"Соціологізм" Е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

"Соціологізм" Е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства

Як узагальнююче поняття, що виражає основні принципи теорії і методології соціології Дюркгейма, виступає поняття "соціологізм".

За Дюркгеймом, соціальна реальність включена в загальний універсальний природний порядок, і вона настільки ж ґрунтовна, а головне "реальна", як і інші види реальності (біологічна, психологічна, економічна), а тому, як І останні, розвивається відповідно до визначених законів.

З метою розуміння дюркгеймівського "соціологізму" у цьому понятті варто розрізняти два аспекти: по-перше, онтологічний, по-друге, методологічний. Стосовно першого, онтологічного аспекту "соціологізму" можна виділити кілька вихідних теоретичних чи позицій постулатів.

Суспільство -- реальність особливого роду, що не зводиться до інших її видів. І тут варто підкреслити одну основну ідею, яка пронизує всю наукову творчість Дюркгейма. Мова в даному випадку йде про безумовне визнання автономії соціальної реальності, і, насамперед, про індивідуальну, біопсихічну реальність, яка втілена в окремих індивідах. Розходження індивіда і суспільства виступають у нього в формі дихотомічних пар, у яких так чи інакше втілюється (виражається) різнорідність цих реальностей.

В усякій теорії суспільства, теорії соціології явно чи не явно присутня теорія людини, вона (теорія соціології) так чи інакше базується на філософській антропології. І в цьому плані людина для Дюркгейма -- це двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності: соціальна й індивідуальна. Ці два початки людської природи також виступають у Дюркгейма в різноманітних дихотоміях, зокрема:

* фактори, специфічні для суспільства, характеристики людської природи, що виділяються і постулюються;

* фактори, загальні для даного суспільства чи групи, і характерні для одного чи декількох індивідів;

* свідомість і поведінка асоційованих індивідів, з одного боку, та ізольованих індивідів -- з іншого і т. п.

Ця дихотомічність мала глибокі методологічні і теоретичні наслідки та причини. Слід особливо зазначити, що "соціологізм" Дюркгейма (в онтологічному плані) не зводився тільки до затвердження готівки й автономії соціальної реальності. Він затверджував і обґрунтовував пріоритет соціальної реальності стосовно індивідуальної, а також її виняткове значення в детермінації людської свідомості і поведінки.

Тому в зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють соціальну реальність, превалюють, панують над одиничними, індивідуальними. Так, колективна свідомість -- над індивідуальною, священне -- над світським і т. п. Тобто з повним правом можна стверджувати, що за Дюркгеймом, суспільство є більш багатою і більш "реальною" реальністю, ніж сам індивід. Суспільство в Дюркгейма домінує над індивідом.

Ця характерна риса "соціологізму" одержала в історії соціології назву "соціальний реалізм".

У цьому відношенні важливе значення мав його антипсихологізм. Психологізм у той час був головним втіленням методологічного індивідуалізму. Не дивно, що саме в ньому Дюркгейм бачив явну чи сховану перешкоду на шляху формування соціології як самостійної науки й у цьому відношенні був постійним опонентом свого співвітчизника Г. Тарда.

З онтологічного аспекту дюркгеймівського "соціологізму" випливали відповідні методологічні принципи пізнання соціальної реальності. Ці принципи були симетричні його онтологічній позиції

Перший і основний методологічний постулат Дюркгейма зводиться до наступного: оскільки суспільство -- частина природи, постільки наука про суспільство -- соціологія -- у методологічному плані подібна наукам про природу. З пізнавальною метою Дюркгейм проголошує дослідження стійких причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей. Він наполягає на застосуванні в соціології методів пізнання, аналогічних методам природничих наук.

Його знаменитий вираз "соціальні факти варто розглядати як речі" виступає основним принципом методології Дюркгейма.

Методологічна установка Дюркгейма має велике значення для розуміння наступного розвитку соціології, формування різних соціологічних шкіл і, зокрема, німецької соціологічної школи. Методологічний монізм Дюркгейма, його установка на єдність наукового знання в соціальних і природничих науках протистояла дуалістичним установкам методології (В. Дільтей, В. Віндсльбанд, Г. Ріккерт).

