Размещено на http://www.allbest.ru/

План

• 1. Соціологія праці й управління та менеджмент
• 2. Культура суспільства. Соціокультурний прогрес
• Література

1. Соціологія праці й управління та менеджмент

При розгляді взаємозв'язку соціології праці та управління з іншими науками про працю виникає ще одна важлива й актуальна проблема. Йдеться про менеджмент, його розгортання та впровадження в умовах переходу нашої країни до ринку.

Першим спробував обґрунтувати головні засади наукового менеджменту американський інженер Ф.-В. Тейлор.

Система Тейлора заклала основи наукової організації праці, вимагала нової організації управління, нових обов'язків управляючих менеджерів.

Уточнимо, що ж розуміють нині під менеджментом. Менеджмент (від англ. Managment - управління, керівництво). Нині менеджмент трактується принаймні в таких чотирьох значеннях:

* як специфічний соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність і породжує специфічний спосіб життя у ринковому суспільстві (який, наприклад, дуже відрізняється від способу життя у суспільстві розвинутого соціалізму, чому ми так важко і звикаємо до оточуючих нас нових реалій);

* як сукупність осіб, зайнятих управлінською працею у сферах приватного та суспільного бізнесу, тобто це своєрідний клас управляючих;

* як наукова дисципліна, що вивчає проблеми управління суспільним виробництвом. У цьому плані виділяють два рівні менеджменту. З одного боку, це загальні теорії соціального управління, які по суті є нічим іншим, як загальними політико-економічними чи соціально-філософськими концепціями (наприклад, теорії революції менеджерів, постіндустріального суспільства, наукового менеджменту, менеджменту людських відносин та ін.). З другого боку, це прикладні теорії організації й управління, тобто спрямовані на вироблення конкретних підходів щодо раціоналізації та вдосконалення управління (наприклад, бригадні форми організації праці чи "гуртки якості");

* як своєрідне, мистецтво управління, поєднання керівництва виробництвом і практичних зразків ефективного управління, які становлять основу професійної кваліфікації менеджера. Тобто йдеться про формування у менеджерів і застосування ними на практиці якихось загальних принципів, методів, прийомів управління.

Таким чином, коли йдеться про взаємозв'язок соціології праці й управління, з одного боку, і менеджменту - з другого, то мається на увазі третє значення менеджменту (тобто менеджмент як наука управління).

Відмінність нашої ситуації від ситуації на Заході полягає не в тому, що там соціологія праці й управління (індустріальна соціологія), з одного боку, і менеджмент - з другого, конституювалися як різні наукові дисципліни, а в тому, що і індустріальна соціологія, і менеджмент там реально існують та мають порівняно тривалу історію розвитку. Так, соціологія праці розвивається на Заході понад сторіччя, виникла задовго до менеджменту, у її межах були здійснені досить глибокі дослідження соціальних проблем праці (роботи Ф. Тейлора, Е. Мейо та ін.). Щодо вітчизняної соціології праці, то її розвиток не був перманентним, постійно стримувався різноманітними ненауковими чинниками (наприклад у роки культу особи).

Крім того, менеджмент, що існує на Заході як могутній соціальний інститут, за яким стоять великі монополії і корпорації, не міг виникнути у нас із загальновідомих причин. Однак навіть незалежно від розвитку соціології праці й управління (це, наприклад, у США головним чином академічна дисципліна, представники якої теоретично вивчають проблеми праці або займаються соціоінженерною діяльністю на виробництві), проблеми менеджменту, управління виробництвом там розвивалися.

Таким чином, у нас нині склалася така ситуація, що треба наздоганяти Захід, паралельно і швидко розвивати, соціологію праці й управління та менеджмент.

Якщо тепер розглянути предмети цих наук сумісно, то можна зробити такі висновки. Менеджмент, по-перше, пов'язаний лише з проблемами управління виробництвом (звичайно, у найширшому плані), по-друге, розглядає ці проблеми комплексно, поєднуючи соціологічні, економічні, організаційні, психологічні та інші підходи.

