Національне буття, ідентифікація та реальне

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Український державний хіміко-технологічний університет»

Національне буття, ідентифікація та реальне

Заєць О.М.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Україна, Дніпропетровськ

Анотація

В світлі сучасних подій в країні проблема національного самовизначення стає надзвичайно актуальною. Вивчення онтології національної свідомості, ідентифікації може бути передумовою успішної національної політики. З допомогою методології психоаналізу Лакана, який представляв ідентифікацію як процес протилежний уніфікації, а Реальне як недолік, нестачу буття, що чинить спротив символізації, показано національне буття як суб'єктивну структуру, що є умовою громадянської свободи. Також підкреслено необхідність введення виміру суб'єкта в гуманітарні науки. Говорячи про національне буття, ми маємо на увазі не гіпостазовану сутність нації, а можливість буття в такому символі, як нація. Гуманітарії мають приймати на рахунок топологію при конструюванні історичних мап, боротися з власним нарцисизмом. Самоідентифікація суб'єкта як національне буття є можливістю поза насолодою сенсом, історичними фантомами, тобто по той бік задоволення.

Ключові слова: національне буття, ідентифікація, Реальне, Капітал, нарцисизм.

національний буття свідомість свобода

В світлі сучасних подій в країні проблема національного самовизначення стає надзвичайно актуальною. Розуміння онтології національної свідомості, ідентифікації може бути передумовою успішної національної політики. Адже провина за те, що відбувається в нашій домівці, полягає в великій мірі на гуманітаріях - очевидно, щось упустили ми самі, а щось недогледіли (в собі, в нас) і учасники міжнародного політичного процесу,що рятують українську самобутність, з одного боку прививаючи демократію та долучаючи нас до глобалізації, а з іншого-втягуючи в імперський проект.

Визначаючи простір проблематики національного буття та ідентифікації, як він представлений у вітчизняній соціальній науці, відзначимо дослідження І. Старовойтової [1] та монографію П. Гнатенка[2]. Скрупульозна праця стипендіатів фонду Карнегі українських філософів Олени Грицай та Милани Ніколко [3] - це ґрунтовне та багатоаспектне дослідження національної української ідентичності в аспектах громадянської та національної свідомості, де автори представляють розмисли над таким феноменом, як «держава без нації»: «Ця книга про політизоване конструювання національної ідентичності та «героїв» нації, яку ще треба побудувати, про самоідентифікаційні традиції та переваги українців, а також про те, як українство вписується в сучасний глобальний та регіональний контексти» [3,с.7]. Дослідниці вказали на те, що національна ідентифікація відбувається на рівні суспільно-економічних відносин, а за їх браком буття нації (атрибутом якого має бути патріотизм) не є можливим.

Прояснення специфіки реалізації ідеології європейського вибору стає в нагоді нинішній вітчизняній, національній політиці, що позиціонує себе як орієнтовану на західні цінності. В той час, коли заперечувана лібералізмом соціалістична ідеологія нівелює індивідуальне буття, ліберальна приховує фантоми свободи в структурах індивідуалістичного нарцисизму. Позірність само ідентифікації на прикладі ліберально-індивідуалістичної європейської виявляється з допомогою лаканівського психоаналізу французьким мислителем Сержем Ласуром та представником люблянської школи Славоєм Жижеком. Американський дослідник Томас Кетлоу, застосовує лаканівський метод в теорії управління, яке б мало бути орієнтоване на «боротьбу за Реальне»,- дає привід розширити методологічний інструментарій в політології, і замислитись про неетичність західних безсуб'єктних впливів, що діють на наше національне (не) буття. Визначення Реального, як його презентує С. Жижек, через Капітал, розширює проблематику національного буття та ідентифікації. Взагалі, пост марксисти відкривають новий раціонально-онтологічний вимір нашого існування, зокрема, національного буття (мається, перш з все, на увазі вимір економіки Бажання). А така атрибутивна онтологічна структура, як Реальне (поряд з Уявним та Символічним) має першочергово стати в полі соціального знання. Цю методологічну прогалину спробуємо заповнити. «Реальність - соціальна реальність людей, що реально існують, що втягнуті у взаємодію та виробничій процес, в той час як Реальне - безжальна абстрактна логіка Капіталу, який визначає те, що відбувається у соціальній реальності» [4]. Візьмемо дане визначення, а також наступні: «Уявна ідентифікація представляє собою те, ким ми хочемо стати, символічна ідентифікація - це ідентифікація з самим місцем, звідки ми дивимось, звідки при погляді на самих себе ми здаємося собі привабливими, такими, що достойні любові» [5,с.111].

