Соціальний прогрес і соціальний захист населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний прогрес і соціальний захист населення

Економічне зростання тісно пов'язане з прогресивним розвитком суспільства. Воно приводить до економічного прогресу, що проявляється як у розширенні обсягу благ та послуг, які використовуються для задоволення потреб, так і в удосконаленні організації економічної діяльності, підвищенні її ефективності. Водночас економічний прогрес є матеріальною основою прогресу в усіх сферах суспільного життя або соціального прогресу. Розглянемо його суть. соціальний трудовий дохід населення

Прогрес - це рух вперед. Соціальний прогрес - це поступальний розвиток суспільства по висхідній від менш до більш досконалих форм, його суть полягає в кількісному збільшенні та якісному вдосконаленні суспільних умов життєдіяльності людей. Він включає умови функціонування людини як найважливішого фактора виробництва, з одного боку, та умови життєдіяльності людини як біологічної та соціальної істоти, з іншого. При такому розумінні соціального прогресу його критерієм є рівень свободи, який суспільство здатне забезпечити особі у процесі її саморозвитку і самореалізації, бо, як зазначав давньогрецький філософ Піфагор, людина є "мірило всіх речей", а вчений-гуманіст Еріх Фромм наголошував, що "розкриття власного потенціалу людини згідно з її природою потрібно розглядати як мету людського життя". Рівень соціального прогресу вищий на тих стадіях розвитку людства, де забезпечуються кращі умови трудової діяльності людини, повніше задовольняються матеріальні та духовні потреби, більші можливості всебічного розвитку особи.

Показники соціального прогресу конкретизують загальні критерії суспільного розвитку. На сьогодні існує значна кількість таких показників, серед яких передусім виділяють умови життєдіяльності, соціальну структуру населення, спосіб життя, рівень доходів населення, рівномірність розподілу доходів, доступ до систем освіти та охорони здоров'я, соціально-демографічні показники. Останні розраховуються як у цілому по країнах, так і по окремих регіонах країни, порівнюються їх величини у різних територіальних об'єднаннях.

Розраховуються й інтегральні показники. У світовій практиці як інтегральний показник використовується індекс розвитку людського потенціалу. Це спеціальний інтегральний індекс, який на підставі відповідних показників дає узагальнюючу оцінку суспільного прогресу. Даний показник запропонований ООН у 1990 р. і розраховується за методологією Програми розвитку ООН (ПРООН) як середнє з чотирьох величин: ВВП на душу населення, очікуваної тривалості життя, рівня освіченості дорослого населення (старше 25 років) і очікуваної тривалості навчання, співставлених з найвищими світовими рівнями цих показників. Його обчислюють для чоловіків і жінок, окремих соціальних та етнічних груп, а також регіонів. Розмір цього показника коливається у діапазоні від нуля до одиниці. Загальноприйнятою є класифікація, відповідно до якої країни з індексом людського розвитку, меншим за 0,5, мають низький рівень людського розвитку, від 0,5 до 0,8 - середній, 0,8 і вище високий рівень розвитку. За даними щорічної "Доповіді про розвиток людини 2010", підготовленої ПРООН, найвищий індекс людського розвитку у 2008 р. був в Ісландії, друге місце належало Норвегії, США посідали дванадцяте місце, Франція - десяте, Велика Британія - шістнадцяте, Російська Федерація - сімдесят перше. Україна в цьому переліку була на 85 місці.

На межі XX і XXI ст. соціальний прогрес ознаменувався формуванням концепції суспільства нового типу, що отримало назву суспільства, заснованого на знаннях, або К-суспільства. Воно набуло принципово нових вимірів, якими, окрім технологічного, стали соціальний, етнічний і політичний. Компонентами такого суспільства стали нові міждисциплінарні знання, які генерують наукові та суспільні інститути, підготовка високоякісного людського капіталу, яку здійснює освіта, створення додаткових багатств на базі економіки знань і формування на цій основі інтегрального вектора розвитку суспільства, спрямованого на підвищення якості та безпеки життя всіх його членів. Таке суспільство характеризується суттєвою зміною структури пращ, трудових відносин, соціального захисту людей, зайнятості населення. З'явилося нове соціальне оточення, в якому, поряд з матерією та енергією, важливими продуктивними факторами стали інформація та наукові знання. Для такого суспільства чітким політичним вектором є спрямованість на досягнення високого рівня якості та безпеки життя як у національному, так і глобальному масштабах.

Якісна та кількісна характеристика стану К-суспільства здійснюється розробленим ООН індексом К-суспільства. Він синтетичний і визначається трьома вимірами. По-перше, індексом інтелектуальних активів суспільства, який формується з допомогою таких індикаторів, як повний термін шкільного навчання в країні, кількість молоді віком до 15 років, що здобуває освіту, рівень надання населенню інформацій з допомогою засобів масового зв'язку. По-друге, це індекс перспективності розвитку суспільства, що визначається державними витратами на охорону здоров'я, на дослідження та інноваційний розвиток країни, зниженням витрат на оборону країни, кількістю дітей на одного вчителя у початковій школі, рівнем свободи від корупції. Третім є індекс якості розвитку суспільства, що характеризує якість та безпеку життя людей через урахування таких факторів, як рівень дитячої смертності, нерівність розподілу матеріальних та соціальних благ між громадянами суспільства, співвідношення захищеної в економічному відношенні території до загальної території країни, кількість викидів вуглекислого газу на душу населення. Індекс К-суспільства визначається як середнє арифметичне від названих вище трьох індексів і коливається у межах від нуля до одиниці. При цьому найгірші значення наближаються до нуля, а найкращі - одиниці. За даними ООН серед 191 країни світу за індексом розвитку К-суспільства у 2005 р. Україна перебувала на 40 місці і була серед 45 кращих країн світу.

Таким чином, соціальний прогрес є важливою умовою та складовою суспільного розвитку в цілому та економічного зокрема. Він проявляється в усіх сферах життєдіяльності суспільства, а його подальший розвиток визнається одним із головних завдань органів державної влади та міжнародних організацій.

Соціальний прогрес проявляється у двох основних напрямах. Першим є вдосконалення умов трудової діяльності людини. Праця була і залишається матеріальною основою існування людини, її особистості, виступає однією з найважливіших її соціальних і фізіологічних потреб. Праця - це не тільки основа виробничого процесу і створення засобів існування, а й основна форма самоствердження соціальної природи людини. Вона є діяльністю, що визначає сутність природи людини.

Отже, праця - це не тільки специфічна діяльність, спрямована на виробництво як матеріальних, так і духовних засобів існування людини, а й першооснова, з якої формується сама людина, суспільство загалом, соціальна форма розвитку матеріального буття. Праця - це діяльність, що разом із духовною складовою визначає сутнісні сили людини, утверджує її суспільну природу, відбиває її глибинну сутність, родову якість. І коли говорять, що праця створила людину, то це треба розуміти не як одноразовий акт, а як процес перманентний, що формує сутність людини протягом усієї історії людського суспільства. Тому соціальний прогрес насамперед проявляється як процес безпосереднього розвитку людської особистості, реалізації її суттєвих сил.

Найяскравішим проявом соціального прогресу у цій сфері є нова роль людини у виробництві. Сучасна науково-технічна революція, змінюючи технологічний базис виробництва, створює умови для відсторонення працівника в ряді галузей економіки від безпосередньої участі у виробничому процесі. Людина перестає бути безпосереднім агентом виробництва, виходить з його структури, здійснює Його регламентування, перебуваючи поза межами виробничих процесів. Однак це не означає зменшення ролі людини, її праці у сучасному виробництві. Автоматизація виробництва дійсно приводить до передачі значного числа виробничих функцій від людини до машини. Але водночас значне число функцій живої праці залишається. Це насамперед функції програмування, перевірка та прийом готових до експлуатації систем (перевірка готовності агрегатів до роботи, їх включення, набір програм для їх роботи), забезпечення необхідними ресурсами, спостереження і контроль за ходом виробничих процесів, ремонт автоматичних систем - усе це підвищує роль людини у виробництві. Зміна ролі людини у виробництві проявляється в тому, що жива праця починає переважати над уречевленою як основний фактор виробництва. При цьому домінуючим типом праці стає індивідуальна переважно інтелектуальна, озброєна знаннями праця. Змінюється і тип працівника. Його найголовнішими рисами стають постійне прагнення до самовдосконалення, розвиток творчих і організаторських здібностей, професійних вмінь і навичок, відчуття нового, вміння оцінювати досягнуте, бачити вади й шукати способи їх усунення, економічне мислення, що проявляється в умінні знаходити оптимальні для зростання ефективності варіанти розв'язання проблем. Працівник такого типу повинен мати ґрунтовні базові знання та вміння для швидкого освоєння нової техніки, мати широку кваліфікацію, здатність до розумового та психологічного напруження, мати такі психофізіологічні якості, як цілеспрямованість, сумлінність, психологічна стійкість.

Зміна ролі людини у виробництві, формування працівника нового типу зумовлює і підвищення вимог до умов праці, з одного боку, та рівня підготовки працівника, з іншого. Перше пов'язано з гуманізацією виробництва, а друге - з інтелектуалізацією праці. Зрештою, це приводить до збагачення змісту праці людини, її творчого характеру, розвитку її сутнісних сил.

Гуманізація виробництва означає насамперед удосконалення умов праці в цілому і кожного робочого місця зокрема. До цього належать ступінь забруднення повітря і середовища, вібрація, освітленість, вологість, рівень температури, інтенсивність шуму, фізичні небезпеки, встановлений ритм роботи, тривалість робочого циклу та ін. Гуманізація виробництва потребує постійного поліпшення умов праці, створення сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі, що дає змогу розкрити творчий потенціал людини. Суть гуманізації виробництва полягає у створенні матеріально-технічних, організаційно-економічних та соціальних умов для ефективної та творчої праці людини.

Гуманізація виробництва пов'язана із соціальним партнерством. Останнє означає спільну діяльність суб'єктів трудових відносин, спрямовану на погодження інтересів і вирішення наявних проблем. Воно передбачає готовність роботодавців та найманих працівників до взаєморозуміння і злагоди, прагнення до гармонії відносин між ними. Важливу роль у ньому відіграє і держава, що виступає, з одного боку, гарантом прав та зобов'язань, що беруть на себе учасники партнерства, а з іншого - контролером їх виконання і арбітром при виникненні конфліктних ситуацій. Система соціального партнерства, сприяючи об'єднанню зусиль учасників трудових відносин, створює сприятливі умови у сфері трудової діяльності людей, свідчить про велику ступінь демократизації суспільства, нову якість відносин у соціально-трудовій сфері. А це і є ознакою соціального прогресу.

Підвищення рівня технічної оснащеності виробництва і зумовлене ним ускладнення праці приводять до її інтелектуалізації. Це проявляється, по-перше, у підвищенні рівня освітньої та спеціальної (фахової) підготовки працівника, а по-друге, - у зростанні в загальній масі людей, що працюють та мають вищу і середню спеціальну освіту. Стає настійною необхідністю підвищення рівня підготовки працівників, що приводить до збільшення часу на навчання протягом усього життя працівників і зростання затрат на підготовку робочої сили. В більшості розвинутих країн світу початок навчання починається з 6 років, а тривалість повної середньої освіти становить 12-15 років. Нині у світі існує тенденція суттєвого розширення числа осіб, які бажають отримати вищу освіту. Це ставить перед вищою освітою радикальне завдання - підвищення її якості, націленості її на забезпечення потреби і здатності особи до постійного удосконалення своєї освіти протягом усього свого життя.

Рівень життя та його показники

Другий напрям соціального прогресу пов'язаний з умовами задоволення потреб людини в матеріальних, духовних, соціальних та екологічних благах, тобто з рівнем життя, або добробутом. Це рівень матеріального та соціального стану індивіда або домогосподарства. Він характеризує забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, ступінь задоволення потреб людей в таких благах та умови в суспільстві для розвитку та задоволення цих потреб, включаючи реальні економічні джерела та соціально-правові гарантії забезпечення життєдіяльності людей. Набір необхідних для життєдіяльності благ зумовлюється такими потребами, як умови праці, освіта, охорона здоров'я, якість харчування та житла, обсяг політичних умов тощо.

Слід зазначити, що рівень життя є динамічним процесом, що залежить від багатьох факторів. З одного боку, на нього впливають потреби, величина і структура яких постійно змінюються під дією закону зростаючих потреб. З іншого боку, на рівень життя безпосередньо впливають фактори, пов'язані з можливостями суспільства щодо вироблення благ та їх розподілу, що своєю чергою залежить від стану розвитку економіки, культурно-освітнього рівня населення національних особливостей тощо. На рівень життя впливають також історичні, географічні, національно-традиційні та інші умови життєдіяльності людей. Критерієм рівня життя, на який має право кожна людина згідно з конвенцією Міжнародної організації праці, є такий обсяг матеріальних, соціальних та інших благ, який необхідний для підтримки здоров'я та добробуту самої людини, її сім'ї та гарантування права забезпечення у разі безробіття та втрати працездатності.

Отже, поняття рівня життя охоплює широке коло соціально-економічних, духовних, національних, регіональних, історичних, географічних та інших факторів, що характеризують умови життєдіяльності окремої людини, домогосподарств, різних прошарків населення як країни в цілому, так і окремих регіонів. Однак провідну роль відіграють соціально-економічні фактори. До них належать структура економіки, обсяг і структура фонду споживання, реальні доходи населення, зайнятість (забезпечення роботою) і умови праці, тривалість робочого дня і вільного часу, житлово-побутові умови, умови відпочинку і використання вільного часу, рівень освіти і культури, система охорони здоров'я, система соціального забезпечення, піклування суспільства про дітей і материнство, захист безпеки життя і прав власності. Важливість категорії рівня життя підкреслюється і тим фактом, що в економічній науці виділяється економічна теорія добробуту.

Рівень життя характеризується кількісною і якісною визначеністю. В розвинутих країнах його регулювання здійснюється на основі концепції якості життя. Вона виступає основоположною ідеєю поліпшення життя населення, що базується на відповідній системі принципів та понять і передбачає стратегію та тактику їх реалізації. Концепція якості життя характеризується трудовою установкою, тобто рівень життя передусім пов'язується з працею, економічними можливостями людини. Вона включає і політичні можливості, і взаємозв'язки людини з навколишнім середовищем. Тобто визначається весь комплекс умов і факторів, що характеризують рівень задоволення потреб людини і відповідності реальних можливостей очікуваним. Серед показників цієї концепції важливе місце посідає індекс якості життя, що характеризує рівень освіти і медичного обслуговування, ступінь зайнятості населення, його платоспроможність та доступ до політичного життя. Він пов'язаний з такими інтегральними показниками, як індекс людського розвитку, індекс інтелектуального потенціалу суспільства, людський капітал на душу населення, коефіцієнт життєздатності населення, індекс розвитку людського потенціалу.

Центральне місце серед факторів, що визначають рівень життя, належить доходам, їх величині і диференціації. Саме доходи членів суспільства, домогосподарств є головним показником їх добробуту. Дохід визначає матеріальне і духовне життя людей, можливість відпочинку, освіти, підтримання здоров'я, задоволення духовних потреб. Дохід - це кількість грошових коштів, благ чи послуг, отриманих індивидом, юридичною особою або економікою в цілому за певний період часу. Це ті матеріальні блага, які є в розпорядженні осіб і використовуються ними для задоволення своїх потреб.

Найзагальнішим економічним показником рівня життя є ВВП на душу населення. Саме цей показник означає загальну кількість товарів та послуг, що, з одного боку, придбані для кінцевого споживання, а з іншого - становлять суму доходів усіх суб'єктів національної економіки. Тому обсяг ВВП на душу населення є найзагальнішим показником того рівня товарів та послуг, що виготовляються і споживаються в країні. Чим він вищий, тим можливості задоволення потреб ширші, а, отже, і вищий рівень життя. За даними ООН, у 2005 році середньосвітовий рівень ВВП на душу населення у доларах за паритетом купівельної спроможності становив 9543, тоді як у найбагатших країнах (Організація економічного співробітництва і розвитку) - 29197, а у країнах, що розвиваються, - 5282. У найбагатшій країні світу Люксембургу ВВП на душу населення дорівнював 60220 доларам, у найбіднішій - Сьєрра-Леоне - 806 доларів. В Україні цей показник складав 6848 доларів.

Показник ВВП на душу населення є надто загальним. Його можна з певними застереженнями використовувати для співставлення рівня життя різних країн. Для аналізу динаміки рівня життя всередині країни використовується особистий дохід, або дохід у розрахунку на душу населення. Це потік доходу, одержаного особою або домогосподарством. Він може бути результатом продажу своєї праці, одержання доходу від власності (дивіденди, відсотки), виручкою від продажу благ, створених власною працею, різного роду трансфертних платежів держави і бізнесу. Залежно від джерела розрізняють трудові і нетрудові доходи. До трудових належать доходи від продажу робочої сили або іншого її використання. Нетрудовим вважається дохід, що утворюється поза ринком праці за рахунок інвестицій або трансфертних платежів, тобто доходів, що не залежать від відпрацьованого часу, а пов'язані з нормами соціального забезпечення. Особисті доходи населення поділяються на грошові та натуральні.

Грошові доходи - це всі види надходжень у грошовій формі, тобто загальний обсяг грошей, одержаних особою у виді доходу. Натуральні доходи включають продукцію, створену домашнім господарством для власного споживання. Грошові доходи частіше називають номінальними, бо вони включають податки та обов'язкові платежі і не відображають рівня цін на товари та послуги.

Номінальні доходи населення за вирахуванням податків, обов'язкових платежів та добровільних внесків населення у громадські організації називаються використовуваними доходами. Останні є тією грошовою сумою, яка залишається після сплати податків та обов'язкових і добровільних платежів і які домогосподарства використовують на власний розсуд. Це, по суті, та сума коштів, яку домогосподарства використовують на споживання і заощадження. Але в цьому показнику не відображається динаміка рівня цін. Тому визначається реальний використовуваний дохід, що скоригований на зміну споживчих цін і відображає той обсяг благ та послуг, який можна придбати на грошовий дохід при даному рівні цін.

Основними компонентами грошових доходів населення є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності і власності та різного роду соціальна допомога у вигляді трансфертів - пенсії, стипендії, матеріальна допомога тощо. Уявлення про співвідношення цих джерел у грошових доходах населення України дають такі дані. В структурі доходів середнього українця в 2008 р. заробітна плата складала 43,3%, прибуток і змішані доходи - 15,4%, доходи від власності - 3,6%, соціальна допомога та інші одержані поточні трансферти - 37,7%.

Динаміка особистих доходів характеризує зміни у рівні життя: за інших рівних умов останній вище тоді, коли більший розмір особистих доходів. Однак рівень доходів не відображає нерівномірність їх розподілу між різними групами населення. Будь-якій економічній системі притаманна диференціація населення за рівнем доходів. Не є винятком і ринкова економіка. Неоднакові доходи пояснюються насамперед відмінностями у здібностях людей. Рівень доходів залежить від рівня освіти, професійної майстерності, галузі трудової діяльності, стану кон'юнктури у різних галузях економіки. Суттєво впливає на нього кількість дітей та непрацездатних у сім'ї. Для аналізу диференціації доходів різних груп населення використовуються споживчі бюджети. Це фактичний баланс доходів і видатків, що характеризує рівень життя сімей різних верств населення й показує джерело надходження доходів та основні статті їх витрат на придбання товарів і послуг.

Споживчий бюджет, розрахований на основі певних норм і нормативів, називається нормативним. Розрізняють середній і мінімальний нормативні бюджети. Мінімальний нормативний споживчий бюджет - це нижній рівень забезпечення сім'ї матеріальними благами, зменшення якого унеможливлює нормальне відтворення людини, означає злиденне існування сім'ї. Його ще називають бюджетом мінімальної матеріальної забезпеченості. Він виступає як поріг бідності, або прожитковий мінімум, бо забезпечує лише фізичне відтворення людини. В Україні поняття прожиткового мінімуму визначено у Законі "Про прожитковий мінімум", прийнятому у 1999 р. Це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини і збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Він визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для чотирьох основних соціальних груп: 1) дітей у віці до 6 років; 2) дітей у віці від 6 до 18 років; 3) працездатних громадян; 4) осіб, які втратили працездатність. Встановлюється і середня величина прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів до початку розгляду Державного бюджету України. У 2010 р. прожитковий мінімум становив 875 грн на місяць.

Прожитковий мінімум є по суті порогом бідності, при якій неможливо у наслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству у конкретний період часу. Межею бідності є рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб людини. Вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. Виділяється і крайня форма бідності, що за стандартами цивілізації порівнюється з межею виживання.

Другим типом споживчого бюджету є бюджет середньої сім'ї, або середній дохід. Це дохід так званого середнього класу. У розвинутих країнах Заходу найбільш наближеним до середнього споживчого бюджету є бюджет Геллера (США). Це бюджет середньостатистичної сім'ї з чотирьох осіб: чоловік, дружина, син 13 років і дочка 8 років. Така сім'я споживає типовий набір товарів і послуг, кількість і якість яких стандартна, а вартісна Його величина обчислюється у ринкових цінах поточного року. За стандартами розвинутих країн споживчий кошик цієї групи включає будинок, автомобіль, дачу, сучасну обстановку житла, можливість надання освіти дітям, відпочинку (в тому числі мандрівок), наявність заощаджень у вигляді цінних паперів та дорогоцінностей. В розвинутих країнах ринкової економіки середній клас вважається основою суспільного життя, забезпечує політичну стабільність і відіграє важливу роль в економічному зростанні. Його доходи пов'язані як з працею, так і з власністю (нерухомість, цінні папери). Тому соціальна політика спрямована на всебічну підтримку цього класу, зростання його частки серед населення.

В Україні, на жаль, середній клас ще не сформувався. Опосередкованим підтвердженням цього є дані обстеження, здійсненого Київським інститутом проблем управління ім. Горшеніна. На запитання: "Як Ви оцінюєте матеріальний стан Вашої сім'ї?" одержано такі відповіді. Жодних матеріальних труднощів не відчувають 2,6% опитаних сімей; 32,6% опитаних сімей вважають, що в цілому на життя вистачає, але не на цінні речі; 12,7% сімей матеріальних труднощів не відчувають, за винятком особливо великих покупок (житло, дорогий автомобіль тощо). Ледве зводять кінці з кінцями 19,3% сімей, а 32,9% вважають, що на харчування вистачає, але придбання одягу чи взуття викликає труднощі. З цих даних видно, що з великою натяжкою до середнього класу можна віднести 15,6% сімей. А в розвинутих країнах середнім класом є до 55% населення.

Про відсутність середнього класу свідчить і різниця між доходами багатих і бідних. В Україні вона в 7-10 разів вища, ніж у Західній Європі та США. Високим є також розрив у рівнях заробітної плати працівників бюджетної сфери. В Україні він становить 1:40, тоді як у Західній Європі - 1:4, а у США - 1:5. На початок XXI ст. 20 найбагатших кланово-олігархічних сімей привласнювали 80% національного багатства України. Найзаможніша п'ята частина населення України здійснює майже 40% сукупних витрат.

Про низький рівень доходів населення України свідчить і структура сукупних витрат домогосподарств. Частка витрат на продовольчі товари становить майже 2/3 доходів, тоді як середнє домогосподарство США на такі цілі витрачає близько 17% свого доходу (і це при значно більшому обсязі продуктового кошика у фізичному вираженні і вищій його якості). Ці дані підтверджують дію закону Енгеля, суть якого полягає в тому, що частка національного доходу, витраченого на харчові продукти, є важливим індикатором рівня життя. Чим менша ця частка, тим рівень життя виший. В той же час частка витрат на задоволення соціальних та культурних потреб більша у тих країнах, де вищий рівень життя.

Ринкова економіка передбачає існування і прошарку багатого населення, до якого відносять тих, хто має те, що недоступне для переважної більшості населення. Головною ознакою цієї категорії населення є наявність власності і, відповідно, можливість впливати на соціально-політичний розвиток суспільства. В Україні до такого прошарку належать так звані олігархи.

Отже, ринкова економіка характеризується диференціацією доходів, причини якої, як уже зазначалось, криються як у різних здібностях людей, так і в їх соціально-економічному становищі. Диференціація доходів пов'язана із законом Парето, названим на честь відомого італійського економіста Вільфредо Парето, який створив основу економічної теорії добробуту, в тому числі і теоретичне обґрунтування розподілу доходів. Відповідно до цього закону рівень диференціації доходів обернено пропорційний до загального рівня економіки. В країнах з вищим рівнем розвитку економіки рівень диференціації доходів нижчий. При цьому зменшення диференціації доходів відбувається при зростанні обсягів ВВП на одного зайнятого.

Кількісно рівень диференціації доходів вимірюється декількома показниками (див. схему 17.2).

Для визначення міри нерівності доходів у світовій практиці використовується декілька показників. Один із них - так звана крива Лоренца. Вона показує, наскільки фактичний розподіл доходів між різними групами населення відрізняється від рівномірного розподілу доходів.

Якби доходи між сім'ями розподілялись рівномірно, то залежність між частками сімей і їх частками у загальному доході виражалась би бісектрисою. Це був би варіант абсолютної рівності, бо 20% сімей отримували б 20% загального доходу, а 40% відсотків сімей - 40% загального доходу, і відповідні точки знаходилися б на бісектрисі. Однак на практиці існує нерівність. Частка сімей з низькими доходами у загальному доході суттєво нижча їх частки у населенні. Тому крива, що виражає що залежність, відхилятиметься вниз від бісектриси, яка означає абсолютну рівність. Вона і виражає міру нерівності доходів. Чим більше відхилення кривої Лоренца від лінії абсолютної рівності, тим вища міра нерівності.

З кривою Лоренца пов'язаний ще один показник нерівності доходів. Це коефіцієнт Джині, або індекс концентрації доходів населення. Він є узагальнюючим показником нерівності і визначається за допомогою кривої Лоренца відношенням площі сегмента, утвореного лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца (на графіку 17.1. сегмент заштриховано), до загальної площі трикутника, що знаходиться гад лінією абсолютної рівності. Якщо у розподілі доходів встановлюється абсолютна рівність, то площа трикутника дорівнюватиме нулю, а отже, нульовим буде і коефіцієнт Джині. У разі абсолютної нерівності, коли всі доходи концентруються у розпорядженні однієї особи, коефіцієнт дорівнюватиме одиниці. Він є відносним показником і його реальне значення знаходиться між нулем та одиницею. Чим більший коефіцієнт Джині, тим більший ступінь нерівності доходів. В Україні у 2005 р. коефіцієнт Джині становив 0,489, тоді як у 1989 р. - 0,249, що є свідченням поглиблення диференціації доходів між різними групами населення. В Росії цей коефіцієнт у 2005 р. дорівнював 0,456.

Показником диференціації доходів є і так званий децильний коефіцієнт. Він виражає співвідношення між середніми доходами 10% населення з найвищими доходами і 10% населення з найнижчими доходами. В Україні у 2005 р. це відношення становило 30:1, тоді як у Китаї - 7:1, ЄС - 5,7:1, Японії - 4:1. Україна посідає за цим показником 79-те місце серед 191 країни світу. Це засвідчує високий рівень диференціації доходів різних груп населення в Україні. Ще вищим цей розрив є в окремих категорій працюючих. Так, заробітна плата працівників вищої ланки акціонерних товариств у 25-30 разів перевищує зарплату рядових працівників.

Оскільки високий рівень диференціації доходів може спричинити загострення соціальних суперечностей, держава у країнах ринкової економіки розробляє заходи, спрямовані на зменшення розвитку у доходах різних груп населення. Ці заходи являють собою зміст політики регулювання доходів. До них належить підвищення мінімальної заробітної плати, диференціювання оподаткування різних груп отримувачів доходів. Важливу роль відіграють соціальні трансферти, які є системою заходів грошової або натуральної допомоги з боку держави групам населення з низькими доходами, що дає змогу підвищити рівень їх доходів. Така політика, сприяючи вирівнюванню доходів, зменшує соціальну напруженість у суспільстві і певним чином сприяє економічному розвитку.

Отже, рівень життя - це сукупність умов життя населення країни, що відповідають досягнутому нею рівню соціально-економічного розвитку. Він визначається багатьма показниками, першорядне значення серед яких належить обсягу доходів і рівню їх диференціації.

Размещено на Allbest.ru