Виникнення і розвиток соціології в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення і розвиток соціології в Україні

соціологія сковорода протосоціологічний соціальний

План

1. Основні етапи становлення і розвитку соціологічної думки в Україні

2. Наукові ідеї українських соціологів XIX- XX століть

3. Українська соціологія сьогодні: школи і напрями

1. Основні етапи становлення і розвитку соціологічної думки в Україні

Так само як і в інших країнах зародження соціології в Україні тривало довгий час. Процес відображав різні етапи розвитку України, поступове накопичення соціологічних знань. В період племінного устрою з буттям народу були тісно пов'язані фольклор, пісні та думи, народні приказки та обряди, що так чи інакше відображали людські відносини, силу громади тощо.

З виникненням писемності в Київській Русі з'являються перші літературні твори: "слова", "повчання", "патерики", "життя св'ятих", що сприяли поширенню християнства і прославленню князів, бояр, монахів. Водночас вони містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верста населення.

Однією з протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. була "Руська правда" Ярослава /мається на увазі стародавня частина твору/, де відображається процес посилення залежності населення від феодалів, зміцнення князівської влади та феодальної власності на землю тощо.

У дидактико-теологічному творі першого київського митрополита Ілларіона "Слово про закон і благодать" /виголошену в 1049 році в зв'язку з закінченням будівництва оборонних споруд у Києві/ викладається релігійно- соціологічна концепція, згідно з якою історичний процес рухається зміною принципів релігії. Автор спростовує твердження про існування в світі певного "богообраного народу", відкидає ідею "всеперемагаючої" імперії церкви.

Цінною пам'яткою літератури та джерелом протосоціологічних ідей є твір князя Київської Русі Володимира Мономаха "Повчання дітям" /ХІІ ст/. В ньому князь закликає своїх синів не творити беззаконня, бути гуманними, милосердними до підлеглих, усвідомлювати свою відповідальність, дбати про славу і могутність держави, відстоювати правду і справедливість, долати ненависть і злобу о^н до одного, чвари заради єдності землі Руської, громадського миру.

Увагу соціологів привертає лицарський епос "Слово про Ігорів похід" /XII ст/. Автор твору прагне пробудити у князів почуття гордості за Руську землю, закликає їх до єдності, спільної боротьби проти ворогів, подолання міжусобиць.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі ХІ-ХІІІ століття. Важливою серед них є "Повість минулих літ". Її опрацював чернець Києво-Печерської лаври -- Нестор. Даний твір /за часом його доведено до 1113 р./ -- це наукова праця, до якої автор додав і власні думки, зокрема ідеї єдності Київської Русі та її політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив "Галицько-Волинський літопис". Він є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських землях. XІІІ-XV ст. не залишили видатних творів. Це було пов'язано з тим, що вже в XIII столітті різко змінилося соціально-економічне, політичне та духовне життя через панування на українських землях монголо-татарського ira. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським, а більшість галицько-волинських земель опинилися під польською владою.

Історична доля українського народу викликала до життя своєрідний соціальний феномен - козацтво - проміжну верству між шляхтою і селянством. На них не поширювались ні кріпацтво, ні панщина. Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала в формі унікальної державно-правової системи, суб'єктом якої було козацтво. З ним були пов'язані перші переписи в Україні, створення війська реєстрових козаків.

Повертаючись до литовсько-польської доби в історії України, зазначимо, що в останню чверть XVI і першу половину XVII ст. з'явилось чимало науково-теологічних трактатів, та історико-соціальних памфлетів, відкритих листів' послань, диспутів, збірок документальних матеріалів. Виникнення полемічних творів зумовлене зростанням боротьби українського народу проти Польщі.

Одним з джерел протосоціологічної думки того часу був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета /псевдонім/ "Апокрисис" /1597 р./, в якому в релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища в суспільстві. Мислитель наголошував, що дотримання монархом закону, прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав є основою сили і могутності держави. Народ, за переконанням Філарета, має захищати свої права.

Помітною фігурою в українському духовному житті був виходець з містечка Судова Вишня біля Львова Іван Вишенський /бл. 1545-50--1620 рр/ На початку 90-их років він переселився на Афон, прийняв чернецтво, жив у печері-одиночці. До цього часу збереглося 16 його творів, в котрих мислитель виступив проти загрози окатоличення християн, порушував соціальні проблеми, критикував соціальну диференціацію населення і особливо дорікав тим правителям та церковним ієрархам, які податками, здирництвами довели підданих до того, що ті "чем би наготу покрити могли, не мают". Вишенський висунув і обґрунтував концепцію соціальної рівності усіх людей, незалежно від їх соціального стану, відобразив усі основні елементи соціальної структури тогочасного польського та українського суспільства з їх соціальною ієрархією.

