночасно з цим соціологія освіти виявляє, вивчає та впроваджує закономірності (найбільш усталені зв'язки), що діють у галузі освіти. Серед них виділяють такі:

1. Обумовленість освіти станом розвитку культури, праці, громадських відносин, станом науки політики, сфери побуту, дозвільної та інших соціокультурних видів діяльності.

2. Відносна самостійність внутрішньої соціокультурної організації освіти як системи та її вплив на суспільний прогрес.

3. Закон поширення сфери дії освіти: опанування нових галузей культурної діяльності: зростання ролі навчання та освіти у розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.

4. Закономірності розподілу характеристик серед різних соціальних груп, пов'язаних з рівнем освіти, особливостями орієнтацій на її певні різновиди та динаміку опанування.

5. Закон побудови взаємовідносин між навчанням та вихованням, визначений насамперед, соціальною спрямованістю освіти, що обумовлене метою та завданням її суб'єктів.

6. Закономірності саморегуляції та управління у навчальній діяльності та галузі освіти в цілому в функціонуванні соціальних інститутів освіти.

Соціальні функції та соціальні принципи освіти.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає насамперед у її соціальних функціях. Більшість українських соціологів традиційно виділяють наступні функції освіти. Функція професійної соціалізації, тобто підготовки кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Щодо даної функції то за прогнозами ЮНЕСКО, рівень національного добробуту, що відповідає вищим світовим стандартам, досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40 - 60 % становитимуть люди з вищою освітою.

Таким чином, розвиток вищої освіти вже не є проблемою лише просвітництва, культури, національного престижу, а перетворюється у визначальне стратегічне завдання забезпечення науково-технічної та соціально - економічної могутності держави, а значить і добробуту її громадян.

Наступна функція освіти реалізується через взаємодію з соціально - класовою структурою суспільства (регуляція соціально класового балансу суспільства): зайняти місце лікаря, посаду менеджера або працівника банку не можна не здобувши відповідної фахової підготовку, яку дає вища освіта. Щодо вищеназваної взаємодії то у соціологічній літературі існують різні точки зору.

З функціональної точки зору, освіта - раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх обдарувань, коли най здібніші та найактивніші люди займають вищі посади.

Згідно з теорією людського капіталу - освіта це капіталовкладення в тих хто навчається, яке у майбутньому принесе дивіденди. Існують і інші точки зору на дану проблему.

Виховна функція освіти полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності у підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання домінуючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у в підготовці майбутніх поколінь до виконання ними певних соціальних обов'язків.

Освіта також виконує й функцію соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою та частково юнацькою віковими групами.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному та особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб'єктивно - об'єктивному змісті.

Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси. Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі. Освіта виконує й ряд інших функцій.

Соціологія досліджує соціальні принципи освіти, на яких побудовані освітянські системи сучасності. Вони полягають у наступному:

1. Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

2. Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між усіма ступенями навчання, стимулює до підвищення кваліфікації.

3. Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

4. Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів та їх впливу на особу.

5. Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, а значить й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.

6. Принцип полі культурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично-інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

7. Принцип інституційної рефлексії, означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

8. Принцип випереджаючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він активно відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.

9. Принцип інноваційності в освіті. Сучасна наука вважає за доцільне сполучити з принципами зваженого консерватизму у освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань у освіті.

10. Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язане як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.

Стан і проблеми світової та української освіти на сучасному етапі. Модернізація вищої технічної освіти в Україні у сучасних умовах.

У сучасній соціологічній науці однією з ключових проблем є проблема кризи освіти, яка носить глобальний характер. За даними ЮНЕСКО, понад 100 млн. дітей шкільного віку в країнах " третього світу,, не відвідували й не відвідують школи, а близько 1 млн. дорослих взагалі не вміють читати й писати. Одночасно з цим гостро стоїть проблема в розвинутих країнах у тому числі й в Україні безболісної адаптації молоді до реальної дійсності, подолання девіантної поведінки та маргінального існування.

Наступне. Зростає розрив між освітою та культурою. Це зумовлено тим, що традиційна практика навчання дозволяє здебільшого отримати знання чи норми способу життя, а не духовні цінності, які включені у систему освіти у вигляді навчальних предметів і часто не забезпечують духовного зв'язку поколінь.

З року в рік зростає відставання освіти від науки.