Дюркгейм дотримувався принципу, згідно з яким соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами. Разом з тим він виходив за рамки цього методологічного принципу. Проголошуючи суспільство домінуючою соціальною реальністю, Дюркгейм фактично робив соціологічний спосіб пояснення єдино вірним способом пізнання, що виключає інші способи. Тобто соціологія виступає в нього не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук. Вона була покликана обновити і соціологізувати усілякі галузі знання: філософію, етику, логіку, історію, економіку і т. п., тобто "соціологізм" у Дюркгейма виступає як філософське вчення.

Підбиваючи підсумок, можемо з повним правом сказати, що необхідність і можливість соціології як самостійної науки одержала в Дюркгейма як теоретичне, так і методологічне обґрунтування.

Предмет соціології, згідно з Дюркгеймом, -- соціальні факти, що характеризуються двома основними ознаками: по-перше, вони існують поза індивідом; по-друге, роблять на нього примусовий вплив.

Його соціологія поділялася на три основні сфери:

* соціальну морфологію,

* соціальну фізіологію,

* загальну соціологію,

що відбивали у певній мірі його погляди на призначення тих чи інших сфер соціального життя.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує "субстрат" суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення географічної основи життя народів у зв'язку із соціальною організацією, а також народонаселення, його об'єму, щільності, розподілу по території.

Соціальна фізіологія, яка досліджує "життєві прояви суспільств" охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона містить у собі:

* соціологію релігії;

* соціологію моралі;

* юридичну соціологію;

* економічну соціологію;

* лінгвістичну соціологію;

* естетичну соціологію.

Загальна соціологія подібно до загальної біології здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони.

Укладаючи цей розділ соціологічного вчення Дюркгейма варто підкреслити плодотворність ряду положень його концепції "соціологізму" на тому історичному періоді розвитку соціології. Серед них можна назвати наступне:

* визнання суспільства самостійною об'єктивною реальністю стосовно до складових його індивідів;

* розгляд впливу соціального середовища на індивідуальну свідомість і поведінку;

* а також обґрунтування соціальної природи моралі, релігії і самого процесу пізнання.

Але не слід упускати з виду і крайності його "соціологізму", який приводив до того, що фактично сама соціальна реальність виявлялася існуючою як зовнішньо-індивідуальна і надіндивідуальна реальність.

Що стосується його твердження про примусову силу (вплив) стосовно індивідів, то Дюркгейм приводить безліч прикладів, причому дуже різних, які демонструють застосування терміну "примус".

Так, за Дюркгеймом, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім вселяється будь-яке почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і суб'єктом виступає група, а не окремий індивід.

Крайності "соціологізму" пояснюються часом його зайвою полемічністю з індивідуалістичними теоріями, а також відомим в історії науки фактом, що нові концепції чи стилі мислення (парадигми) при своєму виникненні часто претендують на абсолютність і універсалізм. Крім того, не можна не враховувати й еволюцію поглядів Дюркгейма, що під впливом критики і методологічних труднощів значно знизили максималізм його "соціологізму".

Якщо в початковий період своєї наукової діяльності він постійно підкреслював зовнішній і примусовий характер соціальних фактів і при поясненні соціальних явищ часто звертався до демографічних і соціально-економічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп і т. п.), до "соціального середовища" і "соціальних умов", то згодом він усе частіше звертається до понять "почуття боргу", "моральний" авторитет суспільства та до інших психологічних, а часом і символічних посередників між суспільством та індивідом.

Дана зміна понятійних пріоритетів, виражає відоме усвідомлення Дюркгеймом того, що соціальні факти впливають на індивідуальне поведінку не безпосередньо, а через певні механізми їхньої інтеріоризації, що зовнішня детермінація здійснюється не прямо, а через ціннісні орієнтації індивідів, а також що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їхньою примусовістю, але і бажаністю для індивідів.

