Соціальний інститут шлюбу в селянському середовищі Півдня України кінця ХІХ - початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний інститут шлюбу в селянському середовищі Півдня України кінця ХІХ - початку XX ст

Обов'язковою складовою дослідження соціальної історії будь-якої спільноти є аналіз форм її самоорганізації. Одне з найважливіших місць серед останніх займає сім'я, інституціональною основою якої в усі часи був шлюб. Характеристика комплексу його соціальних регуляторів, норм, цінностей, а також шлюбної динаміки дозволить, на прикладі окремої історичної територіальної спільноти, не лише розширити знання з етнології, краєзнавства, а й з історичних демографії, психології, соціології тощо.

Мета публікації полягає в дослідженні соціального інституту шлюбу в середовищі південноукраїнського селянства періоду ринково-капіталістичної трансформації.

Історіографічний доробок з теми не є чисельним. Дослідження, що входять до його складу умовно можна поділити на три групи. В першу входять монографії та статті етнографічного змісту. Такі автори, як В. Наулко, П. Зеленін, В. Борисенко та інші розглядають норми й цінності соціального інституту шлюбу в контексті аналізу звичаїв та традицій українського народу. До другої групи входять роботи спеціального соціологічного напрямку. На їх сторінках С. Теремко, М. Юрій, В. Городяненко розглядають проблеми трансформації шлюбу та сім'ї в руслі загальносоціологічної теорії. Близькими за суттю до теми публікації є роботи третьої групи, автори яких характеризують шлюб як складову культурно-демографічного або соціально-побутового повсякдення українського селянства. Окремо серед них слід позиціонувати роботи А. Пономарьова та А. Лохма- тової. Втім, аналіз ролі та складових соціального інституту шлюбу в середовищі південноукраїнського селянства кінця ХІХ - початку ХХ ст. поки що не стали предметом окремого дослідження.

У селянській спільноті кінця ХІХ - початку ХХ ст., в тому числі й південноукраїнській, шлюб був тим соціальним інститутом, базові норми та цінності якого зберігали риси традиціоналізму та консервативності. В становому, релігійному, етнічному і господарському відношенні він мав всі ознаки ендогамії, бо, як правило, являв собою союз між особами соціальних груп одного й того ж кола [1, 228]. Приклади екзогамії серед місцевого селянства були майже винятковими й простежувалися лише в етносоціальному контексті - на початку минулого століття частка змішаних, головним чином україно- російських шлюбів, у сільській місцевості регіону не перевищувала 5,5 % [2, 309]. Хоча демократизація та цілераціоналізація життя на селі й спровокували зародки егалітарного шлюбу, останній містив глибоко вкорінені риси патріархальності та моногамії [3, 182]. Проте, соціальні паралелі ринково-капріталістичної трансформації співпали на Півдні з традиційним потягом селянства до індивідуалізації, що поступово змінювало співвідношення між патрилокальними та унілокальними шлюбами.

Вплив традиціоналізму та атрактивних норм чітко простежувався у ставленні південноукраїнського селянства до факту укладання шлюбу. Воно, як і представники інших станів і регіонів України, розглядало шлюб як союз, що укладався раз і назавжди. Лише смерть одного з подружжя могла зруйнувати останній. З огляду на питання про те, з якою людиною доведеться прожити весь вік, шлюбний вибір набував визначальної значущості. Тому до вибору партнера ставились з величезною відповідальністю, орієнтуючись насамперед на всебічну - соціальну, вікову, майнову стартову рівність молодят [4, 94].

Слід звернути увагу також на те, що сімейно-шлюбні відносини перебували в полі зору сільської громади. Їх інтенсивність безпосередньо залежала від характеру соціальної рефлексії наречених на суспільну думку односельців. Такі соціальні норми в останній як визнання виключного права голосу на сході лише одруженого, можливість отримання наділу від общини для ведення тільки родинного господарства, визначення шлюбу як морального боргу кожного та легітимізація його через традиційну весільну обрядовість робили останній найбільш консервативним соціальним інститутом в південноукраїнському селі. До цього слід додати й аналогічність ставлення до шлюбу з боку православної церкви, обряд вінчання у якій робив його законним [5, 134].