Не позбавлена проблем та протиріч й система освіти у сучасній Україні, яка нині переживає далеко не кращі часи. Це зумовлено наступним:

- бюрократизацією освітянської системи

- недотриманням принципів цілеспрямованості та соціальних функцій школи.

- залишковим принципом фінансування освіти та культури.

- відсутністю нових моделей освіти.

- соціальних та етичним розривом між більшістю викладачів та вчителів з одного боку й студентів та учнів з іншого.

- зниженням соціального престижу працівників інтелектуальної сфери. Одночасно з цим у системі освіти України в останні роки намітився й ряд позитивних тенденцій, а саме:

1. Розвивається наука України.

2. Йде процес модернізації системи вищої й середньої освіти.

3. відбулася деідеологізація системи освіти.

4. Проводяться фундаментальні наукові дослідження, які мають не лише теоретична, а й практичне значення тощо.

Щодо подолання негативних явищ у вітчизняній системі освіти то вони викладені у національній програмі розвитку освіти "Україна XXI століття: стратегія освіти,, 1993 рік. Щодо тенденцій які характеризують антикризову спрямованість освіти то вони полягають у наступному:

- Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та практичну реалізацію прав особистості.

- Структурна реформація системи освіти, що передбачає демонополізацію та роздержавлення монопольних систем освіти.

- Змістовне оновлення системи освіти шляхом підвищення її фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посилення екологічного та психологічного компонентів у системі освіти тощо.

- Використання найновіших технологій навчання, що стимулюють подальше та поглиблене навчання.

- Інтеграція та глобалізація системи освіти як на національному, так і на світовому рівні.

- Створення єдиної системи безперервної освіти.

Водночас варто також зазначити, що в Україні реалізація наведених вище принципів гальмується дією ряду об'єктивних та суб'єктивних факторів, серед яких найвагомішими є:

1. Складне матеріальне та фінансове становище більшості освітніх установ.

2. Втрата частини інтелектуального потенціалу, зниженням рівня викладання, особливо у середніх школах.

3. Нерозвиненості альтернативного сектора освіти (середня освіта).

4. Відсутності у навчальних закладах свободи, яка необхідна для реалізації власних моделей викладання тощо.

Щодо модернізації системи вищої технічної освіти в Україні у сучасних умовах, то необхідно відзначити, що в останнє десятиліття у цьому напрямі зроблено чимало. Однак станом на сьогодні залишається ряд проблем, які потрібно вирішувати. Формулюючи корпус завдань, що стоять перед вищою технічною освітою України поділимо їх на соціально-громадські, суспільно - організаційні, наукові та навчально-методичні.

Щодо соціально-громадських завдань то викладачі та студенти мають бути впевнені у тому, що саме технічна освіта є вкрай необхідна нашій державі для її майбутнього розвитку, а основа добробуту та просування розвинених країн лежить у тріаді "освіта - наука - виробництво" і саме на цій основі розвиваються всі інші сфери добробуту держави та суспільства. Одночасно з цим дані завдання також передбачають виховання студентів - громадян своєї держави, з високим рівнем національного патріотизму тощо.

Розглядаючи суспільно-організаційний блок необхідно зазначити, що наявність ступеневої освіти стимулює студентів до більш глибокого засвоєння навчальних дисциплін. Однак у цьому напрямі досить часто існує формалізм, а при підготовці фахівців, не враховуються потреби часу. Готуючи інженерів іноді забувають, що саме інженер - це творець нової техніки і технології, його діяльність носить виключно інноваційний характер, а підготовка справжніх інженерів потребує обмежень, тому, що це не масова кваліфікація.

Західна прогресивно-ступенева система підготовки врахувавши це довела, що призвело до того, що з 100% прийнятих на перший курс, після закінчення чотирирічного курсу та отримавши ступінь бакалавра 50% пішли працювати, а ті що залишилися продовжують навчання 35% - інженери, й 15% магістри.

Ступенева підготовка спеціалістів передбачає також розв'язання корпусу соціальних та економічних проблем, а саме:

1. Підвищення загальноосвітнього рівня населення.

2. Розширення доступу до найвищих рівнів освіти включаючи й аспірантуру та докторантуру.

3. Більш повне задоволення соціальних та індивідуальних потреб у вищій освіті.

4. Підвищення кваліфікації та перепідготовка спеціалістів та всієї робочої сили у зв'язку з переходом на нові технології виробництва.