Дюркгейм, прагнучи побудувати соціологію як спеціальну наукову дисципліну, яка має свій особливий предмет, що піддається емпіричному дослідженню, наполягав на загально-значимості її результатів для всіх соціо-гуманітарних наук.

Ідея соціальної солідарності

Центральною соціологічною ідеєю, що практично проходить через усю творчість Дюркгейма, є ідея суспільної солідарності.

Дюркгейм спирався на традицію соціологів-органіцистів, які вважали розподіл праці "загально біологічним фактом". Так, розподіл праці -- закон природи, і з цим погоджувався і Е. Дюркгейм, але він розглядає цей процес не взагалі, а з погляду співвідношення особистості і суспільства. Він задається питанням, чи відповідає розподіл праці інтересам особистості, чи моральне воно? А головне, як впливає розподіл праці на соціальну солідарність людей у суспільстві? У поясненні цієї проблеми Дюркгейм відштовхується від типової для соціології XIX століття ідеї двох типів суспільства:

* традиційного,

* сучасного.

Звідси він виділяє два типи соціальної солідарності. По-перше, механічну солідарність, що була типовою для традиційного, архаїчного суспільства і ґрунтувалася на нерозвиненості і подібності людей, які складають суспільство. Індивід у такому суспільстві не належить сам собі, а колективна свідомість майже цілком покриває індивідуальні особливості, тобто відсутнє власне "Я" -- "Я це тільки МИ". Як відомо, соціальний примус виражався тут у строгих репресивних законах, що карають за найменше відхилення від норм колективної поведінки.

По-друге, органічну солідарність, яка породжується розподілом суспільної праці і яка заснована не на подібності, а на розходженні індивідів. І якщо механічна солідарність припускає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, припускає розвиток особистості. Саме завдяки розподілу праці індивід усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними мірами. Тому перехід від механічної солідарності до органічної він вважає не тільки історичним законом, але і головним показником прогресу. Розглядаючи солідарність як вищий моральний принцип, вищу універсальну цінність, Дюркгейм визнавав моральним і розподіл праці. Однак не можна не помітити, що суспільство, у якому домінує органічна солідарність, створює умови для розквіту індивідуалізму. Разом з тим, у суспільстві, де поважається особистість, для підтримки мирного співіснування диференційованих індивідів необхідні загальні цінності і важливо надати колективній свідомості достатній авторитет і досить широкий зміст.

Проте, будь-яке сучасне суспільство, у якому панує органічна солідарність, провокує небезпеку роз'єднання Й аномалії. Дюркгейм, звичайно, бачив наявність соціальних проблем і конфліктів. Однак він вважав їх просто відхиленням від норми, яке викликане недостатньою відрегульованістю відносин між головними класами суспільства. У цьому плані Дюркгейм розвивав ідею створення професійних корпорацій як нових органів суспільної солідарності. Вони повинні, на його думку, виконувати широке коло суспільних функцій -- від виробничих до морально-культурних, виробляти і впроваджувати в життя нові форми, що будуть регулювати відносини між людьми і сприяти розвитку особистості.

Вирішальну роль у справі соціальної інтеграції Дюркгейм відводив ідеалам і віруванням ("колективним уявленням"), вбачаючи в них головні компоненти моралі і релігії.

Послідовно проводячи думку про "колективну свідомість", як джерело і регулятор громадського життя і суспільного розвитку, Дюркгейм поширює її й на походження філософських категорій. На його думку, логічні категорії -- "колективні уявлення", вони передають стан колективу, і в цьому закладена їхня загальність і стійкість. Він відзначав, що колективні уявлення -- "продукт величезної кооперації в часі і просторі. Щоб створити колективні уявлення безліч різних розумів об'єднали, синтезували, сполучили свої ідеї і почуття, багато поколінь накопичували в них свої знання і досвід". У колективних уявленнях, за Дюркгеймом, сконцентроване своєрідне розумове життя, нескінченно більш багате і складне, ніж розумове життя індивіда. З погляду колективних уявлень розглядає він походження і функціонування релігії, релігійних вірувань.

