Соціологія марксизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціологія марксизму

Важливою віхою на історичному шляху становлення соціології стало соціологічне вчення Карла Маркса (1818 - 1883 pp.) і його соратника Фрідріха Енгельса (1820 - 1895 рр.), що спиралося на створене ними діалектико-матеріалістичне розуміння історії. На цій основі вони збагатили соціальну теорію, зробивши марксизм одним із найвпливовіших, соціальних вчень XIX і особливо XX ст. Незважаючи на те, що й основні праці носять міждисциплінарний характер, у них більш-менш широко представлений і соціологічний підхід та матеріал.

Спираючись на соціально-філософську теорію діалектико-матеріалістичного розуміння історії, К. Маркс та Ф. Енгельс внесли дуже важливий вклад у збагачення і розвиток соціологічної думки. Це знайшло своє вираження насамперед у творчій розробці наступних аспектів соціологічної теорії. По-перше, у працях К. Маркса та Ф. Енгельса дано в цілому більш повне і глибоке розуміння суспільства як соціальної системи. Для марксизму суспільство -- продукт різноманітних взаємодій між людьми, система їхніх взаємозв'язків, що є результатом насамперед їхньої трудової діяльності. Люди і створюють суспільство й у той же час формуються ним. Системний підхід марксизму до вивчення суспільства особливо яскраво проявляється в зв'язку з розробкою ним центральної категорії "суспільна формація", як соціальної системи, що включає ряд підсистем (економічну, політичну, правову, моральну та ін.) при визначальній ролі в кінцевому рахунку економічної (виробничої) і знаходиться у відносній рівновазі. Саме спосіб виробництва, за Марксом, є системоутворюючим компонентом соціальної системи, визначає якісну характеристику даної формації та її істотну відмінність від інших.

Цілком очевидна корінна відмінність системного підходу К. Маркса до суспільства від системного підходу, наприклад, О. Конта, для якого саме духовні фактори відігравали визначальну роль у суспільному житті. Заслуга марксизму в цьому питанні складалася не тільки в тому, що виробничо-економічна сфера життя суспільства розглядалася як одна з підсистем соціальної системи і виділялася її особлива роль, але й у тому, що ним був проведений заглиблений аналіз взаємозв'язку і взаємодії цієї підсистеми з іншими.

У суспільну формацію К. Маркс включав і певну соціальну структуру, форми сім'ї, способу життя та ін. Важливо відзначити й те, що замість абстрактних міркувань про суспільство взагалі К. Маркс на основі свого вчення про суспільні формації вважав за необхідне зосередити увагу на дослідженні конкретної формації, що й було ним зроблене в його головній праці "Капітал", у якій втілений і особливий, марксистський метод соціального пізнання. По-друге, Маркс і Енгельс одними з перших висунули фундаментальне положення соціологічної науки про те, що соціологічне знання повинне спиратися на вивчення самої соціальної реальності, а не тільки тих ідей і уявлень, що її відбивають.

По-третє, К. Марксові та Ф. Енгельсу вдалося серйозно збагатити теорію соціального розвитку. їхнє розуміння соціальної історії як природно-історичного процесу, заснованого на послідовній, поступальній і закономірній зміні суспільних формацій -- первіснообщинній, рабовласницькій, феодальній, капіталістичній і комуністичній -- було для свого часу великим кроком вперед у розвитку не тільки соціальної філософії, але й соціологічної думки. Особливо велика в цьому плані заслуга марксизму в обґрунтуванні зародження, становлення і розвитку капіталізму як промислового (індустріального) суспільства.

У теорії соціального розвитку Маркса чимало загального з аналогічною теорією О. Конта: вони виходять з положення про постійний і загальний розвиток усіх суспільств за одними й тими ж законами і стадіями. Обидва вважають, що суспільний розвиток носить прогресивний характер, йде поступально від нижчого до, вищого, більш досконалого; обидва вірять у досягнення ідеального суспільного устрою -- позитивного стану суспільства в Конта і комунізму в Маркса. Але в них було й чимало принципово різного і навіть протилежного: у Конта соціальна еволюція базується на інтелектуальному і моральному удосконалюванні, а в Маркса -- на удосконалюванні насамперед продуктивних сил і виробничих відносин; для Конта нормальний соціальний розвиток -- це поступове і плавне зростання, висока спадковість, відсутність різких змін і тим більше соціальних вибухів, прогрес через консенсус при збереженні порядку, а для Маркса -- це насамперед класова боротьба, революційний переворот, рішучий, якісний розрив із минулим, прогрес через руйнування існуючих порядків і т. д. Тому не випадково революція знаходиться в центрі уваги марксистської теорії соціальних змін, у той час як у Конта це відхилення від норми, патологія соціального розвитку.

По-четверте, К. Маркс і Ф. Енгельс -- одні з засновників конфліктологічного напрямку в соціології. Соціальні протиріччя і конфлікти для них -- це не тимчасове чи локальне, а по суті, постійний і повсюдний стан громадського життя. Вони пронизують і суспільство в цілому, і його окремі сфери, рівні і структурні елементи.

Саме марксизм поклав початок позитивній оцінці ролі і значення конфлікту в житті і розвитку суспільства.

По-п'яте, Марксові та Енгельсу належить безсумнівна заслуга здійснення однієї з перших спроб створення теорії соціальної стратифікації. Заслуга марксизму тут полягає в тому, що він, спираючись насамперед на новітні історико-етнографічні дослідження первісного суспільства Л. Г. Морганом, зробив загальний висновок про історичний характер класів, яких не було в давнину і не буде в майбутньому, в умовах комунізму.

Особливу увага К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли виділенню в соціально-класовій структурі суспільства основних і провідних класів. Стосовно до сучасного їм капіталістичного суспільства -- це пролетаріат і буржуазія, антагонізм між якими, на їхню думку, складав основний міст соціального життя.

Маркс та Енгельс твердо вірили в необхідність і неминучість перемоги пролетаріату в класовій боротьбі та в перетворення його в панівний клас. Принципово новими в цьому відношенні були положення марксизму про те, що класова боротьба обов'язково веде до диктатури пролетаріату і що сама ця диктатура є лише перехід до суспільства без класів.

Разом з тим К. Маркс та Ф. Енгельс бачили, що соціально-класова структура капіталістичного суспільства не зводиться лише до класів-антагоністів, а включає також й інші класи і шари (селянство, землевласники, дрібна буржуазія, інтелігенція й ін.), яким, правда, вони приділяли меншу увагу, прогнозуючи їхнє неминуче поступове зникнення, розчинення серед основних класів.

По-шосте, дуже важливе значення для соціологічних досліджень особистості мало обґрунтування Марксом положення про особистість як про суб'єкт, носій всієї сукупності суспільних відносин. Ця теза була спрямована на те, щоб вивчати не особистість взагалі, а особистість конкретного суспільства, конкретної людини. Він показав, що особистість -- це не тільки об'єкт впливу соціального середовища, але й активний суб'єкт її зміни. Заслуга Маркса й у тому, що він приділив велику увагу найважливішій соціологічній проблемі взаємодії суспільства й особистості, його механізму й історично детермінованого характеру.

Високо оцінюючи місце і роль марксизму в історичному розвитку соціологічної думки, не можна в той же час не бачити й у цій області його обмеженостей і недоліків. Матеріалістичне розуміння історії дозволило марксизму чітко виділити економічну сферу життя суспільства, розкрити її сутність, зміст, механізм розвитку і важливу роль у життєдіяльності людей і суспільства в цілому. Але це ж нерідко супроводжувалося більш-менш явною недооцінкою, а іноді й ігноруванням важливої ролі інших, нематеріальних факторів соціального розвитку. Марксистське вчення про класи і класову боротьбу дозволило краще зрозуміти одну з безсумнівно важливих сторін побудови, функціонування і розвитку суспільства. Але одночасно воно привело марксизм до усвідомлення мало не всієї соціальної історії, до історії боротьби класів, до гіпертрофування місця і ролі робітничого класу і недооцінки значення інших класів і соціальних груп, до грубого і науково необґрунтованого висновку про те, що справжня історія людства починається лише з комунізму, а все, що було до цього, -- це лише передісторія. Акцент на виявлення скрізь і всюди протилежних сторін, соціальних протиріч і конфліктів, безперечно, дозволив краще зрозуміти це могутнє джерело суспільного розвитку і важливу роль соціальних революцій, що здійснилися, в соціальному прогресі. І в той же час це привело до заперечення, по суті, ролі соціальної єдності, соціальної згоди і недооцінки еволюційних, поступових форм соціального реформування в прогресі суспільства.

Хід наступної історії виявив і багато інших слабкостей і недоліків соціальної теорії марксизму, особливо в плані її прогнозів і приречень.

Сьогодні марксизм знаходиться в глибокій кризі, за останні роки його вплив серйозно звузився. Свою роль у цьому зіграли, звичайно, і надмірний радикалізм соціології марксизму, її заполітизованість і заідеологізованість. Але ще велику роль тут зіграли наступна догматизація і вульгаризація марксизму, його перекручення в теорії і на практиці, катастрофа ніби то соціалістичних режимів у ряді країн, створених ніби під прапором марксизму.

Об'єктивна, справді наукова оцінка місця і ролі соціології марксизму вимагає, по-перше, дотримання принципу історизму, тобто уміння оцінювати праці К. Маркса та Ф. Енгельса з позицій того часу, коли вони жили і працювали, по тому, наскільки й у чому саме вони збагатили соціологічне знання в порівнянні зі своїми попередниками і сучасниками; по-друге, уміння відокремлювати в соціології марксизму наукове знання від політизованих та ідеологізованих; по-третє, уміння аналізувати погляди основоположників марксизму концептуально, а не окремі їхні висловлення, узяті поза зв'язком з іншими й без обліку їхнього розвитку; і, по-четверте, уміння чітко розрізняти марксизм і його численні інтерпретації як послідовниками, так і дослідниками марксизму, не ототожнювати його з ленінізмом, неомарксизмом і тим більше зі сталінізмом, троцькізмом, маоізмом та ін.

Соціологічна думка в Росії

Незважаючи на серйозне економічне і соціально-політичне відставання тодішньої Росії від Заходу, а також на те, що соціологія прийшла до нас із Західної Європи, а соціологічна думка в ній почала активно функціонувати лише в останній третині XIX ст., соціологія в Росії до кінця XX ст. досягла високого рівня, який мало чим поступався тому, що був на Заході у той період.

Російська соціологічна думка того часу мала можливість спиратися на досягнення західноєвропейської соціології. Великий вплив на неї зробили погляди Конта, Спенсера, Дюркгейма, Зіммеля, Вебера та ін.

Микола Якович Данилевський (1822 - 1885 рр.) -- видатний російський соціолог, етнограф та історик, засновник першої в історії антиеволюціоністської концепції історичного розвитку -- "теорія культурно-історичних типів". Це була одночасно і філософська, і соціологічна, і політологічна концепція багатолінійного і паралельного відокремленого розвитку "природних" соціальних систем як своєрідних соціокультурних типів суспільства, особливих цивілізацій. Вона виникла як спроба перебороти недоліки пануючої в той час євроцентристської моделі однолінійного й односпрямованого історичного прогресу і пояснити особливості розвитку Сходу й інших регіонів, у тому числі й Росіїі Головна і найбільш відома праця М. Я. Данилевського "Європа і Росія" (1869-1871).

Заперечуючи плоский еволюціонізм і загальнолюдську єдність світового історичного процесу, Данилевський виділяв 13 відособлених культурно-історичних типів:

* єгипетський,

* китайський,

* ассиро-вавилонський,

* індійський,

* іранський,

* єврейський, ;

* грецький,

* аравійський,

* римський,

* романо-германский (європейський),

* слов'янський,

* американський;

* перуанський.

Кожний із них відбиває цілісну сукупність своєрідних істотних ознак даного неповторного, унікального суспільства, виражену насамперед в особливостях мови, форм побуту, міфів, епосу і т. п. у цілому ж в основі виділення цих "самобутніх цивілізацій" лежить своєрідне сполучення в кожній з них чотирьох основних елементів: культури, релігії, політичного і суспільно-економічного устрою. Кожна з цих цивілізацій, за Данилевським, проходить у своєму розвитку чотири основні фази, що, умовно можна назвати

1) зародженням,

2) становленням,

3) розквітом;

4) упадком.

Безсумнівна заслуга Данилевського в оригінальному визначенні співвідношення загальнолюдського і національного (державного). Віддаючи явний пріоритет другому, яке ширше, багатше "худої абстракції" загальнолюдського, Данилевський говорив про "загальнолюдське, яке і складається не в тому, щоб йти в одному напрямку, а в тому, щоб всі історичну діяльність людства обійти в різних напрямках". І не одна цивілізація, згідно з Данилевським, не може видавати себе за вищу точку зору відповідно до інших. Кожний культурно-історичний тип покликаний внести свій своєрідний внесок у розвиток людства.

Лев Ілліч Мечников (1838 - 1888 рр.) -- великий географ і соціолог, найбільш видний представник географічного напрямку в російській соціології, автор всесвітньо відомої праці "Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств" (1889). У соціологічному плані в центрі його творчості знаходилося визначення й обґрунтування специфічних законів розвитку суспільства і критеріїв соціального прогресу з позицій визнання вирішальної ролі в цьому географічних факторів. Географічний напрямок у російській соціології виник як противага, з одного боку, соціологічному органіцизму (О. Конт, Г. Спенсер, A.I. Стронін та ін.), а з іншої, і насамперед -- пануючого в той час у Росії суб'єктивістського напрямку в соціології.

Л. Й. Мечников розумів соціологію як "вищу науку, що повинна перевіряти, дисциплінувати прагнення до перетворення кожного із нас і пристосовувати їх усі до однієї загальної мети". Такою метою він вважав служіння на благо людства. При цьому він рішуче відкидав претензії будь-якого одного соціологічного напрямку на створення справді наукової теорії суспільства і формулювання її законів. Це завдання, вважав він, повинне розв'язуватися колективним шляхом. Високо оцінюючи наукове і філософське значення відкриттів Дарвіна, Л.І. Мечников у той час виступив проти уподібнення громадського життя біологічному виживанню, проти пояснення соціальних явищ і процесів біологічним законом боротьби за існування. Соціологічна область, на відміну від біологічної, -- це "світ колективностей, світ інтересів, що виходять за межі одиничного біологічного існування; світ кооперації, тобто сполучення не протидіючих, а сприяючих досягненню однієї загальної мети сил". Кооперація, за Мечниковим, -- це вододіл між біологічним ("громадськістю") і соціальним ("суспільством").

Найважливішим і найбільш загальним законом громадського життя Л. Мечников вважав великий закон прогресу. Головним для нього було з'ясування суті соціального прогресу і його об'єктивних ознак, критеріїв. Л. Мечников бачив критерій соціального прогресу в "наростанні загальнолюдської солідарності", що виявляється в різаних формах кооперації, які залежать від усвідомлення людьми необхідності їхнього об'єднання. Нижчим ступеням історії людства властиві суспільні об'єднання, засновані на примусовості і залякуванні, на зовнішніх механічних зв'язках. їм на зміну на другому, перехідному етапі приходять супідрядні соціальні групи, для яких характерна соціальна диференціація в силу розподілу праці, підсилена спеціалізація і взаємозалежність цих груп. І нарешті, третій, вищий етап історії людства -- це вільний і добровільний союз людей, об'єднаних спільністю інтересів і схильностей, що свідомо прагнуть до солідарності.

У географічному середовищі, під якою Л. Мечников розумів не всю природу взагалі, а ту її частину, що залучена в трудовий процес, він особливо виділяє водяний фактор. У зв'язку з цим ним виділяються три періоди (епохи) світової історії:

1) річковий,

2) морський,

3) океанічний.

До першого відносяться давні й ізольовані цивілізації (китайська, індійська, ассиро-вавилонська і єгипетська), що складалися в басейнах великих рік -- відповідно Хуанхе і Янцзи, Інду і Гангу, Тигру і Євфрату, а також Нілу. Другий період -- середземноморський (від заснування Карфагену), коли культури почали розвиватися в середовищі людей й охоплювати багато країн і народів. Третій період -- всесвітній, пов'язаний з відкриттям Америки.

Петро Лаврович Лавров (1823 - 1900 pp.) -- один із зачинателів соціології в Росії, хоча у своїй творчості почав займатися соціологією досить пізно, лише наприкінці 60-х років. Особливо пильна увага в його роботах приділяється проблемам предмету і методу соціології, її співвідношення з історією, соціальним прогресом і роллю особистості в історії. Спираючись в цілому на контівський позитивізм, П. Лавров розглядав соціологію як науку про солідарність, тобто про суспільні зв'язки людей.

Я. Лаврову належить пріоритет введення в соціологію поняття "суб'єктивний метод", з цим було пов'язано і назву цілого напрямку в російській соціології.

Особливо тісний зв'язок із соціологією виявляв П. Лавров в історії, оскільки й вона вивчає людину і розвиток суспільства на основі-суб'єктивного методу. Але якщо історія досліджує одиничні, неповторювані явища, то соціологія -- явище повторюване, закономірне. Тільки через історію можна пізнати сучасне суспільство, його закони.

Історія, по Лаврову, -- це одночасний прогресивний процес зростання свідомості особистості і суспільної солідарності. Посилення й розширення суспільної солідарності він розумів як "єдино можливу мету прогресу".

Микола Костянтинович Михайловський (1842 - 1904 рр.) по-своєму розробляв близькі соціологічні проблеми з єдиних позицій суб'єктивного методу. Як і Лавров, він виходив з того, що в центрі соціології знаходиться вивчення особистості, що соціолог, який вивчає стосунки між людьми, які переслідують визначені цілі, не може обійтися без суб'єктивного методу, суб'єктивних оцінок соціальних явищ і займати нейтральну позицію. Він також підкреслював найтісніший зв'язок соціології з етикою, публіцистикою і соціальною психологією, яку розглядав навіть як основу соціології. Як і Лавров, він не заперечував закономірного характеру суспільного розвитку, але вважав, що закони історії визначають лише її загальний напрямок і порядок зміни фаз, у той час як свідома діяльність людей і їхні ідеали наповняють ці закони "реальним змістом".

Особливо велике місце у творчості М. Михайловського займає проблема соціальної кооперації та її ролі в розвитку особистості, оскільки, на його думку, той чи інший тил кооперації обумовлює все громадське життя і саму особистість. Ідея різних форм кооперації як типів взаємозв'язку суспільства й особистості лежить у нього в основі концепції соціального прогресу.

М. Михайловський розрізняє два типи кооперації діяльності людей -- простий і складний, залежно від рівня її диференціації, розподілу праці. Проста кооперація, властива первісній громаді і початку варварства, характеризується недиференційованістю діяльності членів суспільства, подібністю їхніх інтересів і суспільних функцій, розвинутою солідарністю і єдністю цілей, що сприяє індивідуалізації особистості і робить її центром та активним початком громадського життя. На противагу цьому складна кооперація, властива наступним етапам суспільного розвитку і заснована на диференціації людей, розподілі праці, корпоративності, розколі свідомості і поведінки, веде до "скалічення" особистості, придушення її індивідуальності, росту протистояння між особистістю і суспільством, "боротьби за індивідуальність". Це, за Михайловським, -- патологічний шлях суспільного розвитку, а капіталізм -- його останній і найбільш антагоністичний варіант. Завдання наукової соціології він бачив у тому, щоб обґрунтувати такий новий, по суті соціалістичний ідеал, який дозволяв би повернути людство на нормальний шлях природної еволюції до нової, не наївної та стихійної, а свідомої і строго наукової простої кооперації".

Багато уваги приділив Михайловський і такому аспекту проблеми співвідношення особистості і суспільства, як питання про співвідношення великої особистості і народних мас, "героя" і "юрби". Він не ототожнював поняття "герой" і "велика особистість", "юрба" і "народ". Відмінна риса "героя" -- його здатність залучити масу людей на загальну справу. Що ж стосується "великої особистості", то в її визначенні головне інше -- відповідність її діяльності суспільному ідеалу, загальнолюдським цінностям і своєчасність цієї діяльності в даних умовах. "Юрба" відрізняється такими ознаками поведінки маси, як наслідування "героя", уніфікованість, шаблонізованість, готовність до підпорядкування і покори, масові гіпноз (навіювання), психоз та ін.

До суб'єктивного напрямку в соціології тісно примикає психологічний напрямок, представниками якого в Росії є насамперед МІ. Кареєв і Л. Й. Петражицький.

Микола Іванович Кареєв (1850 - 1931 pp.), наприклад, розглядав усі суспільні явища і процеси як результат духовної взаємодії людей, суспільство ("надорганічне середовище") -- як складну систему психопрактичних взаємодій особистостей, а його соціальну організацію, якою повинна займатися соціологія, -- як продукт соціальної (колективної) психології, показник стану особистості, межі індивідуальної волі.

У класифікації наук він вміщує соціальну психологію як основу соціології між біологією і соціологією, оскільки ніяке соціальне явище не може бути правильно зрозумілим поза суб'єктивним до нього відношенням.

Лев Йосипович Петражицький (1867 - 1931 р.) -- психолог, соціолог і правознавець, один із класиків психологічного напрямку в соціології, особливо в соціології права, засновник школи польських соціологів і психологів, який у 1918р. переїхав із Росії в Польщу.

Соціологію він розумів як науку про людську участь у суспільному житті, що спирається на вивчення суб'єктивної психології мотивів людської поведінки, а її центральною категорією вважав "соціальну поведінку", її мотиви. Це поняття він прирівнював до психологічного поняття "емоції", що відбиває найзмістовніший причинний компонент соціальної поведінки. Будучи прихильником психологічної інтерпретації некантіанства, Л. Петражицький визнавав, що в традиційному квантовому розподілі психологічного життя на почуття, як пасивний елемент, і волю, як активний елемент, упущений проміжний, передавальний елемент -- емоції, що є справжнім двигуном поведінки людини. При цьому мова в нього йде не тільки про індивідуальну, але і про групову, "народну" психіку, посередником між якою і конкретною поведінкою індивіду виступають "норми-закони". Особливо великий внесок зробив Л. Петражицький у наукову розробку соціології права. Право для нього -- явище свідомості, результат емоцій. Але якщо мораль, за Петражицьким, викликає почуття підпорядкування, то право як юридичне переживання -- почуття притягання вимоги, правомочності в нерозривному зв'язку з почуттям обов'язку. Л. Петражицький виходив із пріоритету права над мораллю.

Максим Максимович Ковалевський (1851-1916 pp.) -- найбільший і найвідоміший російський соціолог кінця XIX -- початку XX ст., засновник плюралістичного, багатофакторного напрямку в російській соціології, творець першої в Росії кафедри соціології. Його учнями і соратниками були такі великі вчені, як П. А. Сорокін, М. Д. Кондратьєв та ін. Перебуваючи на позиціях позитивізму, М. Ковалевський (слідом за Контом) виходив із того, що предметом соціології служить вивчення "соціального порядку і прогресу". Соціологія відволікається від випадкових подій і вказує загальну тенденцію розвитку суспільства. її мета -- "розкрити причину спокою і руху людського суспільства, стійкості і розвитку порядку в різні епохи у наступності і причинному зв'язку між собою". У класифікації наук М. Ковалевський вміщує соціологію слідом за біологією і психологією.

Основу суспільного прогресу М. Ковалевський бачив у поступовому розширенні сфери солідарності, що проявляється в розширенні сфери "замирення". Замість контівського закону "трьох стадій" він запропонував закон "зростання людської солідарності" як найважливіший соціальний закон, що знаходить своє вираження в переході від вузьких спільностей (родина, рід) до усе більш широких (держава, народність, нація, церква і т. п.). Солідарність людей М. Ковалевський вважав нормою, а класову боротьбу -- відхиленням від неї. Він визнавав, що революції рухають суспільство вперед, але цей рух відбувається "у протиприродній формі". Прогрес суспільства закономірний, але революція не є історичною необхідністю, а наслідком помилок уряду. Нормальний історичний процес заснований на гармонії, а якщо вона порушується, тоді і з'являється ґрунт для революції.

Найбільш важливими методами в соціології М. Ковалевський визнавав еволюційний і порівняльно-історичний. Історія та її закони, відзначав він, демонструють типологічну єдність явищ, інститутів, процесів у різних народів і культур на основі їхнього походження. Це дає можливість установити факт проходження народами і державами однакових ступенів розвитку. Основне завдання і цінність порівняльно-історичного методу він бачив не у відкритті нових факторів, а в науковому поясненні вже наявних, у можливості "постійного підйому до загальних світових причин розвитку", Цей метод ґрунтується на визнанні єдності і цілісності людського суспільства й історичних закономірностей Його розвитку.

Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918 pp.) -- видатний соціальний філософ і соціолог, послідовник і пропагандист марксизму, засновник соціал-демократичного руху в Росії. Він послідовно відстоював і розвивав марксистську теорію суспільного розвитку, критикував суб'єктивістський підхід російських народників до проблем і перспектив суспільного розвитку Росії, глибоко і творчо розробляв соціалістичні ідеї.

На противагу народницькому суб'єктивізму Г. В. Плеханов стояв на позиціях матеріалістичного розуміння історії. Він показав, що й у Росії відбувається розвиток капіталізму і що теорія суспільного розвитку К. Маркса застосована й до неї. У той час як народники вважали селянство головною революційною силою, Г. В. Плеханов показував його відсталість і реакційність, відстоював з марксистських позицій справжню революційність пролетаріату. Особливо велика заслуга Г. В. Плеханова в марксистському обґрунтуванні об'єктивної необхідності й закономірності історичного процесу, а також ролі особистості і народних мас в історії.

Володимир Ілліч Ульянов /Ленін (1870 - 1924 pp.) -- великий соціальний мислитель і лідер іншого, радикально-революційного крила в російській соціал-демократії -- більшовиків, що очолили Жовтень і стали на чолі Радянської держави. На початку своєї творчості в 90-х роках минулого сторіччя, він, як і Плеханов, приділив багато уваги відстоюванню марксизму в боротьбі із суб'єктивною соціологією народництва. Пізніше в центрі його уваги виявилися проблеми організації і ролі партії, соціальної революції, держави і її форм, будівництва соціалізму у відсталій селянській країні та ін. В.І. Ленін більше уваги приділяв політичним проблемам, ніж соціологічним, і не створив розгорнутої і стрункої власне соціологічної концепції.

До порівняно недавнього часу вчення Леніна тлумачилося в нас майже винятково як "творчий розвиток марксизму", "марксизм нової епохи", "марксизм XX століття" і т. д. Такі розхожі формули серйозно огрубляли суть справи, затрудняли розуміння щирої сутності цього вчення. В.І. Ленін, безсумнівно, дуже багато запозичував у марксизму. Але не можна не бачити й те, що в його вченні чимало і такого, що не випливало з марксизму, було породжено дуже великою своєрідністю умов відсталої Росії, що наклали серйозний відбиток на його погляди. З цим, наприклад, багато в чому було пов'язане перебільшення, а також абсолютизація в ленінізмі вольового початку, насильницьких, революційних і прискорених форм суспільного розвитку, зверхкласовість, зверхідеологізація і т. д. Це у свою чергу стало головною причиною корінних розбіжностей з ним значної частини російської соціал-демократії, демократичної інтелігенції, багатьох західних прихильників марксизму.

За радянських часів розвиток соціології був спрямований за одним теоретичним руслом -- руслом комуністичної ідеології, і підпорядковувався потребам будівництва соціалізму в Росії (з 1922 р. -- в СРСР) і стимулювання робітничого руху, світової соціалістичної революції. В умовах комуністичної диктатури і сталінської тиранії соціологія була практично ліквідована. Тільки після смерті Сталіна (1953 р. з початком розвінчування його особи), почалося її поступове відродження.

У 1958 р. виникла Радянська соціологічна Асоціація. У 1960 р. в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ -- сектор дослідження нових форм праці й побуту. Пізніше на базі цього сектора утворився відділ конкретних соціологічних досліджень (1964 p.). З 1968 р. у Москві почав працювати Інститут конкретних соціологічних досліджень. З 1974 р. і на довгий час виходить у світ, фаховий журнал "Социологические исследования" (Социс). Протягом 60-90-х pp. в Росії сформувався значний загін відомих соціологів-теоретиків і практиків, серед яких В. Ядов, Т. Заславська, Б. Грушін, Л. Коган, І. Бестужев, Г. Волков, А. Яхієл, Г. Андрєєва, Г. Осипов, М. Мацковський. За цей час видано чимало наукових праць. Тільки у 1990-х pp. в Росії різними авторами видано понад 30 підручників і навчальних посібників та понад 10 навчальних словників-довідників з соціології.

Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

Поняття "сучасна соціологія" далеко не однозначне. Воно вживається й у найширшому розумінні -- як соціологія усього XX сторіччя, і в порівняно більш вузькому, але теж досить широкому розумінні -- як соціологія, що склалася лише до 20 - 30-м років нашого століття; і в ще більш вузькому розумінні -- як соціологія тільки другої половини XX ст., і в найобмеженішому значенні -- як соціологія лише останніх десятиліть. Зазначене поняття використовується тут у досить широкому розумінні -- як соціологія 20 -90-х років XX ст. у рамках цього широкого етапу можна, у свою чергу, виділити особливі періоди (20-і - середина 40-х років; середина 40-х - кінець 60-х років; 70 - 90-і роки), що мають суттєві особливості, про які мова йтиме нижче.

Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних соціологів до вивчення соціальної реальності.

Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма, висунуте ще в 20-х роках американським науковцем Г. Куном. Соціологічна парадигма -- це система найбільш загальних, вихідних і важливих основ досить визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і розв'язання соціальних завдань. (Іноді під парадигмами розуміються великі теорії, групи теорій чи метатеорії). Кожна парадигма визначає специфічний підхід дослідника до вивчення, інтерпретації й оцінці соціальних об'єктів і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Соціологія, як свідчать її історія й особливо сучасність, -- це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. Її розвиток пов'язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших, їхнім протиборством і зміною. Різноманіття соціологічних парадигм не виключає можливості і їх групування. Так, наприклад, вони можуть бути об'єднані в структурні:

* функціоналізму,

* конфліктології;

* інтерпретативні (інтерпретивні), куди повинні бути включені парадигми:

* інтеракціонізму,

* феноменології,

* етнометодології та ін.

Та сама парадигма може лежати в основі не однієї, а ряду теорій, і розроблятися представниками декількох соціологічних шкіл. Соціологічна школа -- це більш-менш велика і визнана група соціологів, що досліджує суспільство на основі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних рамках. Яскравими прикладами тут можуть служити Чикагська школа емпіричної соціології при Чикагському університеті і Дюркгеймівська (Французька) соціологічна школа, що склалася навколо заснованого Е. Дюркгеймом журналу "Соціологічний щорічник". Від соціологічних шкіл нерідко відрізняють напрямки в соціології, що поєднують тих соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику і/чи мають загальні світоглядні позиції (наприклад, конфліктологічний, позитивістський, антропологічний, психологічний, гуманістичний напрямки в соціології).

Найважливішими особливостями сучасного етапу в розвитку цієї науки є не тільки поява багатьох нових теорій і напрямків, посилення плюралізму теоретичної соціології, але й становлення і розвиток емпіричної соціології, тенденція до об'єднання теоретичної та емпіричної соціології, макро- і мікросоціологією.

Перший період у розвитку сучасної соціології -- 20-і - середина 40-х років -- був ознаменований насамперед твердженням, бурхливим розвитком і домінуванням, особливо в США, емпіричної соціології. Бурхливий розвиток у ці роки емпіричної соціології в США був пов'язаний, з одного боку, з назрілою потребою подальшого розвитку самої соціологічної науки, насамперед із прагненням перебороти європейську традицію, що панувала до цих пір, розглядати соціологію як філософію історії з її абстрактно-теоретичними міркуваннями, не підкріпленими вивченням соціальних фактів; а з іншого боку, насамперед з потребою індустріального суспільства, що швидко розвивається в конкретному дослідженні і практичному розв'язанні численних нових і складних соціальних проблем, що загострюються.

Свого роду рубіжним явищем тут виявився вихід у світ у 1918 -1920 роках спільної праці американських соціологів У. Томаса (1863 -1947 рр.) і Ф. Знавецького (1882 - 1958 рр.) "Польський селянин у Європі й Америці", цілком побудованої на емпіричному матеріалі. На основі аналізу насамперед особистих документів (листів, щоденників, спогадів, біографій та ін.) вони досліджували різноманітні проблеми адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах, приділивши особливу увагу установкам особистості і соціальної групи. Вони показали, що джерелом соціальних конфліктів і дезінтеграцій, що породжують багато хвороб сучасного суспільства, с розбіжність визначення ситуації діючим індивідом із груповими цінностями.

Особливо великий і серйозний внесок у становлення і розвиток емпіричної соціології внесла Чикагська школа соціологів однойменного університету -- Р. Парк (1864 - 1944 рр.), Е. Берджес (1886 -1966 рр.), Л. Вірт (1897 - 1952 рр.), У. Огборн (1886 - 1959 рр.), Р. Маккензі та ін., заслуга яких полягала насамперед в емпіричному соціологічному дослідженні процесів індустріалізації та урбанізації в такому великому промисловому місті, як Чикаго, яке вони називали соціальною лабораторією. У центрі їхніх емпіричних досліджень були зростання міст, життя громад сільських та іноземних мігрантів, проблеми їхньої адаптації до міського середовища, соціалізації особистості, сім'ї, громади, девіантної поведінки (поведінки, що відхиляється), злочинності, бродяжництва й ін. Р. Парк та Е. Берджес видали перший підручник з соціології "Введення в науку соціології", у якому були узагальнені відомі тоді принципи і методи емпіричних соціологічних досліджень. маркс соціальний суспільство

Велике значення мало і проникнення соціології у виробничу сферу і розвиток індустріальної соціології та соціології управління. Особливу роль тут зіграв так званий Хоторнський (від назви м. Хоторна, поблизу Чикаго) експеримент, проведений американським соціологом Е. Мейо (1880 - 1949 pp.), що наприкінці 20-х - початку 30-х років здійснював свої дослідження на підприємствах Вестерн Електрик Компані.

В основу своєї концепції Мейо заклав такі три моменти:

1) погляд на людину як на соціальний організм, зорієнтований і включений в контекст групової поведінки;

2) несумісність людської природи з конкретною ієрархією підпорядкованості в бюрократичній організації;

3) керівники організації повинні орієнтуватися в більшій мірі на людей, ніж на виробництво продукції.

Такий підхід, за Мейо, забезпечує соціальну задоволеність людини своєю безпосередньою працею і в кінцевому рахунку -- соціальну стабільність суспільства.

Емпіричний напрямок у сучасній соціології одержав у наступні десятиліття ще більший розвиток. На його основі створювалися різноманітні соціологічні служби прикладного характеру, які називалися "соціальна інженерія", тобто соціальний менеджмент, і клінічна соціологія (психологічний тренінг). В емпіричній соціології виявилися два варіанти: радикальний і помірний емпіризм. Перший поширився в 40-х роках і був представлений у першу чергу Дж. Ліндбергом (1895 - 1966 рр.), який вважав предметом соціології лише поведінку індивідів та груп, що зовні спостерігається, а її методом -- сукупність логічних принципів і дослідницьких нормативів вивчення суспільної реальності, на зразок того, що використовується природознавством, особливо фізикою. У 50-і роки радикальний емпіризм багато в чому поступається місцем помірному емпіризму П. Лазарсфельда (1901 - 1976 рр.) і С. Стауффера (1900 - 1960 рр.), що на відміну від Ландберга зайнялися розробкою насамперед логічних прийомів узагальнення і систематизації емпіричних даних, а не процедурно-технічними сторонами соціологічного дослідження.

Бурхливий розвиток емпіричної соціології в США у 20 - 30-і роки, а потім і в Європі, зіграв, безсумнівно, дуже важливу роль у подальшому розвитку всієї соціологічної науки, різко підсилив її зв'язок з реальним громадським життям і підняв престиж соціології. Разом з тим, чим далі, тим усе більше та ясніше проявлялася однобічність у розвитку соціологічного знання, оскільки величезний прогрес в емпіричній і прикладній соціології не супроводжувався тоді відповідним прогресом у теоретичній соціології, необхідним для узагальнення і серйозного аналізу фактичного матеріалу, який швидко накопичувався. У 30-ті роки гостро виявилася потреба в створенні такої систематичної соціологічної теорії, що могла б знайти застосування в емпіричній соціології. Ця теорія проявилася в особі структурного функціоналізму і зайняла пануюче положення в західній соціології 50 - 60-х років.

Структурний функціоналізм -- це такий напрямок у соціології, що розглядає суспільство, соціум, їхні явища і процеси як соціальні системи, які мають свою структуру і механізм взаємодії відповідних структурних елементів, кожний з яких виконує своєрідну роль, функцію в даній системі.

У 1937 р. вийшла у світ перша велика праця видного представника Гарвардської соціологічної школи Толкотта Парсонса (1902 -1979 pp.), що називалася "Структура соціальної дії" і визначила основи і загальну спрямованість усієї його творчої діяльності у створенні загальної соціологічної теорії.

Т. Парсонс увійшов в історію соціологічної думки насамперед як творець сучасної теорії соціальної дії і на цій основі -- структурно-функціональної теорії соціальних систем, покликаної бути основою рішення приватних емпіричних і прикладних проблем. Вихідне місце в цих теоріях займає розуміння соціальної дії як єдності трьох підсистем:

1) суб'єкта дії (індивіду як діючої особи),

2) певної ситуації,

3) ціннісно-нормативних розпоряджень як умов дії.

Емпіричні дані, за Парсонсом, знаходять справжнє розуміння, якщо вони досліджуються в системі координат "діюче обличчя -- ситуація". Найважливіше значення надається ним категорії "система дії", а сама соціальна система розуміється не як система "культурних стандартів" (Е. Дюркгейм), а як система соціальної дії мотивованої поведінки, яка взаємодіє з культурними стандартами, як і з фізичними та біологічними елементами навколишнього середовища. Соціальна дія для Т. Парсонса -- це самоорганізуюча система, яка відрізняється:

* символічністю (мова, цінності та ін.),

* нормативністю,

* волюнтаристичністю (незалежністю від середовища),

У загальній системі соціальної дії Т. Парсонс виділяв чотири підсистеми:

1) соціальна система,

2) культура,

3) особистість,

4) поведінковий організм,

Які один для одного виступають як специфічні середовища їхньої діяльності. Завдяки цьому йому вдалося перебороти характерне для багатьох попередніх соціологічних концепцій, у тому числі Конта і Спенсера, Дюркгейма і Вебера, протиставлення суспільства й особистості.

Велику увагу Т. Парсонс приділив проблемі стійкості, стабільності соціальних систем.

Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбувається в напрямку усе більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності. Так, у "примітивному" суспільстві соціальна диференціація відсутня; у "проміжному" -- виявляється, розширюється і поглиблюється; а в "сучасному" суспільстві -- одержує найбільший розвиток. Зміна цих типів суспільств пов'язана з послідовним здійсненням відповідно трьох типів революцій:

1) "промислової", яка спирається на диференціацію економічної і політичної систем;

2) "демократичної", яка спирається на розподіл соціальної і політичної систем;

3) "освітньої", яка спирається на відокремлення системи відтворення культури від соціальної системи.

Іншим, не менш відомим представником структурного функціоналізму, є Роберт Мертон (1910 р. н.), що особливо багато зробив для органічного поєднання теоретичного й емпіричного в соціології на основі розроблених ним теорій функціонального аналізу і "середнього рівня".

У роботах Р. Мертона центральне місце займає розробка теорії і методології структурного функціоналізму. На відміну від Т. Парсонса він відмовився від ідеї створення загальної, всеохоплюючої теорії соціальних систем і єдиної високої соціологічної теорії та зосередив свої зусилля на функціональному аналізі соціальних систем середнього рівня і розробці соціологічної теорії "середнього радіуса дії".

Саме такі теорії, що відкидають претензії на всеохоплення й універсальність, дозволяють, на думку Р. Мертона, найкраще забезпечувати єдність теорії, методу й емпіричних фактів, вирішувати на цій основі принципове завдання взаємозв'язку і взаємодії макро- і мікросоціології, емпіричних і теоретичних соціологічних досліджень.

Подальший розвиток у працях Р. Мертона одержали і проблеми функціоналізму. Функціональність у прямому розумінні виражена в його вченні навіть більш рельєфно, ніж у Т. Парсонса.

Функція для Р. Мертона -- це "ті наслідки, які спостерігаються та служать саморегуляції даної системи чи пристосуванню її до середовища", а дисфункція -- це прямо протилежні наслідки. Важливим внеском у теорію функціоналізму стало його вчення про дві форми прояву функцій -- явної і схованої (латентної). Перша має місце тоді, коли мова йде про об'єктивні і навмисні наслідки соціальних дій, а друга -- про ненавмисні і неусвідомлені наслідки. Таке розмежування служить меті недопущення змішання свідомої мотивації соціальної поведінки з його об'єктивними наслідками, а також точці зору діючої особи з точкою зору спостерігача.

У дослідженні порівняно менше загальних соціологічних проблем особливо великий внесок Р. Мертона в розробку теорії аномії і девіантної поведінки, а також у соціологію соціальної структури, професій, науки, бюрократії, масових комунікацій, медицини та ін.

Усі ці проблеми досліджувалися ним також на основі й у ракурсі структурного функціоналізму.

У 70-і роки вплив структурного функціоналізму трохи послабився, як під впливом критики з боку інших соціологічних напрямків, особливо за його відому метафізичність і консерватизм (незважаючи на те, що Р. Мертону частково удалося перебороти ці недоліки поглядів Т. Парсонса), так і під впливом нової суспільно-політичної ситуації в країнах Заходу, яка різко загострилася, насамперед у зв'язку з непристосованістю структурного функціоналізму до адекватного відображення й аналізу гострих соціальних конфліктів.

У 50-і роки склався особливий конфліктологічний напрямок у сучасній соціології.

У цьому особливо велика заслуга американських соціологів Ч. Р. Мілса та Л. Козера, німецького соціолога Р. Дарендорфа й англійських соціологів Т. Боттомора та Д. Рекса.

Льюс Козер (1913 р. н.) -- один із засновників функціоналістської теорії соціального конфлікту, який прагне об'єднати еволюційний функціоналізм і теорію соціального конфлікту. Виступивши проти "рівноважної" концепції Т. Парсонса, у якій немає місця для соціального конфлікту, він разом з тим залишився на позиціях традиційного функціоналізму і вважає, що соціальні конфлікти виростають і розвиваються не поза, а усередині суспільства як соціальної системи в результаті посилення його диференціації і зростання відокремленості його структур. Тому соціальний конфлікт виступає в нього як атрибут соціальних відносин. При цьому Л. Козер наголошує на позитивній ролі соціальних конфліктів, у той час як представники класичного функціоналізму розглядали їх традиційно в негативному плані, як перешкоду стабільності і порядку, як фактор розладу, дезінтеграції соціальної системи. У роботах "Функції соціального конфлікту" (1956), "Продовження дослідження соціального конфлікту" (1967) та ін. він звертає увагу на важливу роль соціальних колізій в інтеграції та стабілізації громадського життя і підкреслює, що шлях руху до стійкого суспільного

порядку в сучасних західних суспільствах не тільки не виключає, але й припускає боротьбу різних інтересів особистостей та соціальних груп і соціальні зіткнення між ними, навіть їхнє посилення і поглиблення, оскільки одночасно зростає гнучкість соціальної системи і її інститутів, їхня здатність переборювати наслідки цих конфліктів. За конфліктом визнається важлива роль і в край необхідному відновленні суспільства.

Найбільший представник сучасної конфліктології Ральф Дарендорф (1929 р. н.) створив свою "конфліктну модель суспільства". Як і Л. Козер, він визнає, що соціальний конфлікт притаманний будь-якому суспільству, завжди існував і буде існувати, оскільки люди і їхні групи мали, мають і будуть мати різні інтереси.

Р. Дарендорф зробив великий внесок у сучасну теорію соціальної диференціації (стратифікації) і соціальних конфліктів, він показав, що класи -- це соціальні групи людей, які розрізняються участю чи неучастю в пануванні і знаходяться в конфлікті, оскільки одні мають владу і хочуть її зберегти, а інші її не мають і хочуть змінити існуюче становище. Відносини панування і підпорядкування органічно властиві будь-якому суспільству. У кожному суспільстві, за Дарендорфом, відбуваються постійні зміни; мають місце незгода і конфлікт; будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам; його основу складає насильство одних над іншими. Загострення і вибух соціального конфлікту, суть якого полягає в протиборстві влади і безвладдя, що чинить опір існуючій владі, складає джерело і рушійну силу соціальних змін, соціального прогресу. Сам же конфлікт виростає з нерівності статусного становища людей та їхніх груп, насамперед стосовно влади, управління суспільством.

Визнаючи чималу заслугу К. Маркса в аналізі конфліктів минулого сторіччя, Р. Дарендорф разом з тим вважає його підхід застарілим для XX ст., особливо коли мова йде вже про посткапіталістичне, постіндустріальне суспільство. У такому суспільстві, на його думку, основний соціальний конфлікт переміщується зі сфери відносин власності в сферу управління. Тут головне джерело соціального конфлікту лежить не в області економічних відносин, а в області відносин володарювання, і зміст конфлікту визначається характером влади.

Засновником символічного інтеракціонізму був Джордж Мід (1861 -1931 pp.) -- американський філософ, соціолог і соціальний психолог, професор Чикагського університету, який написав дуже мало робіт, у зв'язку з чим про його погляди доводиться судити за посмертно опублікованими записами його лекцій, насамперед за опублікованою лише в 1934 році роботі "Розум, Я і Суспільство". Стоячи на позиціях соціального біхевіоризму, він виходив з того, що в основі всіх соціальних явищ і процесів лежить соціальна взаємодія індивідів, яка формує соціальний світ як індивіда, так і суспільства. На відміну від ортодоксального біхевіоризму Д, Мід визнавав примат соціального над індивідуальним, ішов від зовнішнього до внутрішнього у вивченні процесу формування свідомості в поведінці, надавав вирішальну роль в цьому "символічному оточенню". Він вважав, що спілкування, взаємодія (інтеракція) між людьми здійснюється шляхом особливих засобів -- символів (жестів і особливо мови), що мають певне значення і викликають відповідну реакцію з боку партнера чи партнерів. Тому його вчення й одержало після його смерті назву "символічний інтеракціонізм".

Концепція "міжіндивідуальної взаємодії" Д. Міда ґрунтується на тому, що сприйняття індивідом навколишньої соціальної дійсності обумовлено його досвідом спілкування з іншими, особливо його здатністю сприймати світ і себе таким чином, щоб це відповідало баченню інших і значенню символів. Поведінка індивіда в групі, вважав Д. Мід, "є результатом прийняття даним індивідом установок інших стосовно себе і наступної кристалізації всіх цих приватних установок у єдину установку чи точку зору, що може бути названа установкою "узагальненого іншого". Поведінка людини, за Д. Мідом, визначається структурою його особистості, його соціальною роллю і сприйняттям установок "узагальненого іншого". Важливою заслугою Д. Міда є розробка ним рольової теорії особистості, відповідно до якої сутність особистості, її багатство і своєрідність визначаються і виявляються насамперед через виконані нею соціальні ролі.

У символічному інтеракціонізмі більше ніж у, будь-якому іншому, теоретичному підході надається значення активному, творчому індивіду.

Учень Д. Г. Міда американський соціолог і соціальний психолог Герберт Блумер (1900 - 1987 pp.) розвинув далі вихідні основи символічного інтеракціонізму, показавши, що люди діють, керуючись насамперед значеннями, які вони надають тим чи іншим об'єктам. Ці значення -- продукт соціальної взаємодії. Соціальна реальність та її зміна служать результатом постійних і нескінченних взаємних узгоджених значень між діючими соціальними суб'єктами (авторами). Його особлива заслуга -- у дослідженні колективної поведінки людей, особливо в неорганізованих чи слабко організованих групах (юрба, маса, громадськість, рухи і т. п.).

Близьким до символічного інтеракціонізму є феноменологічний напрямок у сучасній соціології, що також розглядає соціальну реальність як продукт інтерпретуючої діяльності людей, ототожнює суспільство з уявленнями про нього і зосереджує свою увагу на виявленні універсальних структур розуміння й інтерпретації людьми соціальних явищ і процесів, що виявляються при соціальній взаємодії.