Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні проблеми політичної соціології

Проблематика політичної соціології надзвичайно широка і різноманітна -- від політичної соціалізації особистості до взаємодії суспільства і політики.

У політичній соціології центральне місце займають загальні проблеми взаємин суспільства, політичної влади і політики. До того ж успішне здійснення політики можливе лише тоді, коли вона враховує тенденції і закономірності суспільного розвитку, потреби й інтереси як суспільства в цілому, так і різних соціальних груп і особистості, рівень розвитку культури, стан суспільної, групової й індивідуальної свідомості і т. п. Тому питання про взаємодію суспільства і політичної влади, соціуму і політики було і залишається основним питанням політичної соціології. У цьому зв'язку в політичній соціології досліджуються такі проблеми:

* місце і роль політичної підсистеми суспільства і його взаємовідносини з іншими підсистемами (економічною, соціальною, духовно-ідеологічною), а також із зовнішніми стосовно даного суспільства системами (наприклад, із природою -- екологічна політика, іншими державами й об'єднаннями і світом у цілому -- зовнішня політика);

* політика як соціальний інститут;

* влада і політика;

* політика і соціальна стратифікація;

* легітимність політичної влади шляхом її досягнення і визначення;

* соціальний зміст, соціальна роль і соціальні наслідки поділу політичної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

* сутність політичної культури як частини соціальної культури і її роль як особливої ціннісно-нормативної системи в забезпеченні нормативного функціонування суспільства, його інтеграції і збереженні цілісності й ін.

Різні напрямки в політичній соціології не тільки по-різному визначають сутність і границі політичної сфери, але і її природу, місце і роль. Так, якщо К. Маркс розглядав цю сферу як вторинну, надбудовну, похідну і підлеглу стосовно економічного базису, як область вираження і захисту інтересів економічно пануючого класу, то Б. Дюркгейм вважав державу головним виразником і носієм "колективної свідомості", що лежить в основі соціального життя. Відомий сучасний французький соціолог і політолог Раймон Арон також відстоював пріоритет політики над економікою. Зіставляючи в рамках своєї концепції індустріального суспільства тоталітарні і демократичні суспільства, він показує, що при принциповій спільності багатьох економічних основ цих суспільств їхнє соціальне життя, як і спосіб життя особистості, докорінно відрізняється саме через принципову протилежність їхніх політичних систем.

Віддаючи належне дуже важливій ролі (регулюючій і координуючій) політики, не можна в той же час і гіпертрофувати її на шкоду іншим сферам і факторам громадського життя, не бачити її обумовленості багатьма, у тому числі й економічними, умовами. Як показав історичний досвід, неправомірна експансія політики й абсолютизація її ролі здатні привести суспільство до авторитаризму і тоталітаризму. З іншого боку, суспільство, що недооцінює місце і роль політичної системи і політики, виявляється перед погрозою настання анархії і нездатності забезпечити нормативний суспільний порядок.

Інший великий блок проблем політичної соціології пов'язаний із соціологічним аналізом політичної системи і механізму її дії. Такий аналіз означає, що ця система досліджується не тільки і не стільки з позицій вивчення внутрішньої взаємодії її структур, скільки в плані виявлення впливу на неї і її функції соціальних основ суспільства і соціальної ролі функціонування політичної системи. Тут особливо важливо те, що остання не зводиться тільки до держави, але й містить у собі політичні партії, громадські організації і рухи, а також сформовану в суспільстві систему голосування по виборам державних органів, завдяки якій більш-менш широкі маси народу беруть безпосередню участь у політиці. Але, звичайно, основна проблематика тут пов'язана з характеристикою держави як найважливішого соціального інституту, що складає "ядро" політичної системи суспільства. Т. Парсонс навіть вважав за необхідне розмежовувати усередині політичної системи дві підсистеми: "узаконену" (підсистема органів державної влади) і "підтримуючу" (підсистема недержавних політичних об'єднань і організацій, що забезпечує соціальну базу політиці держави). Саме взаємодія цих двох підсистем здатна забезпечити успішне функціонування політичної системи суспільства.