Соціологія праці й управління, по-перше, розглядає не тільки проблеми управління виробництвом, а й методологічні й інші аспекти функціонування і розвитку соціальних інститутів, специфіку соціально-трудових відносин, різноманітні соціальні групи в сфері праці тощо. По-друге, коли вона розглядає проблеми управління, вона це робить, виходячи з найбільш широкого соціального змісту, використовуючи принципи, методи, закономірності соціального управління.

Таким чином, предмети соціології праці та управління, з одного боку, і менеджменту - з другого, взаємно перехрещуються, а не знаходяться у відносинах підпорядкованості. Отже, соціологія праці й управління йде попереду менеджменту, вивчає найбільш глибокі загальні тенденції, притаманні розвитку соціальних інститутів, соціально-трудових відносин і процесів, найважливіші методологічні принципи і методи їх регулювання. Менеджмент, використовуючи ці підходи, поєднуючи їх з підходами економічними, організаційними, правовими, психологічними та іншими, виробляє і застосовує на практиці найбільш ефективні моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом.

2. Культура суспільства. Соціокультурний прогрес

Культура не є застиглою, раз і назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку потреб суспільства. І ці зміни зв'язані з взаємодією внутрішнього саморозвитку культури з зовнішніми факторами.

Зміни в культурі відбуваються і під впливом взаємодії різних культур.

Соціальні зміни виявляються в виникненні чи зникненні певних елементів культури, трансформації зовнішніх і внутрішніх зв'язків, що відбиваються в способі життя індивідів.

Розглянуті в динаміці соціальні зміни є соціальним процесом. Розрізняють соціальні процеси функціонування, що забезпечують відтворення якісного стану об'єкта, і соціальні процеси розвитку, що обумовлюють перехід до якісно нового стану.

Розвиток - це не що інше, як необоротні закономірні зміни (складу, структури), тобто ті, що носять характер корінних, якісних. За спрямованістю розвиток може бути прогресивним і регресивним.

у соціологічній літературі розмежовуються два типи соціальних механізмів зміни, розвитку: еволюційний та революційний і відповідно формулюються два методологічних підходи до аналізу змін.

При цьому еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні кількісно-якісні перетворення, революційні - як відносно швидкі, корінні якісні зміни. Ці підходи виходять з ідеї поступального розвитку як переходу від простого до складного, від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.

Найбільш повно еволюційний підхід представлений у Г. Спенсера, який розглядає історичний процес як частину глобальної еволюції світу. Критерієм прогресу Г. Спенсер вважав ускладнення соціальної організації суспільства.

Е. Дюркгейм, розвиваючи ці ідеї, обґрунтовує положення про те, що причиною і результатом зростаючого ускладнення суспільства є поділ праці.

Представники еволюційного підходу розглядають розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного до сучасного суспільства. У Ф. Тьонніса в книзі "Громада і суспільство" критерієм прогресу є зміна в системі зв'язків і типі регуляції поведінки. Якщо для традиційного суспільства, за Ф. Тьоннісом, характерні нерозвинена спеціалізація, особливе значення сім'ї та громади, общинних цінностей і релігії, то для сучасного суспільства характерна поява спеціалізованої професійної діяльності, великих об'єднань людей, ослаблення соціальної солідарності, орієнтація на особисту вигоду. Якщо регуляція поведінки в традиційному суспільстві здійснюється найбільше на основі звичаю, то в сучасному суспільстві переважає регуляція на основі формалізованих правових норм.

На основі порівняння традиційного і сучасного суспільства виникла і теорія індустріального суспільства, популярна в 60-х роках. Американський економіст і соціолог У. Ростоу в книзі "Стадії економічного росту. Некомуністичний маніфест" говорить про п'ять стадій еволюції суспільства:

1) традиційне суспільство продовжується від первісного суспільства до 1780 року (час створення парової машини),

2) стадія підготовки переходу до індустріального суспільства,

3) індустріальне суспільство,

4) стадія зрілості індустріального суспільства,

5) стадія масового споживання.

