Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Соціальні організації і самоорганізації

соціальний суспільство релігія церква

Ключові поняття та терміни: соціальна організація, ієрархічність, внутрішньоорганізаційні норми, організаційний ефект, синергія, бюрократична система, неформальна організація, власність, суспільний розподіл праці, державний апарат, господарство, цивільне суспільство, правова держава

Основні риси соціальної організації

Із соціальними інститутами тісно пов'язані соціальні організації -- штучно сконструйовані спільноти людей. Соціальна організація -- це в широкому понятті будь-яка організація в суспільстві; у вузькому понятті -- соціальна підсистема організації.

Термін "організація" (від франц. organisation, пізньолат. organise -- повідомляю, улаштовую) використовується в декількох значеннях:

* елемент соціальної структури суспільства;

* як вид діяльності якої-небудь групи;

* як сутність внутрішньої упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

В соціології головним поняттям є елемент соціальної структури. У цьому плані соціальна організація розуміється як система відносин, які об'єднують якусь кількість таких елементів (груп) для досягнення певної мсти. Промислове підприємство, гуртовня, банк, ресторан, школа і т. п. -- види соціальної організації.

За розмірами соціальні організації бувають дуже великими (сотні тисяч людей), великими (десятки тисяч), середніми (від декількох тисяч до декількох сотень), дрібними або невеликими (від ста чоловік до декількох чоловік). По-суті, соціальні організації -- проміжний між великими соціальними групами і малими групами тип об'єднання людей. Іншими словами, на них закінчується класифікація великих груп і починається класифікація малих.

Соціальна організація, за А.І. Пригожиним, має ряд характерних рис:

1) Вона має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначених цілей і оцінюється через ціледосягнення. Це означає, що організація є засобом і інструментом забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, що не може бути досягнута людьми порізно, поодинці.

2) Заради досягнення мети члени організації змушені розподілитися за ролями і статусами. Отже, соціальна організація с складною взаємозалежною системою соціальних позицій і ролей, які виконуються її членами.

3) Організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за функціональною ознакою. Тому в соціальних організаціях мають місце різні горизонтальні структури. Однак більш істотним для розуміння організації є те, що вони завжди будуються за вертикальною (ієрархічною) ознакою, у якій досить чітко виділяються керуюча і керована підсистеми. Необхідність керуючої системи викликана потребою координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність же побудови організації забезпечує досягнення єдності мети, додає їй стійкість і ефективність.

4) Керуючі підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання і контролю за діяльністю організації. Серед цих засобів значну роль відіграють так звані інститутональні, чи внутрішньоорганізаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю особливих інститутів, що мають на це особливі повноваження. Дані інститути здійснюють і проводять нормативні вимоги в життя, підтримують їх своєю особливою владою і впливом, контролюють їхнє здійснення і застосовують свої санкції.

5) Соціальні організації с цілісною соціальною системою. Тому на базі з'єднання різних елементів організації в ціле створюється організаційний, чи кооперативний ефект. Організаційний ефект означає синергію, приріст додаткової енергії, що перевищує суму індивідуальних зусиль її учасників.

З чого ж складається цей ефект? Дослідники організації називають три основних його складових:

* організація поєднує зусилля багатьох своїх членів, уже проста масовість, тобто одночасність багатьох зусиль, дає приріст енергії;

* самі одиниці -- елементи організації, включаючись в неї, стають трохи іншими: вони перетворюються в частково спеціалізовані, а, отже, односпрямовані елементи, що виконують лише визначену функцію;

* завдяки керуючій підсистемі дії людей синхронізуються, а це також служить могутнім джерелом підвищення загальної енергії організації.

Поряд з виділенням характерних рис організації соціологи пропонують визначену пеню типологію. Найбільш часто розрізняються формальні і неформальні організації. Критерієм цього розмежування, як випливає з названих типів організації, служить ступінь формалізації існуючих у них зв'язків, взаємодій і відносин. А.І. Пригожий характеризує формальну організацію як спосіб організаційної побудови на основі соціальної формалізації зв'язків, статусів і норм. В основі формальної організації лежить розподіл праці, що виникає як результат необхідної спеціалізації. Розподіл праці виступає у вигляді системи статусів -- посад, кожна з який наділена специфічними функціями таким чином, що усі функціональні завдання виявляються розподіленими між членами організації. Посадові статуси упорядковуються в ієрархічну структуру за подібністю функціональних завдань, у різні організаційні підрозділи за принципом керівники -- підлеглі, за сходами залежностей між нижчими (підлеглими) і вищими (керівниками).