Разом з цим, при аналізі значущості інституту шлюбу слід враховувати вплив на його складові суспільно- трансформаційних процесів, що не могли не торкнутися південноукраїнського селянства. Під впливом останніх роль найбільш патріархальних соціальних норм дещо зменшувалася й формувалися ознаки шлюбу сучасного типу. Хоча наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., як і у попередній період розвитку, в селянській свідомості непорушним залишався принцип вирішального слова батьків, в регіоні чітко простежувалася тенденція зростання уваги до почуттів молодого покоління [2, 271].

В першому випадку йшлося не про батьківську сваволю, а про реальну господарську необхідність, оскільки сім'я вважалася насамперед економічно-самодостатньою одиницею, добробут якої безпосередньо залежав від заможності та працьовитості її членів. Виходячи з цього, саме батьки здатні були знайти найкращу половину для своєї дитини. У такому контексті оптимальним варіантом розвитку подій при створенні подружньої пари було співпадання намірів батьків та молоді або розумний компроміс між ними.

У другому, цілком протилежному варіанті, коли позиції дітей та батьків щодо подружньої пари не підлягали компромісу, і жодна зі сторін не мала наміру поступатися, шлюбний процес набував девіантного змісту. Результатом його могло стати одруження без згоди батьків. Однак такий різновид шлюбу не мав на селі широкого розповсюдження. Приклади його на Півдні України були винятком, а не правилом, оскільки моральні та соціальні санкції щодо шлюбу без згоди були досить жорсткими [2, 279].

Внаслідок домінування традиціоналізму та догматів православ'я в світогляді, шлюбність серед селянства південноукраїнських губерній, як і в інших регіонах України та Росії, була майже всеохоплюючою. Її рівень на 1897 р. сягав 97% від кількості осіб репродуктивного віку Частка ніколи неодружених у віковій категорії 45 - 49 років складала серед чоловіків 3%, а серед жінок - 4%. В абсолютному відношенні чисельний покажчик тих, хто не був одруженим, дорівнював 1% від всієї кількості сільського населення регіону, що майже співпадало з коефіцієнтом фізично та психічно хворих [6, 167].

Разом з цим, на відміну від загальнодержавного, коефіцієнт шлюбності на Півдні України протягом досліджуваного періоду не був статичним. Якщо наприкінці ХІХ ст. він дорівнював 14,4 шлюбам на одну тисячу сільського населення щороку й перевищував середні покажчики по імперії у 1,5 рази, то напередодні війни зрівнявся з останніми (8,8 та 8,4 на тисячу селян відповідно) [7, 254]. Таке нівелювання, на нашу думку, пов'язане з декількома причинами. По-перше, структура та динаміка в соціально-демографічній сфері життя південноукраїнського селянства на початку ХХ ст. синхронізувалася з загальними покажчиками по Європейській частині Російської імперії. По-друге, внаслідок зміни у 1906 р. курсу аграрної політики, забезпечення землею як основою господарювання було перекладене з общини на батьківську родину Тобто, індивідуалізація відповідальності в питанні отримання земельного спадку також стала чинником зниження темпів шлюбності. По-третє, поглиблення соціальної диференціації сільського населення в умовах капіталізації аграрного сектора являло собою відображення втрати селянськими родинами середняцьких та нижчих страт ознак натуральної економічної самодостатності. Залежність між рівнем забезпечення землею в цьому контексті була відображенням того факту, що, у зв'язку з аграрним перенаселенням, виявилася тенденція до їх збідніння. Зниження благоустрою села, за традиційної схильності селянства до родинного життя, зменшувала, таким чином, кількість бажаючих укласти шлюб. При цьому, слід підкреслити цікаву закономірність: більш інтенсивними були темпи зниження шлюбності в традиційно землеробських повітах Півдня України. Однак там, де селяни мали можливість додаткового промислового заробітку, насамперед на території Катеринославського, Маріупольського, Одеського повітів, він залишався достатньо високим.