Держава як "частина суспільства, що має владу, силою й ; авторитетом, необхідними для розподілу ресурсів і засобів, підтримуючих соціальну систему".

Н. Смелзер

До недавнього часу в нас панувало однобоке соціально-політичне тлумачення соціальної сутності і соціальної ролі держави, що спиралося на його розуміння в марксизмі як знаряддя класового панування, диктатури будь-якого класу. Зрозуміло, не можна зовсім заперечувати класовий момент у характеристиці держави, що особливо наочно виявлялося в минулому столітті. Але не можна і зводити до цього сутність і роль держави, особливо в умовах сучасних розвинутих демократичних політичних систем.

Дуже важливо, що сьогодні й у нашій політичній соціології усе більше стверджується думка, що соціальна сутність і роль держави виявляються насамперед у його основній функції -- узгодженні інтересів різних соціальних груп, забезпеченні соціальної стабільності і порядку, нормального функціонування і розвитку суспільства, його мобілізації на розв'язання загальних завдань і досягнення загальних цілей.

До числа найважливіших політико-соціологічних проблем у цій області повинні бути віднесені і питання формування і взаємодії цивільного суспільства і правової держави. Той факт, що в Конституції України було записано, що наша держава -- це правова держава, соціальну основу якої складає цивільне суспільство, поки ще більше відбиває мету і напрямок розвитку нашого суспільства і держави, ніж сьогоднішню соціально-політичну реальність. Утвердження цивільного суспільства і правової держави -- це наша історична перспектива, здійснення якої потребує великих і довгострокових зусиль. До числа важливих проблем політичної соціології варто віднести дослідження соціальних аспектів різних державних форм:

* форм правління -- президентських і парламентських республік, абсолютних і конституційних монархій та ін.;

* форм політико-територіальної організації -- унітаризм, федералізм, автономізм та ін.;

* а особливо форм політичних режимів -- демократизм, авторитаризм, тоталітаризм та ін.

У політичній соціології багато уваги приділяється соціальним сторонам проблем багатопартійності й однопартійності, політичного плюралізму, політичних еліт, політичної участі, політичних конфліктів і політичної згоди і т. п.

Нарешті, третьою великою групою проблем політичної соціології є питання політичної соціалізації особистості і політичної поведінки. Тут на перший план висуваються проблеми сутності, змісту й особливостей політичної соціалізації, місця і ролі в ній сім'ї, школи, груп однолітків, держави, громадських організацій і рухів, засобів масової інформації й інших агентів політичної соціалізації, шляхів і засобів засвоєння політичної культури на різних етапах соціалізації, формування, утвердження і розвитку нормативного політичного мислення і поведінки, Ті різних типів, рівня політичної активності, особливо електорату в період виборів, а також в умовах соціальних, політичних та інших криз і конфліктів.

Проблема "особистість і політика" також знаходиться в центрі уваги політичної соціології. Вона має дві відносно самостійні сторони: вплив особистості на політику і вплив політики на особистість, її поведінку. Історичний і особливо сучасний досвід показує, ЩО люди можуть по-різному відноситися до політики взагалі і по-різному оцінювати конкретну політику, але цілком піти від політики сьогодні практично неможливо, оскільки вона пронизує Конституцію і все законодавство країни, діяльність усіх видів влади і бюрократичного апарату, зміст газет і журналів, радіо- і телепередач і т. п. При цьому політика може як сприяти, так і перешкоджати розвитку особистості, її соціально-політичної активності, ініціативи і самопочуття. З іншого боку, для успішного проведення політики винятково важлива соціально-політична ціннісна орієнтація особистості, її очікування у відношенні політичної влади, відповідність даної політики інтересам і запитам людей, стану масової суспільної свідомості і т. п. Зовсім очевидно: якщо, наприклад, люди бачать, що політика не відповідає їх інтересам і запитам, здійснюється несумлінно (зловживання службовим становищем, хабарництво, корисливість, протекціонізм бюрократизм, кар'єризм і т. п.), то це не може не відбитися негативно на її дієвості й ефективності.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Політична соціологія та її співвідношення із загальною соціологією.

