Образ "чужого" у соціокультурному просторі українців сучасної Вінниччини (за матеріалами польових досліджень)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Опозиційна система «свій»-«чужий» стала для українців основою світосприйняття, з огляду на ряд чинників. По-перше, перманентним розвитком української культури у площині дихотомії Схід/Захід, слов'яно-православного та латино-католицького світів, візантинізму й європеїзму. По-друге, перебуванням у складі «закритої» до зовнішніх міжкультурних контактів радянської системи, яка породила деконструктивний анахронізм щодо монокультурності української спільноти у соціальному, конфесійному та етнічному вимірах. Відтак, в розрізі етноцентризму та пасивно-ізольованого індивідуалізму як базової ментальної парадигми ми отримали, з одного боку, вузькі та поверхові конотації «чужості», з іншого - фобії народу щодо своєї спроможності етно- та націєтворення.

Однак сьогодення диктує нові стратегії вивчення взаємовідносин «свого»/«чужого». Так, через виклики глобалізації, необхідність самозбереження увиразнює історико-етнографічні регіони, які, за різним рівнем соціально-економічного та культурно-історичного розвитку, є тими унікальними ментальними конструктами, що дозволяють розгорнути широкий дискурс у когнітивній парадигмі «свій-чужий». Крім цього, можливість конструювати свою ідентичність породжує у соціокультурному просторі нові площини й образи, що можуть класифікуватися як «чуже».

Необхідність студіювання виявів «чужості» у регіональному вимірі зумовила потребу в розробці запитальника й організації секцією етнології Інституту історії, етнології та права Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського ряду викладацько-студентських етнографічних експедицій у різні населені пункти Вінниччини. Протягом 20102014 рр., шляхом стаціонарних експедицій, були опитані мешканці сіл Миколаївка Козятинського р-ну, Вінницької обл. (2011 р., українсько-чеські відносини), Мурафа Шаргородського р-ну, Вінницької обл. (2011-2013 рр., українсько-польські відносини), Довжок та Оксанівка Ямпільського р-ну, Вінницької обл. (2012 р., українсько-молдавські відносини) та м. Вінниця (2010-2014 рр., полікультурні відносини). Маршрутні та кущові експедиції дали змогу обстежити 25 районів Вінницької обл. Загальна кількість інформаторів, за результатами всіх опитувань, склала понад 1000 осіб, серед яких переважають українці за етнічною і християни за конфесійною приналежністю.

Так, у розряд «чужих» віднесено представників інших рас та етносів, на основі певних антропологічних рис (основним критерієм став колір шкіри). Проживання на етнічній території автоматично номінує українців «своїми», хоча при цьому «чужими» називають мешканців інших сіл/міст. Рівень збереження культури і мови зараховує діаспору до «своїх» або «інших».

Через призму подій в Автономній Республіці Крим та на Сході України протягом 2014 р., у ставленні до росіян увиразнилася тенденція від форми байдужості чи певної неприязні - до яскраво вираженої агресії. Найпоширенішими відповідями стали: «вони напали на нас», «вони воюють проти нас», «допомагають терористам», «більшість росіян підтримують агресорську політику Путіна проти нас» тощо. Виразно прочитується чітка диференціація росіян на «чужих» і «своїх». До «своїх» українці зараховують, насамперед, тих росіян, хто підтримують, по-перше, цілісність України, по-друге, її проєвропейський вибір. До групи «чужих»/«ворогів» потрапили громадяни України, які схвалюють політику сепаратизму на Донбасі. Підвищений рівень «чужості» демонструє активна вербальна (анекдоти, речівки, чорний гумор та ін.) і кінесична (пози, жести, міміка) поведінка інформаторів.

Зазвичай, неприйняття «чужого» у значної частини населення гіперболізовано переноситься на міжкультурне посередництво, що увиразнюється через відмову спілкуватися російською мовою навіть серед російськомовних українців та росіян в Україні, вчити російську мову у навчальних закладах різних рівнів, дивитися російськомовні канали та передачі, користуватися російськими пошуковими системами, поштовими сервісами та соціальними мережами в Інтернеті, купувати російські товари тощо. Та все ж у більшості опитуваних поняття «чужого» в мовному розрізі не існує, навпаки, це питання оцінюється як спекулятивно-провокативне, а російська чи інша мова не вважаються базовим індикатором патріотизму чи українськості.

У міжетнічному вимірі респонденти переважно літнього віку до категорії «чужих» інколи відносять євреїв, що пояснюється досвідом соціально-економічних взаємовідносин тісного співжиття («євреї завжди займали кращі посади, аніж українці», «євреї ніколи не голодували», «українець завжди потрапляв в кабалу до єврея»). Інформатори різного віку «чужими» називають циган, що стереотипно сприймаються як потенційні шахраї.