Окремо слід розглянути питання вікового цензу укладання шлюбу. Хоч у 1830 р. імператорським указом його нижня межа була визначена 16 роками для дівчини й 18 - для парубка, у суспільстві чітко простежувалася тенденція до її зростання, що зумовлювалося як трансформацією соціальних норм, так і змінами в господарських запитах населення. Вже на початку ХХ ст. середній покажчик укладання першого шлюбу по Європейській Росії дорівнював, відповідно до статі, 21,4 та 24,2 роки. При цьому, більше половини одружених жінок та третина чоловіків мали на той час вік до 20 років. Характерною для досліджуваного періоду була ще й закономірність більш раннього, у порівнянні з міським населенням, одруження селян [6, 168].

Означені риси мали місце серед населення південноукраїнських губерній. Якщо, наприклад, у 1867 р. на Херсонщині дівчата вінчалися у 20,1, а хлопці у 27,5, то у 1910 р., відповідно, у 22 та 25,8 років. Втім, у сільській місцевості регіону амплітуда шлюбного віку та його середні покажчики дещо відрізнялися [8, 90].

Вікові межі селян Півдня України, які укладали шлюб, були достить широкими. Вони коливалися від 16 до 58 у жінок і від 17 до 60 років у чоловіків. Разом з цим слід підкреслити, що нижня і верхня межі зустрічалися рідко та являли собою виняток. Частка крайніх вікових груп серед всієї кількості селян, що уклали шлюб у 1897 р., складала в регіоні серед жінок 3%, а серед чоловіків взагалі лише 0,6%. Найбільша кількість шлюбів у цьому контексті укладалась серед жінок віком 17 - 21 років. У чоловіків відповідний покажчик коливався від 18 до 23 років. Тобто, "піковий" шлюбний вік у південноукраїнському селі кінця ХІХ - початку ХХ ст. був у чоловіків 20 - 21, а у жінок - 19 - 20 років. Тобто, молодята з сільської місцевості Півдня були на один два роки старшими, ніж в інших регіонах України. Така невелика різниця пов'язана із втратою Степовим районом виключно аграрного характеру економіки, привнесенням на село з торгівельних та промислових центрів норм міської культури, певним зменшенням в родинному житті господарської і зростання емоційно-чуттєвої функції [7, 174]. самоорганізація цінність господарський доцільність

У середньому шлюб тривав 25 років. Скасування його, як зазначалося вище, найбільш часто було пов'язано не з розлученням. Достатньо високий рівень смертності, що мав місце наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., поміж селянства виступав головною причиною розповсюдження інституту вдівства. На 1897 р. частка вдів серед жінок репродуктивного віку дорівнювала 13,4%. Відповідний покажчик у чоловіків становив 5,5%. Повторні шлюби компенсували соціальний вантаж вдівства й були, внаслідок існування в селянському господарстві статевовікового принципу розподілу обов'язків, життєвою необхідністю. Тому 8% шлюбів для жінок й 14% для чоловіків були повторними [4, 191].

Слід підкреслити, що в сільській місцевості південноукраїнських губерній чоловіки одружувалися вдруге і втретє частіше, ніж жінки. Вік вступу до повторного шлюбу у них був дещо нижчим. В регіоні відлік другим шлюбам у перших починався з 19, а у других - з 20 років. Приклади одруження втретє мали місце серед місцевого селянства у 24 та у 25 років відповідно. Згідно із статистикою, на одну тисячу шлюбів чоловіків віком до 30 років - 79 були повторними, а 8 укладалися втретє. Аналогічні покажчики серед селянок дорівнювали 49 та 7 [7, 171].

Відтак, частка третіх шлюбів серед селян Півдня України була відносно незначною, але достатньою, щоб зробити висновок про неприйняття їх як соціально- девіантного явища. Четверті шлюби в сільській місцевості регіону, як і в інших губерніях України та Росії, не зустрічалися, що було пов'язане з їх забороною православною церквою й вірогідністю морального осуду з боку односельців.