Дослідження феноменів буття та ідентифікації планомірно здійснювали феноменологи та М. Гайдеґґер, який ускладнив феноменологічний метод екзистенціальною аналітикою, а потім вийшов на проблему мови. Оголення процесів самопізнання З. Фройдом, постструктуралістські відкриття суб'єктивності без суб'єкта, поля іманенції - всі ці складові сучасного стану гуманітарної методології, якщо їх використати у дослідженні національного буття, можуть змінити характер прийнятої у нас методології соціальних наук. Метод, важливість якого для такого рівня досліджень доведена В.І. Палагутою в його монографії [6], прокладає новий шлях гуманітарних пошуків, та як такий є надією на кардинальні зміни в дослідженнях ментальності, національного характеру, соціальної онтології. Дніпропетровський вчений пропонує топологічне та конструктивістське дослідження соціальної реальності, наполягає на тому, що вивчення соціальних просторів має відбуватись не з позиції трансцендентального спостерігача, а, іманентного, що відповідає плинності, надзвичайній складності, багатовекторності соціальних процесів, що мають місце в сучасному світі.

Використовуючи наведену методологію, відзначимо, що сучасні соціально-філософські дослідження взагалі та зокрема національного буття, не виходять за межі трансцендентного спостереження, метод лаканівського аналізу все ще не широко використовується в соціальній філософії. Таким чином, невирішеною частиною проблеми національного буття, ідентифікації та Реального у вітчизняному суспільствознавстві і гуманітарних науках є розуміння онтології суб'єкта та структур несвідомого, онтології ідентифікації на мікрорівнях соціального.

Діалектика Бажання вказує на складний характер виробничих відносин, що відрізняється від простого задоволення потреб. Скориставшись визначенням та соціальною методологією представника школи лаканівського аналізу С. Жижека, погодимось, що національне буття конституюється як процес ідентифікації суб'єкта через дискурсивні практики [8] та «конфлікти інтерпретацій» [9], тобто соціальна самоідентифікація суб'єкта відбувається в дискурсивних просторах [6].

Національна ідентифікація не є уніфікація, чи то проторадянська класова, чи то протоліберальна індивідуалістична. Уніфікація має місце там, де працює логіка єдиного в класично-філософському представленні, і суб'єкт знає себе знаючим, де нема відкритості до інакшого, другого з великої літери (тут можна пригадати буття-в-собі Сартра). Реальне як визначальна структура елімінується логікою класично-філософського представлення буття свідомості, представлення безсуб'єктного. Та, власне, Реальне, поряд із Уявним та Символічним, має прийнятись до уваги у випадку надання соціальному суб'єкту права на буття, а саме: буття несвідомого. Де було Я, має стати Воно - це лаканівське перевертання сентенції Фройда демонструє напрям звертання до некласично-філософської логіки та включення конструктивістського виміру в гуманітарне дослідження, дослідження дискурсивних практик.

Аби зрозуміти сутність національного буття, потрібно усвідомлення того, що ця сутність насправді лежить на поверхні. Що це означає? Це означає, що ми відмовляємось від власного уніфікуючого наміру, від точки зору трансцендентного спостерігача, тобто «знаючого» суб'єкта, відмовляючись позірно підмальовувати там, де лінія пояснення рветься. Соціально-топологічне та конструктивістське дослідження національного має витоком методологію Жака Лакана, який понад усе цінував турботу про власне Бажання.