Формальна організація забезпечує проходження ділової інформації, необхідної для функціональної взаємодії. Вона містить у собі різні регулятори, що нормують і планують діяльність даної соціальної організації: норми і зразки службової поведінки, програми діяльності, принципи і норми винагороди. Формальна організація раціональна, тобто в її основі лежить принцип доцільності, свідомого руху до відомої мети. Вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів.

Формальна організація має сильну тенденцію перетворюватися в бюрократичну систему. У соціології існують протилежні оцінки і характеристики цієї системи. М. Вебер високо оцінював можливості бюрократії і вважав її розвиток позитивною перспективою історичного процесу. За Вебером, ідеальний тип бюрократії включає наступні властивості:

* управлінська діяльність здійснюється постійно;

* установлена сфера влади і компетенції кожного рівня й індивіда в апараті керування;

* ієрархія утворить основний принцип контролю за чиновником, останній відділений від власності на засоби управління, а посада відділена від індивіда, що виконує адміністративні функції;

* управлінська діяльність стає особливою професією;

* існує система освіти з підготовки чиновників, управлінські функції документуються;

* в управлінні панує принцип безособовості.

Головна перевага бюрократії, за Вебером, -- це висока господарсько-економічна ефективність:

* точність,

* швидкість,

* знання,

* сталість управлінського процесу,

* службова таємниця,

* єдиноначальність,

* субординація,

* зведення до мінімуму конфліктів,

* неекономічність.

Такі основні переваги бюрократичного управління організацією. Головний же недолік -- ігнорування специфіки конфліктних ситуацій, дії за шаблоном, відсутність необхідної гнучкості. М. Вебер вважав, що можна виробити визначені гарантії від бюрократичних недоліків і зловживань владою.

Веберівська теорія бюрократії зазнає критики в сучасній соціології організацій з різних позицій. Т. Парсонс, А. Голднер та інші вважають, що два типи влади -- на основі становища в ієрархії і професійному знанні -- суперечать один одному. Влада бюрократа базується на праві наказу, і тому підпорядкування йому не є добровільним. Підпорядкування фахівцю пов'язане з визнанням його соціального і професійного статусу і тому добровільне. Протиріччя між цими двома підставами влади може бути основою постійних конфліктів. Головною практичною проблемою сучасних організацій є визначення ступеня самостійності фахівців у сфері оперативного формулювання цілей діяльності, типу розв'язуваних завдань, способу використання знання і контролю виконання.

Велике місце в соціології організацій приділяється дослідженню протиріч між бюрократичною організацією управління і творчою діяльністю, сприйнятливістю організацій до нововведень. Французький соціолог М. Крозьє переконливо показав, що здатність організацій до нововведень залежить від існування таких норм, що заохочують конструктивну і творчу діяльність. Тим часом, сама логіка діяльності бюрократичних організацій, характер сформованих у ній зв'язків і залежностей перешкоджають національній діяльності: бюрократія координує діяльність нижчих ланок з опорою на сформовану ієрархію службових залежностей.. Дії підлеглих тлумачаться як правильні, якщо вони відповідають статутам і наказам начальства. Однак знання і здатність до творчості не можуть передаватися в наказовому порядку. Система заохочення в бюрократичних організаціях також сприяє конформізму поведінки і мислення, а не самостійності і творчості. Висновок випливає однозначний: бюрократія не в змозі керувати творчим процесом.

Гальмуючі впливи бюрократії на нововведення виявляються і при протиріччі між централізованим керуванням і професіоналізмом. Бюрократія прагне до однорідності в організаційних системах. Надмірна різнорідність завдань, функцій і ланок організації затрудняє керівництво, хоча і створює великі можливості для нововведень. Американські соціологи Блау і Скотт на основі емпіричних досліджень довели, що групи, які виконували прості завдання, розв'язують їх краще, якщо існує ієрархічна структура керування. А групи, що розв'язують складні, комплексні і невизначені проблеми, дають кращі результати, якщо організаційні відносини виключають ієрархічну систему влади.

Бюрократія як ідеально-типова система організаційних відносин передбачає перетворення одиничних і особливих інтересів у загальні інтереси організації і, отже, виключає наявність власного інтересу в керуючих структур і осіб (канцелярії й установи створюються для реалізації цілей організації). Але усередині канцелярій і установ діють конкретні індивіди, матеріальні й інші інтереси яких більше пов'язані не стільки з цілями організації взагалі, скільки з фактами існування установ і формами регламентації керуючої діяльності. Тим самим стійкість даних установ і форм керування стає головною метою людей, зайнятих в управлінні.