2. Об'єкт і предмет політичної соціології.

3. Основна проблематика політичної соціології.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Політична соціологія та політологія.

2. Громадянське суспільство і правова соціальна держава.

3. Політико-соціологічна характеристика сучасного українського суспільства. політичний соціологія суспільство держава

Додаткова література з теми

1. Амелии В. Н. Социология политики. -- М. 1992.

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. -- М.. 1993.

3. Бурдье П. Социология политики. -- М., 1993.

4. Вятр Е. Социология политических отношений. -- М, 1973.

5. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология. -- М, 1996.

6. Дмитриев А. В., Тощенко Ж. Т. Социологический опрос и политика // СОЦИС. --1995. --№5.

7. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // СОЦИС. -- 1994. --Мб.

8. Доган М, Пеласси Д. Сравнительная политическая социология. -- М., 1994.

9. Понарин А. С. Философия политики. -- М, 1996.

10. Смелзер Н. Социология. -- М., 1994.

11. Цыганков П. А. Политическая социология международных отношений. -- М., 1994.

12. Энтин Л. М. Разделение властей: опыт современных государств. - М., 1995.

СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА

Ключові поняття та терміни

* право

* соціальні норми

* системно-нормативна природа

* законодавство

* правосвідомість

* соціологія права

* кримінальне право

* юридичний позитивізм

* правовий персонал

Соціологія права як специфічна галузь соціології

Право -- це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових соціальних норм, що регулюють дії, поведінку і стосунки людей (їхніх груп, державних і суспільних органів, організацій і установ) і забезпечених державним примусом чи його погрозою.

У даному загальному визначенні відбиті найбільш важливі, необхідні родові ознаки (атрибути) права, що відрізняють його від інших соціальних явищ.

Право носить нормативний характер, тобто наказує чи забороняє ті або інші вчинки, ту або іншу поведінку. Його настанови відрізняються загальністю й обов'язковістю для всіх членів суспільства, знеособленістю, чіткістю і визначеністю. Право -- застосування рівного масштабу до різних соціальних суб'єктів в однакових ситуаціях. Цим нормативне регулювання відрізняється від індивідуального, пов'язаного з разовим персональним регулюванням у конкретній ситуації і не носить тому нормативного характеру, тобто характеру загальних правил.

Право -- це не проста і не довільна сукупність соціальних норм, а їх складна і досить струнка система, що відрізняється своєю цілісністю і структурованістю.

Право -- система не всяких соціальних норм, а тільки тих, які забезпечені загрозою застосування санкцій з боку держави. Цим насамперед правові соціальні норми відрізняються від інших соціальних норм -- моральних, релігійних, традиційних та ін. Разом з тим треба враховувати, що правова норма -- це не тільки закони, але й урядові та адміністративні постанови, судові рішення нормативного характеру.

Загальнообов'язкова системно-нормативна природа і сутність права визначають його першорядну роль у соціальному управлінні, де об'єктами й одночасно суб'єктами такого управління виступають як окремі люди і їхні групи, так і соціальні інститути й організації. З того часу як виникла політична організація суспільства, саме праву належить найважливіша роль в утриманні людей від антисоціальної поведінки і забезпеченні виконання їхніх обов'язків на благо цивілізованого суспільства.

При різних підходах до визначення права і більш ніж столітньої активної дискусії з цього приводу, запропоноване вище визначення є досить широко визнаним. При цьому, звичайно, різні школи і напрямки в соціології права і юриспруденції й у цих загальних рамках виявляють свою специфіку, роблячи акцент на ту чи іншу сторону права чи по-різному тлумачать її. Так, для нормативної концепції права, історично характерної насамперед для юриспруденції, особливо властиве висування на перший план догми права, тобто аналіз права з погляду внутрішнього змісту законів та інших правових нормативних актів. На відміну від цього соціологічна концепція права, у тому числі й марксистська, наголошує на з'ясуванні зв'язку права із суспільством, його соціальної обумовленості і соціальній дії.