Реальне входить в наше символічне буття, пронизує холодом до кісток, забирає надії, останню ганчірку, якою ми намагаємось прикритись, або, нарешті, ми переживаємо «мурашки» від Повторення Кіркегора, коли Символічне занурюється в Реальне. Щось відбувається із нашою совістю, коли ми вже не ми. Реальність для нас структурована як сновидіння, і ми впадаємо в брехливу оману, коли нестерпним для нас стає Реальне (Істина нашого буття). І все ж таки саме Реальне визначає прорив до самого себе і сутність самовизначення. Саме досвід Реального може бути гарантією національної автентичності, як і усіх інших. Національне буття, на наш погляд, не має бути заплямованим ідеологією в цьому сенсі, будучи чимось більш ґрунтовним та важливим, ніж така абстракція, як націоналізм та відірвана від життя матеріалізована макуха, що залишається, коли Істина відтискується на рівні рефлексії, по суті Уявного. Національне буття-це буття у символі (Символічному), там, де є Другий.

Сучасний французький психоаналітик і філософ Серж Ласур в статті «Суб'єкт та суспільство» доводить, що причини насилля криються у відсутності такої суб'єктивної структури, як Другий, в європейській індивідуалізованій культурі. Кажучи про ліберальний індивідуальний спосіб самойменування без Другого, що характерний для традиційної самоідентифікації, Лесур пише: «Лібералізм побудував суспільство без симптома, і все ж таки неможливість реалізації бажання чітко простежується в міжіндивідуальному насильстві, в загостренні скарг жертв та ґвалтівників у відіграванні, що робить із самого лібералізму симптом»[10, с. 122-123].

Посилаючись на «Stavrakakis Y. Lacan and the political. New York: Routledge (1999)»,«Moolenaar R.Slavoj Zizek and the real subject of politics. Studies in East European Thought, (2004)» та інші дослідження сучасної соціальної онтології, Томас Кетлоу стверджує що в наш час методологія соціального пізнання має спиратися не на ідею визначеностей, що конкурують, а, намагаючись уникнути діалектичної пастки зісковзування в ідеологію, погодитись на новий реалізм, що протистоїть світу не в термінах моделей репрезентацій чи «пріоритетних настанов на доречність», але,як це не парадоксально, в термінах, що не можуть бути представлені, тобто Реального. «В даний момент тепер важливішим ніж будь-коли є реалізм, що бореться за цей момент апорії та протистоїть зусиллям моральної або наукової герметизації світу. Що потрібне, так це не інша модель релевантності, а боротьба за Реальне» [11, с.18].

Таке методологічне кредо може завадити впевненості політтехнологів, що планомірно впроваджують демократію в країни другого та третього світу, а також вітчизняним. Дослідження історичної пам'яті як конструювання ідеологічної національної матриці на основі публічного доступу до історичних джерел пропонує А. Голубчик [12]. Тут чітко визначається задача історика - консолідація нації з подолання ідеологічної невизначеності в лавах інтелектуальної еліти [12, 55] та наводиться технологія управління національною пам'яттю в Росії, Канаді, США як приклади для використання в нашому суспільстві. Було б добре, щоб цей підхід був удосконалений проб лематизацією доречності готівкового знання, матриць і т. ін. - технологічний нарцисизм є вадою на шляху справедливого управління. Історики, що впроваджують ідеологію, схоже, не приймають до уваги лаканівську ідею суб'єкта, що нібито знає, заходячись продукувати ілюзії замість того, щоб протистояти конкретності ситуації та поставити проблему релевантності цих ілюзій [11,c.10].