Критерій прогресу за Ростоу - зміни в характері виробництва і споживання.

У 70-х роках одержує розвиток теорія "постіндустріального суспільства", відповідно до якої суспільство у своєму розвитку проходить три стадії:

1) доіндустріальну (аграрну),

2) індустріальну,

3) постіндустріальну.

З. Бжезинський називає третю стадію технотронною, а А. Тоффлер - надіндустріальною. Якщо для першої стадії характерна перевага сільського господарства, для другої - промисловості, то для третьої - сфери послуг. Кожна стадія має свою соціальну структуру, мету, специфічну організацію. У постіндустріальному суспільстві це установи науки й освіти, вчені. Стадії відрізняються за первинним продуктом і фактором виробництва, за основними технологіями, за роллю людини. Для третьої стадії вихідним продуктом є послуги, знання і досвід людини, передові технології - організаційні, інформаційні технології. Людина виступає в ролі творця.

Сучасні теорії переборюють представлення про однолінійний прогрес, підкреслюють його багатолінійність, багатоплановість, особливо коли говорять про нинішній розвиток суспільства. Сучасний французький соціолог Ж. Гурвич говорить, наприклад, про десять типів глобальних суспільств:

* харизматичні теократії (типу Стародавнього Єгипту, Вавилону),

* патріархальні суспільства,

* феодальні,

* міста-держави,

* суспільства становлення капіталізму (17 - 18 ст. у Європі),

* суспільства конкуруючого капіталізму (19 - поч. 20 ст.),

* суспільство розвинутого капіталізму,

* фашистські суспільства на техніко-бюрократичній основі,

* суспільства що, спираються на принципи колективного централізованого етатизму,

* суспільства, що спираються на принципи множинного децентралізованого колективізму.

Марксизм пропонує концепцію революційного перетворення суспільства. Відповідно до марксизму суспільство у своєму розвитку проходить кілька основних стадій:

1) первіснообщинну,

2) феодальну,

3) капіталістичну,

4) комуністичну.

Кожна зі стадій є цілісною суспільно-економічною формацією, у розвитку якої особливу роль грає матеріальне виробництво, економічні відносини.

Крім еволюційного і революційного підходу, що базуються на ідеї прогресу суспільства, існують циклічні теорії розвитку суспільства, що розглядають окремі типи культур як історично замкнуті утворення й аналізують цикли їхнього розвитку. Видатні їхні представники - німецький вчений О. Шпенглер, англійський історик А. Тойнбі.

О. Шпенглер виділяв 8 культурно-історичних типів:

* єгипетський,

* індійський,

* вавилонський,

* китайський,

* греко-римський,

* візантійсько-аравійський,

* культура майя,

* російсько-сибірська культура,

кожний з яких унікальний, своєрідний, підкоряється внутрішнім законам і разом з тим проходить ті самі стадії народження, висхідного, а потім спадного розвитку і загибелі. Висхідний розвиток О. Шпенглер називає живою творчою історією-культурою, спадний - цивілізацією, що містить тільки мертві продукти культури.

А. Тойнбі дає інше розуміння цивілізації. Він називає цивілізаціями усі типи культур. Розглядаючи цивілізацію, А. Тойнбі виділяє 6 основних типів:

* первинні відособлені цивілізації (єгипетська, андська),

* первинні невідособлені цивілізації (шумерська, мінойська, індська, шанська, майя),

* вторинні цивілізації (вавилонська від шумерської, давньоіндійська від індської, давньокитайська від шанської і т. д.),

* третинні, дочірні (православно-християнська, російська, західна, арабо-мусульманська, японська),

* застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочова),

* нерозвинуті цивілізації (далекосхідна християнська, далеко західна християнська).