Релігія -- річ, власне кажучи, соціальна. Е. Дюркгейм

Релігія -- це солідарна система вірувань і обрядів, що поєднують усіх тих, хто їх дотримується, у єдине моральне суспільство, яке зветься церквою. Е. Дюркгейм

Релігійні уявлення -- це колективні уявлення, які виражають колективні реальності, а обряди -- це способи поведінки, які виникали тільки в лоні тих груп, що зібралися разом, і які покликані викликати, підтримати чи обновляти певний розумовий стан цих груп.

Оцінюючи релігію з погляду її соціальних функцій, Дюркгейм заперечує проти зведення релігії до логіко-понятійного елемента чи просто до сукупності ідей. Як він підкреслює, "справжня функція релігії не в тому, щоб змушувати нас думати, збагачувати наше пізнання, а в тому, щоб спонукувати нас до дії, допомагати нам жити... Перший догмат будь-якої віри -- це переконання у спасінні за допомогою віри".

Розвиваючи думку про соціальну природу й функції релігії, він виключає питання про істинність змісту релігійних вірувань, зовсім справедливо вважаючи, що з релігією не можна обробитися, показавши помилковість її логічних основ чи невідповідність очевидним фактам. Дюркгейм виходить з того, що якими б безглуздими не здавалися ті чи інші вірування чи релігійні уявлення, вони мають глибокі соціальні корені.

Як уже відзначалося, головною силою громадського життя Дюркгейм вважає колективні уявлення, що забезпечують солідарність соціальної групи. Він вважає, що будь-яке відношення до соціальних цінностей та ідеалів, без яких не може розвиватися суспільство, полягає в релігійних відносинах, оскільки це питання віри.

Борючись проти клерикалізму, особливо в сфері освіти, Дюркгейм одночасно вважав, що між наукою і релігією не існує непримиренного протиріччя. Наука, на його думку, відбирає в релігії лише функцію пояснення світу, але не може взяти собі функцію віри, тому що "віра -- це насамперед пориви до дії".

До синтезу теорії й емпірії в соціологічному дослідженні

соціологія дюркгейм самогубство суспільство

Уже підкреслювалося, що центральною ідеєю, навколо якої концентрується соціологічна проблематика, є ідея соціальної солідарності. Проблема соціальної солідарності стоїть у центрі такої великої роботи Е. Дюркгейма, як "Самогубство", яка органічно поєднує теорію з конкретно-соціологічною постановкою. Чому саме проблему самогубства вибрав Дюркгейм за основу дослідження?

1) І теоретично і практично дана проблема працювала на його ідею соціальної солідарності, перевірявся рівень згуртованості і солідарності суспільства.

2) Саме явище можна більш-менш визначити і кількісно виразити.

3) Існувала солідна офіційна статистика, що дозволяла оперувати об'єктивними даними. На останньому моменті варто зупинитися докладніше і розкрити історичне підґрунтя, пов'язане з уведенням статистичних методів у соціологію. Вони сьогодні, як відомо, складають наукову базу проведення соціологічних досліджень і обробки отриманих даних. Оскільки мова йде про історичну проблематику, то не можна не сказати кілька слів про попередника Дюркгейма Адольфа Кетле (1796 -1874 pp.) -- франко-бельгійського вченого -- натураліста і математика, який одночасно був одним з найбільших статистиків XIX століття, а також творцем математичних методів обробки соціальної інформації. У чому суть статистичного методу і що він обіцяв, за Кетле, суспільним наукам у плані розуміння суспільного розвитку? По-перше, як аксіома виступало твердження про те, що за вивченням одного факту не можна судити про ряд фактів, які здаються однорідними, необхідний статистичний аналіз можливо більшої кількості даних. Кетле прийшов до ідеї створення нової науки про суспільство, яка б не обмежувалася лише збором і кількісним описом даних, а зайнялася б установленням статистичних закономірностей за допомогою математичного аналізу ймовірності.