Ідейне різнобарв'я, що оточує та поглинає нашу уяву, засліплює, присипляє або пробуджує розсуд, веде до нестями або надає банальну радість надії, виробляється із матеріалів різного ґатунку та проби. В кожнім кольорі для нас є те, що звеличує душу. Кожен символ, емблема, для нас є можливістю екзистенції, аутентичного буття, відкриття Вічності. Але кожен також приховує можливість падіння в небуття, фактекзистенційної, індивідуальної смерті та соціальної катастрофи. «I wish it would be your colour», - співає Барґельд Блікса, маючи на увазі «чорний» Реального. Без дива, що характеризує символічну реальність, ми мертві. Але захват принадністю ідеального образу конче небезпечний для самої людини та людства взагалі. Геноцид, з яким стикнувся світ в минулому столітті, війни та протистояння державних блоків мали б навчити нас бути обережними з такою романтичною річчю, як символ-червоний або золотий, з картами історичної пам'яті і т. ін. Істина нашого буття в символі є можливістю, а не актуальністю. Конструктивістська перспектива вивчення культур надає надію на те, що дослідження національного характеру, ментальності, і т. ін. могли б відіграти позитивну роль в практиці сталого соціального розвитку. Ми (як різні національні буття) могли б порозумітися, але для того треба відмовитись від психологізму, характерного для утилітаристської методології, від субстанціалізації суб'єктивності. Треба екзистенційний аналіз Cogito ускладнити настановами вивчення та власне конструювання дискурсу, тобто включити проблематику суб'єкта. В першу чергу це включення має статися в історичні науки, політологічні та соціологічні дослідження, відновлення має торкнутися взагалі застарілої репресивної психологічної науки, а ліберально-демократична матриця нової теж має бути проблематизованою. Заідеологізованість гуманітарно-наукового простору відволікає від найважливішого в нашому життя (розуміння смерті), шкодить становленню самості, зневірює та калічить юні душі, веде до соціальних колізій, свідками яких ми вся є нині.

Національне самовизначення є пріоритетом політики країни, але ж не слід забувати про те, що визначення нації передбачає національну суб'єктність кожної людини, національне буття суб'єкта. Соціальне тіло правової держави - це сукупність суб'єктів, кожен з яких займається «сродною» справою, слідуючи за Бажанням, соціальних суб'єктів, що свідомо ставляться до суспільства в цілому. Громадянське суспільство, що розуміється таким чином, і є основою нації, запорукою сталого соціального розвитку.

Але Україна ще не мала такої запоруки, та не буде вона мати і перспектив сталого розвитку, якщо не пірне глибше ідеологій (як правих, так і лівих, прозахідних або проросійських), якщо не відкриє для себе Реального (інших націй це стосується також). Вірніше, якщо кожен з нас не волітиме руйнуючого нарцисизму Реального, яке може бути лише власним болем, прозрінням, сумнівом, розчаруванням в ілюзіях власного Я. Якщо «вб'ємо Отця та Матір», як вчив буддистський наставник дзен, якщо будемо уважними до власного Бажання, розуміючи власну смертність і недоречність витрачати життя на «несродне» (Сковорода), набудемо себе, позбавившись сіток, якими світ ловить суб'єкта. Чи не є бізнес як відповідальність, поклик ціннісним соціальним орієнтиром, гідним нашого національного громадянського майбутнього? Ототожнення себе із певним знанням чи то радянської ідеології, чи то будь-якої національної матриці, та навіть безсуб'єктної ліберальної, як це показали теоретики психоаналізу, по суті, є клінікою параноїдних психозів. Насправді, знесений пам'ятник, перефарбований паркан не обов'язково як такий вже є показником громадянської самосвідомості, і в цьому сенсі національного буття, а перейменування міста автоматично міняє мешканців, надихає їх на те, щоб вони слідували своєму Бажанню, тобто любили і працювали не з-під палки. Так склалося в пострадянські часи, що національне самовизначення українців, «держави без нації», здійснювалось «на поверхні». Неважливим здавався аналіз виробничих відносин, можливо, це трапилось ще за радянської влади, коли затерлася сутність самої радянськості, гіпостазувалась ідея класової боротьби, що була пристебнутою до слів-симулякрів з пленумів ЦК, а Реальне було невідомим. Разом з марксистсько-ленінською ідеологією з суспільствознавства виплеснули й дитину - Марксову методологію критики фальшивої свідомості. Дозвіл говорити рідною мовою став компенсацією історичної травми українців, замінивши претензію на чесність та моральність приватизації суспільної радянської власності. Головне, що та людина, яку звільнили від тоталітарного рабства, не знала, що робити із своєю свободою, тобто не мала Бажання - головного двигуна бізнесу та вільних ринкових відносин. Самовпевненість у звільненні від планової тоталітарної системи та отриманні власної національної ідентичності була брехнею, що дозволяла зжитися із правдою «лихих» кримінальних дев'яностих та власною безпорадністю. Профанації, фікції, позірність пронизали наскрізь соціальне буття, знецінене слово залишило місце кримінальному жаргону. Моральний розклад всіх суспільних сфер був супутнім перекроєнню тоталітарного політичного режиму на «демократичний» без авторитарних гарантій (гарантій справедливого використання сили проти нечесного збагачення одних за рахунок інших), які, за політологічною логікою мали бути опосередкуванням такого переходу. Президенти не гарантували виконання головних прав і свобод, а народ так і не повірив у моральність політиків, які, власне, й не каялися, принаймні прилюдно не оголяли душу. Майдан, здалося, пробудив українців від популістських політичних фантомів, ставши проявом відродження громадянського суспільства, і, дійсно, волонтерський рух на підтримку української армії, переселенців з Донбасу - незаперечний доказ громадянськості, національної суб'єктності, дійсно Бажання. Але разом із війною багато хто з патріотів отямився в ознобі Реального від зрадництва керівництва, та відповідно від того закручування гайок репресивного механізму, яке вчиняє влада. Протест проти олігархату зазнав фіаско, під загрозою не тільки цілісність держави, але й формальна демократія. І все це в умовах крайнього зубожіння населення та державного банкрутства. Корумпованість влади та моральне розкладання, непрояснення неба, мертві душі - тема Гоголя як ніколи актуальна.