Критерієм розвитку цивілізацій А. Тойнбі вважає найбільш повний розвиток внутрішнього самовизначення, закладеного в даній цивілізації. А. Тойнбі дає порівняльний аналіз цивілізацій, розглядаючи особливості їхнього розвитку.

Зі сказаного очевидно, що поняття "цивілізація" вживається в соціології у різних змістах. Цивілізація ототожнюється з культурою (наприклад, в А. Тойнбі). Поняття цивілізація вживається для характеристики більш пізніх, зрілих етапів у розвитку суспільства (наприклад, цивілізація на відміну від дикості і варварства в Моргана). Цивілізація розглядається як особлива сфера, частина культури (наприклад, в О. Шпенглера цивілізація - окостенілі, мертві предмети культури). Цивілізація розглядається як рівень культури суспільства. У теорії індустріального і постіндустріального суспільства виділяються такі види (рівні культури) як аграрна, індустріальна, постіндустріальна цивілізація,

У сучасну епоху все частіше поняття цивілізації вживається для характеристики розвитку суспільства в цілому.

Існують і інші позиції з питання розвитку цивілізацій. Відомий американський геополітик С. Хантінгтон виступив з концепцією неминучого зіткнення цивілізацій. Він визначає цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу і прогнозує значні конфлікти уздовж лінії розламу між цивілізаціями: західною (європейською і північноамериканською), ісламською, конфуціанською, православно-слов'янською та ін.

У водячи поняття цивілізація, шотландський філософ Анрі Фергюссон ставив двоєдину ціль: показати принципову відмінність людського суспільства від тваринного світу, з одного боку, і відмінність суспільства від всіх інших, - з іншого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з певною сукупністю цінностей, збагачуваних на шляхах соціального і культурного регресу. соціологія управління менеджмент

На такій основі відбувається поділ понять цивілізація і суспільство. Термін цивілізація характеризує суспільство, що знаходиться на високому рівні розвитку культури і на магістральному шляху суспільного прогресу,

У сучасних умовах поняття цивілізація стає одним з найважливіших у політичній науці, філософії і соціологи. Поняття цивілізація відбиває унікальність людського роду як космічного явища,

У широкому змісті культура суспільства виражає особливу, значеннєву спрямованість цивілізації в нарощуванні духовно-практичних здібностей і соціальних цінностей.

Культура виражає самодіяльний, а значить, вільний творчий елемент людського життя.

Форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям історично. У залежності від обставин форми можуть і відповідати, і перешкоджати прояву творчих начал особистості. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише оскільки і до того часу, поки вони збігаються з індивідуальними потребами.

Досвід людського розвитку свідчить, що доля людства в остаточному підсумку визначається діяльністю людей. Від того, яка людина, які її ціннісні установки й цілі, залежить і настрій, і майбутнє людства. А це є питання окультурення людини, перетворення процесу розвитку цивілізації в справді культурно-історичний процес Головне в культурі - не речі, а люди. Культура виступає способом самовизначення особистості. Культура постає процесом залучення індивідуальної життєдіяльності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Освоєння культури - процес виявлення творчих здібностей людини.

Цивілізація - соціальна організація громадського життя, характеризується загальним зв'язком індивідів, їхніх об'єднань що забезпечує існування і прогресивний розвиток людства.

Активна творчість мас, будучи втіленням у матеріалі природи чи акумульованою у творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб'єкт культури. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких продукт матеріального, а інша - духовного виробництва, здається очевидним. Предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Тому функціональне розходження між матеріальною і духовною культурами дійсно існує. Але разом з тим те Й інше є культура, що несе в собі матеріальне і духовне в єдності. Світ культури - це світ матеріальних і ідеальних, духовних цінностей.

У культури, як і всякого діалектично розвинутого процесу, є стійка консервативна і розвиваюча, новаторська сторони. Стійка сторона культури - це культурна традиція, завдяки якій відбувається нагромадження і трансляція людського досвіду в історії.