Так, зі статистичного факту стійких числових кореляцій між видами злочинів, статтю, походженням, віком, місцем проживання і т. п. злочинця) Кетле робив висновок про те, що певне число і певні види злочинів супроводжують суспільство з необхідністю закону природи. Опис суспільства в цілому досягається, на думку Кетле, за допомогою характеристик "середньої людини", а не конкретної особистості. Одиниця "середньої людини" означала середньостатистичний показник основних фізичних і моральних якостей даної нації.

Аналізуючи поняття самогубства, Дюркгейм дає наступне визначення:

"Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо чи опосередковано є результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, якщо останній знав про результати, що його очікували". На підставі статистичних даних він робить висновок, що крива самогубств не є випадковістю, а підлягає відомій закономірності. Дюркгейм досить переконливо показав однобічність і неспроможність психологічних, біологічних, географічних пояснень факту самогубства і розглядав його в зв'язку зі змінами в структурі суспільства і соціальних умов, зокрема:

* сімейних,

* релігійних,

* національних і т. п.

Свою типологію самогубств Дюркгейм виводив не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соціальної групи.

Він виділяв три типи самогубств:

1) егоїстичне;

2) альтруїстичне;

3) анемічне.

Перший тип самогубства, за Дюркгеймом, полягає в розриві соціальних зв'язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю з тією групою, до якої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю борються за своє існування. Крім того, свідомість цілі, що постає перед ними, змушує їх забути про особисті страждання. У колективі, як відзначає він, можна спостерігати постійний обмін ідей і почуттів між всіма і кожним, і тому індивід не відданий своїм одиничним силам, а є учасником колективної енергії і знаходить у ній підтримку в хвилини слабості й депресії.

У цьому плані, чим більше слабшають внутрішні зв'язки з тією групою, до якої належить індивід, тим менше він від неї залежить і тим більше він буде керуватися міркуваннями свого особистого інтересу. І, як наслідок, Дюркгейм дає визначення егоїстичного самогубства. Підкреслюючи роль суспільства в стабілізації життя людей, він прямо пише, що окремі індивіди настільки пов'язані з життям цілого суспільства, що останнє не може стати хворим, не заразивши їх. Страждання суспільства, за Дюркгеймом, неминуче передаються і його членам. Більш того, суспільство, підкреслюється ним, є мета, якій ми віддали кращі сили нашого існування, і тому відриваючись від нього, ми втрачаємо зміст нашої діяльності. Таким чином, усі розчарування індивіда виражають собою стан розкладу, у якому знаходиться суспільство.

Підбиваючи підсумок своїм міркуванням щодо самогубств даного типу, Дюркгейм приходить до висновку, що егоїзм є не допоміжним фактором, а першопричиною. Якщо розриваються пута, що об'єднують людину з життям, то це відбувається тому, що послабився її зв'язок із суспільством. Що ж стосується фактів приватного життя, які здаються безпосередньою і вирішальною причиною самогубства, то вони, за Дюркгеймом, можуть бути визнані тільки випадковими. Альтруїстичне самогубство виступає в Дюркгейма своєрідною зворотною стороною егоїстичного. Як він підкреслює в цьому зв'язку, якщо крайній індивідуалізм приводить людину до самогубства, то недостатньо розвинута індивідуальність повинна приводити до тих же результатів. Або, говорячи іншими словами, коли людина відокремилася від суспільства, то в неї легко зароджується думка покінчити із собою; те ж саме відбувається з нею і в тому випадку, коли громадськість цілком і без залишку поглинає її індивідуальність.

Як пояснює Дюркгейм, у всіх цих випадках людина позбавляє себе життя не тому, що вона сама хотіла цього, а в силу того, що вона повинна була зробити так. Якщо вона ухиляється від виконання обов'язку, то її очікує безчестя і найчастіше релігійна кара. Зрозуміло, що якщо суспільство може змушувати до самогубства, та ця обставина означає, що індивідуальна особистість у даному середовищі цінується дуже низько. Зрозуміло й інше, що для того, щоб індивід займав таке незначне місце на тлі колективного життя, необхідно майже повне поглинання його особистості тією групою, до якої він належить. Причому ця остання, за Дюркгеймом, повинна бути дуже міцно згуртованою, тобто в цілому тут самогубство має своєю причиною недостатній розвиток індивідуалізму.