Опитування продемонструвало ставлення українців-християн до представників всіх інших конфесій, зазвичай, як дистанційне і відкрито неконфліктне. Так, католики та православні сприймають один одного як «своїх». «Чужими» інформатори християнського віросповідання східного та західного обрядів називали переважно мусульман («через жорстокість і конфліктність»), протестантів («через відступництво від істинного християнського вчення»), іудеїв («через повну ізольованість до всіх інших віровчень»), старообрядців («через закритість та настороженість до інших християнських гілок»). Після Євромайдану та в контексті досі триваючої війни, до розряду «чужих» потрапили навзаєм представники православної конфесії Київського і Московського патріархатів, а натомість помітно зменшилася дистанція між українцями-християнами та іншими конфесіями.

До розряду «чужих» потрапили й представники влади різних рівнів. Їх наділяють, зазвичай, лише негативними характеристиками (демагогія, нечесний прихід до влади, корупція на посаді, невиконання посадових обов'язків), що виявляється повною зневірою у спроможності влади до конструктивних дій. «Чужими» інформатори назвали людей з іншими життєвими поглядами, інтересами, цінностями, зокрема осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, представників деяких молодіжних субкультур (особливо агресивного спрямування). Зовнішня несхожість викликає «чужість» до людей з фізичними і психічними вадами.

У сучасній обрядовості «чужість» вибудовується через такі ментальні категорії, як час і простір у незворотний спосіб, тобто «чужий» час задає координати «чужого» простору, а не навпаки. Ключовим концентром конструювання «чужості» у родинній площині є схема переходу від елімінації до інтеграції. Опозицію «свого»/«чужого» світів створюють два основних рівні ініціацій. Перший стосується набуття нових соціальних ролей на певному життєвому етапі. Наприклад, вагітна-породілля («своя-чужа-своя»), нехрещена дитина-хрещена дитина («чужа-своя»), наречена-одружена («чужа-своя») тощо. Інший ілюструє перехід зі світу живих у світ мертвих. Конотації «чужості» увиразнюються через різні маркери втрати старих та набуття нових тілесних функцій. Окрім зміни ролей безпосередньо для самого ініціанта, семантику «чужості» окреслюють додаткові концентри. Зокрема гендерний розподіл ритуальних ролей, а також конфлікт старої та конструювання нової традиції.

Хоча родинна приналежність не завжди є основним показником «своїсті», але все ж традиційно залишається для українців тим ядром, що визначає сприйняття «інших» поза родиною як потенційно «чужих». Тому нам вдалося простежити більше виявів «чужості» у родинній обрядовості, ніж у календарній. В останній образ «чужого» увиразнюється, насамперед, через культ вшанування предків і та ж сама, що і в родинній, опозиція старого/нового в контексті полеміки народного (автентичного чи стилізованого), радянського, західного й інтерпретованого нового «свого» варіантів. ментальність суспільство чужість культурний

Найповніше вияв «чужого», як показали результати дослідження, репрезентує тезаурусна концепція (під тезаурусом розуміється своєрідна мисленнєва категорія, що концентрично об'єднує поняття, марковані для людини онімом «свій»). Вона стверджує, що «своє» і «чуже» - це певні зони, концентричні кола, у центрі яких знаходиться людина (суб'єкт) та її рідне оточення, одні з них ближче, інші далі від центру. Ступінь «чужості» виникає в міру віддалення від центру, коли «свій» простір через ряд кордонів переходить у «чужий».

Ставлення до «чужого» в основних аспектах міжкультурних діалогів показало, що загалом серед українців Вінниччини воно є толерантним. Поняття «ворог», «чужий», «свій» взаємопов'язані між собою, за певних умов ці категорії можуть переходити одна в іншу. Що стосується обрядової сфери, то у світоглядних уявленнях продовжують домінувати у певних редакціях ті образи «чужого», що сформувалися та закріпилися ще у традиційному суспільстві.

Отже, основними механізмами конструювання образу «чужого» та визначення градусу «чужості» є ментальність, традиція та відповідні історико-культурні обставини. Важливим у подальшому студіюванні виявів «чужості» є врахування двох базових чинників. По-перше, зміщення акцентів розвитку етносу з етнічного в соціокультурний простір, що через можливості конструювати свої ідентичності створює для людини багатоваріантні життєві стратегії, а відтак, потенційне збільшення площин вияву «чужості». По-друге, десакралізація старої й якісно інша сакралізація сучасної обрядової сфери дає нам нові неочікувані дискурси «чужого».

Размещено на Allbest.ru