Як противагу і компенсації недоліків формальних організацій виникають і функціонують неформальні організації. Неформальні організації є спонтанно сформованою системою соціальних зв'язків, взаємодій, норм міжособистісних і міжгрупового спілкування. Неформальні організації виникають там, де несправність формальної організації викликає порушення важливих для життєдіяльності всього соціального організму функцій. Вони компенсують його за рахунок функціонально спрямованої самоорганізації і саморегуляції. В основі механізму такої компенсації лежить визначена спільність інтересів організації і її членів.

Неформальна організація як безпосередня спонтанна спільність людей, заснована на особистому виборі зв'язків і асоціацій між собою, припускає особистісні неформалізовані службові відносини, розв'язання організаційних завдань способами, відмінними від формальних розпоряджень і т. п. У ній немає жорстокого закріплення безособових стандартів, що роблять організацію стійкою. Навпаки, у ній превалюють групові норми, а спонтанна взаємодія людей додає гнучкість організаційній поведінці. Якщо формальна організація спирається на тверду структуру відносин, зафіксовану в іерархії посадових функціональних позицій, то в неформальної -- подібна структура носить ситуаційний характер. Неформальна організація створює великі можливості для творчої, продуктивної діяльності, розробки і впровадження нововведень.

Марксистське вчення про державу як соціальну організацію. Держава і цивільне суспільство

Найбільш великою соціальною організацією суспільства є держава. Держава виникає з визначених соціальних потреб, з визначеною цільовою спрямованістю, у ній досить чітко здійснюється соціальна стратифікація, виявлення соціальних статусів і позицій, є в наявності яскраво виражені керуюча і керована підсистеми й інші ознаки соціальної організації. у соціології існує безліч теорій держави. Найбільш розробленим нам представляється марксистське вчення про державу як соціальну організацію класово-антагоністичного суспільства.

Основоположники цієї теорії К. Маркс, Ф. Енгельс і В.І. Ленін виходили з передумови, що в основі усіх форм суспільних відносин, у тому числі і політичних відносинах, що насамперед організують державу, лежать соціальні інтереси. Інтереси -- це реальні життєві прагнення індивідів, шарів, груп, класів та інших спільнот, якими воно усвідомлено чи не усвідомлено керується у своїх діях і якими визначається їхнє об'єктивне становище в системі суспільного виробництва. Основу соціальних інтересів складає та чи інша форма власності. Вольове, авторитарне вираження інтересу суб'єкта власності, що виявляється в організації соціального керування, є соціальна влада. Основні функції влади -- це здійснення інтересів суб'єкта власності за допомогою організації керування. Засобами здійснення влади виступають різні соціальні інститути, що функціонують з метою реалізації владної волі.

З погляду марксизму, у первіснообщинному, безкласовому суспільстві, що базувалося на суспільній власності, існував повний збіг корінних інтересів людей і соціальна влада належала усім його членам. у цьому суспільстві не було диференціації його членів на пануючих і підвладних. Суб'єкт і об'єкт влади збігалися.

Суспільний розподіл праці порушив цілісність суспільного інтересу, сприяв розподілу щодо самостійних інтересів і соціальних груп, відбувся процес класоутворення. у своїй основі процес класоутворення є процесом відчуження основних засобів виробництва від безпосередніх виробників, у результаті чого докорінно змінюється відношення однієї групи людей до іншої, а також відбуваються процеси відокремлення цих груп. Суб'єкт власності конституюється як клас, що протистоїть безпосереднім виробникам, відчуженим від засобів виробництва. Інтереси цих двох класів непримиренні, розпалюється класова боротьба. Щоб ці протиріччя і протилежні класи "не пожирали один одного в марній боротьбі", відзначав В.І. Ленін, виникає сила, що стоїть, очевидно, над суспільством, -- держава. Таким чином, унаслідок відчуження власності в процесі класоутворення соціальна влада також відчужується від суспільства і знаходить спосіб своєї реалізації в державі як формі відчуженої влади. у класовому суспільстві влада в її структурно-функціональному вимірі виражає політичні відносини, в інституціональному плані -- влада є державою як публічно-владна форма організації класового суспільства.