Важливий вплив на утворення української соціальної думки, протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спадщина Григорія Сковороди /1722-1794 рр./. На його думку, щастя людини є у ній самій. Воно не залежить ні від матеріальних благ, ні від почестей. Смисл людського буття він бачив у людській праці, а справжнє щастя -- у вільній "сродній" праці за покликанням, праці як життєвої потреби та найвищої насолоди. Людина повинна бути скромною, задовольнятися малим, не прагнучи до наживи чи багатства. Користолюбці та кар'єристи є винуватцями страждань людей, ворожнечі, сваволі, тиранії, воїн. Його ідеалом був такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, де діють закони супротивні тиранії та нерівності. Тому він відвертав феодалізм, виступаючи за республіканський устрій. Сковорода визнавав лише одну нерівність -- нерівність обдарувань і покликань, тобто нерівність "природного" походження.

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 - початку 1846 рр. До Братства належали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський та ін. Висловом основних ідей братчиків був твір М. Костомарова "Книга битія /буття/ українського народу", в якому подано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "відродження та повстання України з мертвих".

Братство відстоювало ідеал свободи, рівності, братства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини, поширення освіти і об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, де кожний народ зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.

2. Наукові ідеї українських соціологів XIX - XX століть

Визнано, що початком самостійних соціальних праць стали дослідження женевського гуртка українських вчених у 80-ті рр. XIX ст., які друкувалися в часописі "Громада". Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Здебільшого повною мірою трансформувалися ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін. На той час звертаються до проблем соціально-культурного життя українського народу професійні історики, філософи, економіст та літератори. Зокрема, членами Женевського гуртка були С. Подолинський, М. Драгоманов, Ф. Вовк та ін.

С. Подолинський /1850-1891 рр./ -- публіцист, економіст, один з фундаторів української соціології. У своїх соціологічних студіях поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громадянства. Він вважав, що суспільне життя відбувається згідно із законом боротьби за існування, а положення К. Маркса про додаткову вартість розглядав як одну з форм такої боротьби. Разом з тим С. Подолинський визнавав, що поряд з законом боротьби за існування діє закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою. Цьому сприятиме зростання середнього рівня розвитку людей. В суспільстві з'являться можливості для самовираження талантів. Причини соціальної диференціації С. Подолинський вбачав насамперед у привласненні панівним класом додаткової власності, соціальну мобільність він пояснював належністю особи до тієї чи іншої національності.

Немало думок соціального змісту в працях Михайла Драгоманова /1841- 1895 рр./. Він розглядав соціологію як науку про суспільство, закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати в своїх дослідженнях ті ідеї і принципи що заклала західна соціологічна думка.

Зокрема, вчений вказував на важливість застосування у етнографічних дослідженнях порівняльного методу. Дослідник активно відстоював ідею прогресу, який у суспільних відносинах виявляє себе у скасуванні неволі, панщини, у здобутті рівних конституційних прав тощо. Активно виступаючи проти "українофільства", вчив, що перемога соціалістичного ладу у світі неминуча. А за "громадівського" соціалістичного ладу не буде окремих держав, з'явиться міжнародне братство. Драгоманов критикував ідеологію російських народників за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли жодних автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідеї Драгоманова про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Одним з кращих дослідників у галузі соціології був Максим Ковалевський /1851-1916 рр./ (дехто вважає його російським соціологом). Як член міжнародного соціологічного товариства, ряду соціологічних інститутів він знав особисто Спенсера, Тарда, Дюркгейма, Маркса та інших західних видатних соціологів. Будучи прихильником "теорії факторів", тобто плюралістом, визнання обумовленості будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутність в них провідної і визначної, вчений виходив при цьому з думки про єдність всіх сторін суспільного організму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу. Його теорія факторів зводиться до теорії функціонального зв'язку соціальних явищ.

Важливе місце в системі соціальних поглядів Ковалевського посідає ідея прогресу як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності соціальних феноменів. Значний внесок мислителя у розвиток історико-порівняльного методу соціологів що розглядався ним могутньою зброєю боротьби проти суб'єктивізму. Соціологію він розглядав як науку про організацію та еволюцію суспільства, вважав за необхідне включити в завдання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.

Певну лепту у розвиток соціології вніс Іван Франко /1856-1916 рр./. В ряді праць великий поет, демократ "прагнув проаналізувати генезу творення людської суспільності" і держав, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок -- "громадівський соціалізм". Він підкреслював, що в такому суспільстві "над народом не буде управи згори, але саме народ з долу /тобто від громад/ управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється". Громада намагатиметься розвивати кожного свого члена в силу його вроджених здібностей і в міру його розвитку і сил використати його для добра громадського та його ж власного добра.

І. Франко виступав за громадсько-федеративний принцип суспільного устрою, в якому вбачав основу свободи громади, об'єднання громад і народів. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Отже, у другій половині XIX - на початку XX ст. соціальні проблеми хвилювали багатьох провідних мислителів України. В їх працях досліджувалися окремі соціологічні аспект. Відчувався дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення комплексу соціологічних проблем. І все ж у цей період формувалася українська соціологічна традиція, власний соціологічний апарат.

3. Українська соціологія сьогодні: школи і напрями

Історія світової цивілізації свідчить про те, що розвиток науки, техніки та культури в тій чи іншій країні можливий лише за певних умов. Такими перш за все є економічна база, соціально-політичний устрій та його спрямованість, наявність кваліфікованих кадрів тощо. Саме вони, ці умови, не завжди були сприятливими для розвитку соціології в Україні.