Серед засобів, що сприяють забезпеченню високого та якісного рівня навчання без відриву від виробництва є:

- Комп'ютерні та інформаційні технології.

- Супутникові системи зв'язку.

- Навчальне (в т.ч. кабельне) телебачення.

- Масова телефонізація населення, що дозволяє підключатися до інформаційних систем.

- Глобальні та регіональні мережі (Інтернет).

Інформаційні технології, що використовуються у навчальному процесі дистанційної освіти можна розділити на три великі категорії:

1. не інтерактивні

2. комп'ютерне навчання

3. відеоконференцї.

Навчально-методичний блок представлений п'ятьма складовими:

1. Це технологія передачі знань. Значною мірою у даному блоці домінує репродуктивна методика передачі знань (повтори), а в багатьох країнах світу в практику увійшла конструктивна або інноваційна методика передачі знань, основною складовою, якої є не повтор знань, а термін зроби,

2. Другою проблемою сучасної освіти є якість дипломування.

3. Проблема це створення умов для отримання другої вищої освіти.

4. Проблема стосується нормалізації навчально-виховного процесу в технічній школі.

5. І нарешті створення відповідної матеріально-технічної бази.

Освіта в ринкових умовах. Перспективи розвитку системи освіти у 21 столітті.

За роки існування незалежної України мережа вищих освітніх закладів розширилася. Але коли директивна економіка базувалася на державній формі власності, то ринкова на приватній. На практиці це означає, що держава яка раніше готувала висококваліфікованих спеціалістів для всіх галузей господарства то нині вона не зобов'язана готувати спеціалістів для приватних підприємств. Одночасно з цим держава зацікавлена у підвищення освітнього рівня населення.

Ринкова економіка передбачає оптимізацію державних навчальних закладів, які матимуть різні джерела фінансування, наявність приватних навчальних закладів тощо. У комплексі це сприятиме тому, що:

1. У випадку кризи в економіці лише приватний сектор забезпечить нормальне функціонування вищої освіти.

2. Здатність ефективно реагувати на потреби економіки та суспільства щодо підготовки спеціалістів.

3. Наявність приватної освіти сприяє зміцненню громадянських структур.

Одночасно з цим недержавні освітні заклади сприятимуть також:

1. Зниженню напруги на ринку інтелектуальної праці і збереженню наукового потенціалу країни.

2. Створенню нових робочих місць тощо.

Але при цьому необхідно зауважити, що основним недоліком недержавних освітніх закладів залишається низький рівень підготовки фахівців, відсутність у них матеріальної бази та висококваліфікованих фахівців. Так звані "ділки" намагаються перетворити приватні навчальні заклади у джерело прибутку, що негативно позначається на навчально-виховному процесі у них і як наслідок випускники цих закладів мають значні труднощі з працевлаштуванням.

Важливим напрямом реформування системи освіти є перехід на 12 - річну шкільну освіту, та орієнтування учнів на формування у них сучасної цивілізаційної компетентності. Мова йде про вісім груп компетентності:

1. Ринкова культура (підприємництво, відповідальність, культура праці тощо)

2. Правова культура.

3. Демократична культура.

4. Культура діалогу (толерантність, повага до плюралізму тощо).

5. Організаційна культура.

6. Технологічна культура.

7. Екологічна культура.

8. Культура повсякденного побуту.

Сьогодні у світі спостерігається тенденція, коли все більшого значення набуває отримання вищої освіти громадянами, але при цьому необхідно забезпечити її продовження у вигляді самоосвіти чи неперервної освіти використовуючи різні організаційні форми, а саме:

1. Збільшення кількості ступенів вищої школи і створення пірамідальної структури з широкою основою (дуже великим контингентом студентів нижчого рівня підготовки і декількома ступенями з прогресивним зменшенням кількості тих хто навчається на вищих рівнях).

2. Розширення номенклатури ВНЗ, створення нових чи проміжних навчальних закладів, що дасть можливість втягнути у систему вищої освіти ті категорії населення, які з тих чи інших причин раніше не мали можливості здобути вищу освіту.

3. Використання закордонного досвіду для покращення справ у національній вищій школі і для врахування світових стандартів змісту та якості вищої освіти тощо.

Ці явища разом з появою нових механізмів фінансування вузів вносять елементи ринкового регулювання в діяльність більшості ВНЗ, стимулюють виникнення нової моделі ВНЗ - "підприємницького" університету.

Размещено на Allbest.ru