Право не можна ототожнювати з законодавством. Перше ширше за друге.

Тому, що, як уже відзначалося, право знаходить своє вираження не тільки в законах, але й у підзаконних актах нормативного характеру й у судових рішеннях, особливо в рамках англосаксонських правових систем, що багато в чому базуються на прецедентному праві.

Право -- це не тільки закон, законодавство само по собі, а й його дія, засновані на них правовідносини.

Право може виражатися в не законодавчій формі ще й тому, що існує природне право, загальні права людини, принципи і норми міжнародного права.

Чинне законодавство певної країни (наприклад, фашистської, тоталітарної) може носити не правовий характер, тобто порушувати права людини, норми і принципи демократичного міжнародного права (в історичному плані -- проблема відповідності чи невідповідності позитивного діючого права природному праву, а сьогодні -- принципам і нормам правової держави).

Неправомірно зводити право і до правосвідомості, хоча ототожнення цих близьких і тісно взаємопов'язаних явищ зустрічається не так уже й рідко.

Право -- це частина об'єктивної соціальної реальності, що існує за межами суспільної свідомості, хоча й відбита ним у правосвідомості.

Право у всіх його проявах і зв'язках -- загальний об'єкт вивчення ряду суспільних наук, включаючи філософію права, соціологію права, політологію права, правознавство (у тому числі і юридичній теорії права), психологію права, правову антропологію й ін. Але це положення вірне лише стосовно розуміння об'єкта цих наук у найширшому розумінні. У більш вузькому розумінні не тільки в предметі, але й в об'єкті кожної з цих наук, власне кажучи, знаходить своє вираження не тільки загальне, але й особливе. У цьому розумінні об'єктом кожної з цих наук є не право взагалі, а право в якісно визначеному, специфічному його об'єктивному взаємозв'язку:

* із усією світобудовою (філософія права);

* із соціумом (соціологія права);

* із політикою, політичним життям (політологія права);

* із правовими структурами, явищами і процесами (правознавство); із психікою (психологія права);

* із людиною (правова антропологія) і т. п.

Соціологія права вивчає не все у праві і не право, узяте саме по собі, а соціальне в праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість права, соціальні умови й основи його дії і соціальну роль права. Іншими словами, у завдання соціології права входить дослідження права як важливого елемента соціальної системи, його взаємодії з іншими соціальними структурами, тобто з'ясування, зокрема, того, як, з одного боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна потреба в правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин і як у процесі такого регулювання відбиваються особисті, групові і суспільні інтереси; а з іншої, як здійснюються соціальні функції права, яким чином і наскільки ефективно під впливом права в суспільстві відбуваються ті чи інші соціальні зміни. Сказане дозволяє визначити:

Соціологію права як науку про загальну і специфічну соціальну властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права, як його підсистеми, як засобу соціального регулювання.

З цих принципових позицій необхідно вирішувати і питання про природу соціології права і її місце в системі суспільствознавчого знання.

Соціологія, безсумнівно, є міждисциплінарною галуззю наукового знання, яка виникла і розвивається на стику соціології і правознавства. Це означає, що немає місця соціологи права ні там, де норми права і правовідносини досліджуються поза зв'язком із соціумом, ні там, де соціальні явища і процеси не опосередковуються правом.

Але це не означає, що якісна визначеність, природа і місце соціології права чітко не можуть бути визначені чи що соціологію права можна розглядати як галузь юридичної науки. Як видно із самої назви цієї області наукового знання, мова йде саме про соціологію, а не про правознавство. Соціологія права -- специфічна галузь соціологічної науки і як така, поряд з десятками інших часткових соціологій, взаємовідноситься із соціологією як частина і ціле.

Соціологія права, у свою чергу, неоднорідна і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, говориться про соціології державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права одержали однакову розробку в нас і у світі в цілому. Найбільш широко і глибоко розроблені проблеми соціології карного, сімейного і деяких інших галузей права.