Культурна політика будується з врахуванням двох моментів:

1. Відвідування установ культури ґрунтується винятково на добровільних началах і здійснюється у вільний час, який кожна особистість вільна використовувати за своїм розсудом, виходячи з внутрішніх духовних потреб і спонукань.

2. Пряме і непряме проникнення у світ духовних захоплень і бажань особистості, уміння задовольнити їх.

Освоєння особистістю культури не тотожне тільки лише засвоєнню змісту минулої культурної спадщини. Це пов'язане з природою людської практики, що представляє власне соціокультурний процес Культура існує як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Змінюючи навколишнє середовище, людина формує певну культурну історичну форму життя, у тому власне, складається активний, творчо-перетворюючий характер людської практики, її здатність, створювати відсутні в природі у чистому вигляді предметні форми людської культури, об'єднати і погоджувати в процесі діяльності логіку буття предметів людської праці з логікою суспільних умов життєдіяльності особистості.

Культура - спосіб функціонування цінностей

Формально до культури в широкому розумінні відноситься все, створене людиною. Але виникає необхідність чітко розмежувати справді культурні явища і такі, які відносяться до них тільки за формальним визначенням. По сутності культура глибоко гуманістична, спосіб самоствердження і самопіднесення людини. Вона стоїть на сторожі цінностей, що володіють не просто утилітарною, а гуманістичною доцільністю. В усіх вимірах своєї сутності культура може бути зрозуміла тільки в зв'язку з цінностями.

Вихідним у розумінні природи культурних цінностей виступає визнання за людською діяльністю чуттєво-предметного і цілемислячого характеру. Представлення про цінності і саме ціннісне відношення мають своєю підставою суспільне буття людини і ним же визначаються. І тут присутні два моменти, що сприяють розумінню культурних цінностей. Варто враховувати, яким буттям і як визначаються вони, і в якій залежності знаходиться саме буття від цінностей культури. І як відноситься первинно визначальне і ціннісне.

Немає іншого способу соціалізації індивіду, крім шляху прилучення його до різноманітних формоутворень культури. Для цього виробляється цільова настанова на освоєння різних сфер культури і відповідно до різних видів людської діяльності, на формування відповідних потреб.

Узятий у загальнокультурному вимірі, індивід складає вишу цінність і головне багатство суспільства.

Дві головні функції культури: нормативно-санкціонуюча і творчо-спонукальна. Функції діють в одному напрямку: справжнє оволодіння культурними цінностями вимагає творчого процесу, а всяка справжня культуро-творчість закріплюється в культурі у вигляді еталонів і стереотипів майбутньої діяльності.

Виробництво загальнолюдських культурних цінностей не може вважатися привілеєм неабияких особистостей. Усі люди беруть участь у творенні культурних цінностей, але ця участь залежить від двох факторів.

1) Від культурного тла, що складається в житті індивіда.

2) Від природної чи соціальної схильності індивіда до творчості. Звичайно ж, створення культурних цінностей - це повсякденне явище, але такий процес завжди припускає володіння матеріалом (необхідними знаннями і навичками), унаслідок чого постійна творчість доступна фахівцям - ученому, поету. Культурні цінності стають такими як тільки одержують поширення серед більш-менш великої аудиторії.

Засоби масової комунікації дуже різноманітні. Для цієї мети використовуються і зорові і звукові форми. Форми масової комунікації відрізняються за видами повідомлень, за ступенем їхньої складності, за категоріями одержувачів інформації, для яких повідомлення призначені. Книга, картина, газета, телепередача, фільм представляють різні форми поширення продуктів культурної творчості.

Особистість формує індивідуальну культуру на основі усього соціокультурного багажу, збереженого в пам'яті суспільства. Занурюючись у потік культури, індивід приступає до засвоєння її окремих елементів. Однак, засвоєння завжди сполучене з обмеженою вибіркою, коли одні елементи відкидаються, а іншим надається особлива значимість. Вибірка в більшості випадків здійснюється стихійно.