В час, коли економіки країн глобалізується, а передові постіндустріальні країни (див. текст промови Шимона Переса для нас [13] демонструють взірці такої національ-ної самосвідомості, основою якої є не просто гіпостазовані образи минулого та диктованої політологами абсолютної істини, а етика, спрямована на продовження існування людства як виду, ми занепокоєні тим, що нас не визнає та нищить сусід, який збожеволів, і витрачаємо останні сили на боротьбу за визнання, самостверджуючись, до речі, як і той сусід, в структурі Уявного. Коли продвинуті нації пишаються розвитком громадянського суспільства, особистісних свобод і соціальною державою, критикуючи між іншим і ліберальну ідеологію (С. Жижек, Н. Чомскі, Д. Харві), передусім переймаючись досягненням соціаль-ної справедливості, і на цьому встановлюється патріотизм, ми намагаємось слідувати штучним, політичним, відірваним від економічних основідеологічним матрицям.

Олена Грицай, замислюючись над сутністю українського «провінціалізму», комплексу меншовартості, взагалі над причиною невдачі патріотичного самовизначення, пише: «збудження патріотизму серед населення потребує успішності країни в теперішньому, «сьогодні», тоді як націоналізм може годуватись минулим, яке героїзується без великої праці. Але ж куди простіше надихнути маси, переконавши їх у сходженні до славного козацтва, ніж піднімати економіку держави, будуючи свій авторитет на реальних досягненнях та покращенні якості життя населення» [3, с. 127].

Самоідентифікація суб'єкта як національне (патріотичне) буття є можливістю поза насолодою сенсом, історичними фантомами, тобто по той бік задоволення. Швидкоруч спродукована ідеологія шароварщини є показником якоїсь помилки пострадянської національної політики, що мала на меті здійснення великої української ідеї та ігнорувала щось таке, що за майже чверть століття незалежності не дозволило суб'єкту знайти себе як національне буття. Лінія розколу, що її пророкував С. Гантінґтон, здається, дійсно, проходить через наш світ-відкрите управляння процесом демократизації з заходу, «гібридний» спротив східного сусіда України глобалізаційній політиці свідчать про це. Але чи маємо сили все ж таки запитатись про можливість єднання нації поза матрицями двох імперій? Чи можливі ми поза маячнею ідеологій, в них, і не зважаючи на будь-які?

Говорячи про національне буття, ми маємо на увазі не гіпостазовану сутність нації, а можливість буття в такому символі, як нація. Розробка методології вивчення національної пам'яті має бути в нагоді історикам та культурологам, аби не забували, що малюнки національного буття індивідуальна свідомість читача їх може і не усвідомити в потрібному владі вигляді, до того ж питанням завжди є, як самі історики насправді існують в символі національного, тобто актуальною є проблема суб'єктності самих істориків. Таким чином, гуманітарії мають приймати історичність себе та інших як соціальних суб'єктів, а також топологію при конструюванні історичних мап. Не забувати про важливість власного Другого, Бажання, боротися з нарцисизмом.