Перші роки післяжовтневого періоду збіглися з періодом прискорення інтелектуалізації соціології. В цей час створювалися соціологічні наукові заклади, проводилися теоретичні прикладні дослідження. Наукова і науково- видавнича діяльність по вивченню соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук /ВУАН/. З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології, очолювану у 1918-1920 рр. Б. Кістяківським.

Опосередкований характер щодо проблем соціології мала також діяльність комісії по вивченню соціального руху, яка зібрала значний емпіричний матеріал, досліджувала залежність продуктивності праці від заробітної плати та інших чинників. Кафедра соціальної політики, що також входила до названого відділу, досліджувала вплив народногосподарських процесів на інтереси робітників і селян. Деякі питання теоретичної соціології розроблялися співробітниками семінарів, що вивчали суспільне життя, відділом соціальної філософії, кафедрою історії і філософії права. У цих підрозділах активно співробітничав академік О. Гіляров, що досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, межі застосування принципів та методів природознавства до вивчення соціального життя та інше.

У 1923-30-их роках видавалися "Записки соціально-економічного відділу". Окремі публікації порушували проблеми соціології, зокрема, статті М.Туган- Барановського, С.Дністрянського, О. Гілярова, праці А.Звоницької, О. Строніна та ін.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології доклав М. Грушевський /1866-1934/. Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод. Коло соціологічних інтересів вченого -- фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології. Вчений обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії. Соціальний прогрес у цілому, на думку Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить власну основу соціального ритму. Український мислитель обґрунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація і інтеграція. Йому також належить розробка курсу "генетичної соціології", який він читав з 1919 по 1921 рр. в Українському соціологічному інституті, що перебував у Відні. Центральною ідеєю генетичної соціології є теоретичне обґрунтування законів трансформації людського суспільства. За Грушевським, основною рушійною силою соціальної революції є постійне протиборство індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Керуючись цим, в історії людства вчений виділив три стадії, які відповідають: 1) родоплемінному устрою, 2) класовому устрою і виникненню держави, 3) розвитку нових колективістських тенденцій, що знаменують собою перехід до народної демократичної держави. Велику увагу М.Грушевський приділяв організаторській діяльності. Перебуваючи за кордоном, він у 1919 р. організовує Український соціологічний інститут, який згодом прописався у Празі, а в 1921-- у Відні.

Повернувшись у 1921 році в Україну, М.Грушевський очолив науково- дослідницьку кафедру з історії України, що мала секцію методології та соціології, якою керував Й. Гермайзе. Функцію інституту (про це мріяв М. Грушевський) фактично почала виконувати утворена наприкінці 1925 р. асоціація культурно-історичного досліду. У 1926-1927 рр. асоціація провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь щодо соціологічного методу. Розвитку соціології в Україні сприяла і діяльність історичної секції ВУАН. У її органі -- "Україна" -- публікувалися статті соціального характеру, а також рецензії на праці Вебера, Вундта, Фрезера й інших авторів, на зарубіжні соціологічні видання. Багато уваги соціологічним питанням присвятили також ряд інститутів у межах ВУАН.

Після 1930 року соціологія як наука поступово втрачає свій самостійний статус. Соціально-економічний відділ АН УРСР за період 1937-1946 рр. не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. інститутові філософії АН УРСР.

У 1958 році виникла Радянська соціологічна асоціація. Через два роки в інституті філософії АН УРСР був створений перший соціологічний підрозділ-сектор дослідження нових форм праці і побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 році утворюється інститут конкретних соціологічних досліджень. Перший науковий підрозділ соціологічного профілю -- відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України -- почав функціонувати у 1969 році.

60-ті роки ознаменувалися проведенням різних соціологічних досліджень на підприємствах України, пов'язаних з умовами життя, залежністю способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Виходить з друку праця Л. Харчева "Шлюб і сім'я в СРСР" /1965 р./, двотомник "Соціологія в СРСР" /1966 р./, "Робоча соціологія" /1976 р./, "Теорія і практика соціологічних досліджень а СРСР" /1979р./ та інші.

У 80-ті роки соціологія відновлює свій статус самостійної науки. Відкриваються нові дослідницькі центри. Розвиток соціології стає нагальною потребою України. Яскравим виявом цієї тенденції України було відкриття восени 1990 року Інституту соціології Академії наук України, створення Української соціологічної асоціації, в університетах почали працювати факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по

захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора соціологічних наук, -- починає виходити журнал "Філософська та соціологічна думка". Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої вивчають у всіх вузах республіки. Все це є важливою передумовою створення дійсно української соціологічної школи.

І все ж для того, щоб соціологія посіла належне їй місце в нашій науці і практичному житті потрібен певний час, тривалість якого багато в чому залежить від реальних соціально-економічних та політичних умов в країні. Необхідно справді наукове застосування соціології в різних галузях суспільного життя, яке немає нічого спільного з маніпулюваннями громадською думкою. Соціологія повинна всіляко сприяти економічному, політичному та культурному прогресові в Україні.

Размещено на Allbest.ru