Класове розшарування зажадало наділення соціальних інститутів додатковими функціями, зокрема, уведення розпоряджень, що вимагають безумовного їм підпорядкування. Для цієї мети норм релігії, моралі, звичаїв і традицій виявилося явно недостатньо. Треба було формування інституціональних норм, тобто норм, що створюються особливими інститутами, які наділені на це особливими прерогативами.

У випадку, коли таким складним типом соціального інституту виступає держава, нормативна діяльність реалізується у формі правової регламентації. Основним елементом правової системи є правові норми.

Правові норми -- це організовані у визначеній структурі і виражені у встановленій формі загальні правила, що регулюють типові суспільні відносини або ту чи іншу сторону цих відносин.

Державний апарат - це той необхідний комітет, що у силу розподілу праці усередині публічно-владної форми, організації класового суспільства здійснює функції цієї організації і класової влади.

У державі вже чітко розділяються керуюча і керовані підсистеми. Найважливіше місце в структурі держави як соціального інституту належить державному апарату.

Державний апарат є результат поділу політико-управлінської діяльності усередині класового організованого суспільства.

Державний апарат -- це той шар, "корпорація", що практично здійснює владу в державі, приводячи в рух усю величезну і складну державну машину. Концентрація владних повноважень у руках державної бюрократії найчастіше приводить до дуже значної самостійності державного апарата стосовно класу, аж до того, що бюрократія диктує свою волю, засновану на приватному "корпоративному інтересі", панівному класу. К. Маркс неодноразово відзначав наявність у бюрократії своїх особливих цілей, які вона в процесі володарювання видає за загальні. Бюрократія складає особливе замкнуте суспільство в державі.

Головна функція держави складається у формуванні такого соціального середовища, яке містило б у собі передумови розвитку пануючих виробничих відносин і самого класу власників. Марксизм стверджує, що організація суспільства у формі держави є інституціоналізація в політичній формі економічної могутності панівних класів, концентроване вираження цієї могутності і створення на його основі принципових умов існування даного способу виробництва.

Іншою не менш важливою функцією держави є придушення опору пригноблених класів, установлення відносин панування і підпорядкування.

Панування -- це не що інше, як нав'язування волі класу іншої частини суспільства за допомогою застосування інституціонального примусу.

Примус здійснюється різноманітними формами впливу, у тому числі й ідеологічними.

Державі, як найбільш загальній формі соціальної організації відносин людей, у певній мірі, протистоїть така форма соціальної організації, як цивільне суспільство.

Як самостійна форма соціальної організації цивільне суспільство формується в процесі боротьби з владою, спочатку вимагаючи зміни своїх прав, потім домагаючись участі в керуванні державою і, нарешті, перетворюючи державну владу в надійний інструмент регулювання суспільних відносин.

У центрі цивільного суспільства знаходиться суверенна особистість, що володіє різноманітними правами і волями, насамперед, такими "невідчудженими" правами, як право на життя, власність, волю. У цих умовах поведінка людини визначається, насамперед, її власними інтересами, на неї лягає і уся відповідальність за свої дії. Така особистість вище усього цінує власну волю, поважаючи, разом з тим, законні інтереси інших людей. Цінність людини визначається її особистісними якостями, що стимулює в неї прагнення до розкриття і розвитку її здібностей. Усвідомлення особистісної самооцінки є найважливішою характеристикою цивільного суспільства.

Цивільне суспільство -- це сукупність незалежних особистостей, що мають можливість реалізувати свої цілі, і їхніх добровільних об'єднань.

Формування цивільного суспільства пов'язане зі становленням і розвитком капіталістичного способу виробництва, що сприяв утвердженню ідеології індивідуалізму. В умовах капіталістичних суспільних відносин індивід одержав можливість діяти як самостійна суспільна сила, чиї можливості багато в чому залежали від його власних здібностей. Становлення капіталістичного суспільства в політичній сфері сприяло твердженню правової держави, що виробляє механізми захисту суспільства й особистості від сваволі державної влади.

Такий тип суспільства в країнах Західної Європи формувався на рубежі XIX - XX ст. В Україні в цей час почали закладатися тільки первісні задатки цивільного суспільства. Але цей процес був перерваний у жовтні 1917 р. У результаті соціалістичної революції радянське суспільство перетворилося в тоталітарну систему. Тоталітаризм цілком підкоряє інтереси особистості інтересам держави. Державна машина регламентувала всі, навіть найінтимніші сторони життя радянських людей. У наш час Україна встала на шлях державотворення з усіма його необхідними атрибутами: правовою державою, правом людей на власність, на волю діяльності і вираження думок і переконань.

План семінарського заняття (2 год.)

1. Основні риси соціальної організації.

2. Бюрократична система та її властивості.

3. Марксистське вчення про державу як соціальну організацію. Держава і громадянське суспільство.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальний аналіз організаційних систем.

2. Влада та бюрократія.

3. Проблеми формування громадянського суспільства в Україні.

2. Інституціоналізація релігії і формування церкви

Ключові поняття та терміни: релігія, трансцендентн, культові дії, жрецькі корпорації, служителі культу, церква, універсалізм, християнська церква, харизма, канонічне право, капітулярії, конкордат

Закономірності формування релігії як соціального інституту

Релігія є необхідним складовим елементом громадського життя, у тому числі і духовної культури суспільства. її головна функція полягає в тому, щоб допомогти людині переборювати історично мінливі, короткочасні, відносні сторони його буття і піднімати людину до чогось абсолютного, незмінного, вічного. Виражаючись філософською мовою, релігія покликана укорінити людину в трансцендентне (тобто таке, що знаходиться "по той бік" людського досвіду). у суспільстві як соціокультурній системі це виявляється в наданні цінностям, ідеалам, нормам і зразкам поведінки абсолютної цінності, їхньої незалежності від історично минущих просторово-тимчасових координат людського буття.

Абсолютну неминущу цінність релігії виявляють богословські і релігійно-філософські вчення. Разом з тим:

Релігія -- це суспільно-історичне утворення -- один з найважливіших соціальних інститутів людства.

Дослідженню релігії як соціального інституту присвятили свої роботи Б. Дюркгейм, М. Вебер та інші відомі соціологи. Існує ціла галузь соціологічного знання за назвою "соціологія релігії".

Однією з найдискусійніших проблем соціології релігії є проблема визначення найбільш важливої ознаки релігії. Тут борються в основному дві позиції. Перша представлена марксистським релігієзнавством. у цьому релігієзнавстві основною ознакою релігії визнається віра в існування надприродного і наявність відносин з ним. Другу позицію представляють Е. Дюркгейм і його послідовники. Вони вважають, що основу релігії складає культова система.

Не вдаючись у докладну аргументацію сильних і слабких сторін тієї чи іншої точки зору, ми будемо виходити з загальної передумови Е. Дюркгейма, що нам представляється більш науково обґрунтованою.

У первісному суспільстві культові дії були уплетені в процес матеріального виробництва і громадського життя, а здійснення культових обрядів ще не виділялося в самостійний вид діяльності. Як відзначається в етнографічній літературі, в австралійців, що затрималися на примітивній стадії розвитку, не було професійного духівництва. Однак у міру ускладнення громадського життя починають виділятися фахівці з проведення культових дій: чаклуни, шамани і т. п.

Наступний етап у процесі інституціоналізації пов'язаний із зародженням системи громадської організації, при якій керівники громад, старійшини племен та інші діячі, що здійснюють у них функції управління, одночасно відігравали ведучу роль у релігійному житті громади, Як відзначає німецький історик І. Г. Баховен, у Стародавній Греції на стадії розкладання родового ладу військовий керівник був одночасно і верховним жерцем.

Становлення ранньокласового суспільства приводить до істотного ускладнення громадського життя, у тому числі і релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На передній план виходить завдання із забезпечення регулювання помислами і поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доказу надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій -- богослужіння і разом з ним організація служителів культу -- жрецькі корпорації.

У різних країнах і регіонах формування цього стану відбувається неоднаково. В одних країнах жрецький стан формується як особливий стан усередині знаті, з якого виділяється група сімей, що спеціалізуються в даній області і передають свої знання і соціальне становище в спадщину.

Жрецькі корпорації -- це не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний прошарок, і а точніше, стан.

В інших країнах цей стан утворює замкнуту касту, що займає пануюче становище в суспільному житті. І на даному етапі навряд чи варто говорити про утворення релігійної організації як самостійного соціального інституту. Тут ще здійснюється тісне переплетення господарсько-економічної діяльності, державно-правового регулювання і культової практики. У ранньокласових суспільствах храми були власністю держави й у них накопичувалися величезні багатства. Жрецький стан деякою мірою є складовою частиною державного апарату. Але економічна міць храмів і роль жрецтва як власника і розподільника цього багатства створює основу для його автономії в рамках держави, перетворює жрецтво у своєрідну "державу в державі".

Провідна роль жерців визначалася не тільки тим, що вони були найосвіченішими людьми свого часу, а тією роллю, що у суспільному житті ранньокласового суспільства грав сакральний елемент. Державно-правова регламентація в цих суспільствах була складовою частиною культової системи. Ідеологічне регулювання носить синкретичну форму, що включає в себе поряд з моральним характер релігійного і державно-правового регулювання.

В міру ускладнення суспільних відносин і уявлень перетворюється й ускладнюється вся суспільна система, у тому числі і релігійна надбудова. Поступово разом із самовизначенням інших надбудовних систем відбувається самовизначення релігійної системи. Цей процес пов'язаний з конституюванням релігійних організацій.

Найважливішою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування в них визначених цілей, цінностей, ідеалів. Здійснення цих цілей досягається за допомогою виконання ряду функцій: вироблення систематизованого віровчення, розробки систем його захисту і виправдання, керівництва і здійснення культової діяльності, контролю і здійснення санкцій за виконанням релігійних норм, ведення зв'язків зі світськими організаціями, державним апаратом і т. п.

Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлена розвитком процесу інституціоналізації, одним з наслідків якого є посилення системних якостей релігії, поява власної форми опредмечування релігійної діяльності і відносин. Вирішальну роль у цьому процесі зіграло виділення стійкого соціального шару, що протистоїть основній масі віруючих, -- служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і які зосереджують у своїх руках усю діяльність з виробництва, трансляції релігійної свідомості і регуляції поведінки маси віруючих.

У розвинутій формі релігійні організації є складною централізованою і ієрархізованою системою -- церквою. Внутрішня структура такого інституту є організаційно оформленою взаємодією різних систем, функціонування кожної з який пов'язане з формуванням соціальних організацій і установ, що також мають статус соціальних інститутів. Зокрема, на рівні церкви вже чітко розділяються керуюча і керовані системи. Перша система містить у собі групу, що займається виробленням, збереженням і переробкою релігійної інформації, координацією власне релігійної діяльності і відносин, контролем за поведінкою, яка включає в себе розробку і застосування санкцій. Друга, керована підсистема, містить у собі масу віруючих. Між цими підсистемами існує система нормативно оформлених, ієрархічно витриманих відносин, що дозволяють здійснювати керування релігійною діяльністю. Регулювання цих відносин здійснюється за допомогою так званих організаційно-інституціональних норм. Ці норми містяться в різного роду статутах і положеннях про конфесійні організації.

Церкву як організацію, на відміну від жрецького стану, не можна розглядати як частину чиновницького апарату. Спираючись на масу віруючих як на свою соціальну базу, вона є автономною системою в політичній надбудові суспільства, що діє поряд з іншими політичними й ідеологічними силами. Включення церкви в соціальну систему здійснюється в основному через політико-ідеологічну сферу, де складається особливий тип взаємин церкви і держави. Держава надає церкві всіляку підтримку для впровадження релігійної ідеології в маси і тим самим сприяє зміцненню її становища в суспільстві. Церква ж в інтересах держави нав'язує народним масам визначені стандарти поведінки і мислення, прагне загальмувати процес становлення класової свідомості трудящих, приглушити їхнє невдоволення проти гнобителів. Класичною формою функціонування надбудовної системи подібного типу є середньовічний феодалізм. Тут релігійна організація -- церква -- була безпосередньо пов'язана зі своєю соціальною і державною структурою. Таким чином, церква як соціальний інститут виступає як носій політичної влади й одночасно як суб'єкт власної влади. Власну владу церкви варто визначати як ідеологічну владу церкви. Ідеологічна влада церкви є перетворена форма політичної влади класу, а реалізація церквою своєї влади є не що інше, як один зі способів здійснення класом політичної влади. Ідеологічна влада церкви здобуває відносно самостійний характер, зовні незалежну від політичної влади форму.

Додаткова література з теми

1. Блау П. М. Исследование формальных организаций. Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. --М., 1970.

2. Голднер Э. Анализ организаций. -- М., 1967.

3. Кравченко А. И. Трудовые организации: структура, функции, поведение.--М., 1992.

4. Лашин Н. И. Проблемы социального анализа организационных систем // Вопросы философии. --1974. --№7.

5. Макаренко В. П. Вера, власть и бюрократия. -- Ростов, 1988.

6. Пригожин А. И. Социология организации. -- М., 1980.

Размещено на Allbest.ru