Нарешті, самогубства викликаються аномією, соціальною дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Це особливо відноситься до періодів криз і соціальних потрясінь, коли валиться сформована ієрархія цінностей: одні люди раптово піднімаються, а інші утрачають свій соціальний стан, що породжує нестійкість суспільства в цілому і зростання числа самогубств.

Як зазначав Дюркгейм, у момент суспільної дезорганізації, -- чи буде вона відбуватися в силу хворобливої кризи чи, навпаки, у період сприятливих, але занадто раптових соціальних перетворень -- суспільство виявляється тимчасово не здатним проявляти потрібний вплив на людину, і в цьому ми знаходимо пояснення тих різких підвищень кривої самогубств. Причому аномія, за Дюркгеймом, є в наших сучасних суспільствах регулярним і специфічним фактором самогубств, відмінним від всіх інших типів самогубств. У чому їхня відмінність за Дюркгеймом? Егоїстичне самогубство виникає від того, що люди не бачать сенсу в житті, альтруїстичне -- викликається тим, що індивід бачить сенс життя поза нею, третій (аномічний) вид визначається безладною, неурегульованою людською діяльністю і супутніми їй стражданнями. Разом з тим не можна не помітити, що між анемічним та егоїстичним видом самогубства існує деяке споріднення. І той і інший у своїй основі визначаються відчуженістю, недостатньою близькістю суспільства до індивіда, але "сфера бездіяльності", як підкреслює Дюркгейм, у цих випадках зовсім різна. При егоїстичному виді самогубства, дефект знаходиться у власне колективній діяльності, що позбавляється змісту і значення. Навпаки, при анемічному самогубстві вирішальну роль грають винятково індивідуальні пристрасті, які не зустрічають на своєму шляху ніякого стримуючого фактора. Тому можна сказати, що ці два типи самогубства, незважаючи на те, що вони мають цілий ряд спільних точок, залишаються незалежними один від одного. Причому егоїстичне й анемічне самогубства, за Дюркгеймом, велику частину своїх жертв вербують у різнорідних шарах суспільства. Перше поширене переважно серед інтелігенції, у сфері розумової праці, а друге спостерігається головним чином у світі торгівлі і промисловості.

Дослідження Дюркгейма про самогубство мало велике наукове і практичне значення. Ця проблема стала однією з найважливіших у загальній системі соціологічного пізнання громадського життя.

Дюркгейм вдало використовував метод статистичних кореляцій, зокрема, для визначення ролі непрямих даних. Наприклад, він вважав головним фактором самогубства відсутність соціальної згуртованості. Але "соціальна згуртованість" не відбивається безпосередньо в офіційній статистиці. Звідси -- вивчення її за непрямими даними: відсоток розлучень, економічні і політичні кризи і т. п.

Як профілактику самогубств він ставить завдання зміцнення соціальної солідарності груп, колективів, які оточують індивіда з усіх боків. Але де шукати ці нові соціально зміцнюючи зв'язки -- зв'язки, що сприяють солідарності всіх членів. У цьому плані Дюркгейм не сподівається ні на державу, ні на церкву, ні на сім'ю. Головним засобом відродження соціальної солідарності, колективізму він бачить у зміцненні професійних корпорацій і покладає на них, як уже говорилося, функції "обмеження пристрастей", улагоджування класових конфліктів і визначення справедливості.

Література

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. -- М., 1993.

2. Гофман А. Б. Социология Э. Дюркгейма. -- М., 1995.

3. Гофман А. Б. Сто лет спустя: коллоквиум посвященный Дюркгейму // СОЦИС. --1995. --№11.

4. Громов Й. А., Мецкович А. Ю., Семенов В. А. Западная теоретическая социология. -- СПб., 1996.

5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: метод социологии. -- М., 1991.

6. Дюркгейм Э. Социология. Её предмет, метод, предназначение. -- М, 1995.

Размещено на Allbest.ru