Культурний процес представлений формами.

Творча особистість, виділена із загальної маси людей, приступає до здійснення основної функції: створює оригінальний добуток культури, відштовхуючи від безлічі ідей та інших елементів думки, що переважають у даний момент в її свідомості.

У процесі творчості ідеї, проходячи через фільтри критичного розуму і вимог формалізації і стандартизації, відливаються в канони раціональної чи естетичної думки, втілюючись у науковому відкритті, художньому творі чи інших елементах культурного надбання.

З моменту культуротворчості його продукт уже належить світу реально існуючих речей, відокремлюється від особистості автора і вступає (втягується) у складні взаємозв'язки з частиною соціального середовища.

Одним з культурних факторів, що впливають на активізацію суспільної життєдіяльності, виступає мистецтво, яке вносить специфічний внесок у формування особистості.

Мистецтво адресується вибірково. Мистецтво дає можливість збагачувати духовний світ практично кожної особистості. Мистецтво задовольняє одночасно різні духовно-культурні потреби: потребу в знаннях, у комунікації, у соціальній орієнтації, у моральних цінностях, у естетичних позиціях. Мистецтво - самостійний спосіб творчої діяльності людини поєднує естетичне і художнє. Естетичне - суспільно-обумовлена якість об'єктивного світу, тоді як художнє - образно-емоційна обробка естетичного. Є підстави виділяти два різних, але пов'язаних один з одним, рівні творчості.

1) Творчість як процес збагачення скарбів людської культури, як створення нових суспільно значимих культурних цінностей.

2) Творчість як розкриття здібностей і дарувань особистості в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Кожен твір мистецтва є результатом матеріальної, духовної творчої діяльності художника. Причому матеріальне втілення образу невіддільне від духовної діяльності його творця. Творчий характер носить не тільки процес створення творів мистецтва, але і процес їхнього сприйняття, у якому завжди є присутнім момент активної переробки художніх вражень, тобто має місце своєрідний процес співучасті глядача, слухача чи читача у творчому художньому процесі. Мистецтво розширює і поглиблює знання особистості про навколишній світ.

Основна функція інтелігенції складається в створенні, збереженні і передачі (трансляції) духовної культури.

Інтелігенція, виконує важливу роль у задоволенні соціально-культурних потреб суспільства, в організації суспільного виробництва і управління. Структура інтелігенції визначається структурою духовної сфери суспільства. Часто і дуже спрощено структуру інтелігенції представляють трьохланковою формулою:

* творча інтелігенція (письменники, діячі мистецтва),

* науково-технічна інтелігенція,

* фахівці розумової праці й апарату управління.

Під інтелігенцією розуміється соціальна спільність людей, що професійно займаються виробництвом і відтворенням духовних продуктів і знань у всіх сферах громадського життя.

У соціології застосовуються різні критерії диференціації інтелігенції. Так, з погляду місця в суспільному розподілі праці виділяють три основних групи:

* працівники розумової праці (письменники, художники, скульптори, архітектори і т. д.);

* група суб'єктів праці,

* працівники переважно розумової праці, що безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ.

Інтелігенція поділяється на групи за способом одержання й оперування знаннями. Знання як основний продукт інтелектуальної діяльності в русі від виробництва до практичного втілення проходять ряд окремих, відносно самостійних етапів, у кожному з яких зайняті такі відносно самостійні групи працівників, які виділяються не тільки загальними для всієї інтелігенції, але й специфічними рисами.

Найчисельніша група сучасної інтелігенції пов'язана з використанням знань, із упровадженням їх у практику. Сюди відносяться інженерно-технічні, агрономічні, зоотехнічні працівники, працівники управлінського апарату, сфери медичного обслуговування. Кожна з груп інтелігенції поєднує безліч професій, представники яких здійснюють різні функції в сукупній інтелектуальній діяльності.

Основною формою поповнення рядів інтелігенції виступає вища школа. Прагнення до вищої освіти пояснюється комплексом економічних і соціально-психологічних факторів.

1) Вища освіта відкриває шлях до творчої, менш контрольованої і більш самостійної праці.

2) Тяга до вищої освіти обумовлена ростом інтелектуального потенціалу сучасної молоді, що відчуває внутрішню потребу в збільшенні своїх знань.

3) Через збереження різниці в заробітках дипломованих фахівців і осіб, що мають тільки середню освіту. Диплом ВНЗ у ряді випадків дає можливість одержання відносно престижної і високооплачуваної роботи.

Унаслідок соціального і науково-технічного прогресу різко підвищується частка розумової праці в сукупній суспільній праці. Ця закономірність знаходить конкретне втілення в зростанні чисельності інтелігенції й у збільшенні її питомої ваги в структурі зайнятого населення, в інтелектуалізації фізичної праці, у зміні співвідношення між фізичною і розумовою працею на користь праці розумової. Про зростання ролі інтелігенції в соціальному прогресі свідчить прояв у суспільстві нових прогресивних тенденцій.

1) Спостерігається більш швидкий ріст фахівців у сфері духовного виробництва в порівнянні з матеріальним.

2) Зростає загальна чисельність фахівців з вищою освітою. Причому темпи зростання кількості дипломованих фахівців випереджають темпи росту населення.

3) Зростання ролі і значення розумової праці знаходить конкретне вираження в збільшенні питомої ваги інженерно-технічних працівників у загальній структурі промислово-виробничого потенціалу.

У цивілізованих країнах особливо бурхливо збільшується чисельність інженерно-технічних працівників у ведучих галузях промисловості.

Культура функціонує в суспільних взаємозв'язках на різних рівнях у певних конкретних формах. Для відображення цієї конкретної форми буття культури в соціології використовується поняття субкультур и.

Субкультура - це набір символів, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, що відрізняють те чи інше співтовариство чи будь-яку соціальну групу.

Кожне співтовариство створює свою субкультуру. Субкультура не заперечує загальнолюдської культури, але в той же час вона має свої специфічні відмінності. Ці відмінності пов'язані з особливостями життєдіяльності тих чи інших співтовариств.

Можна виділити національні, конфесійні, професійні субкультури організацій, соціальних груп і т.д. Термін "національна культура" застосовується для визначення символів, вірувань, цінностей, норм і зразків поведінки, що характеризують людське співтовариство в тій чи іншій країні, державі. У державі, однорідній в лінгвістичному й етнічному відношенні, може бути одна національна культура. Однак у більшості країн земної кулі є кілька різних національних культур. Як правило, у цих країнах можна виділити субкультуру більшості націй і субкультуру національних меншин.

Для соціології важливо визначити, чи змішуються ці субкультури, співіснують і терпимо відносяться одна до одної чи мають місце культурні конфлікти. Часто культурні меншини докладають особливих зусиль, щоб зберегти свою самобутність, захистити свої цінності і вижити в середовищі, де переважають культури більшості населення, що впливають на всі інші культури і навіть придушують їх. Від правильної культурної політики залежать стан економіки, соціально-політичний клімат і весь добробут даної держави.

Іншою найважливішою формою є конфесійна субкультура. Конфесійна культура складається на основі спільності віросповідання, приналежності до тієї чи іншої церкви. На базі цієї спільності формується спільність символів, цінностей, ідеалів і зразків поведінки. Наприклад, можна говорити про християнську, мусульманську, буддійську культурах у цілому. Окремі галузі, напрямки у світових релігіях створюють свої субкультури: наприклад, православну, католицьку, протестантську. У свою чергу, у цих субкультурах можливі свої субкультури. Професійна субкультура утворюється на основі загальних символів, цінностей, норм і зразків поведінки, розділених тією чи іншою професійною групою. Вона тісно пов'язана зі змістом роботи і роллю, яку в суспільстві грають її представники. На неї впливають професійна освіта і підготовка.

В усіх різноманітних формах функціонування культура (як субкультура) має єдиний механізм впливу на особистість, передбачає єдиний спосіб споживання вироблених культурних цінностей.

У сучасних умовах інтеграційні процеси захоплюють, насамперед, національні і регіональні культури. Завдяки їм відбувається, з одного боку, асимілювання елементів суспільної культури, а з іншого, - розвиток у національних культурах елементів загальнолюдської культури. В умовах становлення національних держав культура виступає об'єднуючим началом. Шлях до національного життя - це шлях до становлення національної державності і національної культури. Наявність національної культури ще не є достатньою умовою набуття етичною спільністю нової якості національної консолідації. Приналежність до етносу здавна задається фактом народження людини, приналежність до нації - результатом її свідомого вибору.

Процеси інтеграції культур складні і різноманітні. Інтенсивне зближення створює основу для інтегративних процесів у духовній культурі більшості народів. Зростаюче зближення націй разом з тим приводить до інтенсифікації національних почуттів.

Культура існує і розвивається в житті великих колективів та спільнот.

Національна культура виникає одночасно з іншими національними культурами як реакція на розширення міжнародної взаємодії зовнішнім асимілюючим фактором. Національне й інтернаціональне формуються в діалектичному зв'язку між собою.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем.

1) Проблему перегляду і реставрації вже, здавалося б, вирішених проблем. Сюди відносяться проблеми визначення приналежності шедеврів культури і культурної спадщини.

2) Співвідношення подальшої інтелігенції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності.

3) Проблема мови в багатонаціональній державі.

4) Проблема форм взаємодії національних культур у державах, що раніше складали єдине ціле (СРСР, ЧРСР, Югославія) і в державах, які об'єдналися в одну державу (ФРН).

5) Проблема обміну духовними цінностями, ідеологізації національних культур.

Література

1. Андрушків Б. М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту. - Львів, 1995.

2. Гурьянов С.Т. Социология управления. - M.1990.

3. Кравченко А.И. Социология труда в XX веке: Историко-критический очерк. - М., 1987.

4. Лесів Й. Сучасні методи менеджменту. - Ужгород, 1994.

5. Маркевич Д. Социология труда. - М., 1988.

6. Мескон М. X, Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента /Пер. с англ. --М., 1992.

7. Наука управлять. --К., 1993.

8. Пилипенко В. Трудова поведінка за умов ринкової економіки і проблеми соціологічного дослідження // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - №6.

9. Полторак В.А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. - К, і 992.

10. Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / Відп. ред. В.А. Полторак. --К., 1993.

11. Социология труда: Учебник / Под. ред. Н.Й. Дряхлова, А.И. Кравченко-- М.Р 1993.

12. Удальцова М.В. Социология управления: Учебник для вузов. - М., Новосибирск, 2002.

13. Хміль Ф.1. Менеджмент. --К, 1995.

14. Анисимов С.Ф. Духовные ценности: Производство и потребление. - М, 1988.

15. Витаньи И. Общество, культура, социология. - М.: Прогресс, 1984.

16. Здравомыслов А.П. Потребности. Интересы. Ценности. - М., 1986.

17. Ионин Л. Г Социология культуры. - М.: Логос, 1996.

18. Ионин Л. Г Социология знания. - М.: Логос, 1998.

19. Лісовий В. Культура та цивілізація // Філософська і соціологічна думка.--1993. - № 1.

20. Основы социологии/Под ред. А.Г. Эфендиева. - М.: МГУ, 1993.

21. Смелзер И. Социология. - М.: Наука, 1994.

22. Тойнби А. Постижение истории. --М.: Прогресс, 1991.

23. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций //Политические исследования. - 1994. - № 1.

Размещено на Allbest.ru

...