Становлення і розвиток соціології права

У науці немає чіткої й однозначної відповіді на питання: хто є основоположником соціології права. Одні пов'язують це з ім'ям Е. Дюркгейма, інші -- М. Вебера, треті -- з ім'ям австрійського юриста Є. Ерліха. Зрозуміло одне: соціологія права починає складатися на рубежі XIX і XX ст., коли вперше з'являються досить великі спеціальні наукові праці, у тому числі й насамперед зазначених авторів, у дусі вимог сучасної соціології. Багато дослідників пов'язують виникнення соціології права як самостійної науки з завершенням процесу подолання панування юридичного позитивізму, що охопив і весь XIX в. У ході утвердження концепції природного права, що відбувалося одночасно з цим, мала місце і поступова відмова від розуміння права як тільки того, що укладено в чинному законодавстві (позитивному праві). Юридичний же позитивізм (легалізм, конформізм) не визнавав існування будь-якого іншого права (наприклад, природного права, що випливає з природи людини), крім позитивного, тобто встановленого державою законодавства.

Соціологія марксизму чимало зробила для соціологічного тлумачення права з позицій матеріалістичного розуміння історії. Вона розглядала право як частину надбудови, детермінованої матеріальними соціальними умовами і факторами. Розкриваючи класову обумовленість права, к. Маркс підкреслював, що право -- це зведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Сутність права, за марксизмом, у соціальній нерівності, а саме воно -- інструмент, масштаб міри такої нерівності. Але і при цьому виникнення соціології права неправомірно пов'язувати з марксизмом, оскільки в нього не склалася цілісна і самостійна соціологія права.

Інше положення склалося наприкінці XIX в. Особливу, основну роль тут відіграв Е. Дюркгейм. Справа не тільки в тому, що проблеми соціології права дуже широко представлені практично у всіх його основних працях і спеціальних статтях, але й у тому, що Е. Дюркгейм розробив такий поняттєво-категоріальний апарат, інструментарій, що широко і досить швидко був сприйнятий соціологією права, яка тоді формувалася. Особливо велика заслуга Е. Дюркгейма в розробці соціології карного права, насамперед питань соціальної природи злочинності і соціальних функцій покарання. Злочин, за Дюркгеймом, -- це те, що визнає таким суспільство виходячи із своїх правових норм. Його джерела лежать у соціальній аномії, коли в суспільстві спостерігається занепад норм моралі і права, розрив соціальної солідарності, різке загострення протиріч між запитами особистості і соціально-правовими нормами. Не заперечуючи важливу роль покарання у виправленні злочинця і попередженні злочинності, Е. Дюркгейм вважав, що головне в ньому все-таки -- забезпечення нормального функціонування суспільства і належного рівня суспільної свідомості.

У працях М. Вебера дане глибоке обґрунтування самостійності соціології права через виявлення сутності права як засобу здійснення політичної влади і його розмежувань з мораллю. Він чітко бачив взаємозв'язок економіки і правопорядку. У дусі своєї концепції походження капіталізму з протестантської етики М. Вебер вважав, що капіталістичне суспільство має потребу в раціональному праві і що цій потребі відповідає тенденція раціоналізації, що підсилюється, як у світовій історії, так і в розвитку права. Прогрес права на основі раціоналізації припускає все зростаючу спеціалізацію і бюрократизацію. Центральна роль у соціології права М. Вебера належить категорії "правовий персонал" (судді, інші юристи, керівники різних рангів та ін.), що покликаний суспільством забезпечувати дотримання наявних правових норм і застосовувати санкції у випадку їхнього порушення. За Вебером, історично рух йде від ірраціонального типу правового персоналу (наприклад, при харизматичному вожді) до раціонального типу, властивого сучасним йому суспільствам (юристи-фахівці, управлінські технократи та ін.).