У динаміко-процесуальному відношенні соціальний інститут шлюбу серед південноукраїнського селянства характеризувався циклічністю й нічим не відрізнявся від аналогічних норм в інших регіонах Європейської частини Російської імперії [8, 92]. Такий стан речей був пов'язаний з підпорядкуванням фаз шлюбності, як демографічного процесу, релігійній моральності та господарській доцільності. В межах першої детермінанти існувала заборона на одруження під час Великого, Різдвяного, Петрова та Успенського постів. Крім того, категорично не можна було вінчатися з 25 грудня до 6 січня, протягом масляної та Великоднього тижня, напередодні й в день православних та державних свят, а також перед середою, п'ятницею та неділею впродовж року. Саме під впливом релігійних норм шлюби взагалі не укладалися у березні та грудні, а їх кількість у квітні, червні та серпні була незначною. Інша (господарська) детермінанта також регламентувала динаміку шлюбності. Розпочинався сезон весіль із закінченням землеробських робіт у вересні. Призупинявся останній під час Різдвяного посту у грудні - на початку січня й знову набував максимуму у другій половині січня - лютому. В сезон весняно-польових робіт динаміка укладання шлюбів серед селянства знижувалася до мінімуму [3, 178].

Відтак, найбільш чисельними в сільській місцевості Півдня України, шлюби були у жовтні, січні, лютому та травні. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на них припало 80,7% одружень. Найбільш "шлюбним" був жовтень, коли селянами регіону укладалися близько 45% від усієї кількості шлюбів. Інші 19,3% одружень припали на квітень, вересень, листопад, червень, липень, серпень. При цьому, протягом всіх літніх місяців досліджуваного періоду відбулося лише 3,3% весіль. Слід також додати, що інтенсифікація внутрішньорегіональної соціальної мобільності та маятникової міграції селянства стали потужним чинником синхронізації сезонних коливань шлюбності у південноукраїнських містах та селах [7, 187].

Таким чином, шлюб був соціальною основою створення селянської сім'ї. Протягом досліджуваного періоду він зберігав риси традиціоналізму, головними серед яких виступали екзо- та моногамність, патріархальність. Його інституціональні засади в сільській місцевості Півдня майже нічим не відрізнялися від загальноукраїнських чи російських, чому сприяло домінування в селянській свідомості норм господарської доцільності й православних цінностей. Певного пом'якшення, під впливом загальносуспільної лібералізації життя, зазнали лише деякі елементи селянського шлюбу, зокрема в регіоні стала помітною тенденція до підвищення шлюбного віку, а також до зростання уваги батьків стосовно емоційно-чуттєвих уподобань дітей, які бажали одружитися.

Аналізоване в публікації питання входить до складу дослідження більш широкої теми соціальної історії південноукраїнського селянства кінця ХІХ - початку ХХ ст. Можливими напрямами подальшого студіювання можуть виступити аналіз трансформації форм селянської родини, а також визначення змін у сутності та ієрархії головних функцій останньої. При цьому, перспективним є також дослідження впливу етносоціа- льних чинників на хід означених процесів у південноукраїнському селі вказаного періоду.

Література

1. Теремко С. Соціологія. -- К., 2001.

2. Мемуари та щоденники. -- Ч. І: Джерела з історії Південної України. -- Т. 5. -- Кн. 1. -- Запоріжжя, 2005.

3. Наулко В. Культура та побут населення України.-- К., 1993.

4. Пономарев А.П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине. -- К., 1989.

5. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнографічне дослідження. -- К., 1988.

6. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХУШ- начало ХХ в.). - Т 1. - СПб., 2003.

7. Савицкие З.М. и Н.А. Земские подворные переписи 18801913 гг. Поуездные итоги. -- М., 1926.

8. Лохматова А.І. Селянська сім 'я пореформеної України: побутово-демографічні аспекти (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Грані. -- № 7. -- 2003.

Размещено на Allbest.ru