Соціокультурний феномен сучасної освіти і науки

Система освіти і надбання науки, як і будь-яка інша підсистема суспільства, є результатом довготривалого історичного процесу. В усі часи освіта і наука були і залишаються основним скарбом і транслятором культурних традицій у нерозривному поєднанні збереження і розвитку не тільки окремого соціуму, а й людської цивілізації взагалі. На кожному конкретному етапі розвитку суспільства освіта, наука, культура формуються на базі визначеної парадигми, тобто системи теоретичних, методологічних та ціннісних засад, які прийняті у якості зразка для вирішення конкретних, науково-освітніх, галузевих і т. д. завдань, що розділені та виконуються усіма членами наукового співтовариства на даному етапі історичного розвитку. За концепцією Т. Куна парадигми формують і виконують нормативну і пізнавальну функції та є джерелом принципів, методів, прийомів, стандартів і т.д. в освітньо-наукових співтовариствах [2].

Сцієнтистський (позитивістський) підхід до розвитку і становлення науки, що був провідним до певного часу, обумовив існування вузького бачення картини світу, в якому освіта і наука розглядалися як один взаємопов'язаний і фундаментальний фактор загальної теорії цивілізаційного розвитку людського суспільства - майбутньої цивілізації.

«Наука сьогодні не може бути ізольована від соціальних процесів, що відбуваються в світі. Як соціокультурне явище, вона має не лише позитивні, але й негативні наслідки власного розвитку. Це стосується, наприклад, точних (прикладних) наук, коли їх представники працюють над новими видами озброєнь» [4]. Нині дійсно помітною стала фундаментальна залежність нашої цивілізації від тих особливостей та характеристик, які закладаються в освіті і науці. Це пояснюється тим, що мислення сучасної людини набуває глобальних масштабів.

Першим кроком в реалізації цього складного завдання є встановлення різновекторних стосунків між різноманітними науковими осередками і спільнотами. Міжнародне наукове та освітянське співробітництво сприяє взаєморозумінню між країнами, націями, народами. Завдяки такій співпраці досягається: оптимізація наукової діяльність та просвітництва, які сприяють створенню глобальних баз науково-технічного знання, художньої творчості тощо; достатньо високий рівень міжцивілізаційної, полікультурної комунікації, що уможливлюється тільки завдяки толерантному ставлення до іншого світогляду, традицій, історії, системи цінностей, моральних норм. Цей перший крок повинне бути обґрунтований конкретними концепціями, розробками, програмами, які б підвищували авторитет наукової діяльності в суспільстві, щодо гуманітарної соціокультурної цінності науки як феномену високого потенціалу толерантності тощо. А усвідомлення соціумом комунікаційної ролі науки має призвести до подолання багатьох тенденцій, факторів і чинників, наприклад: зародження і розвитку міжцивілізаційних конфліктів та інших проблем і наслідків глобалізації.

Крім того, феномен науки являє собою явище, яке включає в собі світоглядні надії щодо вирішення багатьох суспільно-значимих проблем сьогодення, які в багатьох сферах життєдіяльності людства досягли критичного рівня. Світова система досягла такого етапу функціонування, який визначається наявністю помітних криз економічної, екологічної, епідеміологічної, енергетичної, інформаційної, а також стрімким загостренням національних, політичних, релігійних та соціальних конфліктів в багатьох регіонах планети. Перспективність вдалого подолання цих криз і конфліктів, у більшій мірі визначається рівнем наукового розвитку, освіченості та культури цивілізації.

Отже все більше людей розуміють те, що вирішення кризисних ситуацій лежить в площині освітньої та наукової співпраці, для якої не повинно бути ніяких меж. Подальше існування суспільства і особистості безпосередньо залежить не просто від піднесення та розвитку наукового знання, а від загально-цивілізаційного усвідомлення ролі науки як соціокультурного та інтеграційно-ціннісного феномену, здатного долати будь-які чинники і фактори цивілізаційної неприязні, агресії, конфліктності тощо.

Ще одним, не менш важливим кроком, щодо універсалізації значення феномену науки, є технологізація та інформатизація нашого життя на всіх рівнях (промисловість, освіта, наука, економіка, медицина, побут тощо) незалежно від типу регіону, середовища, соціуму. Виникає цивілізований інформаційний попит людей, а на його основі формується висока інформаційна культура.

Процеси становлення інформаційного суспільства (кінець ХХ ст. - початок XXI ст.) формують нове соціокультурне середовище, яке суттєво впливає на діяльність і спілкування людини в суспільстві, основним капіталом, способом виробництва і ресурсом якого стає інформація. Потужність мережевих технологій невпинно примножується завдяки новим технологіям мультимедіа і віртуальної реальності. Інформаційно-комунікаційний простір, сформований в умовах мережевої культури, утворюється як наслідок взаємодії великої кількості людей. При цьому медіа-середовище ніби «затягує» людину і змінює її особистість. Тобто завдяки механізмам мережевої самоорганізації змінюється поведінка і діяльність людини за межами інформаційно-комунікаційного середовища - в соціокультурному просторі на свідомість індивіда здійснюється потужний вплив, в результаті якого змінюється сприйняття ним картини світу.

З огляду на зазначене вище, логічним є висновок про те, що необхідно мати відповідне загальне розуміння того як цими технологіями користуватися та раціонально використовувати. «Наука тісно взаємодіє з технікою і промисловістю. Її вплив на ці сфери надзвичайно багатоманітний. Наука не тільки безпосередньо забезпечує промислову сферу технологіями, але й «онауковлює» її загальний потенціал, надаючи їй таку ж інноваційну загостреність, якою володіє сама. Вплив науки відбивається і на проникненні наукового підходу в управлінські стратегії: складання прогнозів, програм діяльності, підвищення рівня контролю за процесом виробництва. Причому важливу роль тут відіграють результати досліджень гуманітарного циклу» [7].

Тенденція зростання ролі інтелектуального потенціалу в сучасному світі є невідворотною. Формується нова інтелектуальна технологія. І саме від світоглядно-ціннісної розвиненості людства, здатності різних цивілізаційних цінностей до зближення, до толерантного співжиття в глобальній домівці залежить те, чи використаємо ми свій науковий потенціал заради виживання та розвитку, чи для нарощування конфронтації та самознищення. «Серед багатьох визначень сучасної цивілізації - постіндустріальна, глобальна, технотронна, інформаційна, постекономічна, фінансова тощо, найважливішим для нас є її інтелектуальний вимір. Адже ми живемо в період становлення суспільства знань, причому не просто знань, які фіксують ті чи інші сторони дійсності, а знань, завдяки яким відбувається становлення нових цивілізаційних вимірів - динамічно стрімких, сповнених несподіваних поворотів, викликів, що вимагає енергії інтелекту, інноваційного мислення і, зрештою, інноваційної людини» [1].

Важливість впливу освіти полягає в тому, що він має багаторівневий та різноплановий характер та здійснюється суб'єктами соціокультурної, наукової та просвітницької творчості. Завдання освіти перспективно спрямовані на вирішення різноманітних проблем, зокрема: організації освітнього процесу, спрямованого на інноваційний розвиток науково-педагогічних методів; інтеграція та комунікація в сфері освіти, в комплексі з міжнародною освітньо-науковою співпрацею; моделювання та реалізації майбутнього світового цивілізаційного взаєморозуміння, яке є необхідною умовою для подальшого розвитку людства та його самозбереження.

Соціальні аспекти, культурологічні аспекти, структурні складові освіти і науки (педагог, науковець, школа, вища освіта, учень, студент тощо), тобто через своїх суб'єктів, впливають на соціокультурні процеси, причому не тільки позитивно. З'являється протиріччя між системою освіти і розвитком продуктивних сил суспільства (освіта відстає від зростаючих суспільних потреб). Ці протиріччя посилюють проблеми у сферах економіки, екології, медицини, соціального життя, які призводять до кризових явищ і в освіті. Деякі вчені вбачають у «консерватизмі» системи освіти певний відсоток стабільності та помірного розвитку суспільства, але ж насправді, «консерватизм» освіти стримує розвиток не тільки системи освіти, а й інших елементів соціокультурного простору. Тому освіта як соціокультурний феномен може виконувати як відтворюючу, так і розвиваючу функцію, які. періодично повинні змінювати одна одну, причому пріоритет тієї чи іншої функції є історично і соціально-конкретно мінливим [3, с. 54].

Отже, освіта і наука, як дві складові одного цілого є соціокультурним феноменом та одночасно виступають як частина культури і особливий соціальний інститут. Суб'єкти освітньої і наукової діяльності стають носіями культурного і соціального, тому їх модернізація повинна вестися в руслі соціокультурного підходу. Крім того, соціокультурним феноменом освіти і науки проявляються і у тому, що виконує по відношенню до суспільства і культурі значущі функції, без здійснення яких гармонійний розвиток цих сфер неможливо. А як відзначалося вище, і гармонійний розвиток цивілізації та її майбутнє також унеможливлюється.

Освіта і наука, таким чином стають своєрідним механізмів прищеплення та навіювання відповідним спільнотам, суб'єктам, цивілізаціям відчуття світоглядної необхідності єднання та міжцивілізаційної солідарності, виключно на основі яких стане можливим подолання негативних для всього людства і особистості наслідків процесів інформатизації, глобалізації, забруднення навколишнього середовища, корпоративізації сучасного світу. Тобто перед системою освіти стоїть складне завдання підготовки молоді, що у своїй більшості має сформовану інформаційну (мережеву) свідомість, до життя в умовах полікультурного, мережевого середовища, формування в неї вміння спілкуватися і співпрацювати з людьми різних національностей, політичних поглядів, рас, конфесій.

Освіта і наука являє собою інтегративний соціокультурний феномен світоглядно-ціннісних підґрунть єдності, стабільності, розвитку, солідарності загальнопланетарної цивілізації.