Багато хто, однак, вважає, що дійсним засновником соціології права був Є. Ерліх (1862 -- 1923 pp.), що випустив у 1913 р. фундаментальну працю "Підстава соціології права". Вже в передмові до книги він чітко визначає свою загальну позицію: "Центр ваги розвитку права в наш час, як і за всіх часів, -- ні в законодавстві, ні в юриспруденції, ні в судовій практиці, а в самім суспільстві". У цьому зв'язку Є. Ерліх рішуче виступав проти вузького розуміння, що панувало тоді, права як сукупності правових норм, на основі якої приймаються рішення. В основу соціології права Ерліх поклав не загальні міркування про право і не абстрактні тлумачення юридичних норм, а дослідження конкретного життєвого правового матеріалу, що він називає "документальним" правовим дослідженням, розуміючи під правовим "документом" і судове рішення, і документи ділового життя, договори купівлі-продажу, кредиту, іпотеки та ін. З цього, на його думку, виростають правові норми.

Є. Ерліх виходив з того, що, крім формально діючого права, існує незалежний від нього соціальний порядок, який складається спонтанно, заснований на взаємному узгодженні індивідуальних і колективних воль. Виникаючі в суспільстві конфлікти розв'язуються, з його погляду, не стільки за допомогою абстрактних правових норм, скільки з урахуванням конкретних обставин самими його учасниками чи їхніми арбітрами на основі принципу справедливості. У його соціології права ключовим було поняття "живого права" (тобто права в дії, у реальному житті), у зв'язку з чим він багато займався соціологічним аналізом судової практики, договорів, звичаїв і т. п. Він підкреслював, що "дослідження живого права є тим, з чого потрібно починати соціологію права".

Великий внесок у становлення соціології права зробили російські вчені кінця XIX -- початку XX в. Це пов'язано насамперед з іменами таких видних соціологів, юристів, політологів і психологів, як С. А. Муромцев (1850- 1910 pp.), Н.І. Кареєв (1850- 1931 pp.), М. М. Ковалевський (1851 1916 рр.), Н.М.Коркунов (1853 -1904 pp.), ПЛ. Новгородцев (1866-1924 pp.), Л.І. Петражицький (1867 - 1931 pp.), Б. А. Кістяковський (1868 - 1920 pp.), П. А. Сорокін (1889 - 1968 pp.) та багато інших.

До середини нашого сторіччя сучасна соціології соціологія права остаточно затвердилася й одержала з того часу особливо широкий та інтенсивний розвиток насамперед у США, Франції, Італії, Німеччині, Польщі, скандинавських країнах, а трохи пізніше й у нашій кращі. Цьому сприяли:

1) усе зростаюча потреба суспільства в поглибленому вивченні права і його ролі в зв'язку зі змінами, що відбуваються, як у правовій сфері, так і в області посилення впливу держави на соціально-економічне життя;

2) внутрішні потреби розвитку самої соціології права на основі використання нових теорій і методів. У розвитку соціології права нашого сторіччя досить чітко з'явилися два основних своєрідних напрямки -- американський і європейський, хоча, звичайно, і розвиток соціології права в кожній із зазначених країн відрізняється більш-менш істотними особливостями усередині такого загального підрозділу.

Для американської прагматичної школи соціології права, главою якої був Роско Паунд (1870 -- 1964 pp.), властиві три основних моменти:

* яскраво виражений соціологічний підхід до вивчення права;

* розуміння права насамперед як результату судової діяльності, що у свою чергу розглядається як мистецтво;

* широка опора на емпіричні соціологічні дослідження, які бурхливо розвивалися з 20-х років.

У науково-теоретичному плані ця школа виходила з того, що: розвиток суспільства визначає розвиток права, яке й необхідно вивчати в зв'язку з іншими соціальними явищами; закони і судові рішення самі викликають істотні соціальні зміни; соціальна дієвість, ефективність правових норм знаходиться у прямій залежності від рівня їхньої підтримки суспільною думкою і т. п. У рамках цієї школи право стало розглядатися крізь призму більш загальної соціологічної категорії "соціальний контроль", введеної американським соціологом і соціальним психологом Е. Россом, який випустив у 1901 р. класичну працю "Соціальний контроль". Р. Паунд та його послідовники розглядали право як частину і засіб соціального контролю. Він показав, що право, особливо в сучасних суспільствах, не рівнозначне з іншими, а головний інструмент соціального контролю, і що ця обставина має дуже важливе значення для суспільства.

Узагалі для прагматичної соціології права надзвичайно характерний інструменталістський підхід до права. Звідси і перенесення центру ваги в дослідженні права з того, який воно має "вигляд в книгах і кодексах", на "право в дії", "життєве право". Р. Паунд намагався поєднати прагматичний підхід до права з функціональним. Завдання своєї соціологи права він бачив не стільки в традиційному відверненому аналізі природи права й абстрактного змісту правових норм, скільки у вивченні цілей права і його функціонування. Мета і функція права, за Паундом, у задоволенні (колективному чи індивідуальному) реальних потреб, інтересів, запитів, бажань, вимог людей, які живуть у даному суспільстві.

Низкою істотних особливостей відрізняється і більш скромна за розмахом досліджень європейська школа соціології права, де ведучу роль за останні десятиліття грають французькі (А. Арно, Ж. Гуревич, Ж. Карбоньє, Р. Пенто, А. Леві-Брюль та ін.) і італійські (Р. Тревес, В. Феррарі та ін.) юристи і соціологи. Це багато в чому пов'язане з тим, що у Франції знаходиться інтенсивно працюючий Міжнародний інститут соціології права, а в Італії -- італійський центр соціології права зі спеціальним щоквартальним журналом "Соціологія права", який виходить уже більше двох десятиліть. Для європейської школи соціології права завжди був характерний акцент на розробці її теоретичних основ на противагу американській школі, де більш ніж півстоліття панує суперемпіризм.

У нашій країні дослідження із соціології права знову розгорнулися з 60-х років. Особливо багато уваги приділялося розробці її методологічних проблем, взаємодії суспільства, держави і права, значення права для розвитку суспільства. Видне місце в таких дослідженнях, у тому числі на емпіричній основі, зайняли проблеми причин злочинності й іншої девіантної поведінки, статусу депутатів Рад, відносини суспільної думки до права, до правових аспектів виборів, до різних законопроектів, правові проблеми плинності кадрів, трудових, сімейно-шлюбних відносин та ін.

Значення соціології права визначається тим, що вивчення права ще і з позицій соціології істотно розширює можливості повніше і глибше пізнати його властивості і закономірності розвитку і функціонування. Орієнтація соціології права на вивчення зв'язку і взаємодії права із соціальною реальністю дозволила спростувати чи серйозно змінити багато уявлень, що затвердилися в догматичній юриспруденції. Соціологія права покликана розкривати роль і значення різних соціальних факторів на формування і дію права, покликана показати, що за юридичним законодавцем стоїть соціальний законодавець, а за нормами права найчастіше -- більш приватні інтереси і т. п. Вона виявляє відсутність реальної дії того чи іншого закону чи його неефективну дію.

Практично прикладне значення соціології права пов'язане із її важливою роллю в обслуговуванні законотворчості і правозастосування, у прийнятті правових рішень.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Право як соціальний інститут.

2. Предмет і структура соціології права.

3. Американська та європейська школа соціології права.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологія права та її місце в системі наук про право.

2. Класики соціології права (Е. Дюркгейм, М. Вебер, Є. Ерліх).

3. Значення соціології права для удосконалення правотворчості.

Додаткова література з теми

1. Алексеев С. С. Общая теория права. -- М., 1996.

2. Варчук В. В. Социология права -- отрасль социологии // СОЦИС. -- 1996.-- №10.

3. Гаврилов О. А. Стратегия современного правотворчества и социальное прогнозирование. -- М., 1993.

4. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. И Современная социология права. -- АЈ, 1995.

5. Ломаева В. В. Социология права: в поисках новой парадигмы // Государство и право. --1992. --№ 7.

6. Тадевосян Э. В. К вопросу о предмете и месте социологии права // СОЦИС. -- 1997. -- № П.

7. Суслов Ю. А. Конкретные исследования и развитие социологии права. -- Л., 1983.

Размещено